Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка23/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29

VIII



На партері, у сходовій клітці, на балконі — всюди чути нафталіною. Огидний задух, яким звіщає свій прихід зима в місті. На поруччі балкону розчепірилося неозначеного кольору футро пані Дуткової. Від нього теж несе нафталіною. (Хоч, коли йде про футро пані Дутки, то тут нафталіна більше для реклами, як проти молів). В хаті — Дарці пахне, Ліді смердить — норвезький смар до лещат. (Краєвий пса здохлого вартий. Хоч той „норвезький" фабрикують так само в Румунії, як той краєвий). Оля розігріває його до дверцят печі, а потім з насолодою їде на ньому долонею внутрішньою стороною дощок. Ах, яке це приємне!! Можна до цього вжити й шматинки-стирки, але тоді вся ця робота стратила б відразу свій особливий, лише лещатарям із крови знайомий посмак. Ліда Дутка, докторова in futuro[108], з меланхолійною посмішечкою приглядається цій праці і робить свою увагу щодо лещатарського спорту: — Якби я мала такий лещатарський „Anzug"[109], як я бачила на виставі у Курца, то я теж пробувала б вчитися їздити… Але я колись ще справлю собі лещата. Гадаєте, може, ні? Ах… Різдво в горах… це тепер щось наймодерніше… Ліда має рацію: для половини жінок, що займаються цим спортом, лещата втратили б свою приману, якби до них не можна було взяти одягу від самого Курца з-за вистави. Але сніг щойно надлітає… В кутку півметрового городця, між ринвою і огорожею, доживає своїх останніх днів весела, червоно-біла далія. Оля, яка розуміється на товарознавстві, сказала колись, що цей „артикул жоржини" називається „Ballet girls"[110]. На ґерлз в червоно-білих, густо ришкованих спідничках ліниво налітає сніг. От і зима вже… В цілій Румунії сьогодні державне свято. Нудний день, який не має в собі ні святкового настрою, ні охоти до праці. Дарка сидить коло вікна з чорним, череватим котом на колінах і знайомиться з фінансами Франції за Людовика XVI. Кінець семестру наступає на п'яти. Попри звіти мільярдових боргів (в самих 1787-9 роках державні борги зросли на 274 мільярди!), є там, сьогодні, з перспективи часу, навіть веселі речі. …державний скарб, грузнучи у щораз то нові борги, хапався різних способів, щоб витискати нові податки від зубожілого населення. Між іншим, видано розпорядок, який накладав на батьків родини обов'язок примусового закупу урядом визначеної кількости соли. Дивогляд був у тім, що та кількість далеко переходила дійсні потреби родини, а решту соли, що залишалась від попередніх закупів, під загрозою адміністраційної кари не вільно було ні продати, ні ужити для власних цілей. …тому, що границі податкових округ не були точно визначені, часто бувало таке, що в одній частині округи збирали податки на основі одних розпорядків, а в другій, тої самої округи, стягали податки на зовсім інших засадах. Тоді французькі селяни у своїй розпачливій боротьбі із „правом" впали на хитру вигадку: вони поміщували свої комори чи пивниці по той бік граничної ріки, дороги, на терені, де їх не досягали податкові приписи частини їх округи. Так виглядала справа державних фінансів Франції при кінці XVIII століття. А вчителі по гімназіях питають підростків: які причини французької революції? — Люди часом такі смішні, — сказала б Муха. Вона саме „впадає" до кімнати, присліпувата від сліз і сміху. — Йой… тримайте мене, бо трісну… йой… Річ в тому, що вона на сходах почала ще раз пригадувати собі свою пригоду, щоб краще її дівчатам розказати, але вже не донесла свого наміру на перший поверх. Муха мусить перечекати, заки заспокояться її нерви. — Йой… не можу… гадала-м, що трісну зі сміху… Нарешті. „Примкніть двері від паниного покою і слухайте". Слухайте: припадком вона зустрілась з Міці Коляскою. Пхі! Дама… Чоловік — вищий військовий — треба щось більше казати? Говорили між собою по-німецьки. В Міці не було відваги рішитись ні на українську, ні на румунську мову. Хай буде нейтральна — німецька. Нехай тобі. Слово по слові, а Міці питає: чи правда, що вона, Муха, на те зійшла, що працює як суб'єктка? Так, це правда. Це мусить бути дуже соромно? — питається зі співчуттям, може, навіть щирим (хто там може знати?) Міці. Ще б пак! — робить зовсім сумне лице Муха. Доводиться не раз такі ситуації переходити, що краще не згадувати про них. Але які? — питає Міці, ще непевна у своїх здогадах. Муха навмисне, якби набрала води в рот. Ну, гола Муха! Які ж ті „ситуації"? Тоді Муха пускає першого пробного бальончика: вистане тобі сказати, що Шмід — вдовець. Що? Пані офіцерша бере в білий день суб'єктку попід руку — і що далі? Муха мовчить таємно. Ніби заклята. Пані Садовяну тягне суб'єктку до парку, де нема людей, і що далі? Муха довго викручується від відповіді, а врешті випалює: старий зробив їй „пропозицію". Ах! — нібито обурюється пані Садовяну. Ну, а що далі? Муха видумує нахабну сцену, на яку тільки може спромогтися її фантазія. Пані Садовяну фосфоризує ціла з цікавости. Ну, а подробиці? Тут вже Муха зовсім „пас". Що робити? „Не має часу" — це найкращий вихід з ситуації. Тоді пані Садовяну робить пропозицію Мусі: хай Муха заскочить до неї котроїсь п'ятниці по осьмій вечором. Її чоловік завсіди в тій порі в клубі. Пані офіцерша цікава „продовження" тої історії. Але чим ближче до кінця історії, тим Мусі менше весело. Врешті Муха перестає сміятись. Уриває нагло і зовсім замовкає. Брови зводяться високо понад очі. Очі на смерть задумано дивляться в одну точку. Нараз ті, направду, чудові очі намагаються зберегти рівновагу. Врешті не видержують напору сліз. Муха закриває лице руками і з невеселим сміхом вибігає на балкон. — Та Муха сама собі винна, — хоче якось оформити ситуацію Ліда, — сама видумує різні історії про себе, а потім… — Тут не йде про саму історію, — буркнула Оля Кентнер, — а йде про те, що така Міці, такий „цваєрус" у гімназії, такий ренеґат, уважає, що їй можна забавитись коштом своєї недавньої шкільної товаришки. Пфуй! Пфуй, яке свинство! „Мала" Кентнер так самісько тому вісім років обурювалась на Ориську Підгірську: Пфуй! Пфуй! Можливо, що якби мала тепер перед собою паню Садовяну, то так само плюнула б тепер на неї, як тоді на Підгірську. Одне слово: свинство. На диво всім Ліда проявляє велику порцію такту: більше не чіпає цієї теми. Муха ще щось пригадує собі („я забула" — це теж одна з органічних Мушиних прикмет!). Правда, не таке веселе, але не менше від попереднього цікаве: — Слухайте… Ольго, або я говорю, або пес гавкає! — Отже, слухайте! Була-м з Данилюком. Хлоп — непритомний від щастя. — Жениться? — Дурна! Виїжджає завтра вполудне до Відня. Але найцікавіше… „виставте" собі, що його „старі" ще нічого не знають про це! — Добре має! — басує Оля. — Бо „старі", напевно, зараз видовбали б якесь „контра". Тим більше, що він уже раз вибирався за границю. Десь „старий" його мав сипнути солідним бакшишом, а „Сіґуранца" „збарувала" й показала фіґу замість пашпорту. Добре має! А його сестра ніби ліпше зробила? Взяла з кимсь там шлюб у Відні, а старим послала тільки шлюбне повідомлення post factum. Іди! „Чоловік", якби сам собі не пошукав трохи „рихту", то ніколи не мав би його. Засихав би разом з тими мамутами. — Казав ще, ти чуєш, Дарко? — казав, що якби був знав, що ти мешкаєш на „старім місці", то був би колись зайшов. — Пропало. Нічого. — Казав тебе поздоровити… і тебе, Олю… і Ліду… — Ага. Велике решето неба щораз густіше сіє снігом. В кутку, між ринвою і огорожею, замерзає квітка. Забули з осени викопати її серце — бульву, і воно замерзне узимі. Ще одно життя вмре. Життя вмирає, а матерія безсмертна — як це так? Дурні міркування. Так, дурні — й що з того? Дарка встає і довгораменним хрестом лягає на балконові двері. — Гей, пані, ви не зі скла! — гукає Ольга. Дарка йде від дверей і тихо сідає собі в куток отомани. Так. Тепер нарешті почне своє життя. Завтра, як пополудневий поїзд „Бухарест-Відень" від'їде на захід, виб'є її година. Було б несправедливо, якби хотіла собі з того приводу робити які-небудь докори. Дивилась тверезо на світ і поводилась korrekt, як тільки можна. Ніякої перечулености, ніякого несучасного романтизму, навіть ілюзій ніяких „на цім пункті" в неї не було. Життя, особливо за останні роки занадто викарбувало її душу, щоб могла дозволити собі такі безужиткові м'якощі. Потім, відколи офіціяльно (ми навіть не здаємо собі справи з того, як далеко наша душа шанує всякі „офіціяльно") зв'язалась з Підгірським, зміст її життя забарвився зовсім інакше. — Будеш „добродзійкою", — пробувала часом покепкувати собі з неї „докторова" Ліда. — Гм… буду мамою. Ви у місті будете придержуватись „Zweikindersystem"[111], а на селі… ще в попа діти родяться, як Божа худібка. Буду мати повну „резиденцію" русявих, чорнявих, всіляких голівок. Як виведу їх в сад, то як стадо гусенят. Це був такий собі жартівливий діялог, який, по правді сказати, ховав у собі не одне найсуттєвіше з Дарчиної психології. Та, приїхавши з Бухаресту до Чернівців, з першої днини вона відчула, як заважає їй приявність Данилюка. Подумала тоді: „Як луска з яблука між зубами, яка не болить, але якої й стерпіти не можна". Нарешті дочекалась того, що він покидає Чернівці. Знала зовсім певно: вросте там у новий ґрунт так, як Ляля, закоріниться там і вже ніколи не вернеться сюди. Тим краще. Данилюк угрузне там, а вона виплине тут на поверхню свобідна. Ішов угору ніби літаком, а їх усіх залишав під собою. Мусіли йому видаватись малі й непоказні. Як добре діє в такі моменти почуття свідомости, що людина має на кого опертись. Коханий, добрий Стеф… — Дівчата! Дарка мріє! Туш! Зимний туш на неї! Не треба кращого тушу, як сам Лідки голос. Високий і пронизливий, як у павіяна. Дарка справді протверезується. — Слухайте, дівчата. Я мушу заскочити до Наталки Оріховської… потім ще в одно місце маю йти. Слухайте, якби до того часу, заки я вернусь, приплентався сюди Коко Мірош, то скажіть йому… Муха „забуде"… Олю, ти скажи йому, щоб зайшов за мною десь коло дев'ятої. Маю охоту піти до „Європейської" трохи покрутитись. — Там Данилюк вже не грає, — хоче кольнути по-жидівськи, „під бік", Ліда. — Ей, що ви кажете? — перекривлюється їй Дарка і скоро одягається. — Повітря! Свіжого повітря дайте їй! Уф!

IX



На вулиці люди подіставали від снігу виразисті, чітко зарисовані лиця. "Еге ж, казала колись Стефа Сидір, — щонайкраще портретувати взимі, бо тоді „лице має найприроднішу церу". Перший сніг, як перша дитина, — у великих привілеях: прохожі дозволяють йому сідати їм на голову, лізти до очей, плутатись у волосся, обтрушувати вуса, заліплювати очі. Пані скидають рукавички й дозволяють йому безпосередньо діткнутись їх безробітної долоні. Діти підставляють йому язики і так смакують його. Служниці ловлять його на тарілки й, не чекаючи вечора, скоренько, десь у закутку, змивають ним обличчя. (Недурно живемо в добі косметики!). Міщухи не можуть дати собі ради з першим снігом. На жаль, ця ідилія не триватиме довго. За кілька тижнів (діти не мають голосу!) всі нарікатимуть на сніг. Пани нарікають на сніг тому, що він паде їм на дахи кам'яниць, і треба наймати окремого „хлопа", щоб його струшував… Служниці клястимуть сніг тому, що його заносять ногами аж до хати і роблять з нього сиві плями. Пані з так званого „вищого товариства" матимуть жаль до снігу, що він паде саме в тій порі, коли їм неможливо виїхати в гори. Пролетаріят ненавидить його як символ нужди. Тільки діти мають з нього потіху, але вони не мають голосу. Оріховські мешкають на поетичній „Liliengasse". Тепер вулиця ця інакше називається, але нарід не забув іще старої поетичної назви. Дарка застає Наталку горілиць на отомані в неприємній позі, що нагадує небіщика на параді. Навіть ті худі, пергамінові руки схрещені на грудях. — Сервус, Наталко! Я не була певна, чи застану тебе дома… Дарка каже неправду. Вона знає, що Наталка тепер, саме в цім „переходовім сезоні", дістає під вечір температуру і мусить сидіти дома. До того, Дарка приходить на Наталчин зазив. Наталці очевидячки приємно, що про неї думають, що вона має ще стільки сили, щоб у цій порі, при такій погоді виходити з хати… — Гм. Властиво, мала я сьогодні в п'ятій вправи з хемії колоїдів, але не пішла. Є важніші справи від хемії. Певно! Наприклад, одною з таких важних справ є те, що Наталка мусить заступати „у справах товариства" голову секції студенток, товаришку Аврору Смеречинську. Смеречинська має сильний катар (саме той „переходовий сезон") і лежить у ліжку. Наталка втроє, вдесятеро більше хвора від товаришки Смеречинської, але Наталка безнадійно хвора, а безнадійно хворих трактуємо майже так, як здорових. Їх переважно залишаємо на ласку Божу. Віддавши їх під цей високий протекторат, перестаємо ними цікавитись. Хіба не логічно? Однак з Наталкою справа стоїть трохи інакше. З нею батьки і приятелі мають той клопіт, що вона не признає, тобто не вірить в ні одного лікаря поза своїм братом Романом. В „їх" медикаменти теж не вірить. „їх" ліки? Хто ж їх фабрикує, оті різні хемічні препарати, як не міжнародні грошові спекулянти, які не мають інших цілей на оці, крім власних зисків? Наталка довіряє тільки вапові, яке сама собі спрепаровує. Добре, але доктора Оріховського нема в краю. Він у Відні чи Празі, можливо, навіть в недалекім Львові. Має приїхати до краю нострифікувати. Може, це станеться за тиждень. Може, за два. Може, за місяць. Може, за пів року. Наталка зачекає. Він один поверне їй здоров'я — чи не виплачується зачекати на нього? Дарка потай від дівчат на Руській писала навіть до Орисі Підгірської до Бухаресту: „Ти студіюєш медицину. Стоїш близько до цих справ. Скажи мені, чи автосуґестією можна вилікувати сухоти?" Орися підписала за деякий час з авторитетністю двадцять- і дволітнього кандидата лікарських наук: суґестія може витворити сприятливу атмосферу, добрі стани самопочуття, і вони саме можуть приспішити лікувальний процес у хворого, але ніколи не може бути єдиним засобом в лікуванні такої недуги, як „t.b.c.". Після такої відповіді справа Наталки видалась Дарці зовсім безнадійною. Вона пригнічувала її якийсь час, як кожне, навіть далеке нещастя, а потім Дарка звикла до нього, як усі ми звикаємо до кожного нещастя, коли воно задовго тягнеться. Наталка, не підводячись, прохає подати їй склянку із малиновою водою. Добре. Дякую. Випиває трохи червонавої рідини і відразу приступає до речі („Боже, — думає Дарка, — та дівчина, ніби об'єкт на фотографічній плиті, без ніякого тла"): чи не казала вона тоді, що такі сходини, як ті, перші, то чистий… „блеф"? — Ні, чому? — знову не розуміє Дарка. — Прецінь, не можна сказати, щоб справа не йшла в товаристві. Були вже реферати з того часу… Реферат самого Козачка „Гайдамаччина у світлі історичних фактів" був навіть дуже цікавий. Тепер Ґиньо Іванчук… смішака і утопіст. — Єдина повновартна людина між ними всіма, — перебиває Наталка. — Ґиньо Іванчук заповів свій реферат про початки фашизму в Італії… Тепер курси неграмотних на Манастириську… Тепер… Дарка не наважується перед Наталкою висловити думки, що серед українсько-румунських обставин на Буковині навіть вечірку з танцями треба причислити до проявів „активности" даної організації. Наталці тяжко говорити. До того, вона ніколи не була занадто говірка. Тепер голос в неї змучений зусиллям, відпочиває майже за кожним словом: — І ти вважаєш, що ті реферати і та забава, на якій попились хлопці — це вже… максимум з того, що… заповів Козачок на тих зборах і що можна серед наших обставин дати? Ні, чому? Дарка так не вважає, може (навіщо це облудне „може"), не застановлялася так глибоко над цими справами. Мовчать обидві. Тихо. Сутінки налягають щораз більше. Годинник тітікає щораз виразніше. Наталка сідає. П'є трохи із склянки червонавого, тепер зовсім темного течива, припирається плечима до стіни і з закритими, страшними очима говорить важко й розмірено: „По виборах треба сподіватись нової реакції уряду. Де тоді набрати охочих, а що найважніше — відважних до громадянської праці? Хто схоче йти з відкритими очима проти вітру? Молоді? Де вони? Наталка поки що бачить тільки дітей і філістерів. А була така добра нагода! Козачок не зумів використати її. Призбирана довгим безділлям, вибухова енерґія сама аж перлася, щоб ужити її до чогось поважного, а він що? Розпряжив її забавою з пиятикою і рефератами, від яких ні впріти, ні змерзнути не можна було. Партач! Провідник мусить бути передовсім добрим психологом. Чи не так? Дарка не знає, що на таке казати. Найбільше з'ясоване почування в неї тепер — страх. Наталка гарячкує; ніколи не була така балакуча. — Я вже піду, Талю. Ти скажи мені лише адресу тих дівчат. Значить, вони знають уже, що я маю прийти і вести з ними лекції? Як так, то добре. Рука Наталки мокра і відразливо гаряча. Дарка хоче чим скоріше вихопити свою руку з Наталчиної долоні, але та придержує її: — Скажи мені, — Наталчині очі, ніби очі поїзду-марива більшають і наближаються до Дарки, — ти віриш у наш нарід… як в ідею? Наталчині руки цупко, судорожно вхопились Дарчиного передрамени. — Я не розумію тебе, — вибелькочує Дарка. Наталка, не випускаючи Дарчиної руки, тягне її до себе: — Я питаю тебе, чи ти віриш, що всі ті наші пориви… навіть наші визвольні змагання, навіть той наш дитячий бунт, тоді в гімназії і тепер оце наше шамотання — зв'язаної шнурами людини, — чи ти віриш, але скажи мені правду, — чи ти віриш, що це все — в сумі має якийсь глибший змисл? Що це все якась правда, ідея, яка як не тепер, то за десять-двадцять…сто років… переможе? Чи ти віриш в це? Дарка має таке вражіння, якби до її грудей приложили револьверове дуло і домагались любовного признання. Вона чує холодну росичку на верхній губі й висках. — Я думаю, що сьогодні нема українця, який не вірив би у здійснення цієї ідеї… Я думаю… — Ти мене не розумієш, Дарко. Я не маю на думці віри-шаблону… пасивної віри баранів… Я питаю тебе, чи ти маєш те внутрішнє переконання, що ця ідея варта навіть того, щоб задля неї жертвувати життям? Про це мені йде… Наталка зовсім задихалась. — Це зависокі для мене речі, Талю… я сіра людина… Але коли хочеш знати, то я маю те переконання, що та ідея варта навіть людського життя… Наталка опускає Дарчину руку. Тон Дарчиної заяви видався Наталці замало переконливий, замало самовпевнений. — Але ти свого дорогоцінного життя не жертвувала б? — запитала по хвилині з їдкістю хворої людини. У душі Дарки відрухово щось рванулось — вона хотіла відповісти щось приблизно прикре, але раптово стрималась. Таке питання поставили Дарці уперше в житті так безпосередньо й ясно. І ще хто! Людина, яка стоїть на межі життя і смерті. Добре — смерть в цьому випадку заприкре слово, — скажімо: людина, яка стоїть на межі земного і незбагнутої таємниці. Чи жертвувала б Дарка своє життя, себто чи добровільно, свідомо захотіла б перестати існувати? Чи? Ні. Чому? Брак відваги? Невідкличне прив'язання до так званого життя? Надмірне себелюбство? Страх перед карою за непошанування волі Творця світу? Дарка на ці питання могла б мати тільки одну відповідь, але вона видається їй занадто чудацькою: героїчна смерть не для неї призначена. Їй призначено жити і ціною свого організму давати життя новим, людським істотам. Можливо, що такі, як Наталка, як її брат, як той фантаст Ґиньо Іванчук уміють, блиснувши метеором на життєвому овиді, зачудувати собою світ і вмерти на тих висотах гарно і велично, як молоді боги. Дарка має багато щирого поживу для них, але вона не може пориватись наслідувати їх, бо її єдина життєва функція — продовжувати людське життя на землі. Але як вона може сказати це Талі? Така щирість викопала б між ними пропасть, якої не можна б пізніше вирівняти. — Я думаю, Талю, що… не кожний надається до того, щоб бути… героєм. На Наталку найшов напад кашлю, і вона, заслонивши уста хустиною, тільки зводила раменами. Відкашлявшись, вона сказала нібито весело: — Одного тільки боюся… що моє життя — піде отак… за цапину душу… — Та чого? Ти ще набереш сил і будеш здорова… — відповіла якось блідо Дарка і в тій хвилині вичула ввесь свій нетакт. Якби могла, то дала б собі поличник за той тон і за таку „потіху". Не подаючи вдруге руки Наталці, уважно вийшла на коридор, а звідси майже вибігла на вулицю. Уф! Повітря! Свіжого повітря, бо задушиться! На вулиці Дарка згортає нагою долонею трохи снігу з бетонової підмурівки огорожі й їсть його замість води. Що за день карнавалових несподіванок!

X


Дівчатка — є їх три — всі з четвертої класи „liceul ortodox"[112]. Всі у брунатних одностроях з білими комірчиками, однакового росту, видаються такі подібні, як тістечка в цукорні одного ґатунку. Привітавшись з ними, Дарка починає відрізняти їх одну від одної. Кучерява блондинка з міцно зложеною шиєю і випукластими очима нагадує старинні різьби богинь. Дарка підозріває, що ця дівчина мусить любити багато говорити. Шатенка з вузьким лицем і подовгастими очима, солідно причесана, штивнувата, з нерухомими руками, скидається на дитину, якої батьки не живуть у згоді з собою. Остання з трійки — брюнетка, негарна з лиця, з косматими бровами і зухвалим, тупим носом, — робить на Дарку вражіння підлітка, що вирвався з „поправчого заведення". Побачимо. Поки що Дарка рада з того, що Оріховська заощадила їй патетичного вступу. Все ж якось сама ситуація вимагала того, щоб і Дарка сказала кілька слів „від себе". — Будемо, панночки, переробляти історію і геоґрафію України і дещо найважніше — з української літератури. Розуміється, що вивчення історії чи літератури свого народу — це ніякий злочин, але вам, як ученицям румунської гімназії, цього не вільно. Сподіваюся, що ви знаєте, панна Оріховська мусіла говорити вам, які наслідки мало б те, якби ваша шкільна влада довідалась про ці лекції. Я ще раз звертаю вам увагу на те, що вас обов'язує якнайстрогіша таємниця і що ви маєте ще час роздумати над цією справою. Ніхто не втягає вас силою до цієї праці. Далі ви повинні знати і те, що від цих лекцій у великій мірі залежатиме, чи вас приймуть до „Січі" по матурі. Не знаю, чи вам відомо, що там не приймають без вступних іспитів з цих предметів, які маємо тут переробляти. — Як ми вже сюди прийшли, то ми — задумалися, — відрізала різко, згідно зі стилем своєї персони, брюнетка. Дарка пустила мимо цю заввагу. Запитала ще формально, чи вміють по-українськи читати й писати. Дві вміли, а третя, брюнетка, не вміла. — Даскану, хто ваш батько? — Комісар при поліції. — А як дома у вас говорять? — По-німецьки… часом по-румунськи. — В школі ви як записані? Ельвіра Даскану нахмурилась неприязно: — Я? Як румунка. — Я теж записана як румунка, — затарахкотіла, як накручений механізм, „музика" у старих годинниках, — у нас у школі багато українок, що записані як румунки… Інакше були б до школи не прийняли, а потім — ніколи не можна дістати знижку оплати ані… загалом нічого… Є такі, що бояться признатись, що вони українки дома. Але про мене всі знають, що я тільки записана як румунка. Раз навіть директорка переловила мене, як я на паузі говорила по-українськи, і я мусіла в карцері сидіти, а раз… — Добре, вже добре. Як ви називаєтесь? — Аглая Стефанюк, бо мій дідо походив… — Про це пізніше, Стефанюк. А як ви називаєтесь? — запитала тихої, штивнуватої дівчини. — Орися Савчук. — Ви як у школі записані? — Я — „рутяна", бо… — Що „бо", Орисю? — …бо не хотіли признати слова „українянка". Татко писав аж до міністерства освіти… — А хто ваш батько? — Ніхто. — Як то „ніхто"? Десь працює хіба? — Маємо сад. За Австрії татко був при залізниці, але як прийшли румуни, то татко не хотів присягати їм і так лишився без служби. Дарка мимохіть звернула увагу на порядний одяг Орисі Савчук. Дівчина переловила Дарчин погляд. — Мені в школі помагає тета, — додала ще так само тихо й почервоніла. Дарка записала собі у записнику день і годину лекцій. — Ви, Орисю, мусите навчити товаришку читати і писати по-українськи, бо інакше вона не зможе держати з нами кроку. — Даскану, — повернулась до доньки поліційного комісара, — звідки ви знаєте, що ви українка? Хто вам казав про це? — Хто мав би мені казати? Такі речі чується, — відповіла неохотно. Була зла чи ображена. — Ви, може, непевні за мене? — запитала враз зухвало з ноткою наче б то погрози в голосі. — Можете числити на мене — на „зіхер". Дарці заімпонував її рішучий, задерикуватий тон. — Як мій тато… — почала знову вже лагідніше і урвала, а потім почала так, якби те промовчане слово стояло на своїм місці… — то це ще не значить, що й я мушу така бути. Я кажу і вони, — кивнула на товаришок, — знають, що я — українка. — То гаразд, — сказала ще тільки Дарка і приступила до лекції. Після лекції Аглая Стефанюк скочила скоренько, щоб помогти Дарці натягнути плащ. — Панна… такі милі… — шепнула крадькома Дарці над вухом. „Любить підлабузнюватись, значить, не зовсім певна…" — записала собі Дарка в пам'яті, а Аглаї сказала вголос: — Наші лекції — це теж школа, і на них треба так поважно поводитись, як на годині у школі. Розумієте, Стефанюк? Прощаючись з дівчатками, Дарка залишила собі на останок Ельвіру Даскану. Як прийшла черга на неї, Дарка по-товариськи стиснула їй руку. Ельвіра відповіла так само щиро. Дарка, що вперше займалась такою громадянською працею, не могла передбачити, які наслідки це може мати. Одне вже тепер знала зовсім певно: з тих трьох дівчаток найбільше відсотково українкою є донька ренеґата Даскану — Ельвіра Даскану. Здавалось їй теж, що між нею і тим малим пугачем прийде згодом до приязні.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка