Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка13/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22

Про старі методи


Мундіньйо Фалкан виконав нарешті обіцянку, дану полковнику Алтіно, і вирушив на його фазенду. Але не в суботу, як вони домовились. Він виїхав на місяць пізніше, та й то через наполягання Капітана, який вважав досить важливим завданням залучення на свій бік полковника Алтіно і тих фазендейро, що ще й досі вагаються, хоча обстеження мілини вже розпочалося. Не було сумніву, що прибуття інженера, яке свідчило про поразку уряду штату, нагадувало ляпас з боку Мундіньйо Фалкана своїм супротивникам. Дії Бастосів, що спалили тираж «Діаріо де Ільєус», були тому яскравим свідченням. Невдовзі група полковників прийшла в експортну контору, щоб висловити свою солідарність з Мундіньйо і запропонувати йому свої голоси. Капітан підраховував їх на папері. Знаючи місцеві звичаї в політиці, він розумів, що часткова перемога на виборах нічого не дасть. Визнання з боку депутатів федеральної палати або палати штату, а також з боку префекта і муніципальних радників можна було чекати лише в тому разі, якщо буде одержана повна і остаточна перемога. Але навіть у цьому випадку визнання буде досягти нелегко. Тому-то Капітан дуже розраховував на зв'язки Мундіньйо в столичних колах і на вплив родини Мендеса Фалкана. Битву необхідно виграти на всіх напрямках, в противному разі боротьба не дасть жодних наслідків. Після недавніх подій в Ільєусі запанував спокій, принаймні зовні. Певні кола почали симпатизувати Мундіньйо, бо з'явилося вже чимало людей, наляканих відродженням насильства, про що засвідчив факт спалення газет. «Допоки керують Бастоси, ми не позбудемося жагунсо», — говорили вони. Але Капітан знав, що всі ці комерсанти, молоді службовці крамниць і лавок, портові робітники не впливають на хід виборів. Більшість голосів належала полковникам, заможним фазендейро, господарям і їхнім родичам — одне слово, тим, хто розкручував виборчу машину. Саме за ними й лишалося останнє слово. Будинок полковника Алтіно Брандана в Ріо-до-Брасо стояв неподалік від залізничної станції. Він був підперезаний верандами, по стінах в'юнилися хміль і виноград, у саду цвіли квіти поміж фруктовими деревами. Мундіньйо був здивований благоустроєм фазенди, подумавши, що Капітан, мабуть, мав рацію, коли стверджував, що Алтіно Брандан — рідкісний в Ільєусі тип фазендейро, із зовсім іншим складом мислення. В цій зоні не збереглося традиції будувати комфортабельні, зручні і розкішні каза гранде[64]. Будинки полковників на плантаціях і в селищах нерідко були позбавлені найнеобхіднішого. На фазендах їх будували на палях, щоб свині могли спати під будинком. Або ж свинарник, що правив захистом від неймовірної кількості отруйних гадюк, будувався поруч із будинком. Свині убивали гадюк, не реагуючи на отруту, від якої їх захищав товстий прошарок сала. З часів збройної боротьби фазендейро звикли жити скромно, і лише з недавнього часу в Ільєусі та Ітабуні полковники почали купувати й будувати розкішні особняки, бунгало і навіть невеличкі палаци. Вони відмовлялися від суворого і невлаштованого життя під тиском синів — студентів вищих учбових закладів у Баїйї. — Ви виявили нам велику честь, — сказав полковник, рекомендуючи Мундіньйо дружині, яка зустріла їх у гарно вмебльованій вітальні, де на стінах висіли портрети подружжя Бранданів у молоді роки. Потім полковник відвів Мундіньйо в кімнату для гостей. І тут все було влаштовано з королівською розкішшю: матрац, наповнений мавпячою шерстю, лляні простирадла, мережане покривало, пахощі лаванди, якою була напахчена вся спальня. — Коли ви не заперечуєте, я волів би виїхати одразу після сніданку, щоб устигнути побачити роботу на плантаціях. Ночуватимемо в «Агуас-Кларас», вранці викупаємося в річці, зробимо прогулянку верхи і оглянемо фазенду. Поснідаємо дичиною, а до обіду повернемося сюди. — Чудово. Я не маю жодних заперечень. Фазенда Брандана «Агуас-Кларас» являла собою величезну земельну ділянку, межі якої проходили від селища на відстані менше ліги[65]. А втім, полковник Алтіно мав ще й іншу фазенду, трохи подалі, частково ще вкриту лісом, який слід було вирубати. Зміни страв за сніданком відбувалися одна за одною — річкова риба, дичина, яловичина, свинина. Це був звичайний родинний сніданок, званий обід планувався на неділю. Увечері на фазенді, після того як Мундіньйо подивився на збирання урожаю какао (робітники працювали біля корит із зернами, перемішуючи какао, що сушилося проти сонця), він розмовляв з господарями при світлі гасових ламп. Алтіно розповідав бувальщини про жагунсо, пригадував старі часи, коли точилася боротьба за землю. Дехто з робітників, що сиділи на землі, брали участь у бесіді, доповнюючи ті чи інші деталі. Алтіно показав на одного негра: — Він працює у мене вже двадцять п'ять років. Раніше був жагунсо у Бадаро і втік від нього сюди. Якби йому довелося прийняти кару за всіх людей, котрим він укоротив віку, на це не вистачило б його життя. Негр усміхнувся, показавши білі зуби. Він жував тютюн; мав мозолясті руки, а ноги його були вкриті засохлим клейким соком какао. — О сеньйоре полковнику! Що молодий пан подумає про мене? Мундіньйо хотілося почати розмову про політику і схилити вельможного фазендейро на свій бік. Але Алтіно уникав розмов на цю тему, він лише згадав під час сніданку в Ріо-до-Брасо про багаття з номерів «Діаріо де Ільєус». Полковник засуджував напад на редакцію. — Це неподобство. Відгомін старих часів, які, дякувати богу, вже давно минули. Амансіо — порядна людина, але нетерплячий і різкий, прямо не збагну, як він вцілів. Був тричі поранений під час сутичок, осліп на одне око, рука не діє, а характер лишився незмінним. З Мелком Таваресом теж жартувати не доводиться, не кажучи вже про бідолаху Жезуїньйо… Так, ніхто з нас не може заприсягнутися, що і йому не доведеться здійснити подібного злочину: Жезуїньйо не мав іншого виходу. Але навіщо вони заварили кашу зі спаленням тиражу? Неподобство… — Полковник витяг кістки з риби. — Та ви даруйте мені, коли я скажу, що й ви вчинили неправильно. Така моя думка! — Що саме? Ви вважаєте помилковим різкий виступ нашої газети? Але ж політична кампанія провадиться не шляхом вихваляння суперників? — Ваша газета зубата, нічого гріха таїти, це правда. Будь-яка стаття у ній цікава… Мені казали, що їх пише Доктор, а слід бути справедливим, у нього в голові більше розуму, аніж в усього Ільєуса. Дуже мудра людина… Я люблю слухати його промови, він виголошує їх із пристрастю вченого. Звичайно, ви маєте рацію. Газета задля того й існує, щоб лаяти і розвінчувати супротивника. Виступи вашої газети справедливі, я навіть передплатив її. Але не про це мова. — А про що ж? — Сеньйоре Мундіньйо, я вже казав, що той, хто спалив тираж, вчинив неподобство. Я не схвалюю таких дій. Але коли вже так сталося, ви потрапили в безвихідь. Як і Жезуїньйо. Хотів він убити дружину? Ні, не хотів. Але вона наставила йому роги, і для нього лишився єдиний вихід — порішити її, в противному разі він був би зганьблений на все життя і лишився б для навколишнього світу чимось середнім між кастрованим кнуром і робочим волом. А чому б і вам було не спалити їхню газету, і не лише тираж, а й приміщення, та ще й машини поламати? Ви мені даруйте, але ви мусили це зробити, щоб про вас не почали натякати, буцімто ви занадто обережні і таке інше. Адже для того, щоб управляти Ільєусом та Ітабуною, треба йти рішучим і не вішати носа за будь-яких обставин. — Я не боягуз, полковнику. Але, як ви й самі сказали, це застарілі методи. І саме для того, щоб з ними покінчити, щоб зробити Ільєус цивілізованим краєм, я зайнявся політичною боротьбою. Та й де б я узяв жагунсо, в мене ж їх немає… — Ну, це не причина… У вас є друзі, люди рішучі, на зразок Рібейріньйо. Я сам декого попередив. Хто знає, а раптом сеньйор Мундіньйо попросить мене, коли буде потреба… Оце і вся їхня розмова про політику. Мундіньйо просто не знав, що й думати. У нього склалося враження, немовби полковник має його за дитину, підсміюється над ним. Увечері на плантації Мундіньйо знов спробував почати розмову на політичну тему. Алтіно не відповідав, говорив лише про какао. Вони повернулися в Ріо-до-Брасо після розкішного сніданку: різноманітна дичина, м'ясо агуті, бразильської свинки пакі, оленяче м'ясо і якесь ще неймовірно смачне, — як згодом довідався Мундіньйо, це було м'ясо мавпи жупара. На фазенді Алтіно влаштував званий обід, на якому були присутні фазендейро, комерсанти, лікар, аптекар, падре — всі, хто посідав досить помітне місце в суспільному житті містечка. Алтіно звелів покликати музикантів, що грали на гармошці і гітарі, співаків-імпровізаторів, зокрема одного сліпого, що складав чудові поезії. Аптекар, вибравши момент, запитав у Мундіньйо, як розгортаються політичні події. Той не встиг відповісти, тому що в розмову різко втрутився Алтіно: — Сеньйор Мундіньйо приїхав сюди погостити, а не займатися політикою. — І полковник одразу ж перевів розмову на інше. В понеділок експортер повернувся до Ільєуса. Чорт забирай, чого хотів цей Алтіно Брандан? Він сам приїхав продати своє какао — понад двадцять тисяч арроб — Мундіньйо, а не Стевенсону. Для Мундіньйо це була дуже вигідна угода. Полковника уже не зв'язують жодні зобов'язання щодо Бастоса, і, незважаючи на це, він навіть чути не хоче про політику. Чи то він, Мундіньйо, нічого не втямив, чи старий вижив з розуму. Адже він поставив вимогу, щоб Мундіньйо палив будинки, ламав машини, можливо, навіть убивав людей. Капітан стверджував, що Мундіньйо не розуміє полковників, їхнього життєвого укладу, їхнього мислення. Вислухавши ідею Алтіно Брандана про помсту газеті «Жорнал до Сул» за ідіотське спалення тиражу «Діаріо де Ільєус», Капітан сказав задумливо: — В певній мірі він має рацію. Я також про це думав. Справді, варто було б провчити людей Бастоса. Тим чи іншим чином довести ільєусцям, що Бастос уже не господар краю, як було колись. Я чимало розмірковував над цим і навіть розмовляв з Рібейріньйо. — Обережно, Капітане! Не будемо робити дурниць! На кожний акт насильства будемо відповідати буксирами і драгами для бухти. — Але ж коли нарешті наш інженер завершить свої досліди і випише драги? Вперше в житті бачу таке повільне длубання… — Це нелегка справа, тут за кілька діб не обернутися. Він і так працює без перепочинку, не витрачає жодної хвилини намарно. Швидше вже ніяк. — Він працює день і ніч, — розсміявся Капітан. — Вдень у бухті, вночі біля воріт Мелка Тавареса. Вклепався в його доньку не на жарт… — Треба ж хлопцю розважитись… Десь за тиждень після відвідин Ріо-до-Брасо Мундіньйо, вийшовши із засідання правління клубу «Прогрес», побачив спину полковника Алтіно, який простував до будинку Раміро Бастоса. У вікні він помітив біляву Жерузу і скинув капелюха; вона помахала йому рукою. Це могло б видатися смішним, оскільки напередодні Рібейріньйо вигнав з Гуарасі, селища, розміщеного неподалік від його фазенди, уповноваженого Бастосів — чиновника префектури. Того ж вечора чиновника побили палицею, йому довелося голим пробиратися до ільєуського шосе, там він добув сякий-такий одяг, непомірно для нього великий, і пішки рушив до міста. Про пташку софрe


Насіб уже не мав сили боротися з собою, він утратив спокій, гарний настрій, життєрадісність. Перестав навіть закручувати кінчики вусів, і вони тепер немічно звисали на рот. Він увесь час думав. А ніщо інше не може більше виснажити і висушити людину, забрати в неї сон, апетит, позбавити веселощів і наслати сум! Тоніко Бастос обіперся на прилавок, налив собі чарку гіркого аперитиву й іронічно поглянув на зів'ялу постать господаря бару. — Ви погано виглядаєте, арабе. Самі на себе не схожі. Насіб похмуро кивнув головою. Його великі, трохи банькаті очі зупинилися на елегантному нотарі. Повага Насіба Тоніко останнім часом зміцніла. Вони завжди приятелювали, але раніше їхні відносини обмежувались розмовами про жінок легкої поведінки, відвідинами кабаре і пиятикою. Але з того часу, як з'явилась Габрієла, між ними виникла тісніша дружба. Із всіх денних відвідувачів, що приходили випити аперитив, Тоніко був єдиним, хто поводився скромно, коли вона з'являлася в полудень з квіткою в косах. Він ввічливо кланявся, розпитував про здоров'я, хвалив її незвичайні страви. Ні хитрих поглядів, ні гарячого шепоту; він навіть не пробував доторкнутися до неї. Тоніко поводився з Габрієлою так, немов вона була шановною сеньйорою, вродливою і бажаною, але неприступною. Коли Насіб найняв Габрієлу, він особливо остерігався суперництва Тоніко — хіба ж не він був всесильним володарем жіночих сердець? Такий цей світ, дивний і складний. Тоніко виявляв виняткову стриманість і ґречність у присутності Габрієли, хоча всі знали про любовні зв'язки між арабом і служницею. Правда, вона вважалася лише його куховаркою, немов нічого іншого між ними не було. Спекулюючи на цьому, відвідувачі навіть при Насібові засипали її компліментами, нашіптували солодкі слова, тицькали в руки записки. Спершу він їх неуважно перечитував, скручував у кульку і викидав у помийницю; тепер же розлючено дер на шматочки. Їх ставало все більше, причому багато з них мали досить нескромний характер. Тоніко поводився не так. Він дав йому докази справжньої дружби, ставлячись до Габрієли, як до заміжньої жінки, дружини полковника. А хіба це не було свідченням дружби і поваги? Хоча Насіб і не погрожував йому, як полковник Коріолано, коли справа стосувалася Глорії. Так, лише Тоніко поводився належно, і лише йому він відкривав своє серце, що боліло, як незагоєна рана. — Найстрашніше, коли людина не знає, як їй вчинити. — У вас якісь неприємності? — А ви хіба не бачите? Мене щось гризе, я навіть схуд. Ходжу сам не свій. Досить сказати, що днями я забув оплатити один документ. Що ж це зі мною діється?.. — Пристрасть не жарти… — Пристрасть? — А хіба ні? Кохання — це найкраще і найгірше, що є тільки в світі. «Пристрасть… Кохання…» Він боровся з цими словами протягом багатьох днів, роздумуючи про них в часи сієсти. Він боявся збагнути, наскільки сильне його почуття, не хотів зустрічі з правдою віч-на-віч. Спершу він думав, що це просто захоплення, нехай навіть дужче від інших, довше. Але він ніколи раніше так не страждав, ніколи не відчував таких ревнощів, такого страху втратити жінку. То не був досадний страх зостатися без чудової куховарки, чарівним рукам якої бар у значній мірі завдячував своїм розквітом. Більше він не думав про це, ці дрібні турботи тривали недовго. До того ж він утратив апетит, йому зовсім не хотілося їсти… Справа полягала в тому, що Насіб тепер не міг уявити жодної ночі без Габрієли, без її гарячого тіла. Навіть коли вона нездужала, він лягав до неї на ліжко, вона клала голову йому на груди, і він вдихав пахощі гвоздики, що йшли од її тіла. Якщо це не кохання, не безнадійна пристрасть, то що ж тоді це, о боже? А якщо це кохання, якщо жити стало неможливо без Габрієли, тоді який йому шукати вихід? «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі», — сказав Ньо-Гало, що вмів давати поради. Ось ще один друг Насіба. Ньо-Гало не був таким стриманим, як Тоніко, він задивлявся на Габрієлу, кидав на неї жагучі погляди. Але далі всього цього не заходив і ніяких пропозицій не висловлював. — Мабуть, так воно і є. Я вам признаюся, Тоніко, без цієї жінки я не можу жити. Я збожеволію, якщо вона мене залишить… — Що ж ви збираєтесь робити? — Не знаю… — На Насіба було боляче дивитись. Обличчя його втратило життєрадісність, таку властиву для всіх огрядних людей. Здавалося, воно видовжилось і стало сумним, майже похмурим. — А чому б вам не одружитися з нею? — раптом мовив Тоніко, немов здогадуючись, що відбувається в душі друга. — Ви жартуєте? Але ж такі речі не для жарту… Тоніко підвівся, звелів записати випиті аперитиви на рахунок і кинув монету Шіко Молезі, який впіймав її у повітрі. — Якби я був на вашому місці, я саме так і зробив би… Залишившись на самоті в порожньому барі, Насіб поринув у роздуми. А що він міг ще зробити? Давно минули ті часи, коли він приходив у її кімнату лише для розваги, лише тому, що йому набридла Різолета й інші жінки; той час, коли він, наче платню, приносив їй брошки вартістю в десять тостанів і дешевенькі каблучки із барвистим склом. Тепер він підносив їй подарунки щотижня, а то й двічі на тиждень. Відрізи на сукню, шалі, цукерки. Але що все це в порівнянні з тим, коли їй пропонують найняти будинок, забезпечити розкішне життя, яким живе Глорія, витрачаючи без ліку грошей в крамницях і одягаючись краще від багатьох одружених сеньйор, що мають заможних чоловіків. Слід було запропонувати їй щось більше, щось краще, що одразу ж зробило б смішною пропозицію судді, Мануела дас Онсаса, а тепер і Рібейріньйо, який раптово залишився без Анабели. Танцівниця виїхала, край какао навівав на неї жах. Вона відважилась на цей крок через розмови, які виникли навколо Рібейріньйо після того, коли той побив чиновника префектури, а перед цим виявилися принагідно і деякі інші важливі факти. Уклавши тихенько речі, вона нікому не мовивши й слова, купила квиток на пароплав компанії «Баїйяна» і попрощалася лише з Мундіньйо. Анабела побувала в нього дома напередодні від'їзду, і він дав їй гроші. Рібейріньйо був на плантації і довідався про новину лише повернувшись звідти. Вона взяла з собою діамантову каблучку, золоті сережки та інші коштовності конто на двадцять. Тоніко оголосив у барі: — От ми з Рібейріньйо і залишились вдівцями. Час би Мундіньйо знайти для нас щось свіженьке… Рібейріньйо звернувся до Габрієли, будинок у нього вже був готовий, лише б вона наважилась. Він їй також подарує діамантову каблучку і золоті сережки. Про все це Насіб довідався від дони Армінди, яка розхвалювала Габрієлу. — Ніколи не зустрічала такої порядної дівчини… Адже од таких пропозицій піде обертом галова в будь-якої жінки. Треба любити по-справжньому, більше, аніж саму себе, щоб не спокуситися. Будь-яка інша вже продалась би і купалася в розкошах, як принцеса… В почуттях Габрієли Насіб не сумнівався. Хіба не відхиляла вона всі пропозиції і подарунки, немовби вони зовсім її не цікавили? Вона сміялася у відповідь і не гнівалась, коли хто-небудь з відвідувачів сміливіше торкався її руки або брав за підборіддя. Вона не повертала записок, не відповідала грубо, а лише дякувала за увагу. Але нікому не давала волі і ніколи не скаржилася Насібу, ніколи нічого в нього не просила і, беручи подарунки, радісно плескала в долоні. А хіба щоночі не вмирала вона у його обіймах, жагуча і невситима, не шепотіла з постійною пристрастю: «Красунчику мій, любов моя!» «Якби я був на вашому місці, я саме так і зробив би…» Легко говорити, коли справа стосується іншого. Але як одружитися з куховаркою Габрієлою, безрідною мулаткою, у якої немає ані кола ні двора, з дівчиною, знайденою на невільницькому ринку? Він мусить одружитися з вихованою дівчиною з шановної родини, яка б мала придане, була освічена, чиста, невинна. Що б сказав дядько і буркотлива тітка, сестра і її чоловік — інженер-агроном з поважної сім'ї? Що сказали б Ашкари, заможні родичі, землевласники, які займали високе становище в Ітабуні? Що сказали б його друзі по бару: Мундіньйо Фалкан, Амансіо Леал, Мелк Таварес, Доктор, Капітан, Маурісіо Каїрес, Езекієл Прадо? Що сказало б усе місто? Ні, про це не слід і думати, все це нісенітниці. І все ж таки він думав. В бар зайшов селянин — продавець птахів. В одній з кліток маленька софрe співала сумну і ніжну пісню. Гарна, рухлива чорно-жовта пташка ні хвилини не сиділа спокійно. Ось вона заспівала голосніше, слухати її було дуже приємно. Шіко Молеза і Віко Фіно були в захопленні від її співу. Що він мусить зробити обов'язково, так це заборонити Габрієлі приходити в бар. Збитки? Ну і хай… Він втратить виторг, але гірше буде, коли він втратить її. Вона була постійною спокусою для чоловіків, її присутність діяла на них, немов хміль. Як не закохатися, як не бажати її, не зітхати, коли бачиш її? Насіб відчував Габрієлу усім своїм єством — кінчиками пальців, своїми вислими вусами, шкірою на стегнах, на ступнях. Софрe співала, здавалося, лише для нього, бо її спів був сумним. Чому б не подарувати пташку Габрієлі? Тепер, коли він заборонить їй відвідувати бар, їй доведеться шукати інших розваг. Насіб купив софрe. Далі він не міг думати, не міг страждати. Габрієла з пташкою в клітці


— О, яка краса! — вигукнула Габрієла, побачивши софрe. Насіб поставив клітку на стілець, пташка билася об дріт. — Тобі… Щоб ти не була сама. Він сів, Габрієла влаштувалася на підлозі біля його ніг. Вона взяла його велику руку, поцілувала долоню, і це надало Насібу — він сам не міг збагнути чому — землю предків, гори Сірії. Потім Габрієла поклала голову йому на коліна, і він погладив її коси. Пташка, заспокоївшись, заспівала. — Два подарунки відразу… Який ти в мене гарний! — Два? — Пташка і ще те, що ти сам її приніс. Адже щодня ти приходиш так пізно… Невже йому судилося втратити її?.. «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі». Ньо-Гало, звичайно, хотів сказати «свою ціну». Гіркота відбилася на обличчі Насіба, і Габрієла, підвівши очі, помітила це. — Ти, Насібе, чомусь сумний… Раніше ти таким не бував. Ходив завжди веселим, завжди усміхався, а тепер такий сумний. Чому, Насібе? Що він міг їй відповісти? Що не знає, як її зберегти, як назавжди утримати біля себе? Насіб скористався з нагоди, щоб розпочати розмову. — Мені треба щось тобі сказати. — Так говори, мій господарю… — Мені дещо не подобається, дуже мене тривожить. Габрієла схвилювалась: — Я щось погано зварила чи не так випрала? — Ні, ні. Зовсім інше. — А що? — Те, що ти ходиш у бар. Це мені не до душі. Габрієла широко розплющила очі: — Але ж я ходжу, щоб допомагати тобі і щоб твій сніданок не холонув. Лише з цією метою… — Я знаю, але ж інші цього не знають… — Розумію. Я не подумала про це… Не личить мені бути в барі? Мабуть, комусь не подобається, що куховарка приходить в бар… Я не подумала… Він згодився: — Саме так… Дехто не звертає на це уваги, але є і такі, що обурюються. Сумними стали очі Габрієли. Спів софрe краяв серце. Якими сумними стали очі Габрієли! — Що я їм зробила поганого? Навіщо він примушує її страждати, чому не каже їй правди, не каже про свої ревнощі, не волає про своє кохання, не кличе її ніжно Біє, як йому хочеться і як він давно кличе її в думках. — Від завтра я проходитиму через двір і віддаватиму тобі сніданок. Я не заглядатиму до зали, а також не підступатиму до столиків на вулиці. Що ж, непогано. Він, як і раніше, бачитиме її в полудень, вона, як і раніше, буде поряд з ним, і він зможе, як і раніше, торкатися її рук, ніг, грудей. І чи не буде цей крок своєрідною відмовою на різні спокусливі пропозиції і на медові слова відвідувачів? — А тобі подобається ходити в бар? Вона кивнула. Це був її вільний час, вона йшла до бару, немов на прогулянку, і як їй все там подобалось! Вона іде із судками по місту, проходить поміж столиками, чує шепіт чоловіків, відчуває на собі їхні погляди, сповнені бажання. Але її не хвилюють погляди старих. Пропозиції найняти для неї будинок, що їх висловлювали полковники, не сприймалися нею. Просто їй було приємно, коли на неї задивлялися, коли її вітали, бажали. Ця атмосфера, насичена бажанням, була немовби підготовкою до ночі, коли в обіймах Насіба Габрієла згадувала вродливих чоловіків з бару: сеньйора Тоніко, сеньйора Жозуе, сеньйора Арі, сеньйора Епамінондаса, касира з крамниці. А може, це хтось з них затіяв цю історію? Ні, ні. Звичайно, це хтось із старих блазнів, розлючений тим, що вона не звертала на нього уваги. — А втім, хай буде, як було. Ходи, як і раніше. Але тепер ти більше не обслуговуватимеш клієнтів, а стоятимеш за прилавком. Значить, вони все ж таки матимуть змогу дивитися на неї, усміхатися і навіть інколи підходити до прилавка, щоб перекинутися з нею словом. — Піду в бар… — сказав Насіб. — Так рано… — Мені взагалі не можна було йти звідти… Пальці Габрієли стискували його ноги, вони не дозволяли йому піти. Він ще ніколи не володів нею вдень, завжди тільки вночі. Він хотів встати, але вона, сповнена вдячності, мовчки стримувала його. — Іди сюди… Іди швидше… Він повів її за собою. Вперше він володітиме нею в своїй спальні, на своєму ліжкові, немовби вона його дружина, а не куховарка. Коли вона взяла його голову і поцілувала його очі, він запитав її, і запитав уперше: — Скажи мені лише одне: ти мене дуже любиш? Вона розсміялася, і сміх її нагадував спів птаха, він звучав, як трель: — Красунчику мій… Люблю, навіть більше, ніж люблю… Її засмутила історія з баром. Чому ж він примусив її страждати? Чому не сказав правди? — Ніхто не казав, щоб ти не приходила в бар. Це я сам був проти цього. Тому я і сумую. Всі до тебе залицяються, городять різні дурниці, беруть тебе за руки, не вистачає ще, щоб вони тебе схопили і тут же, в барі, поклали на підлогу. Вона розсміялася, бо це здалося їй смішним: — Таке тобі… Я ж на них не звертаю жодної уваги… — Справді? Габрієла пригорнула його до себе, міцно притиснула до грудей. Насіб шепотів: — Біє…— І своєю мовою кохання, арабською, сказав: — Від сьогодні я кликатиму тебе Біє, і ця постіль буде твоєю, ти спатимеш тут. Для мене ти не куховарка, хоча і вариш їсти. Ти господиня в цьому домі, ти сонячний промінь, ти місячне світло і пташиний спів. Ім'я твоє — Біє… — Біє — це іноземне ім'я? Клич мене Біє і частіше розмовляй своєю мовою… Я люблю її слухати… Коли Насіб пішов, вона сіла біля клітки. «Насіб гарний, — думала вона, — він мене ревнує». Вона засміялася, просунувши палець між дротин, пташка злякано заметушилась у клітці. Насіб ревнує; який він дивак… А ось вона не відчуває ревнощів, якщо він хоче, хай іде до іншої. Спершу так воно і було, вона це знає. Він спав з нею і з іншими жінками. Але це її не тривожило. Він міг іти до іншої, тільки щоб не на зовсім, а лише на одну ніч. Насіб її ревнує, це цікаво. Але що за гріх, коли Жозуе потримає її за руку? Або коли Тоніко — такий гарний і завжди такий серйозний — за спиною Насіба намагався поцілувати її у потилицю? Чи коли сеньйор Епамінондас просив побачення, а сеньйор Арі дарував їй цукерки і плескав по щоці? З усіма ними вона спала щоночі, коли Насіб обнімав її, з ними, а також з усіма, хто був у неї раніше, з усіма, окрім дядька. То з одним, то з іншим, але найчастіше з хлопчиком Бебіньйо і з сеньйором Тоніко. Адже це так приємно, варто лише уявити… Так добре ходити в бар і бути серед чоловіків. Життя чудове, вона задоволена з того, що живе. Вона любить поніжитися проти сонця, приймати холодну ванну, жувати гуяву, їсти манго, гризти перець, вона любить ходити вулицями, співати пісень, спати з молодим чоловіком, а мріяти про іншого. Біє — їй сподобалося це ім'я. Насіб такий дивний, хто б Міг подумати? Навіть в таку хвилину він говорив чужою мовою і ревнував… Який смішний… Вона не хотіла його образити, він гарний! Вона буде тепер обережнішою, їй не хотілося завдавати йому прикрощів. Але ж не може вона не виходити з дому, не наближатися до вікна, не гуляти вулицями міста. Не може завжди мовчати і не усміхатися. Не чути голосу чоловіка, його уривчастого дихання, не бачити блиску чоловічих очей. «Навіть не проси, Насібе, я не можу цього зробити». Пташка билась об дротини, скільки днів вона у неволі? Мабуть, небагато, вона ще не встигла звикнути. Та хто ж звикне до життя під замком? Габрієла любила тварин, птахів, вона з ними дружила — з котами, собаками, навіть з курми. На плантації у неї був папуга, він умів говорити. Але він помер з голоду ще раніше від дядька. І більше вона не хотіла заводити пташку в клітці. Їй було жаль її. Вона не сказала про це Насібові, боялася образити його. Адже він вирішив зробити їй подарунок, щоб вона не почувалася самотньою, і подарував їй софрe-співачку. Та пісня її така сумна, і Насіб також сумний! Вона не хотіла його образити, тепер буде обережнішою, обачливішою. Їй не хотілося завдавати йому прикрощів, вона скаже, що пташка вирвалася з клітки і полетіла. Габрієла пішла в двір і відчинила клітку. Кіт спав. Софрe вилетіла, сіла на гілку гуяви і заспівала для Габрієли. Яка дзвінка, яка весела пісня! Габрієла усміхнулася, кіт прокинувсь.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка