Іваненко Оксана Тарасові шляхи передмова



Сторінка1/8
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8
Іваненко ОксанаПЕРЕДМОВАЧАСТИНА ПЕРШАЧОРНИЙ ШЛЯХМАНДРІВКА ДО МОНАСТИРЯПЕРШИЙ ДЯКНА ПАНСЬКІЙ ГУЛЯНЦІ. ВЕСІЛЛЯСМЕРТЬ МАТЕРІМАЧУХАСПАДЩИНАПО ДЯКАХЧАБАН, МАЛЯР, КУХАР«МІЙ ВЛАСНИЙ ХУДОЖНИК»ЧАСТИНА ДРУГАУ ВІЛЬНО, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...У ЦЕХОВОГО МАЙСТРА ЖИВОПИСНИХ ТА МАЛЯРНИХ СПРАВБІЛА НІЧ. СВЯТОБІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧЗМОВА ДРУЗІВВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬДРУЗІ З ОЛІМПУВІН ПОБАЧИВ ПУШКІНАЦІНА ПОРТРЕТА«ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦЮНОМ»АКАДЕМІЯ!КОБЗАР

Іваненко Оксана
Тарасові шляхи


ПЕРЕДМОВА


Вільний радянський народ став єдиним спадкоємцем усієї передової, прогресивної культури минулих століть. Ось чому народи Радянського Союзу з величезною любов'ю і пошаною ставляться до полум'яних борців, які в темні роки царизму здіймали свій голос на захист трудового знедоленого народу, боролися проти кріпосників, жорстоких царських деспотів. Таким полум'яним борцем революціонером-демократом був великий поет українського народу Тарас Григорович Шевченко. Маленький хлопчик, син кріпака, у рідній Кирилівці день у день бачив тільки неволю, тяжку працю. Багато знущань довелося зазнати поетові у поміщика Енгельгардта, та ні загрози, ні різки конюхів, які шмагали його за наказом поміщика, — ніщо не могло зломити непокірну вдачу молодого Тараса. Воля, щасливе сонячне життя, про яке мріяли мільйони трудового народу, про яке мріяв Шевченко, стали нашим здобутком тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції, здійсненої під керівництвом геніальних вождів — Володимира Ілліча Леніна і Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Уся величезна спадщина Тараса Григоровича Шевченка — поезія, проза, щоденник, — все насичене великою любов'ю до знедолених. Це був великий народний поет і мислитель. Природа, жива людина, жива реальність були основою творчості Шевченка. Невичерпним джерелом його сюжетів було життя трудового народу. Уся творчість Шевченка показує, що він стояв на вершині тодішньої передової культури. Шевченко, як Пушкін у російській літературі, є основоположником нової української літератури. Братерська дружба з передовими представниками великого російського народу окриляла Тараса Шевченка, загартовувала його в боротьбі з царизмом, формувала його свідомість. Передові люди російського народу бачили в ньому геніального художника, виразника народних дум і сподівань. Горький говорив про Шевченка: «...он заслуживает высокой оценки, именно как первый и воистину народный поэт, не искажавший субъективными добавлениями народных дум и чувств... В его жалобах на личную судьбу — слышна жалоба всей Малороссии, в его воспоминаниях о казацкой воле — вы почувствуете воспоминания всего народа». Шевченко глибоко любив і цінив Пушкіна, Лєрмонтова, Щедріна, Гоголя. Так само тепло і любовно ставився він до декабристів. Шевченко був близький до гуртка «Современник», що об'єднував кращих представників російської революційної демократії — Чернишевського, Добролюбова, Салтикова-Щедріна та інших. Ми не можемо не згадати тепер про те, як видатні російські літератори допомагали Тарасові Григоровичу викупити його рідних з неволі. «Комитет общества для пособия нуждающимся литераторам и ученыим» звернувся до поміщика, кріпаками якого були два брати й сестра великого українського поета, з листом про викуп. Листа цього підписали Тургенєв, Чернишевський та інші. Тільки в 1917 році у кривавій боротьбі, під керівництвом великої партії Леніна — Сталіна, знищена була тюрма народів — царська Росія. Український народ з допомогою великого російського народу завоював собі свободу і право на щасливе життя. У перший рік революції, 30 липня 1918 року, голова Раднаркому Володимир Ілліч Ленін підписує декрет про встановлення в Москві й Петрограді пам'ятників найвидатнішим діячам минулого. Поряд з іменами відомих діячів революції, письменників, філософів стоїть ім'я Тараса Григоровича Шевченка. Зараз твори Шевченка виходять величезними тиражами не тільки українською мовою, а й мовами всіх народів нашої вітчизни. Ім'я Шевченка було й буде дорогим не лише українцям, а й усім народам нашого великого Радянського Союзу. О. Корнійчук ЧАСТИНА ПЕРША


ЧОРНИЙ ШЛЯХ


Скільки тих шляхів на світі і куди вони всі ведуть! Увечері сяде дід на призьбі, малий Тарас коло нього, показує дід на темне небо, на чисті зорі і каже: - Ото Чумацький шлях! Дивно, шо й на небі шляхи, тільки хто ж ходив ними, невже чумаки? - Ото їдуть, їдуть мажами, навколо самий степ та тиша і ковила не шелесне. Глянуть на зорі — ото їм і дорога,— показує дід. - А вони ж, чумаки, коло нас Чорним шляхом їдуть?— питає малий Тарас. - Еге ж, Чорним, — покивує головою дід, і довгі сиві вуса аж до грудей звисають. Чорний шлях Тарас добре знає. Він проходить повз їхнє село, повз самісіньку хату, бо хата їхня саме край села стоїть, кособока, старенька, як бабуся з підсліпуватими очима. Цим шляхом ходять і тато і мати на панське поле, як його не знати! - А чого він Чорний, тому що чумаки чорні? — І дивно Тарасові. Ідуть, їдуть чумаки, чорні, засмаглі, своїм Чорним шляхом, степами, селами, такими, як їхня Кирилівка, а потім шлях цей аж на небо веде, і на небі його вже Чумацьким звуть, бо там зорі світять, і від них, звичайно, дуже видно і ясно, як удень. Та дід сміється і хитає головою: - А того він Чорний, що страшний. Тільки хотів Тарас розпитати, чому ж він страшний, як покликала Катруся, що спати вже час. Ех, шкода, що дід не доказав. Удень нікого розпитатися. Матінку і тата, тільки на світ займається, вже на панщину женуть. Удома хазяйнує старша сестра Катруся, а їх же, дітей, п'ятеро, за всіма доглянь, усіх нагодуй, а самій ще тільки чотирнадцять років. Хоча й кажуть люди: «година вам щаслива, щоб ви бачили сонце, і світ, і діти перед собою», та невелика радість оті діти у кріпака, бо й не бачиш їх перед очима. Ростуть, як бур'ян — ні їх нагодувати, ні їх приголубити. А там виростуть — підуть поневірятися по наймах, та це ще й добре; а то як заберуть до панського двору або в москалі (Москалями в ті часи називали солдатів) хлопців віддадуть, тоді вже прощайтеся! Катруся, дарма що невеличка, бігає, порається, турбується про всіх, ще час знайде квіти коло хати полити та прополоти. Хоч і стара хата і покрівля вже почорніла, та як зацвітуть Катрусині чорнобривчики та маки — веселіше стане на серці, і Катрусі вже й не шкода, що не бігала вона з дівчатами гуляти, а все коло роботи, все ніколи їй. Ніколи Катрусі. Тарас народився — його няньчила, потім Яринку, потім Марійку, Йосипа... Ніколи. Коли її розпитувати? Та воно, правда, і в Тараса справ чимало. — У ставку викупатися треба? - Треба! — 3 хлопцями в поросі вивалятися треба?—Треба! А потім знову викупатися, їсти схочеться, та однаково нічого додому бігти — нема нічого. Може, якусь шкоринку Катруся суне або він щось сам знайде v садку. Потім до кузні забігти, як коваль працює - подивитися. Гупає він молотищем, іскри летять, а сам сміється. Кажуть, у них такий коваль, що й у Вільшаній нема. Еге ж, у Тараса також справ багато, незчуєшся, як і літній довгий день мине. Оце вже він утік від свого товариства, заховався в густих кущах калини і замріявся. Він любить отак — заховатися десь у бур'яні чи в калині, задивитися на небо і мріяти, мріяти... Зараз воно синє-синє—небо над головою, і здається йому, що це великий високий дах, а там, удалині, десь, на обоії, дах цей спускається до землі. «Там його стовпи залізні підпирають! — думає Тарас.— За горою, напевне, як іти і йти цим шляхом, так можна й до стовпів добрести і побачити, що за тими стовпами. А як на могилу, що за селом, злізти, то, може, й видно їх...» Микита, старший брат, мабуть, уже бачив ті стовпи, бо як батько чумакував, то брав його з собою до Одеси. Але ні, краще не питати Микиту, краще самому піти на могилу й подивитися. Тарас вилазить із своєї схованки, підтягає міцніше очкурець на штанцях, як годиться всякому мандрівникові, і біжить до могили. Це треба долиною, потім левадою, потім ще трохи долиною, а там і могила; він до вечора ще встигне. Могила висока-висока. Казав дід — там поховані славні козаки. Уночі страшно дивитися на неї. Мабуть, виходять ті козаки з могили, гомонять між собою. І цікаво і страшно! А зараз не страшно — адже ще день, і сонечко тільки хилиться до гори. Пробіг він леваду, пішов повільніше. Чому, як лежав він, здавалося зовсім близько, а тепер — іде, іде, а ще й до могили не дійшов. От, нарешті, могила. Зліз він на могилу, бачить — унизу з одного боку село, усе в садах. З-за гіллястих старих верб та струнких тополь видно дерев'яну темну церкву з трьома банями й залізними хрестами. І з другого боку село і така ж церква з трьома банями й залізними хрестами. От тобі й на! Це ж його село! Зупинився Тарас: пізно вже. Ач, і сонце майже все за гору сховалося. «Ні, — думає він, — піду вже я завтра. Як Катруся пожене корів до череди, я й піду до стовпів. Сьогодні я одурю Микиту... Скажу, бачив ті залізні стовпи, що небо підпирають, а зараз піду додому, он і церкву нашу видно!» З гори легше, ніж на гору,— скотився і незчувся як. Риплять мажі, поволі йдуть круторогі воли. - Агей, мої половії! — чути. А десь на задніх возах виводять: — Над річкою бережком Ішов чумак з батіжком, Гей, гей, з Дону додому! Зупинився Тарас. Розглядає мережані ярма, прислухається до знайомої пісні. - Постій, чумак, постривай, Шляху в людей розпитай, Гей, гей, чи не заблудився! - Мені шляху не питать, Прямо степом мандрувать, Гей, гей, долю доганять! - А куди ти, парубче, мандруєш?—спитав його дядько, що їхав паровицею на передній мажі. Бриль на ньому широкий, з-під нього, як з-під даху, засмагле суворе обличчя видно. - Додому, — каже Тарас. - А де ж твоя домівка, небораче? - В Кирилівці. Так чого ж ти йдеш до Моринець? - Я не до Моринець, я до Кирилівки йду. - А коли до Кирилівки, то сідай, парубче, до мене на мажу, ми й довеземо тебе додому, — проясніло усмішкою суворе обличчя. Підняв, посадив на скриньку, що стояла на передку. - На, поганяй. Дивись, який чумак! Дали батіжок у руки, і Тарас, задоволений, гордий,сидить, сяє, як нова копійка. Ще б пак: як справжній чумак додому повертається! Шлях не спить, не гуляє. Їдуть, риплять на ньому мажі, поволі ступають спокійні круторогі воли. Далеко-далеко вони брели. Переправлялися через ріки, пили вони Дніпрову чисту воду і ревли на рев його непокірних порогів, ступали по цілинних безмежних степах, скуштували на півдні гіркого полину, спочивали коло самого Чорного моря, коло солоних озер. Нелегкий шлях пройшли вони, та, спокійні, міцні, були вірними товаришами в дорозі своїм хазяїнам. 1 без води не раз засинали й прокидалися, та йшли. 1 от повертаються додому, везуть сіль, везуть рибу. Рідний спориш уже під ногами. Чують вони -вже близько домівка. Турботливий хазяїн вийме занози і зніме надовго важкі ярма, а пестлива хазяйка чиститиме й годуватиме своїх сірих, чи полових, чи мурих годованців і доглядатиме до нової мандрівки. - І мене дома таке ж мале дожидається, — каже хтось на сусідньому возі. — Чи живі вони там, чи за панською ласкою, може, вже з голоду попухли... І де не проїздиш — скрізь однаково, — обізвався рябий невеличкий дядько. — Он за Дніпром у шинку кума стрів. Каже — не сила, тікають люди. Та то вже так, - обізвався хазяїн мажі, на якій їхав Тарас, — як на пана поробиш, то й цей Чорний шлях білим здасться. - А чого ж він Чорний? — не стерпів, спитав Тарас. Помовчав чумак, потягнув люльку, усміхнувся до Тарасика. Мале таке, біляве, років шість йому, а очі цікаві до всього. - А того, хлопче, що цей шлях був колись найстрашнішим, найнебезпечнішим. Було на валку і розбишаки-харцизяки різні нападуть. Колись самим чумакам і їхати було небезпечно. У степах без запорожців не проїдуть, ну, а ті вже й без стежки стежку вірну знайдуть. Через те й Чорний, що лиха на ньому немало набиралися. Так він за дідів-прадідів звався, так і тепер зветься, бо й тепер лиха не менше. Хотів ще розпитати Тарас і про запорожців, і про розбишак. От чумаки — такі бувалі люди, усе вони знають! Та бачить — уже насправді їхнє село проти гори стоїть. Закричав весело: - Онде! Онде наша хата! - А коли ти вже бачиш свою хату, то й біжи собі! — мовив хазяїн, зняв хлопця і поставив на землю. - Нехай іде собі! — звернувся він до товаришів. - Нехай іде собі, — мовили чумаки. Усміхнувся їм Тарас і чкурнув по дорозі, а чумаки зупинилися «становищем» на останню ніч своєї мандрівки. - Оце вже завтра дома ремиґатимеш! - сказав молодий до свого вола. Він, може, й пішки побіг би додому, як той білявий хлопець, та старі чумаки знають порядок: усі разом вернуться. Встромив старший кий у землю, витяг кухар казан і тагани, і понад шляхом виріс чумацький табір. А Тарас уже підбігає до дому. За мандрівкою та розмовами і не помітив, що вже засутеніло зовсім. Зійшла перша вечірня зірка, а за нею друга, і виплив дворогий чередник їхній — місяць. «Оце вже лаятимуть тато й мама», думає Тарас. От і їхня яблунька, Катрусина улюблениця, от і їхня хата. А коло хати на зеленому спориші сидять, вечеряють тато, мама, брати і сестри. Його меткі очі вже роздивилися. А де ж Катруся? Стоїть Катруся, його невтомна нянька, коло дверей та дивиться на перелаз. - Прийшов! Прийшов приблуда! - закричала вона, побачивши Тараса. — Сідай вечеряй, приблудо!—і сердиться і всміхається Катруся. Сидить Тарас за вечерею, з великої спільної миски дерев'яною ложкою набирає юшку. Хочеться йому дуже перед. Микитою похвалитися, що бігав він до залізних стовпів; а що, як Микита насправді їх таки бачив і спитає, які вони? Може, розказати, як він з чумаками їхав і вже знає, що то за Чорний шлях коло них проходить? Але тато і матінка зажурені, мовчки сидять і з дітьми не заговорять. Мовчить дід. - Гляньте, мамо,— закричав Микита.— Іде вже коваль, прощається з усіма. - Куди коваль іде? — схопився Тарас. Це ж його приятель коваль, той, що до нього він удень бігав. - Продав його пан,—ледве стримуючись, каже батько, — продав, на хорта виміняв. - Що ж, панам лихом кидати — не плугом орати, — мовив дід. Бачить Тарас: шляхом іде гурт людей, іде молодий коваль, гарний такий, чорнобривий. Стара мати йде і плаче, хлопці й дівчата проводжають. Зупинився коло їхньої хати, вклонився. Заплакала мати, і Катруся заплакала. І в Тараса сльози на очах. Пішли Чорним шляхом. Тихо каже Тарас дідові: - А я знаю, що то за Чорний шлях. - А які ж нам і шляхи знати, крім чорних? —каже дід і сумно схиляє голову з сивими довгими вусами. МАНДРІВКА ДО МОНАСТИРЯ


Дід, як древній дуб, — кремезний та міцний. От він іде рівною ходою, ноги впевнено ступають по закуреному шляху, і такі вони звичні, ці порепані чорні ноги, і до пороху, і до каміння, і до глибоких колій, що дід не звертає на це уваги, іде собі й думає про своє та щось бурмоче сам до себе. Тарас весь час забігає то праворуч, то ліворуч, то в ярок подивиться — що там, то коло гаю в кущі залізе — чи не знайде ягід, то задивиться на пташок, що вмостилися собі на гілці і цвірінчать, цвірінчать!.. За дідом та за Тарасом підтюпцем біжить маленька Яринка. Вона так уже плакала, так плакала, щоб і її взяли, а то мати не пускала, боялася, що замориться дуже. Катруся теж дуже хотіла піти, та їй ніяк не можна — яке там не є, а господарство, і хата, і Йосип малий на руках. Л ще матінка бідна зовсім нездужає: як прийде з панщини, так і звалиться, мов серпом підрізана. Катруся тільки засмутилася трохи, а потім змахнула сльозинку, і ще свого червоного кісника в коси Яринці пов'язала і свою спідницю дала, а матінка запнула хустинкою. Спідниця, хоч і підперезана ок-равкою, та все ж таки довга, до п'ят, ледве босі ноженята видно. Та це нічого. Іде Яринка, як доросла, ніхто й не скаже, що сім год тільки. - Бач, яка дівка!—засміявся Тарас. Катруся наказала дивитися за сестрою, бо він же старший за неї. - Діду, ви ж не погубіть їх по дорозі,—просила мати, поцілувала доню і сховала їй у кишеню рясної довгої спідниці пиріжечок з калиною. Ти ж дивись, Тарасику, не бігай від діда, вони старі, за тобою не вженуться, а то, як загубишся... - Ото він і є такий, що загубиться,—пробурмотів дід, — його в море кинь—він як у своїй хаті буде. - Ну, щасти вам у дорогу! Йдуть вони на прощу аж у Мотронинський монастир. Дід іде, бурмотить щось, ледь ворушачи губами, —то всміхнеться, то зітхне,—це вже, звісно, старі, вони й самі до себе можуть балакати, а цей дід старий-престарий, скоро йому вже сто років мине. Та нічого ще, держиться. От навіть у Мотронинський монастир пішов. - Діду, що ви там шепочете все? Ви розкажіть краще мені!—присікався Тарас. Діда й не треба довго просити. Весь він поринув у спогади, і вже байдуже йому, що поряд з ним мале хлоп'я йде,—розказує про те минуле, чого ніколи не забуде. — Як іду я цими шляхами, так і згадую батька нашого славного, Максима, згадую гайдамаків. В оцих лісах вони збиралися, отут панів проклятих били. Давно те було, я ще молодий був. Еге ж, давно... Прокляті пани ляські задумали нашу землю всю загарбати, всіх людей на свою віру перевернути, всіх нас спольщити. Знущалися — і сказати не можна як! Був у Вільшаній титар (Церковний староста) —Данило Кушнір. Казали люди — такий уже чоловік, що другого такого і не знайдеш. І що ж з ним зробили! Замотали руки соломою та й підпалили, а потім зарубали на смерть. Та хіба титаря одного! Слово не так — вони до в'язниці, вони катувати. Не стерпів народ, пішов у гайдамаки — боронити бідний свій край. Казали ще люди, ніби цариця золоту грамоту написала, щоб усіх панів ляських повбивали та вільні собі жили. Був у нас отаман — орел — запорожець Максим Залізняк. Бачив його, бачив, як приїхав він з Мотриного монастиря. Як глянув на нас, серце в мене запалало. - З того монастиря, куди ми йдемо? — питає Тарас і аж захлинається від цікавості. - Еге ж, із того. - Ну, кажіть, кажіть, діду. - У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом — панів бити. Був з ними й кобзар, сліпий Волох. Саме під Маковія над річкою Тасьмином, що під Чигирином, зібрались гайдамаки в діброві; стояли в них уже готові вози з таранею залізною—така там тараня, що добре її панки-ляшки покуштували. Розібрали гайдамаки свячені ножі та й чекали на третіх півнів. Та осавул Максимів не стерпів, не дочекався третіх півнів, запалив Ведмедівку, і запалала вся Україна... Отаке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка — навіть жінки з рогачами у ліси до гайдамаків подались. А Максим своєю шаблею-домахою (Шабля з дуже міцної сталі, виробництвом якої славилося в старовину місто» Дамаськ (у Сірії)) рубає, карає, поля трупом вкриває, ксьондзів клятих, єзуїтів вимітає, щоб і на насіння не було. Уміли на чужу землю, на чуже життя зазіхати — ну й покуштуйте добре кари народної!.. Ото, бачиш, ліс у ярку, там озеро... - Це ж Гупалівшина, діду! Так, так, Гупалівщина. Того її й Гупалівщиною назвали: їхав у Будища Залізняк із своїми коліями, питає хлопця—кирилівського нашого, батька Семенового. Семена «Смолька знаєш? Ну, от, його батька, Трохима, а той ще малим був,—може, як ото ти тепер.—Чи ляхів бачив?—Бачив,—каже,—вчора, а сьогодні ні однісінького нема ні в лісі, ні поза лісом.—Та й показав стежку їм до озера в ярку. Дав йому за це Максим дукачик золотий, і поїхали в ліс. У тому лісі льохи із скарбами були. Оточили весь ліс—нема ляхів, а голови вгору підвели — як груші у гіллі поховалися! Ну, й позбивали ті груші додолу; гупали, гупали так, що й навіки ліс Гупалівщиною назвали. - А льохи із скарбами? - Розшукали льохи із скарбами, забрали скарби, усій бідноті роздали, а самі до Лисянки подалися та й до Умані. Уже й Гонта Іван назустріч коліям вийшов, козацький сотник. - А Гонту ви бачили? - Ні, Ґонти не бачив, та, кажуть, вірний побратим був Максимові, за Вкраїну життя віддав. Ох, і було на Умані, дісталося ляхам...— і замовк дід. - А потім?—питає Тарас. - Що ж потім — зрадили гайдамаків, і цариця і її військо з шляхтою разом задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому одрізали, четвертували, Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити. - А золота грамота? Ви ж казали, вона золоту грамоту написала, щоб люди вільні були... — Яка вже там грамота! Отака та золота грамота, що всі ми кріпаками під паном ходимо. Одурила цариця... — зітхнув тяжко, махнув рукою дід, пішов мовчки. - А он уже й монастир!—закричала Яринка. Вона по дорозі волошки, кашку, медок збирала, мало до діда прислухалася. Замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить Тарас у браму, бачить невелику церкву з однією банею і великим хрестом. Це ж тут колись ховалися запорожці, переодягнені ченцями. І малий Тарас приглядається до кожного ченця, що виходить назустріч прочанам. Та ні, ці не такі! Ці ченці дивляться, чи багато їм баби крашанок принесли. Вони не скажуть, як ті: «Агей, по конях! Ану, на панів!» Ні, ці співають: «Братіє, терпіть і аз воздам вам!» Ні, цих нудно слухати малому Тарасові. Він не достояв до кінця служби, вислизнув на цвинтар. Там, на цвинтарі, на могилах люди сіли спочивати. Прийшли і з Звенигородки, і з Вільшаної... Найбільше коло однієї могили зібралися. Сидить старий сліпий кобзар, кобза коло нього. Тарас до діда в церкву. Стоїть дід Іван проти Івана-воїна, ледь ворушить губами, розказує йому щось своє, дідівське, молиться—за внуків молиться, за дітей своїх, за всю бідну сплюндровану Україну та за упокій душі батька Максима і його побратима Івана. - Діду! Діду! —сіпає його за рукав Тарас.—Ходімо на цвинтар! Там старий Волох! Та що ти, схаменися, старого Волоха ляхи спалили! Ще й батька твого на світі не було.—Та все ж таки виходить дід з церкви, хіба він може кобзаря обминути? Ну, так і є, це ж його приятель, що й на храму з ним стрівався і на ярмарку у Вільшаній. Підійшов, признався, привітався, вклонився—хоч і сліпий той, а треба й сліпого вшанувати. - Ще живий, старий? — засміявся кобзар. — Ще на небо до приятелів не хочеш? - Ще тут козак потупає, ще тебе послухає. - Діду, попросіть їх, щоб заграли! - Заспівайте! Заспівайте!—попросили й люди, що сиділи навкруги. - Заспівай, старий, — мовив і дід,—та заспівай про наших про славних гайдамаків! А Тарас найдужче: - Діду-кобзарику, заспівайте! Усміхнувся кобзар, погладив рукою біляву голову, дарма що сліпий, а почув, де цей хлопець цікавий, узяв кобзу, заспівав: - Ой, у неділю рано-пораненьку Під Умань виступали, А в понеділок ополуночі Гармати загули, А у вівторок до полудня І Умані добули. Ой, і говорили славні запорожці, До Умані йдучи: - Будуть, браття, пани-молодці, З китайки, онучі! Наш полковник Залізячок Так він їм каже: - Не одна тут ляська Голова поляже! - А скільки й наших полягло,—зітхнула якась бабуся,—скільки наших коліїв отут у могилах лежить! - Отут?—питає Тарас. - Отут, дитино, і написи є, та не прочитати мені, темній. Так я прочитаю!—схопився Тарас і нахилився до кам'яної могили і по складах розібрав: — Семен Неживий. - Оце ж наш, Звенигородський,—загомоніли люди.— Він перший у колії пішов! Галайда Ярема,—вичитав по складах Тарас, лазячи по могилах. Та це ж той,—каже дід,—що в корчмі за попихача був, а потім до батька Максима втік. - Отаке мале, а прочитати вже розуміє! —дивуються баби. - Воно в мене хіба ж таке!—каже дід... Увечері під брамою полягали прочани. Поприносили вони сюди, до святих стін, до ченців свої скорботи, свої гіркі сльози, на останні копійки поставили воскові тоненькі свічечки перед образами, і легше стало на душі. Витягнули зморені ноги на землі і не чують, що твердо, спрацьовані руки підклали під голови, і рідкий гість—спокійний сон— злетів на них. Здається їм, що в святому місці залишиться їхнє лихо, їхні злидні. А в святому місці, за брамою, ченці ще довго не спали: багато прочан було сьогодні, багато свічечок понаставляли, і багато мідяків попадало в тарілки — треба все підрахувати, це ж чималий прибуток. Це ж у них — як жнива. Не спить і малий Тарас. - Діду, діду, — шепоче він, — а що, якби знову гайдамаки, та на панів, та за волю!.. - Спи, спи, дурне, не базікай такого! — затуляє йому рукою рота дід.— Щоб ще почув хто! Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини—і може тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу, за який гинули безстрашні гайдамаки, поховані тут, за брамою, на цвинтарі і в високих могилах на безмежних широких степах. ПЕРШИЙ ДЯК


А читати Тарас, справді, вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід. - Що в голові є—те довіку твоє,—сказав він.—Час уже Тараса до дяка в науку віддати. - Та чи не мале ще?—озвалася тихо мати. Але батько підтримав діда. - Нічого, хай змалку вчиться. Що вмітиме, того за поясом не носитиме. Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи. Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк «сліпий» Совгир, гучним голосом проказує: - Аз-буки! Аз-буки! — А за ним хлопці всі хором: - Аз-буки! Аз-буки! А інколи чути плач та зойки, і дядьки, підморгнувши один одному, кажуть: - Ач, дяк березовим пером виписує! Чудний був оцей учитель—«сліпий» Совгир. Він не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди, бо як закотить своє зизе око, коли виспівує псалтир, то здавався сліпим. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Власне, він не був справжнім дяком. Якось у титаря гуляли сусіди, між ними і старий дяк. От старому дякові після доброго титаревого меду чомусь погано стало, а на ранок він і дуба дав. Тоді в товаристві був і Совгир. Несподівано для всіх у неділю став він на криласі і почав з попом службу правити. І так сподобався його громоподібний бас, що всі, як один, зраділи: є в них такий голосистий дяк, і можна вже не турбуватися про вчителя. Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, «аки пастирю доброму», і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком: — Аз-буки, аз-буки! А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями: - Аз — били мене раз! Буки — не потрапляй дякові в руки! Та потрапляти доводилося Тарасові частенько. Непосидючий, цікавий до всього, Тарас до науки відчув велику охоту, хоч і важка була ота наука! Хіба що розуміли хлопці в тих словах, які повторювали за дяком? - Ти вчи, дурне,—казав удома дід. — Потім зрозумієш, що та до чого—всіх так учили. А до того ж ці незрозумілі слова — кажуть, піп такими в церкві службу править — підкріплювалися трійчаткою, триремінним батіжком, що висів завжди на стіні, та дяківськими штурханами. Тарасові чи не найбільше від усіх перепадало... Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть—і вже надворі, і вже дременув до стодоли. А там коло стодоли на соломі проти сонечка щасливі хлопці, які не ходять до школи, вовтузяться собі та борюкаються. Тарас між ними одразу верховодою. Та недовго доводиться йому гуляти; де й не візьмуться два псалтирники — це школярі, що вже псалтир вивчають, — схоплять його та й тягнуть у школу. А дяк, звісно, по голівці його не погладить. Погладити то погладить, та не по голівці, а по іншому місці доброю різкою. У суботу, після вечірні, дяк для всіх своїх учнів улаштовував «субітки» — годував різками; до того ж наказував лежати спокійно і «не борзяся» читати четверту заповідь: «Помні день суботній». Така вже була тоді наука, що без різки і слова не вивчиш. Так і дяка вчили, і він так учив. - Нічого,— підбадьорював дід,— поки не намучишся, доти не научишся. - Краще вже вивчити швидше,— вирішив про себе Тарас. І цікаво, що ж далі буде? Він скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий. - Казав дяк, — сказав батькові, — що вже часослов треба. - Отаке! — сплеснула руками Катруся. — Мамо! Тату! Та наш Тарас усіх випередив! Он Іван Бондаренко і половини ще не вивчив. — Так це ж треба кашу варити, дякові нести, — заклопоталася мати, — глянула на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка.— Ох ти ж мій школярику вчений! - А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, — повідомляла всіх Яринка. Вранці і мати, і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені штанців брязкотіло кілька мідяків і стирчала дерев'яна ложка. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир. - Тарас кашу приніс! Тарас кашу приніс! —загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю. Тарас перший між ними був героєм такого урочистого дня. Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого нового, тільки трохи повторили, і всі хлопці не бешкетували, а чекали, поки почнуться урочисті дії з кашею. Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою. - Їжте Тарасову кашу,— засміявся Совгир,— а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти. Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір'я і поставив на середині. - Ну, хто влучить? — спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив. - А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир. Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало. - А чого це так роблять? — спитав Тарас удома. — І кашу несуть, і горщик потім б'ють, і вуха мнуть? Навіть дід знизав плечима. - А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться. - От кінчай часослов швидше,— сказала мати,— то й ще каші наварю. Таки добре вивчився Тарас читати — нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне «алілуя», що баби тільки головами похитують. - Оце буде дяк! - Куди йому,— скаже батько. - Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй. - Дяк не дяк, а буде добрий козак, — усміхнеться дід, — і до науки мастак!
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка