Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка3/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

II



— Дарка, до тебе гості, — голос мами несе з собою й осторогу (може, розпатлана, може, заїджена овочами панна гімназистка…) і радість, врешті, і міх відповідальности за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості. Дарка, як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, суконка, очі, усмішка. — О, я вас злякала, — каже ясна панна й простягає до Дарки руку. — Зовсім ні, анітрохи. — Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни. — Оля Данилюк. „Ляля! Ляля — Данкова сестра з Відня… — защебетала думка Дарки. — Вітаємо, вітаємо…" — Ви з Відня приїхали? Приїхали до нас… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я… І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, „Дарок", що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі — Данковій сестрі з Відня. Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістанеться, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має: — Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… вакаціями мусимо з концертами по „курортах" їздити… Але я сказала собі: цих ферій вже ні… Ні і ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю: люблю я музику, чи ні? Я приїхала так, кажу до Данка: „Ну, покажи мені тих панночок, що про них ти писав мені"… А він, Fratz einer[5], каже, що він усіх тільки „здалека" знає… Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село — це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила. Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися… вже, певно, всі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани? Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає взад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна які-небудь плани робити? Загалом, що Ляля розуміє під „планами"? Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка винна їй відповідь. — Воно буде так, воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандали, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізнати… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх назавтра до нас, до класи (татко казав, що дуже радісно відступить нам ту класу „від дороги" на наші сходини) — вам не подобається щось у роді „вакаційного клубу"? А там вже врадимо…: в які околиці прогульки… ну, так, і на скільки днів… потім мусимо дати хоч один концерт — ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава? Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється… обов'язково! А щонеділі спортові змагання! Ви знаєте, я маю в інтернаті друге місце в плаванні… Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і смілих думок. Дарка думає: як це сталося, що Ляля в одній годині перемінила їй спокійне, аж нудне, село на Відень? Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі. Гм… Хто є? Багато є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею — були „ми". Ми — ще „малі", ми — „зелені", ми — „як щирість, то щирість, нема чого ховати", „смаркаті"; так, навіть смаркаті, ми — з ляльками, ми — з заздрими очима на все те, що творять „вони". Так думають про „нас" — вони. Хто вони? Прошу дуже: сестра Орисина — Софійка і брат Стефко, Дмитро Улянич, Влодко Костик, Славко Празький… а твій брат, гарна Лялю, і його товариш, той мрук, вже не „ми" ані ще не „вони"… — А панна Софійка — то вже якась старша?.. — питає Данкова сестра. Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння: — Т-так… я не знаю… вже по матурі… — Знаменито! — тішиться Ляля, — це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інтернаті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п'ять літ… бр-р!! Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі. — А ті панове, що ви вичислили, хто це? — О, це вже студенти… Костик вже кінчить, один ще Стефко ходить до гімназії, але вже „восьмак", — Дарка наче б почванитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, не рівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має. Дарка бачить, що для „панни з Відня" не робить різниці обставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дивами! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює: — Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить? Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця „ясна панна", ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між „нами" й „ними"? Навіть пів години не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста. Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт заносить запах Лялиної шиї чи волосся. — Вона пахне, як квітка по дощі, — не думає, а молиться Дарка, бо вона сама, як квітка. „Ти… ти гарніша навіть від Ориськи", — забігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше розказує про своє життя в Відні. Дарка щаслива й горда дріботить в її тіні. Ось вже й ясені при брамі приходства. На подвір'ї нема нікого. Якби хтось замів. Сміх людям казати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саді: якби хто ста громами по небі покотив… Той Влодко Костик, якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього. — Вони всі в саді… ходім туди, — каже Лялі, але подивитись їй в очі справді соромиться. — Де? Де? Де той сад? — питає Ляля й, не чекаючи Дарчиної відповіді, оставляє Дарку сама на стежці й біжить за сміхом Костика. І знов сміх Костика, а за ним хорове, безстримне, навіжене „а… а… а… а!!!" — знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде — будь вона собі і з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на кавалочки не розщипують. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи? — Добрий день! — каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почули. Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затруєні заявою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут? Коли приходить черга на чиїсь ясні, якби з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею: — Добрий день. Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… „Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо звідси сама не вийду". Очі самі, хоч Дарка цього не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне (Дарка готова в цій хвилині з вдячности цілувати це „кінське лице") лице, простягає до неї руку й каже: — Ов, і донця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко? Підлість, підлість… і ще раз підлість… Цей сам Костик ще торік (вона тоді ще навіть до гімназії не здавала!), як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй „ви", а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї? Софійці теж, якби розум притемнило. „Нагадує" собі, що Дарка тут, і каже, якби змовилася з тим Костиком: — Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона — на веранді… лагодить суконки на весілля своїй ляльці… іди, поможи їй… Костик розреготався на Софійчину раду, якби сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часок вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде… — Боже, Боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе… Ісус вислухує її: вона робить крок і… не паде. Тоді обертається плечима і скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної. Недалеко брами, причувається, якби хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мозок: не дай, Боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той „хтось" уже ось-ось коло неї… ще трохи й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко… — Костик — свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий… Голос цей зціловує біль, і… відбирає всю силу. — Паскудна свиня, — потверджує ще раз Данко. Потім: — Подивіться на мене… Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Иойни. — Подивіться на мене… — просить він дальше… — подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро… Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні, щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється: — А з тим Костиком, то я поговорю… Я йому покажу, як… Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його: — Ні, ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу… Він ще вагається, довго вагається, а потім каже: — Добре, нічого йому не скажу, тільки тому, що ви просите… тільки тому… Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба. Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, якби віддавна жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі): — До побачення… — До побачення… Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його питання: — Ви виходите до вечірнього поїзда? — Часом виходжу, — сказала Дарка правду. — Бо я щовечора є на двірці… до вечірнього… Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться: кожне в свій бік.

III



Два дні, що не видно було їм ані початку, ані краю, непевні, як дві години смерти, не виходила Дарка за браму дому. Топтала стежки в саді й ждала чуда. Міг добрий карлик щастя так зробити, що всі „вони", що стільки спустошення наброїли в її світі, злетять одного дня на їх дім, як курява, і всю ту немилу пригоду заговорять, засміють, заворожать, щоб і пасма спомину не залишилось по ній. Могла Ориська, приятелька й повірниця, закрастись одного дня попід плоти й розказати, розважити, попередити, донести все до словечка, що „вони" говорили про неї і на неї. Але світ з Богом подав собі руки на змову проти неї: ніхто не переказував, ніхто не навідувався… А тут сторожкі, байдуже, що каламутні вже і в окулярах, очі бабуні, як вірний пес, ходять слідом за нею. Дарка відвертає свої очі від бабусиних, але, коли неминучий припадок наткне одні на одних, — Дарчині сміються. Але як вони сміються? Так сміються, що бабуня, хоч нічого не говорить ані не питає, похитує головою. „Гай, гай, тут щось твориться!" А думки, вперті й неслухняні, хіба на ланцюги поприв'язувати їх, сіпаються все в один бік: туди! Туди, де твориться нове, невидане-нечуване. Туди! Так було два дні. Третього дня, коли години так тяглися, так тяглися, якби хто їм ноги попутав, коли дома було так самітньо, що чути було відгомін стукоту власного серця, Дарка нагадала собі когось. Обкинула оком уліво і вправо, чи хто не підглядає, і кукурудзами шмигнула до Сафтиної Марці. Та перелякалась і відразу загрозила: — А я ляльок не віддам… було не давати… Я вже їх на „наше" перебрала… Дарка зніяковіла, аж змаліла. — Я не прийшла по них, Марцю… Мені вже не випадає з ляльками бавитись, бо я вже гімназистка… Марця розсміялась негарно з цього смішного слова, але зараз опам'яталася. Запитала щиро із співчуттям: — Таки тобі вже не вільно з ляльками бавитись?.. — Вже не випадає, — спростувала Дарка, — але… дай… мені подивитися на них… Марця все ще з недовір'ям, на всякий випадок готова до оборони, повела Дарку до дому ляльок за коморою. — Ой, що ти з них зробила!! Ти… як тобі дам!.. — Дарка розмахується вже, але в одній хвилині приводить до свідомости сумну дійсність: це вже не її ляльки! З іншого боку підходить до Марциного кам'яного серця: — Дивися, Марцю, які вони брудні… які обдерті… тобі не жаль їх? Марця знову чується у своїм праві власнички. Кидає самопевно, зухвало визов: — Хай забудуть за шовки… вони тепер вже „мужички"! До вечора пересиджує Дарка в гостині у ляльок. На прощанні перекуплює Марцю: — Я буду відтепер частіше заходити до ляльок, Марцю. Принесу тобі „панських" платків… тільки уважай на них, хай не ходять такі брудні… Марцю, щоб ти нікому не сказала, що я ходжу до ляльок… Нікому-нікому… Шовкові „панські" платки зовсім підмулили Марцине серце: — Не скажу, бігме, не скажу… Третього дня вже не стало сили держатись хатнього вугла. Не було сили, чи може це хто зрозуміти? Зрання ходила в гостину до ляльок. Марця не додержала слова: ляльки лежали догори ногами, патлаті, негарні, як циганки на ярмарку. Дарку вже навіть не зворушив їх вигляд: так уже, видно, було їм на роду написано. Навіть не сварила Марцю: мало ж має ще власного горя? С полудня, наперекір зграї ображених, бунтівничих думок, наперекір зраненому себелюбству, вибралася до Ориськи на звіди. В квітничку перед хатою поралася Орисина мама. Колись вистачило поздоровити й іти далі, тепер, сама не вміє сказати чому, задержується і питає: — Чи Ориська дома? — хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома. Але цим разом мусить чути таку відповідь: — Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти… „Що тут відповісти? Що тут відповісти?.. " — скиглить Дарчина думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чорнила в них повпорскував. Дарка говорить неправду: — Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала… Орисина мама заперечує: — Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… — і нахиляється знову до квітів. Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі понесуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці. А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита. А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, розкалатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьогодні на двірець до вечірнього поїзда". А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз". „Чи ж не казав він, — підбунтовують Дарчине серце, — що він щовечора там?" І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з вагона принести газету? Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до батька. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька. Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відваги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила магазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах. Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища. Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомого голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… — думка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов". Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос. Вже готовиться вийти з тіни, лиш наставляє голову на світло й ще скорше прилягає вся до стіни магазину. На руці в Данка Орисин светер. — Яка я дурна, яка я страшенно ще дурна, — бичує своє і так уже ледве живе серце. Попід магазини, тінню, тінню, аж опинилась на рейках. Сюдою вечором майже ніхто не ходить. Менше свідків її сорому. На ставищу мряка вже обіруч знялась до неба. Пахне росою. Так тихо й так молитовно, що чути скрип колес Великого Воза на небі. Дарка доходить до „трьох верб" і стає. Гріх шарудінням ніг полошити чари ночі. Хтось збігає з горбка, якби від приходства. Дарка робить крок вперед: можна її у клубах цього туману взяти за чарівницю. Постать з горбка задержується коло кладки, якраз проти стежки, кудою має іти Дарка. У вечірню пору чути людський крик на десять миль — чого боятися? Враз постать зіскакує з кладки, Дарка бачить тепер виразно, що це мужчина, й біжить навпростець до Дарки. Дарка не має часу кликнути за поміччю, бо Данко вже держить її за обидві руки. — Звідки ви в цю пору тут? Звідки ви? — дивується, а Дарці чогось вчувається, що в цьому зачудуванні хлюпоче сама радість. Хоч Дарка знає, що він вертається з приходства, куди відпровадив Ориську. І Дарка мусить удруге сьогодні шукати рятунку в брехні: — Я ходила замовляти косарів назавтра, а звідки ви? Рада, хоч як від цього шкрябає там в серцю, бодай цим питанням ввести його в замішання, збити з рівноваги, може, навіть засоромити. Та від чого він Данко? Відповідає зовсім спокійно, саму правду: — Я ходив відводити Ориську додому… Ляля із Стефком вернулися дорогою, а мене скортіло направці ставищем скочити… І добре зробив… Правда, що добре? Бо інакше був би сьогодні вас не стрінув… Але… ви не кажете, що я „добре" зробив… — упоминається за своє, бо не знає, задля кого Дарка вечором по ставищу блукає. — Ви старший від мене… Як кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується від ясної відповіді Дарка. — Це не має нічого до речі, що я старший… Чому ви не хочете розуміти, що я маю на думці? Дарка мовчить, і це найкращий знак для нього, що вона розуміє, що він мав на думці. Вони ідуть чогось щораз повільнішим кроком… Він починає говорити, але це вже не говоріння, а шепіт сам. Дарка прихиляє голову ближче (він майже на голову вищий від неї), щоб не пропустити ані словечка з його мови. А він їй шепоче над головою: — Чому ви не приходите на пробу?.. Ну, чому? Ляля все хоче по вас завернути, але все не стає їй часу через того Стефка… І ми все йдемо ніби по вас і все опиняємося у панства Підгірських… Але чому ви самі не прийдете? Ви знаєте, що ви мали зі мною ролю грати? Тепер замість вас, грає Ориська, але… вона нічого не розуміє… Чому вас нема?.. Він зупиняється й дивиться їй просто в очі. — Тепер він мене поцілує… — не стає віддиху Дарці. Але Данко торкається лише рукою дуже легенько, дуже обережно її підборіддя й ще раз питає: — Прийдете завтра?.. — Я не можу туди ходити, — каже Дарка й ховає в тінь своє лице. Думає: „Якби це все була правда, що твої очі говорять, ти теж туди не ходив би…" Бунтівнича кров знову відзивається в Дарці, бо вона каже відважно: — Я не буду туди ходити, де могла б із Костиком зустрітись… Решту вже хай Данко догадується сам. І він догадується: — Я мушу вже ходити на проби… бо раз узяв на себе, ви знаєте, що це значить… Дарка знає, але не може перемогти себе, щоб у дусі, бодай у дусі, не просити його: „Лиши їх… лиши… ти наймолодший між ними… тому ти, певно, останній між ними… а в мене будеш перший над першими…" Данко якби відчув, що Дарка про нього в цій хвилині думає. Він знову зупиняється без одного слова, а по добрій хвилині каже зовсім тихо: — У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — каже ще раз й кладе свою руку на Дарчині коси на плечі. „Поцілуй… поцілуй тепер мене… — безсоромно просять Дарчині очі… — Ніхто не буде бачити, ніхто не буде знати…" Данко нахиляється так близько до Дарчиного лиця, що в неї аж серце перестає битись, але не цілує. Коло брами держить Дарчину руку в своїх долонях так довго, що аж гаряче стає в руку. Наостанку каже: — Я ще ні одну дівчину не цілував в руку… але вас, як хочете… то поцілую… Дарка не відзивається. Тоді він цілує наперед одну, потім другу руку. — Дарко… — вимовляє він перший раз голосно Дарчине ім'я і обводить теплою долонею по Дарчинім лиці. Хтось замикає вікно в хаті. Дарка мусить замикати вже за собою фіртку. Без вечері, без відповіді на таткове питання, де та приобіцяна пошта, без сили й волі положилася в ліжко. Навіть світла не хотіла світити. Потім, сама не знає, скільки часу пройшло, як мама ввійшла до кімнати з лампою в руках. — Дарчик, ти чого плачеш?.. Щойно тоді опам'яталася Дарка. Не було іншої ради, як третій раз того дня збрехати: — Я заснула вже… і мені щось таке страшне приснилося… — Погані сни, — погрожує мама і цілує Дарку в чоло. „Прекрасні сни", — думає Дарка й заплющує очі.

IV



Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку: забаву мама відложила на 20 липня. Чому? Тому, що прийшла листівка від далекого свояка, але близького приятеля, — „вуйка Мухи". „Вуйко" писав, що зараз, по п'ятнадцятім, впаде до них. І мама, не питаючи навіть Дарчиної думки, зразу рішила, що приємно буде, як „вуйко" приїде на саму забаву. Ця самоволя мами щипнула Дарку за серце. „Подарували мені забаву на уродини, а тепер розпоряджаються нею, як своєю… Не хочуть бачити, що я росту"… Одного пополудня (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами. Та влетіла в хату, як чміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки. „Вона ще вжалить мене", — чогось прийшло таке смішне на думку Дарці. — Я за вами, Дарко… Скоро, скоро, вбиратись… ідемо на пробу… Ну… вже? Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті? Ну, не стійте… вже… бо там ждуть… — Ждуть? — спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятися тільки дорослі. — Ждуть? Чому саме сьогодні мене ждуть?.. Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре „штучно засміятись". Сміялася так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла. — Ви ображені? — спитала Ляля. І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон питання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого „чорта" — Костика. — Я не ображена, — відповіла зовсім тихо, — але… на пробу не піду. Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі. — Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки вернулась по вас, а ви, напевно, прийдете… Ви так казали йому? „Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе", — остерегла думка. Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинности. Перша пішла на перемир'я Ляля. — Ходіть, Дарухо… — вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати вразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав Бог першим людям, а вони передали його нам у спадщині. — Ось вам Дарка, й зачинаймо пробу, — відчинила широкі двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув: — Гостям раді! Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка підсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки. — Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо „повною парою"… тільки наші молоді панночки дуже похапні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі… Згода? Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має серце на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак. І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це? Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повинно при людях бути. Ориська притулилась до Дарчиної шиї: — Тепер уже знову все добре, — шепнула. Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, перескочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки. — Як маємося?.. Простяг до неї свою, на метр довгу, руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась йому перед самісіньким носом і станула, як стовп. Можна було її на шматочки посікти — була б не обернулася. Цьому Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик: — С-с-м-аррката!.. Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захіхотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І якби шнурком усіх потягнув за собою. Дарка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї? — Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. — затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данкова сестра фальшива. — Прошу, проба! Панна Софійка на сцену, — щойно Уляничеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з цього, ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаштунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає голову на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь лиці думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як вона зробила, це зовсім погано, чи тільки „невиховано", чи попросту лише смішно… Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи ганити, чи сміятися з неї? Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену. — Слава Богу, — зітхає в дусі Дарка. — Прецінь, ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть. — Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте: „Ой, у полі при дорозі"… Знаєте цю пісню? — Ні, — каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має-таки, анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала настільки відваги, напевно, була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже запізно, бо Улянич звертається до Данка: — Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті побачити ту пробу… Дарці стає гаряче, якби нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї. „Тепер… ще тепер признатись…" — підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитись з місця. Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою. „Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…" — трохи не б'є себе кулаками по голові Дарка. Данко настроює скрипку. — Прошу, — і, як на глум, подає їй тон, так, якби це могло врятувати її чи привернути їй слух. — Прошу, панно Дарко, — і потягає смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю. — Прошу! — напоминає втретє вже злий й починає ногою такт вибивати. Дарці відібрало вже не тільки спів, але й людську мову. Забула, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що напереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила: — Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш… Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором. — Я вам переспіваю насамперед без скрипки…, добре? — Не треба, — може тільки вимовити Дарка. — Чому „не треба"? Буде вам легше потім за скрипкою співати… — каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціяльно для неї зробити. — Ну, добре? — питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я. — Добре, Дарко? Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза її береги. Данко ніяковіє. — Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати… Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду: — Я не маю слуху… Ніколи не співаю… чого хочете від мене? Ледве докінчила, як уже мусіла пожалувати своєї щирости. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед мінуткою можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу. — Не маєте слуху? — спитав по часі, хоч уже знав, що так є. — Не маєте слуху… — відповів сам собі. Потім додав іще: — Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці. До класи, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий. — Хто казав мені перегравати з панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!.. Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув: — Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу… Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще: — Хотів я вас на „артистку" вивести… але, як не маєте слуху, то нічого з того не вийде… Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Стала собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську: — Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам „витиснути" з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода? Орися маніжилася щось потиху, а Дарка думала: „Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…" Данко доніс голосно на всю салю, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув: — Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… я йду у ваш „кут", підемо разом… І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусіла бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим ухом Орисьці. — Власні композиції, — моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одно око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної Гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусів попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ждала ще на Улянича, Ориська відізвалася: — Йдемо до нас робити пробу при фортепіяні… Як маєш охоту, ходи з нами… — Вона навіть пристанула на хвилиночку. — Панна Дарка не любить музики, — буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою. Дарці аж уста затремтіли: „Чого він мститься так мені? Хіба… хіба це моя вина, що Бог не дав мені слуху?" — думала недалека від плачу. Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класи в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав: — З тих двох шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі, й „муза" піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись… Дарка не відзивалася. Хтось там, на небі, забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною? Ніхто не бачив їх, ані не догадувався. За якийсь час знову озвався Улянич: — А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі позволяєте? Костик може бути, який собі хоче… але він ще так раз старий, як ви… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими! Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову: — Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав 29 років? Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити: — Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би… Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала руку і зникла за фірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію з „Ой, у полі при дорозі".
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка