Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка11/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22
Про те, як у араба почалося сум'яття почуттів


Він прочитав кілька рядків у газеті, затягуючись духмяною сигарою «Сан Фелікс». Звичайно він не встигав допалити сигару та проглянути баїйянські газети і засинав, заколисаний морським вітерцем, розморений смачними, улюбленими стравами і незрівнянними приправами Габрієли. З-під його густих вусів долинало спокійне, розмірене хропіння. Ці півгодини сну в затінку дерев були однією з насолод в ясному, спокійному житті Насіба без тривог, без ускладнень, без серйозних запитань. Ніколи ще не йшли його справи так блискуче. Число відвідувачів бару неухильно зростало, Насіб відкладав гроші в банк, його мрія про ділянку для плантації какао ставала все реальнішою. Йому ще не доводилося здійснювати вигіднішої оборудки, аніж найм Габрієли на невільницькому ринку. Хто б міг подумати, що вона така майстерна куховарка, і хто б сказав, що під брудним лахміттям заховано стільки грації і краси, що її тіло таке гаряче, руки такі лагідні і що від неї так п'янко пахне гвоздикою?.. Того дня відвідувачі бару були охоплені цікавістю, скрізь лунали привітання, хвала інженерові («Ви чудовий плавець!»), снідати в Ільєусі всі сіли із запізненням. Насіб підраховував, скільки часу минуло з того дня, коли було оголошено про очікуване прибуття інженера. Габрієла пішла додому, попередньо запитавши: — Чи можна мені сходити сьогодні в кіно? З доною Арміндою… Він великодушно дістав із каси папірець в п'ять рейсів. — Заплати і за її квиток… Спостерігаючи, як вона, усміхаючись, поспішає додому (він не переставав пощіпувати і торкатися її навіть у час їжі), Насіб закінчив свої підрахунки: три місяці і вісімнадцять днів тривог, чуток, хвилювань, невпевненості і надій для Мундіньйо і його друзів, а також для полковника Раміро Бастоса і його однодумців. Взаємні напади в газетах, таємні переговори, суперечки, глухі погрози — одне слово, атмосфера ускладнювалася з кожним днем. Бували хвилини, що бар здавався казаном, який ось-ось вибухне… Капітан і Тоніко Бастос майже не розмовляли між собою, полковник Амансіо Леал і полковник Рібейріньйо ледве віталися. Подумати лишень, як все дивно складалося. А для Насіба ці тривожні дні були днями тиші, абсолютного спокою, непідробної радості. Мабуть, це були найщасливіші дні його життя. …Ніколи він не спав так смачно в години сієсти, як в ці дні. Він з усмішкою прокидався, зачувши голос Тоніко, якому обов'язково треба було випити після сніданку чарку гіркого аперитиву для травлення і трохи погомоніти перед відкриттям контори. Трохи згодом до них приєднувався Жоан Фулженсіо, що прямував у «Папеларіа Модело». Вони обговорювали події, що відбулися в Ільєусі і у всьому світі,— книготорговець добре розбирався в усіх питаннях, а Тоніко знав усе, що стосувалося жінок міста. На три місяці і вісімнадцять днів затрималося прибуття інженера, і рівно стільки ж часу минуло з того дня, як він найняв Габрієлу. В той день полковник Жезуїньйо Мендонса убив дону Сіньязінью і дантиста Осмундо, та лише наступного дня Насіб переконався, що Габрієла вміє варити. Лежачи в шезлонзі із погаслою сигарою в роті, кинувши газету на землю, Насіб пригадував і усміхався… Три місяці і сімнадцять днів їсть він страви, приготовлені Габрієлою, і може стверджувати: так, у всьому Ільєусі немає куховарки, що могла б зрівнятися з нею. Три місяці і сімнадцять днів він спить з нею, починаючи з другої ночі, коли в променях місячного світла побачив її ногу і в кімнатних сутінках угадав її перса, що проглядали крізь порвану сорочку… Сьогодні, можливо, через надзвичайне пожвавлення в барі, через галас, викликаний присутністю інженера, він не задрімав, а лежав і думав. Перші дні Насіб не оцінив належно ні якості страв, ні гарячого тіла біженки. Задоволений смаком і різноманітністю страв, він лише тоді віддав їй належне, коли кількість відвідувачів почала зростати, коли довелося збільшити асортимент закусок і солодощів, коли вихваляння набуло масового характеру і Плініо Араса, методи якого в торгівлі були досить суперечливими, спробував переманити Габрієлу. Що ж до її тіла, то Насіб, охоплений небувалим любовним запалом, так сильно до нього звик, що без сну проводив з Габрієлою божевільні ночі. Спершу він приходив до неї зрідка, коли повертався додому, тому що Різолета не мала часу або була хворою, і не почував себе змореним та сонним. В таких випадках він лягав з Габрієлою, оскільки нічого іншого робити не залишалося. Але скоро цій байдужості настав кінець. Насіб так звик до страв, приготованих новою куховаркою, що, потрапивши на день народження до Ньо-Гало і ледве доторкнувшись до поданих наїдків, одразу відчув, наскільки витонченіші приправи Габрієли. Якось непомітно для самого себе він почав ще частіше відвідувати кімнатку в дворі, забувши майстерну Різолету; йому обридла її награна, удавана лагідність, її капризи, щоденні скарги, навіть її витончена любов, якою вона користувалася для витягування грошей із його кишень. Нарешті він зовсім перестав до неї ходити, перестав відповідати на її записки, і ось уже майже два місяці в нього не було іншої жінки, окрім Габрієли. Тепер Насіб щовечора приходив до неї в кімнатку, намагаючись залишити бар якнайраніше. Добре, коли життя радісне, плоть задоволена, страва смачна і ситна, душа спокійна, кохання щасливе… В число доброчесностей Габрієли, складених Насібом в час сієсти, входили працелюбність і ощадливість. Як тільки вистачало в неї сили і часу прати білизну, прибирати в домі — таким чистим він ще ніколи не був! — готувати закуски для бару, сніданок і обід для Насіба? А вночі вона була свіжа, невтомна і сповнена бажання, і, не лише віддаючись, але й беручи, вона ніколи не була змореною, сонною або пересиченою. Габрієла, здавалося, розгадувала думки і настрій Насіба, попереджувала його бажання і нерідко радувала його сюрпризами: то приготує вишукану страву, яку він любить, — маніокову кашу з крабами, ватапа[59] або «баранячу вдову», то поставить квіти поряд з його фотокарткою на столі у вітальні, то заощадить гроші, які він давав їй для базару, то прийде допомогти в барі. Раніше Шіко Молеза, повертаючись із сніданку, приносив Насібові судки з їжею, що її готувала Філомена. Шлунок невмолимо фіксував час, і араб, що залишався з Віко Фіно для обслуговування останніх відвідувачів, котрі приходили випити аперитив, чекав на Шіко з нетерпінням. Але якось, без будь-якого попередження, із судками з'явилася Габрієла, вона прийшла попросити дозволу сходити на спіритичний сеанс, куди її кликала дона Армінда. Габрієла залишилася допомогти обслуговувати відвідувачів і потім почала приходити щодня. Тієї ночі вона йому сказала: — Краще я сама приноситиму тобі сніданок. Тоді ти зможеш раніше їсти, а я буду допомагати тобі в барі. Не заперечуєш? Яка ж була йому рація заперечувати, коли її присутність є ще однією приманкою для відвідувачів? Насіб одразу помітив: вони почали довше затримуватись, замовляти ще по чарці, випадкові клієнти оберталися на постійних, починали ходити до бару щодня, аби побачити Габрієлу, перемовитись з нею словом, усміхнутися їй, доторкнутись до її руки. І, зрештою, яке йому до того діло, адже вона була лише куховаркою, з якою він спав, нічого не обіцяючи. Вона подавала йому сніданок, розкладала парусиновий шезлонг, залишала троянду із своїми пахощами гвоздики. А Насіб, задоволений життям, запалював сигару, брав газети, мирно засинав; і морський вітрець кошлатив його розкішні вуса. Але сьогодні в полудень йому не вдавалося заснути. Він підсумував у думках три минулі місяці і вісімнадцять днів, які були такими бурхливими для міста і такими спокійними для нього, Насіба. Він з радістю подрімав би хоч десять хвилин, замість того, щоб гаяти час на спогади, які не мали особливої ваги. Раптом Насіб відчув, що йому чогось бракує, можливо, саме тому йому не вдавалося заснути. Не було троянди, яку він щодня знаходив на спинці шезлонга. Насіб бачив, як суддя, позабувши про гідність, що мала бути невід'ємною від його високого звання, тайкома витягнув квітку із кіс Габрієли і вклав її в свою бутоньєрку… Літній, п'ятдесятирічний суддя скористався з веремії навколо інженера, щоб поцупити троянду… Щоправда, він остерігався протестів з боку Габрієли, але та вдала, що нічого не помітила. Так, суддя, очевидно, закохався не на жарт. Раніше він ніколи не приходив у бар в час аперитиву, а з'являвся лише зрідка, десь надвечір, у товаристві з Жоаном Фулженсіо або Маурісіо Каїресом. Тепер він, забувши про всі умовності, приходив майже щодня о дванадцятій до бару, пив портвейн і упадав коло Габрієли. Упадав коло Габрієли… Насіб задумався. Так, звичайно, упадав, раптом збагнув він. І не лише суддя, але й багато інших… В противному разі, чого вони затримуються після сніданку, ризикуючи викликати невдоволення дружин? Хіба не задля того, щоб побачити Габрієлу, усміхнутися до неї, пожартувати, погладити її руку, а може, і домовитися з нею про щось, хто знає? Якось Габрієла уже одержала запрошення від Плініо Араси, і Насіб знав про це. Але Плініо звернувся до неї, як до куховарки. Чимало завсідників «Золотої горілки» перекочували у «Везувій», і Плініо запропонував Габрієлі платню більшу, аніж вона одержувала у Насіба. Проте він обрав ненадійного посередника, доручивши повести переговори з Габрієлою негреняті Туїсці, яке було віддане бару «Везувій» і добре ставилося до Насіба. Отож вийшло так, що пропозицію Плініо Габрієлі передав сам араб. Вона усміхнулася: — Я не хочу… Якщо, звичайно, ти мене не виженеш… Він обняв її — це було вночі,— і його огорнуло тепло її тіла. Насіб додав до її платні ще десять рейсів. — Мені нічого не треба… — казала вона. Інколи він купував їй сережки або брошку, а деякі дешеві прикраси йому взагалі не доводилось купувати — він приносив їх із лавки дядька. Насіб дарував їй ці дрібнички вночі, і вона завжди була зворушена, щиро дякувала своєму господареві, цілуючи його долоні, майже як східна рабиня: — Красунчику мій, Насібе… Брошки вартістю в рейс, сережки на півтора рейси — така була його вдячність за ночі кохання, зітхання, непогасний вогонь. Двічі він дарував Габрієлі відрізи дешевого краму, потім пару туфель, але все це було мізерною платою за її увагу і чуйність, за страви, які вона готувала на його смак, за фруктові соки, за сліпучо-білі сорочки, ретельно випрасувані, за троянду, що падала із її кіс у шезлонг. Насіб був до неї дещо зверхнім, тримав її на відстані і поводився з нею так, немовби щедро оплачував її працю і робив їй послугу, лягаючи з нею спати. В барі багато хто упадав за нею. Упадали, очевидно, і на Ладейре-де-Сан-Себастьян, посилали їй записки, робили звабливі пропозиції. Все це цілком можливо. Адже не всі будуть користуватися послугами Туїски? Як же йому, Насібові, довідатись про це? Чого, приміром, ходить у бар суддя, якщо не для того, щоб спокусити Габрієлу? Утриманка судді, молода мулатка з плантації, виявилась зараженою поганою хворобою, і він її залишив. Коли Габрієла почала приходити в бар, він, ідіот, зрадів, думаючи лише про прибутки, які дадуть нові замовлення на випивку, і не думав про небезпеку спокуси, яка щоденно зростала. Він не може заборонити їй приходити в бар — одразу впаде виторг. Проте слід виявляти їй більше уваги, частіше розмовляти з нею, купувати подарунки кращі, аніж раніше, пообіцяти збільшення платні. Справжню куховарку знайти в Ільєусі неможливо, в цьому він переконався твердо. Багато заможних родин, господарі барів і готелів, звичайно, схочуть переманити Габрієлу, вони, очевидно, ладні дати їй небачено високу платню. А як би пішли справи в його барі без солодощів і закусок Габрієли, без її усмішки, її щоденних відвідин? І що б він сам робив без сніданків і обідів Габрієли, без її неперевершених страв, темних приперчених соусів, кус-кусу вранці? Як би він жив без неї, без її несміливої і лагідної усмішки, без її засмаглого тіла кольору кориці, без її пахощів гвоздики, її пристрасті, самозречення, її голосу, коли вона шепоче «красеню мій», без томління вночі у її обіймах, як би він жив без неї? Він зрозумів, що означає для нього Габрієла. Господи, що ж це таке, звідки цей раптовий страх втратити її і чому морський брив став холодним вітром, від якого він аж здригнувся? Ні, ні, він не мусить її втратити, він не може жити без неї. Ніколи йому не сподобається страва, приготована і приправлена іншими руками. Нікого, ох, нікого не зможе він так любити, так бажати, ніякої іншої жінки так гостро і постійно не потребуватиме, якою білою б не була у неї шкіра, як би вишукано не була вона одягнена, якою б заможною вона не була. Що означали цей страх і тривога втратити Габрієлу, ця раптова лють на відвідувачів бару, які розглядають її, говорять їй двозначності, беруть її за руку, що означала ця лють на суддю, який, незважаючи на своє становище, краде квіти з її кіс? Насіб тривожно запитував себе: що, власне, так його схвилювало? Хіба Габрієла не проста куховарка, хоча вона і вродлива і тіло її кольору кориці, хіба він не спить з нею просто так, знехотя? Чи це все не так? Ні, він не міг так просто знайти відповідь. Почувся голос Тоніко («Нарешті!», — з полегшенням зітхнув Насіб), що відволік його від тривожних думок. Але той же Тоніко змусив його незабаром знову поринути в ці думки і стрімко закружляти у їхньому вирі. Ледве вони зіперлися ліктями на прилавок, до якого Тоніко підійшов випити свій гіркий аперитив, як Насіб, щоб розвіяти невеселі думки, сказав: — Отже, інженер нарешті прибув… Мундіньйо свого досягнув, тепер цього ніхто не заперечить. Тоніко похмуро глянув на Насіба злим поглядом. — Ви краще б, сеньоре турок, піклувалися про себе. Кажуть, хто попереджує, той щирий друг. Так от, замість того, щоб плескати язиком про різні дурниці, ви б краще постежили за тим, що належить вам. Чи це Тоніко хотів ухилитися від розмови про інженера, чи він щось знав? — Що ви маєте на увазі? — Потурбуйтеся про свій скарб. Є люди, які мають намір викрасти його. — Який скарб? — Габрієлу, дурню ви божий. Навіть будинок ладні для неї найняти. — Суддя? — Що, і він також? Я чув про Мануела дас Онсаса. Чи це не хід з боку Тоніко? Полковник дас Онсас вельми наближена людина до Мундіньйо… Але він справді останнім часом з'являється в Ільєусі мало не щодня і не вилазить з бару. Насіба пройняв дрож. З моря, чи що, дме крижаний вітер? Він вихопив з тайника під прилавком пляшку нерозведеного коньяку і налив собі чималу порцію. Насіб хотів випитати у Тоніко, що тому ще відомо, але той накинувся на Ільєус: — Нікчемне, негодяще містечко, перепудилося через появу якогось інженера. Неначе він прибув з потойбічного світу… Про розмови і події з аутодафе[60]


В міру того, як сутеніло, зростала туга в серці Насіба, немовби уже не було Габрієли, немовби те, що вона залишить його, було вже вирішено. Він надумав подарувати їй пару туфель, бо вдома вона ходила босоніж, а в бар приходила в хатніх капцях. Це негарно. Якось Насіб, бавлячись з нею в ліжку і лоскочучи п'яти Габрієли, наказав їй купити туфлі. Життя на плантації, мандрівка з сертану на південь, звичка ходити босоніж не дуже деформувала її ноги — Габрієла носила тридцять шостий розмір, — вони лише трохи поширшали, і один з великих пальців кумедно дивився вбік. Кожна подробиця, яку він пригадував, переповнювала його серце ніжністю і смутком, немовби він уже втратив Габрієлу. Насіб саме ішов вулицею з пакунком, в якому були загорнені красиві жовті туфлі, коли помітив пожвавлення біля «Папеларіа Модело». Він не стримався і попростував туди — йому справді треба було трохи розважитись. Ті кілька стільців перед прилавком були зайняті, тому більшість присутніх мусила стояти. Насіб відчув, як у ньому почав розгорятися, поки що несміливо, вогник цікавості. Мабуть, говорять про інженера і обмізковують перспективи політичної боротьби. Насіб прискорив крок і побачив Езекієла Прадо, що розмахував, як завжди, руками. Переступаючи поріг, почув його останні слова: — …Неповага до суспільства і народу… Дивно! Йшлося не про інженера. Вони обговорювали раптове повернення до міста полковника Мендонси, що перебував на фазенді після вбивства дружини і дантиста Осмундо. Його щойно бачили: він пройшов повз префектуру, прямуючи до полковника Раміро Бастоса. З приводу повернення Мендонси, яке адвокат вважав принизливим і образливим для ільєусців, він і обурювався. — Та що ви, Езекієле, — розсміявся Жоан Фулженсіо, — хіба ви коли бачили, щоб ільєусці обурювались тим, як по їхніх вулицях вільно розгулюють вбивці? Коли б усім полковникам, що вчинили вбивства, спало на думку жити на фазендах, то вулиці Ільєуса спорожніли б, кабаре і бари зачинилися, а присутній тут наш добрий друг Насіб пішов би по світу з торбами. Адвокат не погоджувався. Але, зрештою, не погоджуватися було його обов'язком. Адже саме його батько Осмундо найняв для звинувачення Жезуїньйо, оскільки комерсант не довіряв прокуророві. Як водилося в кримінальних справах, на зразок цієї, коли вбивство вчинялося через зраду, звинувачення було простою формальністю. Батько Осмундо, заможний комерсант з міцними зв'язками в Баїйї, розворушив Ільєус на цілий тиждень. За два дні після похоронів сина він зійшов з пароплава, одягнений у глибоку жалобу. Він обожнював свого старшого і відсвяткував нещодавно закінчення ним університету гучно і широко. Дружина його після смерті сина була зовсім немічною; комерсант залишив її під доглядом лікарів. Старий прибув до Ільєуса з рішучими намірами вжити всіх заходів, аби покарати убивцю. Про все це одразу ж довідалося місто, трагічна постать комерсанта в чорному одязі глибоко схвилювала і розчулила всіх. Виникла цікава ситуація. Як відомо, на похоронах Осмундо людей майже не було, ледве набралося біля десятка осіб, щоб нести домовину. Однією з найперших турбот батька було відвідання синової могили. Він замовив вінки, викликав протестантського пастора з Ітабуни і запросив усіх, хто був хоч трохи знайомий з Осмундо. Запрошував старий особисто, побував навіть у сестер Дос Рейс. Комерсант стояв перед ними з непокритою головою, страждання застигло в його сухих очах. Якось вночі Осмундо допоміг Кінкіні, коли її мучив гострий зубний біль. Запрошений до вітальні, комерсант розповів старим дівам про дитинство Осмундо, про його працьовитість, згадав про нещасну матір, придавлену горем, напівзбожеволілу від раптового удару долі. Закінчилася розмова тим, що всі троє розплакалися, а разом з ними і стара служниця, яка підслуховувала біля дверей в коридор. Сестри Дос Рейс показали комерсанту презепіо і похвалили його сина-небіжчика: — Гарний був молодик, такий ввічливий. Тож нема чого й дивуватися, що панахида на кладовищі дійсно являла цілковиту протилежність похоронам. На кладовище прийшли комерсанти, товариство імені Руя Барбози в повному складі, директори клубу «Прогрес», вчитель Жозуе і низка інших осіб. Сестри Дос Рейс поводилися досить церемонно, кожна з них принесла по букету. Вони порадилися з падре Базіліо: чи не буде гріхом відвідування могили протестанта? — Гріх не молитися за померлих… — відповів падре, що саме кудись поспішав. Щоправда, худорлявий, з обличчям аскета-фанатика, падре Сесіліо засудив їхній вчинок, але падре Базіліо, довідавшися про це, сказав: — Сесіліо — педант, йому більше до вподоби муки пекла, аніж світла радість неба. Не турбуйтеся, дщері мої, я відпущу вам гріхи! Поряд з невтішним, але діяльним батьком ішли Езекієл Прадо, Капітан, Ньо-Гало і навіть сам Мундіньйо Фалкан. Хіба він не був хай не другом, але все ж сусідою дантиста і його товаришем по морських купаннях? Могила була засипана квітами, яких так бракувало, в день похорону, навколо огорожі стояли вінки, яких раніше теж ніхто не приніс. На мармурі було викарбувано ім'я Осмундо, дата його народження і смерті і, для того, щоб злочин не було забуто, ще двоє слів — «по зрадницькому вбитий». Езекієл Прадо почав діяти. Він поставив вимогу попереднього ув'язнення фазендейро, суддя відмовив; тоді він подав скаргу до трибуналу Баїйї, де клопотання обіцяли незабаром розглянути. Ширились чутки, що батько Осмундо пообіцяв адвокатові п'ятдесят конторейсів — ціле багатство! — якщо тому поталанить запроторити полковника до в'язниці. Але розмови про Жезуїньйо Мендонсу тривали недовго. Все ж головною сенсацією був приїзд інженера. Езекієл не зумів запалити аудиторію своїм пристойно оплаченим обуренням і закінчив виступ, висловившись з приводу бухти: — Давно вже слід було провчити цього старого самодура. — Чи не хочете ви сказати, що стаєте на бік Мундіньйо Фалкана? — запитав Жоан Фулженсіо. — А хто мені може заборонити? — відповів адвокат. — Я був прихильником Бастосів не один рік і часто вів їхні справи, а як вони мені віддячили? Обрали на посаду муніципального радника? Я, звичайно, і без їхньої допомоги міг би цього досягнути. Але вони віддали перевагу зовсім неграмотному Мелку Таваресу. І це тоді, коли моє ім'я уже було названо, із моїм обранням було майже вирішено. — Ви на правильній дорозі,— почувся гугнявий голос Ньо-Гало. — У Мундіньйо Фалкана зовсім інша система мислення. За його правління Ільєус стане невпізнаним. Якби я мав якийсь вплив чи вагу, я не вагаючись пірнув би в цей казан… Насіб зауважив: — Інженер — симпатична людина. Здається, він спортсмен? Але більше скидається на кіноактора… Він заб'є памороки не одному дівчиську… — Він одружений, — повідомив Жоан Фулженсіо. — Але з дружиною не живе… — уточнив Ньо-Гало. Звідки їм стали відомими подробиці з інтимного життя інженера? Жоан Фулженсіо пояснив, що той сам розповів їм про все після сніданку, коли Капітан привів його в «Папеларіа Модело». Його дружина збожеволіла і перебуває зараз в психіатричній лікарні. — Знаєте, хто зараз розмовляє з Мундіньйо? — раптом запитав Кловіс Коста, що досі мовчки дивився на вулицю, чекаючи появи хлопчаків, продавців «Діаріо де Ільєус». — Хто? — Полковник Алтіно Брандан… Цього року він продає Мундіньйо свій урожай, а можливо, і голоси… Що за біс, чому газета досі не вийшла? — запитав він іншим тоном. Полковник Брандан із Ріо-до-Брасо… Наймогутніший фазендейро зони після полковника Місаела. Він вирішував наслідки голосування в районі і був вагомою постаттю в політичному житті. Кловіс Коста казав правду. В бюро експортера, в чоботях з острогами, потопаючи у м'якому шкіряному кріслі, сидів полковник Брандан і смакував французький лікер, яким його частував Мундіньйо. — Так ось, сеньйоре Мундіньйо, цього року урожай видався навдивовижу чудовим. Ви неодмінно мусите прибути до мене на фазенду і погостювати там кілька днів. Живемо ми не багато, але коли ви виявите нам честь, то, дасть бог, з голоду не помрете. Ви побачите плантації, заслані золотими плодами, зараз дерева гнуться під їхньою вагою. Я вже почав збирання… Такий урожай прямо око радує… Експортер поплескав фазендейро по коліну: — Ну, що ж, приймаю вашу пропозицію. В найближчу неділю приїду до вас… — Приїздіть краще в суботу, в неділю люди не працюють. Повернетеся в понеділок. Коли наважитесь, знайте, мій дім — ваш дім… — Домовились, в суботу буду у вас. Тепер мені можна подорожувати не так, як тоді, коли чекали на інженера. — Кажуть, цей хлопець приїхав, це правда? — Чистісінька правда, полковнику. Завтра він почне длубатися в бухті. Готуйтеся до того, щоб незабаром побачити, як ваше какао з Ільєуса піде прямо в Європу і Сполучені Штати… — Так, сеньйоре… Хто б міг подумати… — полковник налив ще чарку лікеру і подивився на Мундіньйо своїми розумними очима. — Першокласна кашаса, і такий витончений смак. Не тутешня, звичайно? — І не чекаючи відповіді, додав: — Кажуть, що ви будете кандидатом на виборах. Я чув цю новину, але не повірив. — А чому б і ні, полковнику? — Мундіньйо був задоволений, що старий сам порушив це питання. — Хіба я не вартий уваги? Чи ви про мене поганої думки? — Я? Поганої думки про вас? Господи, спаси і помилуй. Ви один з достойних кандидатів. Тільки… — Він підняв чарку з лікером і поглянув на неї проти світла. — Тільки ви ось, як і ця кашаса, не тутешній… — Він знову поглянув на Мундіньйо. Експортер похитав головою — доказ не з нових, він до нього вже звик. І сперечатися проти нього стало звичкою для Мундіньйо, своєрідним тренуванням мозку. — А ви тут народилися, полковнику? — Я? Я із Сержіпе, конокрад, як називають нас тутешні дітлахи. — Полковник милувався кришталем, що блискотів у сонячних променях. — Але я понад сорок років тому приїхав до Ільєуса. — А я тут лише чотири роки, незабаром буде п'ять. Але я такий самий грапіуна, як і ви, сеньйоре. Звідси я вже не поїду… І Мундіньйо перейшов до аргументації; він перерахував усе, що ріднить його із зоною какао, назвав різні заходи, які вживались за його ініціативою, аби змінити сам ритм життя міста, і, нарешті, згадав про гавань, її проблеми, про приїзд інженера. Фазендейро слухав, скручуючи цигарку з нарізаного тютюнового джгута і висушеного кукурудзяного листу, допитливі його очі обмацували обличчя Мундіньйо, немовби полковник хотів визначити міру щирості експортера. — Ви заслуговуєте на велику повагу… Більшість людей, що приїздять сюди, марять прямо-таки високими заробітками. Ви ж піклуєтесь про інтереси краю. Жаль, що ви неодружений. — Чому, полковнику? — Мундіньйо взяв майстерно зроблену карафку і налив Брандану ще одну чарку. — Ви мені даруйте… Тонка річ це вино. Але, щиро кажучи, я віддаю перевагу кашасі… Бо вино підступне: духмяне, солодке, здається жіночим напоєм. А п'янить так, що в голові макітриться. Кашасу одразу чути, вона не обдурить. Мундіньйо дістав із шафи пляшку кашаси. — Будь ласка, полковнику. Але чому я маю бути одруженим? — З вашого дозволу, я дам вам пораду: одружуйтесь на тутешній дівчині, на доньці якого-небудь полковника. Не подумайте, що я вам пропоную свою: мої всі три заміжні, і я, дякувати богу, влаштував їх непогано. Але і тут, і в Ітабуні ще чимало дівчат на виданні. Ось тоді всі й переконаються, що ви у нас не проїздом і що прибули сюди не заради збагачення. — Шлюб — справа серйозна, полковнику. Спершу треба знайти жінку, про яку мрієш, адже ж шлюб народжується з кохання. — Або з необхідності, чи не так? На плантаціях робітник одружиться хоч на пеньку, аби лишень він був у спідниці, йому потрібна жінка в хаті, з якою б він міг розмовляти і спати. Ви навіть не уявляєте собі, що то значить мати дружину. Це допомагає навіть у політиці. Дружина народить вам дітей, завдяки їй вас більше поважатимуть. А для всього іншого є утриманки… Мундіньйо розсміявся. — Ви, полковнику, хочете примусити мене заплатити надто дорого за вибори. Якщо успіх буде залежати від мого одруження, то загодя попереджую: боюся програти. Я не хочу завойовувати перемогу таким шляхом, полковнику. Я хочу, щоб перемогла моя програма. І Мундіньйо, як це він робив уже не раз, затіяв розмову про проблеми району, накреслив шляхи до їх розв'язання і з гарячим ентузіазмом змалював хвилюючі перспективи. — Ви маєте цілковиту рацію. Все, що ви кажете, — свята правда, ваші слова хоч записуй на скрижалях. Хто зможе вам заперечувати? — полковник потупив погляд. Скільки разів почував він себе ображеним Бастосами, через яких мав сидіти в провінції.— Якщо ільєусці хоч трохи подумають — ви переможете. Але я не впевнений, чи визнає вас уряд, це вже інший бік питання… Мундіньйо усміхнувся, вирішивши, що переконав полковника. — А втім, є ще одна обставина: хоча ваша справа і благородна, але у полковника Раміро впливові зв'язки, чимало родичів і кумів, які завжди голосують за нього. Ви мені пробачте, але чому б вам не домовитися з ним? — Про що саме, полковнику? — Про об'єднання зусиль, звичайно. Ви маєте голову на плечах і свої погляди на речі, а він авторитет у виборців. Окрім того, у нього вродлива внучка, ви з нею не знайомі? І друга — ще зовсім дівчинка… Доньки доктора Алфредо. Мундіньйо стримано заперечив: — Мова не про це, полковнику. Я маю свої погляди на дійсність, вам відомі мої ідеї. Полковник Раміро думає інакше, для нього керувати — це значить брукувати вулиці і озеленювати місто. Я не бачу можливостей для взаємної згоди. Я вже виклав вам свою програму. Ваш голос прошу не для себе, а для Ільєуса, для прогресу зони какао. Фазендейро почухав розкошлану чуприну. — Я приїхав сюди продати какао, сеньйоре Мундіньйо, я його вигідно продав і задоволений. Задоволений також розмовою з вами, тепер мені відомі ваші плани, — він пильно дивився на експортера. — За Раміро я голосую добрих двадцять років, хоча в часи боротьби за землю мені його допомога не знадобилася. Коли я приїхав у Ріо-до-Брасо, там ще нікого не було, ті, що з'явилися пізніше, були просто дрібними шахраями, і я без сторонньої допомоги впорався з ними. Але я звик голосувати за Раміро, він ніколи не завдавав мені прикрощів. Якось мене зачепили, так він став на мій захист. Мундіньйо хотів щось сказати, але полковник жестом перепинив його: — Я вам нічого не обіцяю, бо роблю це лише тоді, коли маю твердий намір виконати обіцянку. Але ми ще повернемося до цієї розмови. За це я ручаюсь. Полковник Брандан відкланявся, залишивши роздратованого експортера наодинці з його жалем за даремне змарнованим часом. Капітанові, що прийшов за кілька хвилин після того, як контору залишив повновладний господар Ріо-до-Брасо, Мундіньйо сказав: — Старий бевзь хоче одружити мене з внучкою Раміро Бастоса. Я змарнував час. «Нічого не обіцяю, але ми ще повернемося до цієї розмови», — передражнив Мундіньйо співучу вимову фазендейро. — Сказав, що повернеться? Гарна ознака! — зрадів Капітан. — Ви, мій любий, ще це знаєте наших полковників. Що ж до Алтіно Брандана — то його не знаєте зовсім. Він не з тих людей, що зупиняються на півдорозі. Він би так вам і сказав без зайвої балаканини, що буде проти вас, якби ваші слова не справили на нього певного враження. А коли він нас підтримає… В «Папеларіа Модело» розмова продовжувалась. Кловіс Коста турбувався все більше: була вже п'ята година, а газетярі з «Діаріо де Ільєус» не з'являлися: — Піду в редакцію, довідаюся, що там, чорт забирай, трапилось? Учениці монастирської школи, а серед них і Малвіна, перебили чоловічу розмову. Вони прийшли переглянути книги «Рожевої бібліотеки». Жоан Фулженсіо обслуговував їх. Малвіна кинула погляд на полицю з книгами і почала гортати романи Еси[61] і Алуїзіо Азеведо[62]. Ірасема підійшла до неї і сказала з лукавою посмішкою: — У нас дома є «Злочин отця Амаро». Я хотіла почитати, але брат забрав і сказав, що такі книги не для дівчини… — Брат Ірасеми був студентом медичного факультету в Баїйї. — А чому це він може читати, а ти ні? — В очах Малвіни загорівся непокірний вогник. — Сеньйоре Жоане, у вас є «Злочин отця Амаро»? — Є. Хочете взяти? Цікавий роман. — Так, сеньйоре. Скільки він коштує? Ірасему здивувала сміливість подруги: — Ти купуєш цю книгу? Подумай лишень, що можуть сказати!.. — Ну й хай… Мені байдуже. Одна з учениць — Діва — купила якийсь роман для дівчат і обіцяла дати почитать іншим. Ірасема попросила Малвіну: — А ти мені даси потім? Тільки нікому не розказуй. Я в тебе читатиму. — Ох уже ці сучасні дівчата… — зауважив хтось із присутніх. — Непристойні книги купують. А тоді й трапляється так, як із Жезуїньйо. Жоан Фулженсіо втрутився в розмову: — Не говоріть дурниць, Манека, що ви у цій справі петраєте? Книжка цілком пристойна, нічого аморального у ній немає, а дівчина ця не дурна. — Хто не дурний? — зацікавився суддя, сідаючи на стілець, з якого підвівся Кловіс. — Ми мали розмову про Есу де Кейроса, відомого письменника, — відповів Жоан, потискуючи руку судді. — Досить повчальний автор… — Суддя всіх авторів вважав «досить повчальними». Він купував книги без розбору: і юриспруденцію, і белетристику, і наукові, і спіритичні трактати. Ходили чутки, що він купував їх лише для прикрашення книжкової полиці і для створення про себе репутації культурної людини, але жодної з тих книг не читав. Жоан Фулженсіо завжди запитував у нього: — Отже, вельмишановний, як вам сподобався Анатоль Франс? — Досить повчальний автор… — незворушно відповідав суддя. — А чи не знаходите ви його дещо нескромним? — Нескромним? Так-так. Проте досить повчальний письменник… З появою судді Насіба знову окутали сумні роздуми. Старий розпусник… Що він зробив з трояндою Габрієли, куди її подів? А втім, досить розмов, час у бар, скоро наваляться відвідувачі. — Уже залишаєте нас, дорогий друже? — здивувався суддя. — Гарну ви служницю знайшли… Прийміть мої вітання… Як її звати? Насіб вийшов. Старий розпусник… І він ще питає, як її звати! Старий цинік, хоча б згадав про свою посаду. А ще кажуть, буцімто він кандидат в члени апеляційного суду. Вийшовши на майдан, Насіб побачив Малвіну, вона розмовляла з інженером на набережній. Дівчина сиділа на лаві, Ромуло стояв поруч. Дівчина заливалась щирим і веселим сміхом. Насіб ще ніколи не чув, щоб Малвіна так сміялася. Інженер одружений, і його дружина в божевільні. Малвіна скоро про це довідається. Жозуе, сидячи в барі, теж похмуро стежив за цією сценою, він слухав кришталевий сміх дівчини, що лунав у м'якій надвечірній тиші. Насіб сів поруч з ним, він розумів смуток Жозуе і поділяв його почуття. Молодий учитель навіть не пробував приховувати ревнощів, що краяли його серце. Араб подумав про Габрієлу: її спокушає суддя, полковник Мануел дас Онсас, Плініо Араса і безліч інших. Та й Жозуе від них далеко не втік, він присвячував їй поезії. Невимовний спокій теплого ільєуського вечора окутав майдан. Глорія дивилася із свого вікна. Втративши глузд від ревнощів, Жозуе підвівся, обернувся до забороненого вікна з мережаною фіранкою і спокусливим бюстом. Він скинув капелюха і демонстративно привітався до Глорії. Малвіна сміялася на набережній, стояв м'який, тихий вечір. Підбігло негреня Туїска, цей провісник веселих і сумних подій, і зупинилося, захекане, біля столика: — Сеньйоре Насібе! Сеньйоре Насібе! — Що тобі, Туїско? — Підпалили «Діаріо де Ільєус». — Що? Приміщення і машини? — Ні, сеньйоре, газети. Їх склали в купу посеред вулиці, облили гасом, і багаття виявилося не згірше, чим у день святого Жоана…
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка