Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка16/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22

Пісня Габрієлиного товариша

 

Що, скажи, вчинив, султане,


Ти з подругою моєю?
У розкішний палац ввів ти,
Королеви трон їй дав
І напнув над головою
Злототканий балдахін.

Із смарагдів і рубінів


Дав каблучки, ще й намиста;
В діамантами обшиту
Диво-сукню одягнув,
Ще й рабинь найняв для неї,
Королевою нарік.

А вона б лише воліла


На лугах між квітів жити,
Задивлятись у дзеркала
Лісових, ясних джерел.
Тільки сонця вдень їй треба —
Світла й щирого тепла;
Місяця достатньо на ніч,
Щоб дрімать собі під ним,
А для серця їй хотілось
Лиш кохання неземного.

Ти ж, султане, дав подрузі


Королеви трон хисткий
І повіз її з собою
На бучний, розкішний бал.
Там з князями, мудрецями
Йшла розмова в неї жвава,
Там пила заморські вина,
В модних танцях знала смак,
Найсвітлішою зорею
Пломеніла між гостей!

Що, скажи, вчинив, султане,


Ти з подругою моєю?
Відпусти її додому,
В рідні батьківські краї,
Де в тіснім дворі гуяви
Серед трав густих ростуть,
Хай танцює, як раніше,
Танок вільних моряків,
Ходить знов в зелених туфлях,
В скромній сукні з полотна.
Поверни їй простодушність,
Безтурботний, щирий сміх,
Мрії юності п'янкої,
Сподівання на любов.
Ну нащо тобі, султане,
Перевчати жить її?

Тут про Габрієлу


Чули ви романс,—
Пахощі гвоздики
Оп'яняють нас.

 

Про натхненного поета, що веде боротьбу із нікчемними грошовими турботами


 

— Доктор Аржілеу Палмейра, наш талановитий, видатний поет, гордість баїйянської літератури — рекомендував не без гордощів Доктор. — Поет, гм… — Полковник Рібейріньйо поглядав на Аржілеу з недовір'ям: ці поети, як правило, були досить спритними здирниками. — Дуже приємно… Натхненний поет — величезний на зріст, огрядний, п'ятдесятирічний чоловік, білявий мулат, досить пом'ятий, з широкою усмішкою, що відкривала золоті зуби, з лев'ячою гривою, одягнений у смугасті штани і, не зважаючи на неймовірну спеку, в піджак і жилет чорного кольору, поводився немов сенатор, що відпочиває від справ і, з усього видно, давно вже звик до подібного недовір'я неотесаних провінціалів стосовно муз і їхніх обранців. Він дістав візитну картку з жилетної кишені, відкашлявся, щоб привернути до себе увагу всього бару, і мовив громовим голосом: — Бакалавр юридичних і соціальних наук, тобто дипломований адвокат і бакалавр літератури. Громадський прокурор округи Мундо-Ново в баїйянському сертані. До ваших послуг, любий сеньйоре! Доктор вклонився, простягнув картку здивованому Рібейріньйо. Фазендейро намацав окуляри і прочитав:  



АРЖІЛЕУ ПАЛМЕЙРА, БАКАЛАВР ЮРИДИЧНИХ ТА СОЦІАЛЬНИХ НАУК І БАКАЛАВР ЛІТЕРАТУРИ, ГРОМАДСЬКИЙ ПРОКУРОР, ПОЕТ-ЛАУРЕАТ, АВТОР ШЕСТИ КНИГ, ВІДЗНАЧЕНИХ КРИТИКОЮ, Мундо-Ново-Баїйя Парнас  

Рібейріньйо зніяковів, підвівся зі стільця і мовив, затинаючись: — Ну що ж, дуже приємно, сеньйоре… До ваших послуг… З-за плеча фазендейро Насіб прочитав текст візитної картки, і на Насіба він також справив враження. Араб похитав головою: — Оце так! Поет не любив марнувати час надаремне; він поклав на стіл великий шкіряний портфель і почав його відмикати. Серед провінційних міст Бразілії Ільєус був одним з найбільших, і Аржілеу ще мав зробити чимало візитів. Він дістав паку квитків на свій літературний вечір. Видатний мешканець Парнасу, на превеликий жаль, залежав від матеріальних випадковостей цього дрібного, нікчемного світу, де шлунок бере гору над душею. Тому обранець муз володів досить виразним нахилом до практицизму і коли вирушав у турне з читанням своїх творів, то в кожному місті, де йому доводилося виступати, намагався отримати якомога більший зиск. Особливо, коли прибував у заможне місто, на зразок Ільєуса, де мешканці мали гроші. Тоді йому доводилося виявляти неабияку оперативність, аби створити хоч невеличкий резерв і тим самим компенсувати жалюгідні прибутки в інших містах, де зневага до поезії і нехтування літературними вечорами виявлялися у нетактовних вигуках і хряпанні дверима. Але, маючи дивовижну зухвалість, поет не складав зброї і за таких виняткових обставин. Він наполягав і майже завжди досягав успіху: хоча б один квиток, а таки продавав. Прокурорської платні ледве вистачало на задоволення потреб численної родини і на цілу юрму підростаючих дітлахів. Родина була чималою, — а втім, не родина, а родини, бо їх щонайменше було три. Відомий поет через силу визнавав писані закони, які, можливо, були непоганими для простих смертних, але аж ніяк не влаштовували видатних осіб на зразок бакалавра Аржілеу Палмейра. Наприклад, закон про шлюб і закон, що карає багатоженців. Як міг справжній, істинний поет визнавати такі обмеження? Він зовсім не хотів одружуватись, хоча і жив уже близько двадцяти років з колись життєрадісною, а зараз постарілою Аугустою в своєму, так би мовити, основному будинку. Їй присвятив він свої перші дві книжки «Смарагди» і «Діаманти» (всі книжки Аржілеу мали назви коштовного або напівкоштовного каміння), а вона подарувала йому п'ятеро міцних дітлахів. Не може обранець муз знатися лише на одній-однісінькій музі, він мусить оновлювати джерела свого натхнення. І він їх оновлював. Жінка, яку він подибував на шляху, незабаром ставала сонетом в ліжку. З двома іншими музами-натхненницями він створив нові сім'ї і надряпав нові книжки. Для Раймунди, квітучої молоденької мулатки-офіціантки, нині матері трьох його дітей, він написав «Бірюзу» і «Рубіни». «Сапфіри» і «Топази» своєю появою зобов'язані Клементині, вдові, невдоволеній своїм становищем, у якої народилися Геркулес і Афродіта. Звичайно, у всіх цих томах, присвячених головним музам, зустрічалися також рими, призначені іншим музам, трохи меншим. Можливо також, що існували й інші діти, окрім десяти усиновлених, зареєстрованих і наречених іменами грецьких богів і героїв, що відчутно впливало на самолюбство святих отців. Десяток ненажерливих здоров'яків Палмейра різного віку, а точніше дванадцять, бо двоє залишилось у Клементини від покійного чоловіка, — нелегко було прогодувати, бо успадкували вони міфічний апетит батька. Саме це, а також те, що поет любив змінювати обстановку і намагався познайомитися з новими краями, спричинилося до літературного паломництва в час судових канікул. Він вирушав у мандри з вантажем книжок і парою доповідей у величезній валізі чорного кольору, під вагою якої гнувся до землі найдужчий носій. — Лише один? Що ви, що ви… Обов'язково візьміть із собою мадам. А скільки років вашим дітям? В п'ятнадцять вони такі чутливі до поезії і до ідей, висловлених у моїй доповіді. До цього ж мої ідеї найкращі і найкорисніші для формування внутрішнього світу молоді. — А у вашій доповіді немає нічого непристойного? — запитав Рібейріньйо, пригадавши вечори Леонардо Мотти, що приїздив до Ільєуса раз на рік і, зовсім не нав'язуючи квитків, збирав на свої розповіді про сертан повнісіньку залу. — Ви не переповідаєте непристойних анекдотів? — За кого ви мене маєте, мій любий? Мої доповіді пройняті найсуворішою моральністю, найблагороднішими почуттями. — Але ж я не осуджую, я навіть люблю… Правду кажучи, то єдині розповіді, які я слухаю… — Рібейріньйо знову зніяковів. — Ви не ображайтесь, але я хочу сказати, що вони розважають, чи не так? Я провінціал, не дуже освічений, серйозні доповіді хилять мене в сон… А запитав я, маючи на увазі дружину і дочок… Чи можна їх взяти із собою чи ні? Скільки з мене за чотири квитки? Насіб придбав два квитки, швець Феліпе — один. Вечір мав відбутися наступного дня в парадній залі префектури; переднє слово мав виголосити Езекієл Прадо, колега Аржілеу по університету. Поет перейшов до іншої, складнішої частини справи. Від квитків майже ніхто не відмовився. Книжки ж брали нехотя, кривились, коли бачили сторінки, помережані дрібними стовпчиками віршів. Навіть ті, що наважувалися їх купити з цікавості або з люб'язності, губилися вкрай, коли на запитання про ціну автор відповідав: — На ваш розсуд… Адже поезія не продається. Якби мені не доводилося оплачувати друк і папір, набір і брошурування, я роздавав би свої книжки безкоштовно, як заповідав великий поет… Але… хто може обмішути жалюгідний життєвий матеріалізм? Об'ємна книжка, до якої увійшли мої останні найвизначніші поезії, присвячені життю цього краю і схвально зустрінуті в Португалії, коштувала мені недешево. А я ще не розрахувався за неї… Отож на ваш розсуд, мій любий друже… Цей прийом давав непогані наслідки, коли поет звертався до експортера какао або до заможного фазендейро. Мундіньйо Фалкан, наприклад, дав сто рейсів за книжку, та ще й квитка купив. Полковник Раміро Бастос дав п'ятдесят, але купив аж три квитки і запросив поета на обід через кілька днів. Аржілеу завжди загодя цікавився особливостями краю, який мав намір відвідати. Таким чином, він довідався про політичну боротьбу в Ільєусі і приїхав з листами до Мундіньйо і до Раміро, а також з рекомендаціями, адресованими впливовим особам з обох таборів. Маючи багаторічний досвід у розповсюдженні своїх творів і застосовуючи цей досвід терпляче і наполегливо, маститий поет одразу орієнтувався, здатний покупець сам наважитись заплатити чималу суму чи його слід спровокувати на це. — Двадцять рейсів і мій автограф на додачу. Якщо покупець усе ще вагався, Аржілеу ставав щедрим і пропонував крайню ціну: — Оскільки, як мені здається, ви виявляєте цікавість до моєї поезії, вам я віддам за десять, щоб ви, сеньйоре, не залишились без своєї частки мрій, ілюзій і краси! Рібейріньйо, тримаючи книжку в руці, чухав потилицю. Він питав поглядом у Доктора, скільки заплатити? Це ж просто здирство, кидаєш гроші на вітер… Рібейріньйо засунув руку в кишеню і дістав ще двадцять рейсів. Зробив він це лише задля Доктора. Насіб не придбав книгу, адже Габрієла майже не вміла читати, а що стосується його самого, то йому цілком вистачало віршів, які Жозуе і Арі Сантос декламують в барі. Швець Феліпе теж відмовився, він був трохи напідпитку. — Даруйте мені, сеньйоре поет, я читаю лише проза і певний проза, — він підкреслив «певний». — Новели ні! Бойовий проза, такий, що перевертав гори і перетворює світ. Ви читали Кропоткіна? Маститий поет завагався. Він хотів був сказати, що читав, — ім'я було йому знайоме, — але вирішив, що краще вийти із скрути за допомогою гучної фрази: — Поезія стоїть над політикою. — А мені наплювати на поезію, голубе! — Він підняв пальця. — Кропоткін найбільший поет усіх часів! — Феліпе завжди плутав португальську мову з іспанською і, лише коли був надто збуджений або зовсім п'яний, розмовляв бездоганною іспанською мовою. — Дужчим від Кропоткіна є лише динаміт! Хай живе анархія! Феліпе прийшов у бар під мухою і в барі продовжував пити. Це траплялося з ним раз у рік, і мало хто знав, що він в такий спосіб поминає брата, розстріляного в Барселоні багато років тому. Брат був справжнім войовничим анархістом, з гарячою, буйною головою і мужнім серцем. Феліпе дісталися у спадщину його брошури і книжки, але він не підхопив його простреленого прапора. Він вирішив виїхати з Іспанії, щоб уникнути ускладнень, які могли виникнути через ці небезпечні родинні зв'язки. Проте і досі, через двадцять з лишком років, Феліпе в день роковин розстрілу зачиняв майстерню і напивався. При цьому він клявся, що повернеться до Іспанії, кидатиме бомби і помститься за смерть брата. Біко Фіно і Насіб відвели іспанця, що справляв поминки по брату, в кімнату для гри в покер, де він міг пити, скільки йому заманеться, нікому не заважаючи. Феліпе докірливо говорив Насібу: — Що ти зробив, невірний сарацине, з моєю рожевою квіткою, моєю граціозною Габрієлою? У неї були веселі очі, сама вона була немов пісня, немов радість, немов свято. Навіщо ти вкрав її? Ти сам хочеш насолоджуватись нею і тому замкнув її до в'язниці? Підлий буржуй… Біко Фіно приніс пляшку кашаси і поставив її перед шевцем. Доктор пояснив поетові причину збудження іспанця і вибачився за нього: Феліпе людина вихована, шановний громадянин, і тільки раз на рік… — Я все чудово розумію. Зрідка хильнути трохи — це люблять навіть люди із вищого світу. Я також не святеник і ніколи не відмовлюся від ковтка кашаси… Щодо пиятики, то тут Рібейріньйо не був новачком. Він осідлав свого улюбленого коника і розпочав лекцію про різні сорти кашаси. В Ільєусі виробляли чудову марку — «Кана де Ільєус»; цю кашасу майже всю вивозили до Швейцарії, де її пили замість віскі. «Містер — англієць, директор залізниці,— пояснював Рібейріньйо Аржілеу, — не п'є нічого іншого. А він знається на винах, дай боже кожному…» Промова полковника кілька разів перебивалася. Настала година аперитиву, приходили нові відвідувачі, їх рекомендували поетові. Арі Сантос міцно обняв Аржілеу і притиснув його до грудей. Багато з присутніх чули про поета, дехто читав його вірші, але приїзд його до Ільєуса, стверджували всі, увійде в аннали культурного життя міста. Поет був у захопленні і дякував за щиру гостину. Жоан Фулженсіо, вивчивши візитну картку Аржілеу, обережно поклав її до кишені. Зібравши данину за продані квитки і всучивши одну книжку з посвятою Арі, а другу полковнику Мануелу дас Онсасу, Аржілеу всівся за столик разом з Доктором, Жоаном Фулженсіо, Рібейріньйо і Арі, щоб покуштувати славнозвісну «Кану де Ільєус». Попиваючи кашасу в колі щойно придбаних друзів і відкинувши всю бундючність, поет показав себе чудовим оповідачем. Громоподібним голосом він розповів кілька дотепних анекдотів. Голосно сміючись, розпитував про тутешні справи, немовби давно тут жив, а не прибув сьогодні вранці вперше в ці краї. Лише коли йому рекомендували нового відвідувача, він замовкав, щоб дістати з портфеля квитки і книжки. Зрештою, за пропозицією Ньо-Гало, винайшли своєрідний код для полегшення поетової праці. Коли жертва могла придбати і квитки і книги, її рекомендував Доктор, коли доводилося розраховувати тільки на продажу квитків, але не книжки, знайомив Арі. Холостяка або людину без належного достатку рекомендував Ньо-Гало. Даючи згоду, поет трохи опирався: — Зовнішній вигляд часто не відповідає істині… Мені це добре відомо. Інколи той, на якого зовсім не розраховуєш, купує книжку… Та й потім ціна ж не визначена… У веселому колі, до якого долучилися Жозуе, Капітан і Тоніко Бастос, Аржілеу почував себе невимушено. Ньо-Гало запевнив його: — У своєму місті, мій любий, ми не можемо помилитися. Ми знаємо і спроможність, і смаки, і рівень кожного… Увійшов хлопчисько і роздав відвідувачам рекламні листівки цирку, що розпочинав свої гастролі наступного дня. Поет обурився: — Ні, я не можу цього дозволити. Завтра мій вечір. Я навмисне вибрав цей день, бо в обох кінозалах ідуть фільми для молоді, а дорослі рідко їх відвідують. І ось тобі на, з неба падає цирк… — Але, сеньйоре, хіба квитки на вечір продаються не заздалегідь? Хіба за них не заплачено готівкою? Ніяка небезпека вам не загрожує,— заспокоїв його Рібейріньйо. — Ви гадаєте, що я читатиму для порожньої зали? Декламуватиму свої поезії для десятка присутніх? Я маю ім'я, любий сеньйоре, про яке мушу піклуватися, воно популярне і в Бразілії, і в Португалії… — Не турбуйтесь… — сказав Насіб, що стояв поряд із столиком, де сидів іменитий гість. — Це нікчемний мандрівний цирк, який прибув із Ітабуни. В ньому немає тварин, немає навіть пристойних акторів. Лише діти підуть на його вистави. Поета було запрошено на сніданок з Кловісом Костою, — одразу після приїзду він відвідав редакцію «Діаріо де Ільєус». Аржілеу запитав Доктора, чи зможе той трохи згодом провести його до Кловіса. — Звичайно, я з великою радістю проведу нашого вельмишановного гостя. — І поснідаєте разом з нами? — Мене не запрошували… — Але ж мене запросили, а я запрошую вас. Такими сніданками, мій любий, не варто нехтувати. Вони кращі від домашніх, не кажучи вже про сніданки в готелях — ті завжди несмачні і такі мізерні, що й бачити нічого! Коли вони пішли, Рібейріньйо зауважив: — А цей товстун не ловить гав… І квитки продав, і книжки, і на сніданок потрапив. А жере, мабуть, не менше, ніж жібої[69]… — Він один з найвидатніших баїйянських поетів, — запевнив Арі. Жоан Фулженсіо дістав із кишені візитну картку Аржілеу: — У всякому разі, його візитна картка свідчить про це. Ніколи не зустрічав нічого подібного. «Бакалавр…» Уявляєте? Живе на Парнасі… Даруйте, Арі, навіть не читаючи його віршів, я заздалегідь скажу, що вони не для мене. Не може бути, щоб вони були чогось вартими… Жозуе гортав примірник «Топазів», куплений полковником Рібейріньйо, пошепки читаючи окремі поезії. — У них немає життя, це мертві рядки. Та ще й архі-старомодні до всього, немовби поезія не зробила жодного кроку вперед. Сьогодні, у вік футуризму… — Не говоріть такого… Це блюзнірство, — захвилювався Арі.— Послухайте, Жоане, цей сонет. Він божественний. — Арі прочитав заголовок тоном декламатора: — «Рівний рокіт водоспаду». Але далі йому не вдалося нічого прочитати, бо в залі з'явився іспанець Феліпе; ледве тримаючись на ногах і перекидаючи столи, він вигукував, затинаючись, добірною іспанською мовою: — Сарацин, буржуй, шельма! Де моя Габрієла? Що ти зробив з моєю рожевою квіткою, з моєю граціозною… Судки із сніданком для Насіба тепер приносила молоденька каброша, учениця Габрієли. Феліпе, чіпляючись за стільці, намагався дізнатися, де Насіб поховав веселощі і грацію Габрієли. Біко Фіно спробував відвести його назад до кімнати для гри в покер. Насіб непевно розвів руками, немовби вибачаючись за поведінку Феліпе а чи за відсутність граціозної, веселої і квітучої Габрієли. Присутні мовчки спостерігали цю сцену. Де й поділося колишнє пожвавлення, яке панувало в барі, коли вона опівдні приходила в бар з незмінною трояндою в косі? Всі відчували відсутність Габрієли, немовби без неї бар втратив колишнє тепло і затишок. Тоніко порушив мовчанку: — Знаєте, яка назва поетової доповіді? — Ні. — «Туга і сльози». — Ось побачите, помремо від нудоти, — передбачив Рібейріньйо. Про помилки сеньйори Саад


Це був найгірший з цирків. Негреня Туїска хитало головою, зупинившись перед непомітною щоглою, майже такою ж маленькою, як щогла рибальського човна. Менший і жалюгідніший цирк навіть важко було собі уявити. Парусиновий намет був дірявим і нагадував небо серед зоряної ночі або сукню божевільної Марії Me Да. Він був не набагато більшим за крихітну площу рибного базару і ледве вмістився на ній. Якби не виняткова відданість циркові, така властива негреняті Туїсці, він, мабуть, повністю зігнорував би Цирк трьох Америк. Яке убозтво! Хіба може він іти хоч у якесь порівняння з Великим балканським цирком, що має величезне шатро, клітки з тваринами, чотирьох клоунів, карлика і велетня, дресированих коней, хоробрих повітряних гімнастів! Для Ільєуса його приїзд був святом, і Туїска не пропустив жодної вистави. А тут він лише хитав головою. Його маленьке, полум'яне серце було сповнене любові й вірності і до негритянки Раймунди, його матері, що прала і прасувала чужу білизну (їй тепер, на щастя, трохи стало легше, вже не так докучав ревматизм), і до маленької золотокосої Розіньї, доньки Тоніко Бастоса, — його потаємної пристрасті, і до сеньйори Габрієли, і до сеньйора Насіба, і до лагідних сестер Дос Рейс, і до брата Філо, героя шляхів, короля керма, що з почуттям високої гідності водив вантажні автомашини і автобуси. І, нарешті, до цирку. З того дня, як Туїска себе пам'ятає, жоден цирковий намет не ставився у Ільєусі без його активної допомоги і плідної співпраці; він ходив разом із клоуном вулицями міста, допомагав уніформістам, натхненно керував хлоп'ячою клакою[70], виконував різноманітні доручення, був невтомним і потрібним. Він любив цирк не лише як найкращу розвагу, чарівне видовище і низку захоплюючих пригод. Він приходив туди, як у місце, визначене йому долею. І коли Туїска до цього часу не втік ні з жодним із мандрівних цирків, то спричинилася до цього хвороба Раймунди. Його допомоги потребувала родина. Він добував гроші найрізноманітнішими способами, виконуючи обов'язки і ретельного чистильника взуття, і випадкового офіціанта, і продавця солодощів сестер Дос Рейс, і скромного посланця, що передавав записки закоханих, і першокласного помічника араба Насіба під час приготування напоїв для бару. Отож Туїска зітхнув, побачивши, який бідний прибулий цирк. Ледве не розпавшись у дорозі, Цирк трьох Америк добрався нарешті до Ільєуса. Останній хижак — старий беззубий лев — був подарований префектурі в Конкісті на знак подяки за залізничні квитки, оскільки годувати його все одно не було змоги, «Данайський подарунок», — пожартував префект. В кожному місті, де зупинявся цирк, з нього обов'язково тікали актори, навіть не вимагаючи належної платні. Було розпродано все, що продавалось, геть до килимів з манежу. В спискові трупи тепер стояла родина директора: дружина, дві заміжні дочки і одна незаміжня, двоє зятів і один далекий родич, що виконував обов'язки білетера і керував уніформістами. Семеро акторів чергувались на манежі у найрізноманітніших номерах: еквілібристиці, сальто-мортале, ковтанні шпаг і вогню, ходінню по дроту, картярських фокусах, вправах на жердинах, пофарбованих в чорний колір, і акробатиці. Старий директор цирку був клоуном, грав на пилці, і під цю музику танцювали три його доньки. Вся родина об'єднувалась у другій частині програми для інтермедії «Донька клоуна», суміші клоунади і мелодрами, «веселої і зворушливої трагікомедії, що змушує шановних глядачів сміятись і плакати». Як вони дістались до Ільєуса, відомо лише всевишньому. Тут вони сподівалися заробити хоча б на квитки до Баїйї, де мали б змогу приєднатися до якогось більш-менш солідного цирку. В Ітабуні родина майже жебракувала. Гроші на проїзд роздобули три доньки — дві заміжні і незаміжня, ще неповнолітня, — вони танцювали в кабаре. Туїска став для циркачів посланцем божим: він одвів нещасного директора до комісара поліції, щоб одержати звільнення від податку, який бере поліція; до Жоана Фулженсіо, щоб видрукувати програму в кредит; до сеньйора Кортеса, власника кінотеатру «Віторія», щоб попросити безкоштовно старі стільці, непотрібні після реконструкції кінотеатру, і в корчму «Дешева кашаса», що зажила сумнівної слави, аби найняти уніформістів із тамтешніх п'яничок. За все це Туїска одержав роль прислужника в п'єсі «Донька клоуна» (актор, що виконував цю роль раніше, залишив цирк в Ітабуні, не діставши належної йому платні, і поміняв арену на прилавок крамниці). — Директор просто отетерів, коли на його прохання я повторив свою репліку: я все сказав правильно. А він же ще не бачив, як я танцюю… Габрієла радісно плескала в долоні, слухаючи розповідь Туїски про події минулого дня, а також новини із чарівного світу циркового життя. — Ти будеш справжнім актором, Туїско. Завтра я сидітиму в першому ряду. Я запрошу дону Армінду, — казала вона, — і попрохаю сеньйора Насіба, щоб він прийшов теж. Він, звичайно, зможе прийти, залишивши на часинку бар, аби поглянути на тебе… Я буду плескати так, що аж руки болітимуть. — Мати теж прийде. Я її проведу без квитка. Може, після того, як вона побачить мене на арені, дозволить мені піти з ними. Але це дуже бідний цирк… У них так сутужно з грошима. Вони варять собі їсти прямо в цирку, щоб не витрачати грошей на готель. Але в Габрієли була своя певна думка про цирк: — Всі цирки гарні. Можливо, цей розпадеться через різні знегоди, але він усе одно гарний. Над усе в світі я люблю циркові вистави. Вони мені страшенно подобаються. Завтра я неодмінно прийду і плескатиму щосили. Я приведу із собою сеньйора Насіба. Можеш мені повірити. Тої ночі Насіб повернувся дуже пізно. Відвідувачі сиділи в барі до світанку. Після закінчення кіносеансів навколо поета Аржілеу Палмейра зібралось чимало люду. Поет обідав у Капітана, відвідав декого, продав ще кілька примірників «Топазів» і зачарувався Ільєусом. Жебрацький цирк, який він побачив у порту, не міг, звичайно, конкурувати з ним. Розмова в барі затяглася до глупої ночі, поет показав, як він уміє пити. Він називав кашасу «нектаром богів» і «абсентом кабокло»[71]'. Потім Арі Сантос прочитав свої поезії, схвально оцінені маститим гостем: — Яке глибоке натхнення і бездоганна форма! Після довгих наполягань прочитав свої поезії і Жозуе. Він читав модерністські поеми з метою шокувати маститого поета. Але той не був шокований: — Чудово! Я не поділяю поглядів футуристів, але аплодую обдаруванню, в якому б таборі воно не перебувало. Яка сила, які образи! Жозуе капітулював: зрештою, ім'я Аржілеу відоме всім, у нього чимало виданих книжок, він навіть роздає автографи. Жозуе подякував поетові за високу оцінку і попросив дозволу почитати кілька своїх останніх творів. Протягом вечора Глорія не раз з нетерпінням виглядала у вікно, спостерігаючи за баром. І ось вона побачила й почула, як Жозуе, стоячи, декламує вірші, де щедро згадуються перса, сідниці, голі животи, гріховні поцілунки і обійми та оспівуються неймовірні вакхічні оргії. Аплодував навіть Насіб. Доктор згадав ім'я Теодоро де Кастро. Аржілеу підняв чарку: — Теодоро де Кастро! Великий Теодоро! Я схиляюся перед співцем Офенізії і п'ю за його світлу пам'ять! Всі випили. Поет почав пригадувати уривки з поем Теодоро, час від часу перекручуючи текст: У нічній тривожній тиші
Офенізія сумує при вікні…

— Ридає…— поправив Доктор. Після історії Офенізії, яку згадали між тостами, спливли у пам'яті інші; не обминули імен Сіньязіньї і Осмундо, потім перейшли до анекдотів. Насіб реготав… Капітан вдався до свого невичерпного репертуару. Відомий поет розповідав також непогано. Його гучний голос перебивався розгонистим реготом, що перекочувався через майдан і, повторений луною, губився у скелях. Людно і гамірливо було у кімнаті для гри у покер: Амансіо Леал грав з Езекієлом, сірійцем Малуфом, Рібейріньйо і Мануелом дас Онсасом. Насіб прийшов додому зморений, йому смертельно хотілося спати. Він розлігся на ліжкові; Габрієла прокинулась, як завжди, коли він повертався з бару: — Насіб… Так пізно… Ти чув новину? Насіб позіхнув, він дивився на її тіло, що темніло на простирадлах, в цьому тілі для нього щоночі відроджувалась таємниця; легеньке полум'я бажання загорілося між утомою і сном. — Страшенно хочу спати. Яка там ще новина? Він простягнувся на ліжку, поклав ногу на стегно Габрієли. — Туїска тепер актор. — Актор? — Саме так. В цирку. Він буде грати… Рука араба зморено піднімалася вгору по її ногах. — Грати? В цирку? Не розумію, про що ти говориш. — А що тут розуміти? — Габрієла сіла на ліжку, бо хіба можна мовчати, коли назрівають такі сенсаційні події? — Він забігав до нас по обіді і розповів… — Вона полоскотала заснулого Насіба, щоб розбудити його. — Хочеш? — Насіб задоволено розсміявся. — Ну гаразд… Але вона розповідала про Туїску і про цирк: — Ти міг би завтра зі мною і доною Арміндою піти й подивитись на Туїску? Залиш на часинку бар, нічого не трапиться. — Завтра ні. Завтра ми йдемо з тобою на літературний вечір. — Куди? — На літературний вечір, Біє. Приїхала одна освічена людина, поет. Він пише вірші і вкладає в них усе, що почуває. Він дуже розумний, досить сказати, що він двічі бакалавр… Надзвичайно вчений… Сьогодні всі відвідувачі юрмилися навколо нього. Він майстерно сперечається і чудово читає вірші… Прямо вражає своїм читанням! Завтра він робитиме доповідь в префектурі. Я купив два квитки для нас з тобою. — А що це таке — доповідь? Насіб розгладив вуса: — Це тонка штуковина, Біє. — Цікавіша, ніж кіно? — Складніша… — Краща ніж цирк? — Навіть у порівняння не йде. Цирк — це для дітей. Щоправда, коли в програмі є цікаві номери, можна дивитися. Але такі вечори, як завтра, бувають у нас рідко. — А що там ще буде? Музика, танці? — Музика… Танці…— Насіб розсміявся. — Тобі ще слід багато дечого взнати, Біє. Нічого такого там не буде. — А що ж там буде, якщо це краще, ніж кіно і цирк? — Я тобі зараз поясню. Послухай. На таких вечорах хто-небудь виступає — поет або бакалавр, який читає про що-небудь. — Про що? — Ну так, про що-небудь. Цей буде розповідати про сум і сльози. Він говорить, а ми слухаємо. Габрієла злякано розплющила очі: — Він говорить, а ми слухаємо? А потім? — Потім він закінчує, а ми аплодуємо. — І все? І нічого більше? — І нічого більше, але весь сенс у тому, що він розповідає. — А що він розповідає? — Гарні слова. Інколи говорить незрозуміло, до пуття не збагнеш. Але коли оратор путящий… — Він розповідає, а ми слухаємо… І ти це порівнюєш з кіно або з цирком, подумай лишень! Ти такий освічений! Адже нічого кращого немає в світі над цирк! — Послухай, Біє, я вже казав тобі: тепер ти не якась там служниця. Тепер ти сеньйора. Сеньйора Саад. Ти повинна зрозуміти це. Буде літературний вечір, там виступатиме відомий поет. Зійдуться кращі люди Ільєуса. Ми теж мусимо бути там. Не можна нехтувати такою важливою справою заради того, щоб відвідати цей нікчемний цирковий балаган. — Невже не можна? Але чому? Її ображений голос схвилював і розчулив Насіба. Він погладив Габрієлу по спині: — Тому що не можна, Біє. Що скажуть люди? Що скаже товариство? Цей бевзь Насіб — невіглас, він не пішов на виступ поета, а сидить в нікчемному цирковому балагані. А потім? У барі всі обговорюватимуть виступ поета, а я почну розповідати дурниці про цирк? — Тепер я зрозуміла… Ти не зможеш прийти… Жаль… Бідний Туїска. Йому так хотілося, щоб сеньйор Насіб прийшов. І я пообіцяла. Але тобі не можна, ти маєш рацію. Я скажу Туїсці. І буду плескати за себе і за сеньйора Насіба. — Габрієла засміялася, пригорнувшись до Насіба. — Послухай, Біє, тобі треба багато чому вчитись, ти сеньйора. Тобі слід жити і поводитись так, як личить дружині комерсанта, а не простій жінці. Тобі необхідно бувати скрізь, де збирається верхівка міста, щоб спостерігати і вчитися, адже ти сеньйора. — Отже, я не зможу?.. — Що? — Піти завтра в цирк. З доною Арміндою. Він перестав її гладити: — Я ж уже сказав тобі, що придбав квитки для нас обох. — Він розповідає, а ми слухаємо… Мені це не до вподоби. Я не люблю цей твій «квіт суспільства». Всі в розкішному одягові, а від жінок мені аж нудно стає, не подобаються вони мені. А в цирку так гарно! Дозволь мені сходити в цирк, Насібе. А поета я послухаю іншим разом. — Не можна, Біє,— він знову погладив її.— Поет виступає не щодня… — І цирк також… — На вечір ти не можеш не піти. Мене і так уже запитують, чому тебе ніде не видно? Всі кажуть, що це погано. — Але ж я хочу ходити в бар, в цирк, гуляти по вулиці. — Ти хочеш бувати лише там, де тобі не можна бувати. Коли ти нарешті зрозумієш, що ти моя дружина, що ми з тобою одружились і що ти жінка статечного, заможного комерсанта? Що ти вже не… — Ти гніваєшся, Насібе? Чому? Адже я нічим не завинила… — Я хочу, щоб ти була гідною синьйорою, щоб тебе прийняв вищий світ. Хочу, щоб усі тебе шанували і ставились до тебе, як належить. Хай вони забудуть, що ти була куховаркою, що ходила босою, прийшла в Ільєус з біженцями і що в барі до тебе ставились легковажно. Зрозуміло? — Я не звикла до цього всього. Мене просто нудить від твого оточення. Я народилася і зросла серед нестатків — тому багатство не для мене. Що ж мені робити? — Будеш вчитися. А ти думаєш, хто ці нафарбовані сеньйори? Робітниці з плантацій. Просто вони дечому навчилися. Настала тиша, сон знову почав змагати Насіба, рука його лежала на тілі Габрієли. — Дозволь мені сходити в цирк, Насібе. Тільки завтра… — Не підеш, я вже сказав. Будеш зі мною на вечорі, і годі розмов. Він повернувся спиною до Габрієли і натягнув на себе простирадло. Йому бракувало її тепла, він звик спати, поклавши ногу їй на стегно. Але ж він мав удавати розгніваного її впертістю чоловіка. До якого часу Габрієла буде ухилятися від життя суспільства? Коли вона почне поводитись так, як личить порядній жінці, його дружині? Зрештою, він не якийсь там злидар, він сеньйор Насіб А. Саад, що має кредит на біржі, власник найкращого у місті бару, секретар Комерційної асоціації, у нього рахунок у банку, і всі впливові люди Ільєуса — його друзі. Останнім часом, велись розмови навіть про його обрання до правління клубу «Прогрес». Габрієла ж сидить дома, а коли й виходить, то лише в кіно з доною Арміндою або на недільну прогулянку з ним, немовби нічого і не змінилося у її житті, немовби вона та сама Габрієла без роду і племені, яку він розшукав на невільницькому ринку, немовби вона не стала сеньйорою Саад. Після тривалої боротьби Насібові все ж таки вдалося переконати її не приходити із судками в бар, — вона навіть плакала. Але ще важче було примусити Габрієлу носити взуття. Насіб просив її не розмовляти голосно в кінотеатрі, не афішувати свою дружбу із служницями, не пересміюватись, як раніше, з відвідувачами бару, не приколювати до кіс троянду, коли вони виходять на прогулянку! А тепер вона не хоче йти на літературний вечір через якийсь нікчемний цирк… Габрієла скрутилася клубочком. Чому Насіб так спалахнув? Він образився, повернувся до неї спиною і навіть не торкнувся її. Габрієлі бракувало звичної ваги його ноги на стегні. І звичних пестощів, і звичної світлої радості. А може, він розгнівався на Туїску за те, що той найнявся в артисти, не порадившись з ним? Туїска був невід'ємною часткою бару, там у нього стояв ящик із щітками і гуталіном, він допомагав Насібу в дні великого напливу відвідувачів. Ні, Насіб розгнівався не на Туїску, а на неї. Він не хотів, щоб вона пішла в цирк, але чому? Він хоче повести її до великої зали префектури слухати поета. А це не для неї! В цирк вона змогла б піти у старих туфлях, де так вільно почувається пальцям. А в префектуру треба одягати шовкову сукню, взувати нові, тісні туфлі. Там збереться уся ільєуська знать, всі ці жінки, що з погордою дивляться на неї і потай насміхаються. Ні, вона не хоче туди йти. І чого Насіб так наполягає? Він не захотів, щоб вона ходила в бар, а їй там так подобалось… Він ревнував її, але ж це так смішно. Вона перестала туди ходити, вдовольнила його дивацтво і, боячись його образити, поводилась дуже скромно. Але навіщо примушувати її робити те, до чого в неї не лежить серце, те, що їй гидко? Цього вона не могла збагнути. Насіб добрий, які можуть бути сумніви? Хто це відкидає? Але чому він розгнівався і одвернувся від неї, коли вона попросила його пустити її в цирк? Він сказав, що вона тепер сеньйора, сеньйора Саад. Але ж вона не сеньйора, вона Габрієла. І вищий світ їй не до вподоби. Ось молодики з того вищого світу — інша справа… Та й вони їй не подобались, коли збирались у якихось важливих справах. Тоді вони були такі серйозні, не жартували з нею, не усміхались. Їй подобається цирк, — в світі немає нічого кращого над цирк. А тим паче, коли ще й Туїска бере участь у виставі… Вона просто помре з горя, коли не побачить його… Навіть коли їй доведеться утекти тайкома… Неспокійно повертаючись уві сні, Насіб поклав ногу на стегно Габрієли і одразу ж заспокоївся. Вона відчула звичну вагу і не захотіла його образити. Наступного ранку, йдучи в бар, Насіб попередив Габрієлу: — Після аперитиву я прийду додому пообідати і приготуватися до вечора. Я хочу, щоб ти пішла туди гарно вбрана, в гарній сукні, щоб усі жінки тобі заздрили. Так, саме тому він і купував їй шовкові сукні, туфлі, капелюшки, навіть рукавички. Він дарував їй каблучки, намисто із справжнього коштовного каміння, браслети. Він не шкодував грошей, він хотів, щоб вона була одягнена, як найзаможніші сеньйори, немовби це заступить її минуле, прикриє опіки, одержані біля кухонної плити, і манери простої служниці. Сукні Габрієли висіли в шафі, а вона ходила по кімнатах у ситцевому халатику, в хатніх капцях на босу ногу або й просто боса, готувала їжу, прибирала чи сиділа і бавилася з котом. Що з того, що він найняв двох служниць? Покоївку Габрієла вигнала геть, навіщо їй покоївка? Щоправда, вона погодилася віддавати білизну пралі — матері Туїски Раймунді, та й то лише з єдиною метою — дати старій заробити. Дівчинці на кухні теж не залишалося роботи. Габрієла не хотіла ображати Насіба. Вечір у префектурі було призначено на восьму годину і початок вистави в цирку теж на восьму. Дона Армінда сказала, що такі вечори тривають не більше години, а Туїска виступав у другому відділі циркової програми. Жаль, звичайно, що доведеться пропустити перший — клоуна, номер на трапеції, дівчинку на дроті. Але вона не хотіла ображати чоловіка, не хотіла його гнівати. Під руку з Насібом, пишно одягнена, наче принцеса, в голубій весільній сукні, в тісних туфлях, вона пройшла вулицями Ільєуса і незграбно подолала сходи префектури. Араб зупинявся, вітався з друзями і знайомими, жінки оглядали Габрієлу з ніг до голови, перешіптувались і усміхалися. Вона почувала себе ніяково, була збентежена і налякана. В парадній залі було багато чоловіків, вони стояли, а в глибині сиділи жінки. Насіб відвів Габрієлу у другий ряд, посадовив її і відійшов убік, де стояли і розмовляли Тоніко, Ньо-Гало, Арі. Габрієла сиділа, не знаючи, що робити. Поруч з нею була дружина доктора Демосфенеса, манірна особа з лорнетом і в хутрі — а яка ж стояла спека! Вона кинула на Габрієлу швидкий погляд, відвернулася і почала розмову з дружиною прокурора. Габрієла почала роздивлятися залу, яка була дуже гарною, аж очі вбирала. Потім обернулася до лікаревої дружини і запитала: — Коли це все закінчиться? Навколо засміялися. Габрієла зовсім зніяковіла. Навіщо Насіб змусив її прийти? Все це так їй не до вподоби. — Ще й не починалося. Нарешті якийсь огрядний чоловік в сорочці з накрохмаленою манишкою вийшов разом з Езекієлом Прадо на естраду, де стояли два стільці і столик з карафкою та склянкою. Всі зааплодували, Насіб усівся поруч з Габрієлою. Сеньйор Езекієл встав, прокашлявся і налив води у склянку. — Шановні друзі! Сьогоднішній день — незабутня дата в календарі інтелектуального життя Ільєуса. Наше культурне місто з гордістю і хвилюванням приймає видатного поета Аржілеу Палмейру, чий натхненний виступ, присвячений… І поїхав… і поїхав… Він просторікував, а ті, що сиділи в залі, слухали. Слухала і Габрієла. Час від часу в залі аплодували. Аплодувала й вона. Вона думала про цирк, мабуть, вистава уже почалася. Добре, що там завжди запізнювались, щонайменше на півгодини. До заміжжя вона двічі побувала з доною Арміндою у Великому балканському цирку. Призначена на восьму вистава звичайно починалася лише о пів на дев'яту, а бувало й пізніше. Габрієла поглянула на величезного, немов шафа, годинника в глибині зали. Він голосно цокав, і це її розважало. Сеньйор Езекієл говорив красномовно, правда, слів вона не розбирала. Голос адвоката жебонів, наче струмок, перепліскувався, заколисував, навіював сон. Але заснути не дозволяло цокання годинника, чиї стрілки невмолимо рухали час уперед. Гучні аплодисменти порушили дрімоту Габрієли, прокинувшись, вона запитала Насіба: — Уже закінчилось? — Вступне слово. Зараз виступатиме поет. Підвівся товстун у накрохмаленій манишці, йому зааплодували. Він дістав із кишені величезний аркуш паперу, розгладив його, відкашлявся, як сеньйор Езекієл, тільки голосніше, і сьорбнув води із склянки. По залі перекотився його громовий голос: — Любі сеньйорити — букети квітучого саду, яким є ваш Ільєус! Доброчесні сеньйори, котрі полишили святе родинне вогнище, щоб послухати мене і поаплодувати мені! Славнозвісні сеньйори, що створили на березі Атлантики ільєуську цивілізацію!.. Товстун сипав словами, інколи перепочивав і пив воду, відкашлювався, витирав носовою хусткою спітніле обличчя; здавалося, що він ніколи не закінчить. Його промова була переповнена поезією. Кілька громоподібних фраз, потім голос промовця м'якшав, теплів, і йшла трагічна тирада: — Сльози неньки над трупом маленького сина, якого покликав всевишній, це святі сльози. Почув я: «Сльоза материнська, сльоза…» Тепер задрімати майже не вдавалося. Габрієла заплющувала очі, щойно починалося читання віршів, відводила погляд від годинника і намагалася не думати про цирк. Раптом вірші закінчились, але голос поета одразу ж загримів з новою силою. Габрієла здригнулася і запитала Насіба: — Уже кінчає? — Тихо! — зашипів Насіб. Але і його хилило на сон, Габрієла це бачила. Незважаючи на те, що він удавав із себе уважного слухача, втупившись очима у поета, йому доводилось докладати чимало зусиль, аби не заснути тоді, як поет починав читати довжелезні вірші. Насіб прокидався, коли починалися аплодисменти, теж плескав у долоні і говорив, звертаючись до дружини доктора Демосфенеса, що сиділа поруч: — Який талант! Габрієла дивилася на стрілки годинника — дев'ята година, дев'ята година десять хвилин, дев'ята година п'ятнадцять хвилин. Перша половина циркової вистави, мабуть, уже підходила до кінця. Навіть коли вона почалася із запізненням, то все одно закінчиться не пізніше о пів на десяту. Правда, буде антракт, можливо, вона і встигла побачити б другий відділ, де виступатиме Туїска. Але ж, з усього видно, цей поет ніколи не закінчить… Росіянин Яків спав, сидячи на стільці. Містер, що влаштувався біля дверей, давно зник. Тут антракту не було. Ніколи їй не доводилося бути присутньою на такому нудному вечорі. Товстун випив води, їй також захотілося пити. — Я хочу пити… — Цить… — Коли це закінчиться? Поет перегортає аркуші один за одним і довго читає кожний з них. Коли Насібові теж не подобається, коли він куняє, то чого ж він прийшов? Дивно, адже він заплатив за квитки, залишив без догляду бар, не пішов у цирк. Габрієла не розуміла… Та ще й розгнівався, повернувся до неї спиною, коли вона попросилася в цирк. Дивно! Гучні аплодисменти, заскрипіли стільці, всі рушили до естради. Насіб повів туди Габрієлу. Поетові тиснули руку, говорили компліменти: — Чудово! Неперевершено! Яке натхнення! Який талант! Насіб також сказав: — Мені дуже сподобалось… Нічого йому не сподобалось, він говорив неправду, вона знала, коли йому подобається. Він навіть задрімав, навіщо ж він бреше? Вони почали прощатися із знайомими. Доктор, сеньйор Жозуе, сеньйор Арі, Капітан не відпускали поета. Тоніко підійшов з доною Олгою, скинув капелюха. — Доброго вечора, Насібе. Як поживаєте, Габрієло? Дона Олга усміхнулася. Сеньйор Тоніко поводився надзвичайно коректно. Цей сеньйор Тоніко, рідкісний красень, найвродливіший чоловік у Ільєусі, був надто спритним хлопцем. В присутності дони Олги він обертався на святого. Але коли її не було, він ставав солодкослівним закоханим, пригортався до Габрієли, називав її кралечкою, адресував їй повітряні поцілунки. Він приходив на Лайдере і зупинявся біля її вікна, коли вона була вдома. Після весілля він почав називати Габрієлу «донечкою». Саме він, з його слів, переконав Насіба в необхідності одруження з Габрієлою. Тоніко приносив їй цукерки, не спускав з неї очей, брав за руку. Цікавий молодик і напрочуд вродливий. Вулицями гуляли люди. Насіб поспішав — у барі зараз багато відвідувачів. Габрієла теж поспішала до цирку. Насіб не провів її додому, попрощався на пустельному схилі. Ледве він зник за рогом, як вона мало не бігцем повернулася назад. Треба було пройти так, щоб її не помітили з вікна бару, тому Габрієла не хотіла йти дорогою через Уньан. Вона пішла набережною; сеньйор Мундіньйо в цей час входив у двері свого будинку і зупинився поглянути на Габрієлу. Вона обминула бар і хутко пішла до порту. Там Габрієла побачила вбогий, тьмяно освітлений цирк. Гроші вона тримала затисненими в кулаці, але ніхто не торгував квитками. Габрієла розсунула парусинові стіни і увійшла. Другий відділ уже розпочався, але вона не бачила Туїски. Вона влаштувалася на гальорці і почала уважно стежити за п'єсою. Як цікаво! Аж ось з'явився Туїска, такий смішний у невільницькому одязі. Габрієла заплескала в долоні і, не стримавшись, гукнула: — Туїско! Негреня не почуло. Спектакль був сумним: бідолашного клоуна кидає зрадлива дружина. Але траплялися і веселі місця; коли всі сміялися, сміялася і Габрієла, плескаючи Туїсці. Раптом вона відчула на потилиці подих чоловіка і почула голос: — Що ви тут робите, серденько? Поруч з нею стояв сеньйор Тоніко. — Я прийшла подивитися на Туїску. — А коли Насіб дізнається? — Він не дізнається… Я не хочу, щоб він дізнався. Він такий гарний. — Не турбуйтеся, я не скажу. Як швидко все закінчилося, а було ж так цікаво! — Я проведу вас… Біля входу він сказав (ох, і зух цей сеньйор Тоніко!): — Ходімо через Уньан, перейдемо пагорбом, щоб не проходити повз бар. Вони йшли швидко. Потім зникли ліхтарі, а сеньйор Тоніко все говорив, і голос у нього був такий вкрадливий. Він найвродливіший чоловік у Ільєусі.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка