Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка17/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Про кандидатів і водолазів


Протягом кількох місяців видовище це повторювалось майже щоденно, і все ж мешканцям Ільєуса не набридало милуватися водолазами. В скафандрах з металу і скла вони здавалися істотами з іншої планети, що висадилися в бухті. Вони занурювались у воду там, де річка впадала в море. Спершу все місто виходило до причалів біля пагорба Уньан, щоб побачити їх ближче. Дії водолазів, їхній спуск під воду, робота нагнітальних помп, вирування води, повітряні бульби, що піднімаються з глибини, — все це супроводжувалось вигуками. Прикажчики полишили крамниці, вантажники — мішки з какао, куховарки — каструлі, швачки — шитво, Насіб — свій бар. Були й такі, що наймали човни і цілоденно кружляли навколо буксирів. Головний інженер, червонощокий парубок (Мундіньйо попрохав міністра надіслати на цей раз неодруженого фахівця, аби уникнути неприємностей), викрикував накази. Дона Армінда жахалася при вигляді чудовиськ у скафандрах. — І чого тільки не повигадують! Адже, коли я розповім про це небіжчику чоловіку під час сеансу, він назве мене брехухою. Не дожив, бідолаха, а то сам би переконався. — Та і я ніколи б не повірила, якби не бачила на власні очі. Треба ж таке — опускатися на морське дно… Ніколи б не повірила, — признавалася Габрієла. Люди юрмилися на причалі Уньан, на осонні, а сонце припікало з кожним днем все відчутніше. Збирання врожаю підходило до кінця, какао сохло в баркасах і в печах, наповнювало склади експортних фірм і трюми пароплавів компаній «Баїйяна», «Костейро», «Ллойд». Коли один з цих пароплавів заходив у порт або залишав його, буксири і драги відпливали вбік, звільняючи прохід, але потім знову поверталися на місце — роботи провадились прискореними темпами. Водолази були найпомітнішою сенсацією року. Габрієла розповідала доні Армінді і негреняті Туїсці: — Кажуть, що на дні моря краще, ніж на землі. Там все є: і пагорб більший від Конкісти, і різнобарвні риби, і підводні луки, де вони пасуться, і сад з квітами кращий, ніж сад префектури. Там є навіть дерева та інші рослини, є місто. І затонулий пароплав. Негреня Туїска висловило сумнів: — По-моєму, там лише пісок та затонулі дерева барауна. — Дивак ти. Я ж маю на увазі глибокі місця, що знаходяться далеко від берега. Мені це розповідав один юнак, студент, він читав багато книжок і знав геть все на світі. Я була служницею у їхньому будинку. Він мені багато чого розповідав. Габрієла усміхнулася. — Який збіг обставин! — вигукнула дона Армінда. — Я нещодавно бачила уві сні юнака, що стукав у двері будинку сеньйора Насіба. В руках він тримав віяло, затуляв ним обличчя і запитував про тебе. — Тіпун вам на язик, доно Арміндо! Невже це віщий сон? Увесь Ільєус цікавився станом робіт у порту. Не лише водолази, але й драги викликали захоплення і здивування. Вони вигрібали пісок, поглиблювали дно бухти, прокопували і розширювали проходи. Шум, яким супроводжувалась їхня робота, скидався на гуркіт землетрусу, немовби ці машини перевертали саме життя міста, назавжди змінюючи його. Прибуття драг змінило співвідношення політичних сил в Ільєусі. Авторитет полковника Раміро Бастоса, що і так значно похитнувся, загрожував розсипатись від могутнього удару, завданого йому драгами та буксирами, екскаваторами та інженерами, водолазами і техніками. Кожний ківш піску, піднятого із дна, за словами Капітана, позбавляв полковника Раміро ще десятка голосів. Політична боротьба загострилась, стала жорстокішою з того вечора, коли прибули буксири (в той день відбулося весілля Насіба і Габрієли). Та й сам вечір був тривожним: прихильники Мундіньйо святкували перемогу, а прихильники Раміро Бастоса посилали крізь зуби погрози. В кабаре відбулася бійка; Дора Ку де Жамбо була поранена в стегно, коли, стріляючи по лампах, до приміщення вдерся Лойріньйо та жагунсо. Якщо вони, — а це було з усього видно, — задумали відлупцювати старшого інженера, щоб він забрався із Ільєуса геть, то їхній замір не вдався. Серед того гармидера, що зчинився, Капітану та Рібейріньйо пощастило вивести червонощокого інженера, який, між іншим, бився не так уже й погано: пляшкою віскі він розбив голову своєму супротивнику. Як пізніше розповідав сам Лойріньйо, план розроблявся погано, та ще й поспіхом. Наступного дня «Діаріо де Ільєус» виголошувала: «Старі господарі краю, заздалегідь відчуваючи себе переможеними, знову вдалися до тих методів, які застосовувались біля тридцяти років тому! Скинувши маски, вони виявились, як і колись, ватажками жагунсо — і не більше! Але вони помиляються, вважаючи, що залякають кваліфікованих інженерів і техніків, відряджених урядом для поглиблення фарватеру бухти, якими керує достойний натхненник прогресу Раймундо Мендес Фалкан усупереч антипатріотичному вереску розбійників, що узурпують владу. Ні, вони нікого не залякають! Прихильники розвитку району какао відкидають подібні методи боротьби. Але коли вони все ж таки будуть втягненими у бійку своїми підлими противниками, то зуміють дати їм належну відсіч. Жодного інженера не вдасться більше вижити з Ільєуса. Цього разу не допоможуть ніякі обставини». Стаття в «Діаріо де Ільєус» викликала сенсацію. З фазенд Алтіно Брандана і Рібейріньйо прибули жагунсо. Інженери протягом певного часу ходили по вулицях у супроводі цих дивних охоронників. Уславлений своїми бандитськими звичками косоокий Лойріньйо очолював жагунсо Амансіо Леала і Мелка Тавареса, серед яких був негр на ймення Фагундес. Але коли не брати до уваги кількох сутичок в будинках розпусти і неосвітлених завулках, то нічого серйозного не сталося. Роботи тривали, людьми з буксирів і землечерпалок, як і раніше, захоплювалося все місто. До Мундіньйо Фалкана приєднувались щодня нові фазендейро. Збулося пророцтво полковника Алтіно: у Раміро Бастоса залишалося все менше прихильників. Його сини і друзі вірно оцінювали становище, що склалося. Тепер вони покладалися лише на зв'язки Раміро в урядових колах і на невизнання там перемоги опозиції, якщо вона буде одержана. Про це говорили обоє синів Бастоса (доктор Алфредо теж перебував у цей час в Ільєусі) і двоє його найвідданіших друзів — Амансіо і Мелк, які мали підготувати вибори по-давньому: забезпечивши нагляд над виборчими пунктами, дільницями і списками. Перевірений метод, що вимагав мінімальних витрат. Таким чином, перемога в провінції буде забезпечена. На жаль, в Ільєусі і в Ітабуні — найбільших містах округу — тепер важко застосовувати без певного ризику подібні методи. Алфредо розраховував на абсолютні гарантії губернатора, немовби Мундіньйо і його люди ніколи не доможуться визнання, навіть коли одержать на виборах лев'ячу частку голосів. Ні, губернатор не згодиться віддати зону какао, найзаможнішу й найперспективнішу зону штату, в руки честолюбних опозиціонерів, прихильників Мундіньйо. Безглуздою є навіть думка про це. Старий полковник слухав, поклавши підборіддя на золоте руків'я костура. Його пригаслі очі звузились. Така перемога гірша від поразки. Раніше він не потребував допомоги губернатора. Він завжди сам вигравав битву, за нього голосували всі. І ще жодного разу йому не доводилося гільйотинувати противників у мить визнання їхніх повноважень. А сьогодні Алфредо і Тоніко, Амансіо і Мелк говорили про це спокійно і не розуміли, як жорстоко вони його принижують. — Ні, до цього справа не дійде. Ми переможемо під час голосування! Те, що Мундіньйо Фалкан виставив свою кандидатуру у федеральну палату, надихнуло його противників. Не було сумнівів, що він становив би для них більшу небезпеку, коли б згодився балотуватися на посаду префекта. Адже він зажив популярності в Ільєусі, став впливовою людиною. Переважна більшість міських виборців голосувала б за нього, і він майже напевне був би обраний. — Забезпечити наслідки виборів колишніми методами тепер дуже важко, — зауважив Мелк Таварес. Проте обрання Мундіньйо до федеральної палати залежить від наслідків голосування по всій восьмій виборчій окрузі, до якої входить не лише Ільєус, але й Белмонте, й Ітабуна, і Канавієйрас, і Уна — какаові муніципалітети, що висувають двох депутатів. За одного з них голосують Ільєус, Ітабуна і Уна. Уну, власне, не варто брати до уваги, голосів там не густо. Але вага Ітабуни у виборах тепер майже дорівнювала Ільєусові, а там влада твердо належала Арістотелесу Піресу, що був цілком зобов'язаний своєю політичною кар'єрою Раміро Бастосу. Хіба не Раміро зробив його помічником комісара в колишньому районі Табокас? — Арістотелес, — сказав Раміро, — голосуватиме за того, на кого я покажу. Федеральні депутати не залежали від муніципальної політики і ще менше — депутати від столиць штатів. Їхні кандидатури народжувалися під час переговорів губернатора і федерального уряду. Теперішній депутат від Ільєуса та Ітабуни (другий був обраний від Белмонте і Канавієйраса) з часу останніх виборів з'являвся в зоні лише один раз. Це був лікар, що жив у Ріо і якому протегував федеральний сенатор. Зайняти цю посаду в Мундіньйо не було ніяких шансів. Навіть коли б він пройшов в Ільєусі, то в Ітабуні, Уні і сільських районах наслідки виборів завжди можна підтасувати. — Це все одно, що полювати без собаки… — підсумував Амансіо. — Він повинен провалитися! Наше завдання розбити його, і почнемо ми з Ільєуса. Він повинен бути знищений, — вимагав Раміро. Супротивники Бастоса, мабуть, висунуть Капітана на посаду префекта, а Езекієла Прадо — до палати штату. Кандидатуру адвоката Раміро не брав до уваги. Поза всяким сумнівом, буде обрано Алфредо. Езекієлу під силу лише судові справи, різноманітні заплутані махінації та ще промови у святкові дні. До того ж він занадто прославився своїми пригодами, пиятикою і скандалами з жінками. А йому ж, як і Мундіньйо, треба зібрати голоси по всій виборчій окрузі. — Він не становить небезпеки, — твердив Амансіо. — Йому б не завадило запам'ятати, що піджак не лицюють… Обрання ж Капітана цілком залежало від голосування в муніципалітеті Ільєуса. Він був небезпечним противником, і сам Раміро визнавав це. Капітана треба перемогти в провінції, оскільки в місті це може не вдатись. Його батька, Казузіньйо, переможеного Бастосом, в Ільєусі пам'ятали як порядну людину і зразкового адміністратора. Вперше він забрукував вулицю — вона і досі називається вулицею Паралелепіпедів. Розпланував перший майдан, посадив перший сад. Чесний до фанатизму, він залишався вірним Бадаро, витративши все, що мав, на безнадійну боротьбу з Бастосами. Його ім'я ще й дотепер було символом благородства, порядності і самопожертви. А втім, авторитет Капітана залежав не лише від доброї слави його батька — до нього самого населення Ільєуса ставилося з великою симпатією. Уродженець Ільєуса, він довго жив у великих містах, що наклало на його зовнішність відбиток цивілізації, був визнаним оратором і користувався в Ільєусі помітним впливом. Від батька Капітан успадкував пристрасть до пафосу і до героїчних жестів. — Небезпечна кандидатура… — не міг не визнати Тоніко. — У нього чимало друзів, і він дуже популярний, — погодився Мелк. — Все залежить від того, хто буде нашим кандидатом. Раміро Бастос назвав Мелка, — адже він уже був головою муніципальної ради. Кум Амансіо ще раніше відмовився зайняти будь-яку політичну посаду, оскільки йому не пропонували балотуватися. Але Мелк теж відмовився: — Дякую, але це мені ні до чого. Як на мене, то ця посада не для фазендейро… — Чому? — Тому, що люди хочуть бачити при владі дещо досвідченіших діячів; кажуть, що фазендейро ніколи займатися управлінням міста, та до того ж ми, як водиться, мало тямимо в цій справі. Відверто кажучи, вони не далекі від істини… Часу нам справді не вистачає… — Правильно, — сказав Тоніко. — Люди вимагають діяльнішого префекта, він має бути міським жителем. — Називайте ім'я. — Тоніко! А чому б і ні? — запропонував Амансіо. — Я?! Не доведи господи! Я не створений для влади. Якщо я і займаюся трохи політикою, то лише завдяки батьку. Ні, ні, я не можу бути префектом. Мене цілком влаштовує моя контора. Раміро стенув плечима, дане питання навіть не варто було обговорювати. Тоніко в префектурі… Хіба що заради того, аби приміщенням муніципалітету заволоділи повії. — Я бачу лише дві кандидатури, варті уваги, — сказав він. — Або Маурісіо, або доктор Демосфенес. Більше нам нікого висунути. — Доктор Демосфенес живе в Ільєусі не більше чотирьох років. Він приїхав пізніше від Мундіньйо. Це не те ім'я, яке змогло б протистояти Капітану, — заперечив Амансіо. — А я вважаю, що він пасує для цього краще, аніж Маурісіо. Взяти до уваги хоча б те, що він відомий лікар, піклується про спорудження лікарні. А в Маурісіо безліч ворогів. Вони зважили шанси обох кандидатів, обговорили переваги і вади кожного з них. Зрештою, вирішили зупинитися на кандидатурі адвоката, хоча скнарість і зажерливість, безмежне лицемірне пуританство, святенництво, відданість служителям культу робили його мало популярним на цій землі атеїстів. А втім, і доктор Демосфенес не користувався особливими симпатіями. Справді, він непоганий лікар, та немає в місті самозакоханішої, бундючнішої людини і найнепримиреннішого прибічника закостенілих пережитків, ніж він. — Це знаючий лікар, але його хвалькуватість уїлася вже всім у печінки, — висловив загальну думку Амансіо. — У Маурісіо, правда, чимало ворогів, але немало й таких, що підуть за ним. Він добре говорить. — Він віддана людина, — останнім часом Раміро особливо навчився цінувати відданість. — І все ж він може програти. — А треба виграти. І виграти тут, в Ільєусі. Я не хочу потім просити допомоги в губернатора, щоб зітнути голову будь-кому. Я хочу виграти! — Полковник нагадував зараз уперту дитину, що вимагає іграшку. — Я кину все, коли мені доведеться триматися при владі ціною чужого авторитету. — Ви маєте рацію, куме, — сказав Амансіо. — Але для цього народ неодмінно треба трохи полякати. Пустити в місто кількох жагунсо. — Робіть усе, що ви вважаєте за потрібне, але вибори ми мусимо виграти! Вони обговорили також кандидатури до муніципальної ради. Від опозиції, як водилося, обирався один радник. За традицією, це був старий Онорато, опозиціонер лише за назвою, зобов'язаний Раміро за якісь послуги. З часом він став більшим прихильником уряду, аніж його колеги по муніципалітету. — Цього разу вони не ввели його до списку. — Буде обрано Доктора. Можете не сумніватись. — Ну, що ж. Він людина ділова. Але один він — це ще не опозиція. Полковник Раміро симпатизував Доктору. Він захоплювався його вченістю, знанням історії Ільєуса, любив слухати його оповідання про минуле і химерні перекази з життя родини Авілів. Доктор прикрасив би муніципальну раду і, нарешті, почав би голосувати разом з усіма, як старий Онорато. Навіть сьогодні, коли прогнози наступної виборчої кампанії були не зовсім втішними, коли тінь поразки бовваніла попереду, Раміро все ще залишався першою величиною в місті; він був просто чудовим, великодушно віддаючи одне місце опозиції і бажаючи бачити на ньому найблагороднішого свого супротивника. Амансіо передбачав перемогу: — Розраховуйте на мене, куме Раміро. Допоки Господь дарує мені життя, ніхто на вулицях Ільєуса не буде насміхатися з мого кума. Вони не знатимуть радощів перемоги на виборах. Розраховуйте на нас — на мене і на Мелка. Але цієї гарячої весни і друзі Мундіньйо почали діяти активніше. Рібейріньйо майже не сидів на місці. Він їздив з округи в округу, маючи намір об'їхати увесь район. Капітан теж побував в Ітабуні, Піранжі, Агуа-Преті. Після повернення він порадив Мундіньйо негайно вирушити до Ітабуни. — В Ітабуні навіть дурень не буде за нас голосувати. — Чому? — Ви коли-небудь чули про уряд Бразілії, що мав би підтримку в населення? Так ось, уявіть собі, він існує: це уряд полковника Арістотелеса в Ітабуні. Він тримає в своїх руках усіх — від полковників до жебраків. Мундіньйо переконався у правдивості цих слів, хоча його дуже гостинно зустріли в Ітабуні. Мундіньйо приїхав своїм новим чорним авто, що викликало сенсацію. Вікна будинків уздовж вулиць, якими він проїжджав, заповнювались цікавими. Ітабунські клієнти частували Мундіньйо сніданками і обідами, возили його на прогулянки, в кабаре, в клуб «Грапіуна», навіть водили по церквах. Але про політику вони не говорили. Коли Мундіньйо висував свою програму, вони в один голос повторювали: — Якби я не був зв'язаний обіцянкою, даною Арістотелесу, я голосував би за вас, сеньйоре. Але, на нещастя, всі вони були зв'язані з Арістотелесом. На другий день перебування Мундіньйо в Ітабуні його відвідав полковник Арістотелес. Він не застав Мундіньйо в готелі і залишив люб'язне запрошення зайти до префектури на чашку кави. Мундіньйо вирішив прийняти запрошення. Полковник Арістотелес Пірес виявився величезним, схожим на метиса, чоловіком, з обличчям, подзьобаним віспою, яке час від часу освітлювалось щирою посмішкою. Він вважався фазендейро середньої руки — збирав лише півтори тисячі арроб какао, але вплив його в Ітабуні, поза всяким сумнівом, був значним. Полковник був створений для того, щоб керувати; здавалося, він народився з хистом до політики. Жодного разу з того часу, як його було призначено помічником комісара, ніхто, навіть великі фазендейро муніципалітету, не наважувався сперечатись з ним за владу. Арістотелес розпочав свою діяльність як прихильник родини Бадаро, але зумів раніше, ніж інші, помітити, що зоря старого господаря починає заходити після його поразки в боротьбі за ліси Секейро-Гранде. Він відійшов від Бадаро, коли ще було зручно залишити їх. І все ж вони намагалися вбити його, він був на волосинку від смерті. Але куля влучила в жагунсо, що супроводжував його. В знак подяки за перехід на їхній бік Бастоси настановили його помічником комісара тодішнього Табокаса, селища поблизу його власних плантацій. А незабаром злидарське селище почало перетворюватись у місто. Минуло кілька років, і він розпочав боротьбу за відхід Табокаса від Ільєуса і за перетворення його в муніципалітет Ітабуни. Всі мешканці Табокаса об'єдналися під цим прапором. Полковник Раміро Бастос страшенно розсердився. Між ним і Арістотелесом мало не дійшло до розриву будь-яких відносин. Хто він такий, цей Пірес, кричав Раміро, щоб забирати в Ільєуса таку величезну територію? Арістотелес, будучи, як ніколи, покірним і відданим, намагався умовити Раміро. Тодішній губернатор, прийнявши Піреса в Баїйї, сказав, що затвердить декрет про відокремлення Табокаса, якщо Арістотелес дістане згоду Раміро. Це виявилося нелегкою справою, довелося провадити тривалі переговори, але Арістотелес таки домігся свого. «Що ви втрачаєте?» — запитував він Раміро. Утворення нового муніципалітету все одно неминуче. Бастос міг відтягнути його, але стати на заваді не мав сили. Чому Раміро, замість того, щоб очолити цей рух, іде проти? Він, Арістотелес, чи на посаді помічника комісара, чи на посаді префекта, виявить Раміро всебічну підтримку. А мова ж іде про те, щоб йому очолити не один муніципалітет, а два, тільки і всього. Раміро, зрештою, дав себе умовити і навіть приїхав на свято в честь заснування нової префектури. Арістотелес дотримався своєї обіцянки: він продовжував підтримувати Раміро, хоча і притамовував у душі гіркоту принижень, які довелося терпіти від полковника. До того ж Раміро і далі поводився з ним так, немов Арістотелес все ще був молодим помічником комісара. Людина мисляча і ініціативна, Арістотелес повністю присвятив себе справі прогресу і розквіту Ітабуни. Він звільнив місто од жагунсо, забрукував центральні вулиці, але при цьому не надавав особливого значення майданам і садам і не гайнував часу на наведення зовнішнього лоску. Замість цього електрифікував Ітабуну, провів водогін, проклав дороги, що з'єднали місто з селищами, виписав фахівців для догляду за плантаціями, заснував кооператив виробників какао, надав пільги комерсантам з метою розвитку торгівлі, турбувався про навколишні райони і за короткий час перетворив молоде місто в центр величезної території, що досягала кордонів сертану. Мундіньйо прийшов у префектуру, щоб зустрітися з Піресом, і застав його за вивченням планів нового мосту через річку, який мав сполучити обидві частини міста. Полковник немов чекав експортера: звелів одразу ж подати каву. — Я прийшов, полковнику, щоб висловити захоплення вашим містом. Ваша діяльність заслуговує найвищої оцінки. Окрім того, мені хотілося б поговорити про політику. Я не люблю набридати і, коли ця розмова вас не цікавить, то скажіть мені одразу. Прийміть ще раз мої привітання. — Чому не цікавить, сеньйоре Мундіньйо? Політика — моя кашаса. Подумайте лишень — якби не політика, я вже давно став би заможною людиною. Політика ж мене тільки розорює. Але я не скаржуся, мені це подобається. Вона моя слабість. Дітей у мене немає, я не захоплююсь азартними іграми, не п'ю… Жінки… ну, інколи трапляється, пускаюсь берега, — він засміявся своїм приємним сміхом. — Для мене політика — значить влада. Інші вдаються до неї, щоб обладнувати власні справи, щоб завоювати вплив. Інші, але не я, можете мені повірити. — Звичайно, вірю, Ітабуна — кращий тому доказ. — Найбільше задоволення для мене — це бачити, як зростає Ітабуна. Настане такий день, коли ми випередимо Ільєус, сеньйоре Мундіньйо. Я не маю на увазі місто, адже Ільєус — порт. Але муніципалітет випередимо. В Ільєусі добре жити, а в Ітабуні гарно працювати. — Тут про вас усі доброї думки, вас поважають і шанують. Опозиції в Ітабуні, мабуть, не існує. — Це не зовсім так. З півдесятка опозиціонерів знайдеться… і коли ви, сеньйоре, як слід пошукаєте, то когось знайдете, кому я не до вподоби. Тільки вони вам не скажуть чому. Вони вас розшукували. До вас ще не звертались? — Звертались. Знаєте, що я їм відповів? Хто хоче голосувати за мене, хай голосує, але я не хочу бути точкою опори в боротьбі проти полковника Арістотелеса. В Ітабуни чудовий господар. — Я про це довідався одразу ж… І я вам вдячний, — він знову усміхнувся до Мундіньйо; його широке обличчя метиса випромінювало тепло. — Я також стежив за вашою діяльністю, сеньйоре. І аплодував. Коли закінчаться роботи в бухті? — За кілька місяців ми експортуватимемо какао прямо з Ільєуса. Роботи провадяться в найстисліші терміни. Але ще багато треба зробити. — Історія з бухтою дала чимало приводів для різних розмов, але вона не може забезпечити вашої перемоги на виборах. Я вивчав це питання, і ось що вам скажу: вірнішою була б орієнтація на порт в Мальядо, а не поглиблення і розширення входу в бухту. Ви можете скільки завгодно вигрібати пісок, а його знову наноситиме вода. Отже, єдиний вихід — спорудження нового порту в Мальядо. Якщо Арістотелес і чекав, що Мундіньйо буде сперечатися, то помилився: — Я знаю, остаточне розв'язання проблеми — це порт в Мальядо. Але чи переконані ви, сеньйоре, що уряд має намір спорудити його? І скільки років доведеться чекати, доки він відкриється? Порт в Мальядо вимагає важкої боротьби, полковнику. І невже ж увесь цей час какао має вивозитись через Баїйю? Хто оплачує перевезення? Ми, експортери, і ви, фазендейро. Не думайте, що розчищення проходу в бухту я вважаю ідеальним розв'язанням питання. Ті, хто борються проти мене і висловлюються за спорудження порту, не знають, що я їхній однодумець. Тільки я вважаю, що краще, доки немає порту, мати бодай бухту, яку можна використовувати для прямого експорту. Але як тільки завершаться роботи в бухті, я розпочну боротьбу за спорудження порту. І ще: одна драга залишиться в Ільєусі, аби підтримувати в порядку фарватер. — Розумію… — Арістотелес перестав посміхатись. — Хочу, щоб ви знали: коли я і займаюся політикою, то лише з тих же причин, що й ви. — Це велике щастя для Ільєуса. Жаль, що ви не поширюєте своєї діяльності на Ітабуну. Якщо не брати до уваги автобусного маршруту. — Поле моєї діяльності — Ільєус. Але оберуть мене чи ні, я маю намір значно розширити свої операції, і в першу чергу в Ітабуні. Одне із завдань, яке привело мене сюди, полягає у вивченні можливості відкрити тут філіал експортної фірми, і я це зроблю. Вони випили каву. Арістотелес схвально поставився до планів Мундіньйо. — Чудово. Ітабуна потребує ініціативних людей. — Отже, ми поговорили про все. В усякому разі, я, полковнику, сказав усе, що думав. Я не приходив просити у вас голосів, оскільки мені відомо, що ви тілом і душею віддані полковникові Раміро Бастосу. Мені було приємно познайомитись з вами. Я щасливий з цього знайомства. — Куди ви так поспішаєте? Посидьте ще трохи… До речі, хто вам сказав, що я тілом і душею відданий старому Раміро? — Але ж це відомо всім… В Ільєусі вважають, що ваші голоси є вирішальними у виборах федерального депутата і депутата в палату штату. Тобто, сеньйора Вітора Мело і сеньйора Алфредо Бастоса. Арістотелес розсміявся, немовби почув щось дуже дотепне. — Ви можете подарувати мені ще кілька хвилин? Я вам дещо розповім. Не пошкодуєте. Полковник покликав чиновника і звелів подати ще кави: — Цей сеньйор Вітор, федеральний депутат, страшенно велике цабе. Уряд накинув його нам, полковник Бастос погодився, ну а що я міг зробити? У мене не було кандидата, за якого я міг би голосувати, коли б навіть захотів. Після смерті сеньйора Казузи опозиція в Ільєусі та Ітабуні припинила своє існування. Так ось, цей сеньйор Мело після обрання заїхав якось ненадовго до нас і, побачивши Ітабуну, закрутив носом, все тут було йому не до смаку. Він запитав, що я, чорт забирай, тут роблю, коли місто не має зелені, коли бракує і того, і того, ще й іншого. Я відповів, що я не садівник, я префект. Йому це не сподобалось. Він не захотів оглянути дороги, водогін — одне слово, нічого. Йому бракувало часу. Я намагався просити асигнувань на різні заходи. Послав йому десятки листів. Ви гадаєте, що цей пан хоч палець об палець ударив? Ви, може, думаєте, що він відповів на мої листи? Коли б не так! Як милість господню, він надіслав мені в кінці року вітальну листівку. Подейкують, він знову балотується. Але в Ітабуні він не одержить жодного голосу. Мундіньйо хотів щось сказати, проте Арістотелес розсміявся і запропонував: — Полковник Раміро по-своєму людина порядна. Це він понад двадцять років тому зробив мене помічником комісара. Він усім розповідає, що лише йому я завдячую своїм сьогоднішнім становищем. Але хочете знати правду? Він упорався з Бадаро лише тому, що я пішов за ним. Поширюються чутки, нібито я покинув Бадаро саме тоді, як вони програли. Це брехня. Я пішов від них, коли вони були при владі. Вони програли, це правда, але тільки тому, що вже не могли і не вміли управляти. Для них політика була одним із засобів розширення своїх маєтків. І на ті часи полковник Раміро був для них тим, ким сьогодні для Бастосів є ви. — Ви хочете сказати… — Зачекайте, я незабаром закінчу. Полковник Раміро дав згоду на відокремлення Ітабуни. Якби він не згодився або намагався гальмувати це питання, уряд також почав би тикати палки в мої колеса. Тому я і підтримував його. Але він гадає, що я робив це з почуття обов'язку перед ним. Коли ви почали втручатися в деякі ільєуські справи, я став придивлятись до вас. Вчора, коли ви прибули до Ітабуни, я сказав собі: «Ну, тепер до нього пригорнеться різна наволоч. Подивимось, що він робитиме, як поведеться, мабуть, це найкраща перевірка». — Арістотелес доброзичливо розсміявся. — Сеньйоре Мундіньйо Фалкан, якщо вам потрібні мої голоси, — вони ваші… Я не вимагаю ніякої компенсації взаміну, це не політична оборудка. У мене є лише одна умова: потурбуйтесь також про Ітабуну, адже і вона входить до зони какао. Не забудьте про цей занедбаний край. Мундіньйо був настільки здивований, що ледве міг промовити: — Та разом з вами, полковнику, ми гори звернемо. — Але поки що мовчіть про те, що почули від мене. Десь напередодні виборів я потурбуюсь, аби оголосити своє рішення. Проте зберігати таємницю так довго, як підказувала йому мудрість і обережність, не вдалося. Десь за кілька днів полковник Раміро запросив Арістотелеса в Ільєус, щоб оголосити список кандидатів від правлячої партії. Арістотелес порадився із своїми найвпливовішими друзями і рушив автобусом до Ільєуса. Полковник Раміро, не давши наказу відкрити вітальню, де стояли стільці з високими спинками, вручив Піресу список: «У федеральні депутати — сеньйор Вітор Мело». Далі йшли інші імена. Арістотелес повільно прочитав папір, немов по складах, і повернув його Бастосу. — За цього сеньйора Вітора, полковнику, я більше не голосую, навіть коли настане новий потоп. Він ні на що не здатний. Я звертався до нього безліч разів, але наслідків, на жаль, ніяких. Суворим тоном, немовби караючи неслухняну дитину, Раміро запитав: — Чому ви не повідомили про свої вимоги мені? Якби ви діяли через мене, він би не відмовив. Самі винні. Що ж стосується голосування, то його висуває уряд, і ми обиратимемо його. Сам губернатор обіцяв… — Але ж не я… — Що ви хочете сказати? — Я вже сказав, полковнику. За цього жевжика я не голосуватиму. — Тоді за кого ж? Арістотелес окинув поглядом кімнату, потім глянув в очі Раміро: — За Мундіньйо Фалкана. Старий зблід і підвівся, опираючись на костур. — Ви це серйозно? — Цілком! — Тоді геть з мого дому, — він показав пальцем на двері.— І негайно! Арістотелес вийшов, він був абсолютно спокійним, і рушив прямо до редакції «Діаріо де Ільєус». Там він сказав Кловісу Кості: — Можете повідомити, що я приєднався до сеньйора Мундіньйо. Жеруза побачила діда, який нерухомо сидів на стільці. — Дідусю! Що трапилось? — На її крик прибігла мати і негайно послала служницю до лікаря. Прийшовши до тями, старий пробурмотів: — Не треба лікаря. Звеліть гукнути кума Амансіо. В цю ж мить! Лікар поклав Раміро в ліжко. Доктор Демосфенес сказав Алфредо і Тоніко: — Мабуть, він дуже розхвилювався. А цього не слід було допускати. Ще один такий припадок — і серце не витримає. Прийшов Амансіо Леал, якому повідомили про те, що трапилося під час сніданку. Вся його родина перелякалася. Амансіо зайшов до Раміро в спальню і пробув там якийсь час.  

…Саме тоді, коли номер «Діаріо де Ільєус» вийшов із заголовком на всю першу шпальту — «ІТАБУНА ПІДТРИМУЄ ПРОГРАМУ МУНДІНЬЙО ФАЛКАНА», — Арістотелес з експортером поверталися човном після огляду землечерпалок і буксирів. Вони спостерігали, як водолази опускаються під воду, як екскаватори, немов казкові страховища, пожирають пісок. Арістотелес весь час сміявся щиро і захоплено. «Разом ми збудуємо порт у Мальядо», — говорив він Мундіньйо. Куля влучила йому в груди, коли він з Мундіньйо ішов через пустирище Уньан, прямуючи в бар Насіба, аби чогось випити. — Горілки я не п'ю… — ледве встиг сказати Арістотелес, постріл обірвав речення. Якийсь негр кинувся тікати в бік пагорба, за ним гналося двоє просто одягнених людей, перед очима яких відбулося вбивство. Експортер підхопив префекта Ітабуни, гаряча кров залила сорочку Мундіньйо. Звідусіль збігалися люди, поступово зібрався чималий натовп. Здалеку долинали крики: — Тримайте! Ловіть убивцю! Ловіть його! Про велике полювання




Того вечора напувало ще більше пожвавлення, аніж у день убивства Сіньязіньї і Осмундо. Мабуть, з часів збройних сутичок, які закінчилися двадцять років тому, жодна подія так не тривожила і не хвилювала не лише місто, але й сусідні муніципалітети, всю провінцію. В Ітабуні творилось таке, що й словами не переказати. Не минуло й кількох годин після замаху, як до Ільєуса почали прибувати автомобілі з сусіднього міста, вечірній автобус приїхав переповнений, за ним — дві вантажні машини із жагунсо. Все це скидалося на початок війни. — Какаова війна… Триватиме не менше тридцяти років, — передбачив Ньо-Гало. Полковника Арістотелеса Піреса відвезли в ще не добудовану лікарню доктора Демосфенеса, де функціонувало лише кілька палат та операційна зала. Навколо пораненого зібрались місцеві медичні величини Доктор Демосфенес, політичний прибічник і друг полковника Раміро, не хотів брати на себе відповідальності за операцію. Стан Арістотелеса був тяжким, а чого лише не почнуть патякати, коли він, не доведи господи, помре на операційному столі. Піреса оперував при допомозі двох асистентів доктор Лопес, широковідомий лікар у місті; був він чорний, як ніч, і відзначався прекрасною вдачею. Коли з Ітабуни прибули лікарі, терміново надіслані рідними і друзями Арістотелеса, операцію було вже закінчено і доктор Лопес мив руки спиртом. — Тепер усе залежатиме від його витривалості. Бари були переповнені, на вулицях юрмилися люди, всі були охоплені нервовим збудженням. Випуск «Діаріо де Ільєус» із сенсаційним інтерв'ю Арістотелеса було розпродано за кілька хвилин, і незабаром номер газети продавався за десять тостанів. Негр, що стріляв у Піреса, зник у заростях пагорба Уньан, і поки його не розшукали. Один із свідків замаху, каменяр, розповідав, що бачив його одного разу в товаристві Лойріньйо на околицях міста в дешевенькому кабаре «Бате-Фундо». Другий свідок, що переслідував убивцю і мало не поплатився за це, раніше ніколи не зустрічав негра, але розповів, як той був одягнений: в полотняні штани і смугасту сорочку. В той же час всі знали, хто підіслав убивцю, їхні імена вимовлялися пошепки. Мундіньйо, доки тривала операція, не виходив з лікарні. Він послав своє авто в Ітабуну по дружину Арістотелеса, написав кілька телеграм в Баїйю і Ріо. Жагунсо Алтіно Брандана і Рібейріньйо, що перебували в місті з дня прибуття буксирних пароплавів, одержавши наказ дістати негра живим чи мертвим, прочісували садки і зарості пагорба Уньан. Прибула місцева поліція, комісар послав двох солдатів на обшуки околиць. Капітан, прийшовши до лікарні, звинуватив у організації замаху Раміро Амансіо і Мелка, але комісар відмовився запротоколювати його свідчення, оскільки Капітана не було на місці злочину. Він запитав Мундіньйо, чи поділяє той точку зору Капітана. — А навіщо вам це знати? — сказав експортер. — Я не дитина і розумію, що ви, пане лейтенант (комісар був лейтенантом військової поліції), все одно не вживатимете ніяких заходів. Зараз важливо впіймати цього жагунсо, а вже він розповість нам, хто дав йому зброю. І впіймаємо його ми самі. — Ви мене ображаєте. — Чого б це раптом. Я просто виселю вас із Ільєуса. Можете йти і пакувати речі,— Мундіньйо розмовляв майже таким тоном, яким говорили полковники в минулі часи. В барі Насіб бігав від столика до столика, слухаючи розмови відвідувачів. Жоан Фулженсіо проголосив: — Жодна зміна в житті суспільства не відбувалася без кровопролиття. Але цей замах не обіцяє Раміро нічого доброго. Якби йому вдалося вбити Арістотелеса, то, можливо, він зумів би завоювати частину голосів у Ітабуні. Після того ж, що трапилося, авторитет Арістотелеса лише зміцніє. Це означає кінець імперії Раміро І Садівника, але ми не станемо підданими Тоніко Гаряче Серце. Мундіньйо Веселий зійде на престол. Пошепки повідомляли про хворобу полковника Раміро, хоча сім'я намагалася потаїти це. Тоніко і Алфредо ні на мить не залишали батька. Подейкували, що старий ось-ось віддасть богу душу. Проте це повідомлення пізно ввечері було спростоване Доктором і Жозуе. Цікавий випадок трапився з Доктором. Видатний лідер руху, очолюваного Мундіньйо, він у день замаху просто обідав у сім'ї Раміро. Ще напередодні він разом з Арі і Жозуе був запрошений в дім свого супротивника на обід, що давався на честь поета Аржілеу. Доктор прийняв запрошення: політична боротьба не зіпсувала його добрих взаємин з Бастосами, навіть незважаючи на різкі статті в «Діаріо де Ільєус», автором яких він був. Того дня він, Аржілеу і Жозуе відвідали одну місцинку за Понталом, щоб у затінку кокосових пальм поснідати там неперевершеною мокекою. Вони запивали сніданок кашасою, якою їх почастував адвокат Елвесіо Маркес. Вони трохи затримались і мало не бігцем рушили до готелю, де поет поміняв краватку, а вже потім попростували прямо до Раміро. Хоча Жозуе і звернув увагу своїх супутників на незвичне пожвавлення на вулицях, але ті не надали цьому ніякого значення. Між тим Арі Сантос, який сидів у барі, вирішив що запрошення, мабуть, анульовано, і не пішов до Бастосів. Не можна сказати, що обід пройшов весело; всі були чимось стурбовані, розмова не клеїлась. Господарі виправдовувались тим, що вранці полковник раптово захворів. Сини заперечували проти його присутності за столом, але Раміро наполіг на своєму, хоча нічого не пив і не їв. Тоніко був незвично мовчазний, і Алфредо не вдавалося підтримувати розмову, він був дуже неуважний. У його дружини, що давала розпорядження служницям, почервоніли очі, немовби вона плакала. Гостей розважала Жеруза, вона ж підштовхувала батька, коли до того зверталися. Жеруза розмовляла з поетом і Доктором, а Раміро незрушно розпитував Жозуе про учнів коледжу Еноха. Час від часу розмова затихала, тоді Раміро і Жеруза знову її оживляли. В один з таких моментів між дівчинкою і поетом виник діалог, про який потім розповідали в барах: — Ви одружені, сеньйоре Аржілеу? — лагідно запитала Жеруза. — Ні, сеньйорито, — відповів поет своїм громовим голосом. — Вдівець? Бідолашний… Сумно, мабуть, жити самому. — Ні, сеньйорито. Я не вдівець… — То ви ще парубок? Вам пора одружитися, докторе Аржілеу. — Я й не парубок, сеньйорито. Здивована Жеруза наївно наполягала: — А хто ж ви тоді, сеньйоре Аржілеу? — Коханець, сеньйорито, — відповів він, схиливши голову. Це було так раптово, що Тоніко, який був того вечора сумний і мовчазний, вибухнув реготом. Раміро суворо глянув на нього. Жеруза втупилась в тарілку, а поет продовжував їсти. Жозуе ледве стримував сміх. Врятував становище Доктор, розповівши поетові історію родини Авілів. Під кінець обіду прийшов Амансіо Леал. І лише тоді Доктор відчув, що трапилось щось надзвичайне. Амансіо не приховував свого здивування, побачивши його тут, і очікувально замовк. Бастоси теж мовчали. Нарешті Раміро запитав: — Ну, які наслідки операції? — Схоже, що буде врятовано. В усякому разі, так кажуть. — Кого буде врятовано? — поцікавився Доктор. — А ви нічого не знаєте? — Ми прийшли до вас прямо від Елвесіо. — Стріляли в полковника Арістотелеса. — В Ітабуні? — Тут, в Ільєусі. — Чого? — А хто його знає… — Хто стріляв? — Невідомо. Здається, якийсь жагунсо. Він утік. Доктор, який не читав у той день газети і нічого не знав, висловив співчуття: — Сумна історія… Адже він був вашим другом, полковнику, чи не так? Раміро похнюпився. Обід закінчився сумно, після того як поет продекламував Жерузі кілька поезій. Мовчанка була такою важкою, що Жозуе і Доктор вирішили попрощатися. Добре пообідавши, поет хотів посидіти ще, попиваючи коньяк, але друзі умовили його. Коли вони вийшли, Аржілеу поскаржився: — Для чого така поспішність? Вишукане товариство, чудовий коньяк… — Бастоси хотіли залишитися в родинному колі. — А що трапилося, чорт забирай? Це їм стало відомо лише в барі. Доктор поспішив до лікарні, а відомий поет обурювався: — Якого дідька вони надіслали вбивцю саме сьогодні, коли мене запросили на обід? Вони що, не могли вибрати іншого дня? — Справа не чекала, — пояснив йому Жоан Фулженсіо. Відвідувачі приходили і залишали бар. Хтось розповів, що пагорб Уньан взято в кільце, інший докинув про обшуки, які почалися в навколишньому районі, а також про велике полювання на негра, котрого мусять взяти живим або мертвим. Люди, які приїхали з Ітабуни, і жагунсо, котрі висадились з вантажних машин, переконували всіх, що не повернуться без голови бандита і покажуть її всьому місту. Приходили також і ті, кому вдалося побувати в лікарні. Арістотелес спить, а доктор Лопес сказав, що рано ще робити будь-які прогнози. Куля пронизала легеню. Насіб також ходив до підніжжя пагорба подивитися, як оточують місцевість. Він розповів новину Габрієлі і доні Армінді, які ще не знали причини переполоху. — Хотіли вбити префекта Ітабуни, полковника Арістотелеса, але тільки поранили. Він зараз перебуває у лікарні, майже на грані смерті. Кажуть, діяли люди полковника Раміро Бастоса, або Амансіо, або Мелка, а втім, це однаково. Жагунсо заховався десь на пагорбі. Але йому не втекти — за ним полює понад тридцять чоловіків. І коли його впіймають… — Що тоді? Його заарештують? — зацікавилася Габрієла. — Заарештують? Виходячи з розмов, його голову відвезуть в Ітабуну. Навіть комісара поліції прогнали. Комісар у супроводі солдата з'явився з боку порту, звідки стріляв негр. Озброєні люди охороняли дорогу на пагорб. Комісар хотів по ній пройти, але йому не дозволили. — Тут не ходять. Комісар був у формі з лейтенантськими погонами. Йому заступив шлях самовпевнений молодик з револьвером у руках. Лейтенант запитав: — Ви хто, сеньйоре? — Я секретар Ітабунської префектури, Амеріко Матос, коли це вас влаштовує. — А я комісар ільєуської поліції. Я мушу заарештувати злочинця. Поряд з юнаком стояло п'ять жагунсо з гвинтівками. — Заарештувати? Годі жартів! Якщо ви хочете когось заарештувати, вам немає рації видиратися на пагорб. Заарештуйте полковника Раміро і цю наволоч Амансіо Леала та Мелка Тавареса або, нарешті, хоча б Лойріньйо. Вам тут нічого робити, у вас вистачить справ у місті. Він подав знак, жагунсо підняли гвинтівки. Молодик докинув: — Пане комісаре, йдіть краще своєю дорогою, коли ви цінуєте власне життя. Лейтенант хутко озирнувся. Солдат уже зник. — Ну, ви ще мене взнаєте, — лейтенант повернувся назад: Всі стежки, що вели на пагорб, охоронялись. А було їх три: дві з боку порту і одна з боку моря, де стояв будинок Насіба. Понад три десятки жагунсо з Ітабуни та Ільєуса обшукували пагорб, прочісували ріденькі чагарники і гаї, заходили до помешкань бідняків і перекидали там усе догори дном. Чутки ставали дедалі тривожнішими. У «Везувії» щохвилини з'являвся хто-небудь з черговою новиною. Розповідали, що поліція охороняє садибу полковника Раміро, де замкнулися сам полковник, його сини і найвідданіші друзі, в тому числі Амансіо і Мелк. Але все це виявилося вигадкою, бо Амансіо завітав до бару за кілька хвилин після розповіді, а Мелк взагалі не приїздив з плантацій. Двічі поширювалась чутка про смерть Арістотелеса. Казали, буцімто Мундіньйо попросив допомоги у полковника Алтіно Брандана і послав своє авто по Рібейріньйо. Чутки, одна безглуздіша за іншу, поширювались протягом кількох хвилин і одразу ж змінювались новими. Поява Амансіо викликала здивування. Як завжди, своїм м'яким голосом він мовив: «Доброго вечора, сеньйори!», підійшов до стойки, попрохав коньяку і поцікавився, чи немає партнерів для покера. Партнерів не виявилося. Амансіо пройшовся поміж столиками, перемовився кількома словами з деякими відвідувачами, і всі відчули, що полковник кидає виклик тим, хто звинувачує його в замахові на Піреса. В його присутності ніхто не осмілювався завести мову про пригоду. Амансіо попрощався і, вийшовши з бару, рушив вулицею полковника Адамі до садиби Раміро. На пагорбі обшукали вже всі нори, оглянули печери, обстежили чагарники. І не раз переслідувачі були всього за кілька кроків від негра Фагундеса. Він вибіг на пагорб все ще з револьвером у руках. Після того, як Арістотелес вийшов із човна, Фагундес чекав слушної миті для пострілу. Коли полковник підійшов до Уньану, майже пустельного в ту годину, він нарешті наважився і прицілився йому прямо в серце. Фагундес побачив, як полковник падає,— це був він, той самий дядько, якого показав йому в порту Лойріньйо; вистріливши, Фагундес втік. Якийсь робітник кинувся його переслідувати, але одним пострілом Фагундес відбив у нього охоту від цієї сумнівної розваги. Негр сховався між деревами, розраховуючи пересидіти там до вечора, і почав жувати тютюн. Тепер він матиме гроші. Нарешті настав час збройних сутичок. Клементе вже цікавився, які ділянки продаються, — адже його не покидала думка придбати землю; а втім, вони обоє мріяли про те, щоб мати невеличку плантацію бодай на двох. Якщо збройна боротьба розгориться, то такий хлопець, як негр Фагундес, хоробрий, вправний стрілець, скоро досягне успіхів. Лойріньйо сказав, що увечері вони мають зустрітись в «Бате-Фундо» — ще до того, як там зберуться відвідувачі. В «Бате-Фундо» треба бути до восьмої вечора. Фагундес був спокійним. Він трохи відпочив, потім почав підніматися на узвишшя пагорба, маючи намір спуститися з протилежного боку, коли настане вечір, вийти на набережну і рушити на зустріч з Лойріньйо. Фагундес неквапливо пройшов повз кілька дворів і навіть побажав доброго вечора якійсь жінці. Потім завернув у гай, знайшов там затишний закуток і ліг на траву, чекаючи темряви. Звідси йому видно було набережну. Фагундес підвівся на ліктях і тепер міг спостерігати, як сонце на околиці моря розпускає червоне віяло. Він думав про ділянку землі, про горопаху Клементе, який все ще мріє про Габрієлу і ніяк не може її забути. Клементе не знав, що вона вийшла заміж і стала тепер заможною сеньйорою, — Фагундесу розповіли про це в місті. Повільно надходила ніч. Навколо було тихо, мирно, спокійно. Коли Фагундес попрямував до стежки, що вела вниз, він мало не наштовхнувся на людей і відійшов назад до гаю. Звідти він стежив, як, розділившись на групи, вони заходили в оселі. Було їх багато, всі озброєні. До негра долетіли уривки розмов. Вони мали намір схопити його живого чи мертвого і відвезти до Ітабуни. Фагундес затиснув у жменю свій кучерявий, жорсткий чуб. Невже той чоловік, в якого він стріляв, таке велике цабе? Зараз його, мабуть, саме обкладають квітами. А Фагундес живий і не хоче вмирати. У нього є на прикметі ділянка землі, вони з Клементе неодмінно куплять її. Бої тільки-но почались, і ще можна заробити чимало грошей. Групи по п'ятеро-шестеро людей шастали на пагорбі. Негр Фагундес заліз в найгустіші зарості дерев. Колючки роздирали сорочку і штани. Револьвер негр все ще тримав у руках. Кілька хвилин він просидів у кущах навпочіпки. Незабаром пролунав голос: — Тут хтось пройшов. Кущі прим'ято. Фагундес ждав з тривогою. Голоси затихли, і він почав пробиратися далі. Нога, роздерта гострою колючкою, кривавилась. Якась тваринка втекла, побачивши його; так він знайшов глибоку яму, прикриту кущами, і заліз в неї. І вчасно, бо голоси знову залунали неподалік: — Тут хтось був. Дивіться… — Кляті колючки… Вони шукали його аж до настання темряви. Інколи їхні голоси лунали майже поруч, і Фагундес все чекав, що побачить зараз людину, яка подолає слабкий захист чагарника і стрибне до нього в яму. Потім він помітив серед гілля літаючого світлячка. Страху не було, але його почало діймати нетерпіння. Так він може запізнитися на зустріч з Лойріньйо. Негр чув, про що розмовляли переслідувачі: вони приріжуть його. Він не боявся, але помирати йому не хотілося. Особливо тепер, коли почалися збройні сутички і коли знайшовся нарешті клапоть землі, який вони куплять разом з Клементе. Потім на якусь хвилю запанувала тиша, почало швидко темніти, немовби ніч стомилася ждати. Та й він також зморився від чекання. Фагундес виліз із ями і, нахилившись, бо кущі були низькими, обережно огледівся навколо. Поблизу нікого. Невже вони відмовились від наміру зловити його? А може, пішли тому, що стемніло? Він підвівся, ще раз огледівся, але не побачив нічого, крім сусідніх дерев; решта краєвиду була прикрита густою запоною ночі. Орієнтуватися було неважко. Попереду море, позаду порт. Йому слід іти вперед, вийти на узбережжя, обминути скелі і розшукати Лойріньйо. Мабуть, той уже пішов із «Бате-Фундо». Тепер Фагундес зможе одержати свої чесно зароблені гроші, він навіть заслужив на більше, адже його переслідували. Праворуч видно було ліхтар, що стояв на вершині пагорба, другий ліхтар стояв на середині стежки. Далі яскріли ріденькі вогники в будинках мешканців цього району. Фагундес рушив уперед. Ледве він ступив кілька кроків, пробираючись через кущі, як побачив світло смолоскипа на дорозі. Вітер доніс до негра людську мову. Переслідувачі повернулися із смолоскипами, вони не відмовлялися від своїх намірів, як він був подумав. Ті, що йшли першими, досягли того місця на вершині, де стояли будинки, і зупинилися, чекаючи на тих, що відстали. Вони запитували мешканців, чи не з'являвся тут негр. — Ми мусимо взяти його живцем, щоб піддати тортурам. — Відвезем його голову до Ітабуни… «Піддати тортурам…» Фагундес знав, що це означало. Якщо йому доведеться помирати, то він уб'є принаймні двох. Він знову дістав револьвер з кишені. Так, небіжчик був, з усього видно, не простим смертним. Якщо Фагундес залишиться жити, то вимагатиме від полковника чималої доплати. Раптом світло електричного ліхтаря, проткнувши темряву, сковзнуло по обличчю негра. Пролунав вигук: — Ось він! Люди побігли до нього. Фагундес миттю нахилився і метнувся в кущі. Вилазячи з ями, він розсунув гілля і тепер не міг уже там заховатися знову. Переслідувачі наближалися. Негр кинувся вперед, як звір, що тікає від хижаків, ламаючи колючі чагарі, обдираючи об них плечі, руки, обличчя… Узвіз був крутий, порослий навдивовижу густими кущами, які незабаром почали чергуватися з деревами. Фагундес почав спотикатися. З усього було видно, що за ним гналося чимало людей. Цього разу переслідувачі не розділялися на групи, а бігли всі разом. Вони були вже близько. Вони наздоганяли його. Негр з останніх сил продирався крізь нетрі, падав, усе тіло його було обдерте колючками, по обличчю струміла кров. Він чув удари мачете, яким рубали кущі, і голос ватажка: — Не втече. Попереду урвище. Будемо оточувати. — І він розділив людей знову на групи. Дорога ставала все стрімкішою. Фагундес повз навкарачки. Ось тепер йому стало страшно. Тепер йому не врятуватися. До чого ж звідси було незручно стріляти, і він навряд чи уб'є двох-трьох переслідувачів, як хотілося, аби швидше добили його, а не змушували конати в муках. Це була б смерть, на яку він заслуговував. Але крізь удари мачете по гілках чагарника почулося попередження: — Готуйся, вбивця! Ми полоскочемо тебе ножами! Фагундес хотів померти від кулі одразу, нічого не відчувши. Але коли його схоплять живим, його будуть мучити… Він затремтів, продовжуючи через силу повзти вперед. Смерті він не боявся. Людина й народжується для того, щоб померти, коли настане час. Але коли його схоплять живим, то будуть мучити, повільно і довго убивати, випитуючи ім'я того, хто його послав. Якось сам Фагундес разом з іншими жагунсо знищив таким чином робітника з плантації, випитуючи, де заховався один переслідуваний. Робітника штрикали ножами і кинджалами. Відрізали йому вуха, викололи очі. Так Фагундес не хотів умирати. Єдине, чого він прагнув, це знайти невеличку галявину, де він міг би зустрінути їх з револьвером, знищити двох-трьох і померти самому, але без тортур і мук, які випали на долю тому нещасному. І ось він досяг урвища. Він не упав лише тому, що над урвищем росло дерево, за яке він устигнув ухопитися. Фагундес поглянув униз, але щось побачити там було неможливо. Тоді він кинувся ліворуч і побачив майже прямовисну стіну. Кущі були тут рідшими, де-не-де стояли дерева. Крики переслідувачів віддалялися, бо ті продиралися тепер через густі чагарники майже краєм урвища. Негр підповз до стрімкої стіни і почав спускатися вниз, зібравши останні сили. Він уже не відчував, як колючки шматують його шкіру, але ясно уявляв, як леза кинджалів проткнуть його груди, очі, вуха. Провалля відмежовувалось від рівнини розколиною метрів зо два завширшки. Фагундес ухопився за гілля чагарника і стрибнув. Згори долинали удари мачете. Він упав майже тихо на високий кущ і забив руку з револьвером. Підхопився на рівні. Перед ним височіла стіна якоїсь оселі. Він перескочив через неї. Кіт злякався, побачивши негра, і дременув на пагорб. Фагундес трохи почекав, прихилившись до стіни. Він опустив револьвер і перетнув двір. Фагундес побачив освітлену кухню і Габрієлу, що мила посуд. Він усміхнувся, адже в світі не було вродливішої дівчини. Про те, як сеньйора Саад втрутилася в політику, порушивши традиційний нейтралітет свого чоловіка, про зухвалі й небезпечні кроки цієї сеньйори, що належить до вибраного товариства, які вона зробила тієї тривожної ночі


Негр Фагундес розсміявся. Обличчя його розпухло від уколів отруйних колючок, сорочка була забруднена кров'ю, штани подерті. — Вони всю ніч полюватимуть негра. А негр спокійнісінько сидить тут і розмовляє з Габрієлою. Розсміялася й Габрієла і налила йому в склянку ще кашаси: — Що ж ти думаєш робити далі? — Є тут один хлопець на ім'я Лойріньйо. Ти його знаєш? — Лойріньйо? Нещодавно я чула це ім'я в барі. — То ти розшукай його. Нехай призначить мені місце для зустрічі. — А де я його знайду? — Він мав прийти у «Бате-Фундо», це таке місце для танців на вулиці Сапо. Але, мабуть, його вже там немає. Ми домовлялися на восьму годину. Котра зараз? Габрієла сходила у вітальню, — вони сиділи в кухні,— поглянула на годинник: — Дев'ята. А коли його не буде в «Бате-Фундо»? — Коли не буде? — Він почухав свою кучеряву потилицю. — Полковник на плантації, а його дружина нічого не петрає в цих справах, з нею говорити не варто. — Який полковник? — Сеньйор Мелк. Ти знаєш полковника Амансіо? Одноокого. — Звичайно, знаю. Він часто буває в барі. — Так ось, коли не знайдеш Лойріньйо, розшукай полковника, він допоможе. На щастя, дівчинка-служниця не ночувала в будинку Насіба. Вона йшла по обіді додому. Габрієла одвела Фагундеса в комірчину, де донедавна мешкала сама. — Дай мені ще чарку, — попросив він. Вона принесла пляшку кашаси: — Не пий занадто багато. — Іди, іди, не бійся. Лише один ковток, аби нарешті зовсім прийти до тями. Я не заперечую проти смерті від кулі. Ми помираємо в битві з усмішкою на губах. Але я не хочу, аби мене шматували ножами і кинджалами. Це зла смерть, невесела і важка. Перед моїми очима одна людина сконала в такий спосіб. Страшно було дивитися. Габрієла запитала: — Навіщо ти стріляв? Чим це було викликано? Він хіба скривдив тебе? — Мені він не заподіяв нічого лихого. Але так звелів полковник. Лойріньйо послав мене. І я не міг не піти. Кожний має свою роботу, і кожний її виконує. До того ж нам з Клементе треба купити ділянку землі. Ми вже з ним домовились. — Але той, в кого ти стріляв, вижив. Отже, ти нічого не заробиш. — Як він міг вижити, не розумію. Мабуть, ще не прийшла його смерть. Габрієла сказала, щоб він сидів тихо, не запалював вогню і не виходив з кімнати. Полювання на пагорбі тривало. Кота, що стрімко вистрибнув з кущів, жагунсо прийняли за вбивцю. Вони прочесали всі чагарники вершок за вершком. Габрієла взула старі жовті туфлі. Було трохи більше, ніж пів на десяту. В таку пізню годину заміжні жінки не виходять на вулиці Ільєуса. Лише повії. Габрієла не подумала про це. Не подумала і про те, що вона казатиме Насібу, коли той довідається про її прогулянку вечірнім Ільєусом, і що казатимуть ті, хто зустріне її на вулицях. Негр Фагундес добре ставився до неї, коли вони йшли разом з іншими біженцями із сертану. Він ніс на спині її дядька, доки той не помер, і, коли Клементе, розсердившись, вдарив Габрієлу, він вчасно з'явився і став на її захист. Вона не залишить його в біді, адже він може потрапити до рук жагунсо. Убивати — це погано, їй не подобаються люди, котрі вбивають. Але негр Фагундес не вміє робити нічого іншого. Він ніколи нічому не вчився і вміє лише вбивати. Габрієла вийшла на вулицю, замкнула сінешні двері, я ключ узяла з собою. На вулиці Сапо, що йшла обабіч залізниці, їй не доводилось бувати. Вона спустилась на набережну. В барі було людно, майже всі столики були зайняті, і чимало відвідувачів стояло. Насіб ходив поміж столиками, інколи зупинявся. На майдані Руя Барбози вона звернула вбік і пішла до майдану Сеабра. Ще траплялися перехожі, дехто поглядав на Габрієлу з цікавістю, дехто вітався. Це були знайомі Насіба — відвідувачі бару. Але вони всі перебували під враженням сьогоднішніх подій і тому не дивувалися з цієї дивної зустрічі. Габрієла дійшла до залізничної колії і опинилася в районі убогих хатинок околиці міста. Повз неї ішли повії найнижчого гатунку, декотрі з них здивовано озиралися. Одна схопила її за руку: — Е, та ти, здається, новенька, я тебе раніше не зустрічала… Ти звідки? — Із сертану, — відповіла Габрієла, не задумуючись. — Де тут вулиця Сапо? — Трохи далі. А що тобі там треба? Ти до Me? — Ні. В «Бате-Фундо». — Так ти ось куди йдеш? Ти хоробра дівка. Я, приміром, уникаю того місця. А сьогодні там особливо небезпечно, там твориться чорти батька зна що. Візьми праворуч і втрапиш прямо до «Бате-Фундо». Габрієла звернула за ріг. Її зупинив якийсь негр: — Куди прямуєш, красуне? — Він зазирнув їй у обличчя, вона йому сподобалась, і він боляче ущипнув Габрієлу за щоку. — Ти де живеш? — Далеко. — Це не має значення. Ходімо розважимось. — Зараз не можу. Я поспішаю. — Гадаєш, що я тебе обдурю? Дивись… — Він тицьнув руку в кишеню і дістав кілька дрібних кредиток. — Нічого я не думаю, просто поспішаю. — А я поспішаю ще більше, тому й вийшов на вулицю. — Але я спішу в справах. Пусти мене. Я незабаром повернусь. — Повернешся? — Слово честі. — Я тебе чекатиму. — Гаразд. Чекай тут. Габрієла швидко пішла далі. Майже поряд з «Бате-Фундо», звідки долинав гуркіт барабанів і дзвін гітари, якийсь п'яний, хитнувшись, спробував обняти її. Габрієла відштовхнула його ліктем, він утратив рівновагу і ухопився за ліхтар. З дверей «Бате-Фундо», що містилося на тьмяно освітленій вулиці, чувся гомін голосів, гучні сплески сміху і вигуки. Габрієла увійшла. Хтось одразу гукнув її: — Гей, смаглявко, іди сюди, випий ковточок з нами. Старий грав на гітарі, дівча било в бубон. Тут було чимало зів'ялих жінок, грубо нафарбованих і п'яних. Але подивувались і зовсім молоденькі каброші. Одній з них, з розпущеними косами і худорлявим обличчям, не було, мабуть, і п'ятнадцяти років. Якийсь чоловік причепився до Габрієли, аби вона сіла за його столик. Жінки, старі і дівчатка, підозріло поглядали на неї. Звідки взялася ця вродлива і чарівна суперниця? Потім Габрієлу покликав інший чоловік. Господар бару, одноногий мулат, стукаючи об підлогу дерев'яною ногою, підійшов до неї. Якийсь матрос, мабуть, з одного із кораблів компанії «Баїйяна», обняв Габрієлу за стан і прошепотів: — Ти вільна, моя крихітко? Я піду з тобою… — Ні, я зайнята… Вона усміхнулася йому, це був симпатичний парубок, і від нього пахло морем. Матрос сказав: «Жаль!» — і рушив у глибину зали на пошуки іншої жінки. Одноногий мулат підійшов до Габрієли: — Де я тебе бачив? Мабуть, ми десь зустрічались. Але де? Поки він пригадував, Габрієла запитала: — Тут є хлопчина на ймення Лойріньйо? Мені необхідно з ним поговорити. У мене до нього термінова справа. Одна з жінок почула запитання Габрієли і гукнула: — Едіт! Мадам розшукує Лойріньйо! В залі пролунав дружний регіт. П'ятнадцятилітнє дівчисько у сукні вище колін підхопилося з місця: — Що потрібно цій корові від мого Лойріньйо? — Вона пішла на Габрієлу, взявшись у боки, із зухвалим виглядом. — Сьогодні ти його не знайдеш, — засміявся якийсь чоловік. Дівчисько стало перед Габрієлою: — Так навіщо тобі, купо гною, знадобився мій коханець? — Мені необхідно поговорити з ним… — Поговорити… — Дівчисько плюнуло. — Знаю я вас, брудних шльондр. Просто ти в нього вклепалась. Всі баби лізуть до нього. Всі корови. Їй було не більше п'ятнадцяти, і Габрієла, сама не знаючи чого, згадала дядька. Якась літня жінка втрутилася в розмову: — Облиш, Едіт. Вона все одно не зважає на тебе. — Пусти, я провчу цю корову… Вона простягла свої дитячі руки до обличчя Габрієли, але та була напоготові, вхопила дівчисько за худі пальці і опустила її руки. — Корова! — заверещала Едіт і рвонулась уперед. Всі, хто був у залі, підхопились з місць — не було видовища цікавішого, аніж бійка між жінками. Але тут втрутився одноногий і розтягнув їх, відштовхнувши дівчисько вбік: — Геть звідси, не то я наб'ю тобі писок! — Він узяв Габрієлу за руку і вийшов з нею у двір. — Послухай, ти не дружина сеньйора Насіба з бару? Габрієла ствердно кивнула головою. — Тоді що ти тут, чорт забирай, робиш? Закручуєш кохання з Лойріньйо? — Я його не знаю. Але мені треба з ним перемовитись словом. Дуже важлива справа. Одноногий подумав, уважно поглянув у очі Габрієлі: — Якесь доручення? Стосується сьогоднішніх подій? — Так, сеньйоре. — Ходім зі мною. Тільки мовчи, говоритиму я… — Гаразд. Ходімо швидше, не можна втрачати ні хвилини. Вони проминули одну вулицю, потім другу і увійшли в темний завулок. Одноногий, що йшов першим, зупинився, чекаючи на Габрієлу біля якогось будинку. Він постукав у напівпрочинені двері, немовби попереджаючи про свій прихід. — Іди за мною… З'явилася розкошлана дівчина в самій сорочці: — Це хто, Дерев'яна Нога? Новенька? — Де Теодора? — У себе в кімнаті, не хоче нікого бачити. — Скажи їй, що мені треба з нею поговорити. Дівка окинула Габрієлу поглядом з голови до ніг і вийшла, мовивши: — Вони вже тут були. — Поліція? — Жагунсо. Шукали, сам знаєш кого. За кілька хвилин, з кимось пошептавшись за дверима однієї з кімнат, вона повернулася в супроводі якоїсь жінки з косами, позбавленими кольору перекисом водню. — Що тобі? — запитала жінка. Дівчина дивилася на Габрієлу і уважно прислухалася до розмови. Але одноногий підійшов до Теодори, притиснув її до стіни і зашепотів їй щось на вухо; при цьому обоє скоса позирали на Габрієлу. — Я не знаю, де він. Забігав сюди, попросив грошей і одразу ж зник. Досить вчасно. За якусь мить вдерлося кілька жагунсо, вони полюють за ним і не хотіли слухати ніяких пояснень. Якби вони його знайшли, то вбили б… — А куди він пішов, ти не знаєш? — Їй-богу, не знаю. Габрієла і мулат вийшли на вулицю. На порозі він сказав: — Коли його тут немає, то ніхто не знає, де він. Мабуть, він уже дістався до лісу. На човні або верхи. — А чи не можна все ж таки якось довідатись? Це дуже важливо. — Не маю уяви. — Де живе полковник Амансіо? — Амансіо Леал? — Так. — Неподалік від школи. Знаєш, де це? — Знаю. В кінці набережної. Щиро дякую. — Я тебе трохи проведу. — Навіщо? — Тобі треба вибратися із цих завулків, а то ти можеш не дістатися до будинку Амансіо. Він провів Габрієлу до майдану Сеабра. Кілька цікавих, стоячи на розі поряд з клубом «Прогрес», дивилися на будинок полковника Раміро, в якому ще не погасло світло. Поки вони йшли, одноногий не переставав розпитувати. Габрієла відповідала ухильно і скупо. Пройшовши пустельними вулицями, вона дісталася до школи і за описом власника «Бате-Фундо» відшукала будинок Амансіо — особняк із синіми воротами. Навколо стояла тиша, ніде ані вогника. В небо піднімався запізнілий місяць, освітлюючи широке морське узбережжя і кокосові пальми на шляху до Мальядо. Габрієла плеснула в долоні. Ніякого наслідку. Вона ще раз плеснула. Десь поряд загавкали собаки, здалеку їм відповіли інші. Габрієла гукнула: — Гей, чи є хто в будинку? — Знову поплескала щосили в долоні, аж руки зсудомило. Нарешті в будинку заворушилися. Засвітилося світло: — Хто там? — Мир вашому дому! З'явився голий до пояса мулат з револьвером у руках. — Сеньйор полковник Амансіо є? — А тобі що від нього треба? — запитав він підозріло. — У мене до нього важлива і дуже термінова справа. — Його немає. — Де ж він? — А тобі нащо знати? Що тобі від нього треба? — Я вже сказала… — Нічого ти не сказала… Подумаєш, важлива, термінова справа… Що вона мала робити? Довелося ризикнути: — У мене доручення до нього. — Від кого? — Від Фагундеса… Мулат спершу ступив крок назад, потім рвучко подався вперед і пильно поглянув їй у очі: — Правду кажеш? — Істинну правду… — Так от, якщо ти збрехала… — Прошу вас, скоріше. — Чекай тут. Він зайшов у будинок, побув там кілька хвилин; повернувся уже одягнений і погасив світло. — Ходімо. — Мулат засунув револьвер за пасок на штанях. Вони пішли. Він лише раз запитав її: — Йому вдалося втекти? Вона кивнула. Вони прийшли на вулицю, де жив полковник Раміро, і зупинилися проти так добре знайомого для неї будинку. Неподалік від префектури стояло двоє поліцейських, вони поглянули на них і ступили кілька кроків у їхній бік. Мулат постукав у двері. З відчинених вікон чувся глухий гомін голосів. У вікні з'явилася Жеруза і поглянула на Габрієлу з таким переляком, що та навіть усміхнулася. Чомусь всі боялися її цього вечора… І найбільше негр Фагундес. — Ви не можете погукати полковника Амансіо? Скажіть, що на нього чекає Алтаміро. Полковник за мить з'явився на порозі: — Щось трапилось? Поліцейські вже підходили до дверей будинку. Алтаміро поглянув на них і нічого не відповів на запитання господаря. Один з поліцейських звернувся до Амансіо: — Якась новина, полковнику? — Та ні, не турбуйтесь. Залишайтеся на своїх місцях. По тому, як поліцейські пішли, мулат сказав: — Вона хоче поговорити з вами, сеньйоре. Від Фагундеса. Лише після цього Амансіо помітив Габрієлу і одразу ж упізнав її: — Габрієла?! Хочеш поговорити зі мною? Заходь, будь ласка. Мулат теж увійшов. З коридора Габрієла побачила їдальню, в якій сиділи і курили Тоніко, Алфредо і ще якісь люди. Амансіо чекав. Габрієла показала на мулата: — Я маю передати доручення особисто вам, сеньйоре. — Вийди, Алтаміро. Я слухаю тебе, дочко, — сказав він своїм м'яким голосом. — Фагундес у нас. Він послав мене попередити вас про це. Питає, що йому робити далі. Це слід вирішити негайно, тому що сеньйор Насіб незабаром буде дома. — Він у вас? Як же він потрапив до вас? — Тікав з пагорба, а наша садиба якраз під самим урвищем. — А й справді. Я ж навіть не подумав. А чому ти заховала його? — Я його давно знаю. Ми разом ішли з сертану… Амансіо усміхнувся. В коридорі з'явився Тоніко, якого діймала цікавість. — Щиро дякую, я вам дуже вдячний. Ідіть за мною. Тоніко повернувся до їдальні. Габрієла з Амансіо увійшла слідом за ним і побачила всю родину Бастосів у зборі. Старий Раміро, блідий, наче мрець, але з палаючими очима, сидів у гойдалці. На столі стояли різні страви, чашки для кави, пляшки з пивом. В кутку кімнати сиділи Алфредо з дружиною і Жеруза. Тоніко, спантеличено поглядаючи на Габрієлу, стояв поруч з ними. Доктор Демосфенес, Маурісіо і троє полковників сиділи біля столу. В кухні і в дворі будинку розташувалися озброєні жагунсо, було їх не менше п'ятнадцяти осіб. Служниця роздавала їм металеві миски із стравою. Амансіо сказав: — Ви всі її знаєте, чи не так? Габ… Дона Габрієла, дружина Насіба, власника бару. Вона прийшла, аби зробити нам послугу. — І він запросив її як господар дому: — Сідайте, прошу вас. Тоді всі вклонилися Габрієлі, а Тоніко запропонував їй стільця. Амансіо підійшов до Раміро і про щось тихо порозмовляв з ним. Обличчя Раміро посвітлішало, він усміхнувся до Габрієли: — Браво, дівчинко. Від сьогодні я ваш боржник. Якщо вам щось знадобиться, приходьте до мене. Або до будь-кого з моєї родини… — і він показав на людей в кутку їдальні, троє з них сиділо, один стояв, немов на груповому портреті не вистачало лише дони Олги і молодшої онуки. — Тепер так і знайте, — звернувся Раміро до синів, невістки і онуки, — якщо дона Габрієла будь-коли звернеться до вас, майте на увазі, що вона не просить, а наказує. Ходімо, куме. Раміро підвівся і вийшов з Амансіо у сусідню кімнату. Мулат з револьвером попрощався і пішов. Габрієла не знала, як їй бути, що казати, куди подіти руки. Жеруза усміхнулася до неї: — А ми вже якось розмовляли з вами, сеньйоро, пригадуєте? Коли готувались до святкування дідусевого дня народження… — почала вона, але одразу ж замовкла, мабуть, нечемно нагадувати Габрієлі про ті часи, коли вона була куховаркою араба. — Пригадую. Я тоді приготувала страшенно багато солодощів. Вони вам сподобались? Тоніко пожвавішав: — Габрієла — наш давній друг. Для нас з доною Олгою вона майже за доньку. Ми були весільними батьком і матір'ю на її весіллі. Дружина Алфредо удостоїла Габрієлу усмішкою. Жеруза запитала: — Не хочете тістечка? А може, лікеру вип'єте? — Дякую. Не турбуйтесь. Габрієла згодилась випити чашечку кави. Із сусідньої кімнати Амансіо погукав Алфредо. Депутат невдовзі повернувся і мовив до Габрієли: — Ходімо зі мною, будь ласка. Коли Габрієла увійшла до сусідньої кімнати, Раміро сказав: — Дочко моя, ви зробили нам велику послугу. Але хотів би бути зобов'язаний вам ще більше. Чи можу я попросити вас ще про одну послугу? — Якщо я зумію… — Негра треба вивести від вас так, щоб ніхто не бачив. А це вдасться лише на світанку. Тому до ранку ви маєте його ховати, щоб ніхто не довідався про те, що він у вас. Пробачте, що я кажу вам це, але навіть Насіб не повинен про це знати. — Він прийде додому після закриття бару. — Не кажіть йому нічого. Хай лягає спати. Годині о третій, ні, рівно о третій, встаньте і вигляньте у вікно, чи не видно кого на вулиці. Я на той час пошлю туди кума Амансіо з людьми. Якщо вони будуть там, відчиніть двері і випустіть Фагундеса. Ми потурбуємось про нього. — А його не схоплять? Не заподіють йому лиха? — Можете не турбуватись. Ми не дамо його вбити. — Гаразд. Тоді я з вашого дозволу піду. Вже пізно. — Сама не йдіть. Вас супроводжуватимуть. Алфредо, відведи дону Габрієлу додому. Габрієла усміхнулась: — Але чи це зручно, сеньйоре… Ходити нічними вулицями разом із сеньйором Алфредо… Я піду морським берегом, щоб мене не помітили з бару… А коли нас хтось побачить, що тоді подумають, що скажуть? Насіб завтра ж про все дізнається… — Ви маєте рацію, дочко моя. Я й не подумав про це. — Раміро обернувся до сина. — Скажи своїй дружині і Жерузі, щоб вони приготувались. Поведете дівчину втрьох. Швидко! Алфредо хотів був щось сказати і навіть відкрив рота, але Раміро повторив: — Швидко! Ось як сталося, що тієї ночі Габрієла повернулася додому в супроводі депутата, його дружини і доньки. Дружина Алфредо ішла мовчки, обурюючись подумки. Але Жеруза взяла Габрієлу за руку і всю дорогу щебетала, не вгаваючи. На щастя, двері будинку дони Армінди виявились замкненими. Того вечора відбувався спіритичний сеанс, і акушерка ще не повернулася. Перехожі на вулицях траплялися рідко, полювання на негра тривало. Насіб прийшов десь за північ. Якусь мить він постояв біля вікна, спостерігаючи, як жагунсо повертаються з пагорба. Але із стежок охорони не забрали. Більшість вважала, що негр упав у прірву. Нарешті Насіб і Габрієла лягли. Вже давно Габрієла не була такою ніжною, гарячою, пристрасною, вимогливою і невтомною, як у ту ніч. Останнім часом Насіб з розчаруванням помітив, що вона стала холоднішою і байдужішою до нього, немовби постійно відчувала якусь втому. Правда, вона не відмовляла йому, якщо він бажав нею володіти, але вже не мучила його, як раніше, не лоскотала, вимагаючи пестощів і близькості, коли він приходив зморений і ліниво розлягався на ліжку. Вона лише сміялася, і він засинав, поклавши ногу на її пружне стегно. Якщо Насіб виявляв ініціативу, вона віддавалась йому з усмішкою і шепотіла «красунчик». Але де поділася її колишня пристрасть? Немовби те, що раніше було божевіллям, народженням і смертю, таїною, яка щодня розкривається, оновлюється і щоразу залишається такою ж, як і в першу мить — дивовижну мить її відкриття, — немов би все те стало тепер приємною розвагою. Насіб навіть поскаржився Тоніко, якому звіряв свої таємниці. Нотар пояснив, що це явище звичайне для одружених людей: пристрасть коханки згасає, стає тихою любов'ю дружини, скромною і звичною, а не бурхливим почуттям, вимогливим і невситимим. Може, це й було правдою, але воно не задовольняло Насіба. Він почав був уже готуватись до розмови з Габрієлою. Але в ту ніч Габрієла стала такою, як і раніше. Її пристрасть палила його, непогасним багаттям палали її почуття, палахкотів вогонь без попелу, гоготіло полум'я зітхань. Шкіра Габрієли обпікала шкіру Насіба. Габрієла була для нього дружиною не лише в ліжку. Вона назавжди зайшла в його душу, сполучилася з його тілом, він відчував її усім своїм єством, і не раз йому спадало на думку, що він згодився б померти в її обіймах. Щасливий Насіб заснув, поклавши ногу на стегно змореної Габрієли. О третій годині крізь ледве прочинені жалюзі Габрієла побачила Амансіо, який курив біля ліхтаря. Віддалік стояли жагунсо. Габрієла пішла до Фагундеса. Минаючи спальню, вона побачила, що Насіб тривожно уві сні шукає її стегно. Габрієла підклала йому під ногу подушку. Насіб усміхнувся, він був такий гарний! — Хай помагає тобі Господь! — сказав їй на прощання Фагундес. — Купіть собі з Клементе плантацію. Амансіо підганяв їх: — Годі, годі! Швидше в дорогу! — і, звертаючись до Габрієли, додав: — Ще раз дякую. Пройшовши кілька кроків, Фагундес озирнувся, він побачив, що Габрієла все ще стоїть на порозі. В світі не було жінки, щоб зрівнялася з нею. Хто б міг з нею зрівнятись?
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка