Іван Левченко Заберу тебе в сон поезії севастополь – 2012 ббк 84 (4 Укр – 2 Севастополь) – 5 л-38



Сторінка1/17
Дата конвертації18.03.2016
Розмір3.65 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Іван Левченко


Заберу тебе в сон
ПОЕЗІЇ

Севастополь – 2012



ББК 84 (4 Укр – 2 Севастополь) – 5

Л-38
Литературно-художественное издание

И.В. Левченко. "Заберу тебя в сон". Стихи. Севастополь:

Арефьев М.Э., 2012 г. ISBN-978-966-8738-20-3
Новый сборник стихов "Заберу тебя в сон" члена Национального Союза писателей Украины Ивана Левченко, как и предыдущие издания, адресован почитателям современной украинской поэзии. В него вошли произведения последнего времени, в частности цикл стихов о встрече с Парижем, который впервые был опубликован в журнале "Днепр" № 10 за 2011 год, стихи в поддержку участников акции протеста у Украинского дома в Киеве против принятого парламентом Украины 3 июля 2012 года во втором чтении нового закона о языках, а также сказка для взрослых "Пауки в банке".

Душа автора настроена на добро и красивых людей. Но он не обходит и острые углы жизни, потому что убежден: без них нельзя отобразить в своем творчестве неповторимое время, в котором живешь. Тем и интересна новая книга поэта.


Літературно-художнє видання

І.В. Левченко. "Заберу тебе в сон". Вірші. Севастополь:

Ареф’єв М.Е., 2012 р. ISBN-978-966-8738-20-3


Нова збірка віршів "Заберу тебе в сон" члена Національної Спілки письменників України Івана Левченка, як і попередні видання, адресована шанувальникам сучасної української поезії. До неї увійшли твори останнього часу, зокрема цикл віршів про зустріч із Парижем, який уперше побачив світ у журналі "Дніпро" № 10 за 2011 рік, вірші на підтримку учасників акції протесту біля Українського дому в Києві проти прийнятого парламентом України 3 липня 2012 року в другому читанні закону про мови, а також казка для дорослих "Павуки в банці".

Душа автора налаштована на добро і гарних людей. Але він не обминає і гострих кутів життя, бо переконаний: без них не можна відобразити в своїй творчості неповторний час, у якому живеш. Тим і цікава нова книга поета.

© Іван Левченко. Вірші, 2012.
Заберу тебе в сон

На одному диханні

Замість переднього слова

Ця книга писалася безтурботно і легко – практично на одному диханні. Вона ввібрала в себе цілий рік мого творчого життя. Практично щодня я схилявся над чистим аркушем паперу, щоб народився наступний вірш – чергова сторіночка нової збірки поезій.

Однак апробацію кожного твору вирішив здійснити в мережі одного із найпопулярніших міжнародних Інтернет-порталів – на "Фейсбуці". Там з’явилися конкретні читачі моїх першодруків – шанувальники віршованого слова з різних куточків України, а також далеко поза її межами. Щиро вдячний за доброзичливі коментарі та поширення в Інтернеті нових творів киянам Галині Дем’яновій, Катерині Васильченко, Аллі Чулій (Чулаєвській), Радмілі Корж, Петру Петриченку та Юрію Петренку, львів’янкам Галині Жубіль, Марії Божневич та Галині Вербіцькій, закарпатцям Інесі Кужом-Ковальовій та Олександру Волкову, тернопільчанці Наталії Орищак, Касі Терещенко з Івано-Франківська, харків’янину Миколі Гладкому, Тетяні Мілєвській із Миколаєва, нікопольцю Валерію Терзі, луганчанам Елладі та Олександру Сталів, севастопольцям Валентині Лопатюк, Ніні Сейб та Миколі Владзімірському, мешканці Нью-Йорка Вероніці Плісак, Ользі Фітсалі з Рима, азербайджанці Гюлі Рзаєвій, Тетяні Варенко з Санкт-Петербурга та багатьом-багатьом іншим.

Оскільки реакція широкої читацької аудиторії на нові вірші була схвальною (тільки на "Фейсбуці" у мене з’явилося понад сімсот друзів!), я не став зволікати з виданням їх окремою книжкою. Так і народився своєрідний ліричний щоденник "Заберу тебе в сон", який умістив у себе переживання ліричного героя на важливому для нього рубежі, коли позаду 60 років життя, а попереду утвердження себе в незвичному статусі пенсіонера…

Ясна річ, для літератора такого статуса не існує. Його завдання писати історію своєї душі, відчувати дисонанси життя та усвідомлювати їхні причини, даючи відповідні ідейні та емоційні імпульси читачеві. Це надто цікаво і продуктивно на якісно новому рівні, коли повністю віддаєшся улюбленій справі, не оглядаючись на цейтноти повсякденного заробляння шматка хліба насущного.

Навряд чи є потреба якогось змістовного аналізу пропонованого видання. Це завдання критиків та літературознавців. Автор живе у своїх творах. Тим і цікавий для читача. А тому щиро запрошую кожного, кому приємне і жадане українське слово, до подорожі сторінками нової книги.

Хай вам, дорогі друзі, буде радісно в моїй компанії. Душа налаштовувалася на добро і гарних людей. А траплялися й несподівані сюжети. Гадаю, вони не залишать байдужими і вас. Принаймні я не проминав гострі кути сьогодення. Інакше хіба можна відобразити в своїй творчості неповторний час, у якому живеш? Вочевидь риторичне запитання. Ходімо разом туди, де не тільки сни та мрії, а й конкретне сьогоднішне життя. Разом буде надійніше і в чомусь повчальніше. Бо писалися ці рядки не тільки для себе, а й для вас, мій любий читачу. Тож – у дорогу!

З найсердечнішими побажаннями добра, щастя та щирого спілкування Ваш Іван Левченко – член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, доцент.

Липень 2012 року. Київ, Севастополь, Запоріжжя, Париж…

Іван Левченко Поезії

Літо

Заберу тебе в сон


Напитаю щастя
Що цвіло – зів’яло. Дні біжать за днями.

Те, що проминуло, не наздоженеш.

Напитаю щастя – поділюся з вами,

Щоб і ви з кимсь іншим поділились теж.


Знаю: важко жити. І дійма зневіра.

Але серце каже: не втрачай надій.

Незабаром осінь, і птахам – у вирій.

Та немає щастя на землі чужій.


Знов про це розкажуть у весняну пору,

Повернувши в рідні гнізда, журавлі.

Бо якщо є щастя, то воно десь поруч:

Зовсім недалечко ходить по землі.


Може, усміх любий, може, слово щире,

Що немов на крилах піднімає в вись.

Попри негаразди, попри всі зневіри,

Щастя – пригодитись там, де народивсь.


Хай зів’яне листя і під снігом стліє,

Та проб’ються трави знову навесні.

Напитаю щастя – є така надія.

Поділюся з вами: нащо все мені?


Я його примітив в солов’їнім співі,

У дівочій мрії, що в очах цвіла.

Проростаю словом, і такий щасливий,

Як комусь тепліше від мого тепла.

11 липня 2011 року
Вчителька

Пам’яті Любові Синагіної – вчительки

україномовної школи № 111, ліквідованої

в Донецьку, попри протести батьків
І світ не помітив,

Як ніби нічого не сталось:

А вчительку вчора

Добив серед ночі інфаркт.

Півроку вона

Із протестним плакатом стояла.

Й на нього міськрада

Зважала не більш,

Як на жарт.
Іван Левченко Поезії
Ну, що за наївність:

Яка українська?

Панове, Донецьк –

Це ж не Київ чи Львів...

Стояла з плакатом

У гурті батьківськім.

І учні із нею

У гурті батьків.


Ну, що вони хочуть:

Учитися мови?

Але ж інші проти.

Чого стоїмо?

Є рішення ради:

Закрити, панове,

Ту школу вкраїнську.

І досить розмов!


Не винесло серце

Зневаги й наруги.

Коли всі поснули

Від звичних трудів,

У вчительки серце

Спинилось від туги.

І ранок без неї

Донецьк розбудив.


Заплакало небо

Дощем на прощання.

І учні з батьками

Стояли уряд.

Лишився самотньо

Як доказ останній

У вчительки вдома

Протестний плакат.


І світ не вжахнувся.

Мовчали "Новини"...

А як заспокоїти душу мою?

Невже треба вмерти

У рідній країні,

Щоб дітям дозволили

Мову свою?!

12 липня 2011 року


Аромат кави
Вам вітер донесе ці аромати кави:
Згадаєте мене й забудете за мить.
На Авеля завжди є свій нещадний Каїн.

Заберу тебе в сон


Отой, що першу смерть посіяв між людьми.

І ниций визрів план. І брат пішов на брата.
І зойкнула душа, як зірвана струна…
Ви теж могла б любить, а так спокус багато…
Ви знову у кафе із келихом вина.

Так гримкотить оркестр і грає безугавно.


Я кавовий напій чекаю у кутку.
Вам вітер донесе ці аромати кави.
Їх кавалер новий розвіє у танку.

Зі сховку я свого очима привітаюсь.


Ви скажете: сусід, знайомий чи дивак…
На Авеля є свій немилосердний Каїн.
Чомусь згадав про це, коли ішов повз вас.

13 липня 2011 року


Підіть послухать дощ
Підіть послухать дощ: такий він гомінливий.

Розкаже, як від хмар темніють небеса.

Не зчуєшся, коли прорве раптова злива.

І визріє з тих хмар понад Дніпром гроза.


Змагаються громи: хто гримне голосніше.

У стоках дзюркотять струмки – то тут, то там.

І хочеш ти чи ні, самі приходять вірші.

Про що вони, в дощу піди і запитай.


А він рясний-рясний, ще не було такого.

Лиш прочини вікно, і крапель передзвін.

Якби я тільки міг, все б розповів за нього.

Якби я тільки міг... Та ні, вже краще він.


Хіба мені б знайти такі наспівні рими,

Якби я лиш з вікна спостерігав свого?

Підіть послухать дощ: хай в парасольку грима.

І заспіва душа під музику його.

14 липня 2011 року
Любов
Любов – без берегів ріка.

Їй або все, або – нічого.

В моїй руці твоя рука:

В одну з’єднались дві дороги.


Удвох над урвищем бажань.

Удвох зірватися не страшно.

Іван Левченко Поезії
Стає відважною душа,

Бо лиш любов на все відважна.


Їй хоч би що: шторми гудуть,

Без берегів гуркочуть ріки…

Найважче руки розімкнуть

Ті, що поєднані навіки.


Хай доля випала гірка,

Та легше вдвох наполовину.

В моїй руці твоя рука.

Мов дві дороги – воєдино.


Моя любове – раю мій,

Прошу в ім’я всього святого:

Нехай вогонь не гасне твій –

Або усе, або нічого!

15-16 липня 2011 року
Лоша
В загінці весело стрибало,

Брикало-бавилось лоша.

Чого б не бавитися – мало

Всього, що прагнула душа.


І під ногами вдосталь паші.

І тепле пійло з молоком.

Де хоче, піде, стане, ляже

Ув огорожі під замком.


Зросло лоша в коня гнідого.

Само не зчулося, коли

Вуздечку надягли на нього

І в бричку силою впрягли.


Тепер в шлеї сумирно ходить.

Якби ж то знав, трудяга, він,

Що, окрім паші, є свобода

І, крім конюшні, цілий світ.


Отак і виробиться з часом.

Коли скінчить тяжкі труди,

Його відправлять на ковбаси.

І шкуру теж здадуть кудись...


Чи не тому так стало гірко:

Аж стрепенулася душа,

Як дременуло із загінки

І врешт піймалося лоша. 17 липня 2011 року

Заберу тебе в сон
Я купаюся у морі
Древніх скель апартаменти.

Синій простір неозорий.

Їм кавун на Фіоленті.

І купаюся у морі.


Як сльоза, вода солона.

Видно все до дна – прозора.

Із медузи вдяг корону…

І купаюся у морі.


Чим не цар морський, їй-право?

Я в відпустці від учора.

Всі на скелях, наче краби.

Я купаюся у морі.


Юнаки зі скель щодуху:

Мить якусь в польоті орлім,

І у воду – відчайдухи.

Я купаюся у морі.


"От допався не на жарти!" –

Це дружини вже докори.

Раз лягла щаслива карта,

Я купаюся у морі.


Скористаюся моментом:

У таку спекотну пору

І милуюсь Фіолентом,

І купаюся у морі.

18 липня 2011 року
Вимолив
Молю: Всевишній, дай їй сил –

Не обітни коханій крила.

Мій ангел, як же їй без крил?

Тому й прошу: дай, Боже, сили!


Я вірю й вірую: мине –

Ми пастку цю здолати зможем.

Підтримай милу – не мене…

І лікар хай не схибить, Боже!


… Як пізно телефон ожив:

Її це голос – все позаду.

І замість, Боже, поможи,

Спасибі, Господи, за радість!

19 липня 2011 року

Іван Левченко Поезії


Зустріч
Не знаю: наснилось чи, може, здалося:

Стрільці січовії вернули назад…

Немовби хотіли дізнатися хлопці,

Чи варт було гинути їм чи не варт?


"А де ж Україна? – питали герої. –

Чом духом чужинським повсюдно в ній тхне?

Невже повторилась історія Трої

Й нема України? – питали мене. –


Ні рідного співу, ні мови не чути.

При владі юрба із духовних калік.

Невже рідним словом зневажили люди?

І хто ж після цього вони на Землі?


Та що ж ви, вкраїнці, за люди такії,

Що рідну ви матір без бою здали?"

Заплакали з горя стрільці січовії:

"Виходить: дарма ми в боях полягли?"


Та ні ж бо, кажу їм, та, хлопці, заждіте!

Ми всі пам’ятаєм, чиї ми сини.

І є ще надія, що виростуть діти,

І батьківську землю повернуть вони.

"Чому ж воріженьків самі не здолали?

Невже налякались чужинських гармат?"

Так скрушно стрільці головою хитали.

І, втерши сльозу, повернули назад.


Он там десь і щезли – за видноколом.

Рвонули – здригнулася рідна земля…

"Якщо не сьогодні, то більше ніколи!" –

Мені долітало ще довго здаля.

20 липня 2011 року
Баркарола
Гладенький Дніпро, наче дзеркало весь:

Ні хмарки, ні вітру, ні хвилі.

Хлюпоче весло. Тихо човник пливе.

Про що тобі мріється, мила?


Глянь: ластівка в небі над нами кружля.

І лащиться сонце привітне.

Яка в нас розкішна, квітуча земля!

Як радісно жити на світі!

Заберу тебе в сон
Пливи ти, мій човнику, далі Дніпром.

Хай мрійно веселечко хлюпа.

А серце співає про те, як обом

Нам любо, нам любо, нам любо!

21 липня 2011 року
Горобина ніч
Такий був грім. Як канонада.

Прорвало небо на всю ніч.

Чи з ким Всевишній не поладив…

Чи то не спалось чортівні…


Так люто блискавки літали:

Замало слів, щоб повісти.

Прислухавсь: кошеня нявчало.

Не зміг улежати – впустив.


Пригрілось. Згодом сіло поруч

І напилося молока.

Періщив дощ всю ніч надворі.

І грім до ранку не змовкав.


Нарешті сон до нас прилинув,

Коли під ранок дощ ущух.

Де й ділась ніч та горобина –

Із грому, блискавки й дощу.


Проснувся – сонця на півсвіту.

Оце так сон – спливло півдня.

До мене лащилось пригріте

Приблудне дачне кошеня.

22 липня 2011 року, мис Фіолент
Лист землячці у Нью-Йорк
                    Чарівній Вероніці Плісак

                    із Жовкви на Львівщині
Дивина: у Вас день, у нас – ніч:

Де Вкраїна і де та Америка…

Полетіти б, як чайка, мені

На гостини до Вашого берега…


Вероніко, в нас безлад такий:

За судами – суди, що аж соромно.

От у чому ми всі мастаки:

Бозна-що й нескінченно говоримо…


Політичний маневр – ясна річ.

Іван Левченко Поезії


І не треба провидцем буть Глобою,

Щоб збагнути проводирів

Й на якого ми дядечка робимо.
А народ… Ну, ще є наш народ.

Та біда: як народ – вимираємо.

Ясна річ: від надмірних турбот

З боку тих, кого ми обираємо.


Докохались… Що рід вже змілів.

Ще й світами між іншими губимось

Та Вкраїну свою віддалік

Так сердечно і віддано любимо.


Вам, собі дорікаю – усім:

Це не важко любити – на відстані.

А кому облаштовувать дім?

От у чому питання воістину.


Тут би треба усім нам гуртом

Чи сказав би – всією родиною

Показати: насправді ми хто

І якою слід бути Вкраїною.


Ваша Жовква з Іваном святим

Ще і досі на Вас сподівається…

Світ широкий. І в нім рідний дім –

Україною він називається.


Як же хочеться, любі, мені

Всіх вернути до рідного берега.

Вероніко, у нас уже ніч.

Де Вкраїна і де та Америка!..

23 липня 2011 року
Побитий пес

Цей  день провів я в суєті.


Що мав – зробив. Майнув до друзів.
Між них – засмаглих, голопузих –
Час непомітно пролетів.

Оркестр цикад. Грайливе море.


І ластівки – аж до небес.
Якби не стрівсь голодний пес,
Вважав би райським днем учора…

Стояв той пес неподалік.


Худий – не бачив ще такого…

І раптом галькою у нього

Заберу тебе в сон

Жбурнув пузатий молодик.


Пес заскавчав. І миттю щез.


Товстун засів за чебуреки.
Їх запивав він пивом з глека.
І пахлаву жував іще…

А поруч бавилися діти.


Просили в батька пахлаву...
Скибками червонів кавун.
І я сидів, як пес побитий...

Спитати б: звідки в нас це зло?


Чим завинив той пес голодний?
Так серцю боляче сьогодні.
Тому й мовчати не змогло.

24 липня 2011 року


Зневажена любов
Так ніжно співали

В гаю солов’ї.

Такі були трави –

Зелені, шовкові.

І світ ще не бачив

Такої любові.

А ти так, коханий,

Зневажив її.


На сіно висохла вже скошена трава.

Опалим листям шерхотять твої слова.

Моєму серцю додають журби-жалю:

Ти розлюбив мене, а я тебе люблю!


Які ми щасливі

Були й молоді.

І як же тепер мені

Жити без тебе?

Рясними дощами

Печалиться небо.

Кружля жовте листя

В холодній воді.


На сіно висохла вже скошена трава.

Опалим листям шерхотять твої слова.

Моєму серцю додають журби-жалю:

Ти розлюбив мене, а я тебе люблю!


Повернуться в гай

Навесні солов’ї.

Іван Левченко Поезії
Отам, де отави,

Трава забуяє.

Та я не любові

У тебе прохаю.

Я просто не можу

Забути її.


На сіно висохла вже скошена трава.

Опалим листям шерхотять твої слова.

Моєму серцю додають журби-жалю:

Ти розлюбив мене, а я тебе люблю!

25 липня 2011 року
Згодна й на Бахчисарай
Жінка в мене – та ще дама:

Хоч до справ і беручка,

Їсть мене, як пилорама,

Що ніколи не змовка.

Де б і що не говорила,

А заверне на одне:

"Я, Іване, не рабсила!

Ти б повіз куди мене…

Он сусіди їздять всюди –

Хоч Нью-Йорк, а хоч Париж...

Ти ж – дарма, неділя-будень –

За комп’ютером сидиш!"

Я кажу їй: не морочся!

Голова і так болить.

Все побачиш, що захочеш,

Тільки б грошики були.

А вона:

"Питань не маю.



Буде й відповідь проста:

Щось у ліжку забажаєш,

Є валюта – без питань!"

Я кажу: не треба збочень!

Ринок – це не для сім’ї…

Що, як ти мене захочеш?

"То й віддамся… за твої!"

А потому знов своєї:

"Це ж до чого дожились:

Вже відзначить ювілею,

Як годиться, не змогли.

Обіцяв все, що завгодно.

Де обіцяний твій рай?

На Париж не тягнем. Згодна:

Як його?.. В Бахчисарай…

Ханський там палац, Іване,


Заберу тебе в сон

Чебуреки і лагман*…

Хай на власні очі глянеш,

Як справлявсь з гаремом хан.

От мужчина – так мужчина.

Ти й одній не дав ладу…

А щоб мали копійчину,

Я вже, мабуть, не діждусь!"

Вечір. Висипали зорі.

"Все, Іване, я вже сплю".

"Жаль, люблю, як ти говориш…"

"Спи! І я тебе люблю!"

26 липня 2011 року
На розтанку з морем
Вночі такі високі зорі.

А зранку сонце звідусіль.

Не йму я віри: тихе море –

Спокійне й лагідне. Бо штиль.


Вряди-годи лиш хвиля плесне,

І знову тиша залягла.

Хмаринка – чайка в піднебессі,

Що розпростерла два крила.


Дрімають скелі віковічні.

Мовчать безлюдні береги.

І наче дзеркало величне –

Лиш море й море навкруги.


Учора хвилі тут гриміли:

Збивали з ніг – не підступись.

Сьогодні – тихо: ані хвилі –

Так за ніч пристрасті вляглись.


Прощаюсь з морем. У кишені –

Квиток. І треба поспішать.

Спокійне море, як у мене

Утихомирена душа.


Коли ще випаде зустрітись?

Монетку кинув – пощастить.

Відпустка, наче ночі влітку

Чи моря штиль, – коротка мить.

27 липня 2011 року
__________________________________________

* Лагман – смачне блюдо з м’яса, овочів та спеціальної

продовгуватої локшини – примітка автора

Іван Левченко Поезії


Питання з питань
Миколі Владзімірському – творцеві газети "Слово

Севастополя" – з нагоди 20-річчя Незалежності України

Роки за роками, і ось уже – Двадцять їх!

Хоч бий у литаври до сліз із очей…

Святкуй, незалежна, нескорена націє:

У тебе сьогодні такий ювілей!
Сказав і задумавсь: така вже й нескорена?

Тебе, Севастополе, в свідки зову,

Бо двадцять цих літ воювали за море ми

І слухали більше не Київ – Москву.


Так швидко забули подію ми знакову:

Той наш Референдум, де мовили "Так!"

Кажу: білокам’яній той не підтакував,

Хто стверджував тут українське життя.


Тобі я, Союзе вкраїнок, вклоняюся,

Тобі, Севастополь вкраїнський, тобі.

Чим важче держава в краю утверждається,

Тим безкомпромісніші ви в боротьбі.


Ми Храм із руїн підняли – Володимира,

А влада його під Москву віддала.

І змовкло в нім слово вкраїнське, як вимерло.

Ще б віру їм нашу спалити дотла!..


А флот як ділили – пригадувать соромно:

Нам досить "флотішки", Кравчук проспіва…

Отож, як у приймах на морі ми Чорному:

На нашій землі хазяйнує Москва.


На торзі вселенськім, як досі, васали ми:

Москва щось Америці, та щось – Москві…

Безблокові ми на папері зосталися.

А база російська, як бачу, навік:


Згадати б оренду за послуги газові,

І вся незалежність – красиві слова…

Самі у петлю, добровільно залазимо.

І радо затягує зашморг Москва.


Такі незалежні ми: маєм, що маємо.

Сьогодні, здавалося б, краще зі свят,

А все на нестатки та кризу киваємо.

Й вершина ганьби – скасували парад!


Заберу тебе в сон
Так скрушно Шевченко на безлад цей дивиться:

"Усе козачкуєте, любі мої?!"

А й справді, вже час, українці, прокинуться

І плечі розправити гордо свої.


Щоб Слово звучало, як співи пташинії.

І дух розкріпачений прагнув висот.

Щоб ми всі пишались своєю країною

І щастям зажив Український народ.


А то "Ще не вмерла!.." співаємо радісно.

І б’єм у литаври: тут кожен – мастак.

Коли ж незалежними будемо справді ми

В своїй Україні? Питання з питань.


Зі святом, Країно уславлених прадідів,

Країно Героїв і нив золотих!

Питання з питань: чи життя ми наладимо,

Чи вічно прислужувать нам у чужих?!

28-30 липня 2011 року
Іншим разом
Прощай, мій Севастополю, прощай!

Не знаю, чи побачимося знову…

Наповнилася ніжністю душа.

Тобою переповнилося слово:


Про ночі в зорях і спекотні дні,

Про друзів, море неокрає…

З тобою легко стрітися мені.

З тобою важко так прощаюсь.


Сьогодні небо хмарилось твоє.

Марудно на душі було – до болю.

Я в тебе серце залишив своє.

Твою сердечність взяв з собою.


Уже позаду гомінкий вокзал.

Так щемко, так бентежно в грудях.

Тобі ще стільки я хотів сказать!

Хай іншим разом. Дасть Бог – буде.

31 липня 2011 року

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка