Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка14/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22
Про стільці з високими спинками


Важкі віденські стільці з високими спинками, чорні, різьблені, обтягнуті шкірою з візерунками, стояли тут, здавалося, лише задля того, щоб ними милувалися, але не для того, щоб на них сідали. Мабуть, на декого вони нагнали б холоду. Полковник Алтіно Брандан ще раз оглянув вітальню. На стіні — кольорові портрети полковника Раміро і його небіжчиці дружини — виробництво процвітаючої індустрії Сан-Пауло. Поміж портретами — дзеркало. В кутку — ніша зі статуями святих. Замість свічок — крихітні електричні лампочки: сині, зелені, червоні,— краса! На протилежній стіні — японські бамбукові циновки, до яких пришпилено поштові листівки, портрети рідних, гравюри. В глибині кімнати рояль, покритий чорною запоною з візерунками густо-червоного кольору. Ледве переступивши поріг, Алтіно зустрів Жерузу, привітався з нею і запитав, чи дома полковник Бастос і чи зможе він на кілька хвилин прийняти його. Дівчина провела його в коридор, що розділяв вітальню на дві частини. Звідти він почув, як у будинку зчинилася метушня; гриміли віконні засуви, із стільців знімалися чохли, пішли в хід щітки і віники. Святкову вітальню відчиняли лише в урочистих випадках: у день народження полковника, в день, коли приступав до виконання своїх обов'язків новообраний префект, для прийому визначних політичних діячів з Баїйї, а також коли відбувався візит шанованого гостя. Жеруза з'явилася у дверях, запрошуючи Алтіно увійти: — Заходьте, полковнику. Полковник рідко бував у будинку Бастоса, як водилося, лише у свята, і зараз він знову, як завжди, захоплювався розкішною вітальнею — цим незаперечним свідченням багатства і могутності Бастосів. — Дідусь зараз вийде… — усміхнулася Жеруза і пішла, схиливши голову. «Красуня, схожа на іноземку, надто білява, і шкіра в неї така біла, що здається голубуватою. Цей Мундіньйо Фалкан дурень. На біса розбивати з людьми глека, коли все можна так легко уладнати?» Алтіно почув тихі кроки Раміро і сів. — Оце так новина! Прямо таки чудо господнє! Чим я завдячую вашим відвідинам? Вони потиснули руки один одному. Алтіно був збентежений виглядом старого: як він подався за ці місяці, відколи вони не зустрічались! Раніше Бастос нагадував стовбур міцного дерева, на якому роки не залишили жодного сліду і який байдуже реагує на вітри та бурі. Здавалось, Раміро управлятиме Ільєусом довічно. Тепер від попередньої могуті полковника залишився тільки владний погляд. Його руки ледь помітно тремтіли, плечі зігнулись, хода стала непевною. — З кожним днем ви все молодшаєте, — збрехав Алтіно. — Якщо слабість є молодістю… Ну, давайте присядемо… Висока спинка стільця. Можливо, вона і красива, але незручна. Йому більше до смаку обтягнені синьою шкірою м'які крісла в конторі Мундіньйо Фалкана — в них прямо поринаєш, вони такі зручні, що не хочеться вставати з них. — Вибачте мені недоречне запитання: скільки вам років? — Вісімдесят три. — Гарний вік. Дай вам боже ще довгих років життя. — В нашому роду помирають пізно. Мій дід прожив до вісімдесяти дев'яти років. Батько — до дев'яносто двох. — Я його пригадую. До вітальні з кавою на таці увійшла Жеруза. — Онучки вже стають дівками… — Я одружився немолодим, так само як Алфредо й Тоніко. А то мав би вже правнуків і праправнуків. — Правнук не примусить себе довго чекати. Коли внучка така красуня… — Може бути, може бути… Жеруза повернулась, взяла чашки і мовила: — Дідусю, прийшов дядько Тоніко, питає, чи можна йому увійти. Раміро поглянув на Алтіно: — Що ви скажете, полковнику? У вас до мене конфіденціальна розмова? — Від Тоніко у мене немає таємниць — адже він ваш син. — Хай увійде… Тоніко з'явився у жилетці і гамашах. Алтіно підвівся. Тоніко сердечно і палко його обняв. «От хитрун!» — подумав фазендейро. — Дуже радий бачити вас у нашій господі, полковнику. Ви так рідко у нас буваєте… — Я сільський мешканець, виїжджаю із Ріо-до-Брасо лише на випадок крайньої необхідності, окрім «Агуас-Кларас» ніде не буваю… — Непоганий урожай цього року, полковнику, ви як гадаєте? — перебив його Тоніко. — Дякувати богу. Ніколи ще не бачив стільки какао… Ось я і приїхав у Ільєус та й вирішив провідати полковника Раміро. Перекинуся з ним словом, поділюся своїми думками. На плантаціях ми вечорами сидимо і думаємо… А знаєте, як це буває,— починаєш думати, а потім і поговорити кортить. — Я — сама увага, полковнику. — Вам відомо, що в політику я ніколи не втручався. Лише раз це зробив, та й то тільки тому, що іншого виходу не було. Ви, очевидно, пам'ятаєте, тоді сеньйор Фірмо був префектом. Ви хотіли прибрати до рук Ріо-до-Брасо і призначити туди свою людину. Я тоді приїздив порадитися з вами… Раміро пам'ятав цей випадок. Комісар поліції, його ставленик, звільнив помічника поліційного комісара в Ріо-до-Брасо, якому протегував Алтіно, і призначив на його місце капрала військової поліції. Алтіно приїхав в Ільєус і з'явився до Бастоса зі скаргою. Це було років з двадцять тому. Алтіно поставив вимогу, щоб капрала відкликали і повернули його протеже. Раміро згодився. Зміна влади відбулася без його згоди і відома в час, коли він був на засіданнях сенату в Баїйї. «Я накажу відкликати капрала», — пообіцяв Бастос. «Не звольте клопотатись. Він приїхав одним поїздом зі мною; схоже, що він боявся залишитись. Не скажу до пуття, в чім справа, я недостатньо поінформований, чув лише, що з ним трохи пожартували. Гадаю, йому не закортить повернутися в Ріо-до-Брасо. Слід просто звільнити його з цієї посади і знову призначити мого кума. Влада без сили не варта й ламаного шеляга…» Так і зробили. Раміро пригадав неприємну розмову. Алтіно тоді погрожував розривом відносин, обіцяв підтримати опозицію. А що йому треба сьогодні? — Сьогодні я приїхав знову. Можливо, що цього разу я пхаю свого носа туди, де мене не просять… Проповіді мені ніхто не замовляв. Але я сиджу на плантації і розмірковую над тим, що діється в Ільєусі. Навіть коли ми уникаємо справ, вони самі нагадують про себе. Адже, зрештою, всі витрати по політиці беруть на себе фазендейро, які живуть на плантаціях і збирають какао. Ось це мене і турбує… — А як ви розцінюєте сьогоднішнє становище? — Я вважаю його тривожним. Ви завжди користувались цілком заслуженою повагою в Ільєусі і вже багато років очолюєте політичну боротьбу. Хіба хто зможе заперечити це? В кожному разі не я, помилуй боже. — Проте дехто все ж таки заперечує. Щоправда, не з тутешніх мешканців, а іноземець, який прибув до Ільєуса невідомо чого. Його брати, люди пристойні і порядні, вигнали його із своєї фірми, вони навіть бачити не хочуть цього заброду. Він приїхав у Ільєус, щоб розколоти те, що було єдиним, розділити те, що було неподільним. Якщо Капітан виступає проти мене, це зрозуміло, я боровся проти його батька і домігся його усунення від справ самоврядування. Капітан по-своєму має рацію, тому я завжди рахувався з ним і не переставав його поважати. Але цьому сеньйору варто було б задовольнятися грошима, які він заробляє, і не втручатися не в свої справи. Алтіно запалив скручену з кукурудзяного листка сигарету і знову поглянув на лампочки в ніші, де стояли скульптури святих. — Гарне освітлення. У нас дома теж є скульптури святих. Господиня в мене богомільна і переводить страшенно багато свічок. Я накажу і в нас провести електрику… Ільєус — край іноземців, полковнику. А хто такі ми самі? Ніхто з нас не народився тут. Але візьмемо корінних мешканців Ільєуса — хто вони такі? За винятком Доктора, людини освіченої, решта — потолоч, не варті доброго слова. Отже, можна твердо стояти на тому, що ми перші грапіуни. А наші діти — ільєусці. І коли ми прибули в ці жахливі ліси, хіба старожили не могли сказати, що ми чужоземці? — Я не думав вас образити. Я знав, що ви продали йому своє какао, але не знав, що ви друзі, тому був відвертим. Проте я не беру своїх слів назад. Що сказано, те сказано. Не порівнюйте себе з ним, полковнику, не порівнюйте і мене. Ми приїхали сюди тоді, коли тут ще не було нічого. Це зовсім інша розмова! Скільки разів ми ризикували життям, скільки разів дивом уникали смерті! Більше того! Скільки разів ми змушені були чинити вбивство? А виявляється, це нічого не варто? Ні, не порівнюйте себе з ним, полковнику, і не порівнюйте мене, — голос старого завдяки напруженню волі перестав тремтіти і знову набув колишнього сталевого відтінку. — Хіба він ризикував життям? Він приїхав з грошима, обладнав контору, купує і експортує какао. Хіба йому загрожувала смерть? Тож хто дав йому право порядкувати в Ільєусі? Ми своє право завоювали. — Все це так, полковнику. Все так, але все це в минулому. Ми по вуха застряли у своїх справах і не віддаємо собі звіту, що час стрімко летить і становище змінюється не по годинах, а по секундах. І коли раптом першого-ліпшого дня розплющуємо очі, все навколо виявляється інакшим, зовсім не схожим на минуле. Тоніко слухав мовчки, проте обличчя його висловлювало неспокій. Він майже жалкував, що прийшов у цю вітальню. В коридорі Жеруза давала накази служницям. — Чому? Я вас не розумію… — Зараз поясню. В минулі часи керувати було просто. Варто було мати силу — і влада опинялася в твоїх руках. Тепер все змінилось. Як ви слушно зауважили, ми завойовували владу в кривавих боях, вона була потрібна нам для того, щоб володіти землею. Вона була необхідною. І ми зробили те, що мусили зробити. Але міста зростають. Ітабуна сьогодні не менша від Ільєуса. Піранжі, Агуа-Прета, Макуко, Гуарасі теж стають містами. З'явилося безліч людей з вищою освітою: агрономи, лікарі, адвокати. Всі вони вимагають реформ. А чи здатні ми тепер керувати, чи можемо з цим впоратись? — Чому ж так сталося? Звідки взялося стільки освічених, звідки такий прогрес? Хто його забезпечував? Його забезпечив землевласник, полковнику, і той, хто на нього працював. А не якийсь іноземець. І тепер, коли справу зроблено, на якій підставі він постає проти тих, хто її зробив? — Ми саджаємо какао, доглядаємо саджанці, щоб вони швидше росли, збираємо плоди, лущимо їх, зсипаємо зерно в корита, сушимо його в печах, вантажимо какао на віслюків, веземо в Ільєус, продаємо експортерам. Какао висушене, воно пахуче, воно найкраще в світі, і робимо його ми. Але чи можемо ми і чи вміємо ми виготовляти шоколад? І що б ми робили без сеньйора Уго Кауфмана, який спеціально з цією метою приїхав з Європи? Та й то він виробляє лише порошок. Так, полковнику, ви зробили багато. Всім, що є в Ільєусі, всім, чого він вартий, він зобов'язаний вам. Боронь боже, я цього не відкидаю, — навпаки, я перший стверджую це. Але ви вже зробили все, що вміли і що могли зробити. — А хіба Ільєус вимагає чогось ще? Що ж йому треба? Правду кажучи, я не бачу, чого йому бракує ще? Тоді скажіть, будь ласка, відверто, щоб я міг зрозуміти. — Ви зрозумієте. Ільєус чудовий, як сад. Ну, а Піранжі, Ріо-до Брасо, Агуа-Прета? Там люди невдоволені. Ми проклали шляхи за допомогою робітників і жагунсо. Тепер необхідно мати шосе, а жагунсо їх зробити не вміють. Але ще гірше з цією славнозвісною портовою історією та з мілиною в бухті. Чому ви пішли проти, полковнику Раміро Бастос? Тому, що втрутився губернатор? Але ж увесь народ зацікавлений в розв'язанні цієї проблеми, від неї залежить добробут краю, його прогрес: какао вивозитиметься з Ільєуса в усі кінці світу. Ми перестанемо оплачувати його перевезення до Баїйї. А хто оплачує? Експортери і фазендейро. — У кожного з нас є свої зобов'язання, і ми їх виконуємо. Бо той, хто не виконує зобов'язань, не заслуговує на повагу. Я особисто виконував їх завжди, вам це відомо. Губернатор пояснив мені суть справи. Наші діти колись зроблять порт в Мальядо. На все свій час. — Час настав, але ви не хочете цього зрозуміти. В наші часи не було кіно і звичаї були іншими. А втім, звичаї теж змінюються; зараз скрізь стільки нового, що інколи не знаєш, як діяти. Раніше, щоб керувати, досить було віддавати накази і дотримуватися зобов'язань стосовно уряду. Сьогодні цього не досить. Ви виконуєте зобов'язання щодо губернатора, оскільки він ваш друг, але саме тому до вас ставляться без колишньої поваги. Людей не цікавлять ваші зобов'язання, вони хочуть, щоб уряд задовольнив їхні інтереси. Подумайте, полковнику, чому сеньйор Мундіньйо такий популярний, чому багато людей пішло за ним? — Чому? А тому, що він діє підкупом, обіцяє своїм прихильникам золоті гори. І знаходяться ж такі безсовісні людці, що забувають про свої зобов'язання. — Ви мені пробачте, полковнику, справа не в цьому. Хіба він може запропонувати щось таке, чого не можете запропонувати ви? Місце у виборчому спискові, авторитет, важливу посаду? У вас значно більші можливості… Основне, що він обіцяє — керувати згідно із законами часу і провадить ці обіцянки в життя. — Керувати? А він що, уже переміг на виборах? — Йому не треба перемагати. Він проклав вулицю вздовж узбережжя, заснував газету, допоміг купити автобуси, домовився про створення банківського агентства, домігся приїзду інженера для розчистки проходу в бухту. Хіба не це значить керувати? Вам підлягають префект, комісар поліції, влада в селищах. А керує, і вже давно, Мундіньйо Фалкан. Саме тому я і прийшов до вас: в краю не може бути двовладдя. Я виліз із свого закутка, щоб поговорити з вами. Якщо так триватиме і далі, то все закінчиться погано. Адже ви вже послали людей спалити тираж «Діаріо де Ільєус», а в Гуарасі заледве не вбили вашу людину. Це пасувало для минулих часів, тоді про інше годі було й думати. Але сьогодні це не те. Саме тому я і постукав у двері вашої господи. — І що ж ви хочете мені сказати? — Що є лише один вихід із становища. Один-єдиний, а іншого я просто не бачу. — В чому ж він полягає? — голос полковника лунав різко, тепер співрозмовники здавалися ворогами, які зійшлися віч-на-віч. — Я ваш давній друг, полковнику. Я голосую за вас уже понад двадцять років. І ніколи нічого у вас не просив, лише один раз поскаржився, але на те була підстава… Я прийшов до вас як до товариша. — І я вам за це вдячний. — Є лише один вихід: домовленість. — Домовленість? Із цим зайдою? Та за кого ви мене маєте, полковнику? Я не знав компромісів навіть тоді, коли був молодим і ризикував життям. Але я чесна людина, тому не схилюся і тепер, коли моя смерть не за горами. Не кажіть мені більше про це нічого. І тут втрутився Тоніко. Думка про домовленість припала йому до душі. Кілька днів тому Мундіньйо побував на фазенді Алтіно. Очевидно, ця пропозиція йде від експортера. — Дозвольте полковникові висловитись до кінця, батьку. Він прийшов до нас як давній товариш і друг, і ви мусите його вислухати. Чи погодитесь ви з ним чи ні, це вже інша справа. — Чому ви не беретеся за розчистку бухти? Чому не запросите Мундіньйо у свою партію, не об'єднаєте всіх і не очолите Ільєус? Тут ніхто не бажає вам зла, навіть Капітан. Але коли ви будете вперто стояти на своєму, ви програєте. — Ви маєте конкретну пропозицію, полковнику? — запитав Тоніко. — Ні. З сеньйором Мундіньйо я не хотів розмовляти про політичні справи. Я лише сказав йому, що бачу єдиний шлях: домовленість поміж вами. — Ну, а що він? — зацікавився Тоніко, що слухав розмову з видимим інтересом. — Не відповів нічого, та я і не чекав на відповідь. Але коли полковник Раміро захоче, хіба Мундіньйо зможе не погодитись? Якщо полковник подасть руку йому, невже він її відштовхне? — Хто знає, можливо, ви і маєте рацію… — Тоніко підсунув важке крісло до Алтіно. Їхній діалог був порушений Раміро Бастосом, який голосно сказав: — Полковнику Алтіно Брандан, коли тільки це привело вас до мене, то візит закінчено… — Батьку! Але ж як… — А ти помовч. Якщо не хочеш, щоб я тебе прокляв, викинь з голови навіть думку про домовленість. Даруйте мені, полковнику, я не хочу вас образити, адже я завжди підтримував з вами добрі стосунки. В моєму домі ви можете почуватися як вдома. Поговоримо про щось інше, коли ваша ласка, але про це я більше не хочу чути ані слова. Послухайте мене: нехай я зостануся самотнім, хай мене залишать мої сини і перекинуться до чужоземця, хай всі друзі забудуть мене, всі, окрім кума Амансіо, а він мене ніколи не зрадить, в ньому я впевнений, — хай я буду один як палець, але на домовленість не піду ніколи. Доки я живий, нікому не дозволю верховодити у Ільєусі. Те, що було добрим вчора, може знадобитися і сьогодні, хоча б мені й довелося померти зі зброєю в руках, хоча б знову довелося мені, хай мене бог милує, посилати вбивць. Я виграю, полковнику, навіть коли всі будуть проти мене, навіть коли Ільєус знову стане бандитським кублом і розбійницьким краєм. — Раміро Бастос підвищив тремтячий голос і встав. — Я виграю! Алтіно теж підвівся і взяв капелюха. — Я прийшов до вас з добрими намірами, але ви не хочете мене вислухати. А я не хочу іти від вас ворогом, бо глибоко і щиро шаную вас. Проте ніяких зобов'язань у мене стосовно вас немає, я вам нічого не винен і вільний голосувати за кого захочу. Прощавайте, полковнику Раміро Бастос. Старий схилив горлову, очі його стали скляними. Тоніко провів полковника до дверей. — Батько дуже впертий. Але я докладу зусиль… Алтіно потиснув Тоніко руку і обірвав його: — Він залишиться одиноким. Можливо, тільки двоє-троє відданих друзів не покинуть його, — він поглянув на елегантного Тоніко. — Гадаю, Мундіньйо не помиляється, Ільєус потребує нових людей, тільки вони зможуть управляти містом. Від сьогодні я буду з ним. Але ви мусите залишатися з батьком і слухати його. Інші мають право вести переговори, вимагати домовленості, навіть милості, але не ви, бо перед вами лише одна дорога. Ви мусите залишатися з батьком, якби вам навіть загрожувала смерть. Іншого виходу у вас немає. Алтіно попрощався з білявою Жерузою, що зацікавлено виглядала з вікна вітальні, і пішов. Про диявола, який вільно розгулює вулицями


— Прокляття!.. Здається, сам диявол бродить містом. Де це видано, щоб молода дівчина кокетувала з одруженим чоловіком? — обурювалась сувора Доротея, стоячи на церковній паперті поміж старих дів. — Бідолашний вчитель! Він ще, чого доброго, збожеволіє! Ходить такий сумний, прямо дивитись на нього боляче… — нарікала Кінкіна. — Він такий слабий, він і справді може захворіти, — підтримала Флорзінья. — Такий тендітний… — Та він теж гарний, нічого не скажеш. Так засумував, що навіть став упадати за цією вертихвісткою… Не соромиться зупинятися під її вікнами і розмовляти з нею… Я вже казала падре Базіліо… — Що? — Що Ільєус стає землею грішників, настане день — і Господь їх покарає. Нашле на плантації паразитів, і вони знищать саджанці какао… — А він що відповів? — Сказав, що я пащекую, і розсердився на мене. Сказав, що я накликаю нещастя. — Ти, звичайно, даремно звернулася до нього… Адже і в нього є плантація. Слід було поговорити з падре Сесіліо. Він бідний і чистий душею. — Я й з ним говорила. Він мені сказав: «Доротеє, в Ільєусі диявол вільно розгулює вулицями». І це правда. Вони одвернулися, щоб не бачити Глорії, обличчя якої світилося посмішкою, призначеною для відвідувачів бару Насіба. Тому що дивитися на неї було все одно, що дивитися на гріх або на самого диявола. В барі Капітан урочисто оголосив сенсаційну новину: полковник Алтіно Брандан, господар Ріо-до-Брасо, власник тисячі голосів, пристав до Мундіньйо. Полковник заходив у контору експортера, щоб повідомити йому про це. Здивований таким ходом справи, Мундіньйо запитав: — Що вплинуло на ваше рішення, полковнику? Він подумав про докази, які не переконали Алтіно, і про розмови, які не дали наслідків. — Стільці з високими спинками, — відповів Алтіно. Але в барі вже знали про невдалу бесіду і про гнів полковника Раміро. Як і завжди, чутки були перебільшеними: стверджували, що між Алтіно і Бастосом відбулася суперечка і старий політичний лідер вигнав Алтіно; що того посилав сам Мундіньйо, аби запропонувати Бастосу домовленість, просити перемир'я і пощади. Поширювалася також інша версія, автором якої був Тоніко; із збудженим виглядом він оголошував на вулицях Ільєуса усім знайомим, що місто повертається до старих часів перестрілок і вбивств. Окрім того, відповідно до версій Доктора і Ньо-Гало, які зустрічали полковника Алтіно, Раміро розгнівався саме тоді, коли фазендейро сказав, що вважає його переможеним ще до виборів, і попередив, що буде голосувати за Мундіньйо. Після цього Алтіно немовби запропонував принизливу для Бастосів домовленість. Раміро відмовився. Деінде версії змінювались залежно від політичних симпатій переповідачів, але одне було скрізь правдою: після того, як пішов Алтіно, Тоніко бігав по лікаря — доктора Демосфенеса, — щоб той допоміг полковнику Раміро, котрий почував себе зле. Того дня довго обговорювалися новини, точилися нескінченні суперечки, всі були збуджені. Жоана Фулженсіо, що прийшов на вечірню бесіду із «Папеларіа Модело», попросили висловити свою думку. — Я думаю так само, як дона Доротея. Вона прийшла до мене, щоб розповісти про диявола, котрий блукає вулицями Ільєуса. Щоправда, їй не відомо, де він точно переховується, чи в будинку Глорії, чи тут, у барі. Куди ви заховали рогатого, Насібе? Він не лише диявола, він ціле пекло носив у себе в грудях. Те, що він вигадав для Габрієли, не дало позитивних наслідків. Вона приходила і ставала біля каси. Але це був надто нетривкий бастіон і надто коротка відстань для чоловіків, що згорали від бажання. Тепер вони юрмилися біля прилавка і пили стоячи, а навколо Габрієли виникав мало не мітинг — сама тобі непристойність. Суддя дійшов до такого зухвальства, що просто сказав Насібу: — Готуйтеся, мій любий, я вкраду у вас Габрієлу. Тож загодя підшукуйте собі іншу куховарку. — Вона подала вам якусь надію? — Не дала, так дасть… Все залежить від часу і вміння. Мануел дас Онсас, що раніше не вилазив з плантації, здавалося, забув про свої фазенди в самий розпал збирання врожаю. Він навіть вирішив подарувати Габрієлі ділянку землі. Стара діва мала рацію. Диявол вирвався на волю, підкорив собі чоловіків. Завершиться тим, що він заволодіє і Габрієлою. Лише два дні тому дона Армінда сказала Насібу: — От який цікавий збіг обставин: мені приснилося, що Габрієла пішла, а того ж дня полковник Мануел прислав сказати, що, коли її ласка, він перепише на її ім'я плантацію. Жінка — істота слабка, варто глянути на Малвіну — сидить на набережній і теревенить з інженером. А хіба не казав Жоан Фулженсіо, що вона найрозумніша дівчина в Ільєусі? Що в неї сильна воля і безліч інших чеснот? І ось вона втратила глузд і фліртує у всіх перед очима з одруженим чоловіком. Насіб пройшов до кінця широкого тротуару перед баром. Він замріявся і злякано здригнувся, коли побачив полковника Мелка Тавареса, що вийшов із свого будинку і рушив у бік набережної. — Дивіться! — вигукнув Насіб. Дехто почув його і озирнувся. — Він пішов до них… — Ну, зараз буде видовище… Дівчина також помітила наближення батька і підвелася. Мабуть, він щойно повернувся з плантації, бо навіть не роззув чобіт. В барі всі посхоплювалися з місць, всім кортіло вгадати, що буде… Інженер зблід, коли Малвіна попередила його: — Батько йде сюди. — Що будемо робити? — Голос виказав його хвилювання. Похмурий Мелк Таварес зупинився біля них, тримаючи в руках нагая і пильно дивлячись на доньку. Він немов не бачив інженера, навіть не дивився в його бік, і голосом різким, як виляск нагая, сказав Малвіні: — Цієї ж миті додому!.. Полковник залишився на місці, дивлячись, як дочка повільно йде геть. Інженер не поворухнувся, його ноги налилися свинцем, чоло і руки спітніли. Коли Малвіна увійшла в ворота і зникла за ними, Мелк підняв нагая і ткнув широким, коротким пужалном в груди інженера Ромуло: — Мені відомо, що ви закінчили обстеження бухти і телеграфом попросили дозволу залишитись, аби керувати наступними роботами. На вашому місці я не робив би цього. Я послав би телеграму з проханням вислати заміну і не чекав би навіть приїзду колеги… Післязавтра відпливає корабель. — Він підняв нагая, і при цьому його кінчик торкнувся обличчя Ромуло. — Це той термін, який я вам даю. Мелк повернувся спиною до інженера і подивився на бар, немовби запитуючи, чому так багато людей з'юрмилося біля нього. Він пішов туди, і цікаві одразу ж позаймали свої місця за столиками і разом загомоніли, скоса позираючи на полковника. Мелк підійшов до Насіба і поплескав його по спині: — Ну, як живеться? Налийте-но мені коньяку. Тут він побачив Жоана Фулженсіо і сів поруч з ним: — Добрий вечір, сеньйоре Жоане. Мені сказали, що ви продаєте моїй дівчинці аморальні книжки. То я вас попрошу про одну люб'язність — не продавайте їй більше ніяких книжок. Лише підручники, а інших книжок вона не потребує, вони задурюють голову різними нісенітницями. Жоан Фулженсіо дуже спокійно заперечив: — Я торгую книжками, і якщо покупець хоче їх придбати, я не буду його відмовляти. А що ви маєте на увазі, коли говорите про аморальні книжки? Ваша донька купувала тільки справжні книжки, твори кращих письменників. І я мушу скористатися з нагоди, щоб сказати, що вона дівчина розумна, з великими здібностями. Її треба зрозуміти, вона вимагає особливого до себе ставлення. — Вона моя дочка, і вже дозвольте мені самому вирішувати, як до неї ставитись. Від деяких хвороб мені відомі ліки. Що ж стосується книжок, гарних чи поганих, вона їх більше не купуватиме. — Це її справа. — І моя також. Жоан Фулженсіо стенув плечима, немовби кажучи, що це його не обходить. Підійшов Біко Фіно з коньяком, Мелк випив коньяк нахильці і хотів уже йти, але Жоан Фулженсіо затримав його за руку: — Послухайте, полковнику Мелк, порозмовляйте з донькою спокійно і спробуйте її зрозуміти, тоді вона, можливо, послухається. А коли ви застосуєте силу, боюсь, що потім жалкуватимете. Мелк відповів, ледве стримуючись: — Сеньйоре Жоан, якби я не знав вас з давніх-давен і якби не був товаришем вашого батька, я навіть не слухав би вас. За дівчисько відповідаю я. А я не звик змінювати своїх рішень. Але, попри все, дякую вам за дружні поради. Ляснувши нагаєм по халявах чобіт, він вийшов з бару і перетнув майдан. Жозуе глянув йому вслід, потім підійшов і сів біля Жоана Фулженсіо на стілець, де мить тому сидів полковник: — Які його наміри? — Не думаю, що розумні.— Жоан поглянув своїми лагідними очима на вчителя. — Чого ви дивитесь? Хіба ви не чините дурниць? З нею поводяться, немовби вона не сповна розуму, а в дівчини є характер… Мелк увійшов у ворота свого будинку, збудованого в сучасному стилі. В барі знову заговорили про Алтіно Брандана, про полковника Раміро, про політичні новини. Інженер підвівся з лави на набережній. Лише Жоан Фулженсіо, Жозуе і Насіб, які стояли на вулиці, стежили за фазендейро. У вітальні на Мелка чекала дружина, вся напружена від страху. Вона справді скидалася на безплотну святу мученицю, негр Фагундес мав рацію. — Де вона? — Пішла до себе. — Накажи їй прийти. Він залишився у вітальні, поплескуючи нагаєм по чоботях. Малвіна увійшла, мати стала біля дверей у коридор. Дивлячись на батька прямо і рішуче, з гордо піднятою головою, Малвіна чекала. Мати чекала теж, в її очах причаївся острах. Мелк ходив по вітальні: — Ну, що ти скажеш? — Про що? — Прошу ставитись до мене з повагою! — закричав полковник. — Опусти голову, я тобі батько. Ти знаєш, про що мова. Як ти поясниш свій флірт з інженером? Ільєус тільки про це й гомонить, чутка дійшла аж до плантацій. Не здумай мені розпатякувати, що ти не знала про його родинний стан, він не тримав це в таємниці. Отже, що ти скажеш? — А навіщо слова? Все одно ви не зрозумієте. Тут мене не розуміє ніхто. Я вже казала вам, тату, і не раз: я не буду жінкою того, кого мені виберуть батьки, я не поховаю себе на кухні якогось миршавого фазендейро і не стану служницею якогось ільєуського сеньйора. Я хочу жити по-своєму. Коли я закінчу школу, я піду працювати в першу-ліпшу контору. — Твого хотіння ще не досить. Ти робитимеш те, що накажу я, твій батько. — Ні, я робитиму лише те, що вважатиму за потрібне… — Що-о-о? — Те, що я забажаю… — Замовкни, нещасна! — Не кричіть на мене, я ваша донька, а не рабиня. — Малвіно! — вигукнула мати. — Не смій так розмовляти з батьком! Мелк схопив дочку за руку і вдарив її по обличчю. Малвіна закричала: — Я поїду з ним, так собі і затямте! — О господи… — мати затулила обличчя долонями. — Сучка! — батько підняв нагая і почав бити Малвіну, навіть не дивлячись, по чому припадають удари. Він стьобав її по ногах, по спині, по руках, по обличчю, по грудях. З розбитої губи дівчини потекла кров: — Можете бити! Я все одно поїду з ним! — Ніколи, тоді я вб'ю тебе… Він кинув її на канапу. Малвіна впала долілиць, і він знову підняв нагай. Нагай піднімався і опускався із свистом. Крики Малвіни луною перекочувались на майдані. Мати плакала і просила несміливо: — Годі, Мелк, годі… Потім раптом відступилась від стіни і рішуче схопила його за руку: — Не смій убивати мою дочку! Він зупинився, відсапуючись. Малвіна схлипувала на канапі. — Марш до себе! І доки я не дозволю, ти не вийдеш звідти! Жозуе, сидячи за столом, ламав руки і кусав губи. На серці в Насіба було важко. Жоан Фулженсіо скрушно хитав головою. Решта відвідувачів бару завмерли в мовчанні. Глорія сумно усміхалася у своєму вікні. Хтось тихо промовив: — Перестав бити.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка