Іваненко Оксана Тарасові шляхи передмова



Сторінка8/8
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
*

Перша книга! Перший «Кобзар»! Як нетерпляче чекає його виходу Тарас. Ех, шкода, нема Штернберга! Повесні обнявся з ним Тарас востаннє на набережній Неви, стояв довго, поки той зійшов на пароплав, з ним ще знайомий художник-мариніст Айвазовський - поїхали щасливі до Італії. - Не забудь мене, Васю! У «Кобзарі» був вірш на чотири рядки: На незабудь. В. І. Штернбергу Поїдеш далеко, Побачиш багато; Задивишся, зажуришся, — Згадай мене, брате! Вася махав із палуби шляпою, кричав: - Кінчай Академію! Чекатиму тебе в Римі! Надішли «Кобзаря» одразу, як вийде! До побачення, Тарасику! До побачення! Звичайно до побачення. Тоді гадалося - побачаться ще і в Римі, і на Україні, і в рідній Академії в Петербурзі. Тарасові здається, ніхто не замінить Васю. То була така безтурботна, захоплена молода дружба! Хоча останнім часом коло знайомих дуже поширилося. Тарас почав більше зустрічатися з літераторами. У Петербурзі були на той час різні гуртки, літературно-музичні салони. Збиралися у старого графа Вієльгорського, у медальєра графа Федора Толстого, у Кукольників, у редактора «Художественной газети» Сгруговщикова. У декого з них були спеціально визначені дні на тижні, а то й просто збиралися вечорами. Молодше покоління любило збиратися у Панаєва, у найгостиннішого серед літераторів — Євгена Павловича. У Гребінки Тарас познайомився з Панаєвим та іншими літераторами, що друкувалися в «Отечественньїх записках», «Современнике». Тут на вечорі вперше почув він про Бєлінського, талановитого молодого критика, про якого моторний, живий Панаєв говорив із надзвичайним запалом. Справді, статті його привертали увагу всіх, хто більш-менш цікавився літературою. - Ми таки перетягли його до Петербурга з Москви,— задоволене казав Панаєв.— Для російської літератури почнеться нова доба. Звичайно, визнані петербурзькі знаменитості звисока дивляться на нього, звуть студентом-недоучкою. Але ви знаєте, навіть Пушкін цікавився його думкою,. а Бєлінський був тоді ще зовсім молодим. Тарас побачив Бєлінського на вечорі у Струговщикова. Взагалі, то був чудовий вечір у квітні 1840 року. Зібралося багато знайомих і, звичайно, Великий Карл. Скільки карикатур намалював він у той вечір з Глінки! «Глінка на балу в Смольному інституті», «Глінка «обожаемый», «Глінка, що співає без голосу і без фрака» (Це вже, звичайно, коли лишились тільки свої!), «Глінка в захопленні від своїх творів», «Глінка замислив нову оперу» і так без кінця. І Брюллов і Глінка були в ударі — але не з самого початку... Мета вечора - послухати приїжджих музикантів Дрейшока і Стера. Приїхали брати Кукольники, Федір Толстой, Одоєвський, Панаєв, скульптор Яненко («завжди П'яненко», як його звали), Сологуб, Микола Маркевич, з яким Тарас уже добре був знайомий. Прийшли ще художники й літератори. Зайшов чоловік років 32-х, худорлявий, блідий, з строгим обличчям. - Це Бєлінський, — сказав Маркевич Тарасові. Бєлінський довго сидів мовчки, осторонь; та його втягли в розмову Сологуб і Панаєв. Тарас не наважувався заговорити, але йому дуже хотілося послухати, про що вони говорять. До Тараса долинула фраза Бєлінського: - Якщо у мистецтва відняти право служити громадським інтересам — це значить не возвеличувати його, а знищувати. Це ж позбавить його живої сили-думки, це ж значить зробити його забавкою гультяїв. Тарас присунувся ближче. Ця думка, висловлена переконливо і твердо, одразу захопила його. «Я тепер не промину в журналах жодної статті Бєлінського», подумав Тарас. Заговорили про Лєрмонтова - справа з його дуеллю тільки-но нашуміла в Петербурзі. - Знову його, бідного, в заслання на Кавказ, — зауважив Панаєв. - Ви бачилися з ним недавно, Віссаріоне Григоровичу? - Так, я був у нього в ордонанс-гаузі, коли він сидів там за цю дурну дуель. Тепер він на мене справив зовсім інше враження, ніж раніш. У суворих сірих очах Бєлінського щось потепліло. - Це буде другий Пушкін!—зауважив хтось. - Скоріше Байрон! - Ні, — заперечив Бєлінський. - Це не Пушкін і не Байрон! Це - Лєрмонтов. Навіть тепер, коли він ще такий молодий і тільки почав свій літературний шлях, він зробив так багато, а скоро ім'я його стане народним. Знамениті музиканти вже готувались почати концерт. Для них спеціально були взяті на прокат два роялі (які вони сумлінно розбили на кінець вечора). Напевно, піаніст Дрейшок був віртуозом, але щось його музика не робила на Тараса належного враження. Він поглянув на Глінку — цікаво, як той сприймає цю музику? Глінка трохи нахилив убік своє кругле обличчя і раптом, підморгнувши, шепнув: «Ач, як пальцями котлети рубає». Тарас мало не засміявся. Бєлінський непомітно встав і пішов, не дочекавшись вечері. Тарас співчував йому. Проте, коли сів за рояль Маркевич і заграв з скрипачем Стером концерт Ліпінського - Тарас відчув себе на сьомому небі. За вечерею заговорили про нову оперу Глінки «Руслан і Людмила». Глінка не витримав, підсів до рояля й почав виконувати окремі номери, імпровізувати нові. Лишилося мало людей — тільки свої. Музика Глінки, веселі малюнки Брюллова і зустріч з Бєлінським — яка чудова ніч! Вечір тягнувся до ранку. Тарас відчував різні нові повіви серед молоді, якийсь чистий подих у літературі. Наче молодим хотілося ширше розкрити вікно у російському літературному домі... Коли б частіше зустрічатися з Бєлінським... *

У 1840 році в друкарні Фішера в Санкт-Петербурзі вийшов перший «Кобзар» Тараса Шевченка. Вітаю, Тарасе, від щирого серця! — обійняв його Євген Павлович.— Що ж то скажуть про нього, як приймуть? Незабаром він повідомляє: - Прочитайте «Отечественные записки» № 5. Тарас хвилюється дужче, ніж перед здачею програми в Академії. У цьому номері надруковані вірші Лєрмонтова, Кольцова, повість Панаєва. Тарас розшукує відділ «бібліографічної хроніки». «Имя г. Шевченки, если не ошибаемся, в первый раз еще появляется в русской литературе, и нам тем приятнее бьіло встретить его на книжке, в полной мере заслуживающей одобрения критики». Ну, значить можна спокійно читати далі досить таки велику рецензію. От цитати з його віршів і похвала Штернбергові за малюнок, а головне, схвалюють те, шо вірші його «так безыскусственны, что вы их легко примете за народные песни и легенды малороссиян, это одно уже говорит в их пользу». Хто написав цю статтю? Підпису нема. Але Панаєв говорив, шо відділом бібліографії там відає тепер Бєлінський, отже він принаймні знає про цю статтю і згоден з нею. У кав'ярні на Невському Тарас швидко переглядає свіжі номери газет. От ше рецензія в «Литературной газете»: «В стихах Т. Г. Шевченки много огня, много чувств глубоких, везде в них горячая любовь к родине. Его кар-тины верни с натурой и блещут яркими живыми красками. Вообше в авторе этих малороссийских стихотворений виден талант неподдельный». Задоволений Гребінка щоразу при зустрічі наче дарує: — Прочитайте «Современник». Бачите, літературний Петербург прийняв «Кобзаря». Так, «Кобзаря» прийняли в Петербурзі. На черговій вечірці у Гребінки шумно вітає Панаєв, басом співає «многая лета» Гулак-Артемовський, що вже полонив «на Великому театрі» весь Санкт-Петербург, а Гребінка задоволене посміхається: - Що ж, «Тарас був парубок моторний». Що не кажіть, а такого ще не було в нашій поезії. А от у моєму альманасі «Ластівка» будуть нові твори нашого милого кобзаря. От і з України лине перша вісточка. Пише «коханому паночку Тарасові Григоровичу Шевченку» старий Квітка-Основ'яненко: «Господи милостивий, читаю... Ну, ну. Бодай ви мене не злюбили, коли брешу: волосся в мене на голові, що вже його небагацько та й те навстопудилось, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє... Дивлюся... Жіночка моя хусточкою очиці витирає... так читали й плакали...» Читали, плакали і навіть вірші присвячували невідомому кобзареві на далекій Україні. А народ, простий народ... О! Читали всі, хто тільки був письменний. І Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв'язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він «не одинокий», він «не сирота», він кобзар свого народу. *



Брюллов часто говорив Тарасові. - Усе життя я мрію створити картину з російської історії. Скільки героїчного виявив народ у боротьбі з ворогами, що намагалися захопити нашу землю. У Москві я гадав, що напишу картину, присвячену Москві. Але зараз інший сюжет хвилює мене. Вечорами він весь час щось малював, накидав на картон. Тарас розумів, що його вчитель задумав велику картину. Якось уранці в кооидорі Академії Брюллова зустрів Струговщиков. Карл Павлович був у збудженому настрої. Хлопчик Ліпін, його «синок», тягнув цілу купу художнього начиння! - Йдемо на облогу Пскова,—заявив Брюллов. -Пам'ятаєш, я показував тобі ескіз. Працюватиму у великій майстерні, нікого не пускатиму. Ти вже будь другом, надсилай з моїм Лукіяном по дві чашки кави, два яйця та миску супу. І нікому ані-ні! Ну, почнемо благословясь! Тарас був заглиблений у свої академічні заняття, та й чекав, поки Брюллов сам покаже йому свою роботу. Справді, тижнів за два Брюллов зайшов до нього у сірій робочій блузі, з пензлем у замазаних фарбою руках. Тарас глянув на нього і зареготав — маестро схуд, заріс бородою, але очі задоволено блищали. - Ну, що ви наробили за цей час? Показуйте все і ходімте до мене. Я вам свою програму покажу! Тарас із острахом увійшов у майстерню і зупинився приголомшений перед величезним полотном. Жива облога Пскова була перед ним! Так от на якому героїчному епізоді захисту своєї батьківщини зупинився Брюллов! Для цього він читав і перечитував історію Карамзіна, літописи, їздив торік у Псков, накидав безліч ескізів. Тарасові здавалося, він чує зойк і брязкіт списів об залізні щити лівонських загарбників; він наче чує, що каже стара мати, виряджаючи на подвиг сина. І сам наче відчуває ту спрагу, з якою п'ють втомлені воїни воду з відра, простягнутого дівчиною. Багато художників були не задоволені останньою картиною Брюллова, та правда, вона була ще не закінчена, і він сам був ще незадоволений і скоро охолов до неї. Товариші вважали, що нема в ній стрункості, композиції, надто строкаті фарби. А Тараса захопила ця картина, героїчна тема її. Він годинами простоював перед нею, і уява домальовувала і розповідала те, чого ще не встиг зробити Брюллов. Адже написати щось велике з героїчного минулого свого народу було також і його мрією! А чим не величні сторінки історії: народні повстання проти чужоземних загарбників, гайдамаки, про яких розповідав старий дід Іван, про яких співав сліпий Волох на монастирському цвинтарі на храму? Він чув нещодавно розмову Гребінки з одним земляком — паном Мартосом. - Це все-таки пляма в нашій історії,— казав Мартос.— Гайдамаки — це розбійники, грабіжники. Я цікавився цим, та нічого, крім романа Чайковського польською мовою «Вернигора», я не знайшов. Тарас слухав мовчки панську розмову, але коли той запропонував прочитати роман (адже Тарас знав польську мову), він узяв. Дома почав читати і з огидою відкинув геть. Що міг писати польський гоноровитий шляхтич про гайдамаків, які боролися саме проти шляхти? Адже не проти польського народу вони йшли, а проти шляхти! Звичайно, проти шляхти, єзуїтів, ксьондзів, проти всіх тих, хто сіяв ворожнечу між простим народом. Все дужче і глибше замислювався Тарас над долею свого українського народу, над кревним зв'язком його з російським, над зв'язками з іншими слов'янськими народами. Він тепер уважно переглядав журнали і в цьому ж таки 1840 році в «Отечественных записках» натрапив на статтю Іоанна Колара — «Про літературну взаємність між племенами і наріччями слов'янськими». Це були ліричні міркування одного із знаменитих учених-славістів. Гребінка й інші літератори захоплювались цією статею. Багато що в ній подобалося й Тарасові, особливо думки про єдиний корінь слов'янських народів. «Слов'янські коліна — чада єдиної праматері, розвіяні бурею часів, втішаються і радіють, згадуючи про своє спільне походження». «Слов'янський народ прагне до своєї початкової єдності,, як рослина, що досягне цвіту і плода - до свого сім'я і зерна». «Це все вірно, це все вірно, — думав Тарас. — Він вірно пише —землю можна знайти іншу, але іншої мови і народу — ніде й ніколи, земля сама по собі мертва, народ — це наша кров, життя, дух». - А от як він чудово підмітив,— сказав Євген Павлович. — У кожного народу на носі окуляри самолюбства, і крізь них він дивиться на всесвітні події, але зарозумілість завжди йде поряд з неуцтвом. Послухайте, ода «Бог» Державіна перекладена мовами японською, китайською, татарською, вишита золотом на шовку і висить в їхніх храмах, а в Німеччині не знають ані оди, ні поета! Багато він хорошого написав,— сказав Тарас роздумливо, — цей учений муж, треба ще Шафарика мені почитати, але надто у нього все мирно, лагідно. Любов до свого народу, покора царям, хоча б вони були з іншого народу. Яка ж може бути любов між народами при покорі царям? Та Євген Павлович замахав руками, не любив він таких небезпечних розмов. Яка може бути єдність народів при покорі панам, царям? І чи буде колись нерозмежована, щаслива, вкрита житом, пшеницею велика слов'янська земля? Хто посіяв споконвіку ворожнечу між слов'янськими дітьми? Між поляками і українцями? Болить серце, як згадаєш: Старих слов'ян діти Впились кров'ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти... Це були рядки нової поеми. «Гайдамаки» — от про що він напише, про народну боротьбу за свою незалежність. Йому тісно стає в колі поміркованих літераторів, які збираються на «вечорниці» у вітальні Євгена Павловича, гомонять спокійно про народ, про літературу, про мистецтво і бояться кожного сміливого слова. Але він відчуває — він не одинокий і в літературі. Адже думки Радіщева, Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова, Гоголя запалюють молодь. А Бєлінський! «Неистовый Виссарион», як звуть його. Він вимагає зовсім іншого від літератури, ніж було досі, він, як ніхто, розкриває перед усіма ці думки передових письменників. Ні, він не одинокий — ще ж весь народ!.. Тарас знає цей народ, бо він сам з нього, і він ненавидить кріпацтво, як ніхто з його собратів у літературі. Це вже напевно! І нова поема про повстання українського селянства та козацтва звучить і зараз, як заклик до боротьби проти панів, проти неправди і насильства. Гонта, Залізняк, Ярема Галайда — образи мужніх, сміливих людей, що над усе ставили волю і незалежність батьківщини, поступаючись для цього своїм особистим. Тарас зовсім перевтілився в своїх героїв. Пишучи, як Гонта убиває своїх синів, він заплакав, але зрадити художню правду він не міг. Він був сам, наче живий свідок усього, що діялося, і наче сам він був наймитом, попихачем усіх, Яремою. Він наче перед собою бачив, як: У темному гаю, в зеленій діброві, На припоні коні отаву скубуть, Осідлані коні, вороні готові. Куди то поїдуть? кого повезуть? Он кого, дивіться! Лягли по долині, Неначе побиті, ні слова не чуть. Ото гайдамаки. На ґвалт України Орли налетіли. І в його Яреми, затурканого попихача, теж виростають крила. А яким ніжним співом звучить розповідь про вірне кохання Оксани і Яреми. Тільки про таке кохання мріє і сам Тарас. Нестримним поривом до життя, вірою в нього, бажанням жити і радіти попри все б'ється його серце. О боже мій милий, Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить, Або чорнобрива в гаю заспіває... О боже мій милий, як весело жить! Як і в його улюбленого Яреми, у нього самого наче виросли крила, коли він писав цю поему. Він не тільки правдиво і щиро описав те, що знав і чув — ні, свої думки, надії, віру в свій народ втілив він у цій поемі, і вона промовляла до душі кожної простої людини, до душі кожного кріпака. Ця поема, присвячена старому Григоровичу на пам'ять про день визволення з кріпацтва, довго не виходила в світ. Миколаївська цензура не пропускала багатьох «возмутительных» («Возмутительных» — у розумінні того часу, таких, що «возмущали», закликали до бунту) місць і випустила її з викресленими і спотвореними рядками. Та й у такому вигляді ця книжка налякала багатьох панів, навіть знайомих Тараса, але багатьох людей порадувала. Як багато людей і на Україні і в Росії читали й зачитувались нею. *

Віхало, віхало, звідки тебе наїхало? Мете, гуляє завірюха, закидає чорний шлях, — ні проїхати, ні пройти. Коні вибиваються з сил. їздили селяни аж у Київ, посилав управитель. - Не доїдемо, треба тут заночувати, — сказав старіший. — Он, бачите, хата. Постукали в хату, що ближче, зайшли, розляглися. Один молодий, другий вже сивовусий. Коло каганця сім'я сидить: батько, мати, діти. Злиденна вечеря на столі і — книжка на столі. Читає по складах хлоп'я, та так гарно, так складно виводить: - Україно, Україно, Серце моє, ненько. Як згадаю твою долю, Заплаче серденько. . . . . . . . Червоною гадюкою Несе Альта вісті, Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти. Присунулися ближче подорожні. - Ану, мале, ще почитай. До пізньої ночі читав хлопець «Тарасову ніч», «Катерину» прочитав так, що аж сльози покотилися, а старша дочка за пічкою у хустку обличчя сховала, щоб не бачили, як плаче. Єсть на світі доля, А хто її знає? Єсть на світі воля, А хто її має? - Що воно за книга така? - спитав старий. — Скільки живу, такого не чув. - «Кобзар» зветься, а написав Тарас Шевченко. - Ану, візьми папірця, — мовив подорожній, — перепиши мені, хлопче, хоч трохи. Вранці поїхали собі далі шляхом, додому, а за пазухою заховані були рядки з того дивного «Кобзаря», написані простими рідними словами, про недолю, про неволю, і шепотіли уста: Високії ті могили, Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять. І полинула чутка по всіх шляхах про дивного кобзаря. І чекали люди його пісень і говорили нишком про волю.
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка