Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка14/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

XI



А втім, не треба бути несправедливим. Скоріше треба думати, що всі милі несподіванки висять в долі на шнурочку, як забавочки для чемних дітей. Добрий янгол тільки вряди-годи відірве якусь забавочку від шнурка і кине на землю на потіху засмученим людським серцям. Бо чи ж нема чиєїсь доброї руки в тому, що Данко прийшов до Дарки саме тієї самої важкої середи пополудні? Прийшов в мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, поки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Направду, Дарці в ту мить пригадалася Данкова мама, ця німкеня, що більше шанує порядки, як нерви своїх найближчих. Це слова вуйка Мухи. Данко із справою. Так. Прошу: Ляля вже давненько написала була листа до Дарки з Відня на його адресу, точніше кажучи, в його листі, а він досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, Богу дякувати, в них уже по конференції… Дарка бере маленький білетик до рук і читає ці дрібненькі, як мачок, букви і посміхається. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і сонце ані на волос не змінилося з того часу, як вона від'їхала. Як можна так втратити почуття часу! А проте… яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра! — Що пише Ляля веселого? — ставить дивне питання Данко. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: — Я ніколи не читаю чужих листів. Тепер Дарка засоромлюється: — Ляля цікава знати, як ми всі тут живемо, чи ходимо ще на спільні проходи… а чейже ми роз'їхалися… і зима тепер. До хати ввійшла Лідка, і треба було говорити про щось інше. — За шість тижнів їдемо додому, Дарцю, — сказав голосно Данко, а потім, ніби придивившись краще їй, зауважив: — Ти щось мені змарніла! (сказав при Лідці: „мені"). — Вона, може, не хоче чогось їсти? Оця Дарка… — звернувся до Лідки, ніби Дарчин опікун, ніби хтось близький, що має право про ці справи розпитувати. — Та де там! Дарка дуже чемна! Щось у лісі здохло, що Лідка бодай раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто носом було чути, що всі троє вони тут не у своїх ролях, не на своїх місцях. Може, тому, що Лідка стирчала між ними, як кістка в горлі: адже вона не мала зеленого поняття про Веренчанку, про Лялю, загалом про те все, що пережилося за минулі вакації. І хоч Лідка зі свого боку старалася якось підтримувати розмову, вона рвалася, рвалася, аж нарешті урвалася — не було про що говорити. На щастя, Лідка саме тоді загадала віднести Газету (в тому числі писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко!) до пана Крамера, бо пан Крамер комплектує всі номери „Морґенблят"[51], а числа з вівторка не можна вже купити в цілих Чернівцях. Тоді Данко (він добре визнається на таких речах!) попросив Дарку: — Може, підемо панну Лідку провести? Дарка завертілася за плащем. Данко знайшов його і подав плащ раніше Дарці. Намацуючи порожнечу рукавів, почула Дарка, як Данкові гнучкі пальці під плащем в поспіху натрапили на її плечі і палко на одну мить притулили їх до грудей. Шапочку одягала Дарка вже цілком червона. Надворі, хоч ще ледве п'ята, ступає м'яко, як кіт по болоті, чорний вечір. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій приємне слівце, і так ідуть втрійку охоче, з гумором по цьому білому, пірнастому кожушкові. Щойно тепер відчувають обидвоє веренчанецькі, які близькі вони одне одному, які пов'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка з цього всього нічого не може зрозуміти. Розмова йде про ніщо інше — тільки про конференцію і… недалекий Данків виступ. Данко жартує, але тому, що жарт цей нагадує дуже правду, для Дарки він прикрий. Данко каже: — Як будеш на конференції мати двійку, то не бери собі її дуже до серця. До всього треба привикати… — Ви, коли будете грати на тому концерті, дивіться публіці понад голови… бо ви чули, що казав Іванків: ми мусимо перші бути. Ви тільки вважайте! — не може стримати себе Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось на тих речах розуміється! Смішна! Так, якби Данко вперше на сцені виступав… або якби сам цього не знав! — Ви вже не журіться, — відповідає Данко з певним себе спокоєм, — ми, напевно, будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці румунчики з першої гімназії. Ви знаєте, що вони якось не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до порядної бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер їх чорт забере, як ми їх переможемо! Він сміється переможним сміхом, і всі троє ні сіло, ні впало приспішують ходу. А все ж на душі стає свобідніше, як Лідка зупиняється перед брамою пана Крамера. — Ви не чекайте на мене, бо мене там, певно, задержать. — Ich glaube, du wirst nichts dagegen haben![52] — відповіла Дарка. Лідка зупинилася здивована, хотіла щось запитати, але тільки знизала плечима і зникла у хвіртці. — Нарешті ми самі, — каже Данко таким особливим шепотом, що Дарка знає, що цього вечора має статись щось надзвичайне. Їй починає здаватись, що цей візит, той Лялин лист, той перший, саме той, по конференції, день — це тільки кладочка до того незвичайного і чарівного, яке має у своєму серці для неї Данко. Увесь під вражінням якоїсь розспіваної, переможної радости Данко, можна сказати, зухвало бере Дарку за плечі й повертає у протилежний бік від помешкання Дутків. — Мені не туди дорога додому, — легенько захищається Дарка. — Твій дім там, де я, — сміється Данко, підіймає собі і Дарці вгору коміри від плащів і жене кудись перед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі. Він просто не тямить себе. Тільки відступають вони трохи від бистрих очей ліхтарень, як цей божевільний Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона — учениця, чи що? Притискає так Дарку до себе, що вона трохи кроку не губить. — Йому слава в голову вдарила, — опам'ятовується Дарка, але розлучитись з цим коханим, владним плечем не має сили. З бурого неба починають надлітати ліниво мохнаті пластинки снігу. Щораз їх більше, щораз густіше, аж ось перед очима не видно нічого, крім мерехтливої заслони. Пластинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються між хвостички Дарчиного волосся, врешті холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовті смуги ліхтарень і виставових шиб дзвенькотять дзвіночки. Дзвіночки тепер нагадують чомусь Різдво на селі. Данко сміється, що вони цілком, як ескімоси. І ці два чернівецькі ескімоси ідуть в цю сніговію — розрадувані, притулені одне до одного, непам'ятні на шкільні правила, заслухані тільки у дзвіночки і стукіт власних сердець. Дарка, справді, не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І гамір наче б менший. І доми ніби якісь нижчі, а може, це тільки їх так сніг присипав? Раптом Данко обертається, бере обидвома своїми „дорослими" руками Дарку до себе і тулить її голову так щільно до своїх грудей, так щільно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче бодай уста добути на світ. Тоді Данко, наче тільки чекав цієї хвилини: заслонює знову повітря до Дарчиних уст. Цим разом уже не грудьми, але своїми губами. Натрапивши на Дарчині уста, вони ще за чимось неспокійно шукають по них. Дарка чує їх гарячий, лоскотливий подих у кількох місцях нараз. Вона не пручається, не відриває голови, не віддає їм поцілунків, думає тільки, як за ґратами свідомости: „Вже сталося… Боже, і це вже сталося…" Данко врешті пускає її жартливо: — Тепер ти вже моя „наречена". Дарку починає боліти цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, якби хтось згасив світло перед очима, сумно. Але він іде поруч неї — її хлопець, її Данко, — і вона мусить вибачити йому його необачний сміх. Думає тихенько, щоб він про це ніколи не довідався: „Властиво, він добре сказав, що відтепер я вже його наречена… Коли між нами аж до того дійшло…" Хоч їй здається, що Данко в такому розгуляному настрою, що поцілував би кожну дівчину, яка навинулась би під руку в таку дивну хвилину. А все ж: що сталося, те вже є, і цього ані заперечити, ані завернути не можна. Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз то поволішим кроком, щораз то ближче попліч так, що Дарка починає зазнавати дивного вражіння, ніби їх тіла, їх щоки, їх очі зливаються. — Я не знаю, де ми? — запитує навмисне Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще до неї, чи вже теж змішався з Данковим. — Я зараз випроваджу тебе… зараз будеш вдома, — відповідає їй Данко тим самим шепотом. Тепер Дарка починає лякатися того, що зайшло. Але почуття цього гріха робить її тільки зарозумілою. — Боже, що зі мною? Іде кудись за Данком ще два кроки, спускає повіки, щоб знову і знову пережити вражіння від свого радісного, зарозумілого гріха. „В неділю піду до сповіді… Як я могла… Боже, як я можу ще радіти цим…" Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілується. Ні, нічого не стається тепер, як „звичайно": він обертає Дарчину руку й цілує її в саму жолобину долоні. Це майже те саме, якби він ще раз поцілував її в губи. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушитися, хоч вони вже перед її брамою. Данко дивиться хвилинку на неї, потім бере її м'яко за плечі і штовхає в браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають свій звичайний спокій. Особливий вечір, особлива хвилина. У півтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний, безпритульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона не зважає ні на що, притулюється в кутку до стіни і плаче беззвучно тими гарячими, повними слізьми, що облегшують серце. В цьому куточку застає її Лідка. Лідка сприймає її зразу за якусь заблукану жебрачку, бо не впізнає її, а потім лякається Дарчиного вигляду, коли впізнає її: — Що з тобою, Дарко? Що тобі? Ти щось загубила? Зробив тобі хтось щось погане? Дарка ховає лице в плечі доти, доки не розкриває їх, як двоє крил і не падає Лідці на шию. Вона обціловує в безтямі все здивоване Лідчине личко: — Лідко! Якби ти знала, Лідко! Якби ти знала, який день в мене сьогодні! — Сказав тобі Данилюк, що любить тебе? Дарка заперечує головою: „Ні, ні". А це значить стократ щось краще… П'яна пережитим, Дарка, незважаючи на правила доброго „виховання", звалюється у „спільній" кімнаті на отоману, і їй здається, ніби вона лежить на хмаринках і летить кудись у засвіти. Рано Дарка будиться з ясним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини, почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забуваються про неї саму, а відчувають тільки саме вражіння, сам його запах — приємний або неприємний. Подивилася через вікно на сніг і миттю собі усвідомила: „Адже вчора „те" сталося між мною і Данком…" Потім здивувалася, що за ніч, тоді коли вона спала, коли про ніщо не думала, так багато змінилося навколо. Довго не мала сміливости назвати поцілунок його дійсним словом, а думала про „подію", в якій брала участь, про „те", що зробило її ніби старшою, ніби втаємничило в одну нову загадку природи. „Моя мама тільки те знає більше від мене, що мала діти…" — блиснула думка, і Дарка відчула, що Данків поцілунок вона носить не тільки у своєму серці, але й у своїй крові. Лідка бризнула на неї водою, Дарка не віддала їй так, як би це була зробила іншим разом: „Відтепер… мушу серйозніше поводитись", — думає поважно.

XII



На дворі трусить той самий сніжок, що вчора ввечір. Зима бродить по коліна у снігу, а сніг той, мов упертий хлопчисько: що його за день зіпхають з тротуарів, то він за ніч знову вернеться. Дарка зустрічає, як звичайно в цю пору, учениць і учнів. „Вони навіть не догадуються, що вчора сталося… їм на думку не приходить, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена…" Хоче чимскоріше застати Стефу Сидір у класі. Але, коли тільки добачує на тлі плащів на вішалі її мармуровий профіль, ховається з своєю радісною новиною в сам глиб серця. Як же ж може розповісти про „те" дівчині, яка малює Данкове лице! Але і нікому іншому, крім Стефи, не може розповісти про це. Вона почуває, що її похмілля протверезиться, розпливеться, коли не поділиться ним з Стефою. — Коби ти знала, Стефо, коби ти знала!.. — ховає своє лице поза Стефину спину. Але це — не те. Щось у ній горить, щось кричить, щоб усе, все розказати… — Скажи мені… ти ж мені можеш сказати… — ніжно притримує її голову на своїх плечах Стефа. — Я така щаслива, Стефо! Коби ти знала… вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коби ти знала… Стефині руки легенько сховзуються по Дарчиних плечах. — Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся? „Пощо я їй сказала! Пощо зробила я це!" — трохи не кусає собі пальців Дарка. Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати по собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до товаришки, голосом: — Сьогодні о четвертій прийду до тебе і підемо кудись… Пам'ятай… „Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна. Я зробила їй прикрість, а вона „хоче втаємничувати мене у свої тайни"… — карає себе докорами Дарка. Пополудні приходить Стефа на пів години скоріше. Зачиняє двері, коли годинник вибиває два рази. — Бери плащ і ходи, — каже Стефа коротко. Це значить, що не можна розбалакувати у вухатих стінах. На тротуарі Стефа переходить на лівий бік: — Ще маємо час, — каже так, мовби Дарка знала про що йтиме річ. І тільки всього. Дарка дивиться збоку на Стефу: „Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє потихеньку радіти, то я вже все знала б… Стефа не мовчала б так, як тепер…" І знову ця дошкульна мовчанка, що не знає секунд, а години. Врешті (вони вже при кінці Панської) Стефа бере Дарку під руку (але не є це той теплий, сердечний рух, що колись!), мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив далеко того, що говоритиме: — Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово чести, що нікому про це ані слова… — Даю слово чести… Мабуть, Дарка заскоро зазначила свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї: — Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко? Мама? Дарка із страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика тайна, щоб ручити за неї життям мами? А якби так, не дай Господи, в нестямі вихопилося необережно якесь слівце, то тоді мама… ні, ні!.. на все інше присягне, закленеться, тільки не на життя мами. — Даю тобі слово чести… Ти не віриш мені? За другим разом Стефа вже вірить. Бо в Дарки голос серйозніший, відповідальніший за свої слова. — Я не буду тобі багато розповідати… Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим роком ми втрачаємо щораз більше прав… Минулого року мали ми ще двомовні свідоцтва… цього року, кажуть, будуть вже тільки румунською мовою… Навіть така історія… Ми мали тільки румунської історії вчитися по-румунськи… а що зробив з нами Міґулів? Піддурив, підійшов класу. Зрештою, будеш бачити, нарік і так запровадять історію у всіх класах по-румунськи… — Та ж Міґулів — українець, — намагається зрозуміти Стефину мову Дарка. — Дай мені спокій з такими українцями!.. Ти не бачиш, як він і директор запобігають ласки навіть у такого Мігалаке? Як так далі піде, то в нашій гімназії скасують українську як предмет. Тому, бачиш, це страшне було б, якби ми навіть своєї історії… своєї літератури… не знали… Тому є між учениками і нами самоосвітній гурток… Вчимося там української історії… брат Оріховської привозить нам українські книжки з Галичини[53]… Чи ти не хотіла б до нас належати? Дарку починає лякати ця сітка протизаконности, а водночас вона почуває, що цікавіше для неї від рідної історії, від тих таємних, заграничних книжок, те щось заборонене, те небезпечне… — Я тебе не примушую, — не накидується Стефа, — коли не можеш, то кажи одверто. — Ти, певно, думаєш, що я боюся? — визиває Дарка. В ній уже починає розгорятися фіолетовий вогник сподіваних небезпек і пригод. — Коли так, то ходімо скоро, щоб не спізнитися… Сьогодні сходини в Оріховських… Дарка проковтує вістку з такою жагою, наче б ціле життя чекала на неї. Її плідна уява займається від цього вогню, і Дарка вже бачить цю таємну, непривітну для чужих не то хатчину, не то комірчину… десь під чи над мешканням Оріховських… того брата Наталки… того таємного, не впійманого, як духа, брата з Галичини… і книжки, не такі, як звичайно, але більші за Євангелії, більші за всі інші… Стоси, гори… книжок… книжок… книжок… І як же ж мусить вона розчаруватись, коли Стефа веде її до звичайної, мешканнєвої кімнати, коридором, попід вікна сусідів, відчиняє двері до цієї кімнати, і Дарка бачить там майже самих знайомих… Іванчук, Циганюк, Косован з четвертої… Федорович з шостої… Самі знайомі, всі знайомі, крім двох хлопців. — Маємо ще одну нову, — каже Наталка, і цього досить. Ніхто ані не дивується цьому, ані не радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею. Наче б її тут зовсім не було. „Тепер вони певно відчинять оцю шафу і почнуть з неї виймати…" — рятує рештки своєї розбитої уяви Дарка. Але не відбувається нічого з „Тисячі й одної ночі". Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно. Ніби братство, що присягло досмертну мовчанку. Дарка починає відчувати себе якось дивно. Так дивно, як у самотньому домі, що в ньому „страшить". Врешті Циганюк протинає тишу своїми кроками. Іде від стіни і стає біля столу. І від цього звичайного руху набирає все якоїсь незвичайної важности… Зникають усі знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі вона колись бачила. Всі вони наче скуті з собою ланцюгом якоїсь таємної присяги. Циганюк витирає окуляри і заповідає, що він „сьогодні" (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про Хмельницького. „Це ж урок історії", — приводить себе до дійсности Дарка. Та чи так хтось викладав коли-небудь історію? Циганюк говорить про бунт, про повстання так, якби Хмельницький не зраджував і не бунтувався тому більше двісті літ… навіть не вчора, а сьогодні, тепер, у цій хвилині басує на білому коні з булавою в руках… і кличе за собою… Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший, і Дарка чує, як у неї починають за спиною бігати мурашки. Раптом Циганюк перескакує на випадок Оріховської і Мігалаке. Звідки? Де тут Хмельницький? Що таке? Він хвалить… не може бути?! Той самий Циганюк, що захоплювався повстанням Богдана, тепер хвалить спокій Оріховської? Добре зробила Наталка, що не розголосила цієї справи… Її використається в слушніший час… Тоді, коли треба буде піти не тільки проти одного Мігалаке. Ще одна справа. Недобре зробила шоста класа, що бунтувалася проти Міґуліва… Треба не розтрачувати цього дорогого, доказового матеріялу… Нехай іще до якогось часу… Дарку осліплює ця сміливість, та самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах, як вулкани, вибухають нові правди… на очах народжуються з повітря нові поняття, нові закони… Ніколи-преніколи досі не вважала вона українців за власників Буковини, за її політичних власників… Була Австрія, „належалося" до неї, потім треба було належати до румунів… Потім ніколи якось не могло їй поміститися в голові (скільки років вчили їх географії з інших карт і веліли означувати країни іншими кордонами!), що назву, саму назву „Україна" можна віднести і до Буковини… Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова, тільки його прикметник: українська мова… українські села… але Україна? Тут, на Буковині? Тим часом Циганюк вірить у це… Дарка вдивляється в нього за столом і бачить, як обличчя Циганюка починає змінюватись в якусь фосфоричну кулю, що починає більшати, більшати, аж ось Дарка не бачить перед собою нічого більше, тільки світляні стіни з безліччю очей… Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати… це одна людина. Якась одна леґендарна постать, яку румуни намагаються вигнати з Буковини (з України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі-тисячі голів, і рук, і сердець. У Веренчанці батько і Улянич також належать до „одної людини". Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також. Адже ніхто інший, тільки татко оповідав комусь, як то давно, ще перед світовою війною, воювали на одних зборах кількадесять учителів за одне слово „український". Ішлося про те, чи надіслати телеграму до найяснішого пана від „руського" чи „українського"[54] вчительства Буковини. Перемогли українці, і татко був на боці переможців. „Але, — схильнула думка у протилежний бік, — Данко не належить сюди… Він зовсім щось інше… Ні… напевно… вона не помилиться… він не з їх світа". І вперше, вперше у житті відчуває Дарка щось, наче сором, що Данко — той понад усіх і понад усе Данко — не належить до цієї громади. Коли раптом починають співати і грати на гітарах, коли той самий Циганюк хапає за скрипку і дістає її десь з-під ліжка, Дарці здається, що в засніжених небесах десь раптом ударив грім. Стефа нахиляється над її рожевим від здивування вухом: — Зараз повернуться батьки Наталки… Вони нічого не мають проти того, коли ми трохи поспіваємо й пограємо в їх хаті… Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її вухо ріже ця блазнювата, „не на місці", музика, ці відчинені до кутніх зубів уста, такі ще перед хвилиною багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести зудару настроїв і тому шепоче Оріховській на вухо: — Я хіба вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут уже чого робити… — Як хочеш, можеш іти, — відповідає голосно на шепіт Наталка. Цей дім, видно, не знає звичаю задержувати гостей. Але Стефа вмить нахиляється над Дарчиним спантеличеним лицем і шепче: — Не будь наївна… старі Оріховські ніби „не знають", чого ми тут сходимося… Але якби що до чого, то їх дома не було, а забавитися дітям вони ніколи не забороняють. Тоді Циганюк, — Господи, як одна хвилина може змінити людину! Перед хвилиною — це люципер, пекельний вогонь! — тепер Орест Циганюк — у невипрасуваному костюмі, з Адамовим яблуком замість краватки — відкладає обережно скрипку й питається Дарки: — Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати проводив? Чи Дарка не заперечує? Треба б насамперед запитати, чи загалом Дарка має тут якесь слово, коли вже і замість неї відповідає Стефа: — Добре!.. Проведіть Дарку… та й можемо розходитися вже поволі… Співайте! Ну! „На зеленім мості"!! Циганюк сходить перший по сходах, а Дарка за ним, коли хтось не має навіть настільки чемности, то Дарка не настоюватиме, вона думає собі за Циганюковими плечима: „Коби я ще курку під пахою мала, тоді зовсім виглядали б ми, як пара ґаздів, що ідуть в куми". На тротуарі зрівнюються. Циганюк навіть не помічає, що Дарку пустив ліворуч обік себе. „Він уже такий… інший від усіх"… — хоче якось оправдати чи, може, зрозуміти його Дарка. — Де ви живете? — перше його питання до Дарки. — На Руській. — Ага! Аж десь по якихось п'ятьох, а може, навіть сімох хвилинах нудного та смішного ходу знов озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий): — Слухайте (навіть без „товаришко!), яка ваша думка… про участь нашої гімназії… в цій урочистості в честь міністра? — Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла… хочу сказати, щоб вийшла перша! — дає певну себе відповідь Дарка (хоч не можна сказати, що вона гаразд зрозуміла питання). Відповідь, що єдина може заслужити собі на похвали і признання в Циганюка. — Слухайте… — говорить ліниво Циганюк, — ви також за те, щоб наша гімназія співала перед цим „постолаком"? Може, вважаєте ще це за велику ласку, еге!? Дарка ніяковіє. Чи глум, чи гачок для дальших запитань? — Так, я за тим. Я хотіла б, щоб навіть сам король послухав наших пісень… Нехай би всі знали, що вони нам не рівня!! Заявляє занадто вивчено, занадто напам'ять, може, саме цього від неї хочуть? Циганюк пхає обидві руки в кишені (слово чести, аж сором з ним вулицею йти!): — Слухайте, а якби так, — але вриває, бо перед ним виросли, мов би з землі виринули, Лідка й Івонко Рахміструк. Лідка зразу підняла гамір: — Кого я бачу! Е-е! Кого я бачу! Івонко, заскочений, розпромінений цією незвичайною зустріччю, мовчав. — Ти куди волочишся? — запитала Лідка просто з мосту Дарки. Дарка відрухово подивилася на Циганюка. Той, хоч не помітив її безпосереднього погляду, зорієнтувався миттю в ситуації: — Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі. Тому, що ти повинна опікуватися панною Даркою… то знай, що вона не була сама у місті… Ні… із Стефою Сидір… Тільки я Стефу відправив додому, бо не люблю говорити з дівчатами при свідках… Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я проводжу її додому… — То, може б, ми… — хотіла Лідка вгодити Івонкові. — О, пробач, — перебив їй Циганюк, — не на те відправив я Стефу, щоб тепер так відступати… товариство панни Дарки Рахміструкові. Ідіть наперед — ми підемо за вами… Ледве ця пара віддалюється від них, як Орест Циганюк міняє голос і вираз обличчя, якби зняв маску, і каже незвичайно сердечно: — Слухайте… ми довго радились і обдумали цю справу… — про можливість нашої участи в цьому святі з усіх сторін… Зразу думали так, як ви. Так зрештою, як більшість досі думає. Думали: заспіваємо і приб'ємо всіх нашою піснею… Але врешті прийшли ми до переконання, що нам не слід співати в честь румунського міністра! Ми вирішили — ви слухаєте мене? — що не будемо… співати — ані в цьому загальному хорі, а ще менше відзначуватися українською піснею перед ним… Це було б чисто по-рабському! Слухайте… не перебивайте мене! В нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом зробимо пропаґанду українській пісні… може, навіть культурі… Може, він і рацію має, тільки нам не потрібно пропаґанди серед румунів! Нам не потрібно, щоб вони тут нас хвалили, бо ми… загалом не хочемо їх тут бачити! Слухайте, коли ми навіть цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, розумієте? То це означатиме, що ми погодилися з думкою, що вони мають тут вічно бути панами! А ми свищемо на них! Слухайте! Ми цілими днями вирішували це питання і прийшли до однозгідного переконання, що таки не будемо співати! Слухайте… силою нас ніхто не примусить до цього! Овва! Найбільше — можуть нас з гімназії повиганяти… найвище — можуть нам гімназію розпустити, але факт, слухайте… факт цей перейде до історії, як наш протест проти румунів! — Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію, і нас всіх повикидати? — питається зовсім приголомшена Дарка. Для Циганюка це не страшне: — Слухайте! Це в остаточному разі… хочу сказати, що за це нас на шибеницю не поведуть. Але співати таки не будемо! Що ви тепер на це? — Чи всі… всі згодні на цей бунт? — В тім то і річ, що не всі… Але це нічого! Вистане, як гурток нас збунтується! Слухайте, а ви? Пристанете до нас? Що? Чи вона пристає до них? Та ж вона завжди, аж тепер відчуває це, як завжди належала до них! Це ж така близька її крові, її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче коритися! Але… як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Та ж це рівняється перекресленню цілої життєвої кар'єри Данка… А мама, що мама, що батько сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї, бідної мами… Ні, цього навіть не можна собі уявити! Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна зразу рішатися. — Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки подумайте добре над цим, що я говорив! І вони, хоч ще не розстаються, чогось рівночасно подають один одному руки і стискають їх у німому порозумінні. — А Мігалаке і Міґуліву не вірте, як псам. Дарка не встигла вже запитати, кому, властиво, можна вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що напереді: — Слухайте! Ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там у тебе, Іво, справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до порозуміння! Лідко, в кому ця Дарка любиться до біса?! Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця балаканина — це тільки маневр для замилення очей. — Шкода твоїх заходів, Оресте… Дарка має трохи кращого за тебе хлопця… Та товариш кращий мене,
він дівчину відбере…

заспівав тихенько Орест. „Боже, як йому хочеться співати, коли може вже за два місяці ми підемо всі попід плоти"… — не може зрозуміти товариша Дарка. Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою по комині писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеться чогось на цілу вулицю. Вона притомніє аж тоді, як Орест тримає її за руку і питає тільки їм відомою мовою: — Ну, ваше слово? — Я дам вам пізніше знати… — Люди! — підносить крик Лідка, — людоньки! Він же виразно сватається до неї! — Ходи… ходи, — тягне її силоміць до хати Дарка. — Дарко, що з тобою? — питається Лідка вже на сходах. Дарка закриває обличчя долонями: — Дай мені спокій… дай мені спокій, бо мені голова тріскає від цього всього…


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка