Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка1/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Annotation


У цьому творі видатний сучасний бразільський письменник розкриває політичну структуру своєї країни, показує традиції, звичаї та мораль народу, з гумором, а іноді й сарказмом, змальовує представників «вищого світу» міста Ільєуса. Розповідаючи про кохання красуні-мулатки Габрієли й араба Насіба, автор створює образ привабливої жінки, лагідної, безпосередньої й простодушної, що відкидає норми буржуазної моралі й за будь-яких обставин лишається сама собою.

  Жоржі Амаду



ЖОРЖІ АМАДУ — СПІВЕЦЬ БРАЗІЛІЇ

ГАБРІЄЛАЧАСТИНА ПЕРШАРОЗДІЛ ПЕРШИЙРондо ОфензіїПро сонце і дощ з маленьким чудомПро минуле і майбутнє, що перемішалися на вулицях ІльєусаДві знаменитості біля рибних ятокПро те, як у жилах доктора мало не запульсувала королівська кровПро те, як Насіб залишився без куховаркиПро похвалу законові й правосуддю, або про народження й національністьПро те, як з'являється Мундіньйо Фалкан, важлива особа, що розглядає Ільєус у бінокльПро прибуття пароплаваПро сестер Дос Рейс і їхнє презепіоВ безнадійних пошукахПро господаря краю, що гріється на сонціПро політичну змовуПро мистецтво пліткиГабрієла в дорозіРОЗДІЛ ДРУГИЙСкарга ГлоріїПро спокусу у вікніПро жорстокий законПро чорні панчохиПро закон для наложницьПро симпатичного падлюкуПро сумний присмерковий часЯк Насіб найняв куховарку, або про незвідані шляхи коханняПро човен у сельвіСпляча ГабрієлаПро похорони і бенкети, з оповіддю досить повчальної історіїПопередженняПочинається бенкетНіч ГабрієлиЧАСТИНА ДРУГАРОЗДІЛ ТРЕТІЙКолискова пісня МалвіниГабрієла з квіткоюПро довгожданого, але не бажаного гостяПро те, як у араба почалося сум'яття почуттівПро розмови і події з аутодафе[60]Про спалені газети і палаючі серцяГабрієла в центрі увагиПро світло каганцяПро бал і англійську історіюПро старі методиПро пташку софрeГабрієла з пташкою в клітціПро стільці з високими спинкамиПро диявола, який вільно розгулює вулицямиПро незайману дівчину на скеліПро вічне кохання, або про Жозуе, який долає стіниПісня ГабрієлиПро квіти і вазиПро весілля і про драгиРОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙПісня Габрієлиного товаришаПро натхненного поета, що веде боротьбу із нікчемними грошовими турботамиПро помилки сеньйори СаадПро кандидатів і водолазівПро велике полюванняПро те, як сеньйора Саад втрутилася в політику, порушивши традиційний нейтралітет свого чоловіка, про зухвалі й небезпечні кроки цієї сеньйори, що належить до вибраного товариства, які вона зробила тієї тривожної ночіПро приємності й неприємності шлюбуЗітхання ГабрієлиПро свята в кінці рокуПастушка Габрієла, або сеньйора Саад, у ніч під Новий рікВід дворянки Офензії до плебейки Габрієли, з різними пригодами і крутійствомПро те, як араб порушив старовинний закон і вийшов з честю із шановного братства Корнелія, або як сеньйора Саад знову стала ГабрієлоюКохання ГабрієлиПро дивовижне життяПро скляну зміюПро дзвони, що дзвонили покійникамПро кінець (офіційний) самотностіПро прибутки і витрати, пов'язані з шеф-кухаремПро бойового товаришаПро шановного громадянинаПлантація ГабрієлиПро шведський корабель з русалкою коханняПОСТСКРИПТУМ

notes1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435363738394041424344454647484950515253545556575859606162636465666768697071727374757677787980818283848586878889909192939495

Жоржі Амаду
ГАБРІЄЛА
Роман


JORGE AMADO

GABRIELA

1958

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

 

З португальської переклали Юрій Петренко і Лев Олевський Передмова Маргарити Жердинівської Друкується за виданням: Жоржі Амаду. Габрієла. К., Дніпро, 1970 р.  

ЖОРЖІ АМАДУ — СПІВЕЦЬ БРАЗІЛІЇ

 

На батьківщині Жоржі Амаду називають співцем Баїї, одного з штатів Бразілії, де письменник народився й виріс, де він живе і сьогодні Баїя — невелика область країни на східному узбережжі Атлантичного океану — є центром виробництва какао, цукру та бавовни. З давніх-давен португальські колонізатори завозили в Баїю африканських рабів для роботи на плантаціях цукрової тростини, оскільки місцеві індіанці виявилися занадто кволими для такої роботи і не витримували фізично. Протягом кількох сторіч білі колонізатори-португальці, місцеві індіанці та негри-раби з Африки співіснували не тільки в Баії, айв інших місцях Бразілії, в результаті чого сформувалася нова культура, яка складалася з елементів культур цих трьох етнічних груп і яка вже наприкінці XIX сторіччя перетворилася на самобутню бразільську культуру. Переважна більшість населення Баїї, як і всього північного сходу країни, це мулати та метиси, нащадки трьох змішаних рас. Католицька релігія, що її принесли з собою португальці, зазнала тут впливу язичницьких вірувань індіанців і негрів, які з особливою наполегливістю дотримувалися своїх стародавніх звичаїв і обрядів. Ще й тепер на головному святі баїянців — карнавалі — можна побачити поряд із святим Георгієм його, так би мовити, африканського колегу, бога Ошоссі; негритянські жерці співіснують з католицькими священиками, вони мають серед населення не менший авторитет. У календарі Баїї багато свят і серед них не тільки католицькі свята, а й старовинні індіанські, як, наприклад, свято богині моря Єманжі, яке відбувається на вулицях і площах, стихійно вирує у містах та селах, супроводжується піснями й танцями, унікальними силовими трюками — капоейрою, де кожна вправа — складне акробатичне мистецтво. Саме народне мистецтво, як писав Жоржі Амаду в своїй книзі «Баїя, добра земля Баїя», допомагає простому люду зносити злидні та соціальну несправедливість, робить його життя не таким жорстоким та суворим, органічно входить у повсякденний побут народу. Самобутній світ баїянського мистецтва привертав до себе увагу багатьох поетів, письменників, композиторів та художників. Подібно до того, як андалуський фольклор надихнув великого іспанського поета Федеріко Гарсія Лорку на створення всесвітньовідомих поезій, так і баїянське народне мистецтво надихнуло Жоржі Амаду на створення книг, в яких він спромігся зробити його надбанням бразільської, латиноамериканської та світової культури.  



* * *

 

Жоржі Амаду народився 10 серпня 1912 року; його батько володів невеликою плантацією какао. З самого дитинства майбутній письменник був свідком жорстокого свавілля, яке панувало на плантаціях. Їхні власники ворогували між собою, всі суперечки вирішувалися за допомогою найманих убивць — жагунсо, але найбільше страждали експлуатовані бідняки. Тому в народних піснях та байках ще й тепер розповідається про жорстоких поміщиків і про благородних розбійників-кангасейро, які грабували багатіїв і допомагали бідним. Хлопця повезли вчитися в столицю штату Баїя місто Салвадор, але єзуїтський коледж не приваблював його, і Жоржі тікав на вулиці міста. У чотирнадцять років він покидає навчання і йде працювати складачем у друкарні. В промові, виголошеній 1961 р., коли його приймали в Бразільську академію літератури, Жоржі Амаду сказав, що найкращим університетом для нього був час, проведений на вулицях та в порту Баїї, на народних святах і ярмарках. 1931 р. Жоржі Амаду видає свій перший твір «Країна карнавалу» — їдку сатиру на життя й побут дрібної буржуазії. Але вже тоді увагу молодого письменника привертало життя наймитів на плантаціях какао, яке він добре пам'ятав з часів свого дитинства. І, як наслідок, 1933 р. у світ виходить роман «Какао», де відбилися враження дитячих та юнацьких років. У цій книзі Жоржі Амаду не лише змалював важке життя наймитів, а й показав, як селяни стають на шлях збройної боротьби проти гнобителів. Живучи довгий час у місті, письменник не міг лишитися байдужим до тяжкого становища робітничого класу Баїї; 1934 р. він публікує роман «Піт», основними героями якого є робітники фабрик та доків, що піднімаються на загальний страйк. Ці перші три романи Жоржі Амаду можна умовно віднести до першого періоду його творчості; вони дещо схематичні й занадто прямолінійні. Річ у тім, що письменник перебував на той час під впливом поширеної наприкінці 20-х років теорії «літератури фактів» і поставив собі за мету точно, майже документально відтворити соціальні процеси, які відбувалися на його батьківщині. Та все ж таки протокольний опис життя та праці наймитів і робітників не задовольнив письменника, і його вагання відбилися у запитанні, яке він сам поставив у передмові до роману «Какао»: «Чи є ця книга справжнім пролетарським романом?» Жоржі Амаду розумів: треба знайти свої власні шляхи пізнання сучасної йому дійсності, щоб відтворити становлення класової свідомості бразільців інакше, ніж це робили його попередники. Життя селян описував відомий письменник, засновник літератури критичного реалізму і. Бразілії, перший президент Бразільської академії літератури Машаду ді Acic (1839–1908); про боротьбу знедоленого селянства писав на початку XX сторіччя видатний письменник Еуклідес да Кунья (1866–1909), автор книги «Сертани»; традиції цих письменників розвивали Ліне ду Регу (1901–1957) у п'ятитомному «Циклі цукрової тростини» та Ліма Баррету (1881–1922), який вітав перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції й закликав у своїх творах до революційної перебудови світу. Наступні три твори Жоржі Амаду «Жубіаба» (1935), «Мертве море» (1936) й «Капітани піску» (1937), які ввійшли у цикл «Повісті Баїї», свідчать про те, що письменник знайшов свій власний шлях відтворення бразільського національного характеру та свідомості, використавши для цього багатюще джерело фольклору, народного мистецтва Баїї. На час написання книги «Жубіаба» Жоржі Амаду вже був членом Комуністичної партії Бразілії, і питання, підняті автором, мали принципове значення для багатьох прогресивно настроєних людей країни. Річ у тім, що в країні разом із загальним загостренням соціальних конфліктів загострилася також полеміка між прогресивними і реакційними колами інтелігенції в питанні про внесок негритянського населення у розвиток бразільської культури. 1932 р. була опублікована книга історика та соціолога Ніно Родрігеса «Африканці в Бразілії», в якій автор стверджував, що негри не в змозі сприйняти європейську цивілізацію. Цю расистську думку підтримав і член Бразільської академії літератури Олівейра Віана в книзі «Еволюція бразільського народу». Більшість учених та інтелігентів виступили проти расизму, а роман «Жубіаба» виявився могутнім аргументом протесту проти расистської ідеології. За словами відомого дослідника бразільського фольклору А. Рамоса, персонажі «Жубіаби» (переважно негри) є носіями високої поетичної й духовної культури, яка нічим не поступається перед культурою білих бразільців. Жубіаба — ім'я негритянського жерця, до якого йдуть люди із своїми нещастями та сподіваннями. Але не він основний персонаж роману. Головний герой «Жубіаби» — негр Антоніо Балдуїно, носій народної свідомості. Антоніо не просто людина з народу, це фольклорний герой, що ввібрав у себе найблагородніші риси баїянців. Він чудовий товариш, складає прекрасні пісні, не терпить пристосовництва й підлоти, сам виховує білого хлопчика, сина померлої жінки, яку він кохав. Спочатку ми бачимо Антоніо безпритульним хлопцем, що разом з іншими знедоленими дітлахами вештається вулицями міста, потім — боксером, човнярем, цирковим артистом, наймитом, нарешті докером, який бере участь у страйках. Жубіаба — мудра людина, він завжди намагається допомогти людям словом, але Антоніо розуміє, що часи Жубіаби в минулому, та й сам старий негр усвідомлює це. Коли Антоніо розповідає йому про страйк докерів, серед яких є і негри, і білі робітники, Жубіаба бачить, що Антоніо, нарешті, знайшов правильний шлях у житті. Старий жрець і чаклун схиляється перед Антоніо Балдуїно, наче перед ним древній Оглала, наймогутніший з африканських богів. Фольклорним романом назвала твір Жоржі Амаду «Мертве море» радянська дослідниця бразільської літератури І. А. Тертерян. Фольклорний міф, який використав письменник у цьому романі, надзвичайно популярний в Баїї. І сьогодні жителі Баії святкують день 2 лютого, день богині моря Єманжі. За цим міфом, моряки, що гинуть у морі під час бурі, стають коханими Єманжі, яка несе їх у далеку землю Айока, де вони належатимуть тільки богині. Сцени з повсякденного життя моряків, їхніх дружин та вдів так тісно переплітаються з фантазією, що важко іноді збагнути різницю між нею та реальністю. З цього погляду роман «Мертве море» наближається до творів тих латиноамериканських письменників, які започаткували так званий напрямок «магічного реалізму», — його засновниками були кубинський письменник Алехо Карпентьєр і гватемальський письменник Мігель Анхель Астуріас. У «Царстві від світу цього» Алехо Карпентьєра та в романі Мігеля Анхеля Астуріаса «Очі похованих» реальність і фантазія настільки взаємопов'язані, що розділити їх дуже важко. Таким є світосприйняття жителів деяких країн Латинської Америки. У «Мертвому морі», коли головний герой роману, сміливий моряк Гума гине під час бурі, його дружина Лівія знає, що її чоловіка взяла до себе богиня моря Єманжі. Однак Лівія не хоче схилитися перед могутньою богинею, вона вирішує кинути їй виклик і зайняти місце Гуми на баркасі. Лівія стає першою жінкою, яка разом з чоловіками виходить у море, а коли вона мчить на своєму баркасі повз моряків, то сама здається їм усемогутньою морською богинею. Новаторство Жоржі Амаду полягає в тому, що він використав фольклор для розкриття духовного світу народу, який справді живе ніби подвійним життям: важка злиденна повсякденність чергується з красою та радістю свята, коли люди почувають себе сильними і всемогутніми. «Повісті Баії» завершуються твором «Капітани піску». Місце дії — теж Баїя, але проблеми, які порушує тут письменник, виходять далеко за її межі та за межі всієї Бразілії. Життя безпритульних дітей, жертв бездушного капіталістичного суспільства, це нещастя багатьох країн Латинської Америки та й взагалі багатьох країн капіталістичного світу. Цей роман Жоржі Амаду було покладено в основу художнього фільму «Генерали піщаних кар'єрів», який продемонстрував увесь жах і безнадійне існування кинутих напризволяще дітей. Безпритульні діти або гинуть, як це сталося з Безногим, одним із персонажів роману, або перетворюються на справжніх злочинців, як це сталося з Гульвісою, Котом і Головорізом, — у вирі безпритульного існування вони втратили навіть власні прізвища. І тільки Педро Бала, ватажок «капітанів піску», зв'язує свою долю з життям та боротьбою робітників і таким чином знаходить своє місце в суспільстві. У передмові до українського видання роману «Капітани піску» генеральний секретар Бразільської комуністичної партії Луїс Карлос Престес писав, що з цих дітлахів і молоді, нині безпритульної, але водночас патріотичної, розумної, сміливої, виникне велика й непереможна сила, яка створить соціалістичну Бразілію. У 1937 р., невдовзі після опублікування книги «Капітани піску», Жоржі Амаду довелося емігрувати за кордон. Того року в Бразілії встановилася реакційна диктатура Варгаса, яка заборонила діяльність Комуністичної партії та інших прогресивних організацій. Жоржі Амаду оселився в Уругваї, де 1941 р. видав книгу «Луїс Карлос Престес. Лицар надії». У центрі уваги письменника — один період життя Престеса — з часів Великої Жовтневої соціалістичної революції до початку другої світової війни. Основний сюжет книги розгортається навколо історичного походу «колони Престеса» (1924–1927), який знаменував собою пробудження самосвідомості бразільського народу та початок його боротьби проти імперіалістичного гноблення. Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції 25 березня 1922 р. було засновано Комуністичну партію Бразілії, діяльність якої стимулювала розвиток революційного руху в країні. Керівником походу «колони Престеса» став революційно настроєний молодий військовий інженер Престес, що пройшов великий шлях від учасника військових заколотів до керівника бразільських комуністів. 1922 р., командуючи військовим батальйоном на будівництві залізниці на півдні Бразілії, Престес уперше взяв участь у революційному виступі гарнізону, спрямованому проти реакційного уряду країни. 1924 р. Престес очолив повстання свого батальйону в штаті Ріо-Гранде до Сул. Батальйон Престеса почав похід крізь усю країну, привертаючи на свій бік трудящих міст та сіл. За двадцять сім місяців революційна «колона Престеса» пройшла з боями двадцять шість тисяч кілометрів по багатьох штатах Бразілії, крізь тропічні джунглі. Для учасників походу це була велика революційна школа. Кращих з них на чолі з Престесом сама логіка боротьби привела до марксистсько-ленінського вчення, і вони вступили до лав Комуністичної партії Бразілії. Похід «колони Престеса» залишив незгладимий слід у народній пам'яті, вплинув на формування світогляду багатьох представників інтелігенції країни. Такі видатні діячі бразільської культури, як архітектор Оскар Німейєр, письменники Грасільяно Рамос та Педро Мота Ліма, сам Жоржі Амаду не раз підкреслювали, що стали комуністами під впливом революційного походу «колони Престеса». А для самого Престеса похід виявився початком революційної боротьби, якій він присвятив усе своє життя. Не можна без хвилювання читати сторінки книги, де йдеться про ув'язнення Престеса та його дружини — німецької комуністки Ольги Бенаріо Престес. Диктатура Варгаса засудила Престеса до сорока шести років ув'язнення. З них десять він провів у в'язниці, і лише після перемоги Радянського Союзу над гітлерівським фашизмом бразільські власті звільнили його; Ольга Бенаріо Престес загинула у гітлерівському таборі смерті Равенсбрюк. І в подальших своїх творах, зокрема в «Підпіллі свободи», Жоржі Амаду звертається до образу «лицаря надії», як називає Луїса Карлоса Престеса бразільський народ. У 1945 р. письменник приїздить на батьківщину, де його обирають депутатом парламенту від Комуністичної партії, але в 1947 р. реакція знову переходить у наступ. Комуністична партія знову була заборонена, військовий уряд генерала Дутри розірвав дипломатичні відносини з СРСР. Жоржі Амаду змушений знову емігрувати, він живе у Франції, потім у Чехословаччині. За роки еміграції Жоржі Амаду перетворився на діяча міжнародного масштабу, який представляв перед усім світом демократичну Бразілію. Його обирають членом Всесвітньої Ради миру, 1951 р. він стає лауреатом Міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами», його голос лунає на всіх міжнародних конференціях на захист миру. В еміграції Жоржі Амаду не забуває рідної Баїї і навіть пише ностальгічну книгу «Баїя всіх святих. Путівник по вулицях та таємницях міста Салвадора» Але головним для нього в цей час стала робота над великими епічними романами, в яких він досліджує долю свого рідного штату протягом півсторіччя. 1942 р. він пише роман «Безкраї землі», що являє собою літопис феодального періоду історії Бразілії, періоду боротьби за завоювання «нічийної» землі, вкритої тропічними лісами, які треба викорчовувати, щоб перетворити її на плантації какао, бавовни та цукрової тростини. Образи бразільських поміщиків — звичайно їх називають полковниками — не позбавлені в романі деяких привабливих рис. Залишаючись жорстокими експлуататорами, вони все-таки наділені сміливістю та завзяттям першопрохідців, відкривачів нових земель; таким є полковник Орасіо з «Безкраїх земель». Страшніші від полковників іноземні поневолювачі, що експортують «золоті плоди», плоди какао. Старі полковники занепадають, на зміну їм приходять поміщики нового типу, які вичавлюють усі соки і з землі, і з трударів. Така тема роману «Місто Ільєус» (у деяких виданнях «Земля золотих плодів»), що разом з «Безкраїми землями» становить дилогію, своєрідну історію освоєння штату Баїя. Селяни, про яких писав Жоржі Амаду в «Безкраїх землях», мріяли мати свій власний клапоть землі, але їхні мрії не здійснилися. Герої «Міста Ільєуса», селяни Антоніо Вітор та його дружина Раймунда, отримують зрештою наділ дикого лісу, який перетворюють на родючу ділянку землі куди вкладають усю свою любов та ніжність. Проте щастя триває недовго Завдяки різним махінаціям, поміщик-іноземець Карлос Зуде купує маленьку плантацію з аукціону. Але для Антоніо та Раймунди втратити землю рівноцінно смерті, — вони вирішують захищати її із зброєю в руках і гинуть від куль наглядачів. Інша доля в Жоакіма, сина Антоніо та Раймунди. Він комуніст. У романі «Місто Ільєус» ми бачимо перші кроки Комуністичної партії Бразілії, що роз'яснює народу хижу політику експортерів какао. До її лав приходить усе більше таких інтелігентів, як поет Сержіо Моура, шлях якого позначений ваганнями й пошуками істини. «Червоні паростки. (1946) — наступний роман Жоржі Амаду, де автор досліджує долю селянства північного сходу Бразілії на прикладі селянської родини старого Жероміно та його дружини Жукундіни. Північний схід Бразілії колись займав провідне місце в економіці країни по виробництву какао, цукру й бавовни. Пізніше сільське господарство цього району занепало як через конкуренцію з іншими штатами, так і через хижацьку експлуатацію землі. Поміщики розорялися й продавали свої володіння, а селяни залишалися без роботи і змушені були йти з рідних місць. Юрби людей перетинали тропічні хащі з надією знайти кращу долю на півдні країни. Перша частина роману присвячена цьому трагічному походу селян. Разом з усіма йде родина Жероміно й Жукундіни, втрачаючи дорогою дітей та онуків, які не витримують голоду і хвороб. Друга частина роману складається з трьох новел, які розповідають про долю трьох синів Жероміно й Жукундіни. У «Червоних паростках» знову з'являються елементи фольклорного роману. Казка про трьох братів існує майже у всіх народів світу, і менший син завжди уособлює найпривабливіші людські риси. Так і тут. Перший син — Жозе — став бандитом, другий — Жоан — пішов у жандарми. У сутичці між жандармами та бандитами Жоан убиває брата. Третій наймолодший брат Жувенсіо йде у солдати, бере участь у військовому повстанні і згодом вступає до лав Комуністичної партії. Таким чином Жоржі Амаду показує паростки революційного руху на північному сході країни, підводячи читача до висновку про те, що єдиний правильний шлях для бразільських трудящих — це шлях організованої боротьби за політичне та економічне звільнення народу. Для назви книги взято слова із знаменитої в Бразілії поезії великого національного поета Кастро Алвеса (Жоржі Амаду присвятив йому свою книгу «Кастро Алвес»), у якій ішлося про повстання рабів за часів феодалізму. Для Жоржі Амаду «червоні паростки» означали тоді, у 1945 р., коли писався роман, наближення революції, що звільнить бразільський народ від експлуатації. 1952 р. Жоржі Амаду закінчує великий роман-епопею «Підпілля свободи», створений, як він сам зазначав, під впливом епопеї Луї Арагона «Комуністи». Тема міжнародної солідарності трудящих — одна з провідних у романі. Дія твору відбувається не тільки в Бразілії, айв республіканській Іспанії, де в інтернаціональній бригаді б'ється з фашистами поряд із своїм другом-чехом бразільський офіцер Аиолінаріо Родрігес. Після поразки іспанської республіки Аполінаріо опиняється у Франції, а коли гітлерівці окуповують країну, приєднується до бійців французького Руху Опору. «Підпілля свободи» багатоплановий роман. Автор намагається відбити різноманітні форми діяльності Комуністичної партії Бразілії, показати життя і трудящих, і панівних класів, охопити всю країну з усіма її політичними, соціальними та психологічними колізіями, але не завжди це йому вдається зробити з однаковим успіхом. Художня оповідь подекуди замінюється публіцистичними висловлюваннями і через це роман багато втрачає. «Підпілля свободи» мало стати першим романом великої трилогії, але відчувши, що твору бракує художньої довершеності, Жоржі Амаду припинив роботу над трилогією і кілька років узагалі нічого не писав. Як зазначала І. А. Тертерян, Жоржі Амаду у 1955–1956 pp. пережив глибоку творчу кризу. Потім він повернувся на батьківщину, у свій рідний штат Баїю, де живе і сьогодні. З 1958 p., коли він опублікував свій всесвітньовідомий роман «Габрієла», можна вважати, почався новий баїянський період його творчості, який включає в себе такі відомі твори, як «Старі моряки» (1961), «Пастухи ночі» (1964), «Дона Флор та двоє її чоловіків», «Крамниця чудес» (1969), «Тереза Батиста стомилася воювати» (1972), «Тієта з Агресте» (1976), «Пальмова гілка, погони й пеньюар» (1980). Ці книги продовжують цикл «Повістей Баїї», автор повернувся до написання фольклорних романів, але новий цикл набагато досконаліший і довершеніший, оскільки з висоти своїх років письменник ясніше й чіткіше розуміє всі важкі проблеми, які стоять перед його батьківщиною і які не так легко розв'язати, як це йому здавалося замолоду. Роман «Габрієла» мав величезний успіх на батьківщині письменника, він одержав п'ять літературних премій країни, і серед них премію Національного інституту книги «За кращий роман 1958 року». Дівчина-мулатка Габрієла стала найпопулярнішим літературним персонажем Бразілії, увібравши в себе найпривабливіші риси бразільського національного характеру. В образі Габрієли зіштовхуються дві непримиренні сили бразільського суспільства — буржуазна мораль та мораль народного життя. Цінності буржуазної моралі — багатство, суспільний стан не мають ніякого значення для Габрієли, дочки народу. Спочатку ми бачимо її в групі змучених біженців, які йдуть з районів, уражених посухою. Габрієла зі своєю лагідною, відкритою вдачею завжди готова допомогти тим, хто потребує уваги та допомоги. Випадок приводить її в будинок Насіба, бразільця сірійського походження, власника бару. Завдяки Габрієлі, чудовій куховарці, справи Насіба йдуть дуже добре, та й сама присутність гарної веселої молодої дівчини приваблює клієнтів до його закладу. Насіб так закохується в Габрієлу, що вирішує одружитися з нею, вважаючи, що робить для бідної дівчини велике благо. Але тут і починаються Габрієлині муки. Їй ні до чого багатство, вона краще почуває себе босою, ніж узутою в тісні модні туфлі. Потрапляючи в товариство респектабельних багатих городян, вона не знає, про що з ними говорити, вона залюбки побігла б потанцювати й поспівати з бідним людом міста Ільєуса, де відбувається дія роману. Тому Габрієла спокійно відмовляється від благополуччя подружнього життя, несумісного з волелюбністю, безкорисливістю її вдачі. Саме ці основні риси зробили її улюбленим персонажем бразільців. Але роман «Габрієла» це не тільки історія кохання Габрієли та Насіба. За барвистим колоритом місцевих звичаїв, міських пліток, політичного суперництва можна розгледіти ті історичні й соціальні процеси, що відбувалися (час дії роману — 1925 рік) і в невеликому портовому місті Ільєусі, і в усій Бразілії. В цій «Хроніці одного провінційного міста»-такий підзаголовок «Габрієли» — наче у краплі води, відбилися всі проблеми, які переживала тоді країна. Це був період, коли старі феодальні відносини поступово змінювалися капіталістичними. Національна буржуазія почала витісняти з політичного життя Бразілії місцевих фазендейро — поміщиків, які колись усі проблеми між собою вирішували досить просто: куля найманого вбивці-жагунсо була найкращим аргументом у спірних питаннях. І тепер ще старий полковник Раміро Бастос намагається помститися своєму колишньому приятелю Арістотелесу Піресу за те, що той відмовився голосувати за кандидата, висунутого Бастосом у місцеві органи влади, і робить це так само за допомогою найманого вбивці, неписьменного негра Фагундеса. Але часи жагунсо давно минули. Жоржі Амаду вдається показати приреченість Бастоса, який марно силкується повернути колесо історії назад. Навіть старість полковника, його кволість, погане самопочуття — все це наполегливо підкреслює автор, щоб показати марність намагань поміщика вистояти у боротьбі з новими суспільними відносинами, що народжуються в місті, де колись він був повновладним хазяїном. Проте письменник не ідеалізує і суперника Раміро Бастоса — молодого буржуа Мундіньйо Фалкана. Це типовий представник нового класу, експортер какао, людина дуже енергійна і багато в чому прогресивна, особливо в порівнянні зі своїми однолітками, які живуть у Ільєусі. Сам Мундіньйо Фалкан приїхав до Ільєуса з Ріо-де-Жанейро, розуміючи, що тут, у провінції, в благодатному краї какао, йому є де застосувати свій підприємницький хист. І він справді сприяє прогресу в Ільєусі: замовляє перші вантажні машини, запрошує інженера, щоб розчистити гавань з допомогою землечерпалок і мати змогу експортувати какао, дає кошти на відкриття автобусної лінії, сприяє заснуванню першої газети. Однак усе це він робить аж ніяк не з благородних міркувань, його активність пояснюється бажанням розбагатіти, стати наймогутнішою людиною міста. Перемігши Раміро Бастоса, Мундіньйо навіть ставиться до полковника з деякою симпатією, йому імпонує залізна воля старого плантатора, який будь-що хоче зберегти своє колишнє становище та привілеї. До того ж Мундіньйо Фалкан розуміє, що колись закінчиться і його час, і хтось інший прийде йому на зміну. Саме в цьому полягає правдивість образу, який створив Жоржі Амаду. Технічний прогрес прийшов у Ільєус досить швидко, але не так швидко змінюються звичаї жителів міста. Феодальні відносини все ще тяжіють над світоглядом ільєусців. Жоржі Амаду починає свою книгу з розповіді про жахливу історію, яка сталася в Ільєусі, коли поміщик Жезуіньйо Мендоса застрелив з пістолета свою дружину Сіньязінью та її коханця дантиста Осмундо Піментело. Але найдивнішим у цій історії виявилося те, що жителі Ільєуса, хоч вони весь час говорили про прогрес, який нарешті прийшов до їхнього міста, дуже пишалися вчинком Жезуіньйо Мендоси. На їхню думку, лише в такий спосіб ошуканий чоловік мав змогу змити з себе ганьбу. Свавілля, яке колись панувало серед поміщиків, настільки вкорінилося в свідомості ільєусців, що навіть страждання батька вбитого дантиста Осмундо Піментело не може зворушити їх. «Змінювалося обличчя міста, — пише Жоржі Амаду, — прокладалися нові вулиці, імпортувалися автомобілі, будувалися хмарочоси, ставали до ладу автомагістралі, створювалися клуби, розросталися редакції газет, — Ільєус ставав невпізнанним. Але набагато повільніше змінювалися звички і звичаї людей». Тільки в останніх рядках книги, у постскриптумі, повідомляється, що завдяки величезним зусиллям батька вбитого дантиста, власника плантацій, полковник Жезуіньйо Мендоса вперше в історії Ільєуса був відданий до суду й засуджений до тюремного ув'язнення. Поряд із життям Габрієли перед нами проходить життя ще кількох жінок Ільєуса. І треба зазначити, що Жоржі Амаду володіє таємницею глибокого проникнення в духовний світ своїх героїв. З чотирьох розділів роману два присвячені двом іншим жінкам, двом антиподам — Глорії та Малвіні, які наче символізують минуле й майбутнє Бразілії. Поміщики-полковники поводили себе на своїх плантаціях як феодали за часів середньовіччя в Європі. Буденним ставало свавілля полковників щодо дівчат із бідних родин; кожний з них вважав справою честі мати утриманку, а іноді й кількох. У романі «Габрієла» ми спостерігаємо за життям Глорії, утриманки полковника Коріолано Рібейри, простої мулатки, яка живе в розкішному будинку, наче птах у позолоченій клітці. Безправна й самотня, вона не може ні з ким спілкуватися, при ймати гостей або сама ходити куди-небудь. Святенницька мораль зробила її об'єктом пліток та глузувань, доброчесні сеньйори відверталися, проходячи повз будинок Глорії, матері забороняли дочкам навіть дивитися в її бік, а чоловіки не насмілювалися привітатися з нею, бо з полковником Коріолано Рібейрою жартувати було небезпечно. Відмежована від людей, Глорія зрештою не витримує такого життя. Кохання до вчителя Жозуе допомагає їй покинути будинок полковника, — дізнавшись про зраду утриманки, він сприймає це досить байдуже, не вдаючись уже до дикунських витівок, на які колись був мастак. Ільєусці навіть розчарувалися. Нові часи, справді, давали про себе знати. Антиподом Глорії в романі «Габрієла» виступає Малвіна, єдина дочка полковника Мелка Тавареса. Це один з найцікавіших жіночих образів у великій галереї жінок, що їм присвятив свої твори Жоржі Амаду. На відміну від Глорії, яка, особливо спочатку, пасивно пристосовується до феодальних звичаїв Ільеуса, Малвіна категорично відкидає таке становище, коли жінка цілком залежить від волі свого батька або чоловіка. Малвіна ненавидить місто, що живиться плітками та лихослів'ям. Спостерігаючи за тяжким життям своєї матері, яка не мала права голосу і була покірливою рабою батька, дівчина заприсяглася, що нікому не дасть себе поневолити, і таки досягла мети, розпочавши самостійне, незалежне ні від кого життя. Всі три жіночі образи доповнюють один одного. Покірлива Глорія, бунтівна Малвіна, чарівна Габрієла — кожна по-своєму намагається вирішити складні проблеми, які ставить перед ними життя. Через два роки після видання роман «Габрієла», за повідомленням газети «О глобо», зайняв перше місце як найпопулярніша книга бразільської літератури. Значення роману виходить далеко за межі «Хроніки одного провінційного міста». З «Габрієли» починається якісно новий етап творчості Жоржі Амаду, тому що в цьому романі, як ні в якому іншому його творі, піддано глибокому всебічному аналізу політичну структуру країни, традиції, звичаї та мораль бразільського суспільства. Сам Жоржі Амаду зазначав, що, працюючи над романом «Габрієла», він хотів написати сонячну книгу, яку б читали всі, яка б зацікавила читача і не тільки б розважала його, а й примусила подумати над багатьма явищами бразільського життя. Після опублікування «Габрієли» дехто з буржуазних критиків писав, що Жоржі Амаду нібито змінив напрямок своєї творчості, відмовився від своїх колишніх ідей. Та сам письменник неодноразово підкреслював, що він був і залишається комуністом і що в центрі його творчих задумів завжди стоятимуть проблеми життя, моралі та праці народу Бразілії. Вірність своїм принципам та ідеям Жоржі Амаду продемонстрував і в одному із своїх останніх творів, у романі «Пальмова гілка, погони й пеньюар». Хоча цей роман зовсім не схожий на книги баїянського циклу — тут немає ні звичайного народного середовища, ані фантастичних подій, — але він є логічним продовженням попередніх творів письменника. У листопаді 1937 року на площах Баії запалало вогнище, в яке кидали книжки прогресивних літераторів. Так почалися роки правління диктатора Варгаса, роки терору й політики зближення з гітлерівською Німеччиною. На початку роману Жоржі Амаду пише, що це історія про те, як два старих письменники-академіки, два вільнодумці оголосили війну нацизму та насильству. Коли помер член Бразільської академії літератури, талановитий поет Антоніо Бруно, на його місце претендує один з ідеологів фашистської доктрини в Бразілії, полковник-расист Агналдо Перейра. Не допустити «бразільського Геббельса» в Академію таку мету ставлять перед собою письменники Нунес та Портела і домагаються свого. Незважаючи на те, що фабула книги зосереджена навколо події місцевого значення, ця маленька, начебто суто літературна подія символізує боротьбу людей доброї волі проти фашизму. В історії бразільської літератури творчість Жоржі Амаду становить цілу епоху, але значення її виходить далеко за межі однієї країни. В контексті латиноамериканської і світової літератури твори Жоржі Амаду позначені своєрідним оригінальним колоритом, забарвлені легендами та звичаями рідної землі, вони гостросоціальні, завжди сповнені любові до людини з усіма її проблемами й сподіваннями.  

Маргарита ЖЕРДИНІВСЬКА  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка