Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка15/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22
Про незайману дівчину на скелі


Чорні скелі виросли з моря, хвилі білою піною розбивалися об їхні кам'яні стіни. Краби із страшними клешнями виповзали із невидимих шпарин. Вранці і ввечері хлопчаки спритно видиралися на ці стрімчаки, граючись в жагунсо і полковників. Вночі тут лунав незмовкаючий шум води, що настирливо розмивала камінь. Інколи дивовижне світло спалахувало на березі, піднімалося по скелі, ненадовго зникало в потаємних закутках і знову з'являлося вже на шпилях стрімчаків. Негри стверджували, що то чаклують сирени, неспокійні господині і володарки морських глибин і дона Жанаїна[66], що обертається на зелений вогонь. В нічній темряві лунали зітхання і любовні стогони. Старці, шахраї, бездомні повії влаштовували собі постіль на піщаному пляжі, захованому поміж скель. Перед ними ревло непокірне море, позад них спало непокірне місто. Темної ночі чиясь струнка тінь сміливо рухалась між скель. Це була Малвіна, вона йшла босою, тримаючи туфлі в руках; погляд її був рішучим. В такий пізній час дівчині належало, перебуваючи в ліжку, спати або мріяти про книжки, про свята, про чоловіка. Малвіна ж, видираючись на скелі, марила наяву. В одному із стрімчаків бурі і зливи вищербили виїмку — своєрідне крісло, звернене до океану. Закохані звичайно сідали в нього і звішували ноги над безоднею. Хвилі розбивалися внизу, молитовно простягуючи білопінні руки. Тут і влаштувалася Малвіна, рахуючи хвилини, такі задовгі, коли дуже чекаєш… Батько зайшов до кімнати мовчазний і суворий. Він забрав усі книжки, шукав листів і залишив для неї тільки баїйянські газети. Боліло її побите, червоне від нагая тіло. Записку — «Ти життя, яке я знову маю, втрачена радість, померла надія, ти для мене все» — вона заховала на грудях. Мати теж приходила до неї, приносила їжу і давала поради; вона казала, що помре, що не може жити, коли, мов два кинджали, стикаються батько і дочка — два горді і непохитні характери. Вона молилася святим, хай вони пошлють для неї смерть, щоб не бачити, як звершиться жорстока доля, як станеться непоправне лихо. Вона обняла доньку, Малвіна їй сказала: — Такою нещасною, як ви, мамо, я не буду. — Не говори дурниць. Більше Малвіна не сказала нічого, настав вирішальний час. Вона поїде з Ромуло і житиме вільним життям. Тверда, як найтвердіша гірська порода, вона могла зламатися, але не зігнутися. Ще дівчинкою на плантаціях вона чула, як оповідали історії з часів збройної боротьби за землю: вночі на дорогах жагунсо, якими командував її батько, починали стрілянину. Потім вона й сама бачила подібні сутички. Через дрібницю, через те, що скот поламав огорожу і потолочив засіяне поле, спалахнула суперечка з Алвесами, сусідніми землевласниками. Згарячу сусіди образили одне одного, і почалася боротьба. Знову засідки, жагунсо, перестрілки, кров. І ось дядько Малвіни — Алуїзо — стоїть, прихилившись до стіни будинку, а з його плеча цебенить кров. Він був набагато молодшим від свого брата, стрункий, веселий, вродливий. Він любив тварин — коней і корів, розводив собак, співав, носив Малвіну на плечах, грався з нею — він любив життя. Це було в червні. Замість святкових вогнищ, ігор і танців — постріли на дорогах, засідки за деревами. Малвіна пам'ятала, яке змучене обличчя було завжди у матері. Це тому, що вона не спала ночами, тому, що не мала спокою, доки тривали збройні сутички (Малвіни ще не було тоді й на світі), тому, що вона боялася чоловіка, його владних наказів, його жорстокої волі. Мати перев'язала дядькові поранене плече, а Мелк лише запитав: — Ти чого так швидко повернувся? А жагунсо? — Повернулися зі мною… — А я тобі що наказував? Алуїзо благально подивився на брата і нічого не відповів. — Пам'ятаєш, що б не трапилось, не залишати галявини. Чого ти втік? Рука матері тремтіла, дядько був такий лагідний, не створений для бійок і нічної стрілянини. Він опустив голову. — Ти повернешся туди. Разом із жагунсо. І негайно. — Але вони ж нападуть знову. — А мені нічого більше і не треба. Коли вони нападуть, я накинуся на них з тилу і покінчу з ними. Якби ти не втік при першому пострілі, все було б уже зроблено. Дядько погодився. Малвіна бачила, як він сів на коня, поглянув на будинок, на веранду, на затихлу обору з худобою, на стривожених собак. Востаннє окинув усе поглядом. Він поїхав з кількома жагунсо, а решта залишилася чекати в дворі. Коли пролунали постріли, батько наказав: — Вперед! Батько повернувся з перемогою, йому вдалося порахуватися з Алвесами. А тіло дядька, перекинуте обличчям донизу через спину коня, привезли жагунсо. Він був гарною, веселою людиною. Від кого Малвіна успадкувала любов до життя? Чому вона була такою життєрадісною, чому її так дратувала покірність і чому вона не могла схилити голови і розмовляти тихо у присутності батька? Можливо, тому, що пам'ятала дядька. З дитячих літ вона зненавиділа рідний дім і місто, його закони і звичаї. Жалюгідним було життя матері, яка тремтіла перед чоловіком і в усьому згоджувалася з ним, хоч він майже ніколи з нею не радився. Він приходив і наказував: — Приготуйся. Сьогодні ми підемо в нотаріальну контору Тоніко і підпишемо один документ. Вона не розпитувала, що це за документ, чи він щось купував чи продавав, вона навіть не намагалась довідатись про це. Радість і розраду вона знаходила тільки в церкві. Права Мелка були необмеженими, він все робив і ухвалював сам. А мати займалася господарством, і це було її єдине право. Батько марнував час у кабаре і будинках розпусти, витрачав гроші на коханок, грав у готелях і барах, пиячив з друзями. Мати мусила гибіти дома, слухатись і підкорятись. Бліда, затуркана, вона в усьому підкорялася чоловікові, втратила власну волю і не мала впливу навіть на доньку. Малвіна поклялася, як тільки підросла, що з нею такого не трапиться. Вона не стане на коліна. Мелк, правда, виконував її капризи, але інколи стурбовано придивлявся до неї. За деякими ознаками він впізнав у ній себе. Вона так само любила життя. Але він вимагав від доньки покори. Коли вона висловила йому своє бажання вчитися в гімназії, а потім в університеті, він сказав: — Я не хочу, щоб у мене була вчена дочка. Ти підеш в монастирську школу, навчишся шити, рахувати, читати і грати на роялі. А більшого ніхто від тебе й не вимагатиме. Якщо жінка лізе у вчені, значить, у неї немає сорому і вона хоче себе занапастити. Малвіна знала, яке життя у заміжніх жінок, — воно таке саме, як у її матері. Всі вони беззаперечно підкорялися главі сім'ї. А таке життя гірше, ніж в монастирі. Малвіна поклялася, що ніколи не дозволить, аби з неї зробили рабиню. Подруги розмовляли в шкільному дворі, молоді й веселі, доньки заможних батьків. Їхні брати вчилися в Баїйї, в гімназіях і в університеті. Дівчата щомісяця одержували гроші з дому і могли робити з ними, що їм заманеться. Лише в ці дні юності вони були вільними: свята в клубі «Прогрес», легкий флірт, любовні записки, невинні поцілунки на ранкових кіносеансах, інколи трохи триваліші біля воріт будинку. А тоді наставав час, приходив батько з одним із своїх друзів, флірт закінчувався, починалося сватання, потім заручини. Якщо наречена опиралася, батько примушував її дати згоду. Правда, інколи траплялося так, що дівчина виходила заміж за того, кого любила, коли хлопець задовольняв родичів. Але це майже не змінювало становища. Чоловік, якого вибрали батьки, чи наречений, посланий долею, — байдуже. Після весілля це не мало жодного значення. Чоловік завжди господар, пан, його наказам треба підкорятися. У нього права, у неї обов'язок і покора. Жінки мають охороняти і берегти честь родини, добре ім'я чоловіка, вони несуть відповідальність за господу і за дітей. Найближчою подругою Малвіни стала Клара, доросліша за неї і старша класом на рік. Вони часто сміялися і жваво перешіптувалися у дворі. Не було дівчини веселішої і життєрадіснішої від Клари, такої вродливої, такої квітучої, такої закоханої в танці і такої шукачки різних пригод. Клара легко закохувалась, була романтична, непокірна і смілива. Вона вийшла заміж за того, кого любила, так принаймні їй здавалося. Наречений її не був неотесаним і обмеженим фазендейро. Це була людина освічена, він закінчив факультет права, навіть читав поезію. Але це не мало ніякого впливу на його ставлення до дружини. Що трапилося з Кларою, куди поділись її веселощі, мрії, де похоронила свої плани, свої надії? Вона відвідує церкву, займається домашнім господарством, народжує дітей. Вона навіть не користується парфумами, адвокат не дозволяє. Так було завжди, так залишалося і зараз, немов нічого не змінилося, немов життя не стало іншим і місто не зробило кроку вперед. В школі дівчата перебували під враженням історії Офенізії, незайманки з роду Авілів, що померла від нещасливого кохання. Вона не захотіла вийти заміж за барона. Її брат Луїс Антоніо не раз знаходив претендентів на її руку. Вона ж мріяла лише про імператора. Малвіна ненавиділа це місто, що жило пересудами і плітками. Вона зненавиділа його устрій та звичаї і почала боротися з ними. Вона почала читати. Жоан Фулженсіо керував нею, радив прочитати ті чи інші книги. Перед нею поставав інший світ, де життя було чудовим, де жінка не була рабинею чоловіка. Там були великі міста, де вона змогла б працювати, заробляти на життя і бути вільною. Вона не дивилася на ільєуських чоловіків, і Ірасема називала її «бронзовою незайманкою» — за назвою одного роману, тому що в Малвіни не було коханців. Прибулий з іншого міста Жозуе спробував упадати за нею, він присвячував їй вірші і друкував у газетах. «Присвячується байдужій М…» Ірасема читала сонети Жозуе вголос у дворі школи. Якось — це було, коли ошуканий Жезуїньйо убив свою дружину, — Малвіна розговорилася із Жозуе. Деякий час вона приймала його залицяння. Хто зна, може, він справді не схожий на інших? Але він виявився таким самим. Він одразу ж хотів заборонити їй підфарбовувати обличчя і дружити з Ірасемою: «Про неї поширюються такі чутки, вона вам не рівня», — і не дозволяв іти на свято до полковника Місаела, куди його особисто не запросили. А знайомими вони були десь не більше місяця… В Ільєусі Малвіні подобався лише їхній новий будинок, споруджений за планом із столичного журналу, це був її вибір. Батько виконав примху доньки, йому було байдуже, що будувати. Мундіньйо Фалкан привіз напівбожевільного архітектора, що сидів у Ріо без роботи; Малвіна була в захопленні від спорудженого ним будинку. А втім, вона мріяла і про самого Мундіньйо. Так, він поводився б інакше, він би визволив її звідси, повіз в інші краї, які змальовані у французьких романах. Малвіна не прагнула божевільного кохання і шаленої пристрасті. Вона покохала б того, хто дав би їй право жити вільно, хто розвіяв би її страх перед долею жінок Ільєуса. В противному разі краще вже залишитися старою дівою і ходити в чорній сукні до церкви. Щоправда, ще лишався шлях, на який стала бідолашна, хоч і непокірна, Сіньязінья. Мундіньйо відійшов від неї, як тільки відчув, що вона занадто вже цікавиться ним. Малвіна страждала, надію було втрачено. А Жозуе з кожним днем ставав усе вимогливішим і деспотичнішим, вона вже ледве терпіла його присутність. І тут приїхав Ромуло, пройшов майданом в купальному халаті і кинувся в море, розтинаючи хвилі широкими помахами рук. Так, Ромуло не був схожим на місцевих чоловіків. Велике горе спіткало його — у нього збожеволіла дружина. Він розповідав Малвіні про Ріо. Що таке шлюб — звичайна умовність. Вона могла б працювати, допомагати йому, бути водночас його коханкою і секретарем, вчитися в університеті — якщо, звичайно, зуміла б — і могла б стати незалежною. Лише кохання єднало б їх. О, яким повнокровним життям жила вона в ці місяці!.. Вона знала, що усе місто пащекує про неї, що в школі тільки й мови про неї, дехто з подруг відцурався її, і першою була Ірасема. Але хіба все це її обходило? Вона зустрічалася з Ромуло на набережній, і вони проводили час у незабутніх бесідах. На ранкових сеансах вони палко цілувалися, і він переконував, що народився вдруге, познайомившись з нею. Коли батько виїжджав на плантації, Малвіна інколи пізно ввечері, як у будинку всі вже спали, вирушала між скелі на побачення з Ромуло. Вони сідали в крісло, вибите в камені, і руки інженера пестили її тіло. Він пошепки умовляв її, задихаючись від хвилювання. Чому не зараз, тут, на цьому пляжі? Але Малвіна хотіла виїхати з Ільєуса. Коли вони виїдуть, вона належатиме йому, вони накреслювали свої плани втечі. Замкнена у себе в кімнаті, побита, вона прочитала в баїйянській газеті: «У вищому світі Італії трапився скандал. Принцеса Олександра, дочка інфанти дони Беатріси Іспанської і принца Віторіо, покинула батьківський дім і вирішила жити сама, ставши касиркою в ательє мод. Справа в тому, що батько мав намір видати її заміж за багатія, герцога Умберто Вісконті де Модроме з Мілана, а вона була закохана в простого промисловця Франко Мартіні». Здавалось, це було написано про неї. Огризком олівця Малвіна надряпала на уривку газети записку до Ромуло, в якій призначила годину побачення. Служниця віднесла записку в готель і віддала її Ромуло. Сьогодні вночі, коли він хоче, Малвіна належатиме йому. Тепер вона вирішила твердо: вона поїде звідси, поїде і житиме самостійно. Єдине, що її утримувало, і вона лише сьогодні збагнула це, — небажання завдавати болю батькові. Так, він страждатиме! Але тепер навіть його страждання не зупинять її. Вмостившись на вологому камені і звісивши ноги над безоднею, Малвіна чекала. На піску пляжу, затуленого від неї скелями, цілувались закохані. На вершинах скель заблищав вогник. Продумавши увесь план, зваживши всі його деталі, Малвіна чекала з нетерпінням. Внизу розбивалися хвилі, клубочилась піна. Чому він не йде? Адже він мав прийти раніше від неї, в записці Малвіна точно призначила час. Чому ж він не йде? А в готелі Коельйо, замкнувши двері, Ромуло Вієйра, авторитетний інженер міністерства шляхів сполучення і суспільних робіт, тремтів од страху і не міг заснути. Він завжди поводився з жінками як ідіот. Потрапляв у скрутні обставини, наживав ворогів і все ж не міг стати іншим. Продовжував фліртувати з незаміжніми, а в Ріо ледве врятувався од розгніваних братів якоїсь Антонієти, з якою зустрічався. Братів було четверо, і вони були сповнені бажання провчити його, тому Ромуло і погодився поїхати в Ільєус. Він заприсягнувся ніколи більше не дивитися на дівчат. Це відрядження в Ільєус обіцяло добрий заробіток, а він збирав гроші. Окрім того, Мундіньйо Фалкан обіцяв йому винагороду, якщо він не затягуватиме обстеження і доведе необхідність термінової присилки землечерпалок. Він так і зробив і домовився з Мундіньйо, що той попросить міністерство, аби йому було доручено керівництво роботами по випрямленню та поглибленню фарватера. Експортер обіцяв йому більшу винагороду, коли перший іноземний пароплав зайде в порт, пообіцяв також потурбуватися про його просування по службі та підвищення на посаді. Чого йому бракувало ще? І все ж таки він зв'язався з цією дівчиною, обнімався з нею в кіно, надавав їй нездійснених обіцянок. І ось наслідки: після неприємної розмови з Мундіньйо довелося телеграфувати в Ріо і просити заміни. Ромуло обіцяв, що, прибувши в Ріо, він не дасть міністрові спокою до того часу, поки драги і буксири не будуть відправлені. Це все, що він міг зробити. Залишатися ж в Ільєусі, щоб його одшмагали нагайкою на вулиці або пристрелили серед тихої ночі, він не міг. Тому він замкнувся в номері, щоб вийти лише в час прибуття пароплава. Вона збожеволіла — призначити побачення на скелях, він не вірив, що Мелк вернувся на плантацію, де кінчалося збирання урожаю. Божевільна, йому взагалі таланило на психопаток, він, як правило, натикався на таких… Малвіна чекала вгорі, на скелях. Хвилі кликали її вниз. Вдень він ледве не помер з переляку; тепер вона зрозуміла — він не прийде. Вона дивилася, як летить піна, хвилі гукали її, на мить у неї промайнула думка кинутись вниз. Так вона звела б рахунки з життям. Але ж їй хотілося жити, хотілося виїхати з Ільєуса, працювати, стати самостійною, знайти собі місце в світі. Який з того сенс, що вона помре? Вона кинула в хвилі свої тонко розроблені плани, спокуси Ромуло, його клятви, порвала і кинула у воду записку, яку він написав їй за кілька днів після приїзду до Ільєуса. Малвіна зрозуміла, що зробила помилку, бо бачила лише єдиний спосіб вибратися звідси: зіпершись на руку чоловіка або коханця. Чому? Чи це не вплив Ільєуса, який втовкмачив їй зневіру у власні сили? Чому треба виїжджати, неодмінно тримаючись за чиюсь руку? Зв'язати себе обіцянками, взяти собі на плечі непосильний тягар обов'язку? Чому не рушити самій на завоювання світу? Так, вона піде, але не через двері смерті, адже вона палко прагнула життя, життя вільного, як безбережне море. Вона взяла туфлі, спустилася із скелі і почала обмірковувати новий план. На серці полегшало. Мабуть, воно й краще, що він не прийшов: хіба можна жити з боягузом? Про вічне кохання, або про Жозуе, який долає стіни


У тій низці сонетів, які присвячувались «байдужій, невдячній, зверхній і гордій М…» і друкувалися курсивом у відділі суміші «Діаріо де Ільєус» поруч із повідомленнями про народження, хрестини, смерть і одруження, Жозуе не раз у вимучених римах стверджував, що його неприйняте кохання — вічне. Пристрасть вчителя взагалі була позначена багатьма високими якостями, кожна з яких сама собою була чудовою, але найбільше уваги на сторінках газет він віддавав її вічній суті. Ця «вічність» добувалася вчителем у поті чола, бо йому доводилося упрівати над александрійським і десятискладовим віршем, підшукуючи відповідні рими. В палкому багатослів'ї любов Жозуе ще більше зросла і досягла розмірів безсмертя, коли нарешті гордість Малвіни, враженої убивством Сіньязіньї і Осмундо, виявилась зломленою і між ними розпочався флірт. То був час довжелезних поем, що прославляли це кохання, яке непідвладне часові і навіть смерті. «Вічне, як сама вічність, неосяжне, мов усі відомі і невідомі світи, безсмертне, як безсмертні боги», — писав учитель. Через глибокі переконання, а також з практичних міркувань (на довгі поеми, якщо їх римувати і вираховувати склади, не вистачить і життя) Жозуе приєднався до славнозвісного «Тижня сучасного мистецтва» в Сан-Пауло, революційне відлуння якого досягло Ільєуса із трирічним запізненням. Тепер він клявся у коханні до Малвіни, застосовуючи модерністську поетику, вільну од кайданів рим і розмірів. Він виголошував своє поетичне кредо на літературних дискусіях в «Папеларіа Моделе», де сперечався з Доктором, Жоаном Фулженсіо і Ньо-Гало, або в літературному товаристві імені Руя Барбози, де його опонентом був Арі Сантос. Сучасна поезія вимагала меншої трати сил, бо не треба було зважати на ритм і рими. До того ж хіба не в модерновому стилі було споруджено будинок Малвіни? «У нас багато спільного, навіть смаки», — думав він. Але найдивовижнішим було те, що ця вічність, котра не поступалася самій вічності, і це безсмертя, більше, аніж безсмертя усіх богів, зібраних докупи, змогли сягнути нових рубежів у памфлетній прозі, коли дівчина перестала кокетувати з Жозуе і почала скандальне знайомство з Ромуло. Насіба зворушили страждання Жозуе, з якими той не крився у барі. Друзі Жозуе з «Папеларіа Модело», а також а літературного товариства виявили до нього співчуття і деяку цікавість. Але в своїх стражданнях Жозуе чомусь намагався обіпертися на анархістське плече іспанця-шевця Феліпе. Іспанець був єдиним філософом у місті, що мав певний погляд на суспільство, на життя, на жінок, на служителів культу. Причому погляд цілком негативний. Жозуе начитався різних брошур, облишив поезію і став на плідний шлях прозаїка. Це була солоденька і претензійна проза: Жозуе віддався анархізмові душею і тілом, він зненавидів існуюче суспільство, почав вихваляти рятівні бомби та динаміт і кликати до помсти всьому і всім. Доктор хвалив його піднесений стиль. Але по суті похмуре натхнення Жозуе було спрямоване проти Малвіни. Він сказав, що назавжди розчарувався в жіноцтві і особливо в чудових доньках фазендейро, котрі були примітними нареченими. «Просто неповнолітні повії…» — кидав він їм услід, коли вони проходили повз нього, такі молоді і цнотливі у формі монастирської школи або такі спокусливі в елегантних сукнях. Але кохання до Малвіни! Ох, це кохання, воно залишалося вічним навіть у його екзальтованій прозі; воно ніколи не помре в серці Жозуе, і він лише тому не загинув з відчаю, що вирішив змінити за допомогою пера і суспільство, і серця жінок. Зненависть до світських дівчат, що виникла після читання туманних брошур, логічно наблизила його до дівчат з народу. Коли він вперше звернув увагу на вікно самотньої Глорії (який сміливий революційний жест! Який бойовий акт у блискавичній політичній кар'єрі Жозуе! Щоправда, задуманий і здійснений він був ще до того, як учитель приєднався до анархістів) — то зробив це з метою показати Малвіні, в яку безодню відчаю штовхнула його її зухвала розмова з інженером. Але вчинок Жозуе не справив жодного враження на Малвіну, вона навіть не глянула в його бік, така магічна сила крилася в словах інженера Ромуло… А втім, у вищому світі це було помічено. Зухвала і непристойна поведінка Жозуе не виявилася в центрі міських пліток лише завдяки таким подіям, як флірт Ромуло і Малвіни, спалення тиражу «Діаріо де Ільєус» та насильство над чиновником префектури. Феліпе привітав Жозуе із сміливим вчинком. Так почалася їхня дружба. Жозуе почав приносити брошури в свою кімнату, що містилася над кінотеатром «Віторія». Він зневажав Малвіну і все ж зберіг до неї вічне і безсмертне кохання, хоча дівчина й поводилася недостойно. Він возвеличував Глорію, жертву забобонів. Честь цієї жінки виявилась заплямованою, адже вона, поза всяким сумнівом, зазнала насильства, внаслідок чого її вигнали із вищого світу. Вона свята. Своє обурення він висловлював, звичайно, не називаючи імен, — полум'яною прозою, яка переповнювала його зошити. А оскільки Жозуе був цілком щирим, бо він справді страждав, то вважав, що своїми статтями викличе в Ільєусі небачені скандали. Йому хотілося кричати посеред вулиць про своє співчуття Глорії, про бажання, які вона в ньому розбуджувала (любив він усе ще Малвіну), про повагу, якої вона цілком заслуговувала. Він хотів розмовляти з нею в ті години, коли вона сиділа біля вікна, гуляти з нею, побравшись за руки, вулицями, поселити її у своїй скромній кімнатці, де він писав і відпочивав. Жити з нею разом життям людей, що порвали із суспільством і яких вигнала сім'я. А потім кинути в обличчя Малвіни жахливе звинувачення, гукнувши: «Бачиш, до чого ти мене довела? Винна у всьому ти!» Все це він розповідав Насібу, п'ючи у нього в барі. Араб широко розплющував очі, він наївно вірив розповідям Жозуе. А хіба він сам не збирався послати все до дідька і одружитися з Габрієлою? Тому Насіб не давав Жозуе ніяких порад, але не став його і відмовляти, а тільки попередив: — Це буде справжня революція! Жозуе цього й прагнув. Глорія, проте, з усмішкою відійшла від вікна, коли він вдруге підійшов до неї. Вона послала йому із служницею записку, написану жахливим почерком і всіяну помилками. Записка була напарфумлена, і в кінці її значилося: «Даруйте мені за клякси». Клякс було справді чимало, і вони утруднювали читання тексту. До її вікна більше не слід підходити, бо закінчиться тим, що полковник довідається, а це небезпечно. Особливо тепер, коли він може щомиті приїхати. Одразу ж після від'їзду старого Глорія повідомить Жозуе, коли вони зможуть зустрітися. Для Жозуе це було новим розчаруванням. Відтепер він з однаковим презирством почав ставитись і до дівчат з вищого світу, і до жінок з народу. Щастя, що Глорія не читала «Діаріо де Ільєус». Там він рішуче і різко засудив обережність Глорії. «Я плюю на жінок, багатих і бідних, благородних і з плебеїв, добропорядних і легковажних. Вони перебувають під владою егоїзму і ницих інтересів». Протягом деякого часу, поки він слідкував за фліртом Малвіни, страждав, писав, лаявся, грав романтичну роль ошуканого коханця, він навіть не глянув на самотнє вікно. Тепер Жозуе улещав Габрієлу, писав їй вірші, тимчасово повернувшись до римованої поезії, навіть запропонував їй кімнату, бідну за зручностями і комфортом, але багату коханням і мистецтвом. Габрієла усміхалася, їй було приємно слухати Жозуе. Але того вечора, коли Мелк покарав Малвіну, Жозуе побачив сумне обличчя Глорії, вона вболівала за покарану Малвіну, за те, що Малвіна залишила Жозуе, її гнітила власна самотність. Він написав їй записку і передав її, пройшовши повз вікно Глорії. За кілька днів, у години, коли нічна тиша огорнула майдан і по своїх будинках розбрелися опівнічники, він увійшов у напівпрочинені важкі двері. Її губи вп'ялися в його губи, руки Глорії обняли худорляві плечі Жозуе і потягнули його до кімнати. Він забув Малвіну, свою вічну, свою невмирущу любов. А коли благословилось на світ і настав час розлуки, — поки ранкові пташки ще не рушили на рибний базар, — коли вона потяглася до нього жадібними губами для останнього поцілунку цієї вогненно-солодкої ночі, він розповів їй про свої плани: він вийде під руку з нею на вулицю, кине виклик суспільству, вони поселяться вдвох у його кімнатці над кінотеатром «Віторія», так, на них чекає справжня нужда, але нащо їм мільйони, коли є кохання?.. Такого будинку, такого достатку, служниць, парфум і коштовностей він запропонувати не може, він не фазендейро. Він скромний викладач, що одержує мізерну платню. Але кохання… Глорія перебила його романтичний слововилив: — Ні, мій друже. Мене це не влаштує. Вона прагнула того й іншого: і кохання, і комфорту, і Жозуе, і Коріолано. Вона знала із свого життєвого досвіду, що таке злидні, вона знала гіркий смак бідності, так само як і легковажність чоловіків. Глорія нічого не мала проти Жозуе, але полковник Коріолано не мусив навіть підозрювати про їхні стосунки, вони можуть бути лише таємними. Хай він приходить пізно вночі і йде на світанку. Хай удає, що не помічає її вікна і не вітається до неї. Це навіть краще, це зробить їхні зв'язки гріховнішими і таємними. — Якщо старий довідається, я загинула. Слід бути дуже обережними. Так, вона в нього закохана, хіба можна брати це під сумнів після такої шаленої ночі, такого палкого кохання? Проте вона була розважливою і обережною і не хотіла непотрібного ризику, бажаючи зберегти все. Звичайно, ризик є завжди, але слід, наскільки це можливо, уникати його. — Я примушу мого хлопчика забути цю жорстоку дівчину. — Я вже забув… — Прийдеш вночі? Я чекатиму… Він не розраховував, що справа так обернеться. Навіщо було казати їй, що більше він не прийде? Але навіть у ту мить, ще неприємно здивований розсудливістю, з якою вона оцінювала небезпеку і думала, як її уникнути, ще вражений хитрістю, з якою вона примушувала його вдовольнятися об'їдками зі столу полковника, Жозуе відчував, що прийде неодмінно. Він уже був приворожений до цього ліжка, де познайомився з дивовижною миттю ще не знаного кохання. Час було йти додому. Треба вислизнути тихенько, подрімати ще якусь часинку, перш ніж о восьмій зустрітися з учнями на уроці географії. Вона відімкнула ящик і дістала звідти папірець на сто рейсів: — Я хотіла подарувати тобі що-небудь таке, щоб ти завжди пам'ятав про мене. Але я не можу нічого купити, не викликавши підозри. Купи ти сам… Він хотів гордовито відмовитись, але вона укусила його за вухо. — Купи черевики. Коли будеш ходити вулицями, думай, що ступаєш по мені. Не відмовляйся, я прошу тебе. — Глорія помітила дірку на підметці його черевика. — Але ж черевики коштують не більше тридцяти рейсів?.. — Купи ще й шкарпетки… — простогнала вона в його обіймах. Після обіду в «Папеларіа Модело» Жозуе, ледве переборюючи сон, оголосив, що назавжди повертається до поезії, цього разу почуттєвої, такої, що оспівує земні насолоди. Він додав: — Вічного кохання не існує. Навіть наймогутніша пристрасть має свій термін. Настає день, коли вона вичерпується і народжується нова любов! — Саме тому кохання безсмертне, — підсумував Жоан Фулженсіо. — Воно постійно відроджується. Пристрасть помирає, але кохання залишається. Із свого вікна тріумфуюча Глорія манірно і зверхньо усміхалася до старих дів. Тепер вона нікому не заздрила, її самотності настав кінець. Пісня Габрієли


В бумазейній сукні, в туфлях, панчохах і в усьому іншому Габрієла скидалася на доньку багатія, дівчину із заможної родини. Дона Армінда заплескала в долоні: — Жодна жінка Ільєуса не йде в порівняння з тобою. Ні заміжня сеньйора, ні дівчина, ні утриманка. Я не знаю такої, що змогла б суперничати з тобою. Милуючись собою, Габрієла крутилася перед дзеркалом. Добре бути вродливою: чоловіки божеволіють за тобою, захриплими голосами нашіптують тобі різні спокусливі пропозиції. Їй подобалося вислуховувати ці пропозиції, особливо, коли їх робив молодий чоловік. — Уявіть собі, сеньйоро, сеньйор Жозуе хоче, щоб я жила з ним. А він такий гарний і молодий… — Йому померти і то ніде, цьому миршавому вчителю. Не думай про нього, у тебе такий вибір… — А я і не думаю. І зовсім не хочу з ним жити. Навіть коли… — Тебе так любить полковник та й суддя теж. А сеньйор Насіб прямо душі не чує… — Не знаю, чому… — Габрієла посміхнулася. — Сеньйор Насіб такий гарний. Весь час дає мені подарунки. Навіть занадто вже… Адже ж він не старий і не потворний… Навіщо ж стільки подарунків? Він і так мені дуже… подобається… — Не дивуйся, коли він запропонує тобі стати його дружиною… — А яка в цьому потреба? Навіщо йому це? Я і так… Насіб помітив, що один зуб у Габрієли зіпсувався, і послав її до лікаря поставити золоту коронку. Він сам вибрав дантиста — худого старигана з портової вулиці, тому що згадав Осмундо і Сіньязінью. Двічі на тиждень після того як Габрієла відсилала в бар таці із закусками і готувала обід для Насіба, вона відвідувала дантиста, одягнувши свою бумазейну сукню. Зуб уже було запломбовано, і Габрієла навіть жалкувала, що лікуванню настає кінець. Похитуючи стегнами, вона йшла містом і роздивлялася вітрини; на вулицях було багато людей, і чоловіки часто зачіпали її, коли проходили поряд. Чимало з них загравало з нею, говорили люб'язності. Одного разу вона бачила сеньйора Епамінондаса, який міряв тканину за прилавком. Інколи Габрієла зупинялася біля бару, переповненого в години аперитиву. Насіб гнівався: — Чого ти прийшла? — Щоб побачитись… — З ким? — З сеньйором Насібом… Більше вона могла вже нічого не казати. Насіб танув. Старі діви дивилися на Габрієлу, чоловіки теж, а падре Базіліо, виходячи з церкви, благословляв її: — Благословить тебе Господь, моя ієрихонська трояндо. Габрієла не знала, що це за троянда, але слова падре Базіліо звучали красиво. Вона любила дні, коли треба було йти до дантиста. В його приймальні вона мала час на роздуми. Сеньйор полковник Мануел дас Онсас, — яке дивне і смішне прізвище, — суворий старий, надіслав їй записку: якщо вона бажає, він запише на її ім'я в нотаріальній конторі уже засаджену плантацію какао. Запише чорним по білому… Плантація… Якби сеньйор Насіб не був таким гарним, а полковник таким старим, вона погодилась би. Звичайно, не для себе, навіщо їй плантація? А для кого ж? Їй вона не потрібна… Габрієла подарувала б плантацію Клементе, адже він так хотів… А де вій зараз, Клементе? Все ще на плантації батька тієї вродливої дівчини, що гуляє з інженером? Не гаразд, що фазендейро відшмагав бідолашну нагайкою. Що вона такого вчинила? Якби у Габрієли була плантація, вона подарувала б її Клементе. Як би це було чудово… Але сеньйор Насіб, мабуть, не зрозумів би… Ні, вона не залишить його без куховарки. Якби не це, вона погодилась би. Старий був потворним, але він майже увесь час проводив на плантаціях, і Насіб міг би часто приходити до неї, втішати її і пестити… Скільки можна було роздумувати над різними дурницями? Інколи це було приємно, інколи ні. Думати про покійників, взагалі про сумне, вона не любила. Але бувало, що вона думала і про це. Про тих, хто вмер під час подорожі, і про дядька також. Бідолашний дядько, він бив її, коли вона була малою. Лягав до неї в постіль, коли вона була ще дівчинкою. Тітка рвала собі коси, лаялась, він бив її, штурхав ногами. Але він не був поганим, просто бідність не давала йому можливості стати добрим. Думати про веселе — це інша річ, це вона любила. Згадувати танці на плантаціях, коли босі ноги вибивають дрібушки на землі. Пригадувати розцвічене вогнями місто, де вона мешкала, коли померла тітка, будинок, в якому було стільки самозакоханих панів, Бебіньйо. Це було приємно. Чому воно так, що є люди, котрі говорять лише про сумне? Що може бути дурнішого?.. Інколи дона Армінда вставала вранці з лівої ноги: тоді вона згадувала про різні печалі, незгоди, хвороби і ні про що інше не могла говорити. Коли ж вона прокидалася в доброму настрої, то гомоніла з таким задоволенням, немовби розмови були для неї хлібом насущним, до того ж з маслом, і, з усього видно, дуже смачним. Вона лепетала про що завгодно, а найчастіше про пологи і немовлят. Це було цікаво. Зуб вилікували — який жаль! — і поставили золоту коронку. Сеньйор Насіб — святий, він заплатив дантисту, хоча вона й не просила про це. Святим він був ще й тому, що дарував їй так багато подарунків. Але навіщо? Коли він бачив її в барі, одразу ж гнівався. Ревнує… От дивак… — Ти що тут робиш? Іди додому… І вона йшла. В своїй бумазейній сукні, в туфлях, панчохах, у всьому іншому. На майдані, навпроти церкви, діти співали, побравшись за руки. Доньки сеньйора Тоніко були такі біляві, що їхні коси видавались лляними. В хороводі кружляли сини прокурора, чийсь хлопчик з хворою рукою, кремезні хлопчаки Жоана Фулженсіо, названі діти падре Базіліо. А посеред кола танцювало і співало негреня Туїска: Занедужала троянда,
А про те гвоздика взнала
І до хворої подруги
Серед ночі завітала.

Габрієла впізнала пісеньку, яку співала в дитинстві, зупинилася послухати і подивитися на дітей. Вона співала цю пісеньку ще до смерті батька і матері, поки не перейшла жити до дядька і тітки. Як гарно витанцьовують маленькі дитячі ніжки! Ноги Габрієли мимоволі почали рухатись, вона не могла встояти на місці,— адже вона обожнювала танці. Габрієла скинула туфлі, кинула їх на тротуар і побігла до дітей. З одного боку Туїска, з другого Розінья. Вона закружляла майданом, танцюючи і співаючи: Ти крутися чимскоріш,


Ще й притупуй ногами!
Ну, танцюй же веселіш!
Всі танцюйте разом з нами!

Співала, кружляла в танку, плескала в долоні дівчинка Габрієла. Про квіти і вази




Політична боротьба вплинула і на вибори в братстві св. Жорже. Чимало було таких, що бажали, аби єпископ примирив різні тенденції, повторивши експеримент Атаулфо Пассоса. Непогано було б побачити біля вівтаря святого воїна як прихильників Бастоса, так і однодумців Мундіньйо. Але який шанований не був єпископ, одягнений в червону митру, йому це здійснити не вдалося. Відверто кажучи, Мундіньйо не брав близько до серця це передвиборче вовтузіння в братстві. Він щомісяця сплачував внески, — на цьому справа і закінчувалась. Мундіньйо сказав єпископу, що коли він не візьме участі у виборах, то ладен голосувати за кандидата, на якого вкаже єпископ. Але Доктор, що мав на оці посаду голови, упирався, водночас, розгорнувши серед парафіян бурхливу діяльність. Судячи з усього, Маурісіо Каїрес, людина віруюча і віддана, буде знову переобраним. І цим він головним чином завдячуватиме інженеру. Бурхливе закінчення його роману з Малвіною жваво обговорювалося в місті. Хоча діалога на набережній між Мелком і Ромуло ніхто й не чув, поширювалося щонайменше десять версій, одна за одну принизливіша і неприємніша, — немовби Мелк поставив інженера на коліна тут, прямо на набережній, і Ромуло немовби прохав пощади. Чутки перетворили його в аморальне чудовисько з небаченими вадами, в підлого спокусника, що загрожував міцній ільєуській родині. «Жорнал до Сул» присвятив Ромуло одну з найдовших і найкрасномовніших своїх статей, яка заповнила всю першу і половину другої шпальти. Згадувана у статті мораль, біблія, честь сім'ї, достоїнство Бастосів, їхнє зразкове життя, розпуста опозиціонерів, в тому числі і їхнього лідера, повія Анабела під виглядом танцівниці і необхідність врятувати Ільєус від розкладу, який уже торкнувся всього світу, перетворювала її в антологію моральності, до речі, вельми об'ємну… — Прямо антологія безглуздя, — обурювався Капітан. Палали політичні пристрасті. Стаття ця багатьом в Ільєусі дуже сподобалась, особливо старим дівам. Маурісіо Каїрес просторо цитував її у своїй промові при вступі на посаду голови братства, де його переобрали вдруге: «…Авантюристи, що прибули із центрів, де панує корупція, немовби для проведення незрозумілих і непотрібних робіт, хочуть розкласти чисту душу мешканців Ільєуса…» Інженер став символом розпусти і аморальності. Можливо, головним чином тому, що, тремтячи від страху, втік із готелю і тайкома пробрався на пароплав, навіть не попрощавшись із друзями. Якби Ромуло спробував захищатися, боротись, то неодмінно знайшов би підтримку в декого. Антипатія, що виникла у всіх до нього, не торкнулася, проте, Малвіни. Звичайно, ретельно аналізувався і обговорювався їхній флірт, поцілунки в кіно і біля воріт, були й такі, що билися об заклад, беручи під сумнів її незайманість. Але, мабуть, тому, що стало відомо, як дівчина без страху зустріла розгніваного батька, як вона опиралася і не схилила голови, коли він шмагав її нагайкою, місто симпатизувало їй. Коли десь за два тижні після всього Мелк повіз Малвіну в Баїйю, щоб запроторити її в школу Мерсе[67], в порту зібрався натовп, який проводжав її, прийшли навіть подруги з монастирської школи. Жоан Фулженсіо подарував їй коробку цукерок, потиснув руку і сказав: — Кріпіться! Малвіна усміхнулась, і одразу потеплішав її зверхній і холодний погляд, порушилась нерухомість статуї. Ніколи раніше не була вона такою вродливою. Жозуе не прийшов у порт, але признався Насібу біля стойки бару: — Я її простив. — Жозуе був збуджений і говіркий, хоча щоки його ще більше позападали, під очима з'явилися великі чорні кола. Присутній при цій розмові Ньо-Гало позирав на вікно, з якого усміхалася Глорія. — Ви, Жозуе, з чимось криєтесь від нас. Ви зовсім перестали бувати в кабаре. Я знаю всіх жінок Ільєуса і знаю, з ким будь-яка з них має роман. Мені відомо також і те, що жодна з них не має зв'язків з вами. Звідки ж у вашої світлості такі синяки під очима? — Багато працюю… — Звичайно, звичайно, вивчаєте анатомію… Від такої роботи і я не відмовлюся… — Його зухвалі очі перебігали із Жозуе на Глорію. В Насіба теж виникла підозра. Жозуе останнім часом щось став зовсім байдужим до Габрієли, навіть жартувати перестав з нею. Тут щось не так… — Цей інженер чимало нашкодив Мундіньйо Фалкану… — Дурниці. Все одно Мундіньйо виграє. Я ладен битися об заклад. — А я не зовсім певен. Та втім, навіть коли він виграє, уряд визнає вибори недійсними, ось побачите… Перехід полковника Алтіно в табір Мундіньйо, його розрив з Бастосами став прикладом для багатьох. Протягом кількох днів за ним пішли полковник Отавіано із Піранжі, полковник Педро Феррейра з Мутунса, полковник Абдіас де Соуза із Агуа-Прети. Скидалося на те, що коли авторитет Бастоса не буде підірваний повністю, то принаймні серйозно похитнеться. Проте день народження полковника Раміро, відсвяткований за кілька тижнів після пригоди з Ромуло, засвідчив, що ці передбачення не мають підґрунтя. Ще ніколи день народження полковника не святкувався так бучно. Фейєрверк розбудив місто вранці, потім залунали вітальні вигуки, а напроти садиби Бастосів і префектури ладнали вже нову піротехніку. Месу правив сам єпископ: у переповненій церкві зібралося братство св. Жорже в повному складі; проповідь падре Сесіліо, виголошена зворушливим м'яким голосом, відзначила достоїнства полковника. На свято прибули фазендейро з усього району, приїхав навіть Арістотелес Пірес, префект Ітабуни. Це була справжня демонстрація єдності і сили. Свято тривало цілий день. Раміро Бастос приймав візити, які відбувалися один за другим, зустрічаючи гостей у кімнаті, де стояли стільці з високими спинками. Полковник Амансіо Леал звелів за свій рахунок частувати народ пивом, передбачаючи перемогу на виборах, яка буде досягнута будь-якою ціною. Навіть деякі опозиціонери прийшли привітати Раміро Бастоса, серед них був і Доктор. Полковник прийняв їх стоячи, бажаючи продемонструвати не лише свою владу, але й своє залізне здоров'я. Насправді ж воно за останній час дещо похитнулося. Раніше Раміро Бастос справляв враження літнього, але міцного і дужого чоловіка, тепер він був уже дідом з тремтячими руками. Мундіньйо Фалкан не був присутній на месі і не прийшов привітати полковника. Одначе він послав Жерузі величезний букет квітів з візитною карткою, на якій написав: «Прошу Вас, мій юний друже, передати своєму шановному дідусеві мої побажання щастя. Перебуваючи в протилежному таборі, я все одно залишаюся його прихильником і шанувальником». Записка Мундіньйо справила величезне враження. Всі дівчата Ільєуса знаходились в стані крайнього збудження. Вчинок Мундіньйо здавався їм неперевершеним, нічого подібного ніколи не траплялося в цьому краї, де розходження в політичних симпатіях означало смертельну ворожнечу. До того ж яка великодушність, яка вишуканість! Навіть полковник Раміро Бастос, прочитавши записку і поглянувши на квіти, зауважив: — Ну й хитрун же цей сеньйор Мундіньйо! Не можу ж я не прийняти привітання, яке він передає мені через онуку… Був час, що він подумував навіть про домовленість. І Тоніко, коли тримав у руках візитну картку Мундіньйо, відчув, що в його душі народжуються надії. Але все залишилося, як було, і розходження між Бастосами і Фалканом ще більше загострилися. Жеруза сподівалася, що Мундіньйо прийде в парадну залу префектури на бал, яким завершиться свято. Вона не наважилась особисто запросити його, але натякнула Доктору, що присутність Мундіньйо буде зустрінута прихильно. Експортер не з'явився. Приїхала ще одна жінка з Баїйї, і він влаштував гулянку з цього приводу. Всі ці новини обговорювались у барі, і в усіх розмовах брав участь Насіб. Йому було доручено під час балу в префектурі постачати буфет солодощами і закусками; Жеруза сама пояснила Габрієлі, що треба приготувати і, повернувшись від неї, сказала Насібу: — Сеньйоре Насібе, ваша куховарка — диво, вона така симпатична… — За це араб ладен був обожнювати її. Вино та інші напої було замовлено Плініо Арасі — старий Раміро не хотів образити нікого. Насіб обговорював проблеми, що хвилювали місто, брав участь у розмовах, але був до всього байдужим. Жодна подія, ані політична, ані соціальна, ані навіть те, що автобус, котрий перекинувся на шосе, придушив чотирьох пасажирів, один з яких помер, — ніщо не могло відволікти Насіба від тих питань, що мучили його. Думка, висловлена якось Тоніко, проти волі Насіба все більше оволодівала ним. Так, треба одружуватися із Габрієлою, іншого виходу він не бачив. Він кохав її, це не викликало сумніву. Любив безмежно, він не міг жити без неї, як не міг жиги без води, без страви, без сну. І в барі теж не обійтися без неї. Якщо Габрієла покине його, все загине: бар почне давати менший прибуток і він, Насіб, уже не зможе відкладати заощаджені гроші в банк, а значить, доведеться відмовитись від плантації, придбання якої стає сьогодні таким реальним. Коли ж він одружиться з нею, всім тривогам і загрозам настане край. Та й чи зможе їй хтось запропонувати щось більше від цього? До того ж, коли Габрієла стане господаркою бару і керуватиме на кухні трьома-чотирма куховарками, наглядаючи лише за готуванням соусів, Насіб зможе здійснити проект, який давно уже виношував: відкрити ресторан. Це те, чого бракувало місту. Мундіньйо повторював уже не раз: Ільєус потребує пристойного ресторану, страва у готелях нікудишня, холостякам доводиться харчуватися в дешевих пансіонатах і обідати та снідати без будь-якого смаку. Навіть пасажири з пароплавів, котрі заходили до ільєуського порту, не мали змоги як слід пообідати. А де влаштувати званий обід або бенкет, коли гостей збирається стільки, що вони не поміщаються в їдальні звичайного будинку. Сам Мундіньйо був готовий увійти в пай з Насібом. Поширювались чутки, що якесь грецьке подружжя теж розмірковує над відкриттям ресторану і навіть підшукує приміщення. Якби Насіб знав, що в кухні порядкуватиме Габрієла, він відкрив би ресторан. Але хіба він міг бути впевненим у цьому? Насіб роздумував, лежачи у шезлонзі в годину сієсти — годину його найстрашніших мук — із згаслою, гіркою сигарою в куточку рота, під вислими вусами. Ще недавно дона Армінда, ця Кассандра із Сеари, страшенно його розтривожила. Здається, вперше Габрієлу спокусила пропозиція залицяльника. Дона Армінда мало не з садистською насолодою детально описала хитання і вагання дівчини, викликані обіцянками Мануела дас Онсаса. Плантація какао в двісті арроб, не менше, — хто ж тут не завагається? Про Клементе вони нічого не знали, ні Насіб, ані дона Армінда; вони взагалі мало знали Габрієлу… Кілька днів Насіб ходив як у воду опущений, не раз він пробував був почати розмову про одруження. Але дона Армінда стверджувала, що, з усього видно, Габрієла відмовить йому. — Я ще ніколи не бачила такої дівчини… Звичайно, вона заслуговує бути дружиною порядного чоловіка. Звичайно, але… Але чи не замало цього для неї? «Вірність кожної жінки, якою б відданою вона не була, має свої межі!» — вчувався йому гугнявий голос Ньо-Гало. Так, заміжжя не було вершиною її мрій, її ціною, але все ж таки це теж немало, і, можливо, вона захоче дати згоду? А раптом полковник Мануел дас Онсас додасть до какаових дерев будинок на околиці, переписаний на її ім'я? Ніщо так не приваблює жінку, як власний будинок. Досить пригадати сестер Дос Рейс, адже вони відмовились продати за чималу суму і той дім, в якому живуть, і ті будинки, що віддають в оренду. А Мануел дас Онсас досить заможний, щоб подарувати будинок Габрієлі. Грошей у нього і кури не клюють, а після щедрого врожаю цього року він розбагатіє ще більше. Він будує в Ільєусі для своєї родини справжнісінький палац, з вежею, звідки можна роздивлятися місто, пароплави в порту, залізницю. Цей старий павіан прямо божеволіє, коли бачить Габрієлу, і, зрештою, заплатить будь-яку ціну, аби домогтися свого. Дона Армінда напосідається на Насіба дома, Тоніко запитує в барі щодня по обіді: — Ну, коли весілля, арабе? Наважились? По суті, він уже все вирішив. Насіб лише відтягав заручини, побоюючись пересудів. Чи зрозуміють його друзі? І дядько, і тітка, і сестра, і зять, і багаті родичі в Ітабуні, ці горді Ашкари? Але, зрештою, чому це має їх обходити? Родичі мало з ним зв'язані, вони заклопотані своїм какао. Дядькові він нічим не зобов'язаний, на зятя йому начхати… Що ж до друзів — відвідувачів бару, партнерів по шашках і покеру, — то хіба висловлювали вони йому свої симпатії, за винятком Тоніко? Хіба не липнули вони до Габрієли, не прагнули її у нього перед очима? То що може означати для нього їхня думка? Того дня в барі перед сніданком жваво обговорювались політичні питання, серед них і проблема розчистки фарватеру. Прихильники Бастоса поширювали чутки, немовби звіт інженера здано до архіву і справу реконструкції бухти знову поховано. Немає, мовляв, рації наполягати, питання зайшло в глухий кут. Чимало було таких, хто щиро вірив у подібні заяви. Вже не видно було інженера у човні з різними інструментами для обстеження мілини. Та і Мундіньйо Фалкан поїхав у Ріо. Прибічники Бастосів сяяли. Амансіо Леал запропонував Рібейріньйо знову побитися об заклад на двадцять конто за те, що буксири і драги ніколи не припливуть. Насіба знову покликали свідком. Можливо, тому Тоніко в час аперитиву був у такому чудовому настрої. Він знову почав відвідувати кабаре, закохавшись у сеаранку[68] з чорними косами. — Життя чудове… — У вас є причина бути задоволеним — нова жінка… Тоніко, підстригаючи нігті, спроквола процідив: — Я справді задоволений… Роботи у бухті ні до чого не призвели, а сеаранка — дівчина з перцем… І все ж не полковник Мануел дас Онсас примусив Насіба нарешті зважитись. Зробити вирішальний крок заставив його суддя. — А ви, арабе, чого сумуєте? — А що ж мені накажете ще робити? — Зараз ще більше засумуєте. Невесела звістка для вас. — Що трапилось? — стривожено підвівся з-за прилавка Насіб. — Суддя, мій любий, найняв будинок у завулку Чотирьох Метеликів… — Коли? — Вчора ввечері… — Для кого? — А ви не здогадуєтесь? Настала така тиша, що прослухувався навіть політ мухи. Шіко Молеза, повернувшись після сніданку, повідомив: — Габрієла звеліла вам переказати, що на часинку вийде з дому. — Чого? — Не знаю, сеньйоре. Схоже, їй треба щось купити. Тоніко слухав, не приховуючи іронії. Насіб запитав його: — Ви все нагадуєте мені про весілля, ви робите це серйозно чи жартуєте? Ви справді вважаєте, що я маю одружитися з нею? — Звичайно. Я вже казав вам: якби я був на вашому місці — Я вже все обдумав і вирішив… — Вирішили? — Але є деякі перешкоди, і ви можете мені допомогти… — Дозвольте я вас обніму… Прийміть мої привітання! Ви щасливий турок! Після того, як вони обнялися, Насіб, все ще зніяковілий, провадив далі: — У неї, як мені відомо, немає документів. Немає свідоцтва про народження, і вона сама не знає, коли народилася, не знає імені батька. Батьки її померли, коли вона була ще дитиною, і вона нічого не пригадує. Прізвище її дядька — Сілва, але він був братом її матері. Вона взагалі не уявляє, скільки їй років, і нічого не знає про себе. Як мені бути? Тоніко нахилився до Насіба: — Я ваш друг, Насібе, і допоможу вам. Про папери не турбуйтеся. Я все влаштую в нотаріальній конторі: випишу свідоцтво про народження, придумаю імена — для неї, для батька і для матері… Але при одній умові: я хочу бути дружкою на вашому весіллі… — Вважайте, що ви вже запрошені…— Насіб одразу відчув полегшення, до нього повернувся веселий настрій, він відчув сонячне тепло, лагідний морський вітер. Увійшов пунктуальний Жоан Фулженсіо, наближалась година відкриття крамниці «Папеларіа Модело». Тоніко гукнув: — Знаєте новину? — Я знаю цілий лантух новин… Яку саме ви маєте на увазі? — Насіб одружується… Завжди незворушний, Жоан щиро здивувався: — Це правда, Насібе? Адже ж ви, наскільки мені відомо, не були ні з ким заручені? Хто ж ця щаслива, можна запитати? — А як ви гадаєте?.. — усміхнувся Тоніко. — Я одружуюсь з Габрієлою, — сказав Насіб. — Я люблю її і одружуюсь з нею. Мені зовсім байдуже, як це буде сприйнято і що будуть говорити… — А сказати можна лише одне: у вас благородне серце, і ви порядна людина. Нічого іншого ніхто сказати не може. Прийміть моє щире привітання… Жоан Фулженсіо обняв Насіба, але погляд його був стурбованим, Насіб наполягав: — То дайте мені пораду: ви гадаєте, що все буде гаразд? — В таких справах, Насібе, порад не дають. Хіба є такі люди, що можуть усе передбачити? Але я бажаю вам, щоб все було гаразд, ви на це заслуговуєте. Лише… — Що лише? — Є квіти, — можливо, ви помітили, — які дуже гарні і пахучі, допоки ростуть у саду. Але варто поставити їх у вазу, навіть срібну, вони в'януть і гинуть. — Чому ж вона має загинути? Тоніко втрутився: — Облиште, сеньйоре Жоане! Облиште ви цю поезію. Це буде найвеселіше весілля в Ільєусі. Жоан Фулженсіо, усміхнувшись, сказав: — Я жартую, Насібе. Щиро вітаю вас. Ваш вчинок — взірець благородства, це вчинок інтелігентної людини. — Давайте хильнемо з такої нагоди, — запропонував Тоніко. Віє морський вітерець, сяє сонце, Насіб чує, як співають птахи… Про весілля і про драги


Це було найвеселіше весілля в Ільєусі. Суддя, прийшовши з новою утриманкою, для якої найняв будинок у завулку Чотирьох Метеликів, втративши надію дочекатися Габрієли, в кількох словах побажав щастя новому подружжю, яке об'єднає справжня любов, що не боїться забобонів, класових суперечностей і різниці в суспільному становищі. Габрієла з опущеними очима, із ніяковою усмішкою на вустах, в тісних туфлях, одягнена у небесно-блакитну сукню, виглядала дуже спокусливо. Вона увійшла до вітальні під руку з Тоніко; нотар був одягнений підкреслено вишукано, як на велике свято. Будинок Насіба на Лайдере-де-Сан-Себастьян був переповнений. Прийшли всі, кого кликали і кого не кликали. Ніхто не хотів залишитись осторонь такого видовища. Як тільки Насіб сказав Габрієлі про свій намір, він послав її до дони Армінди. Нареченому і нареченій не личило спати під спільним дахом. — Чому? — запитала Габрієла. — Яке це має значення? А як же? Тепер вона стала нареченою Насіба, а буде його дружиною, і вона достойна найбільшої поваги. Коли він попросив її руки, вона задумалась: — Навіщо, сеньйоре Насібе? Не треба… — Ти що, не згодна? — Чому ж? Я згодна. Але навіщо? Адже я і так вас люблю. Він найняв поки що двох служниць: одну, щоб прибирала, іншу, дівчинку, щоб училася куховарити. Згодом слід буде подумати і про інших — для ресторану. Він найняв малярів наново пофарбувати будинок, купив нові меблі, купив придане для нареченої, тітка допомогла вибрати сукню, спідниці, туфлі, панчохи. Дядько і тітка, коли отямились від здивування, стали люб'язними. Навіть запропонували, щоб Габрієла тимчасово пожила в них. Він не погодився, хіба він міг у ці дні обійтися без неї? Стіна, що відмежовувала двір дони Армінди від двору Насіба, була невисокою. Габрієла, підтикавши спідницю, перестрибувала її, мов гірська коза. Вона приходила спати з ним. Сестра і зять не бажали навіть слухати про неї і так і не погодились з його намірами. Ашкари з Ітабуни прислали в дарунок абажур рідкісної краси, зроблений з черепашок. Всі прийшли помилуватися на Насіба в темно-синьому костюмі, в яскраво начищених черевиках, з хвацько підкрученими вусами і гвоздикою у петельці. Габрієла усміхалася, опустивши очі. Суддя оголосив, що Насіб Ашкар Саад, тридцяти трьох років, комерсант, який народився у Феррадасі, зареєстрований в Ітабуні, і Габрієла да Сілва, двадцяти одного року, хатня робітниця, що народилася в Ільєусі і там же зареєстрована, вступили в шлюб. Дім Насіба, здавалося, розвалиться від гостей. Прийшло багато чоловіків і мало жінок: дружина Тоніко, свідок шлюбного церемоніалу; білява Жеруза, її небога; дружина Капітана, дуже добра і проста жінка, сестри Дос Рейс, які увесь час усміхалися, і дружина Жоана Фулженсіо, весела мати шістьох дітей. Інші не захотіли прийти — хто ж одружується із служницями? Столи були заставлені закусками і напоями. Гостей було так багато, що не всі могли розміститися в будинку, і тому тротуар перед садибою Насіба нагадував залу в ресторані. Це було найбучніше весілля в Ільєусі. Навіть Плініо Араса, забувши про конкуренцію, приніс шампанське. Вінчання, яке могло бути ще урочистішим, не відбулося. Лише тепер всі довідались, що Насіб магометанин, хоча в Ільєусі він втратив Аллаха і Магомета, не придбавши взамін ані Христа, ані Єгови. Проте падре Базіліо все ж прийшов, щоб благословити Габрієлу: — Хай розквітне у потомстві моя ієрихонська троянда. Він насварився на Насіба: — Що б там не було, а дітей ваших хреститиму я… — Згода, сеньйоре падре… Свято, можливо, затягнулось би до пізньої ночі, якби надвечір хтось не гукнув з вулиці: — Погляньте, землечерпалки йдуть… Всі кинулися на вулицю. Мундіньйо Фалкан, що повернувся з Ріо, прийшов на весілля і підніс Габрієлі букет червоних троянд, а Насібові срібний портсигар. Потім він теж вийшов на вулицю і задоволено усміхнувся: два буксири тягнули до гавані чотири драги. Прогриміло «ура», ще раз і ще, почали прощатися з молодими. Мундіньйо з Капітаном і Доктором рушили першими. Свято перейшло на портові причали. Лише жінки, а також Жозуе і швець Феліпе побули ще якийсь час з молодими. Навіть Глорія залишила в цей день своє вікно і вийшла на вулицю. Коли дона Армінда побажала нарешті молодим доброї ночі і пішла, покинувши їх самих в спорожнілому будинку, де все було перекинуте догори дном, серед тарілок, пляшок, келихів. Насіб заговорив: — Біє… — Сеньйоре Насібе… — Чому «сеньйоре»? Я твій чоловік, а не господар… Вона усміхнулася, скинула туфлі і почала прибирати зі столів, ходячи по кімнаті босою. Він узяв її за руку і докірливо сказав: — Так більше не можна, Біє… — Що не можна? — Ходити босою. Ти тепер сеньйора. Вона злякалася: — Не можна ходити босою? — Не можна… — А чому? — Ти — сеньйора, досить заможна, посідаєш досить помітне становище у суспільстві. — Ні, сеньйоре Насібе, я просто Габрієла… — Я буду тебе виховувати, — він взяв її на руки і відніс до ліжка… — Красунчик… В порту натовп галасував і аплодував. Раптом, невідомо звідки, у повітря злетів фейєрверк. Барвисті вогні іскрилися у вечірньому небі, ніч, здавалося, відступила, світло фейєрверка освітлювало шлях драгам. Росіянин Яків був такий збуджений, що почав розмовляти своєю рідною мовою. Буксири увімкнули сирени, вони заходили в порт.  

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Місячне світло Габрієли

 

 

 

(можливе, дитина, а можливо, дочка народу, хіба відомо?)  



Стали невпізнанними не лише місто, порт, околиці і селища. Змінилися також звичаї, стали іншими люди… (Із обвинувальної промова Езекієла Право на процесі полковника Жезуїньо Мендонси)  

 

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка