Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка8/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

Б'є восьма




I


В коридорах шкільного будинку чути запущеними підлогами, сирим вапном і свіжопомальованими вікнами. Лідка пхнула двері четвертої класи і пустила Дарку першу. — Це та, що здавала в нас перед вакаціями, — представила Дарку кільком товаришкам у класі, але ні одна з них не сказала бодай слова на це. З коридора через розхилені двері виглянула Ориська — з розгубленими, заляканими очима, чистенька, вичепурена, як помадка на ялинку. — Ориська! Більше не мали собі нічого сказати. Як люди, що несподівано по літах розстання зустрічаються на чужині. Згодом запитала Ориська про щось, що було самозрозуміле. — Сидимо разом? Дарка мусіла пожалкувати через свою похапність: — Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… знаєш, тій, що я в них на станції. — Видиш, Дарко, яка ти! Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохливо до Лідки: — Може б, ми сіли втрійку в бічній лавці? З нами сиділа б і Підгірська… Ориська. Лідка покрутила своєю тоненькою, як стебелинка, неприємно чорною шиєю: — Нє-е… — я буду сидіти з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять сидіти разом. Можеш сидіти собі з "своєю" Ориською. Обернулася до вікна і почала рисувати гострим, як рильце, нігтем якісь фігури на свіжополакерованій віконній рамі. Дарка відчула в цих словах глибше, як Ліда могла собі бажати: погорду до себе, Ориськи, села і до дрібки того сентименту, який дало їй село на дорогу. З ніяковістю роздивилася по класі. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільше важила в цілій класі), блондинка усміхнулася до Дарки: „Не роби, мовляв, собі нічого з Ліди Дутківни, нова товаришко! Вона так далеко без такту, що вже навіть ніхто не ображується тим, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!" Тоді приступила до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла непорушно, сперта до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми й лицями, сказала нагим, без якого-будь чуття, голосом: — Як хочете, можемо сидіти втрійку в бічній лавці. Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого в цілій своїй постаті, на що можна б було з приємністю подивитися або чого хотілось би з приємністю рукою доторкнутися. Виглядала, хоч яке це неправдоподібне, — як засушена риба. Напевно, навіть її тісно злиті в одно губи в поцілунку мусіли залишати по собі солоний посмак. А очі — то вже зовсім, як у риби, що конає. Ні, Наталка Оріховська не подобалася Дарці. Але в дуже неприємнім моменті для Дарки вона виявила так безкорисно свою приязнь, що не годилось її не прийняти. Тим паче, що Ориська, як метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці. Де більше меду. — Добре, сидім разом! — простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська пішла за її прикладом. Оріховська взяла свій чорновик (у чернівецькій гімназії не мав він іншої назви, як „шмірґефт"), щоб з останньої перенести його до бічної лавки. Ориська за той час шепнула Дарці: — Коби хоч яка добра учениця була ця… Лідка переловила цю заввагу й виїхала з нею наголос: — „Ни бійси", будете сидіти коло першого „форцуґа"[11] в класі! Це був черговий нетакт Ліди Дутки. Дарка впорядкувала своїх кілька принагідних спостережень про Ліду, зсумувала їх, підкреслила вислід, і думка про Ліду Дутку, доню по спенсіонованому залізничнику, була вже устійнена. Двері з класи стояли тепер настіж, як віко вулика: ними влітали щораз то нові учениці. Займали свої тогорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість — та незаперечна свідомість, що на першій з перших годин ніяким чудом не загрожує учениці яка-небудь небезпека. Всі були однаково одягнуті в мундирки — чисті, свіжовипрасувані, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були, як жовніри одної ранґи. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих, коштовних, не облічених на час і гроші або важких, грубих, на „ріст" і час, можна було вичитати щось про соціяльне становище батьків учениць. З-поза лівої рами дверей показалась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, — це був вірлиний, але товстий, якби окремо годований, ніс. Щойно потім помітила пару чорних, подовгастих очей під густою, блискучою гривкою. Голова витягнулася сміліше направо, і в цей мент хтось скричав високо? — Міці! Ходи, ходи… ще нікого нема! Міці вдає дуже перестрашену і обережно, з пальцем на устах в трубочку, всуває до класи наперед одну ногу, потім замашистим рухом дотягає другу і врешті вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить признати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на свому лиці нічого такого, що можна б його окремо гарним назвати. Єдине, що з'єднує і одним махом підбиває на її сторону, — це зуби: досить великі, однакової міри, бездоганно чисті, білі, молоді зуби. Міці — єдина в суконці. В білій з сирого шовку, з чорним оксамитним поясом. Згодом помітила Дарка, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх. Міці мусить насамперед з кожною привітатись. Дарці каже: — Хто хоче зі мною в згоді жити, той мусить підповідати мені. Так вже є… Уважай собі! Щойно тепер можна розказати дещо про себе. — Kinder, stellt euch vor[12], ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри… Я не знаю, як могла моя тета не подумати над тим, що сьогодні перший день навчання і пустити мене на прогульку? — Міці, ідім об заклад, що твоїй теті навіть не снилося про те, що ти їдеш до Дорна Ватри? — не дає розмахатись бесіді Коляски Лідка. — І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що я маю татові сказати, розумієш? Отже, я скажу, що тета вирядила мене на прогульку. — І як то було з тим вагоном? З ким ти їхала? — домагається решти Косован, в ясних, майстерно оправлених льоках. — Та ж я кажу… їдемо ми всі, — Міці не подає, хто ті „всі" — і в Жучці Едвард, свояк мойого шваґра, менше з тим, отож Едвард дивиться, яке ми маємо сполучення, і я при нагоді, тільки зовсім zufällig[13], випадково, довідуюся, що сьогодні нещасного другого вересня. — І що? І що, Міці? — не може стерпіти мала Кентнер. — Розуміється, що я вискакую в Чернівцях, як ошпарена, з вагону… Я уявляю собі, ой, я уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до бюра! Там десь дома була ціла революція, чому я не приїхала на час… А мама! Бідна мама, вона завжди мусить бути замість мене Blitzableiter-ом[14]! — А що з тим Едвардом? — не дарує свого Ольга Кентнер. — Зрозуміло, що бідний Едвард мусів повезти мої речі додому… а я побігла з виваленим язиком до школи… Приходжу… а то ще… чотири мінути до дзвінка… Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та ж я могла бодай по-людськи попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то я буду доброю мамою… найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою… Але мої діти ще далеко. А тепер кажіть… кажіть, що то буде, як на першу годину схоче притаскатися „Альзо" і застане мене в цій суконці?.. Це щось страшне, що нікому з вас не прийшло на думку убрати сьогодні фартух? Ти, Косован, цілий рік ходиш до школи у фартусі, а сьогодні… ні, це страшне! Думайте щось! Равлюк, як ти можеш про щось собі там шептати, коли твоя товаришка в такім клопоті? Нараз звертається до Дарки своїми прекрасними зубами: — Ану ходи сюди… тут… так, ану, стань собі коло мене… Вона однакової височини зо мною! Слухай, я тебе прошу… ще час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свій мундирок, а сама вбери мою суконку… Я тебе прошу! Діти, зробіть живий параван… Ти не бійся, слово чести, це нічого, якби хто інший прийшов не в мундирку, то, може б, навіть не запримітили вчителі… але я… тому саме, що це я… мені вже п'ять років грозять, що викинуть із школи… ти… Слухай, чого ти надумуєшся, тобі ж все одно!? Дарка зам'ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити в дружбі з цією милою дівчиною, радо помогла б їй навіть, коли це таке важне для неї, але чей же не може так при всіх роздягатись. Дивно, що ця „Міці" цього не розуміє. А до того, ще Дарка не має нічого більше під „сподом", як сорочку й чорні трусики. Якже ж буде виглядати ця біла суконка поверх чорних трусиків? — Ой, ти поки надумаєшся, то вже дзвінок буде! — вже „на серйозно" знетерпеливилася Міці й нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирок при вирізі шиї. Рух цей майже завжди певний: мундирок розстібнувся від шиї до останньої застібки понижче пояса. В той мент десь внизу запищав коротким, уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала скоро, хапливо застібувати мундир, у половині доріжки його розстібнула, бо здавалось їй, що пропустила одну затріску, і знов почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикнула її за спідничку до лавки, бо професор Мірчук був уже в класі. Учениці встали з місць. Рівно, акуратно й цим відразу зазначили своє відношення до цього професора: було очевидне, що вони поважають його. — Помолимося! Професор зложив руки на грудях, а сам задивився у вікно: „Отче наш, іже єси…" Дарка зважилася глипнути на лице професора Мірчука. Раз. Професор не відривав очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала і знов, тепер уже певніше, приглянулася цьому обличчю: все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було подумати: Бог сотворив професора Мірчука на зразок, як повинні виглядати нормальні людські істоти. Тяжко було уявити собі, щоб той до бережків ніздрів викінчений ніс міг мати до свого товариства інші уста, як саме ті, що були на моделі — ні затонкі, ні заповні, майже одного кольору з лицем. Напевно, теж до того щітинного лісу на голові не підходили б ніякі інші очі, як саме такі буро-сірі, ніби трохи приховані в очодолах. Професор рушив головою, і Дарка спустила очі на лавку. Зазнала неприємного вражіння, що професор дивиться саме на неї. Безвільно підвела очі. Почервоніла й сіла за кілька хвилин перед „амінь". Професор дивився просто на її розстібнуті груди. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на цілу класу. Застібнула скоренько мундирок і крадькома глипнула на професорову міну. Але професор записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю Одарку Попович. — Всі присутні? — Всі! Маємо дві нові! Мірчук дав знак рукою „спокій". Потім обережно здув невидний порох з стола, перемінив „лікті" на рукавах сурдута, сперся на стіл і почав говорити про обов'язки учениць української приватної дівочої гімназії в Чернівцях. Говорив, говорив своїм рівним голосом зовсім так, як би хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та намріяна, виобіцяна гімназія не видалася їй якимсь монастирем з заґратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця. — Ти чуєш? — шепнула Дарці Ориська до вуха, хоч навіть це було під час години „заборонене". Дарка вирвала клаптик паперу з чорновика й написала великими, протестаційними літерами: „Вже краще було приватно вчитись", — і підсунула Орисьці під сам ніс. Ориська оббігла записку очима й, перелякана, зім'яла її, мало що не проковтнула. Нехай би попала така записка професорові в руки — бувай здорова, гімназіє. На віки вічні! Професор піднявся рівночасно із дзвінком. Вже з рукою на клямці він обернувся до класи і проговорив тим самим, під міру рівним голосом: — Коляска прийде завтра в мундирі до школи, а Поповичівна встане пів години раніше, щоб дома одягтися як слід! Дарка неспокійно заплітає і розплітає, не знати вже який раз, хвостик лівої коси. Слова професора зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього професора, тому й не може знати, чи те, що він сказав, — це тільки товариське напімнення, батьківський докір чи догана, пересторога, погроза? Шукає очима за співвинною. Коляска виблискує своїми свіжими зубами: — Угу! Попович! Можемо собі руки подати! І знову не збагнути, що ховається в цьому вигуку: легковаження до дрібної події, над якою не варта зупиняти думки, чи насміх з власної небезпеки. — Чи мені… за це щось може бути… що професор так сказав? — питається „засушеної рибки" Оріховської. Наталка Оріховська рисує якісь фантастичні профілі на внутрішній сторінці обкладинки, поволі, з увагою й любов'ю. На Дарчине запитання вона відповідає не зараз. Говорить, не відриваючи очей і руки від рисунку: — Гм… і ще один звій волосся більше на недійсній голові… Гм… як би тобі сказати?.. Мусиш тепер дуже „сокотитися"… Можеш тепер дістати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й голову мусиш мати все в якнайбільшому порядку… Спитай Дутківни, за що вона минулого року була виказана з латини? Це називалося „двійка з розчухраної голови". Дарка ненавидить Марію Коляску. Прийшла в оцю школу, в оці мури з найліпшими думками, з найкращими обітницями і вже на самому початку, так, зовсім без своєї вини і співучасти, стягнула хмару господаря класи на свою голову. Лідка наблизилася до Дарки. Вже подобріла, байдужа на те, що зайшло між ними. — Ну, і як тобі подобається в школі? — спитала відразу, наїжена на захоплення Дарки. — Ет, „така" школа! Далі дихнути не буде „вільно", — ані крихітки не стримувала свого розчарування Дарка. Лідка скривила уста в півмісяць, ріжками вниз: — Знаєш? Пізнати, що ти перший день у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить! Він мусить так говорити, бо це його „служба"! Ти якась така смішна… слово чести! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що гімназисток хлопці після навчання додому не відпроваджують? Побачиш! Коби тільки наука „на добре розпочалася"! Ого, скільки то навіть у нашій класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та з льоками Косован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з „сьомої"! Зрештою, переконаєшся сама! Хтось обвиває її рукою за стан. Стрепетливо оглядається скоренько поза себе: Ориська. — Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! — питає Ориська тихенько, в таємниці перед злорадісними вухами учениць, втягнених вже у шкільний візок. — Ще питаєшся! Дарка поривчасто притулює Ориську до себе: — Орисько, будьмо собі і тут дві найліпші товаришки! Ти видиш, як вони зглядаються всі тут на нас, ці, вже „бувалі" в школах? Дві дівчини, чорна і ніби (тінь тамтої) чорнява, сплетені за рамена, приступають до Дарки й Ориськи: — Я пригадую собі „на" тебе і „на" тебе, — каже чорнява таким наголосом, якби українську мову знала тільки з книжок, — як ви здавали іспит. — Я нікого не пригадую собі! Ми були тоді такі перестрашені! — признається Дарка на те, щоб розмова на цьому слові урвалася і вона могла залишитися сама з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила. — Ти, може, з Веренчанки? — питається чорна ласкаво Ориськи. — Ми обидві з Веренчанки, — пригадує Ориська товаришкам і Дарку. — То твій тато — священик, правда? — питає знову тільки в Ориськи чорна. — Так, а ти звідки знаєш? — аж розіскрюється Ориська. — Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву, — а я знаю твого татка! — А її татко — вчитель в нашому селі, — знову намагається Ориська ввести на рейки розмови і Дарчину постать. Чорна та її тінь ніби не дочувають її завваг. — З тобою, Підгірська, буде нас у класі п'ять дочок священиків. У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик чорнява і Дарці. А на цьому клаптику і кінчиться вся увага дочки священика до дочки народного вчителя. — Ходи з нами на коридор, — звертається чорна тільки до Ориськи, і вони обидві тягнуть її за руки за собою. До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть між тими обидвома, захитана в своїй рівновазі, вражена до найтонших клітин своєї гордости, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слова і тільки дивиться на Ориську. Дивиться, якби ковтала її кусниками: піде вона за дочками священиків чи залишиться з нею? Ориська заслонюється нерішучою, дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і безрадно вертиться в рамках цього трикутника. — Ну, ходи, бо зараз задзвонять на годину! — нетерпеливиться чорна і довірено закидає Орисьці руку за шию. Ориська в останній хвилині, як нагороду за те, що робить, висипає на Дарку рештки посмішки, повертає до неї ще раз і ще раз своє вузеньке личко кунички і… іде з тими. Дарка стоїть рівненько, мов з олова вилита, важка, застигла якусь хвилину, потім обертається різко на п'яті і сідає на лавку. „Добре знати, — вибиває рівно такт тільки ця думка, — добре знати, добре знати". Ориська повернулася до класи хвилиночку вже після дзвінка. Шубовсьнула, як лисичка в нору, на своє місце і зараз ткнула перед Дарку червонобоке яблуко. — Дарко, ти гніваєшся? На, маєш… Аглая дала мені два, а я тобі одне принесла. Дарка сипнула на неї гарячим поглядом, але слова зупинила при собі, бо на коридорі десь роздався дзвінок, що заповів румунську годину. Ориська підсувається ближче до Оріховської: — Чи ви… багато вмієте румунської? Дарці від цього зудару з „дочками священиків" ніби щось розбилося в серці до Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як кольорова куля, не видержало удару і розлетілося на кусні. Нема вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми знаємо, хто така Орися Підгірська. Вже випитує, вимишковує, як задалеко класа заавансована в цьому найнебезпечнішому, найнепевнішому предметі. Буде ночами нипати, щоб тільки зрівнятись з ними, щоб перегнати їх. Чому ж би ні? Чому не мала б перша прихилити собі ласку професора, чому не мали б на її першу спливати його похвали? Оріховська не дуже захоплена таким питанням нової товаришки: — Напевно, не вміємо більше від тебе і Поповичівни! Минулого року перший раз описували ми у шкільній задачі весну з пам'яті. Не бійся, напевно, не будеш остання з румунської… Як вмієш відміняти „о каса"[15], то вже добре! Це скидається вже на насміх, бо відміну „о каса" вимагають уже в другій народній[16], але Ориська не похоплюється. Відходить задоволена, що вона все ж трохи більше щось уміє з румунської. Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каштану на скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють передчасно у цьому місті. Їх теж перевели сюди проти волі з їх батьківщини і кажуть їм тут жити, цвісти, родити і старітись передчасно. Перехиляє голову через вікно і бачить, як під гімназією бігає то сюди, то туди багато маленьких „Гранатових" чоловічків. Ах, та ж одним з цих „гранатових чоловічків" може бути й Данко! Данко… так близько Данко… Кількадесять ступнів униз — і можна торкнутись його долонею, і бачити порухи його уст, і чути його слова. Але в ту саму мить виринає з-поміж іще свіжого болю та перша їх зустріч тут, у місті, під цією самою гімназією, і гострі Данкові слова, щоб вона не чіпала його при товаришах, бо учням гостро заборонено ходити з ученицями. І звідкись новий здогад виколюється із мряки сумнівів, що його вже ані приховати, ані здавити в собі, ані зачинити перед ним очі. Він стирчить понад усім голий, аж боляче стає: тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки лілеї личок, Данко соромиться її веснянок. Вона хоче не дивитись навіть на Данкових товаришів. Підводиться від вікна і попадає на Ориську, що, несміла і покірна, заступає їй дорогу. — Може б, ми сьогодні пополудні пішли купили собі атласи? — питається Ориська. Очі в неї аж на самих носиках черевиків і пальці так мучать себе взаємно, що якби Дарка мала комусь прощати, то простила б уже за саму цю поставу, повну покори й каяття. Але Дарка не може так скоро, за годину, переболіти — вдати, що не пам'ятає свого упокорення перед „дочками священиків". — Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? — малі, запобігливі, сердечні Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть нагнути Дарчину голову до своїх уст. — Дай мені спокій, — не дується Дарка, тільки скидає ті руки з себе, як щось непотрібне. — Я з тобою більше не маю що… Ориська червоніє. Дарці хотілося б, щоб вона розплакалась, але вона тільки червоніє від сорому чи люті. В лавці сідає собі Ориська на сам крайчик. Оріховська приходить рівночасно з ударом дзвінка і зовсім не знає про те, що зайшло між обидвома найсердечнішими подружками. Вже прогудів і відгомін дзвінка, а вчителя від румунської нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класи, а його нема ще. І як нема, так нема. Дарка починає тремтіти від очікування. Напруга така велика, якби цей румун мав принести їй смерть. Так їй і здається: як він тільки покажеться у дверях, вона перестане жити. Задушить її страх, мов ангіна. В пам'яті, як від дотику електричної палочки, збігаються в одно всі ремствування на румунів (на „постолаків", як казали в хаті її батьків), спогади про ті прикрі вістки, які після кожного „першого" привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії односельчан-рекрутів про знущання в румунській армії, самовільні, безкарні вибрики румунських жандармів супроти селян у самій Веренчанці; все це доводить до того, що Дарка примліває від страху і надто довгого очікування. Напружує пам'ять, щоб пригадати собі, хто питав її при іспиті з румунської, але ніяк не може з тих мрячних рисок зліпити якогось одно цілого образу. Знає тільки, що він називався Тудуряну, а той, що має ввійти, називається Мігалаке. Мігалаке… Мігалаке… що може нагадувати цей звук? До чого можна порівняти, причепити це слово? Раптом відхиляються двері, Дарчин страх доходить до того стану, що вона перестає боятись. Може, очі мають трохи завеликий білий обруч навколо дугівки. Тільки всього. Учитель Мігалаке киває головою на привіт, „класа" сідає. Сідає й Дарка, але не має кого запитати, чи це можливо, чи, справді, цей гарний, ох, Боже, який гарний, молодий хлопець буде їх професором від румунської? Не хочеться повірити, щоб він називався Мігалаке. Адже ще перед хвилиною звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно і якось неймовірно було б цій стрункій, чорнявій, кучерявій голівці, як у молодого ягнятка, приписувати якісь недобрі заміри. Просто не хоче погодитися думка з тим, що цей прекрасний молодий професор може бути румуном. Ориська забуває, що вони гніваються з Даркою. Вириває картку з чорновика й підсуває Дарці видними буквами: „Він такий гарний, що хочеться його з'їсти!!!" — і багато окликів. Дарка теж забуває про свій гнів і відмахує Орисьці головою: „Це правда". Гарний учитель посміхається до класи, і Дарчине серце, як по дроті, біжить до нього і паде йому під ноги. Тільки Оріховську не може роз'яснити це сонце в класі. Вона рисує похмуро профілі уявлених красунь. — Чи це Мігалаке?.. — насмілюється тихше від бренькоту крилець мушки запитати Дарка, коли професор записує у журналі. — Ага, — відбуркує Оріховська, — не має ще навіть закінченого університету. „Їнгач", але добрий шовініст, та й тому дали його до нашої гімназії. Дарка з цієї відповіді не розуміє аж двох слів, та, про що вона хотіла впевнитись — довідалася. Вірлині очі вчителя відразу помічають два нові обличчя. Учитель міряє класу від вікна до дверей і вже за другим поворотом зупиняється біля Ориськи: — Cum te chliama? (Як вас звати?) Голос у цього гарного румуна привітливий, і питання виходить зовсім по-товариськи. Орися рожевіє, як досвітнє сонце. Вона щаслива, очі бачать, яка щаслива, що вчитель на неї перший звернув увагу. „Так повинно бути… адже Ориська найкраща в класі… дурненька, але найкраща…" — упоминає своє серце Дарка, що починає бунтуватись проти цього упривілеєння. — Stii bine romaneste? (Багато вмієте по-румунськи?) — питає далі довіреним, товариським тоном Мігалаке. На це питання вміла б з певністю відповісти Ориська, бо „ні", значить по-румунськи „ну", але як же ж може дати Ориська таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель і без цього „ну" догадується, що приватистка не може багато румунської знати: тому питає по-румунськи без найменшого гніву: — Але ви схочете навчитись добре, як слід румунської мови? Я розумію, що це вам трошки трудніше прийде, але згодом, сподіваюся, опануєте предмет… і всі „ми" цього року зробимо гарний поступ! Хто як хто, але Ориська, напевно, зробить поступ. Коли страх минається, то з любові до вчителя. — Будемо любити предмет румунської мови, Поповіч? — вимовляє зрумунська Дарчине прізвище вчитель. — Так, — мало що не вирвалося Дарці: таким проникливим, ласкавим голосом запитав Мігалаке. — Прошу сідати, панни! Маю надію, що житимемо в найкращій згоді з собою. Як ваші товаришки знають про це, крім знання предмету, я вимагаю ще й замилування, любові до нього. Цього року читатимемо найбільших румунських поетів. Речі, яких найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом замилування учениці до предмету я вважаю зацікавлення ним поза шкільною програмою. — Ага, — досить голосно шепотом бренькнула знову Оріховська, — вивчити Емінеску напам'ять! — Хто з домнішор (панночок) має гарне, чітке письмо? — спитав професор. — Романовська! Наталка Романовська! Учитель роздивився по класі, котра учениця збентежилася. Доглянув спаленілу Романовську: — Домнішора! Прошу до таблиці! Підпишіться, — сказав лагідно, як би просив. Романовська виписала геометричними, чепурними буквами: „Наталка Романовська". — Я просив підписатись по-румунськи, — завважив професор. Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав професор. Учитель нахилився до підпису, а потім пильно подивився на Романовську: — Чи ви справді так мало знаєте румунської? Романовська з острахом оглянулась по класі: що знову? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала і, похитуючи головою в Наталчину сторону, написав присадкуватими буквами: „Наталія Романовскі" — Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватись у мене. Це відноситься до всіх учениць. Звертаю ученицям увагу, що всякі м'якшення, всякі незгідні з духом румунської мови закінчення на „а" при прізвищах уважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду класифікувати. Список учениць попрошу приготувати мені домнішору Сидір. Романовська, сідайте на місце. Наталка Романовська поплелася до лавки. Глянула на свій каліграфічний підпис на чорновику і закрила лице долонями. Учитель був несправедливий. Наталка Романовська була першою рисівничкою на цілу класу, може, навіть на цілу дівочу гімназію. Видно було, що вчителеві ані в голові обурення класи про цей випадок. Усі знали, що вчитель не має рації ані правди за собою, а проте мусіли прийняти до відома й погодитися з тим, що завжди буде не так, як вимагатиме справедливість, але так, як захоче вчитель Мігалаке. Відвічна справедливість зсуває пов'язку з очей і моргає до Дарки голим, глумливим, хитрим оком. Мігалаке виписав на таблиці назви нових підручників і лектур для четвертої класи. Дарка відписувала, як і всі, до свого чорновика. Година добігала кінця. Вражіння з першого дня навчання в школі не були ані прикрі, ані милі. Були тяжкі. Так говорило Дарці її серце.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка