Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка17/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29

XVII



Життя оре своїм невблаганним плугом чорні, сирі дні, й нема іншої ради, як іти за цим плугом та ще й приспівувати. Доводилось радіти совганами, примірювати їх кілька разів у хаті й мерщій бігти на лід, щоб своєю байдужістю не засмутити батька і матері. І так у всьому. Підійме Славочка ніжку до ротика — треба плескати в долоні і сміятися з цього. Прийде бабуня знадвору й задріботить по хаті від морозу — треба й собі тупотіти з бабунею. В хаті о. Підгірського, де Дарка щоденний гість, вибухає подія і своїми відламками ранить тих, що найближче до неї. Отець Підгірський за ніяку ціну не хоче віддати Ориську до румунської гімназії. Мама, з сивавим від чола волоссям і нерішучим, дитячим носиком, плаче. Їй гірко бачити свою дитину у шкільному році дома за пір'ям чи вишивкою. Тим більше боляче, що її розум не збагне, чому Ориська не може кінчати румунської школи. Чому? Від цього ж вона ще не стане румункою. Але лагідний завжди о. Підгірський стоїть твердо на своєму: з яким лицем він показався би до Чернівців між своїх? Ні, хай ліпше Ориська так довго сидить дома, доки Мігалаке не піде з української гімназії. Ориська чіпається Дарчиної шиї: — Я хіба збожеволію з туги, як ти від'їдеш… Дарка гладить рукою Орисьчине горіхове волосся і потішає її: — Нічого… нічого… незабаром і я також приїду до Веренчанки і вже не поїду звідси. Останнього дня перед від'їздом надійшла заблукана, спізнена листівка від Івонка. Галузка сосни з одною-однісінькою заплаканою свічечкою. Листівка вимучена, з багатьма слідами брудних рук… Може, тому Дарка зустріла її тепло, як зустрічається втомленого мандрівника. Здавалося їй, що дала б багато, коли б… могла полюбити Івонка, але вмить спохватилася, що цього ніколи не буде. Не знала Дарка, як і коли це сталося, що тільки недавно викинула брудну білизну з валізки, а тепер вкладає свіжу, ще з запахом мила і від'їжджає вже з дому. Мама поклала в пергаміновому папері поверх білизни кусник торта. Це мало ще бодай якийсь час нагадувати донечці хату і трохи присолодити гірку тугу за нею. „Я не смію плакати при прощанні… Мушу бути мужня… бо інакше"… — щипала себе Дарка і трималася мужньо, поки мама не простягла до неї свої руки і не сказала: — Бувай здорова, донечко! Дарка не плакала. Справді не плакала. Вона тільки оповила маму своїми руками, як ссавцями, втиснула лице в мамину шию і з острахом, якого ніхто не розумів, просилася: — Мамціку… не пускайте від себе. Мамціку… не веліть мені їхати. Мама розридалася вголос, притулила ще щільніше Дарку до себе і сказала в зворушенні, що не пустить своєї дитини від себе. Нічого не допомагали таткові несміливі перестроги і просьби або погрози. Аж бабуся розвела їх міцною рукою. Маму вона виштовхнула до Славчиної кімнатки, а тато заніс Дарку на руках на сани. На двірці чекала на Дарку Домка, наймичка о. Підгірського. Вона впхала Дарці в руку записочку. Ориська писала дрібненько: „Бажаю тобі всього найкращого і прошу тебе, не гнівайся, що я не вийшла тебе проводжати. Але з жалю, що ти їдеш до школи я, мабуть, кинулася б під поїзд. Вітай від мене всіх подруг і напиши, хто з професорів буде питати за мною. Па, Дарцю. Цілую тебе дуже-дуже, твоя О. П.". Надійшов Данко та Стефко Підгірський. Треба було попрощатись з батьком. Спокійно закинула таткові руки на шию, спокійно прийняла та віддала поцілунок. Може, до татка не було в неї такої ніжної сердечности, як до мами. Є думки, що з ними мусить Дарка ховатись перед мамою, мов з поганим учинком. Поїзд ухнув, мов парубок напідпитку, і татко збирався вже відходити, як Дарка закинула йому ще раз руки на шию, притулила своє личко до нього і сказала ще останнє: — Татусь! Батько зупинився трохи здивовано. Може, він сподівався, що вона має йому щось важливіше сказати? Та якось так склалося, що в те одне слово змістилося все важливе, болюче й надійне. Данко підійшов до Дарки (він теж не міг ще призвичаїтись до того, що Дарка йому чужа): — Ідемо, Дарцю, бо поїзд втече нам з-перед носа! — вхопив Дарчину валізку і помістив зверху на своїй. Дарка замахала до татка крізь шибку вагона, поїзд клацнув і покотився. Данко примістив Дарку на найкращому місці — біля вікна, а сам вийшов із Стефком на коридор. Дарка чула тільки їх сміх, безтурботний і свавільний. В Кіцмані всіло багато учнів. Попереду продирався з пакунками, мов перекупка з кошиками, Данків товариш Кудла. — Сервус, колєґо! — зрадів Данко. Кудла відхилив двері до Дарчиного купе. — В останньому вагоні їде ваша подруга Косован… Тут стоїть сім хвилин, коли хочете… — Ні, дякую. Дарка нічого, ані нікого не хоче. Данко нахилив шию до Дарки: — Дарцю, вважай на мою валізку, бо я йду з товаришем шукати місця. Дарка зітхнула, мовби її щось заболіло, хоч усі болі та радощі, зв'язані з Данком, і так були вже за рогачкою. За якийсь час притемніло в вагонах. Міст на Пруті пригадував подоріжнім, що вже пора знімати клунки з полиць. Дарка виглянула до другого купе: — Данку! Данко ще не наговорився. — Я зараз поможу тобі зняти валізку, бо ми з Кудлою їдемо трамваєм! „Вже краще Кудла, як Лучіка", — подумала механічно. Підняла високо комір плаща. З відчинених дверей вагону била їдка мряка. Чернівці вийшли назустріч подорожнім яскравим, великоміським світлом. Люди і назви залізничних контор зарисувались на двірці зовсім виразно. Серце в грудях боліло також цілком виразно.

XVIII



Перший день навчання після різдвяних вакацій нагадував собою небуденну гостину. Дівчата вітались довгими, радісними вигуками, всі були раді кожній новій, що ввійшла до класи. Із дому привезли свобідну, родинну атмосферу. Навіть на найбідніших були випрасувані нові або старі мундири з майстерно прихованими цирами. Кожна мала в папері під лавкою „щось із свят". Це теж зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка подала подругам до відома, що Ориська Підгірська в цьому році не ходитиме до школи. Ніхто навіть не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, якої мозковий апарат не вміє тримати думок, тільки зразу пре їх на лотоки язика, гукнула: — Добре, що пішла геть! — Чому Підгірська не буде ходити до школи? — мусіла і цей бік медалі оглянути Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Її відновлена любов до Ориськи страждала від такої байдужности товаришок. Дарка не мала до кого прихилитись: ані Оріховської, ані Стефи не було ще в класі. Лідка обіймала Косованку: розповідали собі щось, сміялися і знову шептали. Дарка вийшла на коридор. Ох, неправда, що в гаморі легше чекати на когось. Тут застав її сторож: ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли зараз після дзвінка прийти до них. Попович — це вона. Так. Оріховської ще нема. Може, ще не приїхала, а може, тільки на годину спізнилася. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до пана директора. — Мене й Оріховську чогось кличе директор! — впадає налякана, безголова до класи, забуваючи про те, що в такому складі класи, як тепер, нема ні одної близької душі. Лідка сміється: — Але ж ти перестрашена! Чекай, підвищить вам так оплату, як мені та Равлюк! Нас також звав директор до себе. Певно, що так! Ніби, чому ми мусимо більше за вас платити? Але з тебе боягуз!.. Лідка говорить з такою байдужістю, що можна б повірити їй, коли б… не ця багатомовна випадковість… що саме Поповичівну та Оріховську викликають разом! — Доленько, не покидай мене! — зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася. — Чого учениця бажає собі? — забув директор, що викликав Дарку. — Я — Попович, пан директор веліли… Лице директора скривилося, якби хтось йому капнув на кінчик язика оцту. Він глянув на записочку перед собою і спитав: — А де Оріховська? — Ще не прийшла. Дівчата говорять, що її поїзд приходить аж о восьмій. — Ага, могла вчора приїхати. Пане професоре, — звернув директор свою товсту, як у буйвола шию, в другу кімнату. Румун, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей. — Ось тут ваша учениця, пане професоре, — сказав по-румунськи, а Дарку питав далі по-українськи: — Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови, а крім того, лихі обичаї за невідповідну поведінку супроти пана професора? — Так, — призналася Дарка до гріха, бо не було куди крутити. — А ваші батьки знають уже про це? — директор завісив одну брову високо над оком, а другу спустив низько так, що вони виглядали, як журавель коло криниці. — Еге ж, — заговорив своїм голосочком румун, — чи батьки знають, як учениця поводиться тут супроти своїх зверхників? — Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомости блимнуло, що тим викрутом вона захищає не тільки себе, але й батьків. — І, — витягнув директор шию, як кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це? — Що тато й мама на це? — розв'язався румунові язик по-українськи, хоч здавалося, що він кожну нашу тверду шиплячу пильником надпилював. — Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчитися румунської й не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш? Директора раптом задряпало щось в горлі, він закашляв і румун урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлиснувся. — Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Ким є ваш батько, Попович? — Чи мама також учителька? — Так, але мамця не вчить. — Прошу дуже, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою платнею стягується з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячности за ці всі труди обрадовує батьків двійкою. Ну, і має батько чим тішитися! І що тут найсумніше! Ви, напевно, не розказали батькам, що самі ви бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські задачі учениці. Є там одна щоправда „недостатньо", але можна було усно гарно відповісти і таки заробити собі на посередню оцінку. Але коли учениця зухвало, перед цілою класою заявляє, що з румунської мови може і двійку мати, тоді вже і сам Бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що Попович — розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова така маловартна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що ми живемо в Румунії, є ми румунськими громадянами, і румунська мова в наших школах мусить бути найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не витягну з цього наслідків! Я хочу тільки знати, хто це такий „розумний"? Отже… хто це говорив, Попович? Дарці наче б піском в очі сипнув: дійсно, хто це говорив їй, від кого і де вона чула, що румунська мова без граматики і літератури? Хто? — Учениця не може відразу пригадати собі… Це нічого… — директор оглядається за румуном, а той відразу розуміє, що він тут уже зайвий, і виходить до другої кімнати. Ще й двері зачиняє за собою. — Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться перед цим румуном заговорити тепліше до своєї учениці. — Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним. Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч провина по Дарчиній стороні, та він забуває це все. Пам'ятає тільки, що вони обидвоє українці і розмовляють без свідків. — А що то обіцяли вам батьки за гарне свідоцтво? — питається директор по-батьківськи. М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку супроти батьків. Як сміла вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли так напевно, знала, що свідоцтво буде із двійкою? Її напружені, спрацьовані нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, напів із плачем признається: — Прошу пана директора. Татко не знає, що я маю двійку… вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла признатись. Але, прошу пана директора, я направду не винна за цю двійку. — Так!? — порушується директор, аж стілець поскрипує під ним. — То ви через те не мали відваги признатись батькам до поганої оцінки, щоб не робити їм прикрости? Так? Чи це аж так дуже боліло б батьків? Чи, може, ви боїтеся кари? — хоче все-все знати цей батько — не директор. І Дарка признається у всьому: — Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це. Тільки мамі було б дуже прикро… і татові. Директорові робиться жаль Дарчиної мами: — Гм, можна б ще направити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб подарував вам таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмету… чи ви з румунської усно добре підготована? — Я все… все… кожний уступ, кожний віршик знаю, — дуже зраділа Дарка. Дарка погодилася вже з цим і звикла до думки, як, зрештою, звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, що це свідоцтво — останнє в її житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі себелюбство, щоб мати це останнє свідоцтво „чисте". Свідоцтво, коли воно перестає бути перепусткою до вищої класи, піврічне свідоцтво — безвартісне. І це Дарчине останнє свідоцтво теж втратить свою фарбу, і для всіх буде важне тільки те, що Дарка не ходить більше до школи. Ніхто, може, й не спитає про оцінки її останнього свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте — це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, білий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, обманула маму, спалює Дарку на вугілля. Дарка знає і те (Господи, чого то вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей оббріхує своїх батьків. Дарка, якби цього конче хотіла, могла б навіть із свого життя пригадати чимало таких випадків, коли то треба було… змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, як вона в дійсності була. Але перед самими народинами Славочки виринуло між мамою і Даркою щось таке, що замало сказати спаяло їх між собою — воно відкрило їм жили і змішало разом їхню кров. Є такі хвилини в житті людини, коли серце з серцем зливається так, мов крапля води з своїми посестрами. І в таку хвилину мама з Даркою присягнули собі одна одну ніколи в житті не обманювати. Ніколи-преніколи. І тому Дарка менше боїться смерти, ніж почути від мами: — І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це переді мною? І ти оббріхувала свою маму? Ніколи не зрозуміє її мама, що ця брехня, що ці муки, які вона перетерпіла — це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатости у своєму захопленні, стриманости — у своєму відданні. Вона хоче такий самий княжий дар кинути на жертвенник справи, як і татко. Якою дешевою ціною є, мабуть, свідоцтво з поганими обичаями та двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти із своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право — хоч би довелось його зубами вибороти — сказати тим усім, що питатимуть, чому вона не ходить до школи: „Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво. Воно бездоганне! Я могла б з ним перейти до вищої класи, але… я жертвувала його і себе для справи!" Директор, здавалося, передумав щось: — Гм, можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учениця мусить пригадати собі і сказати мені, зрозуміло, тільки мені… хто наговорив вам на румунську державу? Властиво, що румунська мова буцімто маловажна, що з неї українка може навіть двійку мати. Не пригадуєте собі, хто говорив таке? Де ви щось таке чули? Це не мусіло бути в школі. Могло бути і поза школою… Дарка похнюплює голову: смішний цей директор. Та ж це її татусь назвав румунську мову циганською, без літератури і граматики. Та хіба тільки татусь? Дивно, дійсно дуже дивно, що директор не знає, що всі такої думки про румунів… Дуже дивно і якось підозріло звідкись приймає вона вістку, що аж тепер не сміє собі нічого „пригадувати". — Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… думаю і не можу. Може, нарешті скінчаться ці допити. Чого він хоче від неї? З великої прихильности до Дарки позбавити татуся посади? — виповзає з-під Дарчиного серця вузька гадючка підозріння. Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурилось за нею. Директор знову садовить її в крісло: — Ви — вільна на цю годину, не кваптеся. Хтось стукає у двері. Це сторож: — Панночка Оріховська з четвертої вже є. — Нехай зачекає в кабінеті. Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоче одним словом перекинутися з нею, хоч би тільки крізь шибку побачити вираз її обличчя. Дарка не вміє пояснити собі цієї внутрішньої конечности побачити Оріховську, не знає того зачарованого слова, що хотіла б його переловити від неї. В неї тільки замрячене передчуття, що невблаганне, невідкличне нещастя спаде на їх голови без цього порозуміння. Директор бере Дарку за підборіддя (гадючка під серцем починає сичати: уважай, уважай!): — Чи ви, Попович, не чули десь про те, що українська гімназія не має брати участи в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії? Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер з цілою виразистістю відновилися ці вражіння: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров що до краплинки з лиця і рук збігла в ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї від її безкровного лиця. Директор в ту ж мить, мов гачком підхопив Дарчине збентеження: — Я бачу, що й ви чули про це! Правда, яке дітвацтво! Пан міністер цікавиться станом шкільництва і тим, як ученики вчаться. А не музикою! Га… га… чи це не смішне? Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністер був би хоч запримітив, що їх група не співає. Я цікавий, хто це придумав таке „мудре"? Але мені щось інакше здається. Мені здається, що хлопці інакше говорили, а інакше були б зробили на самому концерті. Вони, певно, хотіли тільки до цього нерозумного кроку намовити дівчат з нашої гімназії, щоб їх осмішити перед паном міністром. Мовляв, в українській дівочій гімназії немає ні одної музикальної дівчини. Го-го, ці хлопці не раз беруться на різні хитрощі, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись учеником! Як… як він зветься цей ученик, що й вас намовляв до цього? Хтось мені казав… я вже знав прізвище того „махера", але якось вилетіло мені з голови. Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось страшенно перетопленого острахом і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле з-під пах котиться вниз по тілі. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона повторює собі тільки одне: „Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…" — Чи ви скажете мені нарешті прізвище цього збиточника? — допитується директор, нібито й не дуже серйозно. — Я не знаю… я… — якось так незручно почала захищатися Дарка, що зразу сама відчула, як видала себе. Він засміявся тільки з такої незугарної гри: — Чи це така велика тайна? Я ж кажу, що я вже знав це прізвище, тільки тепер воно вилетіло мені з голови. Ой, ви, дівчата, не маєте на шеляг амбіції! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще бороните їх! Отже, як зветься цей „герой? Дарка примкнула очі, знітилася в каблучку і тільки вистукувала в своїй пам'яті рівно до ритму: „Не скажу, не скажу, не скажу". Директорові, видно, було вже забагато цієї телячої впертости. Він насупив брови, як казковий Прудивус, і запитав ще раз по-доброму: — А як я попрошу пана професора, щоб скреслив вам невідповідні обичаї і ще раз запитав румунську, і… як пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не виявлю прізвища того учня… ви тоді скажете мені, хто це? Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, що так багато обіцюють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі маминих очей в заломаному світлі. Раз, як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед них те нещасне свідоцтво. Другий, як ті очі мерехтять, коли читають ще раз і ще раз Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче, і щораз яскравіше видно цю різницю в заломаному світлі. Дарка на мить закриває свої очі ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків і каже: — Я не можу його назвати… Тільки це сказала і зразу, якби визволена, відчула, що кинула останню ставку — свої останні сумніви й вагання. Тепер вже, напевно, нічого не зрадить. Щось, наче автоматичний замок, заскочило там, усередині, викинуло всі її думки й волю по той бік директорової кімнати. В одній хвилині зрозуміла, що має перед собою ворога. Директор тепер розлютився: гримнув долонею по столі, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули. — Що значить „не можу"? Чи ви знаєте, що тут школа і учениця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так відзиватись до свого зверхника! Я наказую вам зараз же сказати прізвище того учня! Дарка мовчить. — Ти чуєш, що я тобі кажу? — крикнув директор з таким ревом, що аж румун вибіг із сусідньої кімнати. Вибіг запінений, закукурічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, як яструб кігтями, й потяг нею аж до шафи, аж скляні ампулки на ній задзвенькотіли. — Ти кажеш чи ні? — Я нічого не знаю… ніхто мені нічого не говорив… і прошу тут не битися, ніхто не має права тут термоситися! — Вона чує, що ще один рух до цієї худенької шиї, неначе в курки-голошийки, і вона перемогла б. — Lasati, domnule, lasati (Залишіть, пане професоре, залишіть), — опам'ятовує його по-румунськи директор. — Ми знайдемо на таких упертих учениць свій спосіб. — Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш уже не приходити до школи! Ми зуміємо приборкати таких упертюхів! Марш звідси! Директор власноручно виштовхує Дарку за двері! Сльози не знають (звідки вони можуть про це знати?), що Дарка ще від Різдва носить у серці, мов тернину, думку про те, що її мають прогнати зі школи. (Але ж не так! Не так, як пса, але спокійно, гідно, достойно!). На коридорі тихо, як у домовині. Від канцелярії відбиваються слабкі відгуки чиєїсь розмови: „Тепер черга на Оріховську", — пригадує Дарка і припадає безсила до стіни. І знову ця лиховісна, мертвецька тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблуканий біль у серцю. Аж ось чиїсь кроки дудонять на другому кінці коридору: „хтось" іде, дальше прискорює ходу, видно помітив Дарку на стіні. Дарка чує тикання якогось годинника, запах тютюну від якогось віддиху. — Що сталося? Чого плачете, Попович? Дарка по голосі впізнає вчителя Спілого, „свого" професора. Здіймає долоні з очей. — Що з вами? Та ж ви зовсім підпухли! — говорить шепотом професор. — Ходіть зараз під кран і обмийте собі лице! Холодна вода справді допомагає. Дарка бодай очуняла настільки, що може хоч п'яте через десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором. — І ви… не сказали прізвища того учня? — очі вчителя дивляться в Дарчині так безпосередньо, аж їй дивно, чому він перед нею називає Ореста Циганюка — „тим учнем"? — Ні! Ні!!! — А чи ви певні, що ваші товаришки… теж будуть так триматися? — нахиляє вчитель свої уста до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в'яже і зближує, як присяга. — Ні! Ні, напевно, ніхто не зрадить! Учитель остережливо хапає її міцно за руки: — Тихіше, вже хтось зрадив вас, але тихо про це… Ті там добре тримаються. Дарка не знає, про кого мова. — Чи ви знаєте, що ваших товаришок з п'ятої допитують у чоловічій гімназії? Ні, вона нічого не знала. Все зааранжовано на першій годині так, щоб не було часу порозумітися. Навіть Оріховську відділили від неї. Учитель Спілий похитує головою. І в цьому журливому русі є і докір за брак довір'я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи досить опановані, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть ними об стіни? Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками вчителевих плечей. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне відчуття, що тут можна безпечно сховати свою голову й серце, що тут тебе не видадуть. Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, віддає Дарці її сердечний відрух і вмить відсуває її на пристойну відстань, як і слід між учителем і ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї восковим, довірливим поглядом: — Будьте спокійні. Нічого злого не станеться. — Як не станеться! Та як не станеться, прошу пана професора? Учитель не любить, коли учениця перечить його словам: — Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чоловічої гімназії — бачите — без капелюха, — і ще раз кажу вам: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно йдіть до класи, і — я вас не бачив коло крану ані не говорив з вами. Розумієте? Дарка заслонює долонями обличчя: — Як я можу така до класи іти… що я їм скажу, як будуть питатися? — її нітрохи не бентежить такий змінений тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть себе вже обдурити офіційним голосом. — Скажете правду товаришкам. Скажете, що маєте двійку з румунської… — так відтінює вчитель слова, що навіть Дарчине немузикальне вухо може доспівати собі решту: „Тільки про двійку говорити, решту мовчати… мовчати…" Все ж він не хоче, щоб його Дарка погано розуміла: кладе свою руку на її голову. Потім ця рука посувається ласкаво по Дарчиному обличчі і повертається знов до вчителя. Дарка всувається в класу з похнюпленою головою та очима на підлозі. Хоч Мірчук в самому розпалі латинської граматики, хоч це година не кого-будь, а самого Мірчука, — та всі очі й голови повернулися на Дарку. Ці очі аж іскряться з цікавости вловити щось з того, що діялося там, у канцелярії. Дарка обганяється головою вліво і вправо: ще трохи терпеливости! Потім вона все розкаже. Під час перерви тільки двері зачиняються за вчителем, як Дарка біжить на підвищення. Класа, як у марші, вриває на одному такті віддих. — Слухайте! Я маю двійку з румунської й невідповідні обичаї, — вже опановано складає Дарка звіт із свого горя. — Директор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я… — Дарко! — скрикує за її спиною Стефа. Перестрога, щось більше, як перестрога, погроза, жах вихоплюється з її задиханих грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб її спам'ятати. Одним стрибком опиняється коло неї, схоплює її за плечі і термосить Даркою цілою: — Що ти робиш, ти божевільна! Дарка заспокоює її усмішкою, мовляв: „Не бійся! Я не скажу більше, як треба". Щоб не стягнути підозріння, вона відсуває від себе Стефу і говорить далі: — Він казав, щоб я ще раз переробила матеріял, може, ще раз Мігалаке запитає мене. — А ти? Ти його перепрошувала? — хоче знати кінець справи Лідка. Дарка розмахує руками, але ховає їх скромно при собі, бо місце на підвищенні треба відступити Міґуліву — господареві класи. Класа не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель загляне до неї поза службовими годинами. Міґулів сьогодні строгий і недоступний: здається, навіть голос має підміняний, якийсь чужий. — В нашій школі зайшли деякі події, які треба глибше обговорити. Тому, що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференціях, — два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п'ятницю. Але не розходьтеся по класах, тільки зберіться разом з учнями чоловічої гімназії в гімнастичній аулі. Тепер помолимося! Стефа шепнула Дарці: — Не йди разом зі мною. Пополудні буде хтось в тебе. Після молитви ніхто вже не цікавий на Дарчине оповідання. Навіть Лідка витупцьовує за себе і всіх: — Додому, додому! Стефа збігає сходами перша. Після неї сходить Дарка. Вона чекає на Лідку і, як звичайно, йдуть разом додому. Як щодня.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка