Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка12/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22
Про спалені газети і палаючі серця


Деяким щасливцям вдалося витягнути з попелу мокрі, але майже не зайняті вогнем номери «Діаріо де Ільєус». Те, чого не зачепив вогонь, намочила вода, котру принесли в банках і відрах друкарські робітники й службовці, а також добровольці з числа перехожих. Попіл кружляв над вулицею, його разом із запахом перепаленого паперу розносив скрізь свіжий, вечірній морський вітер. Ставши на стіл, винесений з редакції газети, Доктор, блідий від обурення, захриплим голосом виголошував промову перед натовпом ільєусців, що зібралися біля згаслого багаття: — Нащадки Торквемади, жалюгідні Нерони, коні Калігули, ви хочете боротися з ідеями і перемагати їх, знищуючи світло друкованого слова злочинним вогнем, розпаленим мракобісами і невігласами! Дехто зааплодував, бешкетлива зграя збуджених хлоп'ят кричала, плескала в долоні, свистіла. Доктор, який ніяк не міг розшукати в кишені пенсне, схвильований ентузіазмом слухачів, тремтів і простягав уперед правицю. — О народе Ільєуса, краю цивілізації і волі! Ми ніколи не дозволимо, — хіба що через наші трупи, — щоб у місті виникла чорна інквізиція, яка почне знищувати вільне друковане слово. Спорудимо барикади на вулицях, трибуни на перехрестях… У барі «Золота горілка», що був поруч з приміщенням редакції, полковник Амансіо Леал, сидячи за столиком біля дверей, слухав полум'яну промову Доктора. Його здорове око блищало: він сказав, усміхаючись, полковнику Жезуїньйо Мендонсі: — Доктор сьогодні при натхненні… Жезуїньйо здивувався: — Але ж він не говорив ще про Авілу. А промова без Авіли нічого не варта. З-за свого столика Амансіо Леал і Жезуїньйо Мендонса стежили за розвитком подій: спершу прибули озброєні жагунсо, їх привезли з фазенд і розмістили поблизу від будинку редакції, щоб зручніше було перехопити хлопчаків-газетярів, коли ті з пачками газет вийдуть на вулицю. Не багатьом з газетярів вдалося вигукнути: — «Діаріо де Ільєус»! Купуйте «Діаріо де Ільєус»!.. Прибуття інженера, провал політики уряду штату… Газети були миттю конфісковані в переляканих хлопчаків. Кілька жагунсо пішли в редакцію та друкарню і винесли решту тиражу. Потім розповідали, буцімто старий Ассендіно, бідний викладач португальської мови, що трохи підробляв на коректуванні статей Кловіса Кости, заміток і повідомлень, закашлявся з переляку і благав, схрестивши руки на грудях: — Не вбивайте, в мене ж сім я… Бідони з гасом стояли на кузові вантажної машини, яка загальмувала біля тротуару. Все було передбачено і враховано. Вогонь спалахнув, в небо піднялися хвости полум'я, його відблиски загрозливо освітили фасади будинків, перехожі зупинялися подивитись на незвичайне видовище, не розуміючи до пуття, що воно діється. Жагунсо, щоб не зрадити звичаям і забезпечити собі відступ, кілька разів вистрілили в повітря і розігнали натовп. Потім залізли в кузов вантажної машини, і шофер помчав центральними вулицями, щомиті натискуючи на сирену і ледве не переїхавши експортера Стевенсона. Не зменшуючи швидкості, машина взяла курс на шосе. Цікаві, що юрмилися біля дверей крамниць і лавок, посунули до приміщення редакції газети. Амансіо і Жезуїньйо навіть не підвелися із своїх місць — їх столик стояв зручно. Якийсь перехожий, ставши на порозі бару, затулив спиною вулицю. Амансіо чемно попрохав його: — Відійдіть, будь ласка, трохи вбік… Але оскільки той не почув, Амансіо торкнув його за руку: — Відійдіть, вам кажуть… Після того, як машина поїхала, Амансіо, усміхнувшись, підніс кухоль з пивом: — Операція по очистці міста… — Проведена успішно… Друзі сиділи в барі, не звертаючи уваги на допитливі погляди людей, що зупинялись на протилежному боці вулиці. Чимало з них впізнали жагунсо Амансіо, Жезуїньйо і Мелка Тавареса. А керував операцією і командував найманцями такий собі Лойріньйо, запеклий хуліган, що постійно вчиняв бійки в будинках розпусти і користувався прихильністю Амансіо. Кловіс Коста прибіг, коли полум'я було вже погашене. Він дістав револьвер і сміливо став на порозі редакції. Сидячи за столиком бару, Амансіо презирливо зауважив: — Навіть револьвера тримати не вміє… Почали сходитись однодумці Мундіньйо, розпочався мітинг. Аж поки не стемніло, ще багато приходило людей, пропонуючи свої послуги. Мундіньйо прийшов з Капітаном і обняв Кловіса Косту. Той повторював: — Така наша робота… Того вечора не негреня Туїска, яке було надто заклопотане, командуючи хлопчаками, що з'юрмилися коло редакції, зупинилося під вікнами Глорії, щоб розповісти міські новини, — то був учитель Жозуе. Його обличчя було біліше, ніж звичайно, очі затуманені смутком, а серце огорнене в жалобу. Він забув про будь-яку обережність і пристойність… Малвіна гуляла з Ромуло на набережній, вони милувалися морем, інженер, мабуть, розповідав їй про свою роботу. Дівчина уважно слухала і час від часу сміялася. Насіб забрав був Жозуе з собою до будинку редакції, але учитель постояв там лише кілька хвилин; його більше хвилювало те, що діялося на пляжі, а саме: розмова Малвіни з інженером. Старі діви уже були біля церкви, зібравшись навколо падре Сесіліо і обговорюючи пожежу. Веселий сміх Малвіни, яка байдуже реагувала на спалення газет, вивів Жозуе з рівноваги. Зрештою, хіба не інженер причина всього, що сталося? А він навіть не поцікавився тривожними подіями у місті, поставився до них байдуже, захоплений розмовою з Малвіною. Жозуе перетнув майдан, проминув старих дів і підійшов до вікна Глорії; повні губи мулатки усміхнулися: — Добривечір. — Добривечір. Що там сталося? — Спалили увесь сьогоднішній тираж «Діаріо». Люди Бастоса доклали рук. А все через цього ідіота інженера, що сьогодні приїхав… Глорія глянула на набережну. — Це той молодик, що розмовляє з вашою коханою? — Моєю коханою? Ви помиляєтесь. Ми лише знайомі. В Ільєусі є лише одна жінка, що заполонила мій спокій. — Хто ж вона, коли це, не таємниця? — Сказати? — Не соромтесь… Старі діви біля церкви витріщили очі, а Малвіна, що все ще гуляла на набережній, навіть уваги не звернула. Габрієла в центрі уваги


Це був бездомний, майже дикий кіт з пагорба. Його шерсть збилася від бруду і стирчала пасмами, а одне вухо було розірване. Він переслідував усіх кицьок навколо, був переможцем у всіх боях і мав вигляд авантюриста. Він крав у всіх кухнях на пагорбі, і його ненавиділи всі господині й служниці, але, оскільки він був спритним і обережним, впіймати його ніяк не вдавалося. Чим же Габрієла завоювала його довір'я, як вона зробила так, що він ходив за нею назирці і лягав спати в пелені її спідниці. Може, таємниця крилася в тому, що вона не кричала на нього, не загрожувала йому щіткою, коли він, скрадаючись, з'являвся в пошуках об'їдків. Габрієла кидала йому шматки жилавого м'яса, риб'ячі хвости, курячі тельбухи. Кіт звик до неї і майже увесь час проводив тепер в дворі будинку, засинаючи в затінку гуяв. Він уже не виглядав таким злиденним і брудним, хоча ночами знову гуляв на волі, бігав по всьому пагорбу і по дахах та горищах навколишніх помешкань, такий розпусний і непотомний, як і раніше. Коли Габрієла верталася з бару і сідала снідати, кіт приходив полащитись і помуркотати біля її ніг. Він з подякою з'їдав шматки, які вона йому кидала, і задоволено мурчав, коли Габрієла гладила його по голові або по животу. Дона Армінда все це сприймала, як диво. Вона й гадки не мала, що можна приручити такого дикого кота, що він братиме страву з рук, дозволятиме себе гладити і засинатиме на колінах. Коли Габрієла притискувала кота до грудей і терлася обличчям об його кошлату морду, він, напівзаплющивши очі, тихесенько нявкав і легенько дряпав її. Для дони Армінди існувало лише єдине пояснення всього баченого: Габрієла не розвинутий, навіть ще не розкритий медіум, який випромінює могутні флюїди, необроблений алмаз, який належить відшліфувати на сеансах, щоб він став знаряддям для спілкування з потойбічним світом. Що ж інше, як не флюїди Габрієли приборкали таку непокірну тварину? Коли вони сідали обоє біля порога — вдова штопати панчохи, а Габрієла гратися з котом, — дона Армінда намагалася переконати її: — Дівчинко, ти обов'язково мусиш прийти на наступний сеанс. Минулого разу кум Деодоро запитував про тебе: «Чому вона сьогодні не прийшла? У неї дивовижні здібності медіума. Я зрозумів це, коли сидів у неї за спиною». Так він і сказав дослівно. Треба ж, щоб і я подумала те саме! А кум Деодоро в цих справах розбирається, можеш мені повірити, хоча зовні в це важко повірити, — він такий молодий. Але відчувається, що він у близьких стосунках з духами, він ними командує, як хоче. І ти можеш стати ясновидицею… — Я не хочу… Не хочу, доно Арміндо. Навіщо це мені? Мертвих краще не чіпати, хай собі спочивають. Мені ці справи не до душі… Габрієла почухала котові за вухом, і він замуркотів ще голосніше. — Ти чиниш дуже нерозумно, дочко. Адже твій дух не зможе дати тобі поради, а ти не зрозумієш, що він тобі казатиме, і підеш життям наосліп. А між тим дух для нас — це те ж саме, що поводатар для сліпого. Він вказує нам шлях, допомагає обминати перепони… — У мене їх немає, доно Арміндо. — Але ж не це головне, він і поради дає. Днями я приймала важкі пологи — у дони Ампато. Хлопчик ніяк не хотів виходити. Я не знала, що й робити, і сеньйор Мілтон уже збирався викликати лікаря. Хто мені допоміг? Мій покійний чоловік, який всюди мене супроводжує і не залишає саму ані на мить. Там, угорі,— вона показала на небо, — їм усе відомо, геть аж до медицини включно. Він мені шепнув на вухо, і я його послухалась. Народився чудовий карапуз!.. — Мабуть, добре бути акушеркою… Допомагати народжуватись невинним малюкам… — А хто тобі дасть пораду саме тоді, коли ти її потребуєш?.. — Я потребую поради? Я цього не знала, доно Арміндо… — Ти дурненька, дочко моя. Даруй мені, що я тобі це кажу, але ти дурненька. Не вмієш користуватися тим, чим наділив тебе Господь. — Я не розумію, що ви кажете, доно Арміндо. Всім, що я маю, я користуюся. Навіть туфлями, які мені подарував сеньйор Насіб. Я ходжу в них у бар. Але вони мені не подобаються, я віддаю перевагу домашнім капцям. Ходити в туфлях страшенно незручно. — Та хіба я про туфлі, дурненька? Ти що, не бачиш, що сеньйор Насіб закоханий в тебе, ходить сумний, рано повертається додому… Габрієла розсміялася, притискуючи кота до грудей: — Сеньйор Насіб гарна людина, то чого ж мені боятися? Він і не думає мене виганяти, а я прагну лише одного: щоб він був задоволений… Зустрівшися з такою сліпотою, дона Армінда навіть пальця вколола голкою. — Ой, я вкололася… Ти ще дурніша, аніж я гадала. Сеньйор Насіб може дати тобі все… Він заможний! Якщо попрохаєш шовку, він дасть; попросиш дівчину на допомогу, він найме двох; попросиш грошей, він тобі дасть, скільки захочеш. — Мені все це непотрібне… Навіщо? — Ти гадаєш, що все життя будеш вродливою? Якщо не скористаєшся зі своєї вроди тепер, потім буде пізно. Я можу поклястися, що ти ніколи й нічого не просиш у сеньйора Насіба. Чи не так? — Не зовсім. Я інколи прошу трохи грошей на квиток у кіно, коли ми ходимо з вами. А що мені просити ще? Дона Армінда розгнівалась, вона кинула панчоху, натягнену на дерев'яний гриб, кіт злякався і поглянув на неї своїми хитрими очима. — Все! Все, що тобі заманеться, дівчинко, він тобі дасть, — вона притишила голос до шепоту. — Якщо ти зумієш себе поставити, він навіть одружиться з тобою… — Одружиться зі мною? Навіщо, доно Арміндо? Навіщо йому зі мною одружуватись? Сеньйор Насіб знайде собі пристойну наречену, з поважної родини, з становищем. Навіщо йому одружуватися зі мною? — А тобі не хочеться стати сеньйорою, господарювати у власному будинку, ходити під руку з чоловіком, гарно одягатися, мати вагу у суспільстві? — Ось тоді вже напевне мені довелось би цілими днями не скидати туфлі… Це не для мене… Але взагалі я згодилась би вийти заміж за сеньйора Насіба. Я готувала б для нього, допомагала б у всьому… — Габрієла усміхнулася, граючись з котом, торкаючись до його холодного носа. — А втім, що тут говорити, у сеньйора Насіба і без мене вистачить клопоту. Та він і не захоче одружитися з такою, як я, адже він узяв мене не дівчиною… Я про це й думати не хочу, доно Арміндо. Навіть коли б він збожеволів… — А ти послухай, дочко, мене. Тобі варто лише захотіти. Роби все з розумом: де слід, піддайся, де слід, відмов, дратуй, спокушай його. Він уже й так наляканий. Шіко мені розповідав, що суддя хоче найняти для тебе будинок. Потім він чув, як сеньйор Ньо-Гало казав, начебто Насіб ходить, мов у воду опущений. — Я не хочу… — Усмішка зникла з обличчя Габрієли. — Мені не подобається цей суддя. Бридкий розпусний стариган. — А ось ще один… — прошепотіла дона Армінда. По вулиці перевальцем ішов полковник Мануел дас Онсас. Він зупинився перед жінками, скинув панаму і витер чоло барвистою хустиною. — Добрий вечір. — Доброго вечора, полковнику, — відповіла вдова. — Це будинок Насіба, чи не так? Я здогадався через цю дівчину, — він показав на Габрієлу. — А я ось ходжу шукаю служницю — думаю забрати сім'ю в Ільєус… Чи не порадите яку-небудь порядну жінку? — Для чого, полковнику? — Гм… Щоб варити… — Таку тут знайти важко. — Скільки тобі платить Насіб? Габрієла підвела свої чисті очі: — Шістдесят рейсів, сеньйоре… — Непогано, звичайно. Настала тривала пауза, фазендейро дивився вбік, дона Армінда зібрала свою роботу, попрощалася і пішла підслуховувати з-за дверей свого будинку. Полковник задоволено усміхнувся: — Правду кажучи, куховарка мені непотрібна. Коли сім'я переїде, я привезу яку-небудь жінку з плантації. Але жаль, така смаглявка, як ти, вкорочує собі віку на кухні. — Чому, полковнику? — Руки псуються. Та все залежить від тебе. Коли ти захочеш, у тебе буде все: гарний будинок, служниця, я відкрию для тебе рахунок у крамниці, а каструлі ти облишиш. Ти мені подобаєшся, дівчинко. Габрієла підвелася, вона посміхнулась, і на обличчі її була написана майже подяка. — Що ж ти скажеш на мою пропозицію? — Даруйте, сеньйоре, але я не хочу. Не подумайте нічого поганого, просто мені тут добре, я не відчуваю ніяких нестатків. Дозвольте, я піду, сеньйоре полковнику… Над низькою загорожею в глибині двору з'явилася голова дони Армінди. Вона гукнула Габрієлу: — Бачиш, як все співпадає? А я тобі що казала? Він теж хоче найняти для тебе будинок… — Він мені не подобається… Навіть коли б я з голоду помирала… — І все одно моє зверху: варто лишень тобі захотіти… — А я нічого не хочу… Вона була задоволена всім, що мала, — ситцевими сукнями, домашніми капцями, сережками, брошкою, браслетом; не подобалися їй лише святкові туфлі — вони душили пальці. Вона полюбила свій двір, кухню і плиту, кімнатку, де спала, вона з радістю ходила в бар, де зустрічалася з цікавими молодиками — учителем Жозуе, сеньйором Тоніко, сеньйором Арі — і ввічливими, літніми чоловіками — сеньйором Феліпе, Доктором, Капітаном; вона звикла до свого вірного «зброєносця» негреняти Туїски і, нарешті, до кота, котрого сама приручила. Їй подобався сеньйор Насіб. З ним так гарно було спати, поклавши голову на його волохаті груди й відчуваючи на стегнах вагу ноги цього міцного, повного чоловіка, вродливого і молодого. Вусами він лоскотав її потилицю, і в Габрієли тоді аж дрож пробігала по тілу. Добре було спати з чоловіком, але не із старим — за притулок, їжу, одяг, взуття, а з молодим, дужим, вродливим, як сеньйор Насіб, і лише тому, що він молодий, дужий і гарний. Ця дона Армінда прямо вижила з розуму зі своїм спіритизмом. Як їй лише таке на думку спало! Треба ж, сеньйор Насіб одружиться з нею, Габрієлою. Але як приємно про це помріяти… Прогулятися з ним під руку вулицями. Зайти в кіно, сісти поряд, покласти голову на його м'яке, наче подушка, плече. На свята потанцювати з Насібом. А на руці обручка… Але навіщо про це думати? Не варто… Сеньйор Насіб одружиться на благородній дівчині, увішаній коштовностями, в красивих туфлях і шовкових панчохах, напарфумленій тонкими духами, на невинній дівчині, яка ще не знала чоловіків. А Габрієла придатна лише для того, щоб варити, прибирати і спати з чоловіком. Але не із старим і бридким, не заради грошей, а заради задоволення… Клементе в дорозі, Ньозіньйо на плантації, Зе до Кармо також. У місті живе молодий студент Бебіньйо, який у них багатий був дім! Він приходив до неї потайки, навшпиньках, він боявся матері. Першим був її дядько, вона тоді ще дівчиськом була. Вона була дівчиськом, а він прийшов до неї серед ночі, старий і хворий. Про світло каганця

Під пекучим сонцем роздягнені до пояса робітники зрізали плоди какао серпами, прив'язаними до довгих жердин. З приглушеним стукотом падали золоті плоди, жінки і діти збирали їх і розрубували ударами великого ножа. Зростала купа зерен какао, білих від соку; зерна насипали у плетені корзини, нав'ючували на ослів і везли до корит для промивання. Робота розпочиналася до схід сонця і завершувалась пізно ввечері; їжа — шматок смаженої солонини з маніоковою мукою та стиглий плід хлібного дерева, з'їдені поспіхом в полудень. Жінки співали сумних пісень: Гне робота, душить доля —


Чорношкірий я бідняк,
Ех, скажи, сеньйор полковник,
За що я страждаю так?
І коли уже нарешті
Злиднів збудеться бідняк?..

Хор чоловіків на плантації відповідав: На плантацію какао


Йду врожай збирати я…

Погоничі підганяли ослів вигуками, як тільки караван із зернами какао виходив на дорогу: «Егей, триклятий! Ворушися, Діаманте!» Верхи на коні, в супроводі наглядача, полковник Мелк Таварес об'їжджав плантації, перевіряючи, як посувається робота. Інколи він злазив з коня і лаяв жінок та дітей: — Знову байдикуєте?! Ану, ворушіться швидше, це вам не вошей ловить! Частішали удари, що розколювали навпіл плоди какао, які лежать на долоні,— гостре лезо ножа щомиті може поранить палець. Прискорюється ритм пісні, що лине над плантацією і підганяє збирачів: Плід какао золотавий,


Цвіту скрізь, як у раю…
Ех, скажи, сеньйор полковник,
За що спину гну свою?
І коли уже нарешті
Буду мати я сім'ю?..

Стоячи під деревами на гадючих стежках, вкритих сухим листом, чоловіки все швидше зрізають плоди, і голоси їхні лунають все голосніше: На плантацію какао


Йду врожай збирати я…

Полковник оглядав дерева, наглядач покрикував на наймитів, виснажлива робота тривала. — Хто тут працював? Наглядач повторив запитання, робітники повернулися, і негр Фагундес відповів: — Я. — А йди-но сюди. Полковник показав на дерево какао: посеред густого листя, на самій верхівці висіли незрізані плоди. — Ти що — покровитель мавп? Гадаєш, я для них вирощую какао? Ледар. Тобі лише б на вулицях битися… — Моя вина, сеньйоре. Не помітив… — Не помітив тому, що плантація не твоя і не тобі завдається збитків. Надалі будь уважнішим. — Полковник продовжував огляд. Негр Фагундес підняв серп і своїми м'якими, лагідними очима подивився вслід полковникові. Що він міг відповісти? Мелк врятував його від пазурів поліції, коли він, напившись під час гуляння в селищі, влаштував бійку в будинку розпусти. Взагалі Фагундес належав до тих, хто не мовчить, коли їх ображають, але полковникові він змовчав. Хіба не Мелк брав його нещодавно в Ільєус, щоб підпалити газети, і за цю дрібну роботу так щедро заплатив? І хіба не сказав він тоді, що повертаються часи збройних зіткнень, справжні часи для мужніх людей з гострим зором, для таких, як негр Фагундес? А поки що він збирав какао, танцював на зернах у сушильних баркасах, потів біля печі, і ноги його завжди були забруднені клейким соком какао. Та втім, ці добрі часи щось не наставали, те багаття з газет виявилося недостатньо яскравим. Але навіть те, що було, було непогано, він все-таки дещо побачив: поїхав на машині, кілька разів вистрілив у повітря, щоб трохи полякати надто цікавих роззяв, і побачив Габрієлу, одразу ж, як приїхав; він проходив повз якийсь бар і почув жіночий сміх. Так сміятися вміла лише вона. Фагундеса завели в будинок, де він мав залишатися до призначеного часу. Хлопчина на ймення Лойріньйо, який їх привіз, відповів на запитання негра: — Це куховарка араба, ласий шматочок. Фагундес уповільнив крок і залишився трохи позаду, щоб побачити її. Лойріньйо сердито підганяв: — Ходімо, негре. Не мозоль тут очі, а то зіпсуєш всю справу. Ходімо. Повернувшись на фазенду вночі, коли небо було усіяне зорями і десь ридала самотня гармошка, Фагундес розповів Клементе про зустріч з Габрієлою. Червонясте світло від каганця падало тремтливими відблисками на стіну темряви, що заступала плантації: вони бачили обличчя Габрієли, її тіло, що ритмічно рухалось, стрункі ноги, що легко долали примарні кілометри спільних мандрів. — Вона стала дуже гарною. — Значить, працює в барі? — Ні, вона варить для бару, а працює в огрядного турка з бичачою мордою. Вона охайно одягнена, в туфлях, в красивій сукні. Клементе майже не бачив тьмяного світла каганця; зігнувшись, він слухав оповідь Фагундеса і мовчав. — Вона сміялася, коли я проходив поруч, і розмовляла з якимось типом, мабуть, багатієм. Ти знаєш, Клементе, у неї була троянда в косах, я ніколи не бачив такої вроди. Образ Габрієли з трояндою в косах розпливався в світлі каганця. Клементе замкнувся сам у собі, немов черепаха в панцирі. — Я зазирнув на кухню в будинку полковника. Бачив його дружину, вона бліда, худа, немов свята з ікони. Бачив і доньку — дуже гарна, але горда, ходить і нікого довкола не помічає. Гарна, нічого не скажеш, але признаюся тобі, Клементе, іншої такої, як Габрієла, немає. А що в ній є, як ти гадаєш? Що в ній? Звідки йому знати! Він спав з нею, поклавши голову на груди, в сертані, в каатинзі, на зелених луках, але від цього не пізнав її краще. Ні, не пізнав і ніколи не пізнає! Але в ній є щось таке, чого ніяк не забути. Шкіра кольору кориці? Пахощі гвоздики? Манера сміятися? Звідки йому знати. Вона палахкотить полум'ям, жаркішим від вогнища, це полум'я охоплює і спалює тебе без останку. — Багаття з газет згоріло за хвилину. Я вирішив сходити і побачитись з Габрієлою, погомоніти з нею, але мені не вдалося, хоча й дуже хотілося. — І ти її більше не бачив? Світло каганця лизало темряву, наповзала ніч без Габрієли. Собачий гавкіт, шелестіння гадюк. Клементе і Фагундеса оповив сум. Тоді Фагундес забрав каганця і пішов спати. В темряві ночі величезний і сумний мулат Клементе бачив Габрієлу. Усміхнені вуста, стрункі ноги, смагляві стегна, високі перса, тонкий стан, пахощі гвоздики, колір кориці… Він обняв її і відніс на тапчан із жердин. Він ліг з нею поряд, і вона схилилась йому на груди. Про бал і англійську історію


Однією з найважливіших подій цього року в Ільєусі було відкриття нового приміщення Комерційної асоціації. Це нове приміщення було, по суті, першим, оскільки Асоціація, заснована кілька років тому, містилася раніше в конторі президента Атаулфо Пассоса, представника цілої низки південних фірм. Останнім часом Асоціація почала відігравати помітну роль в житті міста, вона стала фактором прогресу, здійснювала різні операції і впливала на різні справи. Нове приміщення — двоповерховий будинок — стояло неподалік від бару «Везувій», на вулиці, що йде з майдану Сан-Себастьяна до порту. Випивка, солодощі і закуска для свята з нагоди переїзду до нового будинку були замовлені Насібу. Цього разу йому довелося найняти на допомогу Габрієлі двох каброш, оскільки замовлення було велике. Перед святами було проведено переобрання правління Асоціації. Раніше доводилося вмовляти комерсантів, імпортерів і експортерів, щоб вони згодилися увійти до складу правління. Тепер же посади надавалися після тривалих суперечок, і претенденти на них оцінювались по тому, який у них авторитет, кредит у банку і право на участь в управлінні містом. Було запропоновано два списки: один — прихильниками Бастоса, інший — прихильниками Мундіньйо Фалкана. За останній час всі до цього звикли — на одному боці Бастоси, на протилежному Мундіньйо. В «Діаріо де Ільєус» з'явився маніфест, підписаний групою експортерів, комерсантів і власників імпортних контор на чолі з Атаулфо Пассосом, якого знову було висунуто на посаду президента. Кандидатом на посаду віце-президента було названо Мундіньйо, а Капітана — кандидатом у офіційні оратори. Список доповнювали кілька широковідомих імен. Подібний маніфест, також підписаний кількома впливовими членами Асоціації, надрукувала газета «Жорнал до Сул», але тут список був іншим. Кандидатом в президенти також було висунуто Атаулфо Пассоса, його ім'я ні в кого не викликало сумнівів. Пассос був далеким від політики, і саме йому Асоціація завдячувала своїми успіхами. На посаду віце-президента висувався сірієць Малуф, власник найбільшого в Ільєусі магазину, близький друг Раміро Бастоса, на землях якого багато років тому він розпочав свою комерційну діяльність, відкривши продовольчу крамницю. Кандидатом на посаду офіційного оратора було висунуто Маурісіо Каїреса. Окрім імені Атаулфо Пассоса, ще одне ім'я було в обох списках — кандидатом на скромний пост четвертого секретаря значився араб Насіб А. Саад. Наближалася жорстока сутичка, сили були приблизно рівними. Але Атаулфо, людина тямуща і далекоглядна, оголосив, що дасть згоду на балотування лише в тому випадку, коли супротивники домовляться між собою і складуть список, що об'єднує обидва угруповання. Переконати їх було нелегко. Атаулфо, проте, вдався до дипломатичних хитрощів: він відвідав Мундіньйо, похвалив його патріотичні почуття стосовно Ільєуса, його непослабний інтерес до цього краю і до Асоціації, сказав, що був би дуже радий мати в його особі свого заступника. Але чи не вважає сеньйор Мундіньйо, що Комерційну асоціацію варто тримати подалі від політичної боротьби, що вона має бути своєрідною нейтральною територією, де антагоністичні сили могли б співробітничати на благо батьківщини та Ільєуса? Він запропонував об'єднати обидва списки, запровадивши дві посади віце-президентів, а місця секретарів, дві посади скарбників, а також посади оратора і бібліотекаря розподілити поміж представниками обох партій. Асоціація — підприємство прогресивне, з великою програмою, що ставить за мету перетворення Ільєуса в квітуче місто, — має стояти понад цими політичними розходженнями, про які доводиться лише жалкувати. Мундіньйо погодився, він навіть висловив намір відмовитися від висування своєї кандидатури на посаду віце-президента, яке відбулося без погодження з ним. І все ж таки, сказав він, йому треба порадитися з друзями; в противагу полковнику Раміро він не дає жодних розпоряджень і нічого не ухвалює, не вислухавши думок своїх соратників. — Гадаю, що вони погодяться. Ви вже розмовляли з полковником? — Спершу я хотів почути ваші міркування. У нього я буду сьогодні увечері. З полковником Раміро домовитись було не так легко. Спершу старий був глухий до всіх доказів Атаулфо Пассоса, він був розлючений: — Зайда, що не пустив коріння в нашому краї! Він же не має жодного дерева какао… — Я також не маю, полковнику. — Ви — інша справа. Ви тут уже понад п'ятнадцять років. Ви — людина поміркована, батько, ви сюди приїхали не задля того, щоб збивати з пантелику дівчат, не привезли з собою одруженого чоловіка, який би фліртував з нашими доньками, ви не хочете все тут змінити, не вважаєте, що все у нас тут нікуди не годяще. — Ви знаєте, полковнику, що я стою далеко від політики. Я навіть не виборець. Я хочу жити в злагоді з усіма, у мене справи з тими і з іншими. Проте не можна не визнати, що в Ільєусі справді слід уже чимало що поміняти, адже колишні часи давно минули. Але досі хто більше од вас зробив для Ільєуса? Гнів душив старого, він ладен був вибухнути, та останні слова оптового крамаря трохи заспокоїли. — Так, хто більше од мене зробив для Ільєуса?.. — повторював він слідом за Атаулфо, — Тут же був край світу, глухий закут, нерозроблена плантація, і ви маєте це пам'ятати. А сьогодні у всьому штаті немає такого міста, як Ільєус. Чому б їм не зачекати трохи, хоча б до того часу, поки я помру? Адже ж я стою вже однією ногою в могилі. Чим я заслужив таку невдячність на кінець життя? Що поганого я вчинив, чим скривдив цього сеньйора Мундіньйо, якого майже не знаю? Атаулфо Пассос зніяковіло мовчав. В голосі полковника чулося тремтіння, це був голос старої людини, що відчуває свій близький кінець: — Не думайте, я не проти того, щоб дещо змінити, дещо зробити по-новому. Але навіщо цей шалений поспіх, немовби нам залишилося жити кілька днів? Всьому свій час! — Перед Пассосом знову був господар краю, непереможний Раміро Бастос. — Я не скаржуся. Я звик до боротьби і не боюсь її. Сеньйор Мундіньйо вважає, що Ільєус почав існувати саме з того дня, як він сюди прибув. Він хоче закреслити вчорашній день, але зробити це нікому не під силу! Він зазнає жахливої поразки і дорого заплатить за цю авантюру… Я його поб'ю на виборах, а потім викину з Ільєуса. І ніхто мені не заборонить зробити це. — В ці справи я, полковнику, не втручаюся. Єдине, чого я прагну, — це розв'язати питання виборів до Асоціації. Для чого ж і її вмішувати у ваші суперечки? Асоціація, поза всяким сумнівом, має стояти над політикою, її поле діяльності — економічні проблеми і проблеми торгівлі. Якщо вона почне прислужуватися політиці, вона попливе за течією. Чи ж варто витрачати зараз сили на казна-що? — А що ви пропонуєте? Атаулфо Пассос пояснив. Полковник Раміро Бастос слухав його, поклавши підборіддя на руки, схрещені на костурі, у нього було чисто виголене обличчя, вогники гніву поблискували в очах. — Ну що ж, я не хочу, щоб сказали, буцімто я погубив Асоціацію. До того ж я дуже високо ставлю ваші заслуги. Не турбуйтеся, я сам все переповім кумові Малуфу. Але права віце-президентів будуть абсолютно рівні? Не вийде так, що один з них підкорятиметься другому? — Ні в якому разі. Дякую, полковнику. — Ви вже говорили з цим сеньйором Мундіньйо? — Поки що ні. Спершу я хотів вислухати вас. — Він може не погодитись. — Якщо ви, господар міста, погодились, то чому це він має відмовитись? Полковник Раміро Бастос усміхнувся, він, як завжди, був першим. Так Насіб став четвертим секретарем Комерційної асоціації Ільєуса, а значить, товаришем Атаулфо, Мундіньйо, Малуфа, ювеліра Пімента та інших впливових людей, а серед них Маурісіо Каїреса і Капітана. Над розв'язанням питання про кандидатуру офіційного оратора Атаулфо Пассосу довелося також немало поморочитись. Важко було умовити Капітана дати згоду на обрання його бібліотекарем, посада якого значилася останньою в списку. І хіба не Капітан був офіційним промовцем, оратором в гуртку імені 13 травня? І це тоді, як Маурісіо Каїрес не займав подібної посади в жодному товаристві. Але слід було зважити на чималі асигнування, призначені для бібліотеки, тому саме Капітан з його ерудицією, як ніхто більше, зміг би вибрати і укомплектувати книги. Ця бібліотека стала б тоді публічною міською бібліотекою, куди молодь і літні люди приходили б у вільні години, бо вона буде завжди відчинена для всіх мешканців Ільєуса. — Даруйте! Даруйте! А Жоан Фулженсіо, а Доктор, вони ж цілком достойні люди… — Але вони не кандидати. Доктор взагалі не член Асоціації, а наш дорогий Жоан не погоджується на жодну посаду… Ні, окрім вас, нам нікого призначити. Ви найкращий оратор міста. Свято на честь новосілля і обрання нового правління Асоціації було варте того, щоб його побачити і про нього розповісти. В другій половині дня у великій залі, що займала увесь перший поверх і де мала розміститися бібліотека, відбулися урочисті збори (на другому поверсі розмістилися різні відділи і секретаріат). Вступ на посади нових членів правління було відзначено промовами і шампанським. Винятково заради цього свята Насіб пошив нового костюма. Яскравий галстук, блискучі черевики, діамант на пальці — його важко було відрізнити від полковників, власників фазенд. Увечері відбувся бал з буфетом, який організував Насіб (Плініо Араса поширював скрізь чутки, немовби Насіб скористався із своєї посади, щоб побільше заробити, але це була чистісінька брехня). В буфеті був широкий вибір закусок і чималий набір вин, окрім кашаси. На стільцях попід стінами сиділи дівчата; мило усміхаючись, вони чекали запрошення до танцю. У яскраво освітлених кімнатах другого поверху дами і їхні кавалери, жваво розмовляючи, ласували солодощами і закусками Габрієли; всі зійшлися на тому, що навіть у Баїйї ніколи не влаштовували такого вишуканого свята. Оркестр з «Батаклану» грав вальси, танго, фокстроти, військові польки. Цього вечора в кабаре не танцювали, адже всі полковники, комерсанти, експортери, молоді торговці, лікарі й адвокати зібралися в Асоціації. Кабаре було порожнім, лише кілька сонних жінок даремне чекали на відвідувачів. В залі для танців старі і молоді жінки пошепки обговорювали одяг, коштовності й прикраси присутніх, передавали різні плітки про інтимні зв'язки, передбачали весілля. Чудова вечірня сукня Малвіни, виписана з Баїйї, справила скандальне враження і була всіма засуджена. Ні для кого в місті вже не було таємницею те, що інженер, котрий приїхав досліджувати бухту, одружений, хоча і живе окремо від дружини. Знали також про те, що вона невиліковно хвора і перебуває у психіатричній лікарні. Але це нічого не означало, все одно він не мав права задивлятися на молоду дівчину на виданні. Що він міг запропонувати їй, окрім безчестя? В кращому випадку вона стала б предметом міських пліток, оскільки йому ніколи не вдасться вступити в новий шлюб. І, незважаючи на це, Малвіна й інженер не залишали одне одного ані на хвилину, були найнерозлучнішою парою і не пропускали жодного ганцю. Ромуло танцював аргентинське танго краще, ніж покійний Осмундо. Малвіна, з розпашілим обличчям, на якому сяяли чудові очі, здавалось, марила наяву, вона мов пір'їнка літала в дужих руках інженера. Шепіт пробігав по рядах жінок, що сиділи попід стінами, піднімався сходами, заповзав у кімнати. Дона Фелісія, мати Ірасеми, пристрасної шатенки, що полюбляла фліртувати біля воріт садиби, заборонила доньці дружити з Малвіною. Вчитель Жозуе пив усі вина підряд і говорив навмисне голосно, удаючи байдужість і навіть бурхливу радість. Звуки музики вмирали на майдані, але вони все ж таки долинали до вікна Глорії, яка лежала з полковником Коріолано, котрий приїхав до міста з нагоди свята. На балах він не бував, це, казав він, розвага для молоді. Він віддавав перевагу розвагам у ліжку Глорії. Мундіньйо Фалкан спустився в залу. Дона Фелісія підморгнула Ірасемі, тихо шепнувши їй. — Сеньйор Мундіньйо поглядає на тебе. Мабуть, хоче запросити. Вона мало не штовхнула доньку в обійми експортера. Хіба можна знайти в цілому Ільєусі кращу пару для Ірасеми? Експортер какао, мільйонер, політичний лідер, та ще й до всього — неодружений! — Ви мені виявите честь? — вклонився Мундіньйо. — З радістю… — дона Фелісія підвелася, вітаючись з Мундіньйо. Пишногруда Ірасема, млосна і кокетлива, притиснулась до Мундіньйо; той, відчувши дотик її грудей і стегна, обережно стиснув дівчину в обіймах. — Ви королева балу, — сказав він. Ірасема притиснулася ще сильніше і відповіла: — Бідолашна я… Ніхто на мене не зважає. Дона Фелісія усміхнулася, сидячи на своєму стільці; в кінці року Ірасема закінчить навчання в монастирській школі, пора вже думати про її майбутнє. Полковник Раміро Бастос доручив Тоніко репрезентувати їхню родину на денному святі. Другий його син, Алфредо, перебував у Баїйї, мав якраз роботу в палаті депутатів. Увечері на балу Тоніко супроводжував дону Олгу, чиє огрядне тіло було якимсь дивом запхане у рожеву дівочу сукню. З ними прийшла старша племінниця, у неї були чарівні голубі очі і ніжна перламутрова шкіра. Поважний, сповнений власної гідності Тоніко не дивився на жінок, заклопотаний горою м'яса, яку бог і полковник Раміро призначили йому в дружини і яку він мусив кружляти по залі. Насіб пив шампанське. Не для того, щоб збільшити вживання дорогого вина і мати з того більший зиск, як наклепницьки стверджував схвильований Плініо Араса. Він пив, аби забути свої страждання, відігнати страх, який тепер не полишав його, і побоювання, що переслідували його вдень і вночі. Навколо Габрієли з'являлося все більше чоловіків. Коло вужчало. Їй передавали привіти, пропонували руку і серце, слали любовні записки. Як чудовій куховарці, їй обіцяли шалені гроші; як чудовій коханці — власний будинок і розкішну обстановку. Лише кілька днів тому, коли Насіб трохи, здавалося, відволікся від своїх невеселих думок після його обрання на посаду четвертого секретаря, трапився випадок, який показав, до чого дійшло зухвальство цих людей. Дружина містера Гранта, директора залізниці, не посоромилася прийти аж додому до Насіба і звернулася до Габрієли з мерзенною пропозицією. Грант був літній, худорлявий і мовчазний англієць, що жив у Ільєусі з 1910 року. Всі називали його просто Містером. Його дружина, висока, білява англійка, з вільними, майже чоловічими манерами, не терпіла Ільєуса і вже багато років жила в Баїйї. В Ільєусі до цього часу пам'ятали її винятково струнку фігуру, а також тенісний корт, який вона звеліла спорудити на ділянці, що належала залізниці (після її від'їзду він поріс травою). В Баїйї вона влаштовувала бучні обіди у себе на Барра-Авеніде, їздила в авто, курила і було відомо, що вона приймала коханців прямо серед білого дня. Містер не виїздив із Ільєуса, він обожнював місцеву кашасу, грав у покер, незмінно, по суботах, напивався до чортиків у «Золотій горілці» і щонеділі їздив на полювання. Він жив у гарному будинку із садом і з єдиною служницею — індіанкою, у якої був син від нього. Коли дружина двічі або тричі на рік з'являлася у Ільєусі, вона привозила подарунки цій відлюдкуватій і мовчазній, мов ідол, жінці. Ледве хлопчику виповнилося шість років, англійка забрала його з собою в Баїйю, немовби це був її власний син. У святкові дні на флагштоці в саду Містера висів англійський прапор, оскільки Грант виконував в Ільєусі обов'язки віце-консула її величності королеви Великобританії. Англійка приїхала на пароплаві недавно, звідки ж вона довідалася про Габрієлу? Вона якось послала в бар купити закусок і солодощів, а одного чудового дня зійшла на Ладейре-де-Сан-Себастьян, постукала в двері Насіба і уважно обдивилася усміхнену служницю. — Very well![63] Про цю розпусну жінку розповідали жахливі речі: вона пила нарівні з чоловіками, якщо не більше, ходила напівголою на пляжі, обожнювала зовсім молоденьких хлопчиків, казали, що їй навіть подобаються жінки. Вона сказала Габрієлі, що відвезе її в Баїйю, визначить їй платню, якої вона ніколи не одержувала в Ільєусі, елегантно одягне, причому в недільні дні Габрієла буде вільною. Вона без всяких церемоній прийшла просто до Насіба. Навдивовижу зухвала англійка… А суддя, хіба не почав він тепер щоденно прогулюватись на Ладейре після засідань суду? І скільки їх мріють збудувати для Габрієли дім і зробити її своєю утриманкою? Ті, хто скромніші, плекали надію провести з нею хоча б одну ніч за скелями на пляжі, куди звичайно з настанням вечора вирушають на прогулянку підозрілі парочки. Що не день, то все зухвалішими ставали залицяльники; позбувшись будь-якого сорому, вони нашіптували їй люб'язності в барі, а на тротуарі перед будинком Насіба рух все пожвавлювався. Тривожні вісті докочувались до прилавка араба і не минали його вух. Щовечора у Тоніко була в запасі яка-небудь новина, і він неодмінно ділився нею з Насібом, та і Ньо-Гало не раз натякав на серйозні загрози, що насувалися звідусюди: — Вірність кожної жінки, яка б порядна вона не була, має свої межі… Навіть дона Армінда, яка тільки те й робила, що думала про духів і різні збіги обставин, вже казала арабу, що Габрієла — дурепа, якщо відмовляється від таких звабливих пропозицій. — А ви, мабуть, не дуже жалкуватимете, як вона піде, чи не так, сеньйоре Насібе? Він не жалкуватиме?! Та думка про це не йде йому з голови: він загубив спокій, він шукає виходу, не спить ночами і навіть по обіді, він позбувся апетиту і схуднув. Всі його вітали, бажали успіхів, поплескували по спині, а він намагався втопити в шампанському свій страх і надокучливі питання, що краяли йому душу. Чим була для нього Габрієла і що він має зробити, аби зберегти її? Він думав почути пораду від Жозуе, але вчитель теж топив своє горе у вермуті і скаржився: — Якого дідька немає кашаси на, цьому нікчемному святі? Де поділися його округлі слова, його римовані вірші?.. Під час балу сталися ще дві сенсації. По-перше, Мундіньйо Фалкан, якому швидко набридла доступна Ірасема (він не належав до тих, що фліртують біля воріт або ходять на ранкові сеанси в кіно, щоб крадькома обніматися і цілуватись), звернув увагу на біляву дівчину з перламутровою шкірою і небесно-блакитними очима. — Хто вона? — запитав він. — Онука полковника Раміро, Жеруза, донька доктора Алфредо. Мундіньйо усміхнувся, це видалось йому потішним. Молода красуня була з дядьком і доною Олгою. Мундіньйо зачекав, доки оркестр заграв танець, підійшов і доторкнувся до руки Тоніко. — Дозвольте привітатися з вашою дружиною і небогою. Тоніко розгублено відрекомендував Мундіньйо, але одразу ж узяв себе в руки — він був світською людиною. Відбувся звичний за таких умов обмін люб'язностями. Мундіньйо запитав дівчину: — Ви танцюєте? Жеруза відповіла ледь помітним порухом голови і всміхнулася. Вони пішли танцювати. Це викликало в залі таке збентеження, що деякі пари втратили ритм; всі озиралися на експортера і онуку Бастоса. Жінки посилено перешіптувались, а деякі зійшли навіть з другого поверху, щоб побачити Жерузу з Мундіньйо. — То ви і є той Хо, яким лякають дітей? Але ж ви не схожі на Хо… Мундіньйо розсміявся: — Я рядовий експортер какао. Дівчина теж розсміялася, і розмова велася далі. Другою сенсацією була Анабела. Запросили її на пропозицію Жоана Фулженсіо, який жодного разу ще не бачив її танців, бо не відвідував кабаре. Опівночі, коли свято було у розпалі, погасли майже всі вогні і зала окуталась напівтемрявою, Атаулфо Пассос оголосив: — Танцівниця Анабела, відома акторка з Ріо-де-Жанейро. Вона танцювала в пір'ї і накидці перед дівчатами і жінками, які гаряче їй аплодували. Рібейріньйо, що сидів поруч з дружиною, був на сьомому небі. Присутні чоловіки знали, що йому належить це худорляве, спритне тіло, що для Рібейріньйо Анабела танцювала без трико, без пір'я, без накидки. Доктор урочисто оголосив: — Ільєус гігантськими кроками рухається вперед по шляху цивілізації. Ще кілька місяців тому мистецтво не допускалося в салони і ця талановита Терпсіхора була змушена виступати в кабаре, бо мистецтво було загнане в болото. Комерційна асоціація витягла мистецтво з бруду і показала його кращим людям міста. Зала шалено зааплодувала.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка