Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка10/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22

ЧАСТИНА ДРУГА

 

Радощі і печалі дочки народу на вулицях Ільєуса на її шляху від кухні до вівтаря (хоча вівтаря і не було через релігійні ускладнення), про час, коли у всіх стало чимало грошей і життя міста почало невпізнанно змінюватися; про весілля і розлучення, про любовні зітхання і сцени ревнощів, про політичні зради і літературні вечори, про замахи, втечі, багаття з газет, передвиборну боротьбу і про кінець самотності, про шеф-кухаря, про спеку і новорічне святкування, про танок пастушок в мандрівному цирку, про водолазів, про жінок, що прибувають кожним новим пароплавом, про жагунсо, що стріляють востаннє, про великі вантажні кораблі в порту, про порушений закон, про квітку і зірку, АБО ГАБРІЄЛА, ГВОЗДИКА І КОРИЦЯ  



РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Таємниця Малвіни

 

 

 

(що народилася для великого майбутнього, а замкнена в своєму саду)  



Мораль похитнулася, звичаї зникають, авантюристи прибувають з чужих земель… (3 промови адвоката Маурісіо Каїреса)  

 

Колискова пісня Малвіни


 

Засни, Малвіно, пташко мила,


Повір у чари власних снів:
Тебе гойдає хвиля біла,
Несе до світлих берегів…

В саду моєму, як в темниці,


І квіти — наче вартові.
А може, це мені лиш сниться?
Та стигне жах в моїй крові.
Рятуйте! Над усі кайдани
Мене домашній «рай» гнітить.
Із чоловіком жить тираном,
То краще віку вкоротить!

…Тебе гойдає хвиля біла,


Несе до світлих берегів…

Скрізь чоловікові закони,


І годі сліз, і годі слів:
Він сукні визначить фасони
І запах вибере духів.
Із невблаганністю тирана
Мені він може наказать,
Коли сідать за фортеп'яно,
Коли до церкви вирушать.
Призначить, що мені бажати,
Про що ж — лиш марить уві сні…
Він хоче в мене все забрати,
А сльози залишить мені.

…Тебе гойдає хвиля біла,


Несе до світлих берегів…

Тож порятуйте, добрі люди,


Покинуть деспота пора.
Ходить в рабинях я не буду,—
Кохання прагну і добра!
Нащо тих грошей чорна сила,
Вельможний рід і лоск посад?
Аби лиш серцю був він милий,
А там — нехай хоч і мулат.

…Тебе гойдає хвиля біла,


Несе до світлих берегів…

Чи, може, з милим, чи сама я


В морську полину далину;
У мене виходу немає —
В морську полину далину.
Щоб не страждать мені довіку,—
В морську полину далину;
Нехай лишусь без чоловіка,—
В морську полину далину.
На білих хвилях од біди
Я попливу, і назавжди!

…Ти спи, Малвіно, пташко мила,


Повір у чари власних снів…

 

Габрієла з квіткою




 

На майданах Ільєуса, на клумбах, розквітали квіти: троянди, хризантеми, жоржини, стокротки, нагідки. На зелених галявинах, немов червоні бризки, палали пелюстки онзе-орас. В лісових нетрях, в зоні Мальядо, у вологих гаях Уньану і Конкісти цвіли казкові орхідеї. Але не пахощі квітів, не свіжі пахощі зелених лісів і садів панували в місті. В Ільєусі пахло сухими зернятами какао. Цей аромат, що йшов від складів, де пакувалось какао, від порту і приміщень експортних фірм, був таким міцним, що в приїжджих паморочилася голова, проте жителі міста до нього звикли і зовсім його не помічали. Пахощі какао пливли над містом, над річкою, над морем. На плантаціях достигали плоди какао, і в пейзажі почав брати гору жовтий колір всіх відтінків, навіть повітря стало золотистим. Наближалося збирання врожаю, неймовірно щедрого і рясного. Габрієла приготувала величезну тацю із солодощами і другу — ще більшу — з акараже, абара, пиріжками з рибою, запіканками. Негреня Туїска, посмоктуючи недокурок, повідомило їй, про що гомонять в барі, і про ті дрібні події, які його особливо зацікавили: так Габрієла довідалась, що у Мундіньйо Фалкана десять пар черевиків, про футбольні матчі на пляжі, про крадіжку в мануфактурній крамниці і про Великий балканський цирк з жирафами, левами, тиграми, слоном і верблюдом, котрий має незабаром прибути до їхнього міста. Габрієла слухала його з усмішкою, цирк також зацікавив її: — А це правда, що він приїздить? — Атож. Уже й оголошення вивішено. — Колись і до нас приїжджав цирк. Ми з тіткою ходили дивитись. Показували людину, що ковтала вогонь. Туїска мав свої плани: як тільки прибуде цирк, він супроводжуватиме клоуна, коли той їздитиме містом верхи на верблюді. Щоразу, коли мандрівний цирк напинав свій намет на пустирищі рибного базару, повторювалось одне і те ж. Клоун запитував: — Хто такий блазень? Діти хором відповідали: — Він краде жінок… За різні послуги клоун крейдою робив на лобі Туїски позначку, і його безкоштовно пропускали на вечірні вистави. А коли негреня допомагало уніформістам готувати манеж, воно ставало в цирку своєю людиною і на якийсь час ящик із щітками та ваксою залишався без господаря. — Якось мене хотіли забрати із собою. Сам директор кликав… — Уніформістом? Туїска мало не образився: — Ні, актором. — А що ти мав би робити? Чорне обличчя Туїски засяяло: — Допомагати в номері з мавпами. І ще танцювати… Я не погодився лише через матір… — У негритянки Раймунди загострився ревматизм, і вона не могла більше прати чужої білизни, тому на життя заробляли сини: Філо, водій автобуса, і Туїска, майстер на всі руки. — Хіба ти вмієш танцювати? — А ти не бачила? Хочеш покажу? І Туїска почав танцювати; він прямо створений для танцю: ноги самі виробляли різні колінця, тіло легко і вільно рухалося, долоні приплескували в такт. Габрієла дивилася на Туїску, вона також любила танцювати, і не втрималася. Залишивши таці і каструлі, закуски і солодощі, підхопила рукою спідницю і закружляла в танці. Тепер на освітленому сонцем дворі танцювало двоє — негреня і мулатка. Вони забули про все на світі. Раптом Туїска зупинився, далі відбиваючи ритм на перекиненій догори дном каструлі. Габрієла кружляла, спідниця її розвівалася вітрилом, тіло похитувалося, стегна злегка тремтіли, обличчя сяяло… — Господи, а таці… Вони миттю зібрали все: і солодощі, і закуски. Туїска поставив таці на голову і пішов, насвистуючи танцювальну мелодію. Ноги Габрієли усе ще притупували, вона так любила танці, але на кухні щось зашипіло, і дівчина кинулася туди. Коли Габрієла почула, що Шіко Молеза прийшов снідати, у неї все вже було готово, вона взяла судки, одягла туфлі і рушила до виходу. Габрієла понесла Насібові сніданок, а також захотіла допомогти йому в барі, доки Шіко вдома. Але, дійшовши до порога, вона повернулася, вирвала на клумбі троянду і застромила її в косу біля вуха так, що оксамитові пелюстки доторкалися до щоки дівчини. Цієї моди навчив її швець Феліпе, що завзято лихословив, коли проклинав служителів культу, і перетворювався у ґречного іспанського дворянина, коли розмовляв із жінкою. «Найвишуканіша мода в світі», — сказав він. — Всі сеньйори в Севільї носять у косах червону троянду. Він чимало років прожив в Ільєусі, підбиваючи підметки, але все ще розмовляв з акцентом і змішував іспанські слова з португальськими. Раніше він досить рідко відвідував бар Насіба. Він був перевантажений роботою, ремонтував гнуздечки й сідла, плів нагаї, підбивав підметки до черевиків і чобіт, а у вільний час читав брошури в червоних обкладинках і сперечався в «Папеларіа Модело». Лише в неділю він приходив до бару, щоб зіграти партію в шашки, і мав славу досить сильного супротивника. Тепер він ще до сніданку, в час аперитиву, бував у Насіба щодня. Коли приходила Габрієла, іспанець стріпував непокірними, сивими кучерями і сміявся, показуючи свої сліпучо-білі, немов у юнака, зуби: — Salve la gracie, ole[57]. І клацав пальцями, немов кастаньєтами. А втім, і інші, раніше випадкові, відвідувачі стали тепер завсідниками бару. «Везувій» процвітав, як ніколи раніше. Солодощі і закуски Габрієли з перших же днів зажили слави серед аматорів аперитивів, чимало з них перекочувало до Насіба із портових барів, а це, в свою чергу, не на жарт занепокоїло Плініо Араса, власника «Золотої горілки». Ньо-Гало, Тоніко Бастос і Капітан, які по черзі снідали з Насібом, скрізь розповідали дивовижні історії про майстерність Габрієли. Її акараже, її печеня із січеного м'яса з крабами, залита яйцями і загорнута в бананове листя, духмяні пиріжки з м'ясом були оспівані в прозі і віршах; учитель Жозуе присвятив цим стравам строфу з чотирьох рядків, де римував ковбаси з кашасою і куховарку із заваркою. Мундіньйо Фалкан попросив у Насіба Габрієлу на один день, коли влаштовував у себе обід з нагоди того, що проїздом через Ільєус до нього завітав товариш, сенатор від штату Алагоас. Відвідувачі приходили випити аперитив, зіграти в покер, поласувати приперченими акараже і солоними пиріжками з рибою, що збуджували апетит. Відвідувачів ставало все більше, чимало з них приводило своїх знайомих, які вже наслухались оповідей про кулінарну майстерність Габрієли. Проте дехто тепер затримувався довше, аніж звичайно, не поспішаючи із сніданком. Все це розпочалося з того дня, як Габрієла почала сама приносити страви для Насіба в бар. Коли вона заходила, навколо лунали захоплені вигуки: всіх чарувала її граціозна хода, її потуплений погляд, її посмішка, що бриніла на вустах і освітлювала обличчя присутніх. Вона заходила, віталася із відвідувачами, що сиділи круг столиків, ішла прямо до прилавка і ставила судки. Раніше в ці години людей в барі було обмаль, та й ті поспішали закінчити сніданок і піти. Тепер чимало було таких, що продовжували аперитив, визначаючи час по приходу Габрієли і випиваючи останній ковток після її появи в барі. — Нумо, Біко Фіно, чарку «півнячого хвоста»[58]. — Два вермути… — Зіграємо ще раз? — Кості шурхотіли в шкіряному кисеті і котилися по столу. — Трійця королів на одній… Габрієла допомагала обслуговувати відвідувачів, щоб вони швидше розійшлися, а то сніданок для Насіба прохолоне і втратить смак. Її туфельки плавали по цементній підлозі, розкішні коси були перехоплені стрічкою, ніжне, молоде дівоче обличчя, без жодних слідів косметики, пашіло здоров'ям. Своєю грайливою ходою вона рухалася поміж столиками, хтось говорив їй компліменти, хтось дивився на неї благаючими очима. Доктор поплескував Габрієлу по руці, називаючи своєю дівчинкою. Вона до всіх усміхалася і могла б здаватися підлітком, якби не широкі стегна. Раптове пожвавлення щоразу охоплювало відвідувачів, немовби присутність Габрієли робила бар гостиннішим і затишнішим. Зі свого місця за прилавком Насіб бачив, як вона з'являється на майдані з трояндою в чорних косах. Очі араба мружились: судки були наповнені смачними стравами, а він у цей час завжди голодний і ледве стримувався, щоб не з'їсти приготовлені для відвідувачів пиріжки з м'ясом і креветками та інші витончені закуски. Насіб знав, що, коли приходить Габрієла, майже за всіма столиками замовляються знову порції аперитиву, виторг збільшується, до того ж було приємно бачити її вдень, згадати минулу ніч і уявити наступну. Він тайкома щипав її, торкався до грудей, Габрієла тихо сміялася — їй було приємно. Капітан кликав дівчину: — А йди-но поглянь на гру, адже ти моя учениця… Удаючи з себе суворого батька, він називав Габрієлу ученицею з того дня, коли в майже порожній залі спробував познайомити її з секретами гри в кості. Габрієла сміялася, хитала головою — окрім гри в «осла», вона не зуміла збагнути жодної іншої. Але, коли наставав кінець затяжної партії, Капітан навмисне зволікав час, щоб дочекатися Габрієли, і вимагав її присутності при вирішальних кидках: — Йди сюди, ти приносиш мені щастя… Інколи вона приносила щастя Ньо-Гало, шевцеві Феліпе або Доктору. — Дякую, моя дівчинко, дасть бог, ти станеш ще вродливішою, — казав Доктор, злегка поплескуючи її по руці. — Вродливішою? Але ж це неможливо! — протестував Капітан, одразу ж відмовляючись від батьківського тону. Ньо-Гало не говорив нічого, він лише дивився на Габрієлу. Швець Феліпе розхвалював троянду в її косах. Він питав у Жозуе, чому б йому не написати сонета, присвяченого цій троянді, цьому вушкові, цим зеленавим очам? Жозуе відповідав, що сонета тут замало, він напише оду або баладу. Вони вставали, коли годинник видзвонював пів на першу, і йшли, залишаючи щедрі чайові, які Віко Фіно жадібно загрібав своїми брудними руками. Покваплені годинниковим дзвоном, відвідувачі нехотя покидали бар. Коли нікого не залишалося, Насіб починав снідати, Габрієла подавала йому, ходила навколо столика, відкорковувала пляшки і наливала пиво. Її смагляве обличчя сяяло, коли Насіб, гикнувши («Це корисно для здоров'я», — стверджував він), хвалив її страви. Вона прибирала судки, а на той час повертався Шіко Молеза, тепер ішов снідати Біко Фіно. Потім Габрієла ставила шезлонг в затінку, за баром, на ділянці, що виходила на майдан, промовляла: «До побачення, Насібе» — і йшла додому. Араб запалював сигару «Сан Фелікс», брав баїйянські газети, що вийшли тиждень тому, і стежив за нею, поки вона не зникала за рогом біля церкви. Він милувався її танцюючою ходою, її рухливими стегнами. Але троянди у її косах вже не було. Насіб знаходив її на шезлонзі,— чи троянда падала випадково, коли дівчина нагиналася, чи то вона витягувала її з кіс і залишала навмисне? Червона троянда із ароматом гвоздики — запахом Габрієли. Про довгожданого, але не бажаного гостя


Еуфорікос, Капітан і Доктор прийшли в бар «Везувій» рано і привели з собою чоловіка років на тридцять з гаком. У нього було відкрите обличчя і спортивний вигляд. Ще до того, як його відрекомендували, Насіб здогадався, що він за один. Нарешті він з'явився, цей такий довгожданий інженер, об'єкт стількох розмов і суперечок… — Ромуло Вієйра, інженер міністерства шляхів сполучення. — Дуже приємно, сеньйоре. Радий вам служити… — Мені також дуже приємно познайомитися з вами. Ось він, із засмаглим обличчям, коротко підстриженим чубом, невеличким шрамом на лобі. Ромуло міцно потиснув руку Насібу. Доктор усміхнувся із щасливим виразом на обличчі, немовби рекомендував Насібові свого уславленого родича або жінку рідкісної вроди. Капітан пожартував: — Цей араб — невід'ємна частка нашого міста. Він отруює нас розведеним вином, обдурює в покер і знає все про кожного з нас. — Не кажіть так, Капітане. А то що подумає про мене добродій інженер? — А втім, Насіб наш справжній друг, — доповнив свою характеристику Капітан, — і шанована людина. Інженер, дещо вимушено, усміхнувся, з недовір'ям оглядаючи майдан і вулиці, бар, кіно, сусідні будівлі, з вікон яких визирали допитливі обличчя. Інженер і його нові знайомі розташувалися за одним зі столиків на вулиці. У своєму вікні з'явилася Глорія, вона була у ранковому негліже і розчісувала мокрі після ванни коси. Вона одразу виявила нового чоловіка, роздивилась його і побігла швидше навести святковий туалет. — Гарна? — Капітан пояснив інженерові причини самотності Глорії. Насібові забажалося самому прислужитися гостям, він приніс тарілочку з кубиками льоду — пиво було недостатньо холодне. Нарешті інженер у місті! Напередодні «Діаріо де Ільєус» повідомила жирним шрифтом на першій шпальті про те, що на пароплаві «Баїйяна» має прибути інженер. «Отже, — в'їдливо резюмувала газета, — ті обмежені і злі люди, які, мов дурносміхи, пророкували провал цього заходу і вперто заперечували не лише те, що інженер сюди приїде, але навіть те, що він взагалі існує в міністерстві, мають тепер вимушено посміхатись… Завтра їм доведеться прикусити язики, їхня пиха буде «покарана». Інженер прибув через Баїйю і висадився в Ільєусі цього ранку. Стаття була написана в різкому тоні і містила багато образ на адресу супротивників. Щоправда, інженер з'явився з чималим запізненням: минуло понад три місяці відтоді, коли було оголошено про його прибуття. Це було того дня (Насібові він добре запам'ятався, бо саме тоді його залишила стара Філомена і він найняв Габрієлу), коли Мундіньйо Фалкан прибув на «Іті» і, демонструючи, наскільки впливові зв'язки має він у вищих колах, повсюди розповідав про вирішення проблеми гавані. Все залежало від приїзду інженера з міністерства. Ця звістка була для міста сенсацією, нічим не меншою, аніж злочин полковника Жезуїньйо Мендонси. Вона ознаменувала початок політичної кампанії по підготовці до виборів наступного року. Мундіньйо Фалкан погодився очолити опозицію і зумів повести за собою чимало людей. «Діаріо де Ільєус», в підзаголовку якої стояло «незалежна інформаційна газета», почала шпетити муніципальну адміністрацію, нападати на полковника Раміро Бастоса і єхидно висловлюватися на адресу влади штату. Доктор написав низку в'їдливих пасквілів, немов мечем, розмахуючи над головами Бастосів звісткою про прибуття інженера. В своєму бюро — увесь перший поверх будинку займало приміщення, де пакувалося какао, — Мундіньйо Фалкан розмовляв з фазендейро, але вони не обговорювали справ торгівлі і не провадили переговорів про ціни на новий урожай чи про терміни платежів, вони розмовляли про політику; Мундіньйо пропонував зв'язки, повідомляв про свої плани і задуми, розповідав про вибори так, немов уже одержав на них перемогу. Полковники слухали, слова Мундіньйо справляли деяке враження. Бастоси правили Ільєусом понад двадцять років, їхню владу підтримував час від часу уряд штату, хоча він періодично і змінювався. Мундіньйо ж знайшов підтримку ще вище: йому протегували в Ріо, у федеральному уряді. Хіба він не домігся, всупереч бажанню уряду штату, приїзду інженера для обстеження бухти. І це в той час, коли проведення подібних робіт вважалося безперспективним і на ближчий час не планувалося? Полковник Рібейріньйо, який раніше віддавав голоси виборців, що залежали від нього, за Раміро Бастоса, приєднався тепер до групи нового лідера і вперше взявся за політику. Він з натхненням їздив від провінції до провінції, провадив переговори зі своїми кумами і здійснював тиск на дрібних землевласників. Подейкували, що дружба Рібейріньйо і Мундіньйо виникла і зміцніла в ліжку Анабели, танцівниці, привезеної експортером; вона вже залишила свого партнера ілюзіоніста, щоб танцювати винятково для полковника. «Вірогідніше, винятково для полковника і Тоніко!» — думав Насіб. Дотримуючись зразкового політичного нейтралітету, вона спала з Тоніко Бастосом в той час, коли полковник об'їжджав міста і селища. І їх обох вона зраджувала з Мундіньйо Фалканом, коли той присилав їй записку. На нього вона, зрештою, і розраховувала, якщо раптом в цьому жахливому краю з нею трапиться якесь лихо. Чимало фазендейро, особливо молодших, обов'язки яких стосовно полковника Раміро Бастоса не сягали до часів боротьби за землю, позначених кров'ю, погоджувались з Мундіньйо Фалканом щодо аналізу і методів розв'язання ільєуських проблем: треба було прокладати шляхи, використовувати частину прибутків на потреби провінційних районів — Агуа-Прети, Піранжі, Ріо-до-Брасо, Кашоейра-до-Сул, а також поставити вимогу перед англійцями швидше завершувати будівництво залізничної колії Ільєус — Ітапіра, яке затягувалось на невизначений час. — Вистачить майданів і парків… Нам потрібні дороги. Їх особливо надихала перспектива безпосереднього експорту какао за кордон, якщо фарватер бухти буде поглиблено і вирівняно, що дасть змогу заходити в гавань великим кораблям. Прибуток муніципалітету зросте, Ільєус стане справжньою столицею. Ще кілька днів — і прибуде інженер… Але минав тиждень за тижнем, місяць за місяцем, а інженера все не було. Ентузіазм фазендейро почав пригасати; лише Рібейріньйо тримався твердо, він, як і раніше, сперечався в барах, щось обіцяв, комусь погрожував. «Жорнал до Сул», тижневик Бастоса, запитував, «де ж той інженер-привид, наслідок уяви честолюбних і зловмисних чужоземців, які мають авторитет серед завсідників бару?» Навіть Капітан, душа руху за прогрес Ільєуса, хоч як стримувався, але все-таки нервував. спалахував під час гри в кості, часто програвав. Полковник Раміро Бастос поїхав у Баїйю, хоча друзі й сини радили йому відмовитись від цієї небезпечної для його віку подорожі. Він повернувся десь за тиждень з виглядом переможця і зібрав у себе своїх однодумців. Амансіо Леал, як завжди вкрадливо і тихо, розповідав слухачам, що губернатор штату запевнив полковника Раміро, немовби міністерство взагалі не призначало інженера для обстеження бухти Ільєуса. Цю проблему розв'язати неможливо, в управлінні шляхів сполучення штату її вже пильно вивчили. Виходу справді немає, і намагатися знайти його — лише надаремне марнувати час. Єдине, що можна зробити, — спорудити новий порт для Ільєуса в Мальядо, за межами бухти. Але ця велетенська будова вимагала б довгих розвідок, мільйонних асигнувань і підтримки федерального уряду, уряду штату і муніципалітету. Оскільки це будівництво буде провадитись в таких величезних масштабах, розвідницькі роботи просуваються повільно, та інакше й бути не може. Треба провести цілу низку досліджень і розвідок грунту, копітких і тривалих. Але вони вже розпочалися. Мешканці Ільєуса мають трохи потерпіти. «Жорнал до Сул» вмістив статтю про майбутній порт, похваливши губернатора і полковника Раміро. «Що ж стосується інженера, — писала газета, — то він, очевидно, назавжди сів на мілину…». Префект, за порадою Раміро, дав наказ озеленити ще один майдан, поряд з новим приміщенням «Банко до Бразіл». Амансіо Леал, щоразу зустрічаючи Доктора або Капітана, не втрачав нагоди запитати насмішкувато: — Ну, як там інженер? Коли на нього чекати? Доктор різко відповідав: — Сміється той, хто сміється останній. А Капітан додавав: — Ви ж нічого не втрачаєте від того, що чекаєте? — Ви маєте рацію. Але скільки можна чекати? Їхні суперечки завершувалися тим, що вони гуртом ішли випити. Амансіо вимагав, аби розраховувалися Капітан і Доктор. — Коли інженер приїде, розраховуватимусь я. Якось йому закортіло покепкувати з Рібейріньйо, але той не на жарт розгнівався і закричав на увесь бар: — Я не скнара. Хочете, закладемось? Тоді розкошелюйтесь. Я ставлю десять конто за те, що інженер приїде. — Десять конто? А я ставлю двадцять проти ваших десяти і даю рік терміну. Чи, може, хочете більше? — Голос у Амансіо був м'який, але в очах горіли люті вогники. Насіб і Жоан Фулженсіо погодилися стати свідками. Капітан натискував на Мундіньйо, вимагаючи, щоб той з'їздив до Ріо і нагадав міністрові про обіцянку. Експортер відмовлявся. Почалося збирання врожаю, він не міг полишити свої справи напризволяще в такий час. Окрім того, їхати не було ніякої рації, оскільки інженер прибуде обов'язково. Мабуть, затримується завдяки якимось бюрократичним формальностям. Мундіньйо нікому не розповідав про ті ускладнення, що виникли, про тривогу, яка охопила його, коли він довідався з листа свого товариша про відмову міністра від свого попереднього рішення в зв'язку з рішучим протестом губернатора штату Баїйя. Тоді Мундіньйо вдався до всіх своїх широких знайомств, аби лише досягти позитивного розв'язання цього питання. Не звертався він лише до членів своєї родини. Експортер розіслав силу-силенну листів, телеграм, він прохав і обіцяв. Один з його давніх друзів мав на цю тему розмову з президентом республіки, причому вирішальними чинниками у просуванні цієї вельми складної справи стали (хоча Мундіньйо про це так ніколи і не взнав) імена Лоурівала та Еміліо. Дізнавшись про те, що Мундіньйо рідний брат впливових політичних діячів Сан-Пауло, президент сказав міністрові: — Зрештою, це справедливе прохання. Термін правління губернатора закінчується, він з багатьма зіпсував відносини, і невідомо, хто буде його наступником. Ми не можемо постійно приставати до думки самоврядування штату… Кілька днів Мундіньйо жив, охоплений майже панічним страхом. Якщо він програє, йому лишається одне — укласти валізи і виїхати з Ільєуса. Адже ж не зможе він, зазнавши поразки, лишатися тут і правити за об'єкт глузування і знущання. Доведеться повернутися під надійне родинне крило, ховаючи очі від сорому. Він майже не з'являвся в цей час у кабаре і барах, де на його адресу випадало все більше й більше гострих дотепів. Навіть Тоніко Бастос, що був довгий час скромним та врівноваженим і делікатно не торкався в присутності прихильників Мундіньйо цього злополучного питання, і той перестав стримуватись, радіючи з кепських настроїв супротивників. Одного разу між ним і Капітаном відбулася сутичка. Жоану Фулженсіо довелося втрутитися, щоб не дійшло до бійки. Тоніко запропонував, коли вони пили: — Чому б Мундіньйо не привезти замість інженера ще одну танцівницю? І клопоту менше, і друзям послуга… Того ж вечора Капітан без попередження з'явився в будинку експортера. Мундіньйо зустрів його стримано: — Даруйте мені, Капітане, але я не сам. У мене дівчина з Баїйї, вона прибула сьогоднішнім пароплавом. Мені хотілося б трохи відпочити від справ… — Я заберу у вас рівно одну хвилину, — згадка про дівку, виписану з Баїйї, вивела таки Капітана з рівноваги. — Чи знаєте ви, що сказав сьогодні в барі Тоніко Бастос? Буцімто ви здатні лише на те, щоб привозити в Ільєус жінок. Жінок, і не більше… Адже інженера немає і досі… — А що, це мені подобаєтся. — Мундіньйо розсміявся. — Але ви не хвилюйтесь… — Як же мені не хвилюватися? Час іде, а інженера немає… — Я заздалегідь знаю все, що ви скажете, Капітане. Ви що, маєте мене за дурня, який сидить склавши руки? — Чому ви не звернетесь до своїх братів? Адже вони впливові люди… — Цього я ніколи не зроблю. Та це й непотрібно. Сьогодні я послав у столицю справжній ультиматум. Заспокойтесь і пробачте за такий прийом. — Годі вам, це я прийшов невчасно… — Капітан почув жіночі кроки в сусідній кімнаті.— І запитайте у Тоніко, кому він віддає перевагу, блондинкам чи шатенкам? Через кілька днів надійшла телеграма від міністра, в якій вказувалось ім'я інженера і дата його від'їзду до Баїйї. Мундіньйо скликав Капітана, полковника Рібейріньйо і Доктора. «Призначено інженера Ромуло Вієйру». Капітан узяв телеграму і підвівся: — Я втру носа Тоніко й Амансіо… — Ми, жартуючи, виграли купу грошей… — Рібейріньйо підняв руку. — Влаштуємо з цього приводу грандіозну випивку в «Батаклані». Мундіньйо забрав телеграму в Капітана, ще й попрохав друзів тримати в таємниці те, що їм стало відомо. Найбільшого ефекту буде досягнено тоді, коли газета вмістить повідомлення про приїзд інженера до Баїйї. Десь у глибині душі він побоювався, що губернатор знову може натиснути на міністра і той знову відступить. І лише через тиждень, коли інженер уже висадився в Баїйї і повідомив про своє прибуття наступним пароплавом до Ільєуса, Мундіньйо знову скликав своїх спільників, показав їм листи і телеграми, якими він обмінювався з Ріо, — це була виснажлива і важка битва супроти уряду штату. Він не хотів тривожити друзів, тому не вводив їх повністю у курс справ, особливо, коли це стосувалося подробиць і деталей. Але тепер, коли битву виграно, їм слід знати, чого варта ця величезна перемога. Рібейріньйо замовив у барі «Везувій» випивку для всіх. І Капітан, до якого знову повернувся добрий настрій, виголосив тост за здоров'я «інженера Ромуло Вієйри, визволителя ільєуської бухти». Звістка про його приїзд поширилась скрізь, знову з'явилися повідомлення в газеті, і фазендейро піднеслися духом. Рібейріньйо, Капітан і Доктор цитували окремі витяги з листів Мундіньйо. Уряд штату зробив усе, щоб завадити приїздові інженера. Він використав усю свою владу, всю силу. Навіть губернатор встряв у цю боротьбу. А хто переміг? Він, хто тримає в руках увесь штат і є головою уряду, чи Мундіньйо Фалкан, що досяг успіху, не полишаючи своєї контори в Ільєусі? Його власний авторитет одержав перемогу над авторитетом самоврядування штату. Проти цього нічого заперечити. Фазендейро, на яких це справило величезне враження, ствердно кивали головою. Зустріч у порту була врочистою. Насіб, пізно прокинувшись, що з ним тепер часто траплялося, не зміг туди прибути. Але Ньо-Гало розповів йому про все, щойно він прийшов у бар. В порту зібралися Мундіньйо Фалкан і його друзі, фазендейро, а також чимало різних цікавих. Про цього інженера велося стільки розмов, що він уже став майже міфічною постаттю, тому й не дивним було бажання побачити його нарешті на землі ільєуській. Прибув у порт навіть фотограф, якого найняв Кловіс Коста. Він зібрав усіх докупи, накрився чорною ганчіркою, і минуло не менше ніж півгодини, перш ніж було зафіксовано груповий портрет. На жаль, цей історичний документ не зберігся: фото не вдалося, старий умів фотографувати лише в ательє. — Коли думаєте взятися за справу? — Одразу ж. Почнемо з попередніх розвідок. Але я маю почекати своїх помічників з необхідними приладами, вони пливуть пароплавом «Ллойд» просто з Ріо. — Скільки часу приблизно піде на роботи? — Зараз важко визначити. Місяців півтора-два, точно не знаю. Інженер у свою чергу поцікавився: — Гарний пляж. Як тут з купанням? — Чудово. — Але на березі щось не видно нікого… — В Ільєусі не в моді це заняття. Ризикує лише Мундіньйо, та ще купався покійний Осмундо, дантист, котрого застрелили… Та й то рано-вранці… Інженер розсміявся: — Але ж купатися не забороняється? — Забороняється? Ні. Просто не в моді. Дівчата з монастирської школи, які, скориставшися церковними святами, ходили по крамницях, роблячи покупки, зайшли в бар по цукерки. Серед них була вродлива і серйозна Малвіна. Капітан їх відрекомендував: — Наша шкільна молодь, майбутні матері родин, — Ірасема, Елоїза, Зулейка, Малвіна… Інженер з посмішкою тиснув руки, говорив компліменти: — Виявляється, тут є чимало гарненьких дівчаток… — А ви, сеньйоре, щось надто довго примушуєте себе чекати, — сказала Малвіна, підвівши на нього свої блакитні очі.— Ми вже думали, що ви зовсім не приїдете. — Якби я знав, що на мене чекають такі чарівні сеньйорити, я давно б уже приїхав, коли б мені навіть не дали дозволу… — Які очі у цієї дівчини. Гарними були не лише її обличчя і граціозна фігура, в ній відчувалася і внутрішня краса. Весела зграйка дівчат пішла далі, Малвіна двічі озирнулася. Інженер оголосив: — Треба скористатися сонцем і покупатися. — Приходьте на аперитив. Тут його п'ють об одинадцятій — пів на дванадцяту… В барі познайомитесь з половиною мешканців Ільєуса… Інженер зупинився в готелі Коельйо. Незабаром мешканці Ільєуса побачили, як він у купальному халаті попрямував на пляж. Всі дивилися, як він скидає халат (на його атлетичному тілі залишилися тільки труси), як біжить до моря, як розтинає хвилі дужими помахами рук. Малвіна усілася на одну з лавок біля пляжу і почала стежити за інженером.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка