Іван Сенченко руді вовки



Сторінка3/4
Дата конвертації06.03.2016
Розмір0.74 Mb.
1   2   3   4

ВЕЛИКИЙ КІТ. ЗЛОЧИН ОЛЕНЯЧОГО РОГА
ПТАХ І ЗВІР Б’ЮТЬСЯ В ПОВІТРІ

 

Середина дня. Небо зовсім ясне, блакитне. Розжевріле, повне сили сонце пливе над землею. Який краєвид, яка несказанна краса! Вся земля, скільки видно — в зелені. Ось, мов ясноквітий килим, — Великий Луг. Він увесь тремтить від водяних випарів і весь бринить музикою крилець незчисленних хмар мошки й комарів. Але, крім комарів, тут уже не видно більше нікого. Хіба що вряди-годи зачорніє потужною спиною носоріг або виставить голову з води якийсь самотній олень. За лугом широко плине Велика Ріка. По берегах її громадяться скелі, темніють турячими хребтами купи осокорів, спускаються в хвилі своїм довголистим гіллям верби, руняться кущі, біліють срібно-розпеченими смугами прибережні піски, зноситься вгору потужна грабина. А далі за річкою, між перекатами високих горбів, кучерявиться Оленяча Долина. Смуга відкритої землі чергується з кущуватими заростями чагарників. Де кінчаються кущі, враз підносяться могутні масиви лісу. Ліс пнеться вище, на горби. Дуб сперечається з буком. Між ними ховаються білокора береза, міцні стовбури груш, а де їм несила подолати піски, там сиво-зеленою стіною зводиться сосновий бір. Гойдані вітром сосни крешуть одна об одну, дзвонять особливим шумом, переповненим пахощами живиці. Долиною між двома горбами важко йде старий тур. Могутні роги гостро протинають повітря, шия туго нап’ята. Він наївся і йде до води. Іде самовпевнено, не хапаючись. Хай хто спробує напасти на нього: чи не потрощить собі ребра об кам’яний лоб потужного велетня, чи не зойкне, підлетівши вгору на височину десятирічного дуба! Вузька, пробита безліччю ніг стежка круто звивається, спускається вниз. Вже через гілля й кущі видно срібні смуги Великої Ріки. Але тур не сам на березі. Он там за кущами калини бовваніє щось чорно-руде, волохате. Звір втягує носом повітря. Еге ж. Це п’є воду ведмідь. Він підводить голову і дивиться на тура. Тур звертає в інший бік і теж припадає до води. Її багато, і мешканцям Оленячої Долини нема чого сваритись за неї. Не встигає тур зайти й по коліна, як за ним чути легкий тупіт. Навіть не обертаючись, велетень знає, що це, користуючись з його присутності, поспішають на водопій дикі кози. Їх троє, молодих, струнких і боязких. Тур не звертає на них ніякої уваги, проте це не перешкоджає їм підбігти до нього майже впритул. І недаремно. Десь зовсім близько шарудять кущі. Тур на хвилину підводить голову і прискає. Очі його, в яких враз загоряються грізні вогні, зустрічаються з очима вовка. Вовк самотній. Шкутильгає. Це старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив своїх вовків, покалічив ногу. Він оце мимохідь придушив двоє зайченят, ще безсилих втікати, і прийшов напитись після обіду. Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повернувшись круто назад, вовк зникає в кущах. Гаразд, що швидко проскочив, а то якраз натрапив би на пантеру.  





 

Але пантера, як і вовк, також усмак пообідала. Ступає вона нечутно й тихо. Все ж кози вже чують її і злякано ховаються за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненавидить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він п’є, роблячи вигляд, що зовсім не помічає свого кривавого ворога і раптом робить скок. Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі. На берег, примружуючи великі круглі очі від несподіваного сяйва з ріки, виходить шаблезубий тигр — Великий Кіт — махайродус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непосидько. Поки Вайло обережно переставляє ноги, щоб не вступити в калюжу, Непосидько уже на двадцять кроків в обидва боки оббігає берег. Як багато тут пахощів! Все повітря переповнене ними. Однак, чому ніде нічого не видно? Тільки сліди, гарячі, вабливі, пахучі? Непосидько припадає носом до землі і захоплено звертає в кущі. — Куди? — грізно враз виривається клекотом із горлянки мами. — Назад! Звіря невдоволено зупиняється, палахкотючими оченятами дивиться на хащі, але згодом слухняно повертається до матері. Воно ще таке мале, головате, кривоноге, тулуб товстий. Для нього ще небезпечні самостійні мандрівки. Непосидько вже біля Вайла. — Та розтруси трошки свої ліньки. Ну, ось. Так! Так! Непосидько розкриває пащу, ловить Вайла за в’язи. Але бач, — хоч він і Вайло, а диви, як спритно звівсь на лапки, обхопив Непосидька за плечі, та й покотились разом під ноги мамі. Вона байдуже переступає через рудий багатоногий клубок і йде до води. Їй — спокій і воля. Ніде ні шелесне, ні писне. Хіба що пролетить яка пташка або зашарудить піском полоз-вужак. Довго і з смаком Великий Кіт злизує воду, бо куди йому поспішати? Вже, напевне, не сполохає його ніякий звір і, напевне, ніхто не відважиться порушити його спокій своєю невчасною появою. Напившись, звір виходить на сухе і лягає, витягши вперед лапи. Так приємно полежати, відпочити. Лапи напружуються, і, граючись ними, Великий Кіт випускає пазури і, так само граючись, всаджує їх у м’який ґрунт. Пазури гостріші за найкраще зроблений крем’яний ніж. Однак на лівій нозі їх тільки чотири. Про п’ятий краще не згадувати. Проте це і не таємниця. П’ятий пазур на лівій нозі Великий Кіт втратив у бою з носорогом. О! Згадай тільки за цю потвору, а вона вже й тут! Справді, з того берега заходить у воду носоріг. Він іде рівно, дивлячись просто перед собою. Величезна морда його на ходу припадає до води, ріг грізно підіймається просто до Великого Кота. Великий Кіт не голодний. Його не мучить спрага; він не знає страху. Його діти тут, при ньому. Однак присутність стороннього звіра, хоча б і на тому боці, йому не подобається. Кіт ховає пазури — всі дев’ять. Не підводячись, він б’є себе хвостом по боках, і з горлянки його виривається хрипкий, клекотливий крик невдоволення й перестороги. Може, тут і гнів за відчахнутий пазур. Носоріг підводить голову. Він не мастак бачити так далеко, проте голос звіра йому надто знайомий; він знає, що Великого Кота краще уникнути, ніж зустрічатися з ним віч-на-віч. І велетень злякано виходить на берег. Великий Кіт задоволено повертає голову і своїм широким шорстким язиком починає лизати малят. Одначе, що за знак? Що за тінь майнула там збоку? Різкий запах б’є в ніс Великому Котові, і він уже на ногах, заступаючи Вайла й Непосидька. Збоку, з кущів, чути рик, а через хвилинку з’являється величезна гриваста голова печерного лева. Він стоїть, наполовину обернувшись до Великого Кота; довгий хвіст його з чорною китицею грізно б’ється об боки; груди, оброслі гривою, — потужні; товсті лапи, немов висічені з каменю, міцно упираються в землю. Два супротивники стоять один перед одним, але хвіст лева б’ється все слабіше й слабіше і вигляд його не такий уже самовпевнений; могутні ікла його набагато менші за ікла махайродуса. Ні. Не печерному левові змагатися з Великим Котом. Випустивши з грудей останнє приглушене рикання, він повертається і, більш напружено, ніж спокійно, іде вздовж берега у бік, протилежний від Великого Кота. Він таки не одійде від ріки, але вибере місцевість десь далі від грізнішого за себе звіра. Великий Кіт заспокоюється, але настрій йому все ж зіпсовано. Раз у житті він мав сутичку з левом. Лев ішов так молодо, завзято і сильно, що Великий Кіт просто отетерів від здивування. Цей момент Великому Котові коштував дорого — надто дорого. Він проґавив найвлучніший момент, давши можливість левові вдарити першому. Як він ударив Великого Кота! Цей удар міг дорівнятись лише ударові носорога, але від носорога був завжди порятунок — відскочити вбік або вгору, від лева ж порятунку не було. Удар прийшовся просто в морду Великому Котові, звалив його з ніг, зламав два передні зуби і обернув у криваві клапті всю його голову. Правда, далі боротьба закінчилася перемогою Великого Кота. Лев упав з переламаним хребтом, але й сам Великий Кіт вже ледве-ледве дихав; потому він багато днів і ночей пролежав у чагарях, зализуючи рани. Ця боротьба міцно засіла в пам’яті хижака, і відтоді він завжди з напруженою обережністю ставився до можливої сутички з левом. Сьогодні ж справу ускладнила ще й присутність малят, і Великий Кіт поспішив з цього небезпечного місця; він ніяк не міг заспокоїтись. Тепер його дратував кожен шерех, кожен пах, хоч би він належав наймізернішій тварині. Не розкриваючи пащі, звір глушив повітря могутнім клекотом, і все живе поспішало з дороги. Так дійшли вони у свій чагарник. Він містився поруч з веселою, залитою сонцем галявиною. Тут росла м’яка шовковиста трава, переткана безліччю квітів. На цій галявинці щоразу любив відпочивати Великий Кіт, виставивши проти сонця велику сильну голову. Які ж то були щасливі хвилини для малят! Як вони гралися, бігали, скакали, змагались на силу і спритність! Та тепер, замість приємної розваги проти сонечка, Великий Кіт, гримнувши, потягся в чагарник. Туди за ним подалися й малята. В чагарнику вони лежали так довго, що аж набридло, і саме тоді з лісу долетів до них гучний галас. Це йшов якийсь численний звір. Відмінно від усіх інших, він мав властивість бити палицями в порожні колоди, міняти до безлічі відтінків свій голос, причому так, що лився він безнастанно. До гомону цих чудернацьких тварин приєднувався дзявкіт тварин чотириногих, але його покривав дитячий вереск. Великий Кіт упізнав у всьому цьому похід двоногих мешканців Оленячої Долини — Рудих Вовків. Складне і невимовно тривожне почуття наповнило груди звіра. З усіх тварин землі він не знав кволіших і водночас жахливіших істот. Сам-один такий звір не міг би витримати нападу навіть двох звичайних вовків. Зуби його нікчемні, пазури короткі і плескуваті; удар лапи не сильніший за удар Вайла. Гола шкіра не рятує його навіть від укусу малої мошки. Ледве що — він тікає на дерево і сидить там, тремтячи всім тілом, поки прийдуть його рятувати інші двоногі голошкірці. Але збившись у гурт, озброївши руки жахливими пазурами з дерева й каменю, — вони грізні і майже непереможні. Тоді пазури враз відділяються від передніх лап і з свистом впинаються в тіло того, хто змагається з ними. Це Великий Кіт знає з власного досвіду. Колись він наскочив на трьох двоножців. Вони вмить злетіли на дерево; однак пазури їх були досить довгі й гострі і дуже не сподобалися матері оцих двох малят. Та все ж ці нікчемні тварини мають чудесне ніжне м’ясо. Ще бувши маленьким, Великий Кіт завжди, з ласки своєї безстрашної мами, ласував цими голошкірцями. А з цього боку їх навіть і рівняти не можна з будь-якою іншою звіриною. М’ясо найменшого оленячого теляти здається надто жилавим і несмачним проти м’яса двоножця. На двоножцеві також дуже зручно навчати малят полювати і душити живу дичину. Занесений живцем у лігво голошкірець — цілком беззахисна, немічна тварина. Зуби його не страшні. Це не зуби вовка. Ноги м’які, слабосилі, і удар їх — це не згубний удар ноги тура, оленя або зубра. Шкура така, що навіть зуби Вайла прокусять її… Знятий двоножцями галас стає нестерпним. Гримлять колоди, всі голоси зливаються в один, і на додаток звідти тягне їдким задушливим димом. Великий Кіт підіймає голову і сильно б’є себе хвостом по боках. Він ладен уже розігнати своїм риком цю нікчемну наволоч, але прислухається. — Який товстий стовп диму там на березі, чуєш, Оленячий Ріг? Їм, мабуть, сьогодні таки пощастило, і непогано. Замість відповіді чути гучне калатання в колоду, і аж згодом двоножець, до якого звернено це запитання, відповідає: — Оббий головешку, Печерице, поправ огонь. Малеча, не вискакуйте із середини. Печеричка заливається сміхом. — Ти, Оленячий Ріг, справді вже як дорослий. Тобі тільки не вистачає пояса, а то б зовсім був, як Кендюх. Та куди! Хіба ж його прирівняти до такого бігуна, як Оленячий Ріг. — Справді, хлопче, розкажи, як тобі пощастило випередити Кендюха, — ліниво тягне й собі кощава, сухоребра й висока Костяна Голка. Оленячий Ріг мовчить. — А чого в тебе такі червоні ноги? — не вгаває Печеричка. — Ти їх спік на вогні? Чи, може, спочивав у комашнищі? О, у тебе вже й обличчя червоне? Чи ти не плакав часом? — Відчепіться від хлопця! — кричить Довготелеса. — Тримайте при огні свої головешки. А ти, хлопче, не зважай на отих дуреп! — Ет, байдуже, — зневажливо здвигує плечима Оленячий Ріг. А насправді — ох, як допекла йому ця Печеричка. Вже й не знати що б він їй заподіяв. А втім, хай собі говорить, що знає. Поки він це думає, дзявкіт чотириногих звірят раптом уривається, а коли вони знов обзиваються, — в їх скавулінні жах і переляк. — Великий Кіт! Тут близько десь Великий Кіт! Збивайтесь тісніше в коло, роздувайте міцніше головешки, бийте в колоди, рикайте! — Це кричить Оленячий Ріг. — Печерице, Костяна Голко, будьте уважні! Страшний гуркіт і крик враз наповнюють ліс. Вони майже оглушують Великого Кота. Малята злякано скімлять і прожогом ховаються під сильні лапи матері. Вона пирскає, крутить головою, відбиваючись від тих звуків, як від безлічі мошок у Великому Лузі. Малята завмерли. Який нестерпний галас! Ху! Нарешті! Вони вже пройшли. Крик і гуркіт зменшились і потроху зовсім віддаляються; лишився тільки запах тих двоножців з таким ніжним м’ясом. Великий Кіт втягає повітря і вишкіряє зуби. Клацає іклами. Не можна влежати. Він підвівся. Потягся. Обернув голову до малят, облизався, випускаючи разом з тим стриманий клекіт з горлянки. — Будьте розумні… Лежіть тут у лігві. Не вилазьте на галявину. Мати швидко вернеться, але не сама. Ви побачите, яка на вас чекає чудесна розвага! Кошенята збиваються докупи, не перестаючи, однак, стежити, як поволі зникає в чагарнику їхня грізна й дужа мати. Тимчасом обидві групи табору вже з’єдналися. Яка це радісна була зустріч! Жінки, діти й підлітки тримали себе героями. Всі звірі, навіть Великий Кіт, настрахались такого походу. Ого! Як вони всі горлали, як гатили в барабани! Зате ж їм тепер розкіш. Їжі, їжі! Їж, скільки хто зможе! Однак жінки не так уже й поспішають. Гаразд, що Голомозий, Кендюх, Око мають міцні щелепи і роздирають зубами сире жилаве м’ясо. Але що робити з малечею? За них треба подбати, треба наготувати їм легкої страви. Та й самим жінкам, що завжди пораються біля вогню, не так уже й до смаку сире м’ясо. На березі розкладаються вогнища. Жінки розтинають туші, загострюють спичаки, на яких мають смажити м’ясо, несуть суху траву, дрова, хмиз — усе, що може горіти. Найбільше за всіх метушиться Костяна Голка. Вона до безтями любить багаті на їжу бенкети. Споживаючи надмірну кількість м’яса, вона має міцну надію допекти-таки колись отій дурній череватій Печеричці своїм сподіваним іще пишнішим черевом. О, як би це добре було, як би це було хороше! Костяна Голка навіть і слова не мовила б, навіть не глянула б на ту товсту жабу… Ні! Вона тільки б уперлася руками у високі боки та й тяженько зітхнула б: «Як, одначе, буває парко біля вогню таким дебелим дівчатам, як я!» І вона таки справді зітхнула: біля третього вогнища Печеричка жартувала з Вогняною Хмарою. Як вони обоє реготалися! Який красунь Вогняна Хмара! Яке у нього червоногаряче волосся, які стрункі ноги і сильний тулуб! Та й Печеричка — яка ж вона гарна! Щоки палають, очі грають, на шиї брязкотять брязкальця із кольористих черепашок, і від цього обличчя дівчини ще гарнішає, стає ще привабніше… — Годі тобі вже мріяти, — підсівши до вогнища і не підводячи голови з грудей, сказав Кендюх. — Сідай уже ближче та берися їсти, а то й так звелася нінащо, як скіпка. Бідолашна Костяна Голка і бідолашний Кендюх! Який з нього був поганий прозорливець і як він мало тямив на таємних зітханнях і надіях дівочого серця. — Ні, не хочу, не хочу, — ледве тамуючи лють, однак зовсім приязно відповіла Костяна Голка. — Жінки не те що ви, бовдури: спати та їсти, їсти та спати. Адже скільки роботи! Костяна Голка справді не помилилась, згадавши за сон. Схиливши голову на груди і обхопивши руками своє велике черево, Кендюх уже куняв, погойдуючись вперед і назад. Перед прибуттям жінок і дітей він встиг з’їсти стегно і ще півстегна сирої оленини. То що ж він мав робити по цьому? Зауваживши це, Костяна Голка підсунулася до печеної туші олениці і, скромно опустивши вниз очі, почала їсти і їла доти, доки їй здалося, що вона стала вже далеко огряднішою за всіх жінок у таборищі. Це помітили й сторонні. Принаймні той самий Кендюх, розплющивши на хвилину свої посоловілі очі, голосом, повним замилування, мовив: — Костяна Голко, ти так їси, наче думаєш перемогти в танцях усіх молодиць і дівчат? — О, звісно, це не так, — знову лагідно відповіла Костяна Голка. Яка там танцюристка з неї! Однак, коли колоди почнуть гомоніти, то й вона не одстане від гурту. Незабаром колоди справді в лад забутіли, і гурт молодих дівчат на чолі з Печеричкою вже затупцявся по плацу. Тоді Костяна Голка, неохоче зітхнувши, уперлась руками в землю і взялась уставати. Проте з місця не могла зрушити. Не так це легко зробити такій огрядній дівці, якою стала Костяна Голка. Кендюх хоч і заплющив очі, а все ж встиг помітити, що од туші оленятка, після того як біля неї попрацювала Костяна Голка, тільки й лишились що ратиці, голова та купа кісток. Решта зникла без сліду. Костяна Голка дуже вдоволена з себе. Вона солодко приплющує очі і тоненько пищить: — Ой, Вогняна Хмаро, ой, Оленячий Ріг, підведіть! Вогняна Хмара, заклопотаний з Печеричкою, нічого не чує. Зате Оленячий Ріг уже біля дівки. Він робить вигляд, що здивований, як потовщала Костяна Голка, і немовби намагається оббігти навколо неї. Та де там! Тоді розплющує очі Кендюх і, не підводячи з грудей своєї важкої голови, кидає: — Треба тобі позичити ніг у того, що стрибає далі за всіх. Ясно, що мова тут іде про Великого Кота, але розсудливий Кендюх не називає його вголос: він, Великий Кіт, міг би ходити тут десь поблизу і з’явитись власною персоною до тих, хто так необачно назвав його ім’я.  



 

Але Оленячий Ріг надто ще молодий і недосвідчений. Присутність усіх мисливців, усіх чотириногих і двоногих вовків, це щасливе полювання, почуття ситості, отож і незалежності, роблять його необережним і одчайдушно неуважним до своїх слів. Він, як і всі, розуміє натяк Кендюха на страшного хижака та, замість того, щоб обережно обминути його ім’я, на весь голос гукає, накивуючи на Костяну Голку: — Та хто його знає, може й Великий Кіт не здолав би її обскочити тепер за три скоки! Як тільки він це сказав, Кендюх, враз підвівши голову, нюхнув повітря, і водночас із цим жалібно й перелякано заскавуліли чотириногі вовки. — Великий Кіт, — зібрався вже був гукнути до нестями переляканий Кендюх, але його випередив Око. Та й цей спізнився. Серед таборища вже стоїть Голомозий. Він у великому замішанні, гніві й розпачі. Він кричить: — Гей, Великий Коте, чуєш, могутній звірю?! Іди собі, йди, забирайся геть. Зваж, грізний мисливче, на наше прохання, на прохання Рудих Вовків! Та, замість відповіді, повітря прорізала руда маса. Це метнувся хижак. Тіло його, більше за тіло найбільшого оленя-самця, майже таке, як тіло тура, порснуло в повітрі. Чути потужне сопіння, вихориться пісок, клацають зуби, і водночас чути жахливі крики людини. Це кричить у пащі звіра Костяна Голка. Вона побивається, дриґає щосили ногами. Довге волосся її звивається в одному вихряному колі разом з хмарою сухого пороху і зникає з хижаком, раніше ніж мисливці отямились від жаху. Мертва пауза. Та ось раптом ворушиться Кендюх. Блідість покриває його широкий твердий лоб. Губи тремтять. З них зривається стогін. — Велике, непоправне лихо. Цей Оленячий Ріг накликав на табір гнів страшного звіра. Він увійшов у спілку з Великим Котом. Оленячий Ріг стоїть ні живий, ні мертвий, і поки він намагається розібрати, що саме трапилось, Кендюх береться розповідати все, що знає про цей жахливий випадок. Скам’яніло слухають Руді Вовки оповідача, і їм усе ясніше і ясніше стає, хто справді винен у трагічній пригоді. Сумніву немає і не може бути. Гнів звіра накликав Оленячий Ріг, назвавши вголос його ім’я і як спільник убивці, як його натхненник, він мусить стати до суду. І як тільки це ухвалили, всі враз відступились від хлопця, всі, крім Ока й Кендюха. Ухопивши оленячі жили, вони накинулись на нього, вмить скрутили руки й ноги. Оленячий Ріг лежить на піску. Він уже заспокоївся. Смерть свою він сприймає як неминучість. Він не чинить опору і навіть не пробує довести своєї непричетності до смерті Костяної Голки. Досить того, що це визнали Голомозий і Око, це ствердив Кендюх, це ясно для всієї громади, це ясно навіть для самого Оленячого Рога. Ні, він спокійний, він зовсім спокійний і дає Окові розмалювати себе білою глиною — кольором смерті. Закінчивши з цим, Око підводить хлопця і садовить на пісок. Далі буде допит. Попередні свідчення ще нічого не значать. Справа може обернутися й інакше. Руді Вовки ніколи не поспішають. Всяка подія завжди містить у собі більше, ніж здається спочатку. У обвинувачуваного є ще інші обставини, які глибоко й посутньо можуть змінити становище. Він ще не посвячений, отож дитина, яка через це не може щось вдіяти самостійно, а лише посередньо. Це доконечно відомо Рудим Вовкам, за винятком жінок і дітей. До Оленячого Рога підсідає Голомозий. Приховуючи за лагідними рухами й словами хитрість і настирливу допитливість, він звертається до нього: — Слухай, дитино, кажи тільки правду… Як стався злочин? Чи ти умисне накликав лихо на Костяну Голку, чи тебе підбив на це хтось із Рудих Вовків? Та Оленячий Ріг не може дати відповіді на запитання. Він почуває себе винним, проте ніхто й ніколи його не підбивав на цей злочин, і сам він ніколи не думав про Костяну Голку, а підійшов до дівчини лише тоді, коли вона гукнула його.  



 

— Але згадай гарненько, — наполягає Голомозий, — може, не сьогодні, може, раніше коли? Може, казав хто тобі простромити слід, непомітно пробити списом тінь Костяної Голки або відрізати і спалити на вогні пасмо її волосся? Може, це й так, і напевне так було, але Оленячий Ріг нічого такого не згадає. Він не простромляв колючками слідів, не чіпав тіні і не палив на вогні нічийого волосся. Голомозий, однак, не заспокоюється. Він стає ще лагідніший, ще тепліший. — Але згадай іще краще. Може, не Руді Вовки, може, хто з іншої громади Оленячої Долини: Жовтий Дятел, Червоноголовий Вужак, Біла Береза, Крук або Червона Квітка щось недобре тобі нашептали? Може, це й так, і напевне так було, проте Оленячий Ріг нічого такого не згадає. Він не вів розмов з Жовтим Дятлом, так само, як і з Червоноголовим Вужаком, Білою Березою, Круком та Червоною Квіткою. І так само вони ніколи його не спиняли. Голомозий відсувається від хлопця. Воно дурне і нічого не тямить. Його просто хтось спритно обплутав. Дитина цього навіть не помітила. Однак злочин учинено, і треба щось вирішувати. — Це все байдуже, — не підводячи голови від грудей, говорить Кендюх, — хлопця треба вбити, інакше слідом за Костяною Голкою може піти Голомозий, Вогняна Хмара, Печеричка чи Довготелеса. Коли наконечник тріснув — пуття з нього не буде. Оленячий Ріг говорить, що це напевне так. Він чує в собі чужу силу. Вона обтяжує його руки і ноги, вона захопила серце. Як йому важко. Ох, який сум проймає його! Руки й ноги Оленячого Рога були міцно скручені. Тугий ремінь повпинався в молоде тіло, аж воно посиніло — причина цілком достатня, щоб вдатися і не в таку журбу. Око уважно подивився на хлопця, і враз обличчя його спалахнуло надією. Він швидко простяг руку і наклав пальці на вії Оленячого Рога. — Що ти бачиш тепер? — запитав він, нетерпляче вдивляючись в обличчя хлопця. — О, це червоні комашки, — вигукнув Оленячий Ріг. — Вони швидко літають, повзуть. Як їх багато — скрізь тільки вони! Око прийняв руку і багатозначно глянув на Голомозого. Так от воно що. Оленячим Рогом підступно заволоділи Червоні Мураші. Це вони зажадали смерті Костяної Голки. — Червоні Мураші! — вигукує і собі Оленячий Ріг. — О, це вони, тільки вони! — Тепер він уже згадав. Це була тоді, як Оленячий Ріг, поспішаючи із звісткою до табору, рятувався від Великого Кота на червоній сосні. Хапаючись, він сів на їхнє гніздо. Як вони його тоді покусали! — І не тільки покусали, — сказав Голомозий. — Але тепер годі. Руді Вовки знають, де шукати справжніх злочинців. О, нехай вони тепер начуваються. Костяної Голки Руді Вовки їм не подарують повік. Таким чином безвинність Оленячого Рога була доведена. Проте його не звільнили. Він був повен доверху злої небезпечної сили, і поки що, до розправи з Червоними Мурашами, його, обережно загорнувши в оленячі шкури, щоб не дотикатись голими руками до тіла, винесли за таборище. П’ять дужих мисливців, у тому числі й Кендюх, вирушили на чолі з Голомозим у ліс на розправу з Червоними Мурашами. Ще ніколи не траплялося так, щоб мисливці безкарно комусь дозволяли робити замах на цілість великого і могутнього роду Рудих Вовків.  

Вайло, як ліг, так і лежить на тому самому місці, де його покинула мама. Він пролежав уже довгий час і ще стільки нерухомо пролежав би, коли б не Непосидько. Як йому, спритному й гарячому бігунцеві, нудно лежати в оцьому темному чагарнику! Тісно, ніде розбігтися, ніде плигнути, перекинутись через голову. Охо-хо. А ноги аж танцюють, а очі блищать, хвіст сам смикається. Непосидько всією вагою падає на Вайла. — Ходімо на галявинку. Га? Ну ж бо, хоч поворухнися, перекинься на другий бік. Ну ж, ну-бо! Вайло, хоч він і боїться грізної матері, дуже уважно прислухається до Непосидька. Справді, яка спокуслива річ — галявинка. Як там вільно, просторо, тепло. Лягти на траву, витягти лапи й морду. Зажмурити очі і… Вайло, немов знехотя, а справді задоволено, підводить голову і цупить Непосидька за вухо. Непосидько виривається, і Вайло, хоч-не-хоч, тягнеться за ним. Та ось він уже й на ногах. Непосидько тікає. Ніби не бажаючи того, вони все ж таки на краю чагарника. Ось із кущів визирнула одна кудлата голова, за нею друга. Обережно обдивляються галявинку, нюхають повітря. Ось летять два жуки-рогачі, зчепились і — бовк у траву. Непосидько вже біля них. Простяг обережно лапку, торкнув кігтиками — ворушаться. Страшно. Але ж як і спокусливо! — Що ж це воно? — цікавиться Вайло і, не помічаючи того сам, підходить до Непосидька. — Хе. Які чудернацькі тварини, яка дрібнота, а теж собі ворушиться, повзає. — А ти сміливіше, — підштовхує головою у бік брата, під’юджує Непосидько. — Ось, ось, хапни його! — І хапну, — простосердно бурчить Вайло і розкриває пащу. Обидва жуки зникають у роті. Вайло переможно дивиться на Непосидька, але враз підскакує, і, здіймаючи рев, б’є себе лапою по роззявленій пащі. Непосидько аж не тямиться з радощів. Ну, ясно, вони його таки вщипнули за язика. Ой, сміха! Вайло перелякано крутиться на одному місці і плаче, плаче, аж заливається. Тоді з хащів обережно визирає морда Чорного Вовка. Це колишній ватажок з Великого Лугу. Він уважно дивиться на кошенят. Пхе! Нічого цікавого, навіть кістки, навіть півкістки, самі жуки. Ні, цього ще не траплялося, щоб Чорний Вовк доходив до такої нужденності. До кошенят він відчуває щонайглибшу пошану, звісно, не через своє ніжне чуле серце. Ого! Як би їхні ніжні кісточки захрускали у нього на зубах! Причина зовсім інша: крім кошенят, є ще їхня грізна мама, з якою він вважає за краще не поривати мирних взаємин: все ж вряди-годи і йому перепадає щось із її пишного столу, а це далеко краще, ніж самому потрапити в її пащу. Зваживши, що гармидер знявся, власне, знічев’я, Чорний Вовк уже зібрався був повернутись у своє лігво, як його увагу раптом притягла чорна крапка в небі. Вона росте і разом з тим описує коло; Вовк бачить вже зігнутий гаком дзьоб і широкий розмах крил. Це не кібець, не шуліка, і не звичайний орел-степовик.  





 

Між кінцями крил три рази вздовж уляжеться найдебеліший вовк, пазури птаха можуть поступитись хіба пазурам лева або Великого Кота. Ну от, знову пішов угору. Цікаво, на кого він націляється? Вовк робить і зручніше підводить голову. І в цей самк час щось потужне й чорне блискавично прорізує повітря. Це упав птах і накинувся на жертву. Чути невимовно злякане, жалібне скавуління. Вайло, звиваючись, відділяється від землі; над його головою вже занесено дзьоб. Але птах не додумав усього. Він не зважив на Непосидька. Тож замість однієї, він відчув раптом подвійну вагу. Молоді гострі зуби впиваються йому в крило. Птах — гігантський гриф — на момент торопіє. З горлянки його виривається гнівний клекіт, він махає і б’є крилом, але, замість того, щоб зноситись угору, опускається вниз. З цього користується Вайло. Дарма, що хребет його тріщить, він звивається, силкується боронитися. І ось зуби його натрапляють на щось закостеніло тверде. Це нога грифа. Дарма. Він впивається в неї. Він напружує всю силу щелепів, і нога, покрита роговою лускою, піддається. Під лускою живе тіло, це Вайло чує по тому, як легко стало його зубам. Гриф відчув небезпеку; тим могутніший його опір, тим страшніша сила удару. Летять шматки шерсті вкупі зі шкурою. Вайло захлинається від крику, але ні на момент не звільняє ноги хижака. Його щелепи працюють, під зубами тріщать кістки й жили. Не зупиняється ні на хвилинку і Непосидько. Він уп’явся зубами в крило птаха. Ого! Він так наполіг, що гриф навіть утратив рівновагу і покотився на траву. Ще раз, ще міцніше натиснути. Гриф збирає сили і круто рветься убік. Струснути супротивника, звільнити крила, вирватись у недосяжні простори. Непосидько відривається силою поштовху і держиться лише на самих зубах, приглушений новим ударом дзьоба. Вайло майже втрачає притомність, але не розводить щелепів. Хіба можна зробити це саме тепер, коли нога птаха тріщить і розламується надвоє, коли його пазури слабнуть, коли… О, що за клекіт наповнює повітря? Десь гримить грім? Падають потрощені в щепи столітні дуби? Ні! Це поспішає на допомогу мама — Великий Кіт. Ого! Он між деревами вже майнув її могутній тулуб. Це справді був Великий Кіт з Костяною Голкою в зубах. Він поспішав із живою здобиччю, щоб дати своїм дітям всмак натішитися полюванням на цю чудну двоногу тварину, та замість цього потрапив на таке жахливе видовище! І ось Костяна Голка з усього розгону летить сторч головою в кущі, в лице їй б’є галуззя і листя. Зробивши стрибок, Великий Кіт кинувся на бойовище. Годі! Тепер буде кінець усьому. Забачивши свого смертельного ворога, гриф робить одчайдушне зусилля. Свистить повітря, вихором кружиться пошматоване пір’я і шерсть, тріщать кістки і зв’язки. О, як легко зробилось. Невже пощастило і птах вирвався з обіймів ворогів? Ні. Ліве крило його, як і раніше, важко розтинає повітря. Проте зник тягар із ноги. Вайло зірвався, Вайло упав, але упав він разом з лапою грифа. І ось саме в цей час над Вайлом мигтить блискавично швидка руда тінь. З оглушливим звуком клацають зуби, та шестиметровий скок тільки збурює повітря: гриф устиг піднятися вище. Він поспішав рятуватися; ще кілька зусиль, кілька вдалих помахів крил! Хоч би добратись до того дерева, до тієї вершини. Але ліве крило! Ліве крило! Як його важко здіймати! А тут раз по раз долітає знизу оте жахливе клацання. Тридцять разів плигнув Великий Кіт у повітря і тридцять разів зривався на землю ні з чим. А тимчасом він до нестями яскраво бачив маленьке тіло Непосидька, що злилося з грифом, підіймалось і опускалось разом з ним, метлялося з сторони в сторону. Птах б’ється майже на одній висоті. Та це на момент. Далі він знову підлітає вище. Що буде, коли він переможе і міцними ривками вгвинтиться в повітря до хмар? Страшний звір підкидає ще раз і ще раз своє тіло вгору. Ось він майже діткнувся зубами птаха, навіть посипалось пір’я. Кілька пушинок прилипло до вогкого писка. Лоскочуть. Звір пирскає і присідає для нового скоку. Ні, вже не треба. Гриф хитнувся, падає на ліве крило, йде перекидом униз… Востаннє клацає пащека і змикається на голові птаха. Ще через секунду від грифа лишається саме тільки пір’я. Великий Кіт ніжно й тривожно мурчить, зализуючи рани кошенят. Непосидько щільно притуляється до маминих грудей. Як він налякався! І до цього часу калатається серце. Вайлові все байдуже. Бій як бій. От тільки прикра незручність: він не може дивитися правим оком. Зовсім нічого не видно. Звіря підводить голову, і руда чула мама тривожно зализує його порожньо-криваву орбіту. — Так, бій був як бій, — стверджує і вовк, обережно поглядаючи на чагарник, виходить на галявинку позбирати, що лишилось від птаха. Він не програв нічого, коли не вважати на час. Але ж навіть його він використав з насолодою. Не завжди ж щастить побачити бій птаха із звіром у повітрі.  
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка