Ірина Вільде Метелики на шпильках Б'є восьма Повнолітні діти Коли серце, як на долоні



Сторінка9/29
Дата конвертації21.02.2016
Розмір5.08 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29

II



Перша неділя в місті розцвіла, як цвіт кактуса. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось м'яким, ніби мохом. Лідка вертиться по хаті, як бджола по леваді, Дарка приводить до порядку своє довге, бунтівниче волосся. — Ти не зав'єш собі волосся? — питається Лідка, вся в кучерях, як молодий жид у пейсах. Дарка тільки видивляється на неї: — Пощо? Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси „прекрасними". Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить? Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиночки купаним, обличчям: — Панна Даруся має таке гарне волоссячко, гріх був би псувати його руркою… еге, гріх. Пані по цих словах виходить з кімнати, а Дарка мало що сліди не заціловує за нею з вдячности. — Слухай, ти не маєш пильника до нігтів? — знову вертиться Лідка. І знову аж проситься, щоб сказати цьому вертюхові, Лідці, що „хтось" цілував ці руки з такими нігтями, як тепер мають. Хтось, хто до того часу ні одної дівчини не поцілував у руку. — Слухай, — каже Лідка, — ти повинна трохи більше дбати про себе. Дивися тільки на свої панчохи! А твої пальці! Дивися на свої пальці! Слухай, чому не купиш собі рожевого лаку до них? Мой, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за dame була б з мене! Дарка не відзивається: якась порошинка правди є в Лідиних словах. По дорозі до церкви (а Лідка любить говорити, ах, як любить!) довідується Дарка від Лідки поміж новинкою, що професор Гушуляк має скляну рурку в горлі, і те, що Оріховської старший брат вчиться в Галичині, у Львові, і те, що дівоча гімназія ходить до церкви з хлоп'ячою. — Данко… Данко… Данко… — заспівало дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила під гімназією гуртки синіх мундирчиків, а вже співуче серце відразу пурхнуло з грудей і пішло шукати за Данком. Але Данка не було. — Він усе той сам, — вколихувала Дарка гриву своїх думок, — ніколи не спізняється, але й ніколи не приходить раніше. Данко надійшов сквериком, і Дарці хотілося впасти навколішки, вгледівши його: навіть у цьому морі синіх мундирів був він з усіх найгарніший. Може, навіть гарніший, як там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих обличчів, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу угледів Дарку і вже здалека вклонився їй серйозним поглядом. Дівчата йшли перші парами до церкви, а за ними хлопці. В церкві теж стояли розділені одні від одного так, що Дарка не могла доглянути навіть Данкової тіні. Як скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що треба конче заждати на Наталку Оріховську. І коли чекала, застав її Данко, що, як завжди, не вийшов з церкви ані з першими, ані з останніми. — О, Дарко, — сказав ніби здивовано. Дарці зразу стала перед очима Ляля, Данкова сестра з Відня. — Що поробляєш? — спитав своїм звичаєм. А коли Дарка не могла навіть відповісти дурним „дякую", він заговорив далі: — Ну, привіт, бо я вже мушу йти! Грає „Довбуш" і я спішуся на матч! Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути „пріма" гра! Па! Я колись прийду там до тебе! — крикнув і побіг за громадою товаришів. Показалась в тіні клена Лідка і Дарка прискочила до неї, вся задихана. — Лідко, що ми тепер робимо? Що ми тепер робимо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходімо на той якийсь матч, що його дає Довбуш! Я ще ніколи не бачила Довбуша! Лідко, але скоро, щоб ми не спізнилися! Лідка аж руками замахала спересердя: — Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що хто це „Довбуш"? Ти думаєш, що матч — це театр чи кіно? От будуть вганяти хлопчиська за футболом і більш нічого! Краще ходім до парку… може, „когось" побачимо… Досить. Досить. Цвіт кактуса сумно стулює свої пелюстки. Неділя того дня тривала тільки до пів до десятої зранку. На обід була кминкова зупа, яку Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Але „то" був „дім", а „це" станція. З мішечка навчань, якими так дбайливо засобила мама Дарку на дорогу до міста, висипалася мамина пригадка, майже погроза, що „на станції треба все їсти". Дарка заплющувала очі і ликала кминкову зупу, ложку за ложкою, як власну кров. Пані налила тієї зупи (о, крему чи компоту, напевне, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Ніби це мало означати, що Дарці трапилась така „порядна" станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати лист до мами, пані загадала, що йде з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тети, геть аж на Манастирисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ними? (Це теж мало йти на рахунок „доброї станції" і „совісної опіки"). Там у тети є панночка гімназистка. Правда, вже з шостої класи, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зиркає очима на розкладений листовий папір і не дуже рветься в гості до „тети". Тоді Лідка шепнула для заохоти: — Слухай, не будь дурна! У тети є на станції товариш Ґинка, ніби мого кузена, — Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Часом в неділю назбирується нас „май" більше: до Ґинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки. Мой, я тобі кажу: не пережалієш, коли не підеш! Дім „тети" Іванчукової на передмісті нагадував хату багача на селі, що повернувся з Канади. Хата була низька, але під бляхою, з ґанком, садом і грядками. Назустріч гостям вибігла „кузинка" Олімпка. „То вона „Олімпка" називається?" — пригадала собі Дарка зустріч із коридора гімназії: струнконогу, рудяву, з мідяним лицем і зеленкуватими очима. — Was hört man neues?[17] — спитала її Лідка по-німецьки. Дарка перелякалася по саму горлянку: а що буде, як вони захочуть тільки по-німецьки говорити між собою? Що то буде? Вона так мало знає, так незграбно в'яже слово із словом, так непевно почувається при кожному відмінку в цій мові!.. Це ж сором, ще й який сором, при першому знайомстві показати себе простою селюшкою, болваном з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німецьки не вміє говорити! — А може, — мигнуло їй щось почерез страх, — може, їм здається, що вона загалом по-німецьки не розуміє! А воно ж не так… адже ж… — Очевидно, що щось буде, — відповідає Олімпка по-українськи, — хлопці пішли по гітари. А як не буде, то ми хіба не вміємо й без хлопців забавитися? Nicht wahr?[18] — закінчує по-німецьки й звертається з цим до Дарки. Богові дяка: ніхто не думає аж так погано про неї. Навпаки, думають задобре. Їм здається, що вона, дівчина з інтеліґентного дому (як то кажуть), повинна вміти по-німецьки говорити. Тета Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під бороду, ніби телятко: — Ну, як іде в школі? Все гаразд? — спитала теж по-німецьки, але тому, що останнє речення закінчила по-українськи, Дарка могла без шкоди для своєї гідности відповісти по-нашому. — Дякую, добре. — Лідко! — щипнула Дарка товаришку в плече, — чи твоя рідня — німці? Чи що? — Слухай! — розсердилася Лідка на весь голос, — який з тебе ще Матвій з села! Файні мені німці — „Іванчуки"! Ага, що по-німецьки між собою говоримо? Ет, не завертай мені голови, або я знаю, чого ми по-німецьки говоримо? Бо так навчилися… або що? — Нічого, — зітхнула Дарка і почала в душі молитися, щоб цей візит якнайскоріше скінчився. За скляними дверима, де мешкав кузен Ґиньо з товаришами, почувся шелест кроків, мовби хтось ставив ноги дуже еластично, і бренькіт інструментів. Лідка підморгнула Дарці: хлопці вже вернулися! — Kommt schon, kommt![19] — звала своїм підбасовим голосом „тета" Іванчукова. Показуються три хлопці, ні, спершу тільки три голови. Рудава, без сумніву, належить до роду Іванчуків. Друга — циганська, розчухрана, то хіба того скрипаля Циганюка. Третя голова русява, з біленьким лицем і ріденьким переділом посередині — якогось селянського сина в білій сорочці з пазухою і защіпками. — Ви ще не знаєтеся? — чогось питається хлопців і Дарки Олімпка, хоч дуже добре знає, що обидві сторони вперше бачать себе. Дарка чує насамперед м'ясистий, бездушний дотик Ґинєвої великої руки. Потім міцний потиск костистих пальців Циганюка. (Данко теж грає на скрипці, але рука в нього еластична!), наостанку вітається з нею Івонко Рахміструк. Несміло і невиразно. — Пане Оресте, — озивається тета Іванчукова, — придивіться добре панні Дарці! За весь час вона ні словечка не сказала по-німецьки. Щось, як ви… пане Оресте, — повертає повним кутом своє лице до Дарки тета, — хоче з нас, старих австріяків, українських патріотів поробити! — сміється, якби щонайменше принесла вістку, що від сьогодні всі чоловіки ходитимуть у спідницях. Орест, здається, дивиться на Дарку, бо повертає в її бік голову. За окулярами Дарка не бачить його очей. Тільки два світелка в пенсне. — Цікаво… о… о! — якось насмішкувато дивується Орест. Голос в нього низький, наче б переходив насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… такий…, що саме підходить до цієї голови із шклами на місці очей. Дарка не відповідає на цей визов. Її мовчанка — це найкраща оборона: чи ж не думають вони всі, що вона знає (ого!) і свідомо не хоче говорити по-німецьки? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь, хоч би в очах цього незнайомого Циганюка? Дарка не дивиться на нікого, але чує, як всі розглядають її з цікавістю. Навіть перестали говорити. Тоді Лідка протинає цю тишу гострим сміхом. Нічого не говорить, тільки сміється. Перехилилася через спинку крісла і сміється. Ледве можна розуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху: — Ой… Боже… та ж… Дарка… ой, які ви… приїхала з села… і не вміє слова по-німецьки… а ви думали… ви, певно, думали… — і сміх заглушує кінець речення. Але всі зрозуміли, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стає ще тихіше, як раніше. Ніби всі зрозуміли свою короткозорість і засоромилися тепер. Брови над окулярами підводяться кілька міліметрів угору і повертаються без слова до Дарки. Тоді Дарці хочеться плакати від зовсім незнайомого їй досі болю і кричати, щоб аж шиби у вікнах дзвеніли: — Неправда! Неправда! Проте вона стоїть собі на боці, так підступно переможена, з єдиним почуванням на все серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре серце. Люди, що їх обіцювала собі полюбити! І раптом зазнає вражіння, ніби трапилося якесь нещастя. Еге, трапилося якесь нещастя, і мама просила її перечекати якийсь час у цих чужих людей. Тільки якусь часинку, поки все заспокоїться, а тоді зможе вона знов вернутися додому. Бо ж як інакше пояснити собі цю обставину, що вона стоїть одинока серед цих людей, принижена, висміяна, і — ні мама, ні тато не йдуть оборонити її перед ними? Пані заговорює до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, заткати долонею уста і гукнути над самим вухом: — Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу! Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музика, може, й танці! Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім без „виховання": — Не треба мені ніякої забави тут! Іду, зараз додому іду! Всі зворушилися. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося! Хіба Дарка на жартах не розуміється? Дарка має під рукою відповідь, що нею могла б усіх, як вони тут є, образити, але стягає віжки: — Маю листа додому писати. Смішне! Хіба це таке негайне! А завтра? А позавтра? Ні, стоїть кріпко при своєму Дарка. Лист вона мусить писати ще нині. Але Дарка може заблукати з Манастириська на Руську. Це правда. — Я вас підведу, — хоче Олімпка взяти на себе роль провідника. — Ні! Ні… не треба! — з місця не приймає такої чемности Дарка. Лідка хихоче в кулаки: — Хай „доктор" Івонко відведе Дарку! З них добра пара! — Лідко, дитинко, дай спокій! — дуже по-материнськи лає пані свою язикату доньку. Дарка роздивляється по приявних і бачить, виразно бачить, що тета Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним лоскотом. А Циганюкові окуляри націлені просто на її очі. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже червоний, дуже збентежений, коли аж на сорочці від лиця відбилася рожева смуга. Чи цей мужицький син чує, що тут сміються і з нього? Підібрати їх, обидвох селюхів, у „пару" — чи це ніщо інше, як сам глум? — Може б, я показав дорогу панні Дарці? — обзивається низький, лінивий голос Циганюка. Дарка не знає, чи це доказ лицарськости, симпатії, чи співчуття, чи гасло до нового глуму. Не знає. Звідки може знати? — Я не хочу… не хочу! — огризається. — Коли вже мене має хтось провести, то… попрошу пана Рахміструка! Так! Навмисне так! Навмисне всім, що хотіли її збентежити, що хотіли її засоромити, що хотіли показатись вищими, „ученішими" від неї! А що тепер? Тепер ревуть всі, як божевільні: — А-а-а-а-аа! Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається ввесь у власному поті. На вулиці, за брамою відгомону цих ненависних голосів, Дарка звільняє ходу. Ні від кого їй тепер утікати, і ні до кого спішитись. З сизих лісів Цецину[20] долітає голубий легіт. Дарка наставляє під його крильця-віяльця своє гаряче, збунтоване лице і чує, як враз із цими свіжими, холодними поцілунками вливається і струм рівноваги в її серце. Ще, ще вітрику-дударику! Ще — так добре від твого дотику! Сонце після гарячого обіду зсунуло ліниво кашкет на очі і тепер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу „через горб", навпрямки. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. Нехай. Входять на саму голову горба, і Івонко пускається перший по карколомних глиняних ступнях. — Зараз. Зачекайте! — стримує його рухом руки Дарка. Звідси, мов із літака, видно ціле Манастирисько, з його рясними, густими садами, кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, хатками з низькими віконцями, як перелази. Видно ще дальше, ще більше… Писані, як буковинські „скорци", верхи Метрополії… вежу ратуші на довгій шиї… „Шілєр-парк", і все — зелень… зелень, аж мерехтить в повітрі від неї. Справді, з цього горбка Чернівці виглядають, мов якийсь праліс, де для забави пустотливі карлики понаносили кольорових домиків-скриньок. — Божечку, які гарні Чернівці! — у захопленні схрещує Дарка руки на грудях. А над усе, над писані верхи Метрополії, над кам'яниці з червоними дахами, мов мухомори, над ці зелені гори й долини, над те все — ця безмеж простору, що її ніколи не відчуєш на долах, ця безпосередня близькість людини з небом. І зелень, і синява неба, і простір без меж, і Бог десь так близько. І Івонко, що вже нетерпеливиться чеканням. — Ходім уже! — пускається Дарка навмання вдолину. Згодом переходять на тротуар, і Дарці починає смішним видаватись те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками!) цей німий хлопчисько з великими руками, мов дві сковородки по боках. — Чи ви в Дутків на станції? — починає вкінці Івонко розмову. Дарка не дивиться на нього, але пішла б об заклад, що він знову блищить від поту. — Так, я ж ходжу з Лідкою до одної класи, — трохи дивується Дарка, як можна питати про щось таке, що всі знають. — Я бачив вас в Лужанах… як ви пили воду коло криниці на вокзалі. Ах, сцена зовсім не така мила, щоб аж пригадувати її. Але вже саме те, що він запам'ятав собі її, настроює Дарку прихильніше до нього. — Це, певно, було перед вакаціями, як я верталася від іспиту… Так… так… ми з Орисею пили тоді воду в Лужанах. Дарці здається, що вона повинна щось з чемности для нього запитати: — А ви з котрого села, товаришу? Аж дивно, як цей хлопець оживає на це звичайне запитання — запитання з чемности. — Я з Жучки. Ви, мабуть, чули про таке село… зараз коло Чернівців, — і дальше розповідає сам, не питаний: — Шість років доїжджав я до школи… а цього року пішов уже на станцію. Треба сьому і восьму класу добре підробити… бо це вже матура. Чи не вимовив він цього слова „матура" з особливою насолодою? — А після матури, що ви гадаєте студіювати? Це питання вже цікавить Дарку. Справді цікаво, які замилування може мати цей селянський син. — Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… в Бухаресті. Я маю вуйка в Канаді, що обіцяв мені послати на медицину… але… коли за першим разом здам матуру. Інакше він допомагатиме моєму двоюрідному братові в Канаді, хоч той сам багацький син. З мене сміється Циганюк, що я вчуся… а я мушу здати за першим разом матуру, бо інакше… все пропало! Дарку свербить язичок, щоб запитати: — А коли б ви не здали за першим разом матури, то що? Світ завалився б, думаєте? — але серце рішуче ставить опір такому нелюдяному питанню. Воно й без цього посумніло раптом, це мале, спочутливе серце. Сумно, що доля людини, може, не доля, може, тільки кар'єра (інколи це все одно), залежна від химер якогось там неграмотного багатія. Невеселе й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього це найважніше, єдино вартісне. Якесь прикре і те, що цей рослий хлопчисько, учень сьомої гімназійної, не вміє сказати дівчині ні одного розумного речення. Ет! — Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто Гауптштрассе[21] — аж на ринок! Івонко не розуміє її. Його гарні, морсько-голубі очі здивовані. — Адже я повинен вас аж під хату провести! — Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто. просто. Я не заблукаю. — Але ж я… — А я хочу сама йти, товаришу! — поставила справу вже зовсім рішуче. — Так, а перше ви хотіли, щоб я вас проводив, а тепер уже… Він ображений і непорозуміння вилазить, мов шило з мішка. Тільки шило це не коле, а розсмішує. Подумати тільки: цей золотий Івонко з довгими руками думав, міг допустити таку думку у своїй наївності, що вона вибрала його з симпатії для нього! Ні, це можна задушитись від сміху! — До побачення, товаришу! — сміється Дарка. — До побачення, товаришко, — якось не докінчує він думки на цьому слові. Ніби має Дарці ще щось сказати. Може, хотів попросити дозволу в Дарки ще колись зустріти її. Може, хотів про щось запитатися. А може, тільки так Дарці здавалося? Дарка йде перед себе і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровід незнайомих людей, будівлі, вікна в каварнях, трамваї — все це багато цікавіше, багато-багато принадніше, коли оглядати його без провідника. Десь прокидається з лінивої, пополудневої дрімоти вулиця. Елеґантний, напарфумований, підмальований і причепурений вечір ступає по міському бруку. Здається, що перед кожним дзеркалом тепер чепуриться якась гарна жінка. Сонце ще запалює червоне, останнє світло в шибках. Знак — що вечір за плечима. Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють всі житлові кімнати, коли позачиняти вікна і вигнати з них живу людину! Дарка лягає на отомані і уявляє собі, що вона лежить на хребті малюсінького човника, а під ним і навколо неї граються теплі, білі хвилі. Це дивне, бо в морі вода холодна і солона, але ці хвилі тепленькі… Дарка хоче, щоб вони були такі, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна наперед одну, заглядають собі у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі… І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, незрівноважений голос пані: — Що ви наробили, панно Дарусю? Як же ж можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз вернетеся… аж тут каже мені Лідка, що ви образилися… та чим? Чого, властиво, ви так раптом втекли… якось так, не знаю, як це назвати? Дарка найрадше мовчала б, але треба щось відповісти, коли пані питається: — Я не можу… щоб з мене сміялися… Пані тільки руки схрещує над Даркою: — Що вам, дитино? Хто з вас сміявся? Ви дуже перечулені, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… так не можна… Та де ж би я дозволила на те, щоб з вас хтось сміявся? Не розумієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось такого ще мені не траплялося! Пані іде готувати чай, а тоді Лідка присідає на край отомани. — Слухай! Ти чого втекла з забави? Я казала тобі, що не пожалієш! Я тобі казала! Ану вгадай, кого ми з мамою стрінули тепер? Не можеш вгадати? Слухай: твого „свояка" Данка… Данка Данилюка… з панною Джорджеску… з дочкою самого префекта… ти знаєш, яка це „риба"? Дарка не озивається. Нехай Лідці здається, що ця вістка прогуділа в неї без вражіння. Нехай… тільки залишать її в супокою. Того дня не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка у сні не було видно. Але він десь мусів бути. Конче мусів бути, бо коли вранці збудилася, то серце заваджало в грудях, як порошинка в оці, а подушка навколо була зовсім мокра.

III



Потім Дарка якби розкололася надвоє: одна половина залишилась їй, друга помандрувала між люди. Обидві ненавиділи себе і безупинно воювали одна з одною. Бо ж і як було їх погодити, коли одна вибачила Лідці та Орисьці їх прогріхи, друга — самітня і горда, як вершок із снігом серед літа, — давно вимазала їх із списку своїх приятельок. Одна — покірна і закохана — задовольнялась самою тінню від Данкової постаті, друга — горда і непримирна — ненавиділа його за зарозумілість і замкнутість у собі. Одна — дитина ще, друга — вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони вплітались у дні, що ділились завжди надвоє: на школу й квартиру. Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись. Кудись квапився, ніби ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Вістка про дочку префекта, що її тієї неділі так легко кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля в тіло. Лежала там притаєно, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна, і кожного дня могла спричинити смертельну недугу. Треба було б поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, від серця, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції, якісь уроки… Двічі чи тричі зустрілася Дарка з Данком під гімназією. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись далі з хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялись з чого-небудь довго і грубо. Осінь була вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її сухих кроків. Тільки тут не була це та осінь, що там, в селі, у любій Веренчанці. Тут — це не багата „молода", що в'їздить у село з весільними музиками і з охочими співами по „клаках" ген поза пів ночі, що привозить з собою у приданому повні, аж до ластів'яних гнізд під кроквами, клуні золотистого збіжжя, що розсаджує кошниці жовтою, як шафран, кукурудзою… Ой, ні. Тут скимлить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу замітачем у парку. А кам'яниці та електричні дроти заслонюють собою небо, щоб не видно було, щоб не було чути, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут має щодругий день не снитись Веренчанка? Котрогось понеділка влетіла до четвертої класи Герасимович з шостої: — Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати! Влетіла, кинула цю кошмарну вістку і вилетіла, а Дарці аж віддих спинило. — Чи той хор обов'язковий, — злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла. Хоч відомо: Оріховська рідко коли чує те, що коло неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), мовчазна, ніби заслухана в якісь голоси у собі. Немає навіть чого дивитись на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад голови та турботи „юрби". (Раз навіть так висловилась про „класу" ця Оріховська!) Але… але… як воно буде з цим хором? Чи схоче професор і її голос пробувати тут, перед цілою класою, перед цими всіма чужими очима? Та ж вона не має слуху. За шеляг не має слуху! Зате, так уже хіба Бог дав, має вона на мільйон гордости з того, що завжди висувають її, коли не на перше місце, то бодай близьке до нього. Дарчина натура не терпить, просто так не терпить, як деякий шлунок квасів, того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитись. Ні, ні, не йде тут про шкільну, класову кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись професорам, лізти ідіотською пильністю і нехіттю всіх товаришок у класі! На цьому полі Дарка не буде побиватися за першенство. Може відступити його своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатись без компасу і карти. О, навіть Чернівці вже навчили її не кричати, коли болить. Урок німецької в „тети" Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка не сказала ані слова по-німецьки. Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідиним словам! Можуть навіть сміятись разом з нею з Дарки! Але вона ще заговорить з ними по-німецьки! Так само свобідно й плавно, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, може, не за місяць, може, навіть не за два… але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі із школи чи до школи накидується на неї, що вона не відповідає на її запит, йде як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії держали воду в роті!) і не знає, не знає, що Дарка, коли найзавзятіше мовчить, то власне тоді говорить! Говорить… по-німецьки! Виучується цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь зачуті фрази, розповідає собі події дня, а все по-німецьки! Але… але… слуху не можна придбати. І тому так дуже, так дуже не хотіла б вона виходити перед усіх із своїм духовим каліцтвом. — Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підносить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя. — Я не маю слуху, — паленіє Дарка. — І нічого вже не можна зробити? — питає привітливо Стефа. Дарка заперечує головою. — Професор Іванків дуже добра людина… Не журись! Він, напевно, не буде примушувати тебе до співу, як ти не маєш охоти!.. Вдаряє легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї лавки. Стефа Сидір не сказала, що професор не буде випробовувати Дарчиного голосу. Не зробила надії, що слух можна собі виробити. Не потішила навіть, що у школі не вважають за сором, коли хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Вона не сказала нічого. Але те, що сама відчула Дарчин неспокій, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що присвятила стільки уваги Дарчиним справам, що аж з лавки вийшла, щоб її розважити, сповняє Дарку такою нелукавою вдячністю для цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і — при всіх її поцілувати. І, наче для підсилення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові приходить їй на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка сьогодні ще бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправляє свої зошити. Хтось відповів „так" і Дарка притакнула. Потім, досі не може цього збагнути, не знає, звідки і як, поміж тунелі лавок з'явився на її лавці гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено махнув рукою: мовляв, так і слід. На перерві довідалась Дарка, що це Сидір вирятувала її з очевидного клопоту. Тепер ця подія з-перед чотирьох днів виростає нараз до такого сердечного і ніжного жесту, що Дарці аж стають сльози в очах. Стоїть, як зачарована, і тільки дивиться в подиві на Стефу. І ніби щойно тепер вона бачить, що обличчя Стефи — кольору чайної троянди — таке чисте, що можна було б на ньому вгледіти тінь від крильця комашинки. Все раптом у цій Стефі починає їй страшенно подобатися. І цей простолінійний, як цяцька з цукру, ніс, і ця синяво-чорна, гайворонська гривка над зеленими, мов баговиння, очима, і ці уста, бліді, але такі солодкі своєю формою, що вся вона нагадує дашок якогось мініятюрного домика. Дарка помічає навіть аж тепер, що ця Стефа приходить щодня до школи у свіжовипрасованому, чистому, як великодня скатерть, комірчику. І раптом, як ще щось дивніше, ще більше непередбачене, з'являється гаряче бажання чи молитва: — Зроби так, Боженьку, щоб вона хотіла бути моєю подружкою. Моєю „найліпшою", єдиною подружкою! — Галло! Будемо пробувати голоси! — і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко казав раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класи. — Чи торік співав хто з вас у хорі? — Ніхто! — Ага, це тогорічна „третя"! Ну, то почнемо за азбукою! Андрійчук, до мене! І так якось відважно за прикладом цієї Андрійчук за чергою одна за одною вставали, підходили до стола і затягали: — До-ре-мі-фа-соль-ля. Черевань прикладав долоню до вуха і розділював їх з легким серцем: — Сопран. Альт. Другий сопран. Або: „Ти, доню, прийдеш на другий рік". (Дивне, що говорив „ти" дівчатам). Або й ще гостріше: — Слухай, тобі мама не співала до колиски? Дівчата не дуже брали собі до серця його приємні чи прикрі слова. Ті, що їм мама не співала до колиски, повертались від стола, показували класі великий язик, призначений в дійсності для вчителя. Дарка цього не могла розуміти, як можна так сорому не мати? Оріховська зовсім не пішла до стола. Вона завжди любить щось таке, як не всі! Заявила з лавки, що співає першим сопраном і професор повірив їй. Тепер неминуча черга на Дарку. — Попович! І Дарка не встала. Не могла. — Нема її у класі? — спитав учитель. Зараз загуло: — Є… є… о, в бічній лавці сидить! Коло Оріховської! — Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? — не розсердився, тільки дуже здивувався професор. Дарка мовчала. — Ти перший рік у школі? І знов класа відповіла за Дарку хором: — Перший! Перший! Хтось докинув з задньої лавки: — Вона з села приїхала! — Що тобі? — спитав професор і підвів Дарчине підборіддя вгору. Дарка примкнула повіки і мовчала. — Що з нею? — звернувся вчитель до класи. Класа, яка гуділа досі, мов заведена, тепер не знайшла, що відповісти. Тоді встала Ориська (а таке невидне у Веренчанці виглядало!) і, трохи загикуючись, виложила: — Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати в хорі. Учитель засміявся десь аж з черева: — Хто сказав тобі, що вона не має слуху? Ти чула, як вона співає? Ориська призналася, що вона ще не чула, щоб Попович співала, але кожний знає, що Дарка Попович не має слуху. — Хто тобі це казав? — спитав учитель самої Дарки. — Татусь. Як мене вчив. — Ага, зараз побачимо… Тра… ля… а… Ану, співай за мною. Дарка вже не прошена, а сама певна, що вона теж потрапила б так заспівати, відкрила рот і затягла собі: Тра-ля. І вчитель — не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік — зрадів: — Ану ще раз спробуй… ану ще раз… — підганяв Дарку. Дарка завмерла: вона вже не зуміє вдруге так заспівати. Цілком певно — ні! Чому він не хоче цього зрозуміти? Чого так настоює, коли це тільки погіршить перше вражіння. — Тра… ля… ля… Цей раз учитель вже не зрадів. Навіть повертів головою. Хіба Дарка не знала, що таке буде? Але глянув на Дарку і, може, жаль йому стало її, бо сказав: — Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я тебе візьму поки що на пробу до хору, себто ти пів року будеш тільки прислухуватися, як ми співаємо, а потім попробуємо знову? Згода? Задоволена? Учитель викликав уже на букву „р". Дарка прилягала до лавки, напівпритомна від виру почувань. Найрадніше вибігла б кудись за місто і впала в суху траву, і качалась би по ній, качалась би, як молодий, щасливий звір. А так — тільки щипала себе за руки та литки, щоб зрозуміти цю радісну новину, що вона, вона співатиме у хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує на годині очі, щоб тільки побачити в своїй уяві Данкове здивоване, мило розчароване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору. Щось якби полоскотало Дарку на потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріюмфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі блискучі очі, аж вогкі від великої радісної новини говорять: „Ти гарна… гарна, подружко, ти навіть не догадуєшся, навіть не думаєш, що для мене значить те, що я буду близько до тих, які мають з музикою до діла… Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика… це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Але ти нічого не знаєш про Данка… ніхто тут не знає про Данка…" — В середу хор жіночий, а щоп'ятниці — мішаний, — закінчує професор. Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти із сходів гімназійного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа одягає шапочку до шибки у вікні. Дарка у припливі великого, переможного задоволення хапає Лідку за шию: — Лідко, хочеш повернемо із школи на морозиво… хочеш? Я маю тридцять і п'ять леїв. Лідка думає практичніше: — Краще халви купи! Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, „рибко" Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене і прийняти що-небудь від мене в цей небуденний день? Всі, всі дістанете, що хочете! Дарка в такому п'янкому настрої, що зняла б себе сорочку, дерла б на кусники і дарувала б кожному стрічному по шматинці. Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді треба уважати на цю дівчину, бо вона, як непритомна), беруться під руки і так ідуть утрійку тротуаром, розгукані, як хлопчиська, шукати крамнички з халвою і морозивом. Ориська хоче відлучитися від них: не лицює ж так дівчатам поводитися на вулиці! Якби так, не дай Боже, хтось із професорів побачив їх у такому стані? Але Дарку і Лідку обурює це: тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про професорів і станцію? Ориська, найбільше бувала, заводить усіх до якоїсь крамнички „через сіни". Тут так темно, що, звиклі до сонячного світла, очі не в силі помогти ногам і ноги попадають на якийсь столик. Мало що не перекидають його. Хочуть направити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при ньому. Дарка чує чиюсь заблукану, чужу руку під своєю пахою і скрикує голосно. Господиня „цукорні" підносить штору з єдиного вікна, і Дарка бачить, що вони потрапили на якихось „ґранічерів"[22]. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що вже військові!), нітрохи не збентежені тим, що трапилось (Ориська перекинула одному з них якусь оранжаду чи якусь там біду!), сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунськи залишитися з ними і випити по склянці холоднику. На дворі така пекельна спека. „Poftim, poftim, frumoase domnisore" („Прошу, прошу, гарна панночко"). В Дарку вскочив уже бісик, і вона… хоче залишитися. Так! Хоче залишитися з цими незнайомими хлопчиськами і випити склянку холоднику! В неї сьогодні такий день, що нехай і весь світ стає догори ногами. Тоді Ориська (яке щастя, — думала пізніше Дарка, — що Ориська одна не здурніла!) підносить свою гарну голівку і питає, як тільки в Підгірських це вміють: — І ти сідала б з гранічерами до одного стола, Дарко? Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю. — Ориська мала рацію — тільки ні слова кому-небудь про це! Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна, на Руську. До цього льоху повела б їх радо, бо… бо… там завжди можна за п'ять леїв „фіру" морозива дістати. — Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна! В половині Головної вулиці пригадує собі Дарка, що тут десь під номером „77" живе її добра знайома пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знов стає в опозицію: як, тепер, саме опівдні? — Нічого. Дарка тільки подзвонить, спитає її дві слові і більш нічого. Вкінці Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч. — Тут вона живе! — Бійся Бога, Дарко, — опам'ятовує її Ориська, — та ж тут живуть якісь Енґлі. Не бачиш таблички? Але Дарка вже подзвонила, і тепер не залишається нічого, як тікати сходами з першого поверху, і то не як-будь утікати, але аж так, щоб „патинки губити". Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з „лічеул україньян"[23] з „у. л." на беретиках. Ориська близька плачу. Вона дякує за таке частування, дякує за товариство. Це нічим добрим не скінчиться. Недаром то кажуть: übermut ist nicht gut[24]. Дарка ледве переблагала її, щоб ще пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже поводитись зовсім серйозно. Добре? Ну, добре? Певно, що „добре", бо й нема що казати, морозиво морозивом, і нагода піти поласувати не трапляється щодня. В цукорні Лідка „по-панському", по-німецьки замовляє три великі порції. Ориська хвилинку ще слідкує з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але, переконавшись, що Дарка зовсім серйозно збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється. Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку „Wenn ich in Wien war"[25], але це тільки бавить Ориську. Треба платити — аж тут Дарка не може знайти своїх грошей. Перекарткувала всі книжки, повитрясала з торби все, що було, включно до вчорашніх окрушок із хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема і кінець, гроші ж не шпилька. — І що тепер буде? — спитала Ориська. Дарка доброї думки: — Я, певно, згубила їх або там, в тій пивничці, або, як ми летіли з сходів… Нема іншої ради, тільки, ти, Орисько, мусиш заставити один свій золотий кульчик. Орисьці стають сльози в очах: — І треба було цього всього, Дарко? Я ж не можу заставити кульчик… бо раз, що його не можна зняти, а, по-друге, це пам'ятка по моїй хресній мамі… Я не можу, Дарко! — А ми тут до вечора не можемо сидіти! Я кличу панну, Орисько! Дарка дзенькнула ложечкою до підставки — і вмить з'являється коло їх столика панна, вся у білому, мов медична сестра. — Ми платимо. Три великі порції. — Тридцять леїв! Ориська схоплює Дарку за руку: — Дарко, я не буду! — Вибач, — звільнює Дарка свою руку, виймає з кулака вимучені банкноти і платить. — Ти свиня! — не може стриматися „добре вихована" Ориська. — Ні, Орисько, я тільки дуже, дуже щаслива!!! Ориська миттю прощається з ними, бо Лідці і Дарці до хати лише кілька кроків. — Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були дотепер? — запитує Дарка. Лідці не треба довго шукати за викрутом: — Не знаєш що? Мали задачу на останній годині! Слухай — звертає Лідка мову на щось інше, — я не радила б тобі дружити з Сидір. — Чому? Що ти маєш проти неї? — вражена й здивована питає Дарка. Лідка сміється своїм небезпечним сміхом: — Вона може бути небезпечна для тебе! — Що ти кажеш? — не розуміє Дарка. — Те, що чуєш! — сміється ще дужче Лідка. Дарка не має охоти розпитувати більше. Не хоче псувати собі цього безтямного, прекрасного дня у своєму житті.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка