Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка7/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

XI



З поля довожували останні, спізнені снопи. І скрип возів чомусь нагадував клекіт бузьків перед відлетом у вирій. На ясній тканці бадьорого ще сонця привиджувалися вже білі нитки бабиного літа. Заносило вже запахом осені, і було сумно без очевидної причини. Мама купила нову, спеціяльну для Дарки на „довіз" із дому, валізу. Як рекрутові. І від цієї нової валізи, від цього осіннього запаху в повітрі родився сум і сотками тоненьких ниточок зв'язував Дарчине серце з домом, селом і ще чимсь, чого вдома не відчувалося, а чого так дуже бракує між чужими. Заборона вистави якось розігнала братію. А може, сходилася поза Дарчиними плечима? Ориська переказувала, що вони зустрічаються всі щовечора на пероні, перед приїздом вечірнього поїзду. Дарці ніхто не говорив про те. Ніхто не запрошував на ті зустрічі, ніхто, з того видно було, не відчував її неприсутности, а вона була горда, щоби сама налазити їм на очі. Гафія любила часом похвалитися, що здибала директорового „панича" в селі, але Дарка якось не мала цього щастя. Але сьогодні припадком зустрілася з Лялею на пошті. Дарка збентежилася так дуже, що готова була вдати, що не завважила Данилюківної. Але Ляля відразу підійшла до неї з сміхом і тією фальшивою щирістю, що муситься їй вірити наперекір здоровому розсудкові. — О, Дарка… Ви теж надаєте лист? І теж „рекомандо"… У вас уже був Улянич? Дарка заперечила. Чого мав би в неї бути Улянич? — Ох, то ви нічого не знаєте? Ми робимо в четвер „прощальну" прогульку до „скали". Я вже від'їжджаю у п'ятницю „nach Wien"[7]. Улянич мав вас попрохати на ту прогульку. Ви знаєте, що він дістав вже посаду в гімназії в „реґаті"[8]. — То добре. Він, певно, буде тішитися. — Думаєте? Ні, він не тішиться. Ви знаєте, як він не любить румунів, а тепер має йти вчити малих румунчат. Хоч ніби чому? Я не розумію. Чи вам щось злого зробили румуни? Правда, що нічого? Бо мені вони теж нічого не винні. А він трохи не казиться, як я співаю румунські пісні. Що йому це може шкодити? Ну, ні? Я не розумію Улянича, а ви? Дарка побоялася вразити Лялю тим, що вона все ж таки трохи розуміє Улянича, і тому відповіла дипломатично: — Він дуже добрий хлопець… Вони вийшли вже разом з поштового уряду (Ляля підождала на Дарку). — Знаєте, — задержалася Ляля, — що я собі подумала? Я подумала собі, що ми так добре знаємося, а ви ще ані раз у нас в хаті не були. А я у вас вже кілька разів була. Знаєте що? Ходіть тепер, зараз до мене. Добре? Дарка подивилась пильно Лялі в очі: сердечність несподівана чи засідка? Ляля обняла її за рамена: — Ну, ходіть, „братово". Дарка спаленіла й відразу сіпнулася вбік: — Я не хочу… Я мушу додому. — Дарко, що вам? Чого ви не хочете? Не хочете моєю „братовою" бути? — Ні, — відповіла напівм'яко, напівтвердо Дарка, бо ще досі не знала, з ким має діло. — Шкода, — засміялася Ляля так, що Дарка відразу догадалася, що вона ще щось більше знає, — бо ви… моєму братові подобались. Конечно наказував мені, щоб вас на ту прогульку витягнути. Що ви на те, Дарко? „Тільки не дати себе збити з пантелику. Тільки не виговоритись. Напевно, Данко нічого не говорив… (хіба ж не мала це їх „тайна" бути?)", — підбадьорює свою завзятість Дарка. — Що я можу на таке казати? — питається невинно, — ваш брат нічого мені не говорив. Звідки я маю щось знати? Але до помешкання Данилюків іде без пручання. Завсігди хотіла подивитись бодай одним оком, як Данко мешкає. На порозі кухні паде відразу в німецькі рамена пані директорової. „Не знати, — мигнула думка, — чи пані директорова так само широко відчинили б мені рамена, якби знала, що я її синовою буду…" Ляля трохи образливо для Дарки (ніби де Дарка виховувалась: у джунґлях чи де?) показує кімнату за кімнатою (з канцелярією їх чотири): які в них квіти, як завіски на взір віденських, яка в них модерна шафка на книжки… Дарка оглядає те все лише настільки, щоб не образити своєю байдужістю Лялі: думки її зовсім при чімсь іншім. Тільки коли Ляля зупиняється перед якоюсь отоманою, що нагадує передню часть ґондоли, зі словами: „А тут Данко спить… — а потім ще: А це його етажерка і його „спеціяльні" книжки…" — Дарка задержується з увагою, розглядає, трохи що пальцями не доторкається того місця, де він спить. Тільки рукою погладити по подушці, тільки злегенька приложити лице до його подушки… — проситься неймовірне, фантазійне бажання. — Ходім уже, Дарко, — приводить до дійсности Ляля. Дарка притомніє: прецінь, це все й так колись буде „її". Ляля має вже досить цієї хвальби: може б, Данка десь коло хати пошукати. „Власне… власне…" — підхоплює скоро цей проєкт Дарчина думка. Данко лежить під грушкою, босий, в розстібнутій сорочці з книжкою під головою. Зачувши шелест трави, він схоплюється й відразу розсипається радісним сміхом: — А… а… вітаємо, що за незвичайні гості… Дарка наслуховує пильно: „ви" чи „ти" — при Лялі. Ніяк. Оминає, трохи зручно, а трохи — ні, всі такі місця в реченнях, що конечно потребують того „ви" чи „ти". Ляля ніби на це тільки ждала, щоби вони зійшлися. Вона зазирає за грушками, зимовими, твердими грушками, що можна тепер собі зуби до них повиломлювати. Потім ніби раптом полонили її увагу квіти: вимучені, анемічні айстри, які сьогодні, певно, інакше виглядали б, якби так Ляля на початку ферій хотіла звернути на них свою увагу. Все ж таки простір між ними й Лялею такий, що можна заризикувати на шепіт: може, легіт не донесе його аж до неї. Данко карткує якусь книжку про далекі краї і, ніби пояснюючи Дарці образки в тій книжці, шепче скоро, нетерпеливо, дуже тепло: — Недобра Дарка… Чому тебе ніде не видно? Я не можу так, Дарко. Я кожного дня хотів би тебе бачити. Ти будеш сміятися, але я коли три рази на день переходжу попри трафіку[9], ніби таткові по тютюн ходив, бо все думаю, що, може… може, тебе побачу. А як прийде вечір, і я вже не маю надії тебе зустріти, я граю, так довго граю, що мене аж з хати виженуть, Дарко, ти, Дарко, як би тепер не було Лялі коло нас, я показав би тобі, що то значить цілий тиждень давати на себе ждати. Ти, ти, дівчино моя… Дарка з уткнутими нерухомо в образок книжки очима, червона по вуха, захлистується його словами і моментально ще раз і ще раз переживає наново кожне його слово в своєму серці: „Те саміське і зі мною твориться… Так самісько і я без цілі блукаю по селу, щоб його зустріти. Такий заміський жаль і я до нього маю, що він забув мене. Навіть так само хочу, щоб тепер нікого не було в цьому садочку, крім нас. Які однакові думки… Ні, хіба таки, направду, має бути… моїм чоловіком". Хоче йому переказати бодай щось зі своїх думок, але вже не встигає, бо Ляля наближається до них із блідо-фіолетною айстрою в руці. — Я вже піду додому, панно Лялю, — ніби оправдується Дарка. В дійсності аж тепер не розуміє, навіщо Ляля запросила її сюди, а запросивши для себе, відступила її Данкові. Ляля навіть не задержує її занадто: — О… о… вже хочете йти до дому? Але на прогульці будете? Певно? Ну, то до побачення… па! Данко задержує довше її руку у своїй дивно гнучкій долоні: — До побачення, — каже з натиском. Вони обоє (Данко смішно викривлює ногами до камінців) відпроваджують Дарку аж поза браму школи. Ще раз прощаються, але цим разом тільки дівчата між собою. Данко стоїть збоку з ясним, як його очі, лицем, вирозумілий, вибачний: він знає, що Дарка десять разів воліла б подержати його руку, як сестрину. Дарка пускається скорим кроком, але небавом з вирахуванням звільняє. Оглядається обережно поза себе: так, як думала й хотіла. Данко стоїть ще на брамі і сміється до неї. Тепер може вже йти, не оглядаючись.

XII



На четвер випав дещо вітряний, але чистий, як роса, ранок. До Дарчиного вікна застукав Улянич, і вона трохи що не настрашилася його вигляду: бліде, аж сіре того ранку лице Улянича, обведене смертним, білим рантухом коміра сорочки, на тлі чорного, зовсім не „прогулькового" убрання, з близького приятеля робило його якимсь чужим, з „теплих країв" місіонером. — Вже всі ждуть, — сказав коротко. І так було. Угледівши Данка, відразу віджила: був свіжий і вихуханий, як курятко, яке щойно обсохло з яйця. „Мій Данко", — попестила його в думці і зараз станула собі коло нього, певна своїх прав і його взаїмности. — Данку… пане Данку, — відразу зорієнтувалася в ситуації, — йдемо на прогульку!.. — Я перепрошую вас, — була відповідь, — але я хотів би з товаришем Празьким щось поговорити. І він, Данко, лишає її на боці, саміську одну, бере Празького попід руку і щось шепоче йому. Дарка не може чути слів, але присягнула б, що Данко оправдовується, що має „тих дівчат" (а може ще інакше каже — хлопці між собою не дуже перебирають у словах!) вже „по вуха" досить. Дарка іде якось так між Ориською і Костиком, ніби з ними, ніби сама, щоб не занадто впадала в очі її самотність, і одне не може розуміти: як можна так галасувати, так некультурно, крикливо поводитись тоді, коли комусь, хто йде в тому самому гурті, так страшенно боляче, що світ Божий не милий… Ні, справді, ті всі „приязні", що ними нашпікована кожна читанка від першої класи аж до матури, — це тільки казки із тисяча і одної ночі… На „скалі" треба було перейти вузенький просмик тільки на одного чоловіка. Попереду пішов Улянич, а за ним з вівкотом і вереском посувались дівчата. Дарка стала собі остання з дівчат, бо перший з хлопців ступив у просмик її Данко. — Вам не крутиться в голові? — спитала тоном, що дослівно говорив: „Чому ти сьогодні недобрий до мене? Чому…" — Ні, — відповів Данко. І те „ні" — не означало нічого більше, як „ні". Дарка ще підождала хвилечку по тамтім боці на нього, але він заледве досягнув ногою певного ґрунту, зараз оглянувся за Празьким: — Пане Празький, ми ще не докінчили своєї теми. — Як хочете, — відповів недбало Празький, і по тім Дарка пізнала, що це ніяка „тема", тільки свідоме маневрування зі сторони Данка, щоби з нею не говорити. Так, і це називалася „прощальна" прогулька! І це мало бути тим милим, останнім завершенням всього, що пережилося за вакації! Хіба сам сатана в пеклі міг придумати такий кінець, а не люди з серцем і назвою „приятелів!" Ляля розложилася на траві білою плямою і плете вінки з роменів, що її засипує ними „дурний" Стефко. Дурний Стефко, що вірить Данилюківні, її сміхові, її пальцям, як гадючки… Дурний Улянич, так, Улянич теж, що так скоро переболів, вибачив (може, ще навіть сам просив того вибачення?) Софійці її поведінку з Празьким тоді, на Дарчині уродини, дурна й вона, Дарка, аякже, дурна, як перша-ліпша гуска з толоки, що повірила Данилюкові. Прецінь, могла знати, що фальшива сестра не може мати щирого брата. Стільки вже повинна була знати. Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоби вона сама вбрала його на голову. Щоб бодай дотулилася ним чола. Ляля борониться руками й ногами: — Ні, ні, що вам Бог дав? Орисько, ану ходіть сюди, Орисько… я хочу вас у вінок вбрати. І Ориська, те теля на мотузку, валить до Лялі під вінок, як у дим. Ляля насуває їй вінок ген на чоло і обертає нею лицем до всіх: — Дивіться! Всі подивились, а хтось (чи не Костик?) аж цмокнув із зачудування: Ориська виглядає, як дівчинка на образку. — Мавка, чиста мавка, — вирвалося Уляничеві. Але Ориська вже засоромилася і конче хоче стягнути вінець із чола: — Хай і Дарка вбере, — борониться по-дурному. А тоді Данко: — О, не скидайте його ще, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому! Дарка, панна Дарка має ясне волосся, і їй не буде добре в роменах. Для неї хіба волошок треба би пошукати. Ні, ні, не скидайте. Розуміється, і вона не скидає, коли її Данко просить! Чи той Данко сьогодні вже й осліп, не тільки оглух? Чи він не бачить, що вона, Дарка, стоїть і дивиться на це все? Мабуть, таки осліп і оглух. Дарка хоче відвернути, кудись сховати свої очі від Данка й Ориськи, стріляє ними в протилежний бік і натрапляє на другу пару: Улянича і Софійку. Що за фальш, що за безсоромний, „попівський" фальш: Софійка притулилася до Улянича, як приліпочка до паски, і гладить йому волосся, яке вітер раз у раз роздуває на боки. Але треба бачити її очі, треба бачити, як вона водить тими своїми пальцями по його голові! „Ох, — засвічується Дарці в голові, — ці ласки звідти, що Улянич вже посаду дістав!" До переповненої чарки власного нещастя доливається ще кілька крапель співчуття для приятеля, і воно мусить вилитись поза береги. Мусить… Дарка підповзає до Улянича і шепче йому над вухом: — Пане Дмитре… я маю вам щось сказати… Улянич дивується, трохи нерадий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, але встає все ж таки і відходить з Даркою набік. — Не вірте панні Софійці… бо вона фальшива… — викидає одним душком з серця Дарка. — Прошу… прошу… що ви сказали?.. — ніби недочуває Улянич, хоч Дарка дуже виразно сказала перший раз. — Я кажу… що Софійка трохи фальшива для вас… — вже злагіднює свою думку. Улянич хвилину мовчить заслухано, ніби ще не зрозумів добре Дарчиних слів, потім розрегочується на всю „скалу", пориває Дарку за лікті вгору і при всіх цілує в чоло. — Що сталося? Улянич… що це має значити? — гуде зі всіх сторін. А Улянич вже знову тільки „місіонером" з далеких країв: — Нічого… кажу вам… діти й дурачки говорять завсігди правду… Хіба ви цього не знаєте? Улянич знову повертає на своє місце, а на Дарку ззираються всі так, що вона, слово чести, не знає, чи вважають її за дитину, чи за дурака. Під гострі шпильки цікавих поглядів сідає собі плечима до Данка і Ориськи і… і… числить зуби скали. — Ваш светер, — підсуває їй під очі загортку Данко, що її лишила Дарка коло них. Дарка бере лівою рукою, навіть не повертаючи голови в той бік, і раптом здригається вся, але зараз опановується: тільки не зрадитись, бо з светером завандрувала до її руки записка. Обережно-обережно розгортає звиток паперу з марґінеса часопису. Там стоїть написано його рукою: „Як підуть всі в ліс, я остануся коло речей… Ти піди й повернися, бо я маю тобі щось сказати…" Коли вони, нарешті, тільки двоє перед купкою тих речей, Данко бере її за обі руки й каже: — Дарко… я мусів так… Ляля розбубнила всім, що ми любимося… і всі мали на прогульці слідити за нами… Так, Дарко… ти ще її не знаєш. І тому я ніби уникав тебе. Ти не гніваєшся на мене за це? Не гніваєшся? Скажи… Він нахиляється до неї і шукає того вибачення по всьому лиці. Дарка хоче, щоб він знав, що вона вже не гнівається, може, навіть ніколи не гнівалася направду, тільки жаль почувала до нього, хоче, щоб він це все знав і тому закидає свою праву руку на Данкову шию і каже так, як думає: — Я не гніваюся. Я на тебе ніколи не буду гніватися, що б ти не знати, яку прикрість мені зробив… Данко, втішений цією вісткою, розіскрується з радощів, може, хоче подякувати Дарці за її добре серце так, як ще ніколи нікому не дякував, обіймає її за рамена, перехиляє через свою руку її голову й поквапно пускає, можна сказати, відтручує від себе: хтось над ними на скалі зашарудів ногами. Дарка почервоніла, переловлена, збентежена, кинулась і собі ніби до клунків: не має відваги підвести вгору на скалу очей, бо, може бути, це хтось із чужих, навіть і не з їх села, але… але може бути, хтось і з своїх прогульківців. Данко мусів вже доглянути нахабу і пізнати, бо стоїть, як вмурований у землю. Дарка підводить очі і трохи не паде з ніг: на скелі над ними стоїть, наче з землі виріс, Улянич. Він мусів бачити всю сцену згори, бо дивиться на них грізно, як батько, що збирається дітей карати. — Данку, Дарко! — каже голосно, — чого ви скриваєтеся зі своїм серцем, як злодії? Чому ви, Дарко, не підійдете до нього щиро, одверто і не спитаєте, що сталося, але душитеся, дитино, від болю і інших зачаджуєте тим димом? Ох, діти, згадаєте колись мої слова, що дні ці згадуватимете ще колись як найкращі у своїм житті… Він підійшов ще ступінь вище, так, що видно було його тепер всього, подивився по горах і задекламував, як би ті каміння перед ним, то не каміння, а сотки соток молодих залюблених, що мусять скриватись із своїми почуваннями перед старшим від себе: Юних днів, днів весни
Не стидайсь, не губи…

Вітер термосив його волосся, а він стояв із простягненою перед себе рукою, як найкращий квіт землі, який коли-небудь виріс із неї і говорив, говорив… так, що вкінці не знати було, до кого він говорить: до них, до того каміння, що являло собою в тій хвилині ранню молодість і перше кохання, чи до своїх днів, що вже минулися. — Данку, — звернувся він несподівано по імені, якби пригадав собі, що вони слухають його: — Не зрадь мені ніколи цієї дівчини, хлопче, бо таких, як вона, небагато між ними… — А за хвилю додав: — Я прийшов помогти вам, Данку, перенести клунки, бо переходимо на інше місце. Але сам забрав усі клунки на голову і рамена, як вантажний верблюд, а Данкові лишив одинокий тягар — Дарку. Данко взяв Дарку попід руку і перший раз за їх ближчого знайомства не випустив своєї руки з її рамени й тоді, коли підійшли до гурту. Ляля, доглянувши на цю малу каравану, хотіла щось дотепного сказати, але подивилася на Улянича й попристала тільки на знаці Стефкові. — Знайомтесь: це „ви" — а це „вони", — заговорив поважно, майже врочисто Улянич. І ніхто не відважився підняти на сміх тієї нової освяченої Уляничем пари. Прогулька ця була, дійсно, милим, незабутнім завершенням всього, що пережилося за вакації. В п'ятницю, о третій пополудні, від'їжджала Ляля вже до Відня. Так, треба було погодитись із тим, що вакації числилося вже трохи що не на години. Дарка не могла увільнити свого серця від якогось настирливого, аж липкого смутку, що обліпив серце з приводу цього від'їзду до Відня. І коли Ляля надбігла на перон перед самим від'їздом потягу, в подорожнім плащику, в якійсь чудернацькій, на Дарчин погляд, із шкоцького матеріялу шапці, якась чужа, ані на волос не подібна до тієї ясної Лялі з літа, Дарка відразу відчула, що всьому прийшов кінець. Так, усьому. Ось від'їжджає та, що всіх віднайшла, згорнула в одно, що дала їй Данка, а Стефкові — себе, що зробила ці вакації незабутніми по кінець життя… А тепер від'їжджає собі усміхнена, вже думками не з ними. І все, що було, має забутися, розлетітися по закамарках часу, розплистися в небутті. Коли потяг свиснув до від'їзду, Дарка дізнала такого гострого почуття болю, якби хто кусник живого м'яса вирвав з її тіла і кинув під колеса тієї потвори. Па… па… Auf Wiedersehen![10] — замахала хусточкою ще раз Ляля. Дарка подивилася по всіх: ніхто не переймався занадто цим від'їздом. Чи ж би справді не розуміли вони того, що вже все минається, і що на другі вакації, напевно, всі вже якимись іншими будуть, і що те, що було, вже ніколи-ніколи не повториться вдруге. Від потягу надбіг Стефко. Дарка мимоходом оглянулася за ним і щось наче тьохнуло їй в самій середині серця: Стефко теж ніколи не забуде цих ферій. Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх прочих і нитки спомину не останеться з цього літа, пам'ятатимуть з нього кожний захід сонця, кожне слово, кожне його зітхнення.



XIII



А у вівторок був вже останній день від'їзду до школи. Дарка зодяглася з самого ранку у новий, ще не пристосований до форм тіла, шкільний мундурок і почувалася в ньому менш-більш так, як засудженець у сірому арештантському одязі. Валізки наїжились, одна поверх одної й робили весь цей від'їзд до смутку важким. Єдиною ясною доріжкою в цьому хаосі почувань була та легка думка, що на станцію має її сам Данко відвезти. Так зурядив татко, бо сам не міг лишати вписів дітей у своїй школі, а про маму й мови не могло бути тепер. Станцію татко згодив ще раз по іспиті. Тому Дарка твердо постановила собі не плакати, як буде від'їжджати. До потягу, щоб не навиватись мамі на очі, блукала по подвір'ю і вмовляла в себе, що, прецінь, на Різдво буде знову дома. Цілих два тижні буде дома набуватися. А все ж таки, як подивилася на квіти в городці й усвідомила собі, що оставляє їх у повній пишноті, а застане вже під снігом, не могла опертися якомусь болючому почуттю — прилягла до квітів, понюхала кожну зокрема: — Мої малюсенькі, на Різдво вже вас не застану, — прошепотіла й прилягла лицем до фіолетних голівок айстр. — Дарцю, коні вже ждуть, — закликала бабця. Дарка твердо приступила до мами. Та вхопила її у свої рамена й наборзі обцілувала все лице, не виключаючи і носика. Бабця пригорнула її статочніше, але на стародавні благословенства теж не стало часу, бо коні були вже в руху. Дарка так само рішуче вскочила на віз: коби тільки минути браму дому, а на вулиці може вже бути безпечна перед слізьми. Але, власне, так не сталося, бо заледве візник ляснув батогом, як Дарка наперекір своїй постанові й волі мусіла крикнути: — Мамухо!.. Ой мамухо!.. І сльози, як навіжені, потекли нараз з обидвох очей, аж сперли Дарці дух. — Задерж коні… — наказала й собі схвильована мама, — задерж коні, Іване. Я їду з вами. Коні задержано, бабця побігла по нагортку для мами, бо мама була тільки в домашній суконці, як коло хати. І тепер прийшло щось, чого ні одне з них не передбачувало: мама не могла вилізти на віз. — Нехай мамуха останеться дома. Я вже не буду плакати… О, я вже не плачу. Але мамі таки було дальше жаль Дарки, й вона старалася за допомогою бабці ззаду вилізти на віз. — Мамухо, нехай мамуха уважає… Боже, мама хоче, щоб… — Дарка не потребувала кінчити своєї думки, бо мама й так зараз відступила від воза, почервоніла, ніби засоромлена, але щаслива, аж ясна. — Ну, їдь з Богом. Мама останеться дома. І коні рушили. На двірці застали вже Ориську, Стефка, ну, і Данка, розуміється. Данко, може, тому, що сам татко просив його зайнятись у дорозі Даркою, а може, тому, що він Данко, а вона Дарка, кинувся скоренько до її валізок і перші примістив у вагоні. Татко міг тепер із спокійним серцем попрощатись із Даркою. — Ну, будь здорова, дитинко, і зараз напиши, як заїхалося… — Він якось так сердечно поцілував Дарку й пригорнув до себе, що очі знову виповнились по береги слізьми. Татко діставав уже ногами перону, як Дарка гукнула через вікно: — Татусю! Татусю! Татко завернувся. — Татку, якби нам народився маленький хлопчик, то, прошу, мені зараз написати про це. — Добре, — відповів зовсім серйозно татко. Дарка сіла собі між Стефка й Ориську, зніяковіла, придавлена тим всім, без охоти до зацікавлення своїм окруженням і думки. Ученики й учениці всідали за кожною новою зупинкою поїзду. Дарка окидувала кожного нового прихожого одним півпоглядом і знову верталася до своїх настроїв. Не був це навіть жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли пізнала Данка, зима, а потім весна без нього тут, на селі, були б просто неможливі. Ні, цього навіть тепер уявити собі важко. Остаточно не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця. Боже мій, татко буде, прецінь, щомісяця приїжджати. Подумати б тільки: скільки соток дітей на світі живе по станціях на всьому світі і… якось живе та кінчить школу. По-друге, що найважніше, їде з нею Данко, Данко буде з нею, а цього досить, щоб дивитись на все, як на іграшку. А проте було важко. Не то сумно, не то тужно, а якось так на-розумно, на-холодно важко. Мовляв, від'їжджає з дому тільки на чотири місяці. Тільки до Різдва. А, властиво, покидає дім раз на все, на ціле життя, можна сказати. Відтепер тільки гостем дома, тільки прихапцем на тих кілька місяців на вакації на Різдво і Великдень і завсігди відтепер між чужими, тільки між чужими… Де Данко? Данко стоїть, припертий до дверей, байдужий, однаковий, як бувалець, адже не першина йому оце подорожування. Все ж таки доглянув її погляд. — Що ж, Дарко, — спитав якось без співчуття, наче з вищістю опікуна, — жаль за домом? — За домом? Ні, але, але якось так, думаю, що відтепер вже, властиво, не зможу сказати, що маю „дім"… І зараз подумала: „Бо мій дім відтепер там, де ти". Данко скривився: — Що за думки непотрібні… Як я від'їжджав до школи, мав всього одинадцять літ, але держався бадьоріше від тебе. — Ти мене не розумієш, — поскаржилася тихенько сама собі. — Ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першої класи, то ще нічого не розумієш, над нічим не застановляєшся. Це якось легше, якось інакше… — Думаю, що мені було б однаково, — урвав Данко. Але подивився на неї уважніше і заговорив вже з теплом: — Може, станеш собі коло дверей: доїжджаємо до Чернівців. Дарка пішла за його радою. Встала, глянула на обрії міста і всміхнулася сама до своїх думок: з Данком може „дім" і на краю світа бути. Всюди з ним буде радісно й щасливо.

XIV



Пані показала Дарці ліжко: — Тут будете спати… Ліжко було застелене білим покривалом, чуже, холодне й захмарене. — А тут можете складати свої речі й книжки. Те, на що вказала тепер пані, була старомодна комода. Стара, пережита й байдужісінька до всього, що кругом неї діялося. І ці обидва кутки в хаті — ліжко й комода з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали „її" бути, замість того, щоб статися найближчими, відразу сталися чужими, аж ворожими. Дарка розкинула очима по кімнаті: було старосвітсько й чисто, як би в ній роками ніхто не жив. „О, я тут не буду, бігме, я тут не буду…" — щось бунтувалося, аж кипіло в ній. Проте на запити пані відповідала зовсім спокійно й чемно. Рішила завтра ранком написати додому, щоб забрали її на іншу станцію, бо тут не буде. Чому? Бо не буде! З'їла підвечірок (дома все пила молоко, тут дістала каву) й взялася до розпакування своїх речей до тієї ненависної комоди. Згадалося, що вона перший раз в житті має самостійно рішати, в якому порядку розвішувати суконки, котру за котрою носити, яку стрічку в'язати до блюзки, рішати, котрі хусточки на будень, котрі про неділю… „Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджувати собою…" — подумала. По суконках взялася до білизни. Розложила насамперед все по підлозі (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стільниця), а потім одно за одним укладала в комоду. Раптом аж в голові закрутилося від наглої пригадки: Господи Боже! Та ж вона забула (як можна було щось подібне забути, як можна!) спитатися Данка, де він на станції… Розійшлися от так, ані умовилися, де мають зустрітись, чи він до неї, чи вона до нього має прийти, коли, де… І що ж тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має інших п'ять в собі… Боже, Боже, і що тепер буде? Вона копнула від себе купку білизни, що та аж відразу повалилася, як довга, й зовсім зломана впала на отоману. Клацнула клямка. Дарка зірвалася. Ох, це пані ще з кимсь. Той „хтось" з панею: була чорнява, як циганя, дівчина. — Познайомтесь, це „наша" панночка, Лідко, а це моя донька, панно Дарко. Сказавши це, пані вийшла з кімнати. Лідка фамілійно розсілася на отомані: — Ви скоро привикнете до школи й міста. У нас у класі так весело… Як хочете, то можемо разом сидіти. Дарка, похилена над рушниками, думала лише: „Ой, забирайся… так, як твоя мама зробила. Мені якраз тепер твоє „сидження разом" в голові… Боже, Боже, як я зустрінуся з Данком?" Якась фірточка відчинилася раптом в голові й нова думка влетіла до неї: „Ану ж, ця „цигановата" Ліда знайде якусь раду?" Дарка витиснула на лице сяку-таку усмішку й сказала ніби байдуже: — Знаєте, маю клопіт… Тут один з нашого села… Він привіз мене до вас. Має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відобрати. Я якось не спитала, де він живе, і тепер не знаю, як то буде… Ліді тільки очі заграли. — А він, може, ходить до гімназії? — Але ж так! Він шостак! — Ну, то не маєте чого боятися, — розрадила Ліда, — мужеська гімназія має науку в тому самому будинку, що ми. Вони мають науку рано, а ми по обіді. Можете прийти котрогось дня скорше і зустрітися з ним, як буде зі школи виходити. А ви вже настрашилися, що гроші пропали? Вона усміхнулася, не розкриваючи зубів, і Дарці відразу потепліло на душі від тієї усмішки й ради. Вона приступила до отомани, сперлася обіруч на її край й сказала щиро, по береги свого серця: — Прошу… сидім разом в одній лавці. Приязнь зав'язано. І від урочистости цього акту наче стіни поясніли. Навіть стародавня комода й ліжко із білим покривалом зробилися якісь знайомі, трохи ще не свої. Першої ночі на новому місці видалося Дарці, навіть не снилося, а якось так видалося, що той дім, та комода, ті паяци на отомані, що ті вулиці з десяткою інших побічних, ті всі люди, що кудись спішились перед себе, що ті безнастанні гудки самоходів і дзенькіт трамвайних рейок, що та пані, та ціла Ліда, що навіть ті гілляки яблуні, що зазирали з саду в Дарчине вікно, що те все — це один велетень, що простягнув Дарці свою руку. Чужий, немилий, страшний велетень, з яким, коли раз подасться йому руку, треба жити на все життя… Важко з ним, як із нелюбом, жити, але треба привикнути. Бо так мусить бути. Лідина рада, така, на перший погляд, спасенна, показалася в ділі не зовсім така легка. Перший день у школі почався церквою. Прогудів, обкрутився на п'яті й, як би ніколи його не було, відразу шусьнув у вечір. Як випустили їх із клас, то по мужеській гімназії лише стовпи пороху осталися на коридорах. Може, вийшли пів години скорше, може, тільки чверть, але досить того, що Данкові не прийшло на думку заждати на неї. Само собою, що Дарка не могла того дня веселої вдавати. — Як не маєте грошей на зшитки, то мамця вам позичить, — хотіла потішити Ліда. — Дякую, я ще маю трохи, — спекалася Дарка з новою думкою в голові. Чергового дня з самого ранку вибралася сама-одна в місто. Пані ніби не хотіла пустити її самої. (Хтось би справді думав, що їй так дуже залежить на тому, чи Дарка заблудить, чи ні). Але Дарка вперлася при своєму: нехай ніхто не боїться за неї. Дорогу до школи вже знає. А з школи просто-просто, аж на ринок можна зайти. Може, ні? Ні, ні, вона таки раз сама хоче попробувати піти до міста. Що ж осталося пані, як не згодитися на Дарчину пропозицію? Та Дарці зовсім не потрібно було ані міста, ані ринку. Їй ішло тільки про гімназію. Адже мусить врешті якось зустрітись із Данком і умовитись на майбутнє. Вона станула собі напроти входової брами на горбочку й ждала, ждала, аж відчиниться та брама. Як врешті задзвонили, і брама розкрила свою пащу, Дарка аж зойкнула: де ж вона відшукає його в цьому плесі голів? Збігла під гімназію і розігналася в той живий мур, але, переможена, відійшла на бік: нічого не може бачити перед собою, тільки темно-сині плечі, плечі й груди, груди й плечі… В розпуці знову підбігла на горбок. Глянула й, задихана, пустилася в одну сторону… „Данко!" Гатила перед себе, промостуючи собі ліктями дорогу, готова з зубами кинутись на того, хто задумав би її зупинити. „Данко!" Хлопці почали вже врешті самі вступатись їй з дороги: може, загубила що дівчина? Вже, вже і здається, досягне його рукою… Але скоро, скорше, бо він збирається з якимсь хлопцем відходити. — Данку… Данку… — кричить вона на весь голос. Ради Бога, щоб тільки почув її та задержався хоч мінуточку ще. Він мусів зачути її голос, бо відвернув голову, переконався, що то вона, і подав товаришеві руку на прощання. Задихана, спітніла допала врешті до нього: — Данку, — видихала з себе, — Данку, ми не умовилися, коли зустрінемося. Ані ти мені не сказав, ані я тобі, коли прийдемо до себе. Данку… — шепнула вже зовсім тихенько, як пестощі. Хтось з гурту хлопців гукнув: — Хлопці, Данилюк романсує! І Данко подивився на неї злий, аж побілілий. Але чи це, що хтось там з глупоти вигукнув собі, було таке важне, таке важне, щоб аж захмаритися на неї? Видно, що це було для нього дуже важне, бо спитав сухо, аж образливо: — Ти мені мала щось сказати?.. — Я… ми… не умовилися, коли ми… Я не знаю, де ти мешкаєш, і чи ти цього тижня… прийдеш до мене. — Ет, — сіпнувся Данко, — то ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти, — він тепер шептав їй до вуха, але здавалося, що якби міг, то кулаками втовкав би свої слова їй до голови: Ти думаєш, що це село, що можна собі, з ким хочеться, ходити? Ти не знаєш, що нам… невільно з дівчатами ходити? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх? Ти ж… — але доглянув, як на її віях тремтіли краплини сліз й заговорив вже з серцем. — Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя кузинка. Як буду мати час, то прийду колись до тебе… Ну, "сервус"… Він вимкнувся і скоро переплівся в останках синіх плечей і грудей. Дарка постояла ще мінуточку, потім довгим поглядом оглянулася за ним і пішла своєю дорогою. Це звалося місто й початок нового життя в ньому.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка