Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка4/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

V


Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою: раз дуже поволі, то знову навипередки з вітрами. Двадцятий липня визирав уже одним оком. Інколи по вечері за чаєм, коли балачки докочувались аж до кухні, мама любила кинути думку-дві й про забаву. Не знати, чи в повітовім містечку можна буде дістати леду? Вуйка Мухи щойно не видно. Навіть постіль у малім покою перетріпали вже на його приїзд. Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення там, у саді Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без опущених очей приставати з „ними". Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна. Та надії, що покільчились були з першою візитою Лялі, запустили коріння й розрослися в іншому напрямі. Все пішло внівець, і Дарка почувала себе ще більше самотньою, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було — пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусіло боліти серце над їх недолею. Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще одна класа? Нишком ушила ляльці нову суконку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і, щоб не було багато балачки в хаті на ту тему, прикрила серветкою, як мерця. Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очима, невірна й хитра, але жива істота і близька сусіда. Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного города, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці „в гості", але не хотіла вганяти тамту в гордість, що „школярка" її товариства шукає. Прецінь, Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає. Марця показала свою розкудовчену, перетикану пір'ям голову з-за плота. Дарка підбігла до плота: — У нас буде забава, — закинула найцікавішу вістку, як аркан, довкола Марциного серця. Марця насторожилася. Звилася в клубочок на перелазі, як кітка. — А буде з музикою? — спитала охочо. — Ще не знаю… — завагалась Дарка, але зараз подумала, що будуть обидві „музичні слави" й спішно спростувала: — Що я кажу „не знаю"? Напевно, буде музика… Певно, аж до вас буде чути! — Може, й не буде чути… — засміялася зухвало Марця. — Або то я не вмію до вас на подвір'я прийти? А як піду у покої, то що — виженеш мене? Дарка на добре перелякалася: Марця готова свій жарт замінити у правду. Готова от так, як стоїть, прийти до вітальні і при всіх-всіх почепитися Дарці на шию. І нема що перестерігати чи просити, щоб цього понехала, бо зробить так, як з ляльками: зовсім щось протилежне. Дарка пустилася на підступ: — Гадаєш, що та забава — це щось дуже цікаве? Посходяться самі старі, та й будуть у карти лупити. Може, сама піду спати… Та Марця вже знайшла щось цікаве: — Дарко, а яке ім'я дадуть, як буде хлопець? Дарка розсміялася сердечно. — Ото дурна! Ти думаєш, що в нас хрестини будуть? Кого будемо хрестити… хіба кітку? Дурна, то на мої уродини така забава… — Ти сама дурна, — відрубала з місця Марця. — Дурна Дарка не знає, що її мама має дитину мати… Іди, помацай свою маму за черево, то будеш знати, хто дурний… Свиснула, як вуличник, і скочила по той бік плота. Так припадково довідалася Дарка про те, що відбирало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала — загадка без розв'язки. Але під порогом свідомости товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недоскази служби й сусідок, статочних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері. А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй „мамусі", яку не боялася гріха до Матінки Божої порівнювати. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама… Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена — проста мужичка і не має доньки, що вже до четвертої гімназійної буде ходити… На тата теж не могла дивитись. Гордила ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Видався їй тепер нікчемним, безсоромним облудником, що береться дітей виховувати, а сам творить щось таке, що аж голосно соромно назвати. Аж вірити не хотілося, що це той сам „золотий татусь" з-перед місяця… з-перед тижня ще. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегородку між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі, і вона, за звичаєм сільських дітей, зверталася під час науки до тата „прошу пана". Не раз думала тайком: „А, прецінь, це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…" І не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одно з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і „паном", що питав її в школі таблички множення. Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх „дитинячих, наївних" почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася тоді навіть, коли здала до четвертої гімназійної. Тепер мусіла дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким негідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе. Вночі не могла тепер спати. Все здавалось, що там за стіною, у спальні батьків, твориться щось нечувано гріховне. Схоплювалася, сідала, наслухувала. Від найменшого шелесту за стіною завмирало серце. Часом бралася її чиста розпука: хотіла схопитися, задуднити кулаками в двері й закричати, щоб аж сусіди побудилися: — Як вам не соромно!? Маєте вже таку велику доньку! Рано вставала роздражнена, якби в постійнім підгорячковім стані. Ходила й робила тепер все, як наомацки. Старалася вмовити в себе, що це все тільки злобна видумка Марці, але годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього. Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. „Що за фальш — так усміхатись", — думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. „Все ж таки соромиться", — пояснювала собі по-свому Дарка й була в душі рада з маминого упокорення. Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть, за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимсь під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічого. Покрутилася по кімнаті і вибігла, якби нічого. По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралася до спальні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремно перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула й аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, наче б це жива дитина, а не її сорочинка, підняла одну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не дитину. Поквапно зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ґанок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсеньке… таке малюсеньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок: разом нараджувалися, добирали мережива, крої… і стільки було радости, скільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше — братчика чи сестричку? І на таке просте питання не могла дати сама собі відповіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти. Уявляла, що, як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним багато кумедности. Адже ж за півтора року пошиють йому вже штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівуватиме: „Шапко, шапко, куди йдеш, де дитину ти ведеш?"… З дівчинкою нові надії протирали очі: лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде ввесь дім загатити ляльками — без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички. Яке те все було б гарне й як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… Якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків. Від того, що не спала по ночах, очі покотилися вглиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марніше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами годувати. — Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, — боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями, бабці і мамі. Бабця не хотіла вірити Дарці і все снувалася за нею, то з молоком, то з зіллям-чаєм, як паламар з кадильницею за панотцем. — Не говори дурниць, як не розумієш, — гримнула зовсім несподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здоров'я й відмовлялася від молока. — Марнієш на очах, я вже говорила таткові сьогодні, що треба з тобою до лікаря поїхати. Дарка спопеліла: священик із-за ґрат сповідальниці і лікар — це були дві особи, яким навіть на Страшному Суді треба визнати правду. Краще, вже стократ краще скоритись перед бабцею, як перед зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім? — Бабцю… — затялася… — бабцю… я бабці щось хочу сказати… тільки мені так соромно. Так страшенно… — але не докінчила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання. Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза фіртку серця: — Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… і мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеться… як подумаю, що люди собі про маму подумають… Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зрозуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу зрозуміла, що згубила себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку саму на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отомані й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить мама, тато, бабця, служба, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села навіть… Та тепер було Дарці чогось так дуже „все одно". Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще: — Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася. — Дарко!.. Дарцю!.. — це був голос мами. „Боже, — скавуліло щось у Дарці, — Боже, мама теж плаче…" — І в тій мінуті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі врази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою, і вона враз із мамою ступила по той бік щастя й радости. Такої радости, що аж серце тане від неї. — Дитино моя… моя бідна дитино… Що за непорозуміння… — цілувала й плакала мама. Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалась, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулась, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов — велика, надлюдська любов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез всі коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила: — А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш — не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з татком любилися… любилися і хотіли мати таку, сам раз таку дівчинку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика, ти береш — і плачеш… І чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б мати маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голівкою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: „Дядя (бо він, прецінь, не зможе так виразно відразу говорити), а тьо-тьо? а тьо?" Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми тепер пташка! А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з четвертої гімназійної, подумай, як виглядав би за сто років світ… якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… А мамця буде її кликати внучкою… А твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають. — Тепер скажи мамці в очі, замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну? Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді: — Ні, мамухо, ні… І ніколи… ніколи… вже того в мене не буде… Тоді ввійшов татко до кімнати й спитав: — Де мої ластівки діваються?.. — хоч мусів від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде краще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихав обидві, пристав, цілував одну, то другу напереміну і знову колихав. Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляються, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшуки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зробити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітюрами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає. Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливости, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню? І раптом видалося, що з неба, а, може, тільки з тієї ясности в душі, злетів янгол і розбив крильцем перегородку між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного. Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до його лиця і сказала голосно, щоб і янгол з білим крилом міг почути й тішитись разом з ними: — Мій татусь… мій золотий татусь…

VI



Поки братчик барився в дорозі, Дарка сама бігала за мамою, як та чубатенька курочка, що була в них колись. Мама задумала зробити Дарці несподіванку над несподіванками й одного вечора показала їй те, що було в кошичку під ліжком. І хоч Дарка доторкалася вже раз того дива своїми руками, не могла і цим разом надивитись та начудуватись. Як би справді все перший раз оглядала. — Мій малюсенький… мій малюсенький… — шептала, цілуючи рукавчата сорочинки. Мигнуло їй питання Марці. Тепер Дарка признала, що воно було зовсім до речі. Чей же дитина мусить дістати якесь ім'я. — А як ми назвемо його? — спитала мами. — Він може вродитись нам зовсім несподівано, тоді що? Мама засміялася, поцілувала Дарку в куток поза вухо, а щойно потім відповіла: — Ти моя дорадниця велика… А так, як називався син Володимира Великого, тобі подобається? — Ярослав! — вгадала відразу Дарка, хоч Володимир Великий мав аж дванадцять синів. — Але ми будемо кликати його „Славчик", — застерегла собі Дарка. — Певно, — пристала відразу мама. І все могло б бути таке миле, якби мамині очі не були такі далековидні. Одного разу, хоч Дарка старалася тепер, Бог один знає, як старалася, все бути весела і пила по пів літра молока, мама не дала вивести себе в поле, й спитала: — Що з тобою, Дарчику? Що моїй дитині долягає? Ну? Чи не обіцяли ми собі говорити одна одній правду? Достеменно так, якби чоловікові притулив хто дуло револьвера до чола кажучи: „Життя або правду!" Кожний волів би вже правду дати, як життя, тому Дарка навіть не пробувала заперечувати здогадам мами. — Чогось мені так сумно… так сумно… мамухо… І чого? Я не знаю сама… Часом розпростерла б руки перед себе й втікала б так кудись… Хай мамуха скаже: перед ким мені втікати?.. А часом хочу втікати, якби хтось гонився за мною… Часом знову хочеться мені плакати, мамцю… Якось так, знає мамуха, якби тих сліз було повні ведра й треба… конечно треба наділляти трохи, щоб було легше двигати їх… — Ти, може, погнівалася з Орисею? — спитала мама таким самим голосом, як питає лікар, обстукуючи груди. — Я не гніваюся… ми не гніваємося… — відповіла за себе і Ориську. Але зараз же запитала себе: чи сказала мамі ту правду, якої мама просила в неї. Так, чи сказала мамі правду? Ні, дійсно, гніву не було між ними. Але й не було більше тієї сердечної, з одвертими раменами, щирости, що колись. Щось втиснулося між них. Щось зовсім нове, чого Дарка ані збагнути, ані стрясти з серця не могла. Мама питала далі: — Чому не підеш часом до Ориськи, ані Ориська сюди не показується? Бачиш сама, як тобі нудно без неї… — Мамухо, Ориська тепер вічно на пробах… то в школі проби, то Данко приходить до хати вчити її співу… Хай мамуха скаже: має вона час? Має? — боронилася Дарка, доки мама не сказала: — Для такої приятельки, як ти, мусить знайтися дрібка часу… Я знаю… Ориська — тиха дитина, але моя доня трохи загониста… Чи не наброїла ти чого в панства Підгірських, а тепер не хочеш туди показатись? А коли Дарка знову й знову боронилася, мама, щоби покласти край тій балачці, сказала: — Маєш ще сьогодні піти до Ориськи… хай я бачу, що між вами знов все по-давньому… Бо ж мама не може дивитись, як її доня ходить з перехиленою голівкою, як пташка з перебитим крильцем. І так воно сталося, що Дарка почала знову бувати на приходстві. Та мамині далековидні й чуйні очі, такі чуйні, що вміли порошинку на Дарчинім серці доглянути, цим разом помилилися! Бо по кожній візиті на попівстві до мішечка з піском десь там, у грудях, чиясь невидна рука досипала все кілька нових зерняток. І від цього було так тяжко, так тяжко, що інколи дихнути не було чим. Коли Дарка показалась там, чи над самим ранком, чи над самим вечором, усе заставала Ориську за фортепіяном. Дурний догадався б, чия це робота. Тільки його справа й тільки його воля. А та Ориська летіла на все, що він згадав, без думки й стриму. Та сама Ориська, що ще перед місяцем не вміла одного кроку зробити без Дарки, та Орися, для якої вона була стільки літ єдиним провідником по всіх закамарках будня, якій власними руками мусіла відчиняти кожну таємницю життя, тепер, заворожена ним, вимикається з-під опіки, ступає на власні ноги й іде… Іде за ним з зав'язаними очима, як його тінь, як сам відгомін його думки. Та це можна б ще переболіти. Це не було ще найважніше. Найболючіше було те, що Ориська та затуркана Ориська, змагає кудись, куди Дарка не матиме ніколи вступу. Ніколи Данко, хоч як подобались йому її коси, не прийде, не візьме за руку й не поведе туди, куди вже веде Ориську. Ніколи. Бо хоч би Дарка жбурнула всі скарби світа лихій долі до ніг, то та однаково не приверне їй слуху. А як же ж, Боже, як же ж могла б вона розцвістись, якби він нахилив так близько своє серце до неї, як до Ориськи. А що ж Ориська? Під теплим дощем його похвал вигулькнула раптом угору, як дичка. Дичка, дичка, що ніколи не зможе шляхетного овочу видати з себе! Живе й говорить тільки те, чим її надихав він. Повторяє слова, яких значення не розуміє. Бо він так говорить. Як папуга. Знаходить тепер тільки там щось варте, де сам пальцем вкаже їй на то. Сміятись хочеться! Звідки раптом така велика любов до того доробала-фортепіяна? Чей же Дарка ще пам'ятає ті сварки, які не раз велися у цьому домі, коло цього самісінького фортепіяна, тому тільки, що Ориська не хотіла вправляти на ньому! — Перестань уже раз бумкати! — відтягала Дарка Ориську від клавіятури. — Не може… Данко казав, що я повинна по чотири години денно вправляти… Це вже справді розлютило Дарку. Так розлютило, що не спам'яталася навіть, як вибухнула: — І пощо? Скажи мені, пощо? З тебе й так ніяка „слава" не буде… бо ти дурна… Так, навіть до музики задурна, хоч… усі кажуть, що маєш слух і голос… А та вже навіть ображуватись забула. Відповіла, як би нічого: — Мушу… багато грати… бо мушу набрати стилю… „Це ж папуга. Чиста папуга…" — подумала ще раз таке Дарка. І від цього наче легше на серці стало. Наче змаліла небезпека. Хіба можна таку дурну дівчину любити, хоч би й співала, як сам херувим? Раз зустрілась там віч-на-віч з Данком. Був у білих штанях і білій, з виложеним коміром, сорочці. Виглядав, якби щойно вернувся з-над берегу моря. Був такий гарний і чистий, що збирала охота понюхати його, як квітку. Подаючи Дарці руку, він сказав дослівно таке: — Тішуся, що бачу вас… Чому ніколи не показуєтеся ніде? Чому, властиво? Це не був уже той сам голос, що питав тоді, в той перлистий вечір, там, на ставищу. Дарка не відзивалася, бо й що мала сказати? Лише подивилася на нього. Але так якось подивилася, що він додав скоро: — Даруйте мені, це ми… повинні були прийти до вас. Потім знову замовкли всі троє, якби хто їм павутинням думки поплутав. Стало тихо, аж неприємно. Відізвався знову Данко: — Панно Оришко, прошу… заспівайте панні Дарці ту пісеньку, що ми вивчили недавно. І так, як він уміє, додав ще: — Дуже прошу. Ту, знаєте: „Коли розлучаються двоє…" І тепер сталося щось, чого досі не бувало: Ориська без одного слова встала й станула коло фортепіяна. І ця певність себе й цей послух, все те було його й від нього. Дійде до того (чому ні, може так статись?), що навіть те повітря, яким дихатиме Ориська, переходитиме насамперед через його руки. — Подайте мені голос, — попросила Ориська, ніби справжня співачка. Він ударив по клавіші й вона почала співати: Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони…

Та заледве Ориська проспівала дві перші стрічки, як Дарка знала вже, що їй нема чого більше по світі Божім крутитися: все щастя і так загорне Ориська. І не може навіть інакше бути. Хто так співає, тому повинні самі королі відчиняти брами й кидати квіття під ноги. Але за хвильку вже, наче хтось стягнув завіси Дарці з очей: та ж це обманство! Люди добрі, схаменіться! Бо це обманство! Папуга на половину, ні, на третину, четвертину, не відчуває того, що брешуть її очі й голос. Хтось наговорив вам неправди, безсердечно обманув вас, що люди серцем співають! Дивіться на Ориську! Дивіться всі на неї й зі свічкою шукайте в ній того серця, що співає! Це неправда, десять разів неправда, що ті, яким Бог не дав голосу, не мають, не можуть мати вже й чуття. Ориська скінчила й… засміялася. По такій пісні сміятись! І тоді стало ясно Дарці, як перед сходом сонця: той ворог, що простягнув руку по Данкове серце, — це не була Ориська. З нею могла б ще упоратися Дарка. З нею самою й її смаглявим, як у циганської дитини, личком теж. Навіть з тим голосом дала б ще собі раду. Небезпека, страшна небезпека, якої ані заворожити, ані ублагати не можна, насувалася з іншого боку. Данко спізнався вже з вічним бурлакою — музикою. Неспокійний, підступний бурлака, що невідомо коли застукає до його серця й потягне за собою в світ широкий. З обіймів рідної мами вирве й потягне. Сьогодні підшився під Орисине лице, завтра може й прийняти постать іншої жінки. А Ориська нічого не винна. Дарка обняла Ориську за шию й сказала щедро в своїй сердечності: — Ти дуже гарно співаєш, Орисько… Якби я так співати вміла, то гадала б, що світ мій… І цим наче знову закинула місток над їх дружбою. Тепер хотіла побігти чим скоріш до мами й розповісти, що з Ориською знову — по-давньому. Коли простягнула руку Данкові „до побачення", він сховав свою за спину й сказав щось, чого Дарка так не сподівалася в тій хвилині, як смерти. Данко сховав руку за себе й сказав: — Я піду з вами. Ориська зробила такі „великі очі", що сміятись хотілося. Все ж таки відпровадила їх аж поза браму. Може, була б і дальше пішла з ними, якби хоч одно було бодай словом натякнуло на те. Але вони, видно, воліли остатися самі, бо ані Данко, ані Дарка не попросили Ориськи, щоб ішла з ними. Як Ориська зникла за брамою приходства, Дарка відітхнула так вільно, як би там, у душі, були всі вікна й двері нарозтіж повідчинювані. Обернулася одверто всім лицем до Данка й перший раз за весь час їх знайомства черкнула своїми очима по самі береги його зіниць. Данко хіба не доглянув перелету її усміху, бо заговорив задумано про щось, що Дарці ані не при гадці було: — Хотів би я колись у житті виїхати в світ й подорожувати так, щоб щомісяця в іншім краю жити… Ви подумайте, що є десь у світі люди й міста, ріки, пустині, гори й моря, що про них ми навіть снити не можемо… навіть снити не можемо. Але я буду те все колись оглядати… о, напевно, буду! — Я не думаю про „світи", — признавалася Дарка. — Тепер думаю, як мені там у школі буде, які товаришки, які професори, яка моя пані буде, де я буду на станції?.. — Бо ви дівчина. Ляля така сама. Але я читав раз про таку дівчину, що сама по світі подорожувала… Може, й я таку знайду колись? — він засміявся тихенько, якби мишка захрупала. В одній мінутці проковтнув усмішку й знову задумався. — А вам… не жаль було б покидати дім, товаришів… ну, й знайомих? — запитала Дарка. Навала жалю підсувалась під саме серце: як можна, як можна так легко говорити про розлуку з усім і… всіма? Данко махнув тільки рукою: — Чоловік, як дійде до своїх літ, перестає жалувати за домом. І товаришів знаходить інших. Зрештою, я додому все писав би з дороги. Дарка зачепила рукою соняшник. Зірвала голівку, крутила в руці й не відповідала Данкові. За часочок все ж таки запитала ще: — Але гімназію будете ще тут кінчати? Три роки ще гімназії, а потім може таке зайти, що він загалом забуде про тих, що має в світ їхати. Може, навіть більше сам не схоче цього. — Розуміється… Може, загалом нікуди не поїду. Це тільки такі мої мрії… Читаю так багато різних книжок. Це закравувало вже на таке, що він навмисне хотів закаламутити спокій її серця. Що ж це значить: раз їде в світ за очі без найменшого жалю, без думки навіть, що хтось тут може минатися з туги за ним, а за хвилину нема вже навіть тієї певности, що загалом коли-небудь рушиться з дому? Чи не скидається це на іграшки з її серцем? І сердечний жаль передає тепер віжки в руки досаді, що жене Дарчиними думками, як навіжена. — Куди ви, властиво, йдете? Вам дорога не сюди, — починає свою скажену гру досада. — Я вас відпроваджую, Дарко. — Чи я боюся? Чи тепер ніч? Чи мене мають собаки обпасти, що я потребую провідника?! Данко не ображається, тільки дивується. Так щиро дивується, що трохи вже соромно за свою вибуховість. — Що вам, панно Дарко? Я вас не розумію… я сам знаю, що мені сюди не по дорозі… Але я люблю з вами поговорити… Ви не хочете цього? Він робить довгу перерву: жде відповідь. Аж серце в'яне, так дуже хочеться відіслати його тепер на балачки з тими, що мають музикальні вуха, а дурні, як чопи в бочках. Хочеться пригадати ту дівчину з книжки, що сама світ об'їхала: прошу, може, б з нею на розмову? Коли Дарка не може рішитися на відповідь, Данко запускається в дальші здогади: — Ви боїтеся, що можуть вас татко або мамця побачити зо мною? Я вгадав? Можемо обійти вуличкою попри олійню, хочете? Добре, Дарко? „Добре, добре, добре. Страшенно добре, Данку. Не питати, не дозволятись, не просити. Взяти за руку й потягти за собою, хоч би в саме пекло. Зробити так, Данку. Данку!!!" Данко все ще жде, що вона надумається. Дарка думає: „Як він мене не розуміє? Коли хоч ще одне слово, я піду… Хоч ще одне малюсеньке слівце… Одне словечко тільки, Данку!" Та Данко сказав уже все, що мав сказати. Тоді Дарка в розпуці, що він може тепер оставити її тут, серед вулиці, неждано для себе самої вибухає: — Ані татка, ані мамці не боюся. Але не хочеться мені з вами йти. Розумієте? „Як це сталося? Ради Бога, як це сталося, що вона сказала щось зовсім протилежне, до того, що хотіла? Але ж він не повинен повірити цьому, що вона говорить. Повинен знати, догадатись, відчути, зрозуміти, що це — неправда. Повинен насилу побігти за нею, хоч би вона камінням обганялась від себе, повинен побігти за нею. Дігнати й сказати в самі очі, що вона неправду, страшну неправду говорить". Та Данко не напирає, не заперечує, не говорить навіть багато. Червоніє злегенька, якби лиш сама тінь троянди впала на його лице, й каже смертельно поважно: — Перепрошую вас, панно Дарко… Дуже перепрошую… Я не буду більше навкучуватись вам… І навіть руки не подає. Струшує перед нею ясними, як доспіла диня, вершками своєї чуприни й відходить гостро, по-жовнірськи. Відходить, іде собі геть від неї на її власних очах, а вона не може знайти слова, якими привернути його знову до себе. Обертається за ним і стоїть, як дурманом напоєна. Сорому не має, що він може обернутися, не хотячи й побачити, як вона бовваніє отут серед вулиці. І сміятись може потім з дурної гуски. Та Данко не з тих, що обертаються за дівчатами. Іде рівненько перед себе, якби вже відчинялись перед ним ворота незнаних світів. Біліє на тлі зелені соняшників, щораз, то дальше, щораз, то дальше, як нездійсненна мрія.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка