Іван Левченко Не губімо в собі Україну! Поезії севастополь – 2011 ббк 84 (4 Укр – 2 Севастополь) – 5 л-38



Сторінка1/10
Дата конвертації18.03.2016
Розмір2.87 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


Іван Левченко


Не губімо в собі Україну!
ПОЕЗІЇ

Севастополь – 2011



ББК 84 (4 Укр – 2 Севастополь) – 5

Л-38

Литературно-художественное издание

И.В. Левченко. "Не губите в себе Украину!" Стихи. Севастополь:

Арефьев М.Э., 2011 г. ISBN-978-966-8738-20-3


Новый сборник стихов "Не губите в себе Украину!" члена Национального Союза писателей Украины Ивана Левченко, как и предыдущие издания, адресована почитателям современной украинской поэзии. В неё вошли поэтические произведения последнего времени, в том числе две стихотворные сказки – "Четыре брата" и "Вожак".

Автор, искренне повествуя о сегодняшней жизни – очень непростой, как и всегда бывает в эпоху перемен, своим трепетным словом призывает читателя всем сердцем любить свою великую Родину – Украину, а значит свой народ, свою историю, свой язык, свою культуру, свою свободу. Это – залог будущего родной страны, ради которого боролись и в которое беззаветно верили предыдущие поколения украинцев.


Літературно-художнє видання

І.В. Левченко. "Не губімо в собі Україну!" Вірші. Севастополь:

Ареф’єв М.Е., 2011 р. ISBN-978-966-8738-20-3


Нову збірку віршів "Не губімо в собі Україну!" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли поетичні твори останнього часу, зокрема дві віршовані казки – "Чотири брати" і "Вожак".

Автор, щиро оповідаючи про сьогоднішнє життя – дуже непросте, як і завжди буває в епоху перемін, своїм трепетним словом закликає читача всім серцем любити свою велику Батьківщину – Україну, а отже, свій народ, свою історію, свою мову, свою культуру, свою свободу. Це – запорука майбутнього рідної країни, заради якого боролися і в яке беззавітно вірили попередні покоління українців.

© Іван Левченко. Вірші, 2011.

Він знає справжню ціну почуттів

Переднє слово про поета-земляка
Приємною новиною для мешканців Малої Токмачки на Запоріжжі став приїзд відомого поета на свою батьківщину. А для декого це стало несподіванкою , бо мало хто знав, що він, Іван Левченко, народився і вчився у нашому селі. З творчістю земляка – відомого журналіста і талановитого літератора, особливо новими віршами про односельців та рідний край, ми мали змогу ознайомитися завдяки його зустрічі з другом дитинства Федором Химичем.

На запрошення малотокмачанців Іван Васильович побував у місцевій загальноосвітній школі, де навчався в 1963-1965 роки, подарував свої поетичні збірки, видані упродовж останніх 10 років у Севастополі. Це – "Мигдаль на руїні", "Недруги не зраджують ніколи", "Стою на Майдані", "Встречаю песней новый день", "Порятунок у шторм", "Все повертається в житті", "Єднаймося, браття!", "Я вірю: Вкраїною Крим проросте!", "Ні, не все ще втрачено!". А ще він полонив слухачів чарівним артистичним голосом. Недарма ж майже 10 років працював в ефірі диктором і ведучим багатьох тематичних програм Запорізького телебачення і радіомовлення.

Наш земляк народився у справжній українській родині колгоспників у лютому 1952-го. Бабуся Мотря розповідала онукові казки, і невеличка оселя перетворювалася на незвичайний світ, у якому жили Котигорошко, Івасик-Телесик, Кривенька Качечка, Правда перемагала Кривду, а Зло відступало перед Добром. Тоді маленькому Іванку хотілося бути схожим на нездоланних казкових героїв.

Великий вплив на хлопця мав мудрий дідусь Іван Степанович – відомий городник, який вправно керував колгоспною бригадою овочівників, не маючи навіть агрономічної освіти. Слава про вирощені на його полях помідори, огірки, моркву, баклажани летіла країною – приїжджали покупці навіть із Москви та Ленінграда. Івана теж можна було часто бачити біля конячки з маленьким плужком-полілкою. Він допомагав дідусеві і дуже пишався цим. Є в поета вірш про це, який так і називається "Дід Іван":

"Згадав свого діда я – діда Івана:

Городня бригада; суціль капусти.

Міжряддя ми полемо. Коник буланий,

Що тягне плужок, утомитися встиг".

Та щасливе дитинство раптом скінчилось. Рано померли батьки, і дідусь сказав онукові: "Я тебе не встигну вивчити, іди, хлопче, у світ". Перебував у дитячому будинку в Новомиколаївці, школі-інтернаті у Запоріжжі.

А отримавши атестат, навчався на філологічному факультеті Запорізького педінституту, витримав конкурс на вакантну посаду диктора обласного телебачення, згодом закінчив відділення журналістики партійної школи в Києві, був автором тематичних передач на телебеченні і радіо, блискуче закінчив аспірантуру засобів масової інформації Академії суспільних наук у Москві, захистивши дисертацію кандидата історичних наук. Працював заступником голови Запорізького обласного комітету телебачення і радіомовлення, далі – Київ, інститут політології і суспільного управління, де виріс від викладача кафедри журналістики до проректора інституту з навчальної роботи.

Та де б він не був, завжди з любов’ю згадує Запорізький інтернат № 9, улюблену вчительку в Новомиколаївському дитячому будинку Таїсію Іванівну Байракову, своїх однокласників Анатолія Кочета, Леоніда Горбатова, Миколу Мединського, Анатолія Зуса, Володимира Пономаренка, Валентину Безуглу, Катерину Дегтярьову, Ганну Морус та багатьох інших, бо дружба, любов і пам’ять не розчинилися ні у відстанях, ні в роках, як стверджує поет у вірші "Стрічайте нас, мамо!":

"Таїсіє Йванівно, все, як в кіно:

Роки за роками, як кадри злетіли.

Усе так далеко. І все так давно...

Не тільки ж бо Ви, а і ми посивіли".

Наш земляк чимало досяг у житті. Заслужений журналіст України, кандидат наук, доцент, він займав посаду проректора Укртелерадопресінституту, був понад 7 років генеральним директором Севастопольської регіональної державної радіостанції. Як творча особистість, наполегливо і результативно працював у вітчизняному телерадіоефірі. Вів прямоефірні передачі: у Запоріжжі – гостро соціальну і популярну у глядача телевізійну програму "З турботою про кожного", у Севастополі – розважально-публіцистичну телепередачу "Везучі" та літературно-музичну щотижневу радіокомпозицію "Струни серця". Іван Левченко – переможець багатьох конкурсів журналістської майстерності. Автор майже 40 наукових праць у галузі сучасних електронних засобів масової інформації.

У нього гарна родина. Дружина Ельвіра – водночас і поетична муза, і відомий тренер з фітнесу, аеробіки, йоги та пілатесу в столиці. Син Василь – дипломат, працює в Посольстві України у Франції. Доньки Олена та Ольга випробовують себе у бізнесі. Є внуки – Марійка, Даринка та Іванко. І для всіх Іван Васильович – люблячий чоловік, батько, дідусь і незаперечний авторитет у всьому.

Член Національної спілки письменників України та Спілки поетів Севастополя, він багато друкується. Можна тільки пошкодувати, що тиражі його книг, переважно видані власним коштом, не перевищують 500-1000 примірників. Адже вірші Івана Левченка нікого не залишають байдужими. І це, напевно тому, що його сирітська доля знає справжню ціну людських почуттів – любові, ненависті, патріотизму, зради.

У центрі уваги поета – життя сучасників, Україна, рідне село:

"... І де б я не був, а немає миліш

З дороги війти в рідну хату,

Вклонитися матері – рідній землі,

Щоб більше ніколи її не лишати".

Підростає юне покоління українців, які відкриватимуть нові міста і країни. Поетичні рядки Івана Левченка не тільки констатують цей факт, а й дихають щемким батьківським чеканням, щасливою радістю зустрічей, вболіванням за долю дітей – нашого майбутнього.

"... Їздіть, діти, в Емірати,

До Брюсселя – хоч куди!

Лиш ніде не забувайте

Отчий край. Бо він – один".

Роздуми про сенс життя, зв’язок поколінь, любов до Вітчизни, глибина і складність кохання – такі основні мотиви поетичних збірок Івана Левченка, вірші якого йдуть від самого серця. А вчитаймося, як щиро він пише про своїх батьків:

"... Хай буде дощ, чи сніг, чи вітер,

Спекотне літо чи зима,

Несіть батькам не скарб, а квіти,

Нема рідніш батьків на світі,

Дорожче їх людей нема".

І ця тема поглиблюється у віршах останніх років. Згадати б – "Хліб насущний, молитва і мама", "Останнє прохання", "Наснилась матуся", "Світи-світи, місяченьку!», "Спогад про батька" тощо.

Іван Левченко активно співпрацює з сучасною естрадою, деякі з його творів покладено на музику, і вони набули самостійного життя у пісенному жанрі. Тому одна з його книг так і називається "Встречаю песней новый день". А моряцькі ансамблі пісні і танцю України та Російської Федерації прописали на постійно в своєму репертуарі такі твори на слова Івана Левченка, як "Служимо Україні", "На тихому причалі", "Дружина моряка", "Синові", "На морі в Севастополі", "В дальній кампанії", "Мелодія Чорного моря", "Листопади" та багато інших.

Нині наш земляк живе і працює в Києві, але душа його лине у рідне село, живе спогадами дитинства. Про це він проникливо розповідає у нових поезіях "На тлі хати", "Любов на п’єдесталі" та інших. Здавалося б, буденний факт – поетові надіслали стару світлину. І як ніжно забриніло його чутливе серце, стверджуючи:

"Усе повернулось, хвилюючи знову.

І час, як у казці, миттєво ожив.

Бо все, що зігріте промінням любові,

До скону – у пам’яті, в серці, в душі.

Мої і сміялися, й плакали очі:

На фото – сусідське дівча, а за ним

Вдивлялася хата із далей із отчих,

У мене вдивлялась віконцем своїм".

Ми сподіваємось на нові зустрічі з поетом-земляком, бо цінуємо його твори, наповнені високим прагненням до добра, миру, щастя і любові. Тому мені особливо радісно написати кілька слів до нової книжки Івана Левченка з таким красномовним закликом "Не губімо в собі Україну!" Воістину так!



Лідія РЯБЕЦЬ,

ветеран педагогічної праці з села Мала Токмачка

Оріхівського району Запорізької області
20 травня 2011 року

Тільки вірити треба в народ

Не губімо в собі Україну!
Цей контраст дошкуляє щодня:

На тлі вбогості – шик можновладців...

Загнуздала тривога коня.

І проснулась одвага козацька.


Гики вершників. Збита трава.

І малиновий стяг пломеніє.

Стрепенулась важка булава

У гетьмана на древній Софії:


"Під хоругви ходіть бойові,

Як запрагнете кращої долі.

Чи в Америці десь, чи в Москві,

Хоч під ким, а неволя – не воля!


Станьте миром за землю свою,

І не ганьте нев’янучу славу,

Що добута в тяжкому бою

Проти недругів наших лукавих.


М’яко стелять. Та боки болять

Після ночі – під ранок прозріння.

Доки є незалежна земля,

Доти є незалежна країна".


І завмерло усе. Відгуло.

Як запізнє прозріння гетьмана.

Це наснилось чи справді було,

Україно моя безталанна?


Бачу: кошелі тягнуть жінки –

Скарб нехитрий, аби щось продати.

Біля входу в метро – пияки.

І з дитиною жебрає мати.


А в тієї он напис в руках:

"Поможіть – умирає дитина!"

Кошти треба. Хвороба тяжка:

Лейкемія – рак крові – у сина.


То Чорнобиль дається взнаки:

Що під Києвом, і політичний.

З жиру бісяться владців синки,

В бідняків – злидарюють довічно.


Україно, проснися! Дітьми

Заклинаю тебе – нашим цвітом.

Бо допоки ти є, доти ми,

Як народ, чогось варті на світі.


Підсолодженим знадам не вір,

А навчися себе шанувати.

Доки ти є у нас – ми живі.

І це нас українцями звати.


Українці ми є. Не хахли.

І це нам заповідано здавна,

Щоб Вітчизну свою берегли,

Рідну мову, і волю, і славу.


Ми розправимо плечі. Й висот

Ще сягнем у житті неодмінно.

Тільки вірити треба в народ

І в собі не губить Україну.

25 червня 2010 року
Задкуємо

12 травня 2010 року екс-Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко

отримала постанову про порушення проти неї кримінальної справи

та повістку в прокуратуру на 17 травня (в день приїзду в Україну

Президента Росії Дмитра Медведєва. – уточнення наше).

Газета "Сегодня" від 13 травня 2010 року

Зранку настрій псується і пада

Від усяких газетних новин:

То до осені Юлю посадять,

То Вкраїні потрібен Литвин...


Як набридли політиків гасла,

Їх розбірки у Раді щодень.

Не діждатися хліба нам з маслом

І життя, справді гідне людей.


Ті набили кишені та вола,

А ті зводять заледве кінці.

І на біса мені така воля

І зажерливі владці оці?


Ми чекали свого Вашингтона,

А діждались пігмеїв одних.

У диявола власні закони,

І ми так повелися на них...


Вже ні сонця не бачим, ні світу.

Щастя музика – то не для нас.

Тільки б хліба шматок заробити,

У непевний цей вижити час.


Як же хочеться іншого співу:

Як пташиного – з синіх небес,

А не злого газетного чтива

Про наш хворий украй політес.


Він задкує, як рак: нас не в завтра,

А в учора нахабно веде.

Наче шулер на крапових картах,

Зазіха на майбутнє людей.


Щоб ми йшли як покірна отара:

Ані пари із вуст у путі.

А хто там Україною марить?!

Мабуть, що божевільні ще ті!


Доборолись!.. І в кого поради

Напитати, як далі тепер?

Настрій зранку псується і пада:

Запаса сухарі екс-Прем’єр...

13 травня 2010 року
Гірко!

Напередодні свого приїзду до Києва 16 травня 2010 року

Президент Росії Дмитро Медведєв оголосив про те, що,

крім усього іншого, торкнеться на зустрічі з Віктором

Януковичем і теми злиття російського "Газпрому" та

українського "Нафтогазу" в єдиний газовий консорціум

(тобто у вигляді обміну активі далеко нерівнозначних –

прим. автора)...

Із повідомлень засобів масової інформації


Я знаю: час такий...

Так на весіллі наче ми:

Гуртом – на мідяки,

А золота не бачимо.


У галасі загальнім

Уже себе не чуємо.

Начхать, що буде далі,

Сьогоднішнім торгуємо.


Заманюють нас грішми

У газовий консорціум.

Хай гра і нікудишня,

Ми гарну мину корчимо.


Так ніби нам до біса,

Що в тих обіймах згинемо.

Йдемо на компроміси –

Гендлюєм Україною.


Від бублика нам дірка –

Ото і все, що матимем.

Як на весіллі "Гірко",

Уже пора кричати нам.


Все внукам відгикнеться –

Ми платимо їх долями.

А тамада сміється:

Йому не гірко – солодко.

17 травня 2010 року
Просте правило

"Олігарх узяв гору над патріотом…"

Cпікер Ради федерації Держдуми Росії Сергій Миронов

про знятого з посади мера Москви Юрія Лужкова
Всі на одного –

У сусідів знову.

Гамселять кого –

Юрія Лужкова!


Вісімнадцять літ

Був столичним мером.

А тепер – привіт:

У пенсіонери!


Щось не те вчинив…

Не боровсь зі смогом…

Мер, а уявив

Сам себе він богом.


І сякий-такий

Звив гніздо осине.

Підсоблять посмів

В бізнесі дружині.


Галас у Кремлі:

"Він довіру втратив"!

Вісімнадцять літ

Спали бюрократи.


Чи ділитись вмів?

Чи то справді спали?

Мер, щоб не робив,

Був на п’єдесталі.


Та проснулись врешт.

Й на тобі – лінчують.

Зо сміху помреш,

Як таке почуєш.


Мер уже не мер.

Геть і з патріотів!

Хто ж кричить тепер

З них про Севастополь:


Що російський він,

Хоч і в Україні?..

Все старе як світ,

Господи єдиний!


Хто б що не волів,

А збагнути треба:

Бог – цар у Кремлі.

Бог – він не на небі.


Той, хто це зумів

Зрозуміти вчасно,

Той уник судів

"За бажанням власним"…


А про страх забув –

Не уникнеш кари.

Хто царя не чув,

Той відчує нари.


Правило просте:

Тільки не висовуйсь!

Висунешся, те

Буде, що й з Лужковим.

28-29 вересня 2010 року
Щоб виграли всі

Після поразки на президентських виборах 2010 року

одна надія демократичних сил країни – оновлені парламент

і представницькі органи влади на місцях. Важкий вибір.
Нам не треба винити нікого

І чекати небесних спасінь.

Ми не варті були перемоги,

Й до поразки причетні усі.


Закінчились ганьбою майдани,

Бо негідником став поводир.

Винуватить народ я не стану,

Бо він в програші майже завжди.


Поведеться на всі обіцянки,

Крикне "Згода!" і вірить в дива.

А для владців порожні цяцянки –

В натовп кинуті звабні слова.


Натоптать потугіше б кишені,

Щоб було і собі, і рідні.

А хто решта – то бидло злиденне.

І чого той народ так збіднів?


Бо повівсь на медові спокуси

І одержав лиш дулю під ніс.

Ми програли. Це визнати мусим.

Бо провладний поплутав нас біс.


Так хохлами і будемо скніти,

Козачками в сусідів служить.

Якщо й шкода кого – наших діток:

Їм не випало вільними жить.


Бо вже ярма волячі готові

На десятки й десятки років.

Якби можна почати все знову,

Одного б я на світі хотів:


Щоб не бігли усі ми юрбою,

Не волали бездумно "Ганьба!".

Бо спокушеним владною грою

Уготована пастка раба.


Щоб розправили плечі могутні,

Добре зважили так і не так.

І затим обирали майбутнє,

А не владну подачку – п’ятак.


Спокусились… Побіймося Бога!

Бо настануть непевні часи.

Тож єднаймось в ім’я перемоги,

Від якої ми виграєм всі.


Бо відсидітись десь не удасться:

Кожен голос, як штик у бою,

Якщо справді ми хочемо щастя

І Вкраїну ще любим свою.

31 травня 2010 року
Зґвалтовані

"Дуже схожий на наш був режим у Румунії.

Одного разу Чаушеску поїхав до Тімішоари

виступати на мітингу. І ніщо не віщувало біди..."

Віктор Бобиренко, "Вибори: три історичні аналогії",

"Українська правда" від 8 листопада 2010 року
Її зґвалтував він з бездушшям бандита.

А потім отямивсь – світила тюрма.

Упав на коліна, став руку просити:

Мовляв, краще неї нікого нема…


Поплутав, мов, біс, бо давно її любить.

Вона ж бо за іншого ладна піти.

Тому він у відчаї зваживсь на грубість,

Мовляв, хай забуде про все і простить.


І тут же зійшлася родина на раду.

Уже й про весілля пішли балачки.

І він усміхнувсь запопадливо й радо,

Як батько про згоду спитав у дочки.


Вона підвелася, бліда й мовчазлива,

І рвійно навстріч – аж сахнувсь він назад.

У вічі його, безсоромні та хтиві,

В ненависті плюнула тричі підряд.


... А хай би батьки і на це не зважали

І видали заміж її силоміць,

Хіба б вона щастя із нелюбом мала,

Із тим, що над честю її поглумивсь?


Отак після виборів сталось і з нами.

Зґвалтовані хтивою владою скрізь,

Йдемо під одними тепер прапорами,

Як ніби й насправді на них присяглись.


Сліпа, безголоса, безлика отара.

Вкотре рахівник голосів виграє!

Зґвалтована жінка із нелюбом в парі –

Оце ким насправді сьогодні ми є.

Учора, здавалось, були ще народом.

А нині – байдужа до всього юрба.

Якщо і чекати чого ляльководам,

То тільки обдурених помсти хіба.

8 листопада 2010 року
Віденський бал еліти
Напівоголеність дівчат...

Де влада і де ми!..

Скликають бал. Пісні звучать.

Піар під час чуми.


Усе в занепаді стоїть.

Зате гламурно в них:

Життя нового хазяї

У смокінгах крутих.


В розкішних сукнях на балу

Кохані владців, чад...

Їм компліменти тішать слух,

І вальси їм звучать.


Дивлюся гірко на екран,

Де музика гримить:

Відвертий виклик – бал цей, гра,

Піар під час чуми.


І бризка щастя із очей:

Багач про встид не зна.

Між ситих владців і людей –

Непрохідна стіна.


Здається, вже дійшли межі,

А безлад не спинить!

В смітті копаються бомжі.

Багатих бал гримить.

17 листопада 2010 року
Листівка

"Співучасть у великій афері... принесла

Андрію Йосиповичу Богдану, цьому самому

заступникові міністра Кабінету міністрів України

та по сумісництву спецу боротьби з корупцією

близько 2, 5 мільйона доларів"

"Урядовий аферист Б.", Корупційний кур’єр, №1, грудень 2010 року


Роздає листівку тітка

І не відає про зміст.

Їй одне відомо тільки,

Що якийсь Б. – аферист.


Бо такий там заголовок.

Хто ж він – загадковий Б.?

Чи не Бродський раптом знову

Проявив у чім себе?


Він – борець тепер великий

Із корупцією в нас.

Тьху, ледь тінь на чоловіка

Не навів у ранній час...


Виявляється: це – інший,

Хоч і Б., але Богдан,

А чи Богдан, щоб точніше,

Бо він, певно, не з слов’ян...


Що ж там Йосипович крутить?

Урядовий аферист,

Грошики він красти любить,

Сповіщає журналіст.


Він – крутий барон земельний

І чиновник-мільйонер.

І при тому ще й ретельний

Антикорупціонер...


У заступника міністра

На всіх рівнях є рука.

І все сходить аферисту,

Як вода із гусака...


Я цьому дивуюсь рідко,

Бо гнилі в нас всі цабе.

Роздає листівку тітка

І не знає, хто той Б.?!

6 грудня 2010 року
Дорога до апартаментів

В травні 2010 року було вирубано понад 2000 багатолітніх

дерев у парку імені Максима Горького в Харкові для

будівництва дороги від вулиці Сумської до Новгородської

(в районі вулиці Білої Акації) під приводом підготовки

до Чемпіонату з футболу "Євро-2012". Дорога зла – дорога

в нікуди.
Радію добру і печалюся злу.

А виведуть з себе – то лайкою гаркну.

Ну, як це – дерева під бензопилу:

Столітні дерева в столітньому парку?!


Що тільки проклюнувся ранок з імли –

Квітучий, бо травень, замріяний ранок,

Як леза нещадні у стовбур вп’ялись,

І тирса, як кров, просочилася з рани.


І зойкнули сосни – високі, до хмар.

Від болю могутні дуби заніміли.

Збігалися люди. Та тільки дарма:

Глушили їх лемент верткі бензопили.


Сумирна міліція геть відійшла:

Для чого втручатись – є дозвіл від влади.

Вгризалася в стовбури бензопила,

І стовбур за стовбуром падав і падав.


Як безлад спинить? Охорона ж довкруж:

Такі здоровенні і бриті амбали…

Вперед! А міліція миттю: "Не руш!"

І з наповпу всіх відчайдухів хапала.


Під руки – в райвідділ. А далі – арешт.

І от вам – нові уже в’язні сумління.

В якій ти країні, людино, живеш?

Закон, справедливість для кого, людино?


Це вже вочевидь не для тебе, для тих,

Хто, цю сороміцьку затіявши сварку,

Потрібним папером устиг запастись,

Який і в суді вже оскаржувать марно:


Бо куплений суд. Прокурори мовчать.

Потрібна дорога до апартаментів –

І валять дерева. У всіх на очах.

Протести, їй-право, які сантименти!..


Та ні ж бо! Я ладен волать до небес:

Змиритися – голову класти на плаху.

Сьогодні – дерева. А завтра – тебе,

Якщо заніміємо раптом – зі страху.


Учімося миром противитись злу.

Спитати б: невже був столицею Харків?!

Так байдуже в стовбури бензопилу –

В столітні дерева в беззахиснім парку.

22 липня 2010 року
Правосуддя по-бориспільськи

Під враженням від судового засідання про

злісну непокору міліції, яке вів суддя Євген Борець

6 серпня 2010 року

Краще в суд той не ходить,

Бо заллють за шкіру сала,

Кажуть ті, що побували

У Борисполі в суді.
Словом, всяк будь обережний:

Як міліція звелить,

Так і буде він судить,

Бо страшенно незалежний.


І потрапити за мури,

Хай тобі насправді зле,

Ані жодної з проблем:

Свій той суд в прокуратури.


Треба суддям відлучитись –

На нараду чи куди –

Суд не бачить в тім біди,

Щоб перерву об’явити.


Та перерва, як назло,

На годину, а то й більш.

Плюс година на обід,

І півдня, як не було!


Але хто на те зважа:

День до вечора і тільки…

У в’язниці ж кожна хвилька –

То суціль пекельний жах.


Всіх везуть то в Переяслав,

То в Макарів без кінця…

Арештантська доля ця –

Боже збав, тортури, власне!


А якщо й неправий суд,

То тортури це удвічі.

Сущий Двадцять перший віче,

Прояви гуманну суть:


Від тортур цих пощади

І залий за шкіру сала

Тим, що вже людей дістали

У міліції й суді!

7 серпня 2010 року
Однорукий пастух
Він накрив ворожий дзот.

Але й там не спали...

Тіло ціле. Тільки от

Руку відірвало.


Повернувся у село.

І щоб не пропасти,

Чим зайнятися було –

Череду став пасти.


Зранку всіх корів зібрав

І жене на луки.

Теліпається рукав

Правий, що безрукий.


А спитаєш у дідка

Про рукав – почуєш:

"Під Берліном десь рука

Й досі ще воює!"

29 жовтня 2010 року
Зневажений ветеран

Так сталося в місті-герої Керчі 9 травня 2010 року –

у день 65-річчя Великої Перемоги над фашизмом
Як чекав він цієї весни.

Як він вийшов щасливий на свято.

Вдяг медалі свої, ордени.

За ворітьми присів проти хати.


Обіцяв: буде вчасно, як штик,

Дня дев’ятого і о дев’ятій...

Мер звелів: ветеранів звезти

На врочистості на Мітридаті.


Є священна гора Мітридат

В Керчі славній – в самім центрі міста.

І чекав на автобус солдат

У одежі парадній, врочистій.


Вже й сусід зупинявсь перед ним:

"Підвезу Вас, будь ласка, сусіде!".

"Ні, мене заберуть! – він усім. –

З побратимами разом доїдем!"


Та минула година. І дві.

Аніхто не згадав про солдата.

Лиш під вечір він з місця підвівсь

І подибав поволеньки в хату.


Десь мотузку знайшов. Приладнав.

І повис у петлі безпорадно.

При медалях своїх, орденах,

Ув одежі святковій, парадній.


І висів так зневажений він,

Доки хтось не навідався в хату.

Орден Слави, медаль за Берлін

Проти серця повисли в солдата.

22 червня 2010 року
Скверна душ

16 грудня 2010 року у прямоефірному спілкуванні

зі співвітчизниками російський Прем’єр-міністр

Володимир Путін заявив, що Росія перемогла б у

Другій світовій війні нацистську Німеччину і без

допомоги України…

З повідомлень засобів масової інформації


Переплуталась із брехнею істина:

Хто і з ким був на тій – Світовій – війні?

Україна воювала з фашистами,

Пане Путіне, так чи ні?


Ледь не кожен двір з похоронками:

Чорний крук біди – із воєнних фронтів...

За Перемогу рід наш сплатив мільйонами,

Десятьма мільйонами життів!


Доки Кремль милувався парадами,

Ворог нищив землю нашу дотла,

Грівсь Освенцімами й Бухенвальдами,

Спалюючи наші тіла.


Зотлівали вони, ставши попелом.

Ще й досі нам рани нічим не загоїти.

І невже просто так Керч із Севастополем

Нареклися містами-героями?


А Одеса? А про Київ що мовити,

Коли наш Дніпро закипав від крові?

Шкода, що новітні привладні Вовики

Так легковажать словом.


Чим манкурти кінчають зрештою,

Я учора зміг пересвідчитись:

Три створіння юні яєшню

Підсмажили на вогневі Вічному.


Так от запросто до вогню з пательнею –

Зашкварчали яйця на свіжім салі...

Де, бездушним, почути їм, як пекельною

Луною війна обізвалась?


Наче стали стіною, пішли лавиною,

Як тоді, в Сорок першім, повсюдно –

І в Росії, і в Білорусі з Україною –

Бідою об’єднані люди.


І поглянули скрушно у вічі нам,

В парку Слави завмерши з подивом.

Ми забули: вогні називають Вічними,

Щоб увічнити ними подвиги.


Що й казати: увічнють вдячні Путіни

І ці юні створіння – у всіх на виду...

Як з провалами пам’яті бути нам?

Що робити зі скверною душ?


Так, ми різні. І дуже схожі ми.

І мільйони утрат – то наш спільний біль.

А яка ж ото мати чудовиськ породжує,

Пояснити не можу собі.


І вогонь може бути зраненим.

А вже душі людські – й поготів.

Пане Путіне, як бути тепер з ветеранами

Із усіх Українських фронтів?

20 грудня 2010 року
Убили хлопчину

Пам’яті померлого в Шевченківському райуправлінні міліції столиці

студента Київського професійно-педагогічного коледжу імені А.С.Макаренка

Ігоря Індила в ніч з 17-го та 18-те травня 2010 року
Убили хлопчину. Цим сказано все.

Ридають сестричка, і батько, і мати.

В ім’я справедливості є таки сенс

Про те, що було в страшну ніч, розказати.


Той хлопець 20-й свій травень стрічав.

На радощах міг би сягнути до неба.

Та хижий в дільничного блиск ув очах:

Мовляв, поведінка у хлопця ганебна.


На власнім авто в управління відвіз.

А там збиткувались, як тільки хотіли.

Не можна було подивитись без сліз

На хлопця скривавлено-зболене тіло.


Проламаний череп. Глибокі синці.

І чорні сліди на руках від кайданок.

Такі у міліції нашій бійці:

Ти з вечора жив був. І труп ти на ранок.


Ще й стануть у всьому винити тебе.

У сечі промилі високі шукати...

А десь у селі до господніх небес

Звертатиме погляд учителька-мати.


Їй завтра у школу іти до дітей.

Добру їх учити, красі та любові.

Двадцята весна. Син зустрів ювілей

В тісній домовині, що з дошок соснових.


Старавсь танатолог, наносячи грим.

Та слід проступав від побоїв – не скрити.

Як матері погляд з питанням німим:

За що мого хлопчика, люди, убито?

3 червня 2010 року
Фігурант операції "Мак"

Під час проведення планових рейдів 4-5 серпня 2010 року

міліція міста Борисполя під Києвом виявила у приватному обійсті

столичного стоматолога теплицю з 11 кущами коноплі, з якої

виготовляють гашиш (наркотичну сировину).

З повідомлень засобів масової інформації


Що лікар-зубник і коноплі в теплиці –

Цього поєднати не можу ніяк.

В Борисполі – планові рейди міліції,

Що звуться у зведеннях коротко "Мак".


Вагітна дружина у лікаря вдома.

І каже: а що там, в теплиці, не зна...

А те, що коноплі, сусідці відомо.

Про це й написала, де треба, вона.


І "Беркут"1 опівдні влетів до теплиці.

________________________________



1 "Беркут" – міліцейський загін спеціального призначення. Прим. автора
А слідом і лікар додому примчав.

Кущі конопляні лічила міліція

Відкрито – у двох понятих на очах!
Він кинувся рвати кущі конопляні.

Не знати для чого їх нищив тепер?..

За мить на землі вже лежав у кайданках.

Складалося враження: наче помер...


Надсадно ридала вагітна дружина.

В лікарні той лікар до тями прийшов.

Судів-пересудів нудна тяганина,

Й нарешті в’язниці камінний мішок.


Усім перепало. Здається, й міліції

За те, що вдавалася знов до тортур.

Як докір, стоїть на городі теплиця.

На диво вціліла опісля всіх бур.

Вагітність у жінки ледь-ледь не зірвалась.

Тому я збагнути не можу ніяк:

Ну що тому лікарю не вистачало,

Що він – фігурант операції "Мак"?

5 серпня 2010 року
Маско, я тебе не знаю!

Маски. Маски. Всюди маски.

Маскарад життя без краю.

І кажу, хоч бачу наскрізь:

"Маско, я тебе не знаю!"
Навіть друзі маски носять.

Їм при зустрічі киваю,

А про себе мовлю просто:

"Маско, я тебе не знаю!"


Він прямий був і незламний,

А тепер хто упізнає:

За бариш продасть і маму:

"Маско, я тебе не знаю!"


Так пітніє, мнучи пальці,

Лиш би втовпитись, хоч скраю,

Та поближче до начальства:

"Маско, я тебе не знаю!"


Він філософ, розуміє:

Вітер трави не ламає,

Бо трава хилитись вміє!

"Маско, я тебе не знаю!"


Онде пані пишногруда.

Більш пліткарки не буває:

Аж іскриться, як огудить!

"Маско, я тебе не знаю!"


Раз сказав собі: а дай-но

Я під маскою сховаюсь.

І почув чиєсь негайно:

"Маско, я тебе не знаю!"


Хитрувати, в масці бути

Мастаків скрізь вистачає.

Як би жити, щоб не чути:

"Маско, я тебе не знаю!"?

8 жовтня 2010 року
Баяністка
Жінка грає на вході в метро,

Як сама, на старенькім баяні.

Прошмигає повз неї народ,

Бо виходить у бабці погано.


А колись (бач, уже і колись!)

Тут такі гримкотіли акорди

І співаночки ніжні лились,

Що спиняли усіх біля входу.


То "Два кольори – два кольори",

То "Марічка", що в диво-Карпатах.

І про терен, і мамин рушник,

І вишневий садок біля хати...


Заясніє душа, полинаючи ввись,

Засміються від радості очі:

Так уміла ця бабця колись

Чарувати до пісні охочих.


І летіли в розкритий футляр,

Наче дощ, мідяки, а то й гривні.

А тепер – запада кнопка "ля",

Дисонансом дратує противна.


Виручає хіба "ля мінор"...

І хоч голос уже нікудишній,

А співає стара все одно.

Та здебільшого – "Мамину вишню".


Всі йдуть повз. Як об стінку горох,

Ті слова, що пекучі, як рани.

Жінка грає на вході в метро,

Як сама, на старенькім баяні.


... Пізній вечір. Згріба копійки.

Йде в кіоск, щоб купити для себе

Молока. Та ще клею: дірки

У міху заладнати вже треба.

12 липня 2010 року
За кухликом
Сиділи ви, дядьку, отак і сидіть:

У вас ще достатньо тараньки і пива.

Я вам співчуваю і вашій біді,

Але розкисати – це так некрасиво!


Ну, от вам невістка якась не така,

Бо, бач, неуважна до вас і до сина.

Та краще б свого запитали синка:

А де його й з ким до півночі носило?


А те, що він сів за кермо "підшофе"

І завтра без батька лишиться дитина?

Наскільки я знаю: ви, дядьку, шофер,

Невже вам не жаль свого власного сина?


Я вас зрозумів: ви один живете.

Це горе – дружина померла недавно.

Але я прошу: не кажіть мені те,

Що краще померти, ніж жити погано.


Не вам тільки важко, повірте мені.

Горілкою горя не вдасться залити.

Не хочу і слухати вас – припиніть

Цю п’яну бузу і бридню несусвітню:


Роботи немає... І обмаль грошей...

Та ви б онучкові щось краще купили,

Аніж у генделик приходити цей

І бозна-що мимрить за кухликом пива.

13 серпня 2010 року
Нувориш
На торгах у сусіда вікторія –

Дуже вигідно землю купив:

Біля озера – шик-територія,

Де притулок стояв для бомжів.


Тут їм влада зліпила будиночок.

І забула про нього – живіть.

Два десятки людей, з них три жіночки...

Де тепер їм подітись, скажіть?


У лахмітті стояли, безрадісні.

Ліжка, столик – усе, що в них є.

І хазяїн сказав: "Вибирайтеся!

Ні про що говорити – моє!"


Задоволено глянув на озеро

І звелів водієві: "В "КАМаз"

Всіх саджай! А халупу – бульдозером!..

І не будемо гаяти час!"


Всі в "КАМаз" сіли мовчки, без гамору.

Тільки бризнуло щось із очей...

І здалося – у газову камеру

Відправляють фашисти людей.

1 червня 2010 року
Почутий "SOS!"

Екіпажу судна "Asian Glori", захопленого сомалійськими

піратами 1 січня 2010 року. Полон 10 українських та 8 болгарських

моряків завершився 11 червня 2010 року – в день виходу в Інтернет

прес-релізу "Ніна Карпачова: "Визволення моряків судна "Asian Glory"

з полону затягується з вини судновласника", підготовленого автором
А ти знаєш, чому я себе уважаю щасливим,

Бо отак можу вільно іти і радіти весні.

Як ніщо в небесах не завадить пташиному співу,

Так радіти життю аніщо не завадить мені.


І це так. Ну, принаймні було так іще до учора.

А затим так зненацька цей "SOS!" із далеких країв:

"Захопили пірати в полон корабель "Asian Glori".

На борту екіпаж із вісімнадцяти моряків".


Десять з них – земляки-чорноморці – брати з України.

Решта вісім – братушки-болгари. Бува ж так в житті:

Це – немов дежавю, коли брали пірати "Фаїну"

І помер капітан Колобков1 у полоні отім.

Налетіли ураз. І на всіх навели автомати.

Позганяли у спільне приміщення, щоб ані руш!

Бо єдине, що можна – чекати, чекати, чекати,

Аж допоки нападники врешті одержать свій куш.


Капітана на судні три місяці зовсім не чути:

Може, й так, що його вже немає давно між живих?

Але як же тоді їм неволю свою перебути?

І чи хтось там, на волі, почує і викупить їх?


Що робити рідні? В кого ради питати на світі?

___________________________________



1 Капітан Володимир Колобков помер від серцевого нападу після захоплення

сомалійськими піратами судна "Фаїна" з військовою зброєю на борту.


Судновласник мовчить – економить, де слід і не слід.

Як тоді, в зоні ризику, щоб ото не платити

Охороні. Та ще – за пальне на маршрут, що в обхід…
Уже майже півроку ув’язнені хлопці. Голодні:

Рис гнилий їм дають раз на день і попити води.

А без вітамінів вже зуби нінащо не годні.

Що там день – кожна мить їм наступна, як зашморг біди.


Хоч почути б когось – голос мами, дружини чи діток:

Ні зв’язку, ні листів. Як немовби пощезло усе.

Може, вже й України немає на білому світі?

Отоді вже, їй-право, ніхто моряків не спасе.


Але ж чути той "SOS!". Як прорвався до нас він – не знаю.

Може, й там, між піратів, гадаю, не нелюди всі?

Вже не спить Омбудсман і на ноги усіх піднімає.

Крізь усі перешкоди той "SOS!" – "Душі наші спасіть!".


І я вірив, що станеться врешті те радісне диво,

Що всім миром ми вирвемо хлопців з піратських лабет.

Стануть вільні вони – і відчую себе я щасливим,

Як щасливим буває від власної пісні поет.


Йтимуть трапом поволеньки звільнені хлопці, а рідні

Заридають від щастя. І сльози ті будуть гіркі.

От збагнути б: чом люди ці гнані світами і бідні?

І хто край цим стражданням зуміє покласти таки?

7 червня 2010 року
Карфаген

Третя Пунічна війна (149-146 роки до н.е.) – це боротьба

римлян за неподільне володіння середземноморським басейном

Вікіпедія


Аби руйнувати – який в тім хосен?

Хіба Герострата неслави замало?

Катон зруйнувати волів Карфаген,

Щоб з моря прогнати царя Ганнібала.


На диво настирний Катон чоловік:

Про ціни чи війни – про що б не балакав,

А фразу останню незмінно він рік:

"Carthaginem esse delendam!"1 І крапка.


Змести Карфаген! От і весь вам хосен!

Так, ніби між іншим, в кінці: "А крім того,

Гадаю, що знищити слід Карфаген!"

Ні цурки аби не лишилось від нього.

І сталося ж так, як сенатор казав:

Скоривсь Карфаген. І плуги розорали

Те місце, де досі так гордо стояв

Він – Риму суперник. Він – міць Ганнібала.


Ні клятва здолати той Рим не спасла,

Ні слава царя, ні багатство, ні сила…

Як Третя Пунічна війна відгула –

Пустелю, де був Карфаген, залишила.


Такого страхіття не бачив ще світ.

Не бачив такої кривавої бійні:

Сокири нещадно рубали живих,

І коні топтали тіла безневинні.

В полон здавсь тоді генерал Газрубал1,

Та тільки дружина з дітьми не скорилась:

"Вже краще згоріти в вогні, ніж ганьба!"

І вмить смолоскипи вп’ялися у тіло.


По війнах тих морем став Рим володіть.

Зміцнів, як імперія грізна й велична.

І лиш Карфаген щез навічно тоді.

Усе за Катоном: як знищить, так знищить.


Дивлюсь, як за море – за Чорне – тепер

Війна йде, і Бога молю про єдине:

Допоки новітній Катон не помер,

Всевишній, храни нам повік Україну!

5 липня 2010 року

_______________________________________



1 Carthaginem esse delendam – з лат. Карфаген має бути зруйнованим!
Помилка Цезаря2
Небо прихильне до кесаря.

Кельтські тремтять племена:

Йдуть легіони Цезаря –

В Галлії знову війна.


Опір чинитимуть – знищити:

І до ноги – весь народ.

Хто там влаштовує диспути?

Хто там збавляє крок?


Буде, як із непокірними.

У Цезаря свій закон.

Він, як у себе, вірує

В Десятий легіон.


Зрушить з ним гори він.

Золото – краща з подяк.

Треба – підправлять історію…

Хто переможцю суддя?


Ти надиктуєш писарю

Книги свої і листи.

Хто там у чорта лисого

Взна, з чим зіткнувся ти?!


Риму потрібне золото.

Рим потребує рабів.

Між наковальнею й молотом

Ти легіони провів.


Так, ти провів зі скандалами.

Що тобі, Цезарю, гріх,

Як на колінах Галлія

І ти – найбагатший з усіх?


Платиш ти щедро сенаторам:

Знаєш цих жирних котів…

Крок ще, і станеш диктатором.

І до ноги – ворогів.


Слава, як дірка від бублика…

Вовк ти, що загнаний в кут.

Нащо тирану республіка?

Вихаркнув лиш: «І ти, Брут1?!»


В гробі здригнулась Корнелія2

Свідки – мільйони мерців…

Смерть кривавого генія.

Подив на хижім лиці.


Зраду не зміг передбачити –

І поплатився життям.

Мить – і усе утрачено:

Блиск перемог і звитяг?


Не переграв ти сенаторів –

І захитався твій трон…

Є таки спас від диктаторів:

Воля народу – закон.

30 вересня 2010 року
______________________________________

1 Газрубал – організатор оборони Карфагена.

2Римський полководець Гай Юлій Цезар (100–44 роки до н.е.).

1Децим Юній та Марк Юній Брути – учасники вбивства тирана 14 березня 44 року до н.е.; 2Корнелія – рано померла дружина Цезаря – прим. автора

Марш Збройних Сил України

Композитору Неонілі Лагодюк
Міць і сила Батьківщини –

Збройний щит її надійний.

Захищають Україну

Армія і флот.

І на замку

Наш кордон державний

Від ворогів

Лихих, незваних.


Найдорожче, що в нас є

Наша воля, наша рідна пісня,

Поле із колоссям золотистим,

Рідний край,

Що зветься Україна.

Найдорожче, що в нас є,

Наша воля, наша рідна пісня,

Поле із колоссям золотистим,

Наша віра і любов.
У матроса і солдата

Служба в будні, служба в свято.

Бо не знають вихідного

Армія і Флот.

І це святе –

Захищать країну.

Ми присяглися їй

На вірність.


Найдорожче, що в нас є

Наша воля, наша рідна пісня,

Поле із колоссям золотистим,

Рідний край,

Що зветься Україна.

Найдорожче, що в нас є,

Наша воля, наша рідна пісня,

Поле із колоссям золотистим,

Наша віра і любов.
Міць і сила Батьківщини –

Збройний щит її надійний.

Захищають Україну

Армія і флот.

І це святе –

Захищать країну.

Ми присяглися їй

На вірність.

28 серпня 2010 року

Синова колиска
У колисці ненька

Колисала сина:

- Люлі, мій маленький,

Підростай, дитино!


Шила-вишивала

Хрестиком сорочку:

Доленьки бажала

Доброї синочку.


З отчого порога

На чотири боки

Пролягли дороги

У світи широкі.


Ой, у небі синім

Журавлі крилаті:

Виглядає сина

Посивіла мати.


Клин у небі висне –

Мчать, як птиці, рочки.

І дріма колиска

Синова в куточку.

13 жовтня 2010 року
Під гарячу руку
Посварилися донька й мати:

Між собою вже рік не спілкуються.

Донька під новорічне свято

Вигнала матір на вулицю...


Так банально усе почалося.

І не вдієш нічого – бува таке:

Щось у внучки там не зійшлося

В прикладі з математики.


Знаки множення й додавання

Надто схожі, такі подібні...

"Ну, невже ти така безталанна,

Неуважна така й нездібна?!"


Донька школярку огріла

Рушником, що попав під руку.

Внучка до бабці тулилась,

Жалібно плакала внучка.


"В гості приїдеш,– бабуся стиха, –

Сядем і множити повчимося!".

"Досить! Можеш додому їхать! –

Їй дочка. – Без тебе розберемося!.."


Ох, ці мами постійні втручання!

Та повчання її повсякчасні...

В чаші терпіння крапля остання

Через край пролилася.


Мати завмерла. Вдяглася мовчки.

Новоріччя зустріла в трамваї.

... Донька відтоді миритись не хоче.

Мати теж пробачать не бажає.


Як раніше, стрічається з зятем.

Внучка теж приїздить, як раніше.

Посварилися донька й мати –

Дві душі на землі найрідніші.


Носять рік уже в серці образи.

Чи помиряться? Богу лиш звісно.

Тільки б встигнуть до того їм часу,

Коли буде занадто вже пізно.


Коли крикне душа у нестямі:

"Ні, неправда! Це хтось там наплутав!"

Й запізніле "Ви вибачте, мамо!"

Вже не вдасться матусі почути.

5 листопада 2010 року
Прогнози
Прогнозують синоптики-профі

Нам вселенські страшні катастрофи.


Як зупиниться раптом, не дай Бог, Гольстрим,

Отоді вже насправді кінець нам усім.


Бо надійде нечувана досі зима,

Від якої спасіння шукати дарма.


Заморозить безжально, хоч кутайсь, хоч ні…

Отакі перспективи нам світять сумні.


Коли ж прийде на землю біда навісна,

Слава Богу, ніхто те напевне не зна.


Та утіха слабка це. Тривожно таки.

Бо ж у голову лізуть невтішні думки.


Не про себе – усе-таки в світі пожив, –

А про діток і внуків, яких залишив.


Чим вони завинити устигли й коли,

Якщо тільки-но, Боже, на ноги сп’ялись?


Може, Бог задрімав – сатана править бал?

Отоді вже, їй-право, невтішна судьба.

Він давно вже хотів би, щоб нас не було.

І щоб правило світом нечуване зло.


Але Бог не допустить – на те він і Бог:

Наша віра, надія, добро і любов.


Що у всесвітах кращого є від Землі?

І Творець не віддасть, щоб скував її лід.


Як насправді людина природи вінець,

Не віддасть на поталу людину Творець.


І я певен: в прогнозах наплутали профі.

Лиш як Бога нема, тоді всім нам Голгофа.

19 жовтня 2010 року
"А кому це тре?"

Моїй бабусі Мотрі з Малої Токмачки
Наганяє осінь із дощами хмари.

І шматує вітер листя із дерев.

Можна снити літом і весною марить.

Та казали бабця: "А кому це тре?


Ну і забаганки, онучок, у тебе:

Як у гості жовтень – вже не до тепла!"

А сама дивилась у високе небо.

І на сиву осінь схожою була.


Сам, дійшовши віку, що як сива осінь,

Добре розібравшись, що до чого й з чим,

Згадую я бабцю, бабу Мотрю, й досі,

Що була найпершим критиком моїм.


А найбільш, як доля, часом спересердя,

Так уже пресує, що аж страх бере,

Всупереч усьому проти вітру вперто

Пнуся й не питаю: "А кому це тре?"


Бо всього на світі хочеться успіти.

І коли про весни марити дарма,

Хай хоча б присниться, люба бабцю, літо,

Якщо дощ і осінь. А затим – зима.

28 жовтня 2010 року


Греї і Ассолі метро
Їм сняться Греї і Ассолі

В метро, що мчить із "Позняків"...

Дріма в вагоні напівсонний

Народ середньої руки.


Лиш гучномовець не змовкає:

Агов, кому "Осокорки"?

З перону, мов пташина зграя –

Народ середньої руки.


Увага, станція "Славутич"!

Позаду краєвид ріки.

Ой Боже, натовп цей замучить –

Народ середньої руки.


А вже на "Видубичах" легше:

Виходять трішечки таки,

Хоч і вертається не менше –

Народ середньої руки.


Те саме з "Дружбою народів".

"Печерська", "Кловська": як струмки,

Заходять люди і виходять –

Народ середньої руки.


А ось уже і "Палац спорту".

На вихід більшість. Рух стрімкий

Несе мене. Це він в ескорті –

Народ середньої руки.


А я пручаюся, бо їхать

До "Золотих воріт" таки...

Лишив мене, а сам на вихід –

Народ середньої руки.


Дістався врешті. "Театральна"...

"Хрещатик"... І буджу мізки.

Мить – і на вулиці повалить

Народ середньої руки.


А прийде вечір – знов "Хрещатик",

Зворотній шлях на "Позняки".

Я пасажир твій – духом, статком,

Народ середньої руки.


Трясусь в вагоні напівсонний.

Вдивляюсь в лиця залюбки:

Мої ви, Греї і Ассолі –

Народ середньої руки.

26 листопада 2010 року

Загубилась жінка
"Загубилась жінка"... Напис і світлина.

"В неї розлад пам’яті… Поможіть знайти!"

В Маріїнськім парку, поблизу Кабміну,

На світлині жінка літ шістдесяти.


Загубилась жінка. В центрі міста – поруч.

В цьому русі, гоні, гарканні авто,

В цьому велелюдді – у людському морі

Запитайте в неї: звідки вона й хто?


Загубилась жінка. Де тепер шукати?

Як так примудрилась, щоб кудись піти?

То чиясь дружина, і бабуся, й мати…

Хтось її шукає: "Поможіть знайти!"


Загубилась жінка. Це ж не голка в сіні.

А ніхто не бачив. Хоч би слід який…

І такий ласкавий погляд на світлині.

Й страшно уявити: як там їй одній?


Загубилась жінка. І не пам’ятає:

Хто вона і звідки, і куди іде?

На світлині в парку дощ слова змиває.

Наче пам’ять жінки, що пропала десь.


Так бува й з народом, що впада в непам’ять

І не знає, хто він, навіть не питай.

Боже, хай нещасна знайдеться та мама!

І в народу пам’ять не зникає хай.

21 листопада 2010 року
Прозріння
Знов люд посунув на Майдан.

І знову владу лихоманить.

Тепер прийшла нова біда,

Що підприємцю болем стане.


Податки – зашморги нові.

Тому й людей нестримні ріки.

Зате погладжує живіт

І олігарх, і владна кліка.


Тече ошуканих юрба.

Це – дежавю: я це вже бачив:

Законотворцеві – ганьба!

А Президентові – тим паче!


Який, народе, дивний ти!

Хто ж, як не ти, обрав цю кліку?!

Тепер, вважай, цей хрест нести

Тобі судилося довіку.


Та щанс ще є, бо вчить біда.

Чого живцем у зашморг лізти?

Вирує пристрастю Майдан:

Знов хто-кого – безкомпромісно.


Важкі ці виклики життя.

Та час призбирувать каміння.

Приходить рано каяття.

Приходить пізно так прозріння.

26 листопада 2010 року

Дійшли до крові

16 грудня 2010 року в українському парламенті

відбулося жорстоке побиття представників опозиції.

Проти них же прокуратура порушила кримінальну справу...

Сайт "Українська правда" від 22 грудня 2010 року

Грудень. Снігопади.

Б’ються, яко вої,

У Верховній Раді

Хлопці між собою.
Гамселять затято.

Вже дійшли до крові.

У Верховній Раді

Ті іще герої...


І стільці літали.

Й ланцюги дзвеніли.

То "регіонали"

"Бютівців" побили.


Ті ще демократи –

Політичні гунни...

Їм розблокувати

Без проблем трибуну!


В шоці Україна.

Треба ж так зганьбитись:

Виправдані винні.

У лікарні – биті.


От обрали владу!

І кому ж потрібна

Ця бандитська Рада?

Грудень. Сумно. Зимно.

23 грудня 2010 року

Хутір самотньої Марії

Де хутір Храпатий,

Одна тільки хата.

А мимо летять

І летять поїзди.

І жінка одна там –

Марія Храпата.

Яким занесло

Її вітром туди?
Шукай, вітре, в полі

Гіркішої долі.

Та тільки навряд чи

Де знайдеш її.

Війна відгукнеться:

Навала... Неволя...

Фашисти.... Марія

Набачилась їх.


Он мама і тато...

Й Марійка Храпата.

А дуло безжальне

Стріляє впритул.

І тіло худеньке

Малого дівчати

Летить у колодязь –

В глуху темноту...


І ніч буде темна.

Й сусідка недремна,

Твій стогін почувши,

Врятує тебе.

І заміж ти вийдеш.

І виростуть діти.

Й тобі усміхнеться

Ще сонце з небес.


А потім вдовину

Ти долю зустрінеш.

І щонайстрашніше –

Ти будеш одна.

Одна буде хата

На хутір Храпатий,

Де старість нагряне,

Страшна, як війна.


І де напитати

Тобі депутата.

Та й хто на твій хутір

З них прийде тепер?

Ну, як докричатись,

Марійко Храпата,

Що дух твій і в скруту

Живий, не умер.


Що важко в негоду.

Що майже не ходиш.

Але хто захоче

Почуть до пуття,

Що є така станція –

Зветься "Неданчичі",

Де повз твою хату

Вагони летять.


І їх не спинити

Нікому у світі,

Щоб з цього колодязя

Вирвать тебе.

Одна тільки хата

На хутір Храпатий.

І жінка, як сонце

Із зимних небес.

18 січня 2011 року
На чому ж держиться народ?
Експерименти від лукавих...

І геноцид... І смерч заброд...

Усі дивуються: цікаво,

А чи він виживе – народ?


Уже й спромігся на державу.

І стільки викликів зборов.

А окупантові цікаво,

Чим заарканити народ?


А що як газ в кредит поставить,

Щоб не виводити свій флот?

Ти ба – купився. Як цікаво!

А чим він дихає – народ?


Так-так... Історію підправим.

Розкажем, хто є патріот.

І це ковтнули? Як цікаво:

На чому ж держиться народ?


Ач як співають безугавно.

Хай би заціпило їм рот,

Підкинем другу їм державну.

Бо що без мови той народ?


Що не чинили – все безславно.

Не щезла мова, як Дніпро.

І доки є вона, цікавим

Кажу: не знищити народ.


В ній мами спів і наша слава,

Дух, що живить і плоть, і кров.

В ній – мій народ, що має право

Між інших зватися – Народ!

27 листопада 2010 року
Пересторога

"Уже від крові хижіє земля..."

Василь Симоненко


Так войовничо проти мене цілий світ.

Куди б хотів, не завжди долетіти.

А долетиш – із бомбою шахіди

Смертельний можуть надіслать привіт.

Так войовничо проти мене цілий світ.
Аллах Акбар... Афганістан... Ірак... Чечня...

Так вабить на октан багата нафта.

Диявольська немилосердна вахта

Будь-де тепер мене й тебе наздоганя.

Аллах Акбар... Афганістан.. Ірак.. Чечня...
Це – кровна помста. Але в чім моя вина?

Та в тім, що сліпо довіряю владі,

Яка і рідну матір обікраде,

Щоб тільки мати дивіденд сповна.

Це – кровна помста. Але в чім моя вина?
Земля від крові хижіє. Від крові й зла.

Бо смерть за смерть. За око неодмінно око.

Майбутнє світу під приціл жорстокий

Вселенська мафія безжально узяла.

Земля від крові хижіє. Від крові й зла.
Нас апокаліпсис чигає звідусюд.

Оті на бомбі призавмерлі пальці

Спроможні й атомних сягнути станцій,

Аби останній свій вчинити самосуд.

Нас апокаліпсис чигає звідусюд.
Вжахнімося всім миром, бо таки ж не жарт!

Допоки небо є нам спільним дахом,

Спинім ненависть! Бо все піде прахом,

Коли, як присуд, пролуна: "Аллах Акбар!"

Вжахнімося всім миром, бо таки ж не жарт!

26 січня 2011 року


Люблю тебе й живу на світі
Що душі не все одно
Життя щомиті промина.

Лишає міти на скрижалях –

У книзі долі – письмена

Про наші щастя і печалі.


У круговерті стріч, розлук,

Суєт одвічній круговерті

Життя із радощів і мук

Від дня народження до смерті.


І треба встигнути сповна

Відчути щастя. А печалі –

Їх і не ждеш – чигають нас,

Аби дошкулити безжально.


Чи серце витрима, чи ні,

Від ран отих залежить часто.

Молю: дай Бог тобі й мені

Іще хоч крихіточку щастя.


Хлюпоче дощ в моє вікно.

До блиску шиби обмиває.

І лиш душі не все одно,

Що наче мить життя минає.


Шкода: вже літо відбуло

І холоди не за горами.

Я п’ю з очей твоїх тепло.

До рук торкаюся вустами.


А десь у небі грім гримить.

І темні хмари суне вітер.

Який щасливий я в цю мить:

Люблю тебе й живу на світі.

6 липня 2010 року

Іду до щастя

Життя – гонитва за примарами

В надії щастя віднайти.

Так сонце вабить поміж хмарами,

Теплом якого мариш ти.
Цвіте жасмин. І пахне літом.

Луна симфонія довкіл:

Соліст на скрипці – коник в житі

І стоголосий хор – пташки.


Гублюсь у багатогоголоссі

І мружу очі радо вмить.

Примари щастя ваблять досі:

Бо як без них на світі жить?


Без цього сонця– сонця радості.

Жасмину пахощів в саду.

Після дощу – звелася райдуга.

По ній до щастя я іду.


Пробився промінь поміж хмарами

І сяйвом гріє золотим.

Життя – гонитва за примарами,

Коли до щастя не дійти.


Моя любове, світла зіронько,

Ти увійшла в життя моє,

Щоб я нарешті зміг повірити:

Кінець примарам, щастя є.

30 травня 2010 року
Милуюся тобою
Прошепочу ім’я твоє.

І замилуюся тобою.

Яке це щастя, що ти є,

І ми закохані обоє.


Здається: світ із сонця весь,

З мелодій світ, із дивоцвіту.

І не біда, що в хмарах десь

Вже причаївсь холодний вітер.


Біда, як твій стихає сміх,

Отак, як стих сьогодні вранці...

Чи не тому і настрій мій

Без сонячних протуберанців...


То те, то се: лечу кудись –

Прощаюсь наспіх і – в дорогу.

Хай не підступлять холоди

До наших душ, молюся Богу.


Хоч знаю добре: все мине,

Як наше літо солов’їне.

Та, попри все, люби мене,

Як я люблю тебе, єдину!


Одне багатство в мене є:

Це серце, сповнене любові.

Прошепочу ім’я твоє.

І замилуюся тобою.

31 серпня 2010 року
Бісик
Не хочу писати, коли я щасливий,

А бісик шепоче: пиши і пиши.

Продовжити б миті, подібні до дива,

П’янку насолоду тілес і душі.


А бісик своєї: сідай-но до столу,

В вогні сублімації творчістю тіш.

Як ніби коханої ніжну неволю

Замінить натхненно написаний вірш...


Не знаю чому – нависа оте мушу,

Я знов над папером чаклую вночі.

Виспівую словом закохану душу.

І, мов зачарований, бісик мовчить.


Чи то його тішить, що я при роботі,

Чи то він так заздрий до щастя мого.

Виспівую душу. І бісик навпроти.

Щасливий, а от не здолаю його.


Бо мушу усім розповісти про щастя.

Про те, що ти в мене, як сонце ясне.

А бісик і радий: отак обікрасти

І так ощасливити словом мене.


А там уже й ранок у гості до хати.

І мушу летіти між люди кудись.

Щасливий, що можу тебе оспівати.

Бо, мабуть, поетом таки народивсь.

16 жовтня 2010 року

Минає життя...
Встигаю квітам посміхнутись.

Ти спиш ранкової пори.

Оце б до тебе доторкнутись,

Слова ласкаві говорить...


Та мушу вже летіти з дому:

Метро. Автобус. І труди.

Коли вернуся невідомо,

Але кортітиме сюди,


Де квіти дивляться ласкаво.

І ти, як сонце, поміж них.

Приготував – лишаю каву.

Які ж солодкі зранку сни!


Та звабна кава збудить, знаю.

Ти посміхнешся їй в ту мить.

Отак щоранку поспішаю.

Мина життя. Кохана спить.

9 червня 2010 року
Пантера

Цілу ніч мені снились химери.

Ти така чудернацька була:

То неначе невтримна пантера,

То мов ніжна і лагідна лань.
І вже зовсім було не до жартів,

Як у лісі з ліанів густих

Пробиравсь я прудким леопардом

І заплутався в хащах отих.


Так хотів і не зміг наздогнати

Я тебе в дивовижному сні.

"Можеш кізку гірську покохати! –

Біс нашіптував звабно мені. –


Або хочеш – теличку ласкаву:

Он сумирно стоїть – лиш поклич…

Чи бери розмальовану паву,

Як не хочеш ні кіз, ні телиць!"


Розбудили мене ті химери.

І як завжди, ти поруч була:

Чимось схожа таки на пантеру,

Але більше – на лагідну лань.


Здрастуй, сонечко! І почалося:

Кава в ліжко. Обіймів азарт...

Може, збоку тягну вже на лося,

Та вдаю, ніби все ж – леопард.


І давно не лякають химери

Ні в житті, а тим паче – вві сні,

Якщо зміг приручити пантеру,

Що як лань нині люба мені.

13 червня 2010 року
Усмішка
На сході між хмарами промінь снує.

Це – ніби усмішка іскриться знайома.

Та тільки тривожне обличчя твоє:

На ньому і сум, і утома на ньому.


Невже мені брати в дорогу цей сум,

І втому твою, і ранкову тривогу?

А так би хотілося взяти красу –

Усмішку і слово ласкаве в дорогу.


Щоб, де б не були й скільки порізно ми,

Усмішка мене зігрівала ласкава,

Як промінь – цей сонячний усміх з пітьми

Чи вранці у ліжко принесена кава...

4 вересня 2010 року
Ти, я і дощ
Назбирався дощик. Сіється з небес.

Знову у калюжах – до, ре, мі, фа, соль...

І рятує знову служба МНС –

Так, між іншим, взятий зранку парасоль.


Опадає листя. Мокне під дощем.

У траві пасуться в парі голуби.

Огортає серце невимовний щем,

Мов тебе уперше стрів і полюбив.


В жовтні теплий дощик – чудо із чудес.

Туманцем легеньким кутається даль.

Ти – моє єдине в світі МНС,

І моя тривога, і моя печаль.


Може, на погоду учорашній біль.

І цей дощ все зніме, як рукою мов...

В думці напинаю райдугу тобі –

Парасольку неба і мою любов.

21 жовтня 2010 року
Без весел
Дні самоти, як човен без весла:

Пливе на хвилях – не спинити.

Без сонця осінь – осінь без тепла.

Хто б повернув спекотне літо?


Із темних хмар у небі знов дощі.

Від вітру вікна зачиняю.

Чому мені так важко на душі?

Холодна осінь серце крає.


Як жаль тих днів, що вже не повернуть,

Коли так радісно любилось...

Знов журавлі ладнаються у путь.

І жовте листя облетіло.


Ще день чи два, й "Курли!" розкрає вись.

Тривожно вслід ключам погляну:

Так швидко дні щасливі пронеслись.

Такі гіркі на серці рани.


Твоя любов зів’яла-відцвіла,

Як у саду осінні квіти.

І я тепер, як човен без весла.

І як мені без тебе жити?


Чекати знов у небі журавлів

І вже чужим радіти веснам...

Моя любов – то човен при веслі.

Твоя – то човничок без весел.

30 серпня 2010 року
Шанс
Наче вихор, життям я невтримно летів

У гонитві за щастям, незвіданим словом.

І нарешті збагнув, що потрібно в житті,

Щоб кохана була та щоб діти – здорові.


От, здається, що треба, усе в мене є:

І робота, й столична квартира, й родина.

Тільки де ти взялась, на нещастя моє,

У ту ніч несподівану – ніч горобину?


Наче тріснув на друзки увесь білий світ,

І на небі на темному – блискавок спалах.

А останній трамвай нас нещадно підвів:

Ми чекали тоді його – не дочекались.


Хоч притиснув до мене тебе, знаю, страх,

А здалося – то влучила блискавка щастя.

І з тих пір я не можу без тебе, і край.

Якщо це не кохання, то що тоді, власне?

Уже й діти уголос: "Ну, як же це так,

Щоб на старості батько та з’їхав із глузду?!"

Але як же щасливо воно калата –

Оте серце, схвильоване серце у грудях!


І я знаю напевне, що вся метушня –

Ну, принаймні, для тебе – бридня це, кохана.

Бо, їй-право, для чого в житті щось мінять,

Як у ньому і так врешті-решт непогано?


Чоловік є у тебе. І донечка. Й син.

У житті все усталено, наче на складі...

А от я, непутящий, дожив до сивин

І не знаю чому нескінченно так радий?


Чи тому, що на білому світі ти є,

Чи тому, що кохаю так пізно, так ніжно.

День новий. Нащо він? На заклання моє

Чи на зустріч з тобою – жадану і грішну?


Хай все вихор життя вимітає до тла,

Тільки в серці ти, в серці моїм залишайся.

Бо не стане у нім бодай іскри тепла,

В мене вижити, любонько, – жодного шансу.

20 липня 2010 року


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка