Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка29/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Ірина Вільде (перша зліва) в Коломиї у колі колеґ-журналісток (1930-і рр.) „Коломийський період" творчости Ірини Вільде (1932–1939 рр.) тісно пов'язаний з працею у часописі „Жіноча доля", позначений також її публіцистичними виступами, в яких письменниця порушувала питання і давала свої відповіді на проблеми, що стояли перед суспільством того часу, зокрема перед жіноцтвом. Ось як згодом вона про це писала: „Загальна економічна криза в усьому краї і денаціоналізаційна політика у Східній Галичині уряду пілсудчиків, які в силу спеціяльно створених законів відібрали в громадян української національности змогу вести рентабельні сільські господарства, займатись торгівлею і промислом, учитись у вищих школах і т. д., створювали пригожий ґрунт для своєрідних таки „своїх" спекулянтів, які під плащиком псевдонародних ідей експлуатували свого „меншого брата", зокрема безробітну інтеліґенцію. Ідучи буцімто назустріч плановій ліквідації безробіття серед українців, різні дрібні приватні промисловці не приймали на роботу заміжніх жінок…" І ось молода авторка, ще незаміжня, але вже з п'ятирічним стажем нареченства (шлюб поки що не був можливий через матеріяльні умови) від свого імени і сотень таких, як вона, кидає привселюдно виклик суспільству: „Хочу дитину!" Як далі писала авторка, тогочасний редактор „Жіночої долі", сімдесятилітня Олена Кисілевська, виявила тоді неабияку „прогресивність" і „сміливість", надрукувавши статтю „Хочу дитину" в журналі для дівчат „Світ молоді", який виходив при „Жіночій долі" і який редагувала молода Ірина Вільде. На жаль, внаслідок воєнних подій у родині не збереглося зібраних авторкою відгуків („за" і „проти") на цю статтю — ні письмових, ні тих, що були надруковані у тодішній пресі. Думаємо, не менш цікавою була проблема, яку письменниця порушила у статті „Чи „ова" — це титул?" У той час, не без впливу побутової польської культури, з'явилася своєрідна галицька титуломанія, що часто доходила до абсурду, зокрема в різних культурно-просвітницьких товариствах, де поруч з дружинами лікарів, викладачів, священиків та інженерів, працювали також жінки малярів, кравців, шевців і т. п. Але якщо дружин „простих" чоловіків називали просто за прізвищем, то жінкам чоловіків „на посадах" дочіпляли титул на зразок „пані радникова" чи „пані докторова", і якщо національна ідея й об'єднувала цих жінок, то соціяльна ґрадація, викликана цією титуломанією, навпаки, радше роз'єднувала проґресивне жіноцтво. Ця стаття, зрозуміло, викликала відгуки читачів і особливо читачок. Ще задовго до початку Другої світової війни, яка забрала в Ірини Вільде двох братів, чоловіка і небожа Юрія (сина чоловікового брата Ярослава), який загинув при обороні Ленінґрада, у письменниці зародився намір написати саґу про п'ятеро жінок, про кожну в іншій ґамі.

Ірина Вільде (1940-і рр.) Портрет невідомого художника Якось у розмові зі своєю приятелькою вона почула фразу, що, мовляв, для того, щоб пізнати справжній характер людини, треба подивитися, як ця людина поводитиметься в біді, бо у нормальних умовах люди здебільшого всі нормальні, а от у біді кожен виявляє себе по-різному. І в цю хвилину, як згадувала письменниця, зародився задум історії життя таких несхожих одна на одну характером п'ятьох сестер Річинських — доньок отця-каноніка, які потрапили в біду. Спершу авторка задумала написати твір на вісімнадцять аркушів, найправдоподібніше, повість, де була б індивідуалізована не лише мова героїв, а й, відповідно до стилю кожного з них, і мова автора. Далі — більше. Закінчилося тим, що письменниця зробилася рабинею роману, і його герої щораз більше й більше кликали її до себе. А була війна, була німецька окупація і ґестапо, були донощики фольксдойчери-поляки, що цікавились і уважно стежили за діяльністю її чоловіка — резидента УПА. На якомусь етапі, як і всі упісти, він мав справу з совєтськими партизанами Ковпака. Провокатор доніс на Євгена Полотнюка, якого разом з дев'ятьма повстанцями судили в Станіславові. „Ковпаківці", загнані в гірський „мішок" на терені Яремче — Яблуниця, мали єдину можливість вирватись із оточення — проривом на Делятин. Бажаючи визволити „товаришів по зброї", ковпаківці з боєм серед білого дня рушили через Делятин, штурмом взяли в'язницю, де ґестапо мало тримати десять засуджених до розстрілу патріотів, після чого вийшли на рівнину і розсіялись, втративши при штурмі в'язниці сімнадцять своїх побратимів. На жаль, німці, попереджені про можливий напад на тюрму, перевели засуджених до Ворохти, де згодом 28 грудня 1943 р. їх розстріляли. Місцеві патріоти зуміли захистити родини десятьох страчених побратимів. Ірина Вільде з молодшим сином Максимом, тоді ще немовлям, на руках та з підробленим авсвайсом[142] на ім'я Дарії Макогон із невеликим клунком речей, серед яких найважливішими були портативна друкарська машинка та перші нариси „Сестер Річинських", щасливо обминула сіті ґестапо, яке шукало Дарію Полотнюк та її двох дітей. Старший син Ярема разом з мамою Дарини, Адольфіною, ще раніше переїхав до Ходорова.

Євген Полотнюк (10.03.1906—28.12.1943) Тут до речі буде сказати про те, що Ірина Вільде, як і вся інтеліґенція „другої хвилі еміґрації", могла у 1944 р. втекти на Захід: письменниця вільно володіла французькою і німецькою мовами, до того ж в Австрії чи південній Німеччині ще проживали родичі матері. Та „римське" виховання, отримане в домі батьків і в гімназії, підказує письменниці залишитись на батьківщині і розділити долю зі своїм народом. Її любили, їй вірили і надіялися на неї. Залишитися у краю було для неї нелегким рішенням, однак іншого вона собі не уявляла. Після війни, за рекомендацією Сидора Ковпака, письменницю обрали депутатом Верховної Ради УРСР. До письменницьких обов'язків додалися депутатські. Спроби публікувати окремі частини роману принесли письменниці більше розчарування, ніж натхнення. Пізніше вона писала: „На одному чи, правильніше, першому моєму післявоєнному вечорі я прочитала кілька уривків з повісті про сестер Річинських. Враження, чесно признатись, було трохи інакше, ніж сподівалася авторка. Найсерйозніший закид, що робили мені товариші, зокрема покійний Денис Лукіянович, це ізоляція моїх героїв від довколишнього світу, відсутність соціяльного фону, іґнорація суспільно-політичних елементів у повісті та ін. Стало трохи страшнувато чи, як мовлять в нас на Буковині, „омкно"… Роман розрісся… на дев'яносто один друкований аркуш, тобто „дороблено" було ще сімдесят три друковані аркуші". Дехто не те що з читачів, але навіть з літературних критиків, не будемо називати їхні прізвища, вважав, що в основу роману лягла історія конкретної родини священика. „Називали мені (о sancta simpicitas![143]), — пише Ірина Вільде, — навіть прізвище такої сім'ї. Мушу в ім'я правди розчарувати тих, хто переконаний, що Річинські живцем взяті з життя. Зрештою, брати у життя, а копіювати його — далеко не одне і те саме". Однак паралельно з чиновниками-бюрократами та менш талановитими колеґами-письменниками, які або не розуміли суті написаного, або вдавали, що не розуміють, були і справжні читачі, справжні критики, які навіть в умовах радянської сталінсько-беріївської дійсности, не кажучи вже про хрущовську „відлигу", належним чином сприйняли і оцінили роман письменниці. Як справедливо вважає Марія Вальо, „загальнолюдські й національні цінності творчости Ірини Вільде, зокрема ранніх її творів, починаючи з половини 50-х років, послідовно відстоювали молоді радянські критики, згадати хоча б статті і рецензії С. Трофимука, М. Мундяк, І. Дзюби, М. Гуменюка, М. Ільницького, М. Козака та багатьох інших, хоча це було дуже непросто і нелегко". Сьогодні, коли, здавалося б ніщо не заважає дати правильну і справедливу оцінку творчости письменниці, з'являються критики, які вважають, що саме ранні твори письменниці зрілі і справді художні, бо твори радянського періоду — написані у „підсовєтській Україні" під примусом, тиском, а тому й художньо слабкіші. На жаль чи на щастя, але так не є, бо письменник розвивається, хоч би де перебував, і здебільшого зростає як майстер і як особистість. Важко сказати, чи талант, даний письменникові Богом, робить людину щасливою. Радше навпаки! Талант не терпить фальші, не терпить брехні, а в аж ніяк не ідеальному суспільстві мистець скорше чи пізніше дійде до тієї точки, коли життя поставить перед ним жорсткий вибір: злукавиш — і тобі буде добре, напишеш правду — і будь готовий до різного роду випробувань — від банального безгрошів'я до концтабору. Ірина Вільде неодноразово повторювала: „Підлість — це той потяг, на який завжди встигнеш сісти, то навіщо поспішати?"[144]. Часто „нерозумних" письменників у часи тоталітаризму викликали до різного роду „установ", де намагалися вплинути на них, змушували прислухатися до „доказів розуму", хоч ті продовжували вперто робити своє, після чого — конфлікт з владою і, логічно, — кара за „нерозум". М. Вальо у своїх спогадах про Ірину Вільде наводить відгук письменниці після виклику її до високого чиновника від ідеології: „Уявіть собі, — хвилювалася вона (письменниця), — мене ледь не виставили за двері, нагадавши про відсутнність елементарної вдячности до радянської влади. Я відповіла, щоб не плутали поняття радянської влади з бюрократичною машиною і не вимагали вдячности за прояви культурного геноциду. То виходить, що мене хотять з'їсти, а я ще повинна за це ґречно дякувати". „Партократи, ким би вони не були, є тимчасові, а народ безсмертний"[145], — говорила письменниця. На щастя, зусилля дрібних номенклатурно-партійних посіпак зійшли нанівець, й Ірина Вільде 1965 року була удостоєна Шевченківської премії за роман-епопею „Сестри Річинські". Насамкінець, нагадаємо слова Павла Загребельного (січень 2004 р.): „Ірина Вільде знала, що життя безжальне, а тому найперше в цьому житті треба боротися за справедливість. Водночас вона розуміла, що на всьому нашому бутті лежить тяжкий тягар несправедливости, і не тільки тягар, а й безкінечна печаль, — як історія беззахисних сестер Річинських. Велич Ірини Вільде — у відстоюванні справедливости". Ірині Вільде випало жити в ту епоху, коли її батьківщина входила до складу Австро-Угорщини, згодом Румунії, була окупованою гітлерівською Німеччиною, була частиною Радянського Союзу, де все написане до 1939 року потрапляло до так званого „спецфонду", що дало можливість деяким кон'юктурникам від літератури ділити її творчість на два етапи: до 1939 року і після нього — та оголосити її радянською письменницею тільки тому, що вона жила і творила в цей час, а всі її твори, написані до 1939 року лежали під надійним „замком" у спецфондах і не були відомі широкому колу читачів. Тепер, знайомлячись з її ранніми творами, ми відчуваємо той літературний контекст, в якому Ірина Вільде реалізувала себе як письменниця, і розуміємо, чому вона до останніх днів життя так і залишилася Vilde — Вільна і нескорена жорстокими часами. Її небуденний талант, потічки її ідей і задумів з часом перетворилися на могутній потік, що успішно долав усі перешкоди. Говорячи образно, Ірина Вільде „в часи безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту і занепаду" кликала до життя і боротьби, оспівувала тих прекрасних „метеликів", яких жорстокі часи намагалися приколоти шпильками, а її любов до них, до рідного краю („Моєї Буковини") білими віршами виливалася пахучим медом з рядків її книг, зігрівала і продовжує зігрівати душу читача, дає йому надію, впевненість та віру в свої сили. Це видання є першою спробою донести до українського читача перші три повісті письменниці, які стали значною подією в довоєнній Галичині. Маємо надію, що й сьогоднішній читач не залишиться байдужим до долі героїв і полюбить їх усім своїм серцем. Наталка і Ярема ПОЛОТНЮКИ 4.08.2006 р.

notes

Примечания


1

Тарнавський О. Два силуети Ірини Вільде // Сучасність. — 1983. — Ч. 6 Передрук: Тарнавський О. Відоме й позавідоме. — К.: Видавництво „Час" 1999. — С. 189–197.



2

Мафтин Н. Мала проза Ірини Вільде: неповторність індивідуального голосу. — Івано-Франківськ: Плай, 1998. — С. 35.



3

Захарчук І. Тендерна асиметрія канону соціалістичного реалізму: версія Ірини Вільде // Дивослово. — 2006. — № 6. — С. 52.



4

Розмову провадив головний редактор журналу Михайло Рудницький.



5

Неслухняний, пустотливий підліток (нім.).



6

Шваби — німецький субетнос, населення колишнього герцогства Швабія (південно-західний регіон країни). Так у Центрально-Східній Європі зневажливо називали всіх німецьких колоністів.



7

До Відня (нім.).



8

Реґат — давнє румунське королівство. Йдеться про власне румунські етнічні землі на відміну від української Буковини, яка після I світової війни була приєднана до Румунії.



9

трафіка — тютюновий кіоск. — Прим. авторки.



10

До побачення! (нім.).



11

„форцуґ" (нім.) — відмінник. — Прим. авторки.



12

Діти, уявіть собі (нім.).



13

випадково (нім.).



14

громовідвід (нім.).



15

будинок (рум.).



16

другий клас початкової школи.



17

Що нового чувати? (нім.).



18

Чи не правда? (нім.).



19

Ходіть уже, ходіть (нім.).



20

Гірський масив на Буковині.



21

Головна вулиця (нім.).



22

Ґранічери — румунські прикордонні жандарми. — Прим. авторки.



23

„українського ліцею" (рум.).



24

Пустощі — це не добре (нім.).



25

„Коли я був у Відні" (нім.).



26

„дуже добре" (рум.).



27

„Балади та ідилії" (рум.).



28

Кошбук Джордже (1866–1918) — рум. поет, у його творчості домінують селянські та патріотичні мотиви: зб. „Пряжа", „Пісні відваги".



29

Я хотіла (рум.).



30

„Православного ліцею" (рум.).



31

вулиця Садова (нім.).



32

Як вас звати? (нім.).



33

Русин (нім.).



34

четвертий ліцей (рум.).



35

Конференція — підсумкові іспити в гімназіях.



36

Діти (нім.).



37

Увага! (нім.).



38

Пролісок (нім.). Можливо, йдеться про фортеп'янну п'єсу П. Чайковського з циклу „Пори року".



39

Румунська пасторальна балада. Вважається однією з вершин румунського фольклору



40

Десь в маленькому краю, Де земля є райська… (рум.).



41

Ось ідуть стежиною (рум.).



42

Сходять вниз долиною… (рум.).



43

угорець (рум.).



44

Історичний край у Східних Карпатах.



45

Великої Румунії (рум.).



46

три чабани (рум.).



47

незадовільно, погано (рум.).



48

мінус задовільно (рум.).



49

державні австрійські кольори.



50

отже (нім.). Йдеться про пом'якшене (альвеолярне, середнє між твердим і м'яким) [л] в українських говірках Буковини і подібне до нього [л] в німецькій мові, яке гімназисти, однак, вимовляли твердо, тобто неправильно.



51

„Ранковий листок" (нім.) — назва газети.



52

Я думаю, що ти нічого не матимеш проти (нім.).



53

У міжвоєнну добу Галичина була для Буковини особливо важливим епіцентром національно-культурного тяжіння, оскільки там, в умовах Польщі, зберігалися набагато сприятливіші і вільніші можливості культурного розвитку, насамперед завдяки вищому рівню національної свідомости українців.



54

У Західній Україні етнонім „українці" витіснив попередню самоназву — „русини" — щойно на поч. XX ст. Цей процес видозміни національного самоозначення означав поглиблення української ідентичності і її уніфікацію.



55

Музичне товариство (нім.).



56

Натура та бісова, дика тварина (рум.).



57

учні (рум.).



58

„Розвідник" (рум.).



59

„Свято єдности" — свято соборності румунських земель, які століттями перебували під владою інших держав.



60

Лілійна вулиця (нім.).



61

синьо-жовто-червоний румунський національний прапор.



62

Служба державної безпеки Румунії.



63

Місто в Південній Румунії.



64

синґальці — основне населення о. Шрі-Ланка (Цейлон).



65

несподіванка (нім.).



66

чує? (нім.).



67

цап'яча голова (рум.).



68

Румунська пропаганда часто фальшиво подавала український рух як тенденцію большевизму, спираючись на факт перебування більшості українських земель в СРСР.



69

збори (нім.).



70

утримання (нім.).



71

полотняні селянські шаровари. — Прим. авторки.



72

у майбутньому (лат.).



73

як суфражистка, феміністка (фр.), від англ. сл. „suffragism" — виборче право. Так називався рух у Великій Британії і США, що виборював рівні права жінок.



74

Ой лишенько мені! (рум.).



75

кузина (рум.).



76

"Чи банан кривий, чи ні?" (нім.).



77

Члени селянської румунської партії, однієї з найсильніших у країні (від слова „цара" — земля).



78

В Румунії тоді значними меншинами, що боронили свої етнічні права через демократичні інституції Європи, були угорці, німці, українці і болгари.



79

місто в Мароко — великий порт, символ зустрічі різних народів і культур.



80

нова людина (лат.).



81

буквально: „для шани" (лат.). За традицією університети надають вченим з інших університетів, політикам, громадським діячам звання „доктор гоноріс кауза", тобто „почесний доктор". Тут слова „бути студентом „гоноріс кавза" звучать іронічно.



82

Пітіґріллі (справжнє ім'я Діно Сеґре) (1893–1975) — популярний італійський письменник, автор еротичних романів і новел.



83

В оригіналі пропущене слово. — Ред.



84

справа залагоджена (нім.).



85

Боюсь данайців навіть із дарами (які дари приносять) (лат.). Про недовіру або підозрілість щодо чиїхось учинків, які здаються доброзичливими. (Вислів з поеми Вергілія „Енеїда" — слова жерця Лаокоона, який запідозрив підступність данайців (греків), що залишили біля мурів Трої велетенського дерев'яного коня.)



86

Мати Божа (лат.).



87

Мов душа ридає за тобою (рум.).



88

Це добре (фр.).



89

мій друже (фр.).



90

історична провінція на півдні Франції.



91

виноград (рум.).



92

виноград (нім.).



93

ялівець дівочий — сорт рослини (лат.).



94

загалом (нім.).



95

надлюдина (нім.).



96

поглинач картоплі (нім.).



97

Йдеться про п'єсу із симфонічної сюїти Е. Гріга „Пер Гюнт".



98

цілую руку (нім.).



99

на „ти" (лат., нім.).



100

продавець-учениця (нім.).



101

хотіла б, але боюся (польськ.).



102

чоловічість; мужність; стійкість (нім.).



103

смолівка поникла (смолянка) — багаторічна трав'яниста рослина родини гвоздикових. Має різкий запах, який відлякує комах.



104

Адлер Альфред (1870–1937) — австрійський психоаналітик, учень З. Фройда. Поглиблював і переосмислював деякі положення свого вчителя.



105

Так називалася нервова хвороба, яка виявлялася у хаотичних, спонтанних рухах людини. Від імені св. Віта (IV ст.), який вважався збавником від цієї недуги. У переносному значенні: різкі, неконтрольовані рухи людини.



106

немає сенсу (нім.).



107

часи змінюються (лат.).



108

в майбутньому (лат.).



109

костюм (чоловічий); убрання (нім.).



110

„Дівочий танець" (англ.).



111

система дводітності (нім.).



112

православний ліцей (рум.).



113

свинство (нім.).



114

одним словом (нім.).



115

„Денний листок" (нім.) — назва газети.



116

„Веселімося" (лат.). Цим словом починається середньовічний студентський гімн.



117

майстерний витвір; шедевр (нім.).



118

летюча зірка (нім., англ.).



119

чиста дошка (лат.), чисте місце, де можна вписати все, що хочеш.



120

вимкнути світло.



121

"Дхаммапада" („Шлях закону") — давньоіндійська літературна пам'ятка, книга висловів Гаутами Будди (VI ст. до Р.Х.).



122

Тут: залікова книжка.



123

„Австрійська площа" (нім.).



124

„Дерев'яна площа" (нім.).



125

до громадянської війни (лат.).



126

ніби, немов би, майже (лат.).



127

Моя люба дитинко (фр.).



128

панночка-гувернантка (нім.)



129

А до всього (нім.).



130

вічний двигун (лат.).



131

татко, від нім. слова Vater — батько.



132

задня думка (здебільшого з таємними намірами) (нім.).



133

нерозважлива (сліпа) любов; букв. мавп'яча любов (нім.).



134

Натяк на націоналістичний рух (ОУН), який у 1930-і роки щораз ширше охоплював західноукраїнську молодь.



135

Рудольф Валєнтіно (Родольфо Валєнтіно) (1895–1926) — американський актор, за походженням італієць. Прославився в німих фільмах 20-х років, створивши образ екзотичного „латинського коханця", фатального спокусника.



136

Sa triasca (рум.) — „Нехай живе". Цими словами починається державний славень Румунії.



137

ірредента — від італ. irredento — невизволений. Ідеться про боротьбу буковинців за самостійність і соборність України. (Іредентизм — політичний і громадянський рух наприкінці XIX — початку XX ст. за приєднання до Італії прикордонних областей Австро-Угорщини з італійським населенням).



138

вид бального танцю (фр. lancier).



139

Заснований у 1888 році в Парижі Луї Пастером (1822–1895) науково-дослідний мікробіологічний інститут (пізніше отримав назву Інститут Пастера).



140

туга за батьківщиною (домом); ностальгія (нім.).



141

І казки є неправдивими (нім.).



142

Ausweis (нім.) — документ; пропуск, посвідчення особи. — Ред.



143

Свята простота (лат.). — Ред.



144

Жанна Попович. Ірина Вільде не була дикою // Дзеркало тижня. — № 25 (604), 1–7 липня 2006 р.



145



Жанна Попович. Ірина Вільде не була дикою // Дзеркало тижня. — № 25 (604), 1–7 липня 2006 р.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка