Жорж Блон ангел мертвої річки



Сторінка1/8
Дата конвертації07.03.2016
Розмір1.71 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Annotation


Романові французького письменника Жоржа Блона (нар. 1906 р.) «Ангел Мертвої річки» притаманні кращі риси традиційного європейського детективу — суто кримінальна фабула вдало поєднується в ньому з психологічним підгрунтям поведінки персонажів. Розкриття серії загадкових убивств у передмісті Парижа першого повоєнного року вводить читача в своєрідну атмосферу того часу, в світ складних людських взаємин.

Жорж Блон

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

notes1

Жорж Блон
АНГЕЛ МЕРТВОЇ РІЧКИ
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Перекладено за виданням: Georges Blond. L'Ange de la Riviere morte. — Christian Bourgois, Paris, 1971. Малюнки ОЛЕГА БЛАЩУКА  



1


 

Жеральдіна Летандар нараз прокинулась: кімнатою хтось ходив… Та ні, це знову лише кошмарний сон. Завжди той самий, викликаний одним і тим же. Лікар повторював їй десятки разів: «Забагато їсте на ніч. Мусите обмежитися легкою вечерею». І справді, тиск не падав, Жеральдіна відчувала, як гупає у вухах, переганяючи кров, її старече серце. Просто сказати — легкою вечерею! Коли зачинялася крамничка, всі страшенно хотіли їсти, й Жеральдіна теж. «Матусю, ще трохи паштету? Я теж собі покладу!» Зять Анрі відрізав ще одну скибку. Люсьєна підкладала дітям. Вельми приємно було дивитись, як ласують малюки. Адже тепер так багато дітей живуть надголодь. Навіщо тоді заробляти стільки грошей… Врешті Жеральдіна й собі підкладала скибку паштету. Запивала вином; звичайно, не тим, що по картках… Старече серце, що почало було вгамовуватися, раптом закалатало знов. Жеральдіна могла о присягнути, що хтось потихеньку торгнув дверима. Ні, не дверима її кімнати, а надвірними, на першому поверсі. Півлежачи на трьох подушках із широко розплющеними в темряві очима, Жеральдіна дослухалася. Знову запала тиша. Інколи, у вітряну погоду ті двері стукали; але то було рівномірне, заспокійливе постукування: стук-стук, стук-стук… Двері немов промовляли до неї: «Ми, як завжди, на своєму місці, добре зачинені, на міцних завісах і засувах, це лише вітер пустує…» За довгі літа навчаєшся пізнавати всі звуки в своїй оселі. Жеральдіні здалося, що цього разу хтось добре наліг на двері, немов намагався зламати замок… Люсьєна сто разів їй торочила: «Колись тебе, мамо, знайдуть задушеною. В твоєму віці жити самотою — божевілля…» Жеральдіна на те нічого не відказувала. Вважала, що дурістю було б у її віці жити в чужому домі. Навіть у рідних дітей. Працювати з ними, їсти за одним столом — згода. Але зберігати незалежність. Коли Люсьєна з чоловіком справили новосілля в своєму так затишно обладнаному будиночку — один лише Бог знає, скільки це коштувало! — Жеральдіна відчула себе сильною й гордою. Вона лишала їх увечері, щоб повернутись у власну домівку. До себе. Ні, вона нізащо не знесла б, щоб нею хтось командував, навіть рідна дочка. Люсьєна мала точнісінько таку ж, як і в неї, вдачу, верховодила над усіма, включаючи й чоловіка. Свого часу Жеральдіна теж тримала в руках Урбена Летандара. Знов оті двері. Жеральдіна намагалася переконати себе: «Це, певно, якийсь собака чи, може, кіт». Ні, звичайно, не кіт. Кіт не притуляється до дверей. Собака наробив би більше шуму на цементованому ґанку. Таке вже траплялося, хоча сусідські собаки дуже рідко полишали свої подвір'я. То що ж це? Крізь шалене калатання серця Жеральдіна намагалася слухати, а не уявляти. А вона саме уявляла собі навстіж розчинені надвірні двері. Встати, розчинити вікно й покликати на допомогу? За п'ятдесят метрів жили сусіди. Але якщо то лише собака, Жеральдіна стане посміховиськом. Їй уже вчувався голос дочки: «Ну ось, ти й сама бачиш, як це несерйозно! Віднині лишаєшся ночувати в нас». Говорячи про свій будинок, на три чверті оплачений матір'ю, Люсьєна казала: «в нас». То було цілком природно. З темряви випливав світний циферблат будильника: за п'ять хвилин друга. Паризькою вулицею на повній швидкості пронісся автомобіль. Машини тепер бували тут нечасто, не так, як одразу після визволення. З десятої години вечора до сьомої ранку панувала тиша. О сьомій годині гурчали, беручись на гору, вантажні машини з американської бази. Досягнувши Паризької вулиці, вони неслись, мов навіжені. Частенько за кермом можна було побачити й негра. На першому поверсі зарипіла підлога. Жеральдіна піднесла руку до горла. Тепер вона вже була певна, що це їй не примарилося. Саме зараз треба було звестися, відчинити вікно, покликати на допомогу. За хвилину могло стати пізно. Негри не знайдуть грошей на першому поверсі й піднімуться вище. Понад п'ятнадцять мільйонів в асигнаціях. Атож, п'ятнадцять мільйонів. Що ж це таке сьогодні діється… Внизу таки хтось ходив. Важкі чоловічі кроки. Отже, це вже не вигадки, страхи, припущення, це — жахлива реальність. Годинник показував за дві хвилини другу. Коли перші вантажівки понесуться під гору, буде пізно. Жеральдіна відчула, що задихається від страху: «Може, я вже буду мертва!» Якась сила скувала тіло, щось важке притискало до ліжка її, завжди рішучу Жеральдіну Летандар, яка досі нічого не боялася, й це всі знали. Жеральдіна подумала: «Негри!..» — і все. «Троє чорношкірих американців учинили напад на перехожого в Баньоле». «Чорношкірий морський піхотинець у стані сп'яніння налетів джипом на дерево». Ця жінка, яка без хвилювання читала зведення найжахливішої з воєн, жінка, яка не тремтіла під час бомбардувань, — аж полотніла, подибуючи в газетах найменший натяк на витівки кольорових. «Негри!..» Нічого не можна було вдіяти з цим панічним, по-справжньому дитинним жахом, можливо, спадком якогось невідомого пращура, що вирятувався колись із страшної пригоди. Жеральдіна Летандар чула, як хтось ходить першим поверхом, і тремтіла в ліжку, враз утративши всю свою відвагу, неспроможна уявити собі, що зловмисники, які вдерлися до її дому, могли бути й білими людьми, яких вона не боялася. Будинок доньки стояв за п'ятсот метрів, поряд із колишньою внутрішньою митницею Кретея. Там усі, мабуть, спокійно спали — Люсьєна з чоловіком у їхній гарній спальні, вмебльованій березовим гарнітуром. А вона, Жеральдіна Летандар, була сама-самісінька, прикута страхом до ліжка… Жеральдіна відчувала, як великі сльозини скочуються її обличчям. На мить промайнув спогад про Урбена, але вона ще не хотіла вмирати… Жеральдіна почула кроки на сходах, і раптом страх зійшов. Вона відкинула простирадла, спустила ноги додолу. Засвітила світло і, взувши капці, рішуче попрямувала, але не до вікна, щоб покликати на допомогу, а до дверей своєї спальні. Двері відчинилися. — А-а! — мовила Жеральдіна…  

Бармен Гастон зняв трубку: — Алло… Вам пана Норея?.. Так, він тут… Добре, пане. — Обернувшись до мене, він сказав: — Пан Комб запрошує вас на нараду, пане Норею. А я саме збирався замовити сніданок. — Ви певні, що йдеться про мене? — Так, пане Норею. Я підвівся з-за столика. Я не звик, щоб мене кликали на наради. Правду кажучи, такого ще не траплялося. Тільки відповідальні редактори рубрик укупі з головним редактором і секретарями редакції входили до цього мозкового тресту. Йдучи сходами донизу, я запитував себе, яка цеглина звалиться мені на голову сьогодні. Керівництво редакції сиділо півколом перед директорським столом. Мене зустріла прикра тиша. — Що це за справа в Кретеї? — спитав мене Комб. — Злочин на грунті кохання? — Не знаю, пане директоре, не думаю… — Боде казав, ніби це трапилося неподалік від вас. Здається, вас навіть допитували в поліції?.. — Так, пане директоре, сьогодні вранці. В мене лише перевірили документи, спитали, чим я займаюся, де працюю. Мені здалося, поліцаї цілком удовольнилися цим. Я майже відразу ж поїхав, бо мав бути тут… — Ви не знаєте, в чому справа? Ви навіть не поцікавилися? Я вагався з відповіддю. Мовчазна несхвала з боку Великої Ради гнітила мене. — Там не йшлося про спорт, — промовив я невпевнено. — Я чув од моєї квартирної хазяйки, ніби вбили стару жінку з метою пограбування… — І більше ви не розпитували? Директор Комб відчув, що сигара згасла. Хронікер релігійного життя поспішив дати йому вогню. — Дякую, — сказав директор і знову звернувся до мене: — Дозвольте, мій любий Норею, зауважити, що вам зовсім бракує журналістського хисту. «Не йшлося про спорт»! Це не причина! Отже, якби поряд із вами під час футбольного матчу вбили президента Франції, вас би це не збентежило? — Я не цікавлюся футболом, пане директоре… Відповідальний моєї рубрики пригнічено відвернувся. Я, мабуть, ішов на дно. Комб розкричався: — Футбол, чи бокс, чи пінг-понг, чхав я на все! Я знаю, що кажу, я не ідіот!.. — Пане директоре, я… — Як?! Цієї ночі поряд із вами скоєно злочин, ви бачили, як прибула поліція, були на місці пригоди, обставини склалися так, що мали все для репортажу, і ви все це випустили з рук? — Усе, що знав, я розповів панові Боде вранці, щойно прийшов на роботу. Директор знизав плечима. — Тобто нічого. Місце дії, людей, атмосферу — все, що потрібно для хвилюючого репортажу, ви залишили при собі! Нечувано! Все це вас не цікавить! — Так, пане директоре, — мовив я твердо. — Злочини, мене не цікавлять. Голови перших редакторів обернулися до мене. В їхніх очах я побачив переляк. А в деяких щось на зразок захвату моєю зухвалістю. Кожна людина, яка захищає свою гідність, автоматично стає цікавою, я це вже помічав. Сам директор Комб, здавалося, був вражений моєю поведінкою. Та після миттєвої розгубленості до нього, як завжди, повернулася притаманна йому владність, і він знову розкричався: — Ага! Злочини вас не цікавлять? Ну, то знайте, що в усякому разі вони цікавлять публіку. Це навіть те, що цікавить її найбільше, крім рубрики про постачання продуктів. Людям остогидла політика. Це вам кажу я! Того дня, коли ми справді робитимемо те, що схочемо… Гаразд, отже, ви нічого не знаєте? — Нічого, крім того, що вже сказав, пане директоре. — Цій жінці хлюпнули в обличчя сірчаною кислотою? — А, так! Я про це також казав панові Боде… — І це не здалося вам незвичайним після всіх отих убивств із автомата? Стара жінка, якій хлюпнули в обличчя сірчаною кислотою, це ж так несподівано! Боде! — звернувся Комб. — Можливо, щось за цим криється, треба з'ясувати… — Так, шефе, — погодився Боде. Сигара знову згасла. Цього разу її припалив Боде. Комб зневажливо кинув у мій бік: — Ну гаразд, Норею, ви мені більше не потрібні. Хлопці з директорської приймальні дивилися вслід мені із загрозливим спокоєм. Крики Комба, мабуть, було чути крізь двері. Тим часом я спокійно піднявся до бару. Не жалкував ні за чим, що сказав. Це факт, злочини мене не цікавлять. І без того життя — не така то й весела річ. Я старанно, — і навіть зі знанням справи, чом би про це не згадати, — виконував роботу, на яку був найнятий. Чому від мене вимагають іще чогось? Бар виповнився народом. Гастон не зміг оберегти мій стіл від двох білявих секретарок. — Я не думав, що ви так швидко повернетесь, пане Норею. Заждіть, зараз я вас обслужу тут, за стойкою. Вам відбивну, пане Норею? Без картки, із справжньою гірчицею… Я ледве встиг упоратися зі стравою, коли задзвонив телефон. — Це знову вас, пане Норею. Вас просить пан Комб… до свого кабінету… Так, негайно. Розрахуєтеся завтра, не турбуйтесь… Я волів заплатити відразу. Знав, що хитрі рахунки Гастона мають тенденцію з плином часу відчутно підростати, мов діти, яких бачиш після довгої розлуки. Крім того, Комб міг зо дві хвилини й почекати. За звичайних обставин я погнав би до нього вітром, але цього дня… Я не хотів, щоб він сприйняв мою поспішність за прояв страху. Повторюю — не відчував за собою жодної провини. — Сідайте, Норею. Можливо, я трохи погарячкував. Справа, бачите, в тому, що в нас так мало цікавих матеріалів, так мало нагод… — Я чудово розумію, пане директоре. Ця несподівана люб'язність не віщувала нічого доброго. Комб схилився над своїм сміховинно широким столом. — Якого біса ви поховали себе в тому Кретеї? — Не зміг знайти квартиру в Парижі, пане директоре… — Це далеко від Парижа? — Дванадцять кілометрів од собору Паризької Богоматері. Чверть години автобусом від метро «Шарантон-Еколь». — Це не заважає вашій роботі? Чи ходять автобуси пізно ввечері? — Часом доводиться чимчикувати пішки. Після боксу — майже завжди. Позираючи на мене краєм ока, Комб запалив ще одну сигару. Мене завжди дивує, як можна стільки палити натщесерце. — Отже, Норею, займіться злочином у Кретеї. Згода? Я мовчав. — Я вже дав настанови Боде, — провадив директор. — Ви повернетеся туди, розберетеся й складете гарненького дописа: трохи атмосфери в дусі Сіменона, еге ж? На що схожий той Кретей? Бридке передмістя? — Бридке — не зовсім точне слово, пане директоре. Скорше… мальовниче. — Ось бачите! — переможно вигукнув Комб. — Мальовниче! Чого вам іще треба?.. Ви нічого не кажете. Ви що, відмовляєтеся писати статтю?.. — Боюсь, я в таких речах не компетентний, пане директоре. Мене взяли писати про бокс, теніс і плавання. Я намагаюся робити це якнайкраще, але… Комб здійняв руки до стелі: — Компетентний!.. Компетентний! Як ви це пишете, ком-пе-тент-ний? Та якби я мав тут тільки компетентних людей, моя газета ніколи не вийшла б! Рубрики лишалися б порожні. Нумо, Норею, трохи здорового глузду!.. — Не думаю, що зможу, пане директоре. Колеги з відділу пригод зроблять це краще за мене. Я усвідомлював, що ризикую своїм місцем, але так було краще. Той, хто раз погодиться піти не своєю дорогою, мов із гори покотиться. Комб роздивлявся мене з певною цікавістю. — Бісів нормандець, упертий, як віслюк! — пробурмотів він. — А якщо я вам скажу, що не можу зараз розраховувати на відділ пригод? Делангреньє поїхав до Буржа, Варле зайнятий репортажем про злочинний світ і підпільну проституцію, Ланфан займається справою небіжчика без голови з Бове — й задля чого? аби надрукувати тридцять рядків. Ну, гаразд. Лишається Сюер. Сюер просить відпустку, бо в нього хвора дружина, нема хатньої прислуги, він мусить сам доглядати своїх малюків і куховарити, коротше — жах. Якщо ви не поїдете до Кретея, я відмовлю Сюерові, от і все. Але я волів би доручити це вам, бо ви там мешкаєте… Це не завдасть вам великого клопоту. Що там зараз у вашій рубриці? — Наступного тижня Сердан виступає на звання чемпіона. Тим часом… — Так, я знаю: «Плітки на тренуванні». Ви чудово з цим упораєтеся. То що, домовились? Їдете до Кретея? Комб почав крутити у руках свій портсигар. Якби тієї миті він запропонував мені сигару, думаю, що я не відмовився б. Він, мабуть, згадав, що я не палю. — За умови, що це буде вперше й востаннє. Що я лишуся в спортивній рубриці. — Ну звісно! Мене розпирала невгамовна відвага, і я додав: — Ви впевнені, пане директоре, що Сюер справді просив у вас відпустку? Комб знову звів руки догори. — Ви просто незрівнянний!.. Гаразд, запитайте самі в Боде… За півгодини я їхав із швидкістю сто десять кілометрів на годину в напрямі Кретея.  

Ви переїжджаєте через Сену в Шарантоні. звертаєте ліворуч у Мезон-Альфорі на вулицю Кретея, а далі — прямо. Майже відразу, праворуч, починаються визначні місця. Кретейський цвинтар. Церква. Дорога звужується, ви перетинаєте містечко. Вулиця Паризька. Звертаєте ліворуч на вулицю Мулен-Берсона, яка стрімко збігає в долину Марни. Міст Капітула, Тополевий острів. Ось ми й приїхали. Я думаю, найкращий спосіб скласти повну уяву про цю місцину в літню пору — це перенестися років на шістдесят назад. Берег Марни. Точніше — рукав Капітула, який є однією з проток Марни. Уявіть собі прохолодний затінок, вузьку смужку води, шиночки з причалами, кілька веселих будиночків, а на воді — м'язисті й вусаті, в смугастих тільниках, веслярі Ренуара зі своїми кралечками, що співають романси, зануривши кінчики пальців у бистру воду. Молодість, веселощі, безтурботне життя, смугасті парасольки… Веслярі причалюють до берега, розкладають сніданок на траві або влаштовуються під альтанками. «У Ковчезі Кохання», «У Сержанта Бобійо», «У Веселого Пічкура»… Повеслувати на цих протоках приїздив Мопассан. Чути сміх, простенькі мелодії. Та ось рукав Капітула вливається в Марну, й дівчата скрикують, побачивши гарне широке плесо, долину світла, таку любу імпресіоністам… Минуло шістдесят років. Усі три шинки лишилися на місці, але занедбані, переможені часом. Зараз зима, голі дерева стоять у холодному тумані. Що з вами сталося, веселі береги? На землі Тополевого острова, на землі острова Відламаного Окрайця, самі назви яких навіюють спогад про гулянки на свіжому повітрі, із запаморочливою незграбністю, безладно виросли десятки й сотні будиночків. Мати садок над Марною — таку мрію викохували крамарі ясного недільного дня. Але легкі будівельні матеріали не витримали страшних воєнних зим, років без опалення. Цемент розтріскався, бутовий камінь поколовся. Напівзруйновані будиночки відчайдушно чіпляються за трухляві причали. Селище веслярів перетворилося на покинуту напризволяще околицю, де кожен рятується як може. Життєво важлива мета — підтримувати бодай крихту тепла в злиденних грубках: можна палити паркан або, як робив один пенсіонер, один по одному рубати платани на своєму дворику. А ще можна витягати з води розбиті човни, сподіваючись, що вони висохнуть на дрова… Я залишив свою машину на шляху понад Капітулом. Обидва жандарми, що охороняли в'їзд до Дубової алеї, впізнали редакційну машину і пропустили мене, нічого не питаючи. Брама будинку, де був скоєний злочин, стояла відчинена. Поліцаї в пальтах тинялися в садку. Мене побачив фотограф з «Еклерера». — Судовий лікар щойно поїхав, — повідомив він. — Прокурор іще тут, разом із комісаром. А ви що, заміняєте Делангреньє?.. Я зайшов до будинку. Це була старовинна міцна споруда, охайна й зручно вмебльована. З другого поверху долинали голоси. Я піднявся сходами й побачив у кімнаті чотирьох чоловіків, про всяк випадок назвався й сказав, з якої я газети. — Ваші колеги вже розійшлися, — сказав мені один із чоловіків. — Воно й не дивно, їм же не треба тут стовбичити… — Я просто задубів, — озвався другий. Він здавався досить елегантним, хоч, як і ті троє, не зняв капелюха. — А як у вас із опаленням? — звернувся він до першого. — Я б сказав, погано, пане прокуроре. У комісаріаті тепло, але вдома… Мені пощастило дістати трохи дрівець… — А в мене газове опалення, — відказав прокурор. — Газове? — Саме так. У домі чотири великі радіатори. Їх поставила газова компанія. А коли хотіли посадити мене на пайку, я пішов і влаштував їм добрячу прочуханку: «Що це таке, — кажу, — самі запропонували мені свої послуги, вмовили прибрати звичайні труби, а тепер хочете геть мене заморозити? Я ввімкну свої радіатори, й можете навішувати на мене штрафів, скільки вам заманеться!» Друже мій, більше ніхто й не заїкнувся. — Якщо трохи підмастити контролерам… — Та що ви!.. А втім, не можна ж, склавши руки, гинути від холоду! Я зроду не писав кримінальних репортажів. Уявляв собі поліцаїв, що схилилися над слідами чужих ніг, розглядають крізь лупи відбитки пальців, зіставляють показання свідків. Ну, приїхав я запізно, то що ж, писати репортаж про опалення оселі пана прокурора? Збентеження, мабуть, відбилося на моєму обличчі, бо один із поліцаїв звернувся до мене досить люб'язно: — Антропометрична служба вже закінчила свою роботу. Хочете подивитися на жертву? Жеральдіна Летандар, шістдесят шість років. Слово честі, я про неї мало не забув. Раптом дійшло, що це вона й є — оте щось випростане на ліжку, вкрите простирадлом, справжній труп за два кроки від цих таких спокійних людей. Побачити жертву мусило входити до моїх обов'язків. Поліцай підняв простирадло. — Ось вона. Я не дуже вразлива людина. Причетність до силових видів спорту виховала в мені холоднокровність. Як і всі французи мого віку, я воював; в Ельзасі поряд зі мною вибухнув «тигр», я бачив пошматовані, розчавлені об стіну тіла. Та все ж, коли поліцай зняв простирадло з тіла вбитої, відчуття було таке, ніби мене добряче вцілили в сонячне сплетіння. Облита сірчаною кислотою — ці слова нічого мені не промовляли. А небіжчиця не мала обличчя. Між волоссям і кісткою підборіддя — нічого, або радше… Навіть тепер мене охоплює відраза при спогаді про ту страшну безформну масу. Я побачив також червонясті плями кислоти на підлозі. Поліцай прикрив тіло. — Її вбили, коли вона стояла отам, біля порога, — пояснив він мені. — Задушили. — Задушили, а потім хлюпнули в обличчя кислотою? — Так. Я зовсім не збрехав Комбові, кажучи, що злочини мене не цікавлять. Але тепер майже мимоволі запитав. І вже сам себе запитав про те, про що не наважився спитати поліцая: «Хлюпнули сірчаною кислотою — навіщо?..» Поліцая я запитав про інше: — Вона мала гроші? — Авжеж, і багато. Її зять казав — три мільйони, отже вважайте — всі десять. Чорний ринок. Рахунок ведеться на мільйони. Торгують фруктами й ранніми овочами, а насправді — всім їстівним. Гроші, звичайно, були в шафі. Мільйони з чорного ринку не знають дороги до банків: податкова служба… Прокурор і комісар уже спускалися сходами разом з одним поліцаєм. А той, що розмовляв зі мною і, мабуть, як і я, заробляв собі на скромне прожиття, говорив про ті мільйони з чорного ринку спокійно, без найменшого обурення, мов про річ таку ж природну, як сила тяжіння. Можливо, він мав рацію. Це був білявий молодик, худорлявий, чисто виголений, анітрохи не схожий на кінодетектива в цивільному, масивного і вусатого. Я простодушно спитав: — То ви вже натрапили на якийсь слід? Хто міг бути вбивцею? — Ще нічого не відомо. Ми лише зробили всі необхідні приготування. Вони розпитали рідних, сусідів, оглянули замок. Опитували постійних клієнтів паризької крамниці Жеральдіни, біля Шарантоиської брами. Інспектори вивчили розпорядок дня опитуваних, перевірили їхні алібі. Я починав розуміти, що моє перше враження хибне і що потужна поліційна машина набирала ходу. Чи можна було ще щось знайти в цій кімнаті? Я читав у детективних романах, ніби слідчий звіряється на свою інтуїцію, намагаючись «улізти в шкуру» злочинця чи жертви. Але тут жертва була для мене майже такою ж невідомою, як і злочинець. Тіло виявив зять — о восьмій годині. Він щовечора привозив тещу своєю вантажною машиною й щоранку забирав її. Здавалося, зять поза підозрою. Й він, і його дружина були приголомшені горем. Звичайно, мені б теж не завадило відвідати їх: перший неприємний обов'язок. А поки я на це зважувався, то розглядав шпалери в квіточку, зручне ліжко з мідними кульками, комод начебто в стилі ампір. На стіні висіла збільшена фотографія зятя й дочки у весільному вбранні; двоє голеньких немовлят, які на іншій фотографії стали двома дівчатками шести чи семи років, — звичайно, онучки Жеральдіни Летандар. Олеографія з «Ілюстрасьйон»: Жофр, Фош і Петен у маршальських мундирах. Поштова листівка, що зображує генерала де Голля… З першого поверху хтось покликав: — Ви йдете, Бушроне? Схоже, нам випадає хильнути грогу! Бушрон пропустив мене на сходах поперед себе. Прокурор і комісар були вже на вулиці, за брамою. — Трохи погріємось у «Пті-Лідо», якщо бажаєте, — заявив один із колег Бушрона, тоді пильніше глянув на мене: — Стривайте, я вас упізнав! Як справи? Я ще раніше впізнав інспектора, який допитував мене сьогодні вранці. — Ну що ж, — мовив він весело, — вам пощастило! Це ж просто робота вдома, еге ж?.. — А, то ви тут мешкаєте? — спитав мене Бушрон. — За сто п'ятдесят метрів звідси. — Ви були вдома цієї ночі? — Звичайно. Бушрон, можливо, спитав не думаючи, за звичкою. Та все ж таки у мене по спині сипнуло морозцем. Отже, з репортера я можу перетворитися на звинуваченого? Було ясно, що інспектор допитував мене вранці не дуже ретельно, я ж думав, що фах журналіста ставить мене поза підозрою. А якщо не знайдуть убивцю? Яким чином я доведу, що не вставав уночі, щоб задушити стару Жеральдіну? — Ну, — вів далі інспектор, — підемо пити грог. Чортзна-як вогко у ваших краях… «У ваших краях…» Він теж пов'язував мене з мешканцями Тополевого острова, з цією чудернацькою звіриною, яку я завжди спостерігав збоку, мов випадковий перехожий. Я точно пошивсь у дурні, погодившись на цей репортаж; далеко від очей поліцаїв я був би поза їхніми думками. Я вже почував себе, як людина, що боїться бути скомпрометованою. Проте, крім невдоволення, відчував також, що мене охоплює приємне почуття, просто втіха від того, що два поліцаї і я простуємо до шинку «Пті-Лідо». Цей шинок заслуговує на краще перо. Він розташований на Мостовому шляху перед мостом Капітула. Там до самої води тягнеться широка тераса, є причали, човни, припнуті до паль, а в повітці лежать каное, які можна взяти напрокат. З архітектурної точки зору «Пті-Лідо» являє собою швейцарський будиночок — шале. Має два поверхи, один на рівні берега, другий — на рівні мосту, з дерев'яним фасадом, який тепер досить облізлий. Коли заходите до шале з вулиці, відразу потрапляєте в благодатне тепло. Господареві «Пті-Лідо», панові Соньє, щастило викликати в своїх клієнтів саме таке відчуття; але, щоб домогтися цього, він мусив перебудувати приміщення. Закритий на третину довжини переділкою з агломерату, з позабиваними з трьох боків вікнами, шинок нагадував радше грубий салун десь у Клондайку. Й це за умови, що ви заходите сюди не ввечері, коли припиняють подачу електрики, бо тоді при світлі гасової лампи, що стоїть на прилавку, шинок швидше нагадує нутрощі ескімоського іглу. Але — і це варте було всіх архітектурних прикрас — у шинку завжди добре гріла грубка. А крім того, там часто бувала Лідія. Я ще повернуся до цього, зараз же не відчуваю в собі достатньої наснаги… Коли ми ввійшли, прокурор і комісар вже сиділи над склянками паруючого грогу. Інші поліцаї пили за стойкою. Господар простяг мені руку. Цупке сивувате волосся пана Соньє було геть скуйовджене. Мабуть, поява неординарних клієнтів перервала його пообідній відпочинок. — Стривайте, — сказав він мені, — ви що, зрадили бокс? — Тільки цього разу. Я тут за товариша. Я був не від того, щоб натякнути: я не збираюся постійно вештатися з інспекторами поліції. — Хто зна, — мовив Бушрон. — Може, вам сподобається… Навіщо відповідати? Цей тип уже почав дратувати мене. Я вирішив, що він намагається мене «розговорити». Нічого в нього не вийде. — Добродії також бажають грогу? Грог був міцний і добре підсолоджений. Ні для кого не становило таємниці, а найменше для комісара, що близькість армійської бази США № 07811, розташованої на межі з Бонеєм, давала змогу населенню прикрасити свій стіл деякими ласощами. Господар «Пті-Лідо», пан Соньє, забезпечував мене — за, їй же Богу, помірною ціною — меленою кавою набагато вищого гатунку, ніж пайкова суміш. І ще я помітив — моя квартирна господиня, яку не можна було назвати цілком старою, щодня варила собі шоколад, пахощі якого піднімались аж до моєї кімнати. Я рідко вживаю хмільне, але це не завадило мені належно оцінити міцність гарячого грогу. З келихом у руці я разом з поліцаями непомітно для самого себе підійшов до грубки. Господар похмуро витирав дерев'яний прилавок, і з того, як ворушилися його губи, я зрозумів, що він бурмоче: «Гидота!..» Це він робив п'ятдесят разів на день, коли брався за ганчірку: цинковий прилавок був конфіскований під час окупації, а дерев'яний неможливо тримати в належному стані. Комісар не наважувався порушити роздуми прокурора, який, можливо, розмірковував лише про свої газові радіатори. Інспектори запалили сигарети. Колега Бушрона пригостив і мене. В наш час цей порух чогось вартий. Я відповів: — Ні, дякую. Не палю. Бушрон подивився на мене так, ніби те, що я не палю, є ще однією підставою мене підозрювати. Тепер, коли я випив грогу, здоровий глузд підказував мені зникнути. З того, що я бачив і про що дізнався, — а треба ще відвідати доньку Жеральдіни Летандар, оце справжня мука, — вже можна було зліпити цілком пристойний репортаж. Поліцаї не виявляли ніякого бажання продовжувати розмову про злочин, а я зовсім не збирався ставити запитання й писати просто тут, на очах у господаря шинку та його клієнтів. Здоровий глузд підказував мені йти геть. Я добре знав, яка надія втримує мене, змушує гайнувати час, а пан Соньє за стойкою, мабуть, здогадувався, про що йдеться, бо інколи скоса позирав на мене. Я чув неквапливу розмову інспекторів про службові справи, вони хотіли ще посидіти тут, у теплі, чекаючи наказу прокурора. Будильник, що стояв на полиці поряд із пляшкою безалкогольного «перно», показував пів на третю. Саме вистачить часу заскочити до доньки та зятя загиблої, тоді напишу репортаж і встигну подати його до вечірнього випуску. Я навіть подумав, що зможу спокійно написати вдома: автомобілем легко дістатися до редакції — єдина користь із того, що я погодився на цей репортаж. Думка про те, що сяду за кермо швидкого автомобіля (а це в наш час така рідкісна насолода!), допомогла мені здолати розслаблення. До того ж, якби в цю хвилину навіть прийшла Лідія, обставини складалися зовсім несприятливо. Про що з нею говорити при поліцаях?.. Отож я сказав: — Ну що ж, панове, мені вже час іти працювати. Я дуже вам удячний… — Нема за що! Мій уранішній допитувач простяг мені руку. Бушрон та інші інспектори — також. Я попрощався з прокурором і комісаром, які ввічливо зняли капелюхи, й рішуче попрямував до дверей. Але в цю мить двері розчинилися й увійшла Лідія. Я вже добре бачу, що більше не можу ухилятися від розповіді про Лідію, тож запрошую читача повернутися разом зі мною в минуле, але вже не на шістдесят років, а лише на кілька місяців… Я щойно демобілізувався й з радістю знову повернувсь на колишнє місце в газеті, де працював до червня 1940-го. Батьки жили в провінції, моя парубоцька квартирка була зайнята, тож треба було знайти інше житло. Хто не знає, як це важко зробити. Неможливо було знайти навіть пристойний номер з опаленням у готелі, хіба що за таку ціну, яка швидко спустошила б мій гаманець. Я оглядав чудові двокімнатні квартири, вмебльовані лише кухонною шафою та парою шкіряних крісел, за які з мене правили триста тисяч франків. Я підняв на ноги всіх товаришів, надрукував у своїй газеті оголошення, але з таким же успіхом можна було просто викинути гроші. Друзі, що давали мені притулок «доти, доки…», з дедалі більшим інтересом стежили за моїми відчайдушними спробами. Я вже зовсім був занепав духом, коли десь у середині жовтня молочниця повідомила, ніби якась особа з Кретея хотіла б здати житло неодруженому чоловіку. Таким чином я дізнався, що мої господарі теж не сиділи склавши руки, й добре пам'ятав про їхнє піклування в той день, коли ступив на Тополевий острів у пошуках будинку вдови Шарло. Було похмуре надвечір'я. Над долиною Марни нависав уже морозяно холодний осінній туман, а сам Тополевий острів скидався на забуте кладовище. Пані Шарло облишила приготування шоколаду, щоб показати мені житло, яке складалося з величенької спальні, маленької кімнатки, яка могла правити за кабінет, і вмивальні. — Тут чудовий краєвид, — сказала господиня, прочиняючи вікно. Холодний туман ухопився до кімнати, мов до себе додому. З боку Сен-Мора було видно протилежний берег Марни, а трохи ближче — буксир, що сів на мілину й був переобладнаний на житло. Я замріявсь, уявивши собі, як там житиму. Пані Шарло зачинила вікно. — Але… тут немає опалення, — зауважив я. — Нічого. Ми все владнаємо. Якщо вдень вас не буде вдома, я палитиму вашу грубку вранці й увечері. Вибачте за нескромність, пане, але ким ви працюєте? Журналіст — ця робота не видалась їй ганебною. Звичайно, вона розраховувала на те, що я не приводитиму жінок. Таке піклування про мою мораль уперше за ввесь день мене звеселило. Остров'яни, яких мені пощастило побачити: жінка в американських штанях, два типи в теплих куртках та з сокирами, кульгавий старий дивак у хутряній фесці, що спирався на жезл британського адмірала, — здавалося, були далекі від світських умовностей. А може, я помилявся, й це маленьке товариство побожно шанувало культ доброчесності? А що хіба? Я розпрощався з пані Шарло, пообіцявши подумати. А думав я про те, що на Тополевому острові, піддатному повеням, завжди буду під загрозою запалення легенів. Щопівгодини — автобус до Шарантона, після одинадцятої вечора — нічого: теж приємна перспектива. Я б кинувся звідси навтьоки, тільки мене й бачили б, коли б не гнітила думка про моїх гостинних друзів, яким доведеться якось пояснити, чому житло на Тополевому острові мені не підходить. Вертаючись до мосту Капітула, я саме міркував, у яких іще друзів можна погостювати «доти, доки…». Тільки б дістати відстрочку, іншої мети у мене не було. Я дійшов до Мостового шляху і звернув ліворуч, у бік рукава Капітула. Сутінки, що надто швидко густішали в тумані, аж ніяк не звеселяли краєвиду. Раптом я почув, як зачинилися двері, і на шляху з'явилася постать. Жінка. Мені здалося, ніби сходить сонце. Я навмисне роблю з себе посміховисько, розповідаючи про свою першу зустріч із Лідією. Насамперед треба бути точним. «Мені здалося, ніби сходить сонце» — це єдино можливі слова. Я зараз навіть не пригадую, в чому Лідія була тоді вдягнена; безперечно, в простенькому пальтечку. Я бачив її обличчя, руки, ноги, очі. Від самого ранку мене гнітив тягар сірого дня, а Тополевий острів здавався втіленим сьогоденням, немов мініатюра виснаженої, але нескореної Франції. І враз де й поділися холодний туман, липуча втома, занедбаний краєвид. Переді мною постали життя, сила, краса. Здавалося, це молоде прекрасне тіло випромінює не тільки світло, а й тепло. Осінь була безсилою проти її лискучого волосся, проти шкіри, яка навіть не червоніла на холодному вітрі; осінь склала зброю перед непереможною весною, перед життєдайною силою викінченої форми. Я завжди з певною іронією ставився до конкурсів краси. Адже на околицях міст, у найбуденніших місцях трапляються жінки, побачивши яких, запитуєш себе: хіба їм тут місце? Сусіди часто визнають їх гарними, та й по всьому. Людям і на думку не спаде порівнювати цих жінок з красунями на обкладинках журналів. Я не знаю, як повелися б імпресаріо або режисер, побачивши Лідію. Та й хіба я міг знати, якою була б її доля на екрані. Я знав лише, що сталось після того, як ми зустрілися поглядами. Я пройшов ще метрів з п'ятдесят, неначе приголомшений, потім обернувся. Лідія звернула з дороги на алею й зникла за деревами. Я обернувся й не вагаючись попрямував до будиночка вдови Шарло. Я заявив їй, що остаточно вирішив оселитися в неї. Важко сказати, чого я сподівався, та й чи взагалі на щось сподівався. Я не залицяльник і не належу до тих нещасних метеликів, що в розпачі кидаються на перший-ліпший вогник. Якби владний обов'язок покликав мене в інший бік, я не вагаючись пішов би своїм шляхом. Але ж я був вільний. Чому ж, побачивши Лідію один раз, відмовлятись від надії побачити її знову? Пізніше, коли, бувало, чекав на телефонний дзвоник у «Пті-Лідо» або просто сидів там, нічого не чекаючи, я часто запитував себе: невже й інші завсідники, чиї очі пильно стежили за кожним рухом Лідії, гайнуючи в шинку свій час під глузливим поглядом дядечка Соньє, сподівалися на щось більше, ніж на єдину втіху — помилуватись красою його донечки? Порядність Лідії ніколи не була темою обговорення. Та й ніхто з цього строкатого товариства в светрах, спецівках, куртках не поводився з нею вільно, й така стриманість вражала мене. Лідія завжди дивилася чоловікам просто у вічі, але що то був за погляд! Одразу ставало ясно, що вона не здатна на якусь дрібницю, на швидкоплинну втіху. Лиш однієї чудової днини могла зникнути разом з котримось із своїх поклонників. Але чому й досі ніхто не відважився на таку пригоду? А я сам… Людина — то вже таке нікчемне створіння, завжди прив'язане до дріб'язкових справ, налякане безповоротністю буття. Отже, тієї фатальної хвилини, коли я саме зібрався виходити з шинку, ввійшла Лідія. І я не мав жодної можливості лишитися в залі: будь-яка затримка викликала б підозру. Лідія стояла переді мною простоволоса, в своєму благенькому блакитному пальтечку, стояла, ледь розтуливши вуста, наче відсапувалась. Запала тиша, й це мені аж ніяк не сподобалося. Я бачив спрямовані на Лідію погляди поліцаїв, бачив її чудову шию, великі виразні очі, стрімкі, мов пташині крила, брови. Мені здалося, що в цих очах промайнула тінь, спогад про якусь сумну таємницю. Лідія заплющила очі, а коли знов розплющила їх, тінь зникла. Не встигла Лідія пуститися клямки, як я відчинив двері й опинивсь на вулиці. У Жеральдіниної дочки я не застав нікого. Сусідка сказала, що зять лаштувався поїхати до крамниці в Шарантоні, аби повісити об'яву, сповістити клієнтів… — Коли займаєшся торгівлею, ви ж розумієте… Доньки Люсьєни також не було — пішла прибирати матір, допіру отримавши на це дозвіл від поліції. Я здригнувся від спогаду про видовище, яке зараз відкрилось очам цієї жінки. На щастя, їй допомагала інша сусідка. В усякому разі було б недоречним розпитувати Люсьєну й надокучати їй у таку хвилину. Я навіть полегшено зітхнув, спустився до рукава Капітула й припаркував машину. Мені залишалося тільки написати репортаж. Ступивши на міст Капітула, я знову побачив «Пті-Лідо», де, певно, й досі сиділи оті поліцаї, а може, ще й безсоромно залицялися до Лідії. Чи вистачить у мене витримки не зайти туди? А якщо зайду, то як це буде розцінено? Я подався алеєю Юзелі, щоб не йти додому навпростець. Дійшовши до своєї Вишневої алеї, я згадав, що забув зранку попросити пані Шарло розпалити мою грубку. Тим гірше. Як завжди, я спершу постукав, а не отримавши відповіді, відімкнув двері своїм ключем. Кухня була відчинена. Пані Шарло лежала там на підлозі горілиць, геть спотворена. Вона теж не мала обличчя. Сірчана кислота лишила на підлозі руді плями. Кіт пані Шарло тиснувся до стіни в кутку кухні, вигнувши спину й настовбурчивши шерсть…  
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка