Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка27/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

XVIII



Звідкись здалека надсували „передсвяткові настрої". Славочка порівняла їх до бородатих, пустотливих карликів, що раптово обсіли дім і робили в ньому сміху вартий розгардіяш. Нишпорили по всіх шухлядах (навіть по тих „недоторканих"), відчиняли шафи і перетріпували в них кожну річ, здіймали для забави образи зі стін. Розбирали ліжка і витрясали солому з сінників, розсівали по хаті млосний запах свіжогашеного вапна, збивали в хаті порохи і відчиняли вікна настіж, хоч надворі був грудень. Одне слово, так колотили порядком дня, що навіть обіду в цім домі не можна було дістати впору. Всі признали одноголосно, що Славочка має буйно розвинену уяву й що цю, як не як, невигідну на сьогоднішні часи прикмету вона одідичила по непоправнім мрійнику — батькові Поповичеві. Але й це признання не спричинилося багато до маминої рівноваги духу. Вона була, як завсіди перед святами, роздразнена, сварка і легкозапальна, як водень. Це була теж свого роду традиція, оці передсвяткові „гумори", без яких самі свята виглядали б, напевно, бліді і однотонні. Все мамі заваджало: власне волосся на голові, цяпотіння з ринви, витирачка під ногами, Славочка, тато, пес і кіт. Дарка подумала, що таку передсвяткову високу температуру в кухні можна б легко обнизити на кілька ступнів, якби так кожна господиня казала на всіх дверях, що ведуть до кухні, виписати „Заввагу": „Чоловікам, дітям, псам і котам входити не вільно". Та ба! Яка мама в той небезпечний час, де один грюкіт дверима може спричинити параліч баб у печі, хотіла б позбавляти себе таких вдячних громозводів, якими є саме… чоловік, діти, кіт чи пес?.. На сам латинський Святвечір прийшла листівка від Богдана Данилюка. Галузка ялинки з одною самітньою, до половини скапаною свічечкою. На відворотній сторінці — ні одного слова, тільки сам досить скромний підпис. Дарка відібрала з порога листівку від листаря, хотіла непомітно перекрастись з нею до кімнати і там замкнутись зі своїми думками, що знялись в ній раптово, як курява. Та втеча не вдалась. Славочка чи мама (не пригадує вже собі) переловили її, і вона мусіла їм показати те, що одержала з пошти. Виминаючи мамині очі, Дарка скоро висмикнулась з рук Славочки до кімнати і замкнула двері за собою. Тут вийняла листівку ще раз з кишені (була майже здивована тим, що листівка тремтить злегка в її пальцях) і ще раз уважно оглянула її з обидвох сторін. Що мала означати ота мала, самітня, бідна галузка ялинки? Був це символ чи тільки трохи тонший мистецький смак, що підказав Богданові замість цілої ялинки вибрати тільки одну галузку? Ні… ні… не було це таке просте й невинне, як хотіла вмовити в себе. Чому не виписав стереотипного „веселих і щасливих"? Було б тоді ясно все. Адже бувало вже таке, що вряди-годи приходила від нього саме така шаблонова листівка з нагоди Великодніх чи Різдвяних свят. Хоч, правда, останніми часами навіть і так не давав про себе знати. І тому тепер було щось зовсім інше. Зрозуміла й вичула його, як поклик. Він кликав її до себе. Дав їй пізнати, що думки його біля неї, але й на цій межі зупинився. Мала таке дивне вражіння, наче б вивів її на роздоріжжя і жадав від неї, щоб сама добровільно вибрала свій шлях. Не могла бути йому вдячна за це. Чи ж можливе, щоб не знав, що вже сама нагода до вибору родить сумніви й вагання? Ще два тижні тому не припускала навіть можливости такої нагоди, а не то самих вагань… А сьогодні?.. Чи вагається вже? Ще ні. Не вільно їй цього. Занадто добре знає себе: якби тільки раз заломилась, то в її дурнім серці прорвалось би щось, наче гать, і воно під навалою тої повені уступило б. Не хотіла навіть ніколи порівнювати Стефка з отим другим. Боялась логіки фактів. …Шал, божевілля… Але чому не мала раз дозволити своїй тверезій голові покрутитись трохи? Ніколи в житті не їхала на карузелі, а тепер мала таке вражіння. Почувала себе вже трохи наче застара до такої спроби, а проте, було страшно і приємно. Водночас здавала собі справу з межі між дійсністю і забавою, як і з того, що навіть така приємна їзда на карузелі не може тривати безконечно. Побачила через вікно, як тато покинув свою роботу коло щеп і правцює до хати. Повела рукою по чолі, якби проганяла звідти спогади, що обсіли її голову, і вийшла до кухні татові назустріч. — Що доброго приніс листар? Нічого. Властиво, нічого. Бо тільки Дарка одержала святочну листівку від директорського Богдана. Це мама поспішилась з відомостями. — Та-ак? — процідив тато крізь зуби, а зараз додав насмішкувато: — Скоро пристосувався молодий Данилюк до „нових" свят. В цьому випадку яблуко таки досить далеко відкотилося від яблуньки. — Ет, що тебе обходять чужі діти, — бомкнула мама. Татова увага ні для кого не була мила. Тато звернувся до Дарки вже сердечніше: — Я на твому місці, Даруню, відіслав би йому ту картку і дописав би йому ще, що наш Святий вечір щойно за два тижні. Крім цього, мені здається, що він повинен би знати, що до зарученої дівчини не конче пасує картки писати. Особливо, коли… та… байдуже! Дарка почервоніла й задивилась ніби раптово у вікно. По якомусь часі, як охолола, сказала: — Тато думає, що він задумувався над тим, які це свята… Зрештою, в них, з огляду на маму, і так святкують латинські свята. Знала, що говорить неправду. Богдан не святкуватиме цього року зі „старими". — Якось минулими роками краще дописувала йому пам'ять… Дарку заболіла ущипливість батька глибше, ніж міг він загалом припускати. Ну, так. Там, де йшло про його „засади", він був бездоганний. Мама зробила свій висновок з їх діялогу: — Николаю („Миколаї" ще не вродились на Буковині), — її голос був несміливий від вагання — Николаю… а може би, я сьогодні ввечір поставила бохонець хліба на стіл і засвітила свічку… тим чортам? Напевно, Николаю, хтось буде під вікнами сьогодні. Яка твоя думка? Тато подивився на маму, потім на Дарку, а потім знову на маму. — Аж до цього би вже в нас, жінко, дійшло? Був це гіркий докір, але в ніякому разі не мамі. Батько прикрив очі до половини повіками і думав. Дарці не тяжко було слідкувати за шаховим ходом його думок. Була це сліпа вулиця без виходу. Вдавати, що святкує новий покинений Святвечір не може. Поки що ще так справи стоять, що вчитель Николай Попович не може цього зробити. Може, з огляду на село. Може, з огляду на свої діти. Може, з огляду на той „моральний закон", що його ще не позбувся зі своєї душі. З другої сторони, легковажити „нові свята" він, як державний урядовець, подекуди навіть як представник державної влади, як хтось, хто повинен би бути для села прикладом, там, де йде про „лад" і волю „згоди", теж не може. Особливо тепер, де так нахабно наступають йому на пальці. Отже? Який вихід з цієї сліпої вулиці? Хіба не подушаться в ній всі, як миші в затканій норі? Добре було старинним жидам, що мали свого Соломона, який за всіх думав. Гірше, як чоловік сам собі Соломоном мусить бути… Тато бере маму за рамена і хоче, щоб його голос звучав бадьоро: — Знаєш, що, Маню? Не будемо… не будемо і „шлюс"! — Про що ти говориш? — Я кажу… не будемо зі своєї хати посміховища робити. От як смеркне, то ви з Сандою лягайте спати. Ти й так, бідна, від тих порядків ледве на ногах держишся! Ти лягай спати, а я збираю діти (якби не знати скільки тих дітей було! — думає Дарка) і піду з ними до сватів Підгірських. Там більше кімнат… більше людей… більше руху і… так буде найкраще. Бідний тато. Не могло йому пролізти крізь горло „і буде виглядати, ніби ми святкуємо". — Або я знаю, Николаю, чи так буде найкраще? Бо тепер можна щось знати? — Йой, мама вже хоче сумувати! — Славочці від самої цієї можливости збирається на плач. — Будь чемна, Славочко. Ти знаєш, що мама… — Для вашого спокою навіть крізь сльози буде сміятись, — перервав тато і щільніше пригорнув дружину до грудей. Між ними було щось більше, як любов. Була дружба. Як тато з доньками вибрався до „резиденції", було надвечір'я і світ мінився рожеваво, як мушля. Червінь сонця на заході лягла червоно-синіми тінями по снігу. Від цього він видавався якимсь нетутешнім, майже недійсним. По затягнутих крихким склом калабанях гралась веселка. Колись з Венеції чи Трієсту привозили собі люди на пам'ятку такі скляні кулі, що в'язнили в собі кольори веселки. Була поезія в тому, що можна було заморозити щось, чого в дійсності не можна було діткнутись, наче думки. На великім, споловілім кружку соняшника безнадійно шукав за зерном червоний, напушений щиглик. Ледяне скло охоче тріскотіло під ногами. Славочка, вишукуючи калабані по дорозі, з насолодою заспокоювала свій руїнницький інстинкт. З хат темно-ґранатовим кадилом курився пересохлий гній. (Акацієве паливо ощаджували люди на більші, пойорданські морози). Покинене гніздо бузьків на яворі, коло „попівських воріт", стриміло високо, ніби схоронище для самотніх мандрівників десь на шпилі гори. Світ стояв на переломі. З цього рожевого світу ввійшли, неначе у гріб: у „великім покою" на приходстві, в колачі на столі, жалібним вінком горіли свічки. Їх товсті, густі сльози скапували на колач і застигали на ньому яскраво-жовтими скапами. Пахло медом і трупом. За столом перед порожніми тарілками сиділи всі мужчини роду Підгірських: о. Омелян, Стефко й Улянич. Отець Омелян схопився їм назустріч: — Ходіть до нас, пане Попович! Нам з жінками „не возиться". Я сьогодні зранку розійшовся з своєю… ще й Дмитра намовив на таке „шельмовство". Не можна було інакше, друже, не можна. Люди від ранку, як по свячену воду: як буде з новими святами? „Як" та й „як"… приходить до мене, між іншим, і такий драбуга, про якого я, напевно, знаю, що він „сіґуранці" доносить, і мене, свого душпастиря, питається: „які" свята має він святкувати? Він… мене питається!! Було вже мені забагато цього. Я сказав їм на розум: „Я, люди добрі, мушу святкувати нові свята, але жінка моя не хоче мене слухати і не признає цих свят. Видите самі: нікого змусити до цього не можна. Кажу вам це, а ви робіть як знаєте". — І уявіть собі… вже годину пізніше приніс наш Івон з села вістку, що „піп розійшовся з попадею". Сідайте, сідайте Николаю з нами, бо, як кажу, нам з жінками не возиться… — Та я, братці, з вами, — засміявся тато, — тільки, може б, ми так з нагоди „свята" заграли собі тарочка? Га? Чи зле я кажу? — Та ви добре кажете, але, може б, вікно прислонити? Парадуємо отак уже з доброї три четверти години. Хто мав видіти нас, то вже видів! Стефко „хусит"… хай іде собі до своєї дівчини. Орисю! Орисько!! Подай-но там карти та й ходи сама на четвертого партнера. Чи було ще щось, що Дарка могла була переочити? Здається, що ні. Так добре пам'ятає: почувся шуркіт крісла по підлозі, й Стефко висунувся із-за стола. Стефко випрямивсь, усміхнений підійшов до Дарки, і тоді, так, щойно тоді помітила, що він у своїм параднім, чорнім убранні. Мала вражіння, що в очах в неї починає двоїтись. Розуміється, що це була тільки зорова омана, бо вона свідомо торкнулась пальцями його убрання. Дійсно: убрання було нове. Туге і навіть невлежане, як слід. — Блазень, — щось заскомліло в ній, — блазень… блазень!! Блазень, який не вміє відрізнити гри від дійсности, глуму над кимсь від власного самоприниження, насильства — від законної боротьби. Блазень, блазень! — Кінець. Амінь, — озвалось щось у її серці, як преглибокий звук басового дзвона. Стефко взяв її за рам'я, щоб повести до їдальні. Його дотик майже фізично заболів її. Не мала відваги, а може, лише відповідного настрою, щоб в цій хвилині спромогтись на повну щирість. Оглядно звільнила своє рам'я від його пальців і, дивлячись кудись убік, промовила прохливо: — Мушу за чимось піти в село. Аж тепер нагадала собі про це. Будеш такий добрий і скажеш таткові, що я не вернуся вже по нього і Славочку. Сервус! — Пустилась до дверей, але він досяг її рукою і притягнув до себе: — Що таке, кохана? Я не пущу тебе саму… Що сталось? Дарчику! Намагався взяти її за підборіддя і зрівняти її очі зі своїми. Була безсила супроти його сліпоти. Якби не погорджувала ним, то, напевно, зі співчуття до нього залишилась би при ньому. — Пусти мене. Я мушу бути сама — зрозумій це. Бодай раз у житті — зрозумій мене… прошу. — Прошу… ти вільна. Я і не думав уживати насильства супроти тебе. Прошу! — підозріло спокійним голосом сказав ще раз. — Прошу! Відчинив їй одні, а потім другі, сінешні, двері. Без слова збігла зі східців і попрямувала чорним пружком стежки до брами. Щось кольнуло її і оглянулась ще раз від яворів: Стефко стояв іще на ґанку. Хотіла кликнути йому, щоб забирався мерщій до хати, бо ще перестудиться, але подумала: „Не моя це тепер справа".

XIX



Землю спокійно окутала темно-голуба, трохи морозна, але свіжа мряка ночі. Від зір і снігу йшла довірлива, безпечна ясність. Дарка глянула ліворуч на людські городи. Місяць без лихої думки усміхнено рахував заячі сліди по снігу. Видалось їй, що на самотніх, засніжених полях за селом вибила година перемир'я між чоловіком і звіром. Всунувши руки глибоко в кишені, Дарка пустилась вперед себе, за село. Коло фіртки зупинилась. У хаті було темно. Одно із двох: або тато з Славочкою не вернулись ще від Підгірських, або сплять уже всі. Не мала з собою годинника й рішуче не могла зміркувати, скільки часу провела за селом: годину, дві, більше? Не знала. Намацала фіртку. Була солідно, по-господарськи зачинена на гачок, як звичайно, коли тато останній виходив з дому або входив до нього. Пригадала собі чомусь тепер, що коло цієї самої фіртки, більше як вісім років тому, Богдан зрадився перед нею зі своїми почуваннями. …Був такий один перлистий, літній вечір, і двоє очманілих, задиханих від стукоту власного серця дітей стояло коло цієї фіртки і тримало одне одного за руки. — Поцілуй… поцілуй… тепер мене, — просили безсоромно очі дівчатка, — ніхто не буде бачити… ніхто не буде знати. Хлопчина, що вже тоді намагався бути мужчиною-джентельменом, сказав лише: — Я ні одну дівчину не поцілував у руку, але вас… як хочете, то поцілую… Дівчатко дуже хотіло цього, а хлопчина, упередившись щодо його згоди, поцілував його в одну, а потім у другу руку. Ніхто не бачив… ніхто не знав про цю зустріч коло фіртки. Гей, спогади… спогади! Вас лише почати снувати, а оснуєте серце жалями, ніби павутинням!… Відщепивши потихеньку фіртку, Дарка ввійшла на подвір'я. Підійшла під вікно коло маминого ліжка і наче б завагалась: там сплять спокійні, втомлені. А вона зараз розбудить їх, скаже їм новину, і вони вже до ранку не заснуть від неї. Чому мала б завдати такий біль тим, що їм навіть кусник власного серця не пожаліла б? І що скаже їм, як стануть випитувати її? Що скаже Стефкові, як він звернеться до неї з таким самим прикрим, але таким оправданим питанням? О Боже, що відповідатиме тим всім, що, як вкусливі мухи, лізтимуть до неї зі своїми жалами? Напевно, всі оті „ближні", що смоктатимуть тепер з неї кров, скоріше дозволили б їй вмерти напередодні шлюбу, як зірвати з нареченим, якому вони „не можуть нічого закинути". А найгірше з усього те, що ні одно з цих близьких, безпосередньо заінтересованих не приготоване на таку несподіванку. Ні мама, ні тато, ні його батьки, ні (що просто траґічне) сам… Стефко. Добрий, бідний Стефко! Дарка не відчувала вже злоби з приводу його нещасливого виступу у тому парадному вбранні, і вона тепер із глибоким почуттям справедливости щедро признавала йому всі його добрі прикмети. Мав серце, мав характер, любив її, але… Чи це його вина? Чи це її вина, що вони не підходять одне до одного? Чому? Ах, могла б наводити причину за причиною і нанизувати їх одна за одною на довгу нитку, як коралі. Та (що за насміх долі!) ні одна з тих причин, напевно, не буде в її очах досить сильним арґументом на те, щоб зрозуміли, що її крок — не химера, не настрій, не неопанований відрух, а одна з умовин її життя. Бо і що можуть значити для тих добрих, але таких інакших від неї людей такі сполуки понять, як „внутрішня свобода людини" чи „радісне світовідчування", коли для них це лише рідко вживані слова, книжкові, неприродні? А для неї вони саме мали зміст життєвої справи. Її життя зі Стефком не склалось би на ідею, задля якої варто б зав'язувати собі світ. Квітка, птах, камінь — мають свою ідею, а її життя з Стефком не мало б ніякої. Діти? О, борони Боже, щоб її діти мали бути своєю психікою наближені до типу Стефка. Її діти! Го-го!! Добре, але передовсім треба розв'язати цей вузол, а це не така легка справа. Стоїть під маминим вікном і розганяється на відвагу, щоб застукати в нього. Не дивується тепер, чому на світі так багато недібраних подруж. Еге ж, їх складають переважно оті всі жалюгідні слабодухи, що стояли колись так, як вона тепер, з пальцями над шибкою, і в останній хвилині забракло їм відваги, щоб затарабанити у вікно та наробити алярму серед ночі. Припленталась Дарці на думку одна дрібниця, що в цій хвилині мала своє значення. Колись у Бухаресті була в Дарки приятелька, донька інженера державної фабрики зброї. Батьки її мали за містом власну віллу з плавальним басейном. Моніка Дефонтань часто забирала Дарку до себе в суботу ввечір, а в понеділок зранку відвозила її автом назад до міста. Дарка, достроючись до життєвого рівня в тому домі, завсіди жертвувала свій недільний бюджет плюс суботню вечерю і понеділковий сніданок „на цукорки" для покоївки панства Дефонтань. І от одного разу, перед першим, Дарка відмовилась від недільної прогульки до вілли Дефонтанів. Що її тоді не намучила Моніка, щоб бодай подала причину, чому псує їй приємність, а Дарка мовчала, як камінь. Як же мала признатись тій багатій француженці, що їй не стає п'ять леїв до суми, щоб залишити для Луїзи на таці? Дослівно не мала цивільної відваги знизити на п'ять леїв норму, яку сама визначила для покоївки своєї приятельки. А що вже казати про відвагу в такому випадку, де йде про самого Дарчиного приятеля, сина приятелів її батьків, де не йде про п'ять леїв, а — про ціле її життя? Як же ж тут, коли ціла виправа „молодої" готовіська до білизнярських „зубчиків", ні сіло ні впало, сказати „ні"? І знову найшла на неї хвилина повного безсилля. Побачила зовсім ясно: на однім березі всі вони — приятелі, вороги, близькі й далекі, а на другім — вона одна саміська. А мама? О Боже, а мама? Чи не повинна вона стати по стороні своєї дитини? Так завсіди воно: дорослі діти пригадують собі Бога і маму щойно тоді, коли всі інші союзники покинули їх. Уважають, що ці два найвищі опікуни не мають іншого діла, як вичікувати на їх поворот. Дарка відчула, як у серці її закололо так, як ні разу за дев'ять років поза домом. Навіть якби вони обидві з мамою хотіли забути про ті роки здаля від дому, то час їм пригадає їх. Час — найбезоглядніший лихвар у світі. Нараз почула, якби якийсь сміх за плечима: притишене, ломане, хіхікання. „Жінки ніколи не мають змислу для особистої свободи… хе… хе…" — Марш уперед! — закомандувала собі і застукала з силою, яку тільки могла видержати шиба. За часок лежить Дарка з мамою в однім ліжку. Мама турбується двома справами нараз: і тим, що досі нема ще Славочки дома, і тим, що Дарка ціла — „один лід". Може, збудити Санду, щоб загріла пляшку з водою? „Не треба". Думає: і без них зараз обидві горітимемо. Дарка: — Я мушу з мамою про щось… трохи неприємне для нас усіх поговорити. Мама: — Слухаю тебе, дитино. Дарка, пошукавши мамину руку: — Мамусь, мені все здається, що мама — моя старша товаришка. Я навіть перед товаришками називаю маму „моя мама-товаришка". Гм… мені дуже залежить на тім, щоб моя „мама-товаришка" тепер зрозуміла мене. Бачить мама, я буду зовсім щира: я рішилась на щось, і воно вже так мусить бути, мусить! Але я хотіла б дуже, мамусь, щоб мама в цій справі стала по моїй стороні… Мама нетерпляче: — Досить тих вступів, Дарцю! Про що тобі йде? Дарка по якімсь часі задихано і, може, тому дуже поволі: — Я зірвала з Стефком! Тиша. Ще раз тиша. Дарка: — Мамо! Мама зміненим голосом: — Слухаю тебе, говори далі. Дарка неопановано: — Чи мама мене не хоче зрозуміти? Чи мама не бачить того, що я і Стефко — ми не пара? Мама холодно, збоку від справи: — Припустім, що я тої самої думки… що Стефко не для тебе. Ти це повинна краще від мене знати… але чому ти не застановилась над тим тому два роки? Тому рік? Ти дуже добре знала, що він від самого початку бере справу поважно. Ти дуже добре знала це, Дарко! Ти дуже добре знаєш і те, що як розійдешся тепер з ним, то він буде мати раз на все зламане життя? Я до нічого тебе не намовляю. Я тобі кажу, як мама: кожна кривда, що її заподіюємо іншим, з часом мститься на нас самих. Уважай, щоб кривда Стефка не досягла колись тебе саму. Рідко кому вдається безкарно зломити чиєсь життя. Дарка подразнено: — То мама воліла б, щоб він мені зламав життя? Мама сумно: — Я воліла б, дитино, щоб цієї розмови загалом між нами не було. Але, коли вже так сталося, то, може, скажеш своїй мамі щось більше про це? Дарка з ніжним докором: — А кому я маю розповісти, як не тобі, ти моя… „мама-товаришко"? Але насамперед можна тебе про щось запитати? (Не чекаючи згоди) — Хай мама мені скаже, як мама була в моїм віці, чи мама хотіла так дуже… так свідомо… мати дитину? Мама, очевидячки, заскочена таким питанням: — В мої часи не дискутували над цими справами. Приходило у свій час подружжя, приходили у свій час діти. А щодо мене, — злагідніла мама тон, — то я була страшенно здивована й перестрашена, як мені лікар сказав, що то ніяка „простуда", а — вагітність у третім місяці. Але про що тобі йде? Дарка укладає свою голову так, щоб її й мамине лице прилягали разом: — Прошу мене вислухати. Мама: — Слухаю ж, дитино! Дарка: — Бачить мама, як я восени перенеслась з Бухаресту до Чернівців, то відразу побачила, що тут панують між студентством зовсім інші відносини, як там… Зовсім інші люди мають тут голос. Така Наталка Оріховська, мамо… Мама зітхнувши: — І де той тато пропадає? Дитина, напевно, вже десь заснула там. Ага, Оріховська, кажеш… Ну, яка ж та твоя Оріховська? Дарка: — Націоналістка, мамо. Але це слово не має нічого спільного з тою політикою, що її робить тато з о. Підгірським. Це слово… воно й поза політикою має свій змисл. Мама злегка насмішкувато: — Цікава я… який? Дарка запально: — Може, я це зле сказала, але факт, що наша молодь тепер з новим світоглядом. Є такі товариші з сильною волею… І я чую, що такі Оріховські або такий між нами, мамо, Ґиньо Іванчук, що вони… випередили нас усіх і тому… Мама: — І що „тому"? Дарка: — Бачить мама і тому, що я ніколи не зможу дорівняти їм, я хотіла б, щоб бодай мої діти зайшли туди, куди я не зайду. Не знаю, чи мама добре розуміє мене. Я хотіла б… це не такі собі модні, шумні фрази, мамо… але я, направду, цілим серцем, своєю волею хочу, щоб мої діти творили нову, сильну, шляхетну расу. (Вона звільняється від невигідної позиції і кладеться горілиць). — Чи мама розуміє мене? Нове покоління… здорові, з добрими нервами, зрівноважені, щоб знали, чого хочуть. Інакші, як ви… інакші, як ми. Мені здається, що саме ми, моє покоління є чимсь переходовим, ніби кладкою між вами і тими „новими", сильними, що прийдуть по нас. А тепер нехай мама скаже мені зовсім щиро: чи діти з Стефком могли б бути загартовані, з сильною волею? Чи мама розуміє мене? Мама не озивається. Дарка тихо: — Мамо, я чекаю на твоє слово… Мама гірко: — Чого хочеш? Розумію тебе. Можливо, що Підгірський не для тебе, але… Дарка поквапно: — „Але", що мамо? Мама піднесеним голосом: — Але і Данилюк не для тебе. Запам'ятай це собі… Дарка схвильовано: — Але ж, мамо!! Мама преспокійно: — Мій обов'язок остерегти тебе, моя дитино. А ти вже повнолітня… Маєш свої роки і свій розум. Можеш послухати ради своєї старої, дурної мами або ні. Кінчім дискусію, бо чую, що наші вже чалапають. Дарчине серце зойкнуло і безшелесно зсунулось вдолину. Не впало й не розбилось, як цього хотів би поет. Модерні дівчата недурно роблять руханку.

XX

Коли мама ранком навмисне вдавала, що не пам'ятає вчорашньої розмови, Дарка перша зачіпила маму: — Я написала листа до Стефка і хочу, щоб Санда віднесла. Може мама прочитає. Мама взяла листа з Дарчиних рук: — Чи твоя постанова невідклична? Дарка видержала мамин погляд: — Невідклична… Мама повернула Дарці листа: — В такім разі пощо я маю це читати? І так робиш усе на свою руку… Дарка перебігла листа ще раз очима: Мій дорогий Приятелю! Ти був завсіди такий добрий і вирозумілий для мене, тож даруй мені і цей біль, що поневолі завдаю тобі, Стефку! Ми мусимо розійтися, бо ми не для себе. Це єдина причина та єдине моє оправдання перед Тобою: ми не для себе. Коли б ми хотіли впертись, пішли наперекір собі і зв'язали своє життя, то змарнували б його. Вчора ввечір я ходила довго сама по пільних дорогах і роздумувала над цією справою. Я розбирала її з усіх можливих боків і знову опинилась на тім самім місці, з якого вийшла: ми не для себе. Вибач мені, Стеф, що так ганебно заводжу Тебе у Твоїх надіях, але моя совість каже мені саме так рішити. Ще раз прошу: вибач мені і попереди якось про це все своїх батьків. Не потішаю Тебе, бо знаю, що тут тільки час може мати своє слово. Будь здоров, Стеф. Будь здоров, мій дорогий, добрий Приятелю. Д. Потім, спершись головою об раму вікна, стояла на тім самім місці доти, доки не побачила між акаціями червоної Сандиної хустки, що верталась від Підгірських. — Дала листа паничеві? — Умгу. — Самому паничеві до рук? — Таже так, як казалисьте… — А панич Стефко, що? — Та нічо. Взяли лист і нічо… Була невиспана і до краю втомлена останніми прикрими переживаннями, але почерез верству фізичної втоми вже відчувала радісний великодній порив, що якимись мерехтливими променями добувався із глибин її істоти. Ще пригнічували її останні події своїм намулом, іще почувала в серці острах перед неминучою, болючою зустріччю зі Стефком, ще бракло їй повітря в грудях, але вже бачила, як крізь холодну мряку простягаються до неї нові, дужі, свобідні рамена. Направду, в житті й молодості людини є щось, за що варт поборотись!


1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка