Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка22/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29

VI

Неділя, визначена на прогульку, була, як золота ренета: запашна і золотисто-червона. На толоці, за міським цвинтарем (гордощі чернівецьких небіщиків і буковинської культури), блідо-фіолетовим пахом курилась материнка. Молоді щипали її блідий, з цікавими, чорними очками цвіт, розтирали його в пальцях і вдихали повним носом. Так вони демонстрували свою тугу за селом, якої поправді вже не відчували. Ліс горів жовто-червоними, нефоремними плямами і, як на образі, здалека був кращий, як зблизька. Було так тепло, що молоді зараз за містом поскидали плащі. Маршерували, з плащами почерез рамена, з розкудовченою вітерцем чуприною, запорошені, із блискучими від поту чолами, і співали, на яку ноту кому вигідніше було: Дуб… на ду-ба похи-лився…


Упав ко-мар та й… роз-бився…

З горба Чернівці в сонці видались цілі під червоними дахами. — Як Єрусалим! — вихопилось Доткові, але він скоро, посоромившись свого захоплення, додав з трохи рубаним сміхом спортовця: — …на сіоністичній афішці… Зоя дивилась на місто на горбочку широкими, теплими очима: — Ви тільки погляньте, мої хороші, і що воно таке? Яка краса… а живеш у цьому ж самому місті і не помічаєш нічого, крім сірих кам'яниць, що хочете, а життя було б багато поетичніше, якби ми могли дивитись на деякі речі… трохи звисока… — Слухайте, — знечев'я обернулась веретеном Муха до Аскольда, — ми всі тут стоїмо і подивляємо, а ваш Литвин почимчикував далі. Він сліпий чи глухий? — Одне й друге. Він антифемініст. Ліда порскнула сміхом, що аж слина прозорою кулькою зависла їй на бороді: — Що-о-о?! — Та хіба ні? — чомусь боронилась проти цієї вістки Зоя. — Ви тільки пригляньтесь його обличчю… Та ж в нього ще так сильно працюють лоєві залози, що я не знаю, чи він… — вона урвала поважно і заакцентовано вважаючи, що її і так розуміють. — Власне, — так само поважно відповів їй Коко Мірош, — власне, люба пані Зоє. Є дві форми, в яких молодики люблять проявляти свою „Männlichkeit"[102]: або пишуть еротично-порноґрафічні вірші, або доказують, що жіночий мозок менше важить від мужеського… — Дайте спокій, — знеохотя вмішалась в балачку Оля Кентнер, — я ще не бачила дурня, щоб не був антифеміністом. Кома-рику… рідний бра-те,


Чим же ж те-бе ряту-вати?

— затяг Ґиньо Іванчук, і товариство рушило вперед. Підміські ресторани — з пузатими консументами вина на рекламових таблицях — гостили в цю пору дня головно селян з поблизьких сіл, що після парадної Служби Божої в місті вступали сюди на перекуску й звичайно засиджувалися за вином поза полудне. Відпочинкові доми з зеленими віконцями і штахетами тепер світили пусткою. Позачинювані віконниці відбирали їм реалістичний вигляд, і вони скидались тепер на побільшені домики для забави дітей. Тільки тут то там вікно дивилось видющим оком на світ. В його рамах стриміла звичайно якась людська усміхнена голова. Безперечно, ці люди були або мрійники, або хоровиті людські сотворіння, яким шкодило занечищене металевим пилом міське повітря. В ярі соромливим, боязким цвітом зацвіла вдруге тернина. Є щось безмежно сумне в тім, як дерева починають вдруге під морози цвісти. Майже таке безнадійне, як друга молодість людей. Дарка нахилилась над безпретензійним цвітом, що заносив слабо мигдалевою олійкою і нагадував чомусь жіночі тіла на пляжі. Десь за вітром декламувала Зоя своїм мелодійним голосом: Есть в осени первоначальной


короткая, но дивная пора —
весь день стоит, как бы хрустальний,
и лучезарны вечера…

Зашаруділо в кущах, і Дарка стрепенулась. — Я гадала, що то гадюка, — засміялась, обернувшись лицем до Кока Міроша. — Не говоріть символами, Дарко Попович. Він стояв у кущі, ніби виростав з його серця, задивлений у Дарку, сказав би хто, украй зачудований її появою. Ліс, як ніч, очманює молоду кров та чигає притаєною пристрастю на неї. Очі Кока — невиразні і дивні — вперто, широко дивились на Дарку. Нічого, тільки дивились. Уста мусіли мати спрагу, бо він раз у раз звогчував їх язиком. В цілій його поставі було щось з голодної звірюки: ця думка мусіла острахом віддзеркалюватись на Дарчинім лиці, бо Мірош сказав, якби прохаючи вибачення: — Я дурень, Дарко Попович… Обтер хустиною чоло і скрутив у напрямі голосів, що наближались десь від заходу. Це йшли, збиваючи порох із сухого листя, Манастирська з Дотком. Перехиливши уважливо голову в сторону Аскольда, Муха з повагою вислуховувала його товк. Він „неодмінно", як каже Зоя, повчав її. Це пізнати було по його зосередженім виразі обличчя і переконливих рухах. Роля апостола — це в наші нескромні часи ще досить культурна форма автореклами. До Дарки долітали поодинокі слова його викладу… Фрідріх Людвік Ян… не фізіологічні наслідки… наполеонівські війни… і сильна Німеччина. Дарка догадалась, що Аскольд мав виклад про творця так званої „німецької системи" у фізичному вихованні. Аскольд Дотко, правдоподібно, переконував Муху, що вона для добра України повинна б займатись спортом, а Муха… ну, Муха цим разом не сміялась з такої вимоги до неї. — Що ж? Часи змінюються… а в них міняються і методи жіночої кокетерії. Наші прабабуні мусіли уживати „мушок", нам, сучасним, вистане активна увага до того, що займає наших хлопців. Адже йде тільки про те, щоб в якийсь, згідний зі стилем часу, спосіб схлібляти їх мужеській порожнечі. Дарка вистрибнула на горбок і оглянулась довкола себе. Людей не було видно, тільки — тут, то там — відбивались лунко їх голоси та чути було тріскіт сухого галуззя під ногами. Зійшовши вниз, вона наткнулась на Олю Кентнер. Сиділа на пеньку проти сонця з розгорнутою книжкою на колінах і дивилась кудись перед себе. Зачувши Дарчині кроки, Оля хапливо похилилась над книжкою. Дарка, підсміхнувшись, вчула, як щось приємне розлялось по її жилах. Ах, як вигідно могти завсіди і всюди бути собою… Благословенна будь, Веренчанко, що випускаєш у світ прості, як коробка від сірників, людські душі… Обійшовши Олю на її постументі, Дарка вийшла на голе, в безпосереднім контакті з сонцем, місце в лісі, на горбику. Підстеливши собі плащ, лягла горілиць і в якомусь п'яному безвіллі віддавалась сонцеві. Його промені проникали шкіру її лиця, рук, шиї, ніжно кололи повіки, лоскотливо дотикались уст. Вона чула, як через одяг добирались до її тіла. Щоб улегшити їм дорогу, відіп'яла панчохи і лежала отак, з голими, бронзовими ще з літа ногами, легко сонна, знаркотизована сонцем. Жити… жити… як рослина: мати свій перший розцвіт… своє літо… пити соки землі, випустити з себе нові, здорові гони і поволі всихати. Нараз почула якийсь неспокій у собі. Не підводячись, відрухово, по-жіночому прикрила передовсім голі коліна. — Чого ви знову, Мірош? Хочу бути сама… — Вийміть з уст стеблину, Дарко Попович. — Я прошу вас, Коку, йдіть своєю дорогою. — Перестаньте бавитись тим стеблом, бо мене денервує слина на ваших устах. Дарка схопилась і сіла. Їй не подобався його голос. Мірош, не спускаючи з Дарки очей, підійшов ближче. Тоді Дарка встала і злісно станула проти нього. Була обурена до глибини душі. Байдуже їй було те, що він, властиво, досі ще нічого не сказав і не зробив нічого такого, що могло б стати причиною образи. Йшла дика боротьба на інстинкти, а ті прекрасно розуміють себе без прелюдійних рухів і слів. — Мірош!! — хотіла спам'ятати його і наблизилась кроком до нього. Сталося. Зробила стратегічну помилку. Віддаль між ними стала саме така, що він міг досягти її руками. Брутальним, хижацьким випадом свого тіла дістав її. Дарка вчула тільки болячий скрут голови взад, а потім гарячу печатку в околиці шиї. А проте, коли пізніше верталася у спогадах до цієї пригоди, завсіди в її аналізі спотикалась об одно темне місце: чому вона не зареаґувала тоді як стій на його напад? Не могла вмовити в себе, що в цій реакції не було нервово підготованого підсвідомого опізнення. Чому? Таке саме питання можна б поставити і Творцеві всесвіту: чому не улаштував так, щоб Адами родили Адамів, а волів створити Адама і Єву? Ясно, що тоді вона не аналізувала так того припадку. Можна сказати, що спам'яталась щойно тоді, як Коко Мірош відрухово схопився одною рукою за лице. Першим відрухом її душі був жаль: „Це десь мусить його дуже боліти… Що я зробила?" А проте озвалась шорстко: — Ви, мужчини, мусите все по-свинськи поступити… Ну, а тепер що? Коко Мірош усміхнувся сумовито: — Соромно мені перед вами. Соромно, що я такий шаблоновий, але це єдиний спосіб зробити моє відношення до жінок ясним і недвозначним. Не терплю напружених, нероз'яснених ситуацій. Тепер мені ясно. Дайте руку, Дарко Попович, — від сьогодні будемо направду два… колеґа. — Ви поважно, Мірош? — спитала, гейби з недовір'ям, не кваплячись з рукою. — Бігме, поважно. Що мене може чекати від вас, крім ще одного поличника? Якби ви мені лице подряпали були в тій хвилині, розплакались бодай чи втекли від мене, загравши нагнівану… то я міг би не одного сподіватись. Але той вимірений солідний поличник — не ворожить нічого доброго… Краще відразу скапітулювати. Одно можу попросити вас… хай він буде актом „брудершафту" між нами. Дарка щедрим жестом простягла йому руку, якою Мірош міцно, по-товариськи струснув кілька разів. — Колеґи? — Муровано! — Ой, ти, „silene nutans"[103]. — Я не визнаюся на зоолоґії, Коку. — То ботаніка, Дарко Попович. Є собі така рослина, яка признає тільки одного любчика між комахами… — Ага! Десь закувала чи, краще, „закукала", стара зозуля. Це Сергій Тиміш скликав товариство. — Здається, міняємо місце, — сказав Мірош, і удвох з Даркою рушили в напрямі поклику. Та міняти місця ніхто не думав. Навпаки, товариство розташувалося до підвечірку. „Антифемініст" примістився скромно осторонь. Муха спорила з Зоєю про те, чи спортовці мусять з'їдати подвійні порції, і власноручно накладала Доткові шинки на булку. (З таких випадків можна б скласти формулку: хлопче, хочеш мати вільне серце, — не дозволь ніколи жінці опікуватись собою). Поки що Аскольд пожирав очима їх обидві — Муху і булку з шинкою. Сергій, убгавшись між дві гілки ліщини, висвистував по-мистецьки якусь південну жагучу мелодію. Серцем блукав в іншому світі. Олина нещасна книжка, здається, та сама „Боротьба за право", стала притокою до того, Ґиньо Іванчук почав з нею філософічний диспут. В дійсности була це атака і відбій. Причепившись якогось Адлера[104], як сліпий костура, Іванчук намагався вмовити в Олю Кентнер, що вся її „задриносна" (так висловився!) поведінка „вищої духом людини" — це ніщо інше, як втеча від жіночої ролі. А індивідуальна психолоґія Адлера називає цю втечу одною з форм протесту жінки проти вищости мужчини, якому жінка, тим самим і Оля, намагається, але не може, дорівняти. Він, пакнувши зі смаком своєї люлечки, прискулив лукаво око. Тріумфував: „Ми, „старші студенти", в дискусії з жінками не потребуємо важити на грами їх мозок…" Оля була зла, головно зла. Нишпорячи гарячково в пам'яті за… за чимось, чим можна б відбити цю нахабну атаку, мала Кентнер тільки скліпувала очима. Бідна, була зовсім перестрашена. Найгірше з усього було те, що вона не знала, до якої міри той цілий Адлер „заважний" в науковому світі. Попросту не мала поняття про те, як багато „годиться" знати про нього освіченій людині. Це було страшне. Дослівно впріла зі страху. До того всього почувалась, як би її обманули: мала чомусь переконання, що в сучасну пору в науковому світі не було нікого моднішого, а за тим і важнішого понад Фройда з його психоаналізою. Так багато тепер говорить про підсвідоме в людині і різні комплекси… Направду, звідки цей Адлер узявся? — Чекайте, Іванчук, — не втерпіла Дарка, щоб не вмішуватись між них, — мені здається, що ви свідомо викривлюєте думку Адлера. Мені здається, що індивідуальній психолоґії в цьому випадку йде про „гін до значіння", який і в мужчин прибирає не раз дуже карикатурні форми. Оля нітрохи не втішилась цією рятунковою акцією. Навпаки, посумніла. Стало прикро і зовсім ясно: університет університетом, а торговельні курси, то таки „товарообман". Іванчук не встиг відповісти, бо Зоя, випустивши ніж з рук, почала галасливо плескати в долоні. Вмить всі посхоплювались на ноги. Смішний отой цивілізований сучасник. Ледве сховався в кущі пів милі від міста, а вже залюбки грає ролю „дикого чоловіка", що попадає в танець св. Віта[105] на вид новітньої комунікаційної машини. Дорогою, долом попри ліс, рівним шнурком котилася, і з віддалі виглядало гей би пливла над поверхнею землі, не торкаючись її, ґрупка заколесників. Раптово переднє колесо захиталося і скрутило вбік. — Дефект! — Ні, здається, хочуть відпочивати… — Але куди! Нараджуються, чи їхати попри „двір", чи чагрівською дорогою… Зоя, виміривши лорнетку, скрикнула втішно: — Їй-бо, між ними є і Богдан Данилюк! Серьожа, золотко, ти найвищий між нами… махни йому хустиною! Тоді з Даркою щось сталося. Так нагло й непідготовано наскочило на неї, що не було часу застановитись і вибрати щось розсудніше. Чи мусіла так шарпко, можна сказати, перелякано кинутись обіруч до Зої? — Дайте спокій, Зоє… ні… — Що вам сталося, моя хороша? Цей завсіди такий безпосередній, одвертий голос тепер прозвучав насмішкувато. Сталося це вперше за знайомства Дарки з Тимішевими. І це, може, не заболіло, але принизило Дарку. Що вам сталося, моя хороша? Нічого. Тепер Дарка думає, що коли людина інколи, часто навіть несподівано для себе самої зробить щось, чого пізніше не може ніяк виправдати, то діється це тільки тому, що в людині, крім її питомого „я", живе ще хтось один чужий. Чужий, невідповідальний і крайнє нам ворожий, що лише чигає на нагоду, щоб нас осмішити чи нанести нам шкоди. Теорія хвостатих чортів не така безосновна, як нам, мудрагелям, здається. А те, що той „щез би" міняє свою подобу, щокілька сторіч, то зовсім згідне з біблійною характеристикою його особи. Остання його подоба — „підсвідома воля" — навіть… дуже поетична. Заколесники, остаточно рішившись на дорогу „попри двір", від'їхали. Ще тільки майоріли їх блакитні сорочки. Був справді між ними Данко, чи Зої привиділося? Тепер це не має значення. „Богдан Данилюк" — знову тільки етикетка на шухлядці означеної групи спогадів з Дарчиного раннього дитинства. Знову пливе між ним і Даркою спокійна, холодна ріка часу. Все по-старому і на своєму місці. Дарка Попович, виразившись стилем товариша Аскольда, „знову у формі". Лише охота волочитись довше по лісі згасла в Дарки зовсім. — Слухайте! Слухайте!! Я підношу голос за тим, щоб вертатись вже до хати. Хто за мною? Всі, крім одного Філька Литвина, замахали руками на знак протесту. Литвин, здається, був теж за поворотом, але „з принципу" не підняв руки за жінкою. — Що вам? — поставила вдруге це питання Зоя, але тепер воно звучало зовсім інакше. Так інакше, що Дарка аж обняла Зою. — Нічого мені, Зоє… що мало б мені бути? Чогось мене додому тягне… не знаю, що це таке. — Ви химерні, Даро, — стягнув брови Сергій, і то цим разом, мабуть, навіть не удавано. — Знаєте, що? — хотіла Дарка якось мирово розв'язати це питання. — Ви не псуйте собі забави і лишайтесь всі тут… а я… піду сама додому. Та чого дивитесь так усі на мене? Кажу вам, що так буде найкраще… — Який тебе ґедзь у лісі вкусив? — запитала Муха без обиняків. — Бігме, з вами не можна договоритися… Я хочу йти вже додому… щось мені каже йти додому… а вас тягне до ліса… то лишайтесь. Тоді Ґиньо Іванчук, пригадавши собі, що статут корпорації передбачає, між іншим, і лицарскість супроти жінок, підвівшись нерадо зі свого леговища, заявив: — Як так, то я вас проведу, товаришко… При тім Ґиньо не забув лупнути злісним оком на Аскольда: властиво, цей обов'язок повинен був перебрати на себе „профухс".

VII



— І ти лишила всіх і прийшла? Так, Дарочко? Так, кохана? — питається лагідно, з милим зачудуванням Стефко Підгірський і з такою самою лагідною відданістю цілує набожно одну, а потім другу Дарчину руку. Потім ще долоні. Дарка вкрай збентежена його ненадійною появою, майже схильна до того, щоб уважати її за якийсь надприродний „знак". Звідки Стефко в Чернівцях, у неділю (місто зі спущеними ролетами для людей з провінції не значить багато), саме в тій порі, коли над її головою прошуміла була та буря? — Стеф, я аж не можу вірити, що ти приїхав! Ти… ой, ти навіть не знаєш, як… як добре, що ти саме тепер приїхав!.. Так мені треба було тебе… Вона покриває його руки на столі своїми, а наверх кладе ще свою голову. — Добрий… коханий… Стеф. Підгірський незграбно і саме цим ніжно гладить її волосся своєю, трохи рапавою від осінніх робіт у саді коло щеп долонею. Дарочка загарно про нього думає. Не треба так, бо від цього соромно. Його приїзд зовсім припадковий. Чому він має крутити своїй коханій дівчині голову і говорити, що справа стоїть інакше? Правда — це великий чоловік, Дарочко. Прошу слухати: десь тато Підгірський винишпорив, що у луківської дідички має бути на продаж у зовсім доброму стані, майже нова молотарка. Стефко зараз, о сьомій, має поїхати до Луківців з сестрінком дідички. У понеділок зранку огляне і випробує молотарку, а коло полудня вернеться назад, щоб ще захопити веренчанський поїзд. Інтереси… інтереси… інтереси… — думає розжалоблено Дарка, — яке ж це притаманне для крові Підгірських! І пощо ці люди йдуть у священики? Але Стефко — інакший. Може, тому, що його рука притулилась до її лиця і разом з ним дихає і б'ється одним ритмом. А може, просто тому, що це — „її Стеф". Давніше, ще в тих часах, коли вона була зайнята Богданом Данилюком, а Стефко — Лялею Данилюківною, Дарка, як і всі інші з її окруження, зводила характери всіх Підгірських під один спільний знаменник. Незвичайна зверхня схожість між батьком, сином і обидвома доньками саме наводила на цей фальшивий слід. Витворилося абстрактне поняття „Підгірські", що зосереджувало в собі самі суттєві риси їх характеру. Належати до родини Підгірських — згори означало: носити голову кілька центиметрів вище від свого окруження (якої б воно барви не було!), бути однаково стриманим у вияві своїх почувань і думок, любити у всьому передовсім гарну форму, якомога здалека триматись від чужого нещастя і всякого вульґаризму і не пропускати ні одної нагоди, щоб вибитись на видне місце. При тім усі Підгірські любили музику, гроші й були, як рідко на наші часи, нелукаво побожні. Чи це були злі прикмети характеру? Чи були вони такі, що їх треба було соромитись? Аж соромитись? Ні. Але і хвалитися, властиво, не було чим. Уявленою моральною вищістю панувати над окруженням у такій Веренчанці — це було доволі легко, і, хоч не всі їх любили, зате всі старались бути з ними в товариських взаєминах. Такі були Підгірські. Тільки Стефко, перебравши всі зверхні риси їх роду, включно до манери говоріння, своїм внутрішнім світотвором схилявся до мистецької, талановитої родини Воробкевичів по матері. Він не мав у собі вродженого мистецького хисту, але мав серце. Оте серце, на яке ніколи не „хворувало" ні одне з Підгірських. Розчарування, що йому принесла легка й змінлива, як метелик, Ляля Данилюківна, він пережив дуже глибоко. Могло видаватись, що його серце вже ніколи після того удару не прийде до здоров'я. Саме в тому часі, як Стефко скінчив теологію і остаточно довідався від Лялі Данилюківни (листовно, бо тих вакацій вона загалом не приїжджала до краю), що для неї „hat es ja keinen Sinn"[106] іти заміж за сільського священика, Дарка приїхала на ферії до Веренчанки з вислуханим роком „філософії" і трьома колоквіями. Він був такий дуже нещасливий…, а вона мала таке спочутливе, жіноче серце… І з того воно, як звичайно в таких разах, почалося. До того ще й атмосфера сприяла цьому любовному зав'язкові. Обидві родини (байдуже, що з різних мотивів) бажали собі цього подружжя. При гармонійній співпраці та очевидній допомозі „старих", справа посувалась щасливо вперед до моменту, коли Стефко Підгірський офіціяльно „попросив руки" Дарки у старих Поповичів. Розуміється, що вони дали йому не тільки Дарчину руку, але навіть її цілу. На святковій вечері у Поповичів мама Підгірська (середніх літ, гладко зачесана, дрібна жінка, яка своїм перестрашеним виразом лиця, несмілими рухами і тим, що трохи загикується, нагадує собою дванадцятилітню дівчинку з сиротинця), червоніючись і загикуючись, висловила свій здогад, що хіба Дарця, тепер, як наречена богослова, не піде більше по вакаціях на студії. Вона „перепрошає", що порушує цю тему, але їй здається це самозрозуміле, що для дівчини, яка заручилась, найкраще — товариство мами… „Ага, передподружня кварантанна!?" — подумала собі тоді Дарка. Мама Поповичева (це направду велике щастя мати „собі" таку маму… товаришку), переморгнувшись крадькома з донею, ласкавим, але рішучим голосом відповіла мамі Підгірській, що вона вважає, що в сьогоднішніх непевних часах жінка, в додатку — жінка священика, мусить мати якесь забезпечення. Тому Дарка буде таки кінчати філософію, навіть вже як заміжня. (Дарка за таку оборону била мамі „браво" під скатертю стола). Дівчинка з сиротинця на диво всім підняла голос і заявила, що вона не розуміє, як уявляє собі цю справу мама Поповичева? Вони мають по шлюбі сидіти обидвоє в Чернівцях? Сама Дарця має поїхати туди, а Стефко залишитись у Веренчанці? Чи не дасть така сепарація безпосередньо по шлюбі притоки до різних спліток? Мама Поповичева доброзичливою усмішкою злагіднює контури цієї делікатної справи. Дарка, навіть якби шлюб мав бути вже на Великдень, матиме нецілий рік до абсолюторії. А там прийдуть три місяці літніх вакацій; по-друге, чи Чернівці за горами-морями? І так поки що реченець шлюбу завис у повітрі. Це була тимчасова уступка, на яку погодились обидві родини. Молоді теж не мали нічого проти такого продовження реченця їх шлюбу. Причина була така дражлива, що навряд, чи можна про неї багато сказати. Їх любов, оте ціле їх зближення (як кому догідніше) досі ще не вийшло поза сферу чисто психічного настрою. Це неправда, що любов найменше має клопоту з тими, що знаються від дитинства. Таке знайомство чи приязнь від дитячих літ, крім глибокого прив'язання і великої духової близькости, вносить ще між двох людей якийсь „безполовий елемент". Живим прикладом цього — Дарка і Стефко Підгірський. Стефка знала Дарка з різних фаз їх спільного життя. Бачила його безліч разів у різних, з теперішнього погляду, неприємних ситуаціях. Чи не бувало й таке, що Дарка з Ориською купались у ставі, а Стефко зайшовши з іншого місця берега, поринав під воду і, наслідуючи морську потвору, щипав їх за литки? Після першого перестраху дівчата доти гнались з лозиною за ним, голим, доки не посягли нею його бодай раз по задку. Роля Стефка, відколи Дарка усвідомила собі її, завсіди була ролею брата. Стефко — це був хтось, у кого можна було попрохати помочі у своїх любовних клопотах, кого можна було попрохати почіхати у плечі „під лопатку", хтось, кому за комплімент „дурна коза" можна було зреванжуватись аналоґічним — „дурний цап", тощо. Одне слово — брат. Чи ж треба дивуватись, що вони обидвоє, Стефко й Дарка, тепер підсвідомо хотіли виграти на часі, щоб дати доспіти еволюції їх взаємин? Чи нерозумно це з їх сторони, коли вважають, що їх шлюб не повинен прийти скоріше, заки тіла їх прагнутимуть себе без почуття приниження? Ось тепер сидять на отомані пані Дуткової, притулені одне до одного головами так, як різьбярі люблять зображувати „брата й сестру". Дарка слухає, що Стефко оповідає про Веренчанку: передвиборча акція, гарячкова підготова до шкільного плебісциту, ага, плебісцит — замість виборчої ковбаси — ну, що ж? Tempora mutantur[107]. Тепер та бурячана акція — ага, „золотий інтерес" тата Підгірського. І що далі? Нічого далі, бо Стефко уриває нагло, не докінчивши речення. — Дарочко, та… чи на те я захопив цієї дорогої пів години часу, щоб розповідати тобі про речі, які не мають нічого спільного з тим, що я хотів би тобі розказати? Дарка ще перед хвилинкою справді вражена тим плебісцитом і буряками, тепер під подихом його пестливого, теплого голосу вже не пам'ятає своїх попередніх настроїв. — Я вже мушу йти, — підвівся і щойно тоді пригадав собі, що тато Попович поручив Дарці ще перед першим піти до директора Данилюка. (Дарка щось у листі до своїх згадувала про те, по правді сказати, він не поінформований докладно про справу). — Старий Данилюк має шкільного товариша, румуна, в інспектораті. Хай директор поспитає того свого товариша, чи він не міг би так зробити, очевидно, не задурно, щоб тата Поповича з заставнецької приділено до кіцманської округи платень. В кіцманській не тільки точніше виплачують, але й половину менше обтягають. — Не забудь про цю справу, Дарочко. — Я маю йти до Данилюків іще перед першим? Чи добре я зрозуміла? — Так. Або що? Нічого. Ще нічого поки що не загрожує ні їй, ні йому, ні їх любові. Поки що ще обрії перед ними зовсім ясні. Стукнув тільки в серце, — ніби хтось сіпнув за алярмовий дзвінок, — неспокій. Але зараз за ним, як противага йому, прокинулась у Дарчинім серці беззастережна щедрота до Стефка. Вона була готова ціла жертвуватись йому. — Стеф! Він повинен був у цій хвилині забути про те, що десь чекає на нього сестрінок луківської дідички. Повинен був махнути рукою на ту якусь молотарку, а схопити Дарку у свої обійми і замкнути її раз назавсіди в них. Але він спішився, а поспіх завсіди притуплює людям змисли. — Стеф!! Поспіх зробив те, що він вчув сам звук, а не вичув його тону. Вибігла за ним на сходи. Чула, як спішився, перескакуючи по два ступні нараз. Ще був час. Ще могла гукнути за ним, і він був би почув її. А проте, не вчинила цього. Навіщо було б це здалось, коли він сам не відчув, як дуже прагла, щоб він залишився при ній?
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка