Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка16/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

XIV



Майже перед самим від'їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають рівночасно з листом гроші за квартиру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде вдома. Дарка нехай розвідається, коли їде Ориська і Стефко (татко добрий, — думає Дарка, — дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!) і нехай їде разом з ними. Найкраще дати заздалегідь Стефкові гроші на білет. Нехай він купить Дарці білет і переховує його в себе. На „Дарчиній голові" має бути хіба одна валіза. В поїзді краще не пхатися до вікна. Можуть натопити в вагонах, а тоді можна дістати катар. Нехай діти не забудуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно — їздити впотемки… На станції у Веренчанці, напевно, буде хтось з дому чекати на Дарку. Мама… як же ж мама знає, що для „дитини на станції" найважніше! Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Та ж мама вже шостий місяць не бачила своєї „панни". Напевно, вона вже десь змарніла! Мама така „стара", а зачеркує дні в календарі до п'ятого січня, мов школяр. Хоч через того малого ціпендрака вся хата пішла горі дном. Може (коби тільки Славочка дозволила на це!), мама навіть на станцію по доню вийде. Нехай доня, коли буде їхати додому, одягне гімназійну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба на вуха натягнути білу вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з четвертої класи приїхала на свята додому. Чи Дарчик знає, що ще пів року, і Дарка буде вже в „вищій" гімназії? Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути забрати додому всі літні панчішки, майточки і літні суконки. Ту, з рижками, і ту, в сині горошки. Мама дома все гарно випере, поцирує, випрасує, і навесні Дарка все, як знайде. „Навесні", — здригається Дарка. — Прецінь вона тоді й так не ходитиме до школи. Мама ще щось пише про якісь гіркі мигдалі і про ще щось, що Дарка має купити й привезти до хати, але Дарка не дочитує вже маминого листа, ховає кудись у найменше вживану книжку, щоб тільки якнайдалі відігнати від себе думку-змору, що вона навесні не ходитиме вже до гімназії… Про все інше думати, всім іншим займатися — тільки цю думку віддалити бодай на хвилинку, хоч на час Різдва, з пам'яти. Тепер вона думає про те, як би їй зустрітися з Данком. Заплющує очі на те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б можна так, то найкраще хотіла б забути, на якийсь час забути, що вона загалом живе. Тепер їй треба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не думати… не думати про цю зустріч коло Музичного інституту). І Дарка останньої години (Боже, ще ця справа з Ориською і класою, коли Дарка полагодить її?) навмисне довго одягає шапочку до шибки вікна, навмисне не може позбирати своїх книжок, щоб тільки Лідці надоїло чекати на неї і вона могла сама вийти з класи. І Лідці надоїдає (від кого Дарка чула таке порівняння „терпеливий, як дзеркало"?) чекати. Нарешті. Дарка кидається вниз (у хлопців кілька хвилин згодом дзвонить дзвінок) і зараз же при вході чекає на Данка. Ось і він. Його високі, як жердка, плечі просуваються між сині плащі і барвисті дівочі шапочки. Почавши від шостої, з хлопцями ходять дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов'язкових одностроїв. У входовій брамі Дарка замалим не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та… Данко не йде сам, а в товаристві двох товаришів. Дарка безсоромно підбігає за ним: чей… чей… оглянеться він, запримітить її і — відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони марширують всі три і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання: безсоромно і багатомовно. По сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і далі марширують. І знов Дарка підбігає за ними. Раптом хтось зупиняє її за комір плаща. Точнісінько за комір. — Ти куди так біжиш? — Орисько. Я мушу з Данком про щось поговорити… конче… Чернівці зробили з Ориськи справжню даму. — То чому не попросиш його? І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно йде кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу відправляє товаришів. По грі його лиця можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою „до побачення" і відходить. Данко обертається до Дарки з іншим обличчям. — Ах, це ти, — в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова завернути без слова. Але хіба ж вона для себе оце зачепила його? (Мовчи, серце, мовчи!!). Надворі знялася ні звідки, ні звідти така хуга, що з ніг валить. Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс напучнявів від фіолетової морозної поволоки. Данкове прекрасне лице стало якимсь негарним, жалюгідним, але тим ріднішим, тим ближчим. — Це ти? — ніби усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. — Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе… хотів тебе спитатися, коли ти додому їдеш? В суботу ввечір чи, може, ранішнім недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього „наші") їде в суботу… їдь і ти… Це не прохання. Не треба себе дурити, що йому залежить, дуже, смертельно залежить на цьому, щоб вона їхала разом з ним. Ні, це просто та чемність, що каже незнайомим людям робити собі взаємно місце в купе: „Будь ласка, може, присядете, ми посунемося". Хоч Дарка уявляє собі, як це, мабуть, приємно стояти з кимсь милим біля вікна у вагоні, прохухувати віконечко в шибці і дивитись на танець червоних іскор в пітьмі. А поїзд туркотить… і щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови. — Я теж поїду в суботу… — Ти мала мені щось сказати? — пригадує собі раптом Данко. І це раптовне питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку: — З ким ти повертався минулого понеділка з музики? Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягла собі ніколи не згадувати? Данко мусить задуматися так, якби не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга. — Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску додому… цю, що грає зі мною в дуеті. Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, саме мусить про цю Лучіку поговорити, хоч кожне питання і кожна відповідь болять її так, мовби хтось розрізував волоконця її серця. — Вона сама просила, щоб ти проводжав її додому? Данко навіть у цьому перехресному вогні Дарчиних запитань не забуває про своє добре виховання. — Що знов? Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця? Дарка думає: „Мені колись хіба серце трісне від цієї його безсоромної правдомовности. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрібочку збрехати мені!" — Данку, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані темно, ані пізно… Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе ним: — Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й пізно? — але вмить каже по-людяному: — Вона така весела, оця „домнішора" Лучіка! Її всі елеви[57] з інституту хочуть проводжати, але вона не хоче з ким-небудь іти. Коли б не ця болюча Данкова правдомовність, ці слова можна б прийняти за чванькуватість, але, на жаль, воно напевно так. — Даночку, я прошу тебе… я не хочу… — але сором, дошкульний сором стулює Дарці уста, а коли вона знов відчиняє їх, то вони вже щось зовсім інше говорять: — Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Прецінь вона… румунка! Данко підносить брови вгору, і від цього ніби розширюються його зіниці: — І що з того, що вона румунка? Як? Оцей найсильніший, остаточний аргумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити з цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомости, мов горох від стіни? — Румуни — наші вороги — знаєш „чому"… — сягає по-останнє Дарка, але це виходить якось завчено, ніби ці слова Дарка позичила в когось. Данкові смішно з цього: — О, можеш бути певна, Дарцю, що Лучіка не є моїм ворогом! Ха! ха! Лучіка — мій „ворог"! Що ти говориш, Дарцю! Знай, що в них жінки не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, що належить до жінки… Так, вони стараються бути гарні, елегантні, ведуть дім, бавляться… коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких „ворогів" можеш цілком спокійна бути! Чекай, — пригадує собі щось він. — А може, моя маленька „наречена" заздрісна? Вражена гордість витрискує, мов водограєм: — Я заздрісна? До кого? До цієї румунки, що буде колись така, як її мама, як вони всі… тільки коло печі вигріватись! До цієї кітки мала б бути заздрісна? До цієї… „мальованки"? — Зате моя Дарця вчепить собі шаблю до боку і піде за Україну воювати! — Данку! — скрикує Дарка. — Як ти смієш сміятися з цього? Данко з якимсь непорозумінням глянув на неї: з чого сміятися? Бере Дарку за руку, щоб оправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити, але Дарка вириває свою руку, майже викручує нею, щоб тільки звільнитися від нього: — Пусти… пусти… мене… Ти нічого не знаєш… ти не знаєш, що діється… Іди собі Данку… іди собі тепер… ми поговоримо про все дома… у Веренчанці. — Як хочеш… я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможлива… і з цим треба раз скінчити. Знизує плечима, скидає кашкет і відходить. Він сказав, що треба скінчити? Він таке сказав? І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця балачка у Веренчанці, ніде, тільки в „їх" Веренчанці, може ще багато на краще змінити!

XV



Все сталося буква в букву, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом із своїм і Орисьчиним. Гірких мигдалів і рому мамі не купила. Забула. Зовсім забула. Хіба мало має на голові? Нагадала собі про це в останній хвилині перед від'їздом, коли при пакуванні випав мамин лист з книжки. Пані потішила її, що мигдалі можна замінити серединками із сливкових кісток. Рому буде можна і в Веренчанці дістати. Хіба немає там корчми? Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками під саму кам'яницю. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарень та скісні пасма жовто-гарячого світла з виставових шиб просвічували людям доріжки на тротуарах. Десь угорі, як благословення, спускались на землю невпійманими промінчиками зорі. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки тільки посунулись по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ані двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього. Ориська всю дорогу до двірця молола щось безнастанно язиком. Стефко поводився тихенько, мов його між ними не було. Дарка відчинила очі і вперше за їх приязнь і знайомство глянула Стефкові просто у вічі (сидів навпроти неї та Ориськи на лавочці): як багато десь це чоло передумало, як багато ці очі перетерпіли з того часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня! На двірець приїхали за сім хвилин до від'їзду поїзда. Як входили до вагону, надлетів з валізкою й високо піднятим коміром Данко. — Дан, — зачепив його Стефко: — „Веренчанка" їде в цьому вагоні! — Я пересяду до вас хіба пізніше, бо до Кіцманя матиму товариство! Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спитати, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула із сердечним співчуттям: — Не бери собі так до серця, Дарцю… він тільки тобі навмисне так робить! А ти знаєш, що кого любиться, тому завжди хочеться трохи дошкулити. — Ой, Орисю! Поїзд туркотів, і летіли десь, мабуть, іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохухувати в замерзлій шибці віконечка й подивляти їх крутий танець. Як поїзд рушив із станції Кіцмань, до вагону, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів. У Веренчанці чекали на Дарку: тато, мама і свої коні. Мама видалась Дарці якась така відмолоджена, така свіжа, що вона кинулася їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчинки, гарне личко. — Мамціка мене з'їсть, як про щось довідається! — Що таке, Дарчику? — вже стривожилася мама. — Ви знаєте, я не купила ані мигдалів, ані рому! — Дурниця! — засміялася мати, що була, видно, на гірше приготована. — А з татком чому ти не привітаєшся? — Ах, правда! Татко стояв збоку з батогом. — Я маю вам, татусю, так багато розповідати, — притулилася Дарка до рапавого таткового лиця. — Дитино моя! — і татко поцілував ще раз Дарку в чоло. Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це безсумнівно — на Дарчину честь. Бабуня не могла вийти проти Дарки навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате, коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій перинці до пах ляльку. Перше, що смикнуло Дарку за всі мотузки серця, це те, що Славочка при ближчій зустрічі показалася гарна, як мальований янголик. Дарка заговорила до неї, і цей малий янголик посміхнувся. Так вони при першій зустрічі признали себе рідними сестрами й визнали собі взаємну любов. Але за хвилину той янголик починає кривити свої беззубі устонька, ніби настроює їх до щораз більшого плачу. Врешті той плач переходить у вереск, і всі — мама, бабуня, Гафія — навіть забувають про Дарку і всі „кудкудакають" коло Славочки. Татко розпрягає коні, і Дарка стоїть сама, неначе зайва в цій хаті. Навіщо її тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала із школи додому, де не була більше, як пів року? О, яка вона дурна, Дарка, уявляючи собі, що тут її чекають, що всі будуть навипередки розпитувати її? Вкінці Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати. Тепер мама пригадала собі, що приїхала додому її старша доня. — Як тобі там на станції, моя донечко? По твоїх личках не видно, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка? Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це — правда, страшна правда!!) і скипів: — Що ти говориш? Наша Дарка — і двійка! Також щось! Та ж я був на останній конференції („Саме перед самою пригодою з Мігалаке", — пригадує собі Дарка). — Та ж професор Спілий не мав для неї слів похвали! Правда, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Спілий, хоч як хвалив її простолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як „посередньо". Зате з інших предметів, будь ласка: з української — „дуже добре", з природи — „дуже добре", з руханки (жартує собі татко) — „дуже добре", з німецького — „добре", з латини — „посередньо"… Здається мені, не було ще оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, — звернувся тато до мами — що оце „дрантя" — всі професори люблять! Мама відгортає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дарчиного ока: — Чекай, тату, чекай! Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася із школою… але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб'ється на відмінницю. („Про чию вони матуру говорять? Та де я буду якусь матуру оглядати?"). — А поки що, — мама робить міну малого пустунчика: — тому що перше свідоцтво в гімназії без двійки, то ти, тату, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні совгани. Дарці починають палати лиця, мов від міцного поличника, так обманювати своїх батьків! своїх найдорожчих, найкращих під сонцем батьків! — Ні, мамціку, мені не треба совганів! Направду! Пощо такий видаток? Краще за ці гроші купіть щось Славочці, — намагається облегшити свою совість Дарка. Мама пригортає щиріше доню до грудей: — Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це тішить маму, що має таку вирозумілу дитину, але скажи сама: чи не скортить тебе побігти на лід? А це вже трішечки не лицює панні з четвертої гімназійної совгатися з хлопчиськами на одній дерев'яній дошці. А щоб ти не думала, що ти в мами вже нічого не значиш, то ходи за мною! — мама тягне Дарку силоміць до другої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудовий, як блакить, синій, ручної роботи светер, таку саму шапочку, шалик… навіть такі самі сині рукавиці. Цього вже забагато. Дарка, замість подяки, падає, хлипаючи, мамі на груди: — Я не варта, мамціку, вірте мені… Я не варта вашого доброго серця… не гідна того, щоб ви мене так любили! Ридання вихоплюється з грудей таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем від цибулі бабця: що сталося? Надбігає звідкись Гафія: а гей, що сталося? Мамі тремтять руки. Вона на миги показує, щоб мовчали. Сама бере Дарку попід пахи і веде до ліжка. Тут знову схоплює Дарку корч спазматичного плачу. Тато береться за голову і, замість щось порадити, бігає від стіни до стіни. Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре стирає ним Дарчині скроні. За якийсь час Дарка зводить на маму свої „мишачі", запухлі від плачу очі: — Мамціку, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати… Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Дверей, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати, де говорять півшепотом, паде до Дарчиної кімнати вузенька смуга світла і голос тата (який же він стурбований!): — Занадто перемучена дитина! Бабуня не вміє шептати і говорить зовсім голосно: — Ти, Климцю, сама винна цьому! Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатись, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дитина і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи писала я щось таке до тебе чи до хлопців, як ви були у місті? Написала: посилаю стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчися, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову і кінець. І мусите признати, що ви мали здоровіші нерви від Дарці. А чей же ніхто не може сказати, що, може, я не любила своїх дітей. Але моя любов, не гнівайся Климцю, була таки розумніша. Голос мами обурюється: — Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути для неї ніжна, бо всяка шорстка поведінка може довести до катастрофи. „До якої катастрофи? Що значить „катастрофа"? І Дарка бачить два поїзди, як зударяються, її думки плутаються. З кутків підходить навшпиньках лукавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімливу колисочку. *

Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію — прегарний „штамбух" з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували „гречная панна на мнє Дарка" — і Дарка власноручно виносила їм поколядне, то все ж цей Святвечір не мав тої святкової поволоки, що попередні. Славці заманулося зараз за борщем плакати, а потім спати, і все пішло стрімголов. Дарка пішла спати із своїм новеньким пам'ятником і глухим жалем до своєї сестрички за те, що зіпсувала вечір, на який треба було чекати пів року. На Різдво Данко диригував хором у церкві. Дарка стояла собі з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася дома) ліворуч від вівтаря, „між панами". Могла так дивитись на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і станула собі коло Дарки. — Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з тобою про щось говорити. — Зі мною? — здивувалася Дарка. — Так! — так голосно викрикнула Ориська, що аж о. Підгірський, Орисин тато, відвернув голову від Євангелії і поглядом, повним догани, глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дарчині плечі, але ще шепнула Дарці на вухо: — Я вже добре буду матися вдома від татка! Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, але він до неї має справу. — Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одну просьбу… мені незручно з цим звертатися до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят. Спитай Данка про її адресу… ніби ти сама хочеш до неї написати… Тільки, прошу тебе, Дарко, не кажи, що це для мене! Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по Різдві буде. Дарка знизує плечима: — Хіба я знаю, чи я зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тета… ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Скажи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені татко купив нові совгани! Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що тільки коло нього має весь світ вертітися? — Дарко, а може б, ти таки сьогодні зустрілася з Данком? — Ні. Я вже сказала, що сьогодні неможливо, — каже на злість Стефкові, який знає тільки себе і свою Лялю (Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам'ятає за нього!).



XVI



Вранці Дарка прокинулася з чимось терпким в устах. Пізно поза північ роз'їхалися гості, і голова тепер тяжіла на карку, мов дороблена. На поруччі крісла, замість мундирка, висить по-домашньому „шляфрочок". Так, це „дома": можна вставати о дев'ятій, надягати на нічну сорочку шляфрочок і ходити „голландськими" ногами по хаті у великих старих капцях. У кімнаті нема нікого. Татко, запевно, спить ще, а „жіноцтво" — в кухні, мабуть, Славочку купає, бо чути звідти плюскіт води і приговори: „А хто то буде робити купці-кіпці? Ой, мої гостоньки-ростоньки… Ой так… так… дитина хоче розпростерти ніженьки…" Щось, ніби заздрість, легенько вкололо Дарку в серце: чи вони так цілий рік панькаються коло цієї Славочки? Не може чогось тепер піти до кухні й прилучитися до того хороводу, що танцює на честь ясновельможної пані Славки. Тихенько відхиляє двері до кімнати, де спить татко. Татко лежить з закладеними за голову руками, якийсь перевтомлений. — Дарцю, ходи, до тата! Ця фраза збереглася ще з тих часів, як Дарці було півтора року. Пізніше це саме „ходи до тата" означало приходити до татового ліжка із псом Циганом у неділі та свята, ставати навколішки коло татового ліжка з головою на його грудях. Потім Циган по-старівся, а Дарка підросла. Вона стала ледаща і спала у свята найдовше за всіх. І тепер, хоч не було Цигана і час давно замів дрібненькі дитячі сліди, ця фраза якимсь теплим відгомоном вдарила Дарчине серце. — Ходи до тата, донечко, і розповідж щось… як тобі в школі, які твої подружки… Дарка думає: „З яким легким серцем питаєш про це, тату?" — Мені там добре, татусю, але… приватно вчитись було краще. Тато гладить поблажливо Дарку по лиці: — Що ж ти говориш, дитино! Ти ще не звикла до школи, тому тобі так здається… Чекай, колись згадаєш мої слова: шкільні часи будуть найкращі у твоєму житті. Гай… гай… а може, там тепер інший дух панує по школах, як за моїх часів… Тато задумується. — Татусю, прошу мені сказати… як це було за таткових часів у школі? — Подай мені коробку з тютюном. Там, Дарцю, на етажерці… на горішній полиці… там, там, під „Каменярами". Татко крутить папіроску, потім захлипується її димом: — По-перше, я ходив ще до німецької гімназії. Дарка робить „великі очі": — То татко ходив до гімназії? — А ти не знала цього? А звідки ж би тато знав всі кон'югації і деклінації з латинської граматики? Дарка чекає. Не зважується запитати батька, чому він не закінчив гімназії. Вважає таке питання за непристойне. — Це так, — говорить тато за себе і своїх далеких товаришів, — ми були тоді у восьмій класі, перед саміською матурою. Тоді саме йшли вибори до віденського парламенту… Так, рік дев'ятсот перший. Нас попросили галицькі товариші, щоб ми допомогли їм поагітувати по селах за українського кандидата. Роздобули нам мужицький одяг, поперебирали нас… і порозвозили по селах. Гай… гай… коли б ти чула, як твій тато говорив! Капелюхами підкидали вгору ті, що слухали мене. Та, донечко, це були інші часи. Ми тоді мусіли зводити бої за саме слово „український". І знаєш, що мене зрадило? Дарка затримує віддих. — Руки. Я мав „панські", дуже випещені, як на мужика, руки… Це впало жандармові в очі, і так, від клубочка до нитки… аж мене і сімох моїх товаришів вигнали з гімназії. Мусиш знати, що тоді учень у восьмій класі був уже парубок під вусом… В нас були такі, що їх уже з п'ятої класи брали до війська! Гай… гай… ми в ваших роках вміли вже ідеями жити! Дарка наслуховує, чи не озветься де хоч нотка жалю, хоч відгук каяття за звихнену кар'єру? Може, тепер… з перспективи двадцяти і кілька років тато візьме цей порив за солом'яний вогонь? — Так, донечко, так колись у нас молодь жила! Це вже гордість. Ні, це щось більше: це докір сучасній молоді, отій, що до неї належить і Дарка. Докір, що сучасна молодь не вміє жити тим, чим вони колись. — Татусь… мій коханий… дорогий… єдиний. Дарка в нестямі від великого захоплення і сердечної, з-під самого серця вдячности обціловує таткове здивоване обличчя, руки, навіть шию. Та ж сьогодні оцією татковою сповіддю сплило на неї велике визволення! Освітило її, мов сонце, і очистило з усіх провин супроти тата й мами. Хіба ж тато сам не сказав, що діти повинні наслідувати великі вчинки своїх батьків? Мама буде товкти головою об стіни з горя, що її дитина не кінчатиме шкіл, що дитині цій не суджено п'ятись все вище і вище по драбині кар'єри і добробуту? — Яка я вдячна вам, тату… яка я дуже вдячна! Тато підводиться на лікті. Дарка бачить з його піднесених вгору, як дві кочергочки, брів і опущених кутиків уст, що він побоюється за Дарчин розум. Нагадується клопітливе таткове слово в день Дарчиного приїзду про надмірну її вразливість, і тепер вона думає з радісним сміхом: „Татко готов подумати ще, що я збожеволіла!" Дарці замало самого священного докору за її безідейність. Їй хочеться ще батьківського благословення на цю справу. — Татусь… а коли б я зробила щось таке, що всім українцям принесло б честь, але за те мали б мене зі школи вигнати, то… ви сердилися б на мене? Дарчині очі горять, як у наркотника. Тато не звик іще брати Дарчинних слів поважно. Все ж йому мила Дарчина мова, бо він пригортає Дарку до своїх грудей: — Та що ти можеш, крихітко, зробити? Що ми всі тут можемо і значимо? *

Лід у Веренчанці має форму плетеника. Це порівняння добре для малих дітей. Для Дарки вже це два озерця, сполучені з собою вузьким просмиком. Далі все так, як на оліодруку з минулого сторіччя: високі береги і шувар, гать і млин. Дарка підходить ближче під високий берег і мусить признати, що Данко досить штудерно їздить на совганах. І зараз постановляє: не візьме при Данкові так довго совганів, аж не навчиться так їздити, як він. Данко зробив кілька дійно королівських луків на Дарчин привіт і в совганах видряпався на берег: — О, ти маєш нові совгани? — його рука була гаряча. — Ти їх не гострила, правда? Коли так, то навіть нема що взувати… лід тут нідочого!.. „Слава Богу", — тішиться Дарка. — Хочеш, може, по льоду пройтися? — прищурює Данко очі від ясного снігу та сонця. — По льоду? Ні… ходім краще берегом повз шевця! Данко нерадо розкручує свої совгани: — Ти мала мені щось важне сказати, — якось зухвало починає Данко. — Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише, і ще хотіла попросити в тебе її адресу. Данко перекладає зуби язиком. Дивиться так хвилинку на Дарку, потім питає дуже протяжно: — То це те „важне", що заради нього я мав сьогодні аж сюди прийти? Дарка червоніє: — Ні! Адже про Лялину адресу я могла спитати тебе ще в Чернівцях. Тепер Данко бачить, що його самопевність трохи за широко простягла крила: — Ляля? Ляля задоволена… Її адреса: Відень, Зайзґассе, п'ятнадцять, партер, бай фрау Гезе. Вона підготовляється тепер до самостійного концерту. Ти знаєш, що вона вже плутає в пам'яті Улянича із Славком Празьким? — Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття для Стефкового закоханого серця. І знову чекає. — Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософує Данко. Дарка не розуміє, до чого він прикладає цю думку. Тоді, за своєю звичкою, перехиляє голову на один бік і питається: — Циганюк не приїде на свята трохи до Веренчанки? Дарка лякається цієї підозри, а потім нагло спалахує радістю: „Господи, це ж ніщо інше, тільки заздрість, звичайна заздрість закоханих…" — Даночку, ти думаєш… Данко віддуває презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, в цій Гримасі виходять зовсім, як дзьобик пташки: — Я нічого не думаю… ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… це ж твоя справа! Що ти мала мені важливе сказати? Дарка стежить за слідами якихось великих чобіт понад берегом ставу, схиляє голову так низько, що борода із грудьми творить одну лінію. „Він мене вже не любить", — дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, приміщує цю вістку у своїй свідомості. — Дарцю, чому це ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє „важливе", — Данко починає вже нетерпеливитись. І Дарка говорить без вступу: — Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр, і наша гімназія збирається його також вітати. Ти знаєш про це. Але наша гімназія не буде його вітати, — говорить таким наказним тоном Дарка, щоб зразу наставити Данка на цю справу, як на щось, що неминуче повинно статись, від чого, як від смерти, не може бути викруту. — Ціла гімназія, всі наші учні та учениці виступлять проти цього концерту, — і сама не розуміє Дарка, що вона говорить про щось, чого ще немає, — всі як один, навіть найбільші боягузи пристали до нас… тільки про тебе одного говорять, як про непевного… Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це сказали, то я не хотіла вірити… не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти… Вона ще сильно під вражінням розмови з татом, ще свіжо кривавить її сердечна рана, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання. — Я ж казав уже „твоєму" Циганюкові, що з цим виступом товаришів не погоджуюся. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що цього непотрібно, бо це ще більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою… але щодо мене, я нічого не пораджу — це є проти моїх переконань, і я таки не погоджуюся з вами всіма. Зрештою, правду сказати, не я сам один, як ти кажеш, — таких, що думають так, як і я, є більше, Дарцю. Раптом звідкись родиться в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, всі незабутні таткові слова, ба, навіть весь успіх справи обернеться внівець, коли Данко не змінить своєї думки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і трясти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: „Як ти можеш цього не розуміти?" Дарка обертається до Данка повним лицем, аж труситься від хвилювання: — Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ж ми мусимо, щоб навіть нас на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати румунам, що ми їх не хочемо, не любимо і ніколи, ніколи не будемо любити їх, як панів на Буковині! Ці слова з самого серця майже не роблять на Данка ніякого вражіння. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка попадає в якийсь стан екстазу і починає піднесеним, аж образливим тоном кричати: — Так, ясно… ти не можеш цього зрозуміти… ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говориться по-німецьки… не заперечуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українськи не вміє… Тебе оплутала румунка! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю… а тепер сам бігаєш за цією румункою, як цуценя! Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже „гордого", неприступного Данилюка, якого дочка префекта взяла під ноги, і тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб ти знав, всі, навіть я, так, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект Джорджеску, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської школи… — Чекай, Дарко! — Данко намагається вдержати рівновагу, але голос у нього вже хрипкий, — не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: направду говорять, що я не хочу приставати до вас через дівчину? Кохані, єдині на світі очі, такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка примушена дивитись собі на носики черевиків, щоб при сонці і людях не впасти йому з плачем на груди і не сказати: „Я все це видумала, коханий… Ніхто не думає про тебе аж так погано". Та хіба татусь не пожертвував для такої самої справи своєю кар'єрою! І тому вона також мусить бути тверда: — Так, це правда. Це говорять про тебе, і тому мені такий сором за тебе. Данко підносить голову. — Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не пущу цього плазом! Я тобі кажу! Дарка знов коло нього добрим янголом: — Чи добре буде, як ти зробиш цю справу голосною? Зараз розійдеться по гімназії „слава", що ти бешкетничаєш за дівчину, та ще й румунку. Найкраще буде, як ти без крику скажеш Циганюкові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі… Скажи сам: чи не краще, хоч би й з гімназії вилетіти, ніж щоб на тебе всі пальцем показували? Данко притихає. Його лице в якомусь корчі задуми. Так ідуть вони аж „коло шевця". Дарка сама завертає, бо його задума понесла б хіба на край села. Врешті Данко каже: — Може, ти й маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи… Але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою… то я, як треба буде, не гратиму в оркестрі. Невелике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецьки я говорю так добре, як і по-українськи… Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе примусити, щоб ти мені сказала… Ти вже більше тримаєш з Циганюком, як зі мною… Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не „Дарцю"), я не сміюся… вперше мені щось таке здається… що дійсно… я розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається. Хто знає, може навіть так краще для тебе… Як? Він каже, що так „краще для неї"? Уста мимоволі починають в неї тремтіти, і вона мусить схилитись за грудкою снігу, щоб Данко не догадався про те, що діється в її серці. Данко думає ще про Лучіку. — А щодо тої румунки, то вони дійсно смішні! Що це все має спільного з їх бунтом? Певно, що мені дуже залежить на тому, щоб мене не вважали зрадником. Я можу навіть при самому міністрі сказати, що мені не хочеться грати на його честь, але при чому ж тут ця Богу духа винна дівчина? Цього я, бігме, не розумію! Зате Дарка дуже добре розуміє. Аж тепер розуміє „зовсім певно", що в його серці вона програла останню ставку. І їй тепер уже однаково, як людині, що програє все своє майно. — Бо ми загалом не повинні дружити з гнобителями… ніде і ніколи. Наші дівчата не повинні ходити з румунами, а хлопці з румунками, бо привикаємо до них, привикаємо до їх мови, а потім… уже відчуваємо симпатію до цілого їх народу… — повторює вона все те, що навчив її Орест Циганюк, і тому це все не виходить таке природне, як вона відчуває. — Ти знаєш, що я тепер добре живу з Циганюком… і я не заздрісна за цю якусь Лучіку, але я тебе також прошу, дай собі спокій з цією румункою! І сама не знає, звідки в неї сили ще на одну, найвищу жертву для нього: — Є одна дуже гарна дівчина… українка… вона тебе любить нишком. Як хочеш, то я познайомлю тебе з нею. Данкове лице вкривається поволокою якогось незрозумілого для Дарки суму: — Ти добра дівчина, Дарко, але пощо мені знайомитись з тією дівчиною? З Лучікою (вперше назвав її тільки по йменні), я ще не женюся, і хто знає, чи загалом колись оженюся… Я тобі кажу: роблю це для товаришів, може, навіть проти свого переконання, виступаю з оркестру, але до моїх приватних, чисто особистих справ я також не дозволю нікому втручатись! Зрештою, ти вже настільки знаєш мене, щоб повірити, що так буде, як я говорю. Так. Настільки вже знає його. А коли ще не знала, то сьогодні пізнала його до останньої межі. „Він для мене не відцурався б, — думає, мов про якусь казку дуже давніх днів, — так своїх товаришів, як це робить для неї… Ніколи не любив він мене так, як її! Ніколи!!" — Я вже хіба піду, Данку, — пробує навіть посміхнутися. — Коли хочеш, то я проведу тебе трохи… Цього вже забагато на сьогодні. — Дякую тобі, але я хочу сама йти… Я не кажу, — не дивись так на мене, Данку! — що я не хочу з тобою йти… хочу тільки бути сама… Краще б сказати йому ясніше: „Залиши мене саму з моїм болем. Не бачиш, як мене дуже болить це все?" — Да буде воля твоя, — каже Данко поважним, біблійним тоном. Руку, яку подає йому Дарка на прощання, він тримає міцно та довго у своїй долоні, потім, мов би після надуми, підносить її до уст. В цьому такому глибокому і водночас такому безпристрасному поцілунку є щось з прохання пробачити і бажання попрощатись. Дарка хотіла б тікати від цього місця і цього хлопця, але ноги її ступають по снігу важко й поволі. „Аж тепер вже все неповоротно скінчилося. Але чому я не плачу? Чому я не кричу?" Боїться сама цієї закам'янілої тиші свого серця. Тільки на плечах і в грудях осідає щось важке так, що вона примушена часто зупинятись, щоб відпочити й набрати віддиху. — Хоч татко і не закінчив гімназії, хоч він, сердешний, мусів піти на найчорніший хліб у світі, то я все ж таки… дорожче заплатила, як він, за цю нашу Україну.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка