Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка18/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Про приємності й неприємності шлюбу


Ця незабутня ніч, коли знову в їхньому ліжку спалахнула безмежна пристрасть, коли Габрієлу палив вогонь, а Насіб народжувався і помирав у цьому пристрасному і солодкому полум'ї,— ця ніч мала сумні наслідки. Щасливий Насіб уявив, що після тривалого і спокійного плину неквапливої води повернулися бурхливі ночі минулого, що настав нарешті кінець дріб'язковим і недоречним незлагодам. Тоніко, з яким Насіб радився, не замовчуючи навіть найінтимніших подробиць, пояснював зміну їхніх відносин тим, що вони одружилися, і говорив про охолодження Габрієли як про факт цілком зрозумілий і науково обгрунтований. Адже ж усім ясно, які тонкі і водночас складні відмінності існують між любов'ю дружини й коханки. Можливо, що все це й так, але Насіб не був у цьому впевнений. Чому ж тоді охолодження не відбулося одразу після шлюбу? Адже ж тривали ще якийсь час години шаленого кохання; він пізно прокидався і запізнювався в бар. Зміну в їхніх стосунках Насіб помітив тоді, коли між ними почалися непорозуміння. Габрієла, мабуть, гнівалася значно більше, аніж показувала це зовні. Можливо, він вимагав від неї забагато; забуваючи про її характер і її колишнє життя, він хотів одразу ж зробити із Габрієли світську даму, що належить до ільєуських вищих кіл, майже силою вирвавши з неї звички і уподобання минулого. Насіб був нетерплячим і надто поспішав з її перевихованням. Вона мріяла про цирк, а він силою тягнув її на нудний літературний вечір. Не дозволяв, як вона любила, сміятися з першого-ліпшого приводу і, прагнучи зробити Габрієлу такою ж, як дружини лікарів і адвокатів, полковників і комерсантів, читав їй нотації з приводу кожної дрібниці. «Не розмовляй голосно. Це непристойно», — шептав їй він у кіно. «Сиди рівно, не простягай ноги, стули коліна», «В цих туфлях не ходи! Одягни пристойну сукню. Ми сьогодні провідаємо мою тітку. Зверни увагу на її поводження», «Ми неодмінно маємо відвідати засідання товариства імені Руя Барбози» (де декламують поети і читають таке, чого вона не може збагнути — нудьга неймовірна), «Сьогодні сеньйор Маурісіо виступатиме в Комерційній асоціації, нам треба сходити» (слухати цю нуднющу біблію!), «Ходімо в гості до дони Олги. Нудно з нею чи ні, все одно вона наша весільна мати», «Чому ти не носиш коштовності, і навіщо я купую їх для тебе?» Звичайно, Габрієла почала, зрештою, ображатися на нього, хоча і не показувала цього у щоденній поведінці. Правда, вона сперечалася інколи, не підвищуючи голосу, з єдиним бажанням довідатись, чому він вимагає од неї те чи інше, інколи нервувала і просила, аби він її не силував. Але завжди закінчувалось тим, що Габрієла виконувала його примху, слухала його накази і розпорядження. Потім вона перестала сперечатися, а почала поводитись в ліжку так, немов непорозуміння між ними, які ще не вилились у сварку, і вимоги Насіба остудили її запал, її пристрасть, скували її душу. Коли він шукав її близькості, вона відкривалася йому назустріч, немов пелюстки квітки. Але вона вже не була жадібною і невситимою, як колись. Лише тієї ночі, коли він повернувся такий зморений — після славнозвісного дня замаху на полковника Арістотелеса, — Габрієла була колишньою, а може, ще й пристраснішою. Потім знову настав спокій, тихі усмішки; вона охоче і водночас байдуже віддавалась йому, коли він хотів того. Якось Насіб три ночі підряд навмисне не шукав її близькості. Габрієла прокидалася, почувши, що він прийшов, цілувала його в губи, підставляла стегно і засинала з усмішкою. На четвертий день він не витримав і спалахнув: — Ти не звертаєш уваги… — На кого, Насібе? — На мене. Я приходжу, а ти поводишся так, немов мене не існує. — Тобі хочеться їсти? Може, вип'єш напою манго? — Який там до біса напій! Ти перестала лащитись до мене, а раніше я спалахував од твоїх пестощів. — Ти приходиш зморений, і я не знаю, чи ти хочеш мене. Ну як мені поводитись? Ти відвертаєшся і засинаєш, а я не хочу набридати. Габрієла потупилась і м'яла ріжок простирадла. Такою сумною Насіб її ніколи не бачив, вона його розчулила. Значить, вона поводиться так тому, що боїться надокучати йому, жаліє його після важкого робочого дня. Люба Біє… — За кого ти мене маєш? Нехай я приходжу зморений, але тебе я прагну завжди, я не старий і не… — Але коли Насіб кивне пальцем, хіба я не з'являюся одразу? Коли я бачу, що ти хочеш… — Але ж це ще не все… Раніше ти була палаючим смолоскипом, буревієм. А тепер — ранковий легіт. — Тобі вже не подобається моя любов? Тобі набридла твоя Біє? — Габрієла говорила все це, не підводячи очей на Насіба. — Я люблю тебе з кожним днем усе більше й більше, Біє. Без тебе я не можу. Схоже, що не ти мені набридла, а я тобі. В тебе немає колишньої пристрасті. — Не звертай уваги. Я тебе теж дуже люблю. Можеш вірити, Насібе. Але коли я буваю інколи змореною, то це тому, що… — А хто в цьому винний? Я найняв служницю щоб вона прибирала в хаті, а ти її вигнала. Найняв дівчину на кухню, щоб ти готувала тільки соуси, але ти продовжуєш варити все. Чому ти намагаєшся робити все, наче ти служниця? — Ти, Насібе, такий хороший, ти для мене більше, ніж чоловік. — Я не завжди такий. Інколи я лаю тебе. Я думав, що саме тому ти так змінилася. Але ж я зичу тобі добра. Мені хочеться, щоб у суспільстві тобі теж належала певна роль. — Я згодна виконувати всі твої бажання, Насібе. Тільки ж є речі, яких я не вмію робити. Як я не стараюся, в мене не лежить до них серце. Будь милостивішим до своєї Біє. Ти мусиш їй дещо вибачати. Насіб обняв Габрієлу. Вона притулилася головою до його грудей і розплакалась. — Чим я тебе образив, Біє. чого ти плачеш? Я більше ніколи не говоритиму про це, якщо це завдає тобі прикрощів. Повір, я й на думці не мав тебе скривдити. — Нічого ти не зробив… Це я погана, а Насіб такий гарний… І з того часу вона почала чекати його приходу, сповнена колишньої пристрасті, і готова не склепляти очей до ранку. Спершу Насіба заполонив цей спалах. Габрієла виявилася кращою, аніж він думав. Варто було поговорити з нею, і вона знову не давала йому заснути і зморитись. Проте власну втому їй все важче було приховувати, вона все зростала. Якось вночі Насіб сказав Габрієлі: — Біє, з цим пора кінчати. — З чим, Насібе? — Цією роботою ти себе убиваєш. — Та ні, Насібе. — Ти не витримуєш вночі…— Він усміхнувся. — Чи не так? — Ти, Насібе, надто сильний… — Отже, слухай: я вже найняв поверх над баром. Для ресторану. Тепер лише доведеться зачекати, поки виїдуть мешканці, потім вичистити, пофарбувати і добре обладнати приміщення. Гадаю, що на початку року ресторан можна буде відкрити. Сеньйор Мундіньйо хоче увійти в пай. Він збирається виписати з Ріо холодильник, якусь незвичайну плиту і посуд, що не б'ється. Я згодився. Габрієла від радощів заплескала в долоні. — Я випишу звідки-небудь двох куховарок. Хоча б із Сержіпе. Ти лише керуватимеш ними, показуватимеш, що і як. Варитимеш тільки для мене. І завтра ж знайди служницю для прибирання в будинку, займатимешся поки що кухнею, але це до того часу, поки каброша все засвоїть. Я хочу, щоб уже завтра в нас була покоївка. — Навіщо, Насібе? Не треба. Я зморилася тому, що ходила допомагати доні Армінді. — Цього лише бракувало. — Вона занедужала, ти ж знаєш. Я не могла залишити бідолашну стареньку саму. Але їй уже краще, тож ніякої служниці нам не треба. Я не хочу, Насібе. Насіб і не сперечався, і не наполягав. Його думки заполонив ресторан. Йому вдалося найняти поверх в будинку, де містився бар «Везувій». Раніше там був кінотеатр, поки Діоженес не збудував свій «Ільєус». Пізніше залу перегородили на невеличкі кімнатки, в яких поселялися молоді прикажчики. В двох кімнатах, трохи більших, діяла лотерея «жого до бішо»[72]. Але господар будинку, араб Малуф, вирішив тепер здати увесь поверх одному орендарю і ліпше всього Насібу, який уже орендував низ. Малуф дав мешканцям місяць для переїзду. У Насіба відбулась довжелезна розмова з Мундіньйо Фалканом. Експортер палко висловлювався за створення ресторану, і вони обговорили можливість об'єднання. Мундіньйо дістав із шухляди свого столу журнал, аби показати Насібу найрізноманітніші види холодильників і різноманітні новинки в іноземних ресторанах. Звичайно, для Ільєуса це занадто, але все одно вони обладнають справжній ресторан, кращий за будь-який баїйянський. В ті дні, коли обговорювалось і обмірковувалось безліч проектів, Насіб забув про пасивність Габрієли в години їхнього кохання. Тоніко, який постійно з'являвся в барі після сієсти, десь о другій годині, щоб випити для травлення гіркий аперитив (більше він не записував випите в кредит: тепер він пив безкоштовно, користуючись правом весільного батька власника бару), якось тихо запитав Насіба: — Ну, як ваші справи? — Краще. Тільки Габрієла надто зморюється за день. І все одно не хоче наймати служницю, все робить сама. Та ще й сусідці допомагає. Надвечір вона до того вибивається із сили, що засинає на ногах. — Ви не повинні йти проти її характеру. Якщо ви, всупереч їй, наймете служницю, вона знову буде невдоволеною. А з іншого боку, арабе, ви немовби не розумієте, що дружина не повія. Кохання дружини має бути скромним, адже ви самі прагнете того, щоб Габрієла була шановною сеньйорою? Тож розпочніть з ліжка, мій любий. А для розваг жінок у Ільєусі вистачить… їх навіть надміру багато, і трапляються чарівні… А ви записалися в ченці, не з'являєтесь навіть у кабаре… — Мені не треба інших жінок… — Оце тобі так, а потім ще й скаржитесь, що Габрієла зморилася… — Треба найняти прибиральницю. Моя дружина не повинна займатися хатньою роботою. Тоніко поплескав Насіба по плечу, останнім часом він не затримувався довго в барі і не чекав більше на Жоана Фулженсіо: — Поки що нічого не робіть, я на днях завітаю і порозмовляю з нею. Пораджу їй все ж таки найняти покоївку. А до того часу хай все лишається, як є. — Ну що ж, згода. Вона вас поважає. Вас і дону Олгу. — Знаєте, кому дуже сподобалась Габрієла? Жерузі, моїй небозі. Вона тільки й говорить, що про неї. На її думку, Габрієла — найвродливіша жінка в Ільєусі. — Так воно і є…— зітхнув Насіб. Коли Тоніко збирався йти, Насіб пожартував: — Ви тепер у нас не затримуєтесь… Мабуть, не без підстав… Свіжа молодичка, як водиться? І тримаєте все це в таємниці від свого давнього друга Насіба? — Коли-небудь розповім… Тоніко вийшов і рушив в напрямку порту. Насіб почав думати про ресторан. Яку йому дати назву? Мундіньйо запропонував — «Срібна виделка». Не дуже оригінально, та ще до того й незрозуміло, що це означає. Насібові більше до смаку «Комерційний ресторан», це значно вишуканіше. Зітхання Габрієли


І чого він тільки одружився з нею? Даремно… Колись було їй краще. І все цей сеньйор Тоніко, який сам гострив на неї зуби, та ще дона Армінда, що підлила масла у вогонь, бо дуже любила влаштовувати весілля. Насіб наважився на шлюб від страху втратити її, остерігаючись, що вона його залишить. Це було нерозумним кроком з його боку. Чого б вона кудись ішла, коли була задоволена, як ніколи в житті? Він боявся, що вона поміняє його кухню, його ліжко і його обійми на будинок однієї з пустельних вулиць і на рахунки в крамницях, які відкриє для неї перший-ліпший фазендейро, нікчемний дідуган в чоботях, з револьвером за поясом і з повними кишенями грошей. Все ж таки їй добре тоді жилося… Вона варила, прала, прибирала оселю. Ходила в бар з судками, з трояндою в косах і усмішкою на обличчі. Вона загравала з чоловіками і відчувала їхні бажання, що прямо витали в повітрі. їй підморгували, жартували з нею, торкались її руки, інколи грудей. Насіб її ревнував, і це було потішним видовищем. Він приходив пізньої ночі. Вона чекала його і подумки вже належала йому і всім молодим чоловікам, адже варто було їй тільки захотіти… Насіб приносив їй дарунки: дрібнички з базару, з крамнички дядька — брошки, браслети, каблучки із барвистим склом. Приніс пташку, яку вона випустила. Тісні туфлі, які їй не подобались… Вона ходила в хатніх капцях, неохайно одягнена, підв'язавши коси стрічкою. Їй подобалося все: дворище з гуявою, динним деревом і штангою. Подобалося вигріватись на осонні разом з хитрим котом. Розмовляти з Туїскою, подобалось, коли він танцював, коли вона танцювала для нього. Їй подобалась золота коронка, яку Насіб звелів їй поставити. Подобалось співати вранці, клопочучись у кухні. Ходити вулицями, відвідувати кіно з доною Арміндою, бувати в цирку, що давав свої вистави на Уньані. Добрі то були часи, коли вона була не сеньйорою Саад, а просто Габрієлою. Всього-на-всього Габрієлою. Навіщо він одружився з нею? Погано бути заміжньою, не подобається це їй… У шафі повно гарних суконь. Три пари тісних туфель. У неї навіть коштовності є. Одна каблучка коштувала дуже дорого, дона Армінда взнала: за неї Насіб заплатив майже дві тисячі рейсів. А що їй робити з усіма цими речами? Адже те, що вона любить, робити їй не дозволено… Танцювати на майдані з Розіньєю і Туїскою — не можна. Бігати пляжем з розпущеними косами і шльопати по воді — не можна. Сміятися із сеньйором Тоніко, Жозуе, сеньйором Арі, сеньйором Епамінондасом — не можна. Ходити босою по бруківці біля будинку — не можна. Жартувати, коли їй хочеться і де їй хочеться, при сторонніх людях, — не можна. Отже, нічого того, що вона любила, робити їй — не можна. Вона — сеньйора Саад, і їй нічого не можна. Погано бути заміжньою… Вона ніколи не хотіла образити його або завдати прикрощів. Насіб гарний. Кращого від нього немає в цілому світі. Вона любить його, це справжня любов. Це божевілля. Він такий статечний, власник бару, з рахунком у банку, і не тямиться без неї… Смішно! Інші прагнули її не тому, що любили. Просто вони хотіли спати з нею, тиснути в своїх обіймах, цілувати її губи, зітхати на її лоні. Всі, всі без винятку: і старі, й молоді, і вродливі, й бридкі, і заможні, й бідні. Так було колись, так було і тепер. Але чи всі? Так, усі, окрім Клементе. Та ще, мабуть, Бебіньйо, але той був хлопчаком, що він тямив у коханні? А Насіб знає, що таке любов. Вона почувала до нього теж щось інше, не схоже на ті почуття, які були в неї раніше до чоловіків. Вони всі без винятку, всі, всі, навіть Клементе, навіть Бебіньйо, були потрібні їй лише для того, аби спати з ними. Коли вона думала про молодого чоловіка, з котрим загравала, чи то був Тоніко, чи Жозуе, Епамінондас чи Арі, вона уявляла лише те, як лежатиме з ним в постелі. До Насіба вона почувала теж нестримний потяг, але не тільки потяг, — вона любила його, їй подобалося бути з ним разом, слухати його голос, готувати його улюблені страви, відчувати вночі його важку ногу на своєму стегні. В ліжку вона любила його за те, що там роблять замість сну. Але любила вона його не лише в ліжку і не лише за це. Вона любила його за інше, за це інше вона тільки його і любила. Для неї Насіб був усім: чоловіком і володарем, родиною, якої вона ніколи не мала, батьком і матір'ю, братом, що помер, ледве народившись. Насіб — усе, що вона має. Погано бути заміжньою. Яке непорозуміння — їхнє одруження. Раніше було значно краще. Обручка на пальці зовсім не змінила її почуттів до Насіба. Але тепер вона змушена сваритися з ним, ображати його і завдавати йому прикрощів. А їй неприємно це робити. Але як цього уникнути? Все, що любила Габрієла, на жаль, все це заборонялося сеньйорі Саад. І все те, що належало робити сеньйорі Саад, на жаль, смертельно ненавиділа Габрієла. Проте все закінчувалось тим, що вона поступалась Насібу, аби лише не завдавати йому прикрощів, адже він такий гарний. А дещо вона робила потай, щоб він не знав і не гнівався. Раніше було набагато краще, все можна було робити; він ревнував, але це були ревнощі коханця, які швидко минали в ліжку. Тоді вона могла робити що завгодно, без страху образити його. Раніше кожна хвилина дарувала їй радість, вона увесь час співала, а ноги самі просилися в танок. А тепер вона за радість платила сумом. Хіба їй не доводилося робити візити в ільєуські родини? Одягнена в шовк, взута в тісні туфлі, сидячи на твердому стільці, вона відчувала себе закованою в кайдани. Вона навіть не розкривала рота, боячись сказати щось недоречне. Вона більш не сміялася і скидалась на закам'яніле опудало. Не подобалося їй все це. Навіщо їй стільки суконь, стільки туфлів, коштовностей, золотих каблучок, намист, сережок, коли вона не могла бути просто Габрієлою? Ні, не подобалось бути їй сеньйорою Саад. Але тепер виходу не було… Нащо вона тоді згодилась? Щоб не образити його? А може, через страх втратити його колись? Даремно вона погодилась; тепер вона часто сумувала і робила те, що їй не до смаку. А найгіршим було те, що, аби стати Габрієлою, ходити туди, куди їй хотілося, і робити те, що їй хотілося, вона мимоволі мусила хитрувати, ображаючи Насіба. Її друг Туїска більше не приходив погомоніти з нею. Він обожнював Насіба, і цілком зрозуміло за що. Коли Раймунда занедужала, Насіб посилав їй гроші, аби вона могла купити якусь дещицю. Сеньйор Насіб добрий. Туїска теж вважав, що вона мусить бути сеньйорою Саад, а не Габрієлою. Тому він і не приходив, бо вважав, буцімто Габрієла ображає сеньйора Насіба, завдає йому прикрощів. Навіть друг Туїска не розумів її. Ніхто її не розумів. Дона Армінда не переставала дивуватися, вона твердила, що це злі сили потойбічного світу роблять так, аби Габрієла не хотіла розвиватися і виховуватись. Де таке бачено? Габрієла мала все необхідне, а не хоче викинути з голови різні дурниці. Навіть Туїска не міг її зрозуміти, де ж уже було доні Армінді. Ось і тепер, що їй робити, як їй бути? Наближається кінець року. Бумба-меу-бой, презепіо… О, як вона все це любить! На плантації вона завжди виконувала роль пастушки. Як весело минали свята! Майже поряд з їхнім будинком, у кравчині Дори (останній будинок на їхній вулиці, де Габрієла міряла і шила свої сукні), почалася репетиція волхвів. З пастушками, ліхтарями і всім, що належить. Дора оголосила: — Нести прапор зможе лише дона Габрієла. Три помічниці Дори погодилися з нею. Обличчя Габрієли запромінитось радістю, вона заплескала в долоні. Проте Габрієла все ж таки не наважилась поговорити з Насібом. Крадькома ходила вона вечорами на репетиції рейзадо. Щодня збиралася сказати про це Насібові і все відкладала до наступного дня. Дора шила їй сатинову сукню з блискучими сухозлітками, оздоблену бісером. Габрієла-пастушка танцює на вулицях, несе прапор, співає і веде за собою святкову процесію. Це їй до вподоби, для цього вона, Габрієла, створена! Але сеньйора Саад не може бути пастушкою. І вона ходила на репетиції потай, мріючи танцювати на вулицях у ролі пастушки. Так, їй доводиться завдавати прикрощів Насібу. Але що вона могла вдіяти? Ой, що ж їй робити? Про свята в кінці року



Надходив кінець року — святкові місяці: різдво, Новий рік, хрещення, шкільні і церковні свята, ярмарки; на майдані перед баром «Везувій» споруджувались балагани, місто наповнювалось веселими, розважними студентами, що приїхали з коледжів і університету Баїйї на канікули. Танцювали в розкішних садибах і в будинках бідняків на пагорбах і на Острові Змій. В місті панували святкові веселощі, в кабаре і шинках на околицях міста почалися пиятика і бійки. В центрі бари і кабаре були також переповнені. Виїздили на прогулянки по Понталу, на пікніки на Мальядо і на пагорб Пернамбуко, звідки можна було спостерігати за роботою землечерпалок. Виникали романи, домовлялися про заручини; свіжоспечені бакалаври, з яких не зводили закоханих очей батьки, приймали вітальні візити. З'явилися перші ільєусці, сини полковників, з кільцями — знаками вищої освіти, перші адвокати, лікарі, інженери, агрономи і вчительки, що одержали освіту в ільєуській монастирській школі. Життєрадісний отець Базіліо хрестив шостого прийомного сина, що з'явився милостю божою з чрева Оталії, куми падре. Старі діви одержали фундаментальний матеріал для розмов. Ніколи ще кінець року не був таким пожвавленим. Урожай виявився набагато більшим, аніж розраховували. Гроші витрачались легко, в кабаре річкою лилося шампанське, з кожним пароплавом прибувала нова група жінок, студенти змагалися з прикажчиками і комівояжерами у мистецтві упадання за дівчатами. Полковники кидали гроші, мов полову, рвали кредитки у п'ятсот рейсів. Новосілля в особняку полковника Мануела дас Онсаса, що скидався на справжній палац, було відзначено бучно. Звелося чимало нових будинків, було прокладено ряд нових вулиць, набережна, що йшла вподовж морського берега, була продовжена в напрямку кокосових гаїв Мальядо. Пароплави з Баїйї, Ресіди і Ріо прибували переповнені замовленнями заможних ільєусців, їхній домашній побут значно поліпшувався. Відкривались все нові й нові крамниці із привабливими барвистими вітринами. Місто розросталося і змінювалось. В коледжі Еноха відбулися перші іспити з федеральним інспектором. З Ріо прибув інспектор-журналіст, що співробітничав в урядовому органі. Він був відомим літератором, тому в Ільєусі виступив з доповіддю, квитки на яку поширювали учні коледжу. Оскільки журналіст мав славу талановитої людини, людей зібралося чимало. Відрекомендований вчителем Жозуе, він розповів про нові напрямки сучасної літератури — від Марінетті[73] до Траси Араньї[74]. Доповідь була неймовірно нудотною, і суть її збагнуло лише кілька осіб: Жоан Фулженсіо, Жозуе, якоюсь мірою Ньо-Гало і Капітан. Арі теж зрозумів, але не погоджувався з доповідачем. Багато кому пригадався двічі бакалавр, незабутній Аржілеу Палмейра з його громоподібним голосом. Ото був доповідач! Хіба можна їх порівнювати? А тут до всього молодик з Ріо зовсім не вмів пити. Варто було йому зробити кілька ковтків справжньої кашаси, як він валився з ніг. Що ж до Аржілеу Палмейри, то він міг позмагатися з найвідомішими плантаторами Ільєуса; випити він був мастак, а в ораторській майстерності — справжній Руй Барбоза. Ось то був справжній талант! А втім, літературний вечір, що викликав такі бурхливі суперечки, мав і позитивний бік. Напахчена найстійкішими парфумами, що одразу здолали всі аромати зали, одягнена розкішніше від будь-якої сеньйори (в наймоднішій сукні, виписаній з Баїйї), обмахуючись віялом, справжня матрона — не за віком, бо була ще зовсім молодою, але за манерами, поведінкою, позами, скромністю погляду, винятковою ґречністю благородної дами, — в залі неждано-негадано з'явилася Глорія, що раніше сумувала одиноко у вікні, а тепер забула про сум, оскільки її чудове тіло нарешті знайшло втіху. Жінки стривожено загули. Дружина доктора Демосфенеса, опустивши лорнет, вигукнула обурено: — Нахаба! Дружина депутата Алфредо (щоправда, всього-на-всього депутата палати штату, а все ж досить високої персони) підвелася, коли поруч з нею в парадній залі, попросивши вибачення і посміхаючись, вмостилася щаслива Глорія. Ображена сеньйора, захопивши із собою Жерузу, влаштувалася ближче до рампи. Розправляючи зборки на спідниці, Глорія усміхалася. Переповнений християнським милосердям, до неї підсів падре Базіліо. Під пильним наглядом жінок чоловіки з осторогою позирали на неї. «Щасливий цей Жозуе!» — заздрили вони, набравшись духу і кидаючи потаємний погляд на Глорію. Незважаючи на найретельнішу конспірацію, увесь Ільєус знав про божевільну пристрасть учителя коледжу до утриманки полковника. Єдиний, кому ще не вдалося про це довідатись, був, як і личить, сам Коріолано. Блідий і худий, Жозуе підвівся, шовковою хустиною, подарунком Глорії, витер на чолі неіснуючий піт (до речі, Глорія одягнула його з голови до ніг, навіть брильянтин і ваксу для черевиків він купував за її гроші) і виголосив багатослівну промову, назвавши журналіста з Ріо «яскравим талантом нового покоління, покоління антропофагів і футуристів»; Жозуе розхвалив доповідача і принагідно накинувся на існуюче лицемірство, яке домінує в застарілій літературі і в суспільстві Ільєуса. Література твориться задля того, аби оспівувати радощі і насолодження життям, чудове жіноче тіло. В ній не повинно бути місця для святенництва. Він скористався з нагоди і прочитав поему, на яку його надихнула Глорія, — це було вершиною аморальності… Глорія аплодувала йому, сяючи від гордощів. Дружина Алфредо хотіла вийти, але не зробила цього, і лише тому, що Жозуе уже закінчив свою промову, а їй кортіло послухати ще приїжджого літератора. Щоправда, його ніхто не зрозумів, та він хоч не говорив непристойностей. А втім, вільності Жозуе уже майже нікого не шокували, настільки змінився Ільєус — «край жінок легкої поведінки і поганих звичок, що втратив розсудливість, почуття міри і чистоту та цнотливість минулих часів», як висловлювався у своїх промовах доктор Маурісіо, кандидат в префекти, що намагався відродити строгу мораль. То ж чи варто було обурюватись появою Глорії на літературному вечорі, коли водночас з нею набуло широкого розголосу скандальне повідомлення про втечу Малвіни? На пароплавах із Баїйї прибували студенти. Не приїхала тільки Малвіна, вихованка школи чернечого ордена Мерсе. Спершу думали, що Мелк Таварес вирішив посилити кару і позбавив її канікул. Правда відкрилася лише тоді, коли Мелк раптом вирушив у Баїйю і повернувся, як і від'їздив, сам, з похмурим обличчям і постарілий на добрий десяток літ. Малвіна зникла безслідно, скориставшися з веремії, що панувала в школі напередодні канікул. Мелк звернувся до поліції, але в Баїйї Малвіни не виявили. Він зв'язався з Ріо, там її теж не знайшли. Всі прийшли до думки, що вона втекла до Ромуло Вієйри, інженера, котрий обстежував бухту. Нічим іншим не можна було пояснити її втечу, яка дала такий невичерпний матеріал для фантазування старих дів. Навіть Жоан Фулженсіо думав так і зрадів, довідавшись, що інженер, викликаний у поліцію Ріо, довів, що йому нічого не відомо про долю дівчини після його повернення з Ільєуса. Він нічого не знав про неї і знати не хотів. Таємниця Малвіни стала зовсім непроникною, ніхто не розумів, в чому справа, а втім, передбачали, що втікачка незабаром розкається і повернеться додому. Але Жоан Фулженсіо не йняв віри у повернення дівчини і в те, що вона прохатиме вибачення в батька. — Малвіна не повернеться, я в цьому переконаний. Вона досягне багато чого, бо знає, чого прагне. Через чимало місяців по тому, вже наступного року, в розпалі збирання врожаю, прийшла звістка, що вона працює в Сан-Пауло в якійсь конторі, вчиться вечорами і живе самотньо. Мати, що не виходила з дому після втечі доньки, ожила. Мелк нічого навіть чути про неї не бажав: — У мене більше немає доньки! Але доля Малвіни стала відомою лише через багато років. А в кінці того року її ім'я набуло скандальної популярності, її всюди ставили за приклад аморальності, вона надихала адвоката Маурісіо на гнівні промови в час підготовки до виборів. Вибори мали відбутися в травні, але вже тепер адвокат користувався з найменшої нагоди, аби виступити із закликом до відродження минулої благочестивості ільєусців. Та, здавалось, мало хто схилявся на його заклики, бо нові звичаї проникали скрізь, навіть у консервативні родини, до того ж приїзд студентів на канікули теж сприяв цьому. Всі студенти були прибічниками Капітана. Вони навіть влаштували обід на честь «майбутнього» префекта (як його вітав третьокурсник факультету права Естеван Рібейро, син полковника Коріолано, хоча сам полковник належав до прибічників Раміро Бастоса), префекта, який «виведе Ільєус з відсталості, невігластва і закостенілих провінційних звичаїв і який буде провідником прогресу, що освітлюватиме столицю какао яскравим променем культури». Ще нестерпнішим виявився син Амансіо Леала, цей зчиняв нескінченні суперечки з батьком: — Іншого шляху немає, тату, ви мусите це збагнути. Хрещений батько Раміро — це минуле, Мундіньйо Фалкан — майбутнє.— Син вивчав у Сан-Пауло інженерну справу, і в нього тільки й мови було що про машини, дороги, прогрес. — Ви маєте рацію, що лишаєтесь з Бастосом. Вас єднає давня дружба, і хоч це сентиментально, я вас поважаю саме за такий крок. Я не можу іти за вами. Ви теж мусите мене зрозуміти. — Юнак познайомився з інженерами і техніками, які працювали в бухті, і в скафандрі спускався на дно каналу. Амансіо слухав, наводив свої докази, але завжди виявлявся переможеним. Він гордився сином, дуже здібним студентом, котрий вчився на «відмінно»: — Хто знає, синку. Може, і твоя правда. Часи тепер не ті… Тільки ж я починав з кумом Раміро. Тебе тоді ще й на світі не було. Я ще стрибав козеням, а він уже вважався великим землевласником. Ми разом пізнали небезпеку, разом проливали кров, разом багатіли. Я не залишу його тепер, коли йому доводиться так скрутно. Однією ногою він уже стоїть в могилі. — Ваша правда. Але й моя також. Я люблю хрещеного батька, але, коли мені випаде голосувати, за нього свій голос не віддам. Амансіо любив ці ранкові години, коли він збирався на рибний базар, а його Берто повертався з нічної гулянки, і вони розпочинали розмову. Амансіо дуже любив свого старшого сина, такого наполегливого, роботящого, і завжди користувався з нагоди, аби попередити його чи дати пораду: — Ти зв'язався з дружиною Флоренсіо (це був літній полковник, що одружився в Баїйї з палкою, молодою дівчиною, мрійноокою ассірійкою за походженням) і ночами ходиш до неї чорним ходом. Але ж в Ільєусі у всіх кабаре скільки завгодно жінок. Невже тобі їх не вистачає? Навіщо тобі зв'язуватися із заміжньою? Флоренсіо не з тих, кому можна безкарно наставляти роги, і коли він довідається… А мені б не хотілося посилати з тобою жагунсо. Кінчай з цим, Берто. Ти примушуєш мене хвилюватися. — Амансіо усміхнувся подумки: спритник все ж його син, наставляє роги горопасі Флоренсіо. — Я не винний, тату. Вона так загравала зі мною, а я ж не кам'яна брила. Але не турбуйся, вона виїздить на свята в Баїйю. І взагалі, коли нарешті зникне цей дикунський звичай убивати жінку за зраду чоловікові? Ніде нічого подібного я навіть не чув! Варто людині вийти з дому о четвертій ранку, як уже повсюди відчиняються вікна і за нею починають стежити. Амансіо Леал дивився на сина своїм єдиним оком, в якому світилася ніжність і любов: — Ех ти, опозиціонер… Незмінно щодня Амансіо відвідував Раміро. Старий організовував передвиборчу кампанію, спираючись на нього, на Мелка, Коріолано і на деяких інших. Алфредо, скориставшись з канікул у палаті, їздив по провінції, зустрічався з виборцями. Від Тоніко не було жодної користі, він думав лише про жінок. Амансіо слухав, що говорить Раміро, намагався повідомити йому найприємніші новини, а інколи навіть свідомо брехав. Він знав, що вибори уже програно. Щоб утриматися біля влади, Раміро мусив би звернутися за допомогою до уряду і домогтися невизнання повноважень противників, які перемогли. Але він не хотів навіть чути про це, бо вважав свій авторитет непохитним і стверджував, що народ голосуватиме за нього. Як доказ, він наводив вчинок дружини Насіба, що прийшла до нього майже серед ночі, кинувши виклик усьому місту, аби врятувати його і Мелка. Завдяки їй вони виявились не втягненими у справу із замахом на Арістотелеса, що неодмінно б трапилось, коли б негра схопили жагунсо. Це було б особливо неприємним фактом ще й тому, що трибунал виніс обурливу ухвалу про призначення спеціального прокурора для ведення процесу. — Так ось, куме, я вважаю, що цей негр швидше помер би, але нічого не сказав би. Він людина вірна, жаль, що схибив. Але, видужавши після поранення, Арістотелес мав ще більшу популярність, ніж раніше. Він оголосив, що Ітабуна буде одностайно голосувати за Мундіньйо Фалкана. З лікарні Арістотелес вийшов розповнілим, поїхав у Баїйю, дав інтерв'ю журналістам деяких газет, і губернатор не зміг перешкодити тому, щоб діло було передано до суду. Мундіньйо зв'язався з багатьма впливовими людьми в Ріо, де цей замах викликав жваві відгуки. Один з депутатів опозиції виголосив у федеральній палаті промову, обурюючись відродженням бандитизму в зоні какао. Було багато галасу, але наслідків майже ніяких. Справа мала досить заплутаний вигляд, і злочинця виявити не вдалося. Подейкували, що в Арістотелеса стріляв жагунсо на ім'я Фагундес, який рубав ліс разом з якимось Клементе на плантаціях Мелка Тавареса. Але як це довести? І як довести участь у злочині Раміро, Амансіо, Мелка? Справа, яку вів спеціально призначений прокурор, очевидно, зрештою, потрапить до архіву. — Шахраї…— обурювався Раміро суддями апеляційного трибуналу. Вони хотіли звільнити комісара поліції. І щоб залишити його на посаді, Алфредо довелося з'їздити в Баїйю. Не можна сказати, щоб цей комісар дуже вже влаштовував Бастосів, він був неенергійним, ледачим, міг забруднити штани від страху перед жагунсо, часто вдавався за допомогою до секретаря префектури Ітабуни, одне слово, був боягузливим хлопчиськом. Але коли б його звільнили, то авторитетові Раміро Бастоса було б завдано відчутного удару. Раміро інколи розмовляв з Амансіо, з Тоніко, з Мелком, і в ту мить в ньому знову спалахувало життя і колишня енергія. Бо тепер він частину дня проводив у ліжку; від полковника залишились, як то кажуть, лише шкіра та кістки, та ще очі, що засвічувалися, як і колись, варто було тільки почати розмову про політику. Доктор Демосфенес відвідував Раміро щодня, він вислуховував його, рахував пульс. А втім, незважаючи на заборону лікаря, Раміро вийшов якось увечері на вулицю, щоб побувати на відкритті презепіо сестер Дос Рейс. Він не міг туди не піти, тому що до сестер приходило все місто. Їхня садиба була переповнена людьми. Габрієла допомагала Кінкіні і Флорзіньї приготувати все до кінця. Вона вирізала фігурки, наклеювала їх на картон, робила квіти. В будинку Насібового дядька Габрієла знайшла кілька сірійських часописів, тому в демократичному презепіо з'явилися магометани, східні паші і султани, над чим дуже потішалися Жоан Фулженсіо, Ньо-Гало і швець Феліпе. Жоакім зробив з картону гідроплани і повісив їх над хлівом, це виглядало новиною в презепіо сестер Дос Рейс. Щоб зберегти нейтралітет (бо бар Насіба, зала з презепіо і Комерційна асоціація були єдиними місцями, що залишалися нейтральними в розпал передвиборчої боротьби), Кінкіна попросила виступити Доктора, а Флорзінья умовила виголосити промову Маурісіо Каїреса. Той і другий не пожаліли красивих фраз, якими намагалися затуманити посріблені часом голови старих дів. Капітан, коли просив їх віддати свої голоси опозиції, сказав по секрету, що після його обрання їм буде надано офіційну допомогу. Багато було таких, що приїхали здалеку, аби побачити грандіозне презепіо: з Ітабуни, Піранжі, Агуа-Прети, навіть з Ітапіри. Приїздили цілими родинами. З Ітапіри прибули дона Віра і дона Анжела, вони захоплено вигукували, плескали в долоні. — Яка краса! До далекої Ітапіри дійшла не тільки слава про презепіо сестер Дос Рейс, але й слава про талант Габрієли. Незважаючи на неймовірний шарварок, дона Віра не заспокоїлась, доки не затягнула Габрієлу в куток і не випросила в неї рецептів соусів і способів приготування деяких страв. З Агуа-Прети приїхала сестра Насіба з чоловіком. Габрієла дізналася про це від дони Армінди, бо до Насіба вони не завітали. На відкритті презепіо сестра Насіба лютим поглядом стежила за Габрієлою, що скромно сиділа на стільці і не знала, як поводитись. Габрієла ніяково усміхнулася, але сеньйора Саад де Кастро зверхньо відвела від неї погляд. Габрієла розхвилювалась не через зневагу, висловлену зовицею. За це, трохи згодом, їй помстилася дона Віра, до якої та намагалася підлеститися, розсипаючи усмішки і компліменти. Відрекомендувавши дону Анжелу, дона Віра сказала: — Ваша родичка чарівна. Вона така гарнюсінька і скромна… Вашому братові поталанило, він знайшов гарну дружину. Габрієла святкувала остаточну перемогу, коли до зали своєю старечою ходою увійшов Раміро. Перед ним усі розступилися, звільнивши прохід і місце в передній частині презепіо. Він погомонів з сестрами Дос Рейс, похвалив Жоакіма. Потім до нього почали підходити знайомі, щоб привітатися. Але він, побачивши Габрієлу, залишив усіх, підійшов до неї і ґречно простягнув руку: — Як вам живеться, доно Габрієло? Щось я давно вас не бачив. Чому ви не заходите до нас? Я хочу, аби ви якось завітали до нас із Насібом на сніданок. Жеруза, стоячи поруч з дідом, усміхалася до Габрієли і теж розмовляла з нею. Сестра Насіба аж трусилася від люті, її пожирала заздрість. І нарешті Насіб теж помстився за дружину, коли підійшов, щоб забрати її додому. Насіб розумний. Він зробив це навмисне. Вони рушили до виходу під руку і пройшли майже поряд біля подружжя Саад де Кастро. Насіб сказав голосно, щоб вони почули: — Біє, ти, моя дружинонько, найвродливіша від усіх… Габрієла опустила очі, їй стало сумно. Не через зневагу зовиці, а тому, що, поки вона в місті, Насіб ніколи не дозволить їй виступати у одязі пастушки, із прапором у руках. Габрієла вирішила відкласти розмову про це на якийсь час і поговорити з Насібом на кінець року. Габрієла із задоволенням відвідувала репетиції, співала, танцювала. Керував репетиціями той пропахлий морем хлопець, якого вона зустріла в «Бате-Фундо» тоді, коли полювали за Фагундесом. Він був раніше матросом, а тепер працював на доках Ільєуса, звали його Ніло. Це був енергійний парубок і вдумливий режисер. Він вчив Габрієлу танцям, показував, як нести прапор. Інколи учасники вистави залишалися потанцювати після репетиції, а щосуботи веселощі тривали до ранку. Але Габрієла поверталась додому вчасно, щоб Насіб, боронь боже, не прийшов раніше… Так, вона поговорить з ним пізніше, прямо напередодні свята, бо, коли він навіть не дасть згоди, вона хоч походить на репетиції. Дора хвилювалася: — Вже порозмовляли, доно Габрієло? А то, може, давайте я? Тепер все загинуло. Доки зверхня і самозакохана сестра буде в Ільєусі, Насіб ніколи не дозволить Габрієлі нести прапор із зображенням малого Ісуса. І він має рацію… Гірше за все те, що він має рацію: оскільки сестра в Ільєусі, це неможливо. А ображати або завдавати Насібу прикрощів вона не могла… Пастушка Габрієла, або сеньйора Саад, у ніч під Новий рік


«Що скаже сестра Насіба і цей йолоп, її чоловік?» Ні, Габрієло, про це не варто навіть думати, це найнеможливіше твоє бажання. Біє має переконати себе в тому, що вона вже не бідна служниця без роду й племені, без всякого суспільного становища. Хіба можна уявити собі сеньйору Саад із золотою картонною короною на голові, загорнуту в синій і червоний сатин, із прапором у руці, яка звивається усім тілом і переступає дрібними кроками в танці двадцяти двох пастушок з ліхтарями, уявити її пастушкою Габрієлою, яка йде попереду і на яку всі дивляться? Звичайно, не можна, Біє, не божевільна витівка… Насіб любив дивитися виставу, він навіть аплодував і наказував частувати всіх танцюристів пивом. Та й хто не любить свят? Хто буде заперечувати, що це гарно? Але чи бачила вона хоч раз, щоб заміжня, шановна сеньйора вийшла на вулицю танцювати? Тут до речі згадати Дору, через подібні витівки її залишив чоловік, і вона зосталася зі своєю швейною машинкою, на якій шиє сукні замовницям. І вже, звичайно, тепер, коли в місті перебуває сестра Насіба, ця зарозуміла індичка, і її чоловік, який хоча й має знак бакалавра, але в голові в нього суцільний протяг, це неможливо. Неможливо, Габрієло, не варто навіть ятрити душу мріями. Габрієла схилила голову погоджуючись. Він має рацію, вона не може його образити, коли сестра і зять-бакалавр в Ільєусі. Насіб обняв Габрієлу. — Не сумуй, Біє. Усміхнися. Вона усміхнулася, хоч їй більше кортіло заплакати. Вона оплакувала того вечора сатинову сукню, таку гарну, синю з червоним! Яка чудова сполука барв! Золоту корону із зіркою. Прапор теж синьо-червоний, з немовлям Ісусом і овечкою. Не розважив її й подарунок, який Насіб приніс їй вночі, повернувшись додому, — розкішну мережану шаль з китицями. — Ти одягнеш її на новорічний бал, — сказав він. — Я хочу, Біє, щоб ти була найкращою з-поміж усіх того вечора. В Ільєусі всі розмови точилися навколо новорічного балу в клубі «Прогрес», який організовували дівчата і студенти. Кравчині не пригадували, щоб колись у них було стільки замовлень. Були жінки, що виписували сукні з Баїйї; кравці примірювали білі чоловічі костюми із найкращих матеріалів; всі столики в клубі були замовлені заздалегідь. На бал збирався навіть Містер з дружиною, котра приїхала, як у них водилось, до чоловіка на зустріч Нового року. Замість традиційних вечорів у приватних будинках, ільєуське суспільство збиралося в залах «Прогресу» на бал, якого тут до цього часу ще не бувало. Того ж новорічного вечора відбудеться свято з ліхтарями, піснями і прапором. Габрієла ж у чудовій мантильї, в шовках, у тісних туфлях буде мовчки, опустивши очі, сидіти на балу, не знаючи, як поводитись. А хто нестиме прапор? Дора розхвилювалася. І сеньйор Ніло, молодик, що пропахнув морем, не міг потаїти свого розчарування. Лише Мікеліна була задоволеною, сподіваючись, що тепер їй поталанить нести прапор. Габрієла тільки тоді трохи заспокоїлась і перестала плакати, коли на пустирищі Уньан обладнали луна-парк, китайський луна-парк з велетенською каруселлю, з конячками, шікоте[75] і «божевільною кімнатою». Там усе виблискувало металом і було залите сліпучим світлом. Луна-парк викликав стільки розмов, що навіть негреня Туїска, яке останнім часом відійшло трохи від Габрієли, не втрималось і забігло поділитися новинами. Насіб їй сказав: — Напередодні Нового року я не працюватиму. Лише на мить зазирну в бар. Увечері ми сходимо в луна-парк, а вночі — на майдан. Як чудово було в луна-парку! Вони з Насібом усе роздивились. Двічі проїхали на велетенській каруселі. Шікоте теж приніс їй задоволення, у неї навіть мурахи по спині забігали. З «божевільної кімнати» вона вийшла зовсім знетямлена. Негреня Туїска в новому костюмчику і в черевиках пройшло до парку безкоштовно, бо, як завжди, допомагало розклеювати оголошення по місту. Увечері на майдані проти церкви святого Себастьяна відкрилися балагани. Поміж ними прогулювався Тоніко з сеньйорою Олгою. Насіб залишив Габрієлу з подружжям; він вирішив на мить зазирнути в бар, поглянуть, як там ідуть справи. В ятках, де продавалися подарунки, за прилавками стояли дівчатка — студентки і учениці коледжів. На майдані також було влаштовано аукціон на користь церкви. Арі Сантос, з лискучим від поту обличчям, вигукував: — Блюдо із солодощами, подарунок чарівної сеньйорити Ірасеми! Солодощі приготовані її милими рученятами! Скільки дасте за блюдо? — П'ять рейсів, — запропонував якийсь студент-медик. — Вісім, — підняв ціну прикажчик. — Десять, — крикнув студент-юрист. Ірасема мала чимало залицяльників, що виборювали місце біля воріт її садиби, а тому боротьба виникла і за блюдо з її солодощами. До відкриття аукціону прийшли відвідувачі бару, щоб порозважатися і взяти участь у торзі. Майдан заповнювався людьми, закохані обмінювались поглядами, заручені з усмішками гуляли майданом, побравшися за руки. — Чайний сервіз, подарунок юної Жерузи Бастос. Шість чашок, шестеро блюдців, шість десертних тарілочок і так далі. Скільки дасте? Арі Сантос підняв маленьку чашечку. Дівчата переглядалися, коли чоловіки називали ціну. Кожній хотілося, щоб її дарунок святому Себастьяну був проданий дорожче. Закохані і наречені витрачали гроші на подарунки своїх милих, аби лиш побачити їхні усмішки. Інколи який-небудь подарунок починали виборювати полковники. Ажіотаж зростав, ціни стрибали, досягаючи ста — двохсот рейсів. Того вечора, змагаючись з Рібейріньйо, Амансіо Леал заплатив п'ятсот рейсів за півдюжини серветок. Це вже було безглуздя, кидания грошей на вітер. Але грошей було так багато, що вони річками лилися вулицями Ільєуса. Дівчата на виданні надихали поглядами закоханих і претендентів на їхню руку; варто було поглянути на їхні обличчя, коли продавався дарунок, що належав їм. Дарунок Ірасеми побив рекорд: таця солодощів була куплена за вісімдесят рейсів. Дав ці гроші Епамінондас, наймолодший компаньйон мануфактурної крамниці «Соарес і брати». Бідолашна Жеруза не мала обранця. Хоча, правда, і подейкували про якогось юнака із Баїйї, студента п'ятого курсу медичного факультету. Якщо родина Жерузи не призначить першої ціни — дядько Тоніко, дона Олга або хтось із друзів діда, — її чайний сервіз взагалі не буде продано. Ірасема переможно усміхнулася. — Скільки за чайний сервіз? — Десять рейсів, — гукнув Тоніко. П'ятнадцять запропонувала Габрієла, поряд з нею вже стояв Насіб, що повернувся з бару. Полковника Амансіо, який міг підняти ціну, вже не було, він пішов у кабаре. На трибуні змореним голосом Арі Сантос повторював: — П'ятнадцять крузейро… Хто більше? — Тисяча рейсів. — Скільки?! Хто назвав цю суму? Прохання не жартувати. — Тисяча рейсів, — повторив Мундіньйо Фалкан. — А! Сеньйор Мундіньйо… Звичайно… Сеньйорито Жеруза, коли ваша ласка, передайте ваш подарунок сеньйору. Тисяча рейсів, сеньйори, тисяча рейсів! Святий Себастьян буде довічно вдячний сеньйору Мундіньйо. Як відомо, ці гроші призначаються на спорудження церкви на місті старої. Це буде величезна церква! Сеньйор Мундіньйо заплатив повністю… Щира вам подяка. Жеруза взяла коробочку з чашками і передала її експортеру. Ошелешені дівчата обговорювали божевільний вчинок Мундіньйо. Що це означало? Цей Мундіньйо, казково заможний, елегантний молодик, бореться не на життя, а на смерть з родиною Бастосів. У цій боротьбі спалювались газети, страждали люди, готувалися замахи. Мундіньйо виступав проти старого Бастоса, виборюючи в нього владу, і довів його до сердечної хвороби. І в той же час віддав тисячу рейсів, два яскравих папірці по п'ятсот рейсів, за півдюжини чашок з дешевенької порцеляни — подарунок онуки свого ворога. Він таки божевільний, ну хто ж іще здатний на подібне? Всі вони, і Ірасема, і Діва, тайкома зітхали за ним, багатим, елегантним холостяком, що любить мандрувати, часто буває у Баїйї і має власний будинок в Ріо… Дівчата знали всі його історії з повіями — Анабелою та іншими жінками, виписаними з Баїйї і з Півдня… Цих жінок, вродливих і незалежних, бачили інколи під час їхніх прогулянок на узбережжі. Проте флірту з неодруженою дівчиною він ніколи не починав. Він взагалі не звертав уваги на них, в тому числі й на Жерузу. Ех, сеньйор Мундіньйо Фалкан, такий заможний і елегантний! — Сервіз не коштує так дорого, — сказала Жеруза. — Я грішник. А з вашою допомогою я порозуміюся із святим і виклопочу для себе містечко на небі. Жеруза не змогла утриматися, усміхнулася і запитала: — Ви підете на новорічний бал? — Ще не знаю. Я обіцяв зустрічати Новий рік в Ітабуні. — Там, мабуть, буде весело. А втім, тут теж. — Бажаю вам доброї розваги і щастя в Новому році. — Вам також, якщо ми більше не побачимося до Нового року. Тоніко Бастос стежив за цією розмовою і не розумів Мундіньйо. Тоніко все ще мріяв про мир, який настане в останню мить, сподівався порятувати авторитет Бастосів. Він з усмішкою вклонився Мундіньйо. Експортер відповів і рушив додому. Напередодні Нового року Мундіньйо приїхав в Ітабуну, поснідав з Арістотелесом і був присутній на відкритті ярмарку худоби, що став важливою новацією, яка дала змогу перенести торгівлю бичками зі всього району в муніципалітет Ітабуни. Він виголосив промову, зустрінуту аплодисментами, потім сів у машину і повернувся в Ільєус. І не тому, що згадав про Жерузу, а тому, що хотів зустрінути Новий рік з товаришами в клубі «Прогрес». Йому не довелося шкодувати: свято вдалося на диво чудове, говорили, що такий бал можна було побачити лише в Ріо. Недоладна розкіш, сукні з крепдешину, тафти і оксамиту, сила-силенна коштовностей — все це відшкодовувало нестачу вишуканості і згладжувало провінційний вигляд деяких сеньйор, подібно до того, як кредитки в п'ятсот рейсів, що тугими пачками лежали в кишенях полковників, пом'якшували їхню простонародну мову і прямолінійність манер. Але господарями свята була молодь. Деякі молодики прийшли в смокінгах, незважаючи на спеку. В залах дівчата, кокетливо обмахуючись віялами, сміялися і пили прохолоджувальні напої. Шампанське і найкраще вино лилося річками. Зали були зі смаком прикрашені серпантином і паперовими квітами. Свято мало бути таким розкішним, про нього точилося стільки розмов, що навіть Жоан Фулженсіо, затятий ворог танців, з'явився на ньому. І Доктор теж. Жеруза всміхнулася, коли помітила Мундіньйо Фалкана, що розмовляв із Насібом і Габрієлою, яка ледве стояла на ногах — кляті туфлі нестерпно давили їй пальці. Так, її ноги не були створені для цього тісного взуття. Але вона була така вродлива, що найпихатіші дами — навіть дружина доктора Демосфенеса, самозакохана потвора, — не могли заперечувати того, що мулатка була найвродливішою жінкою на святі. — Проста, але дуже гарна, — визнавали вони. Дочка народу розгубилася від галасу і розмов, яких вона не розуміла і не сприймала, від розкошів, які її не вабили, від заздрощів, пихатості й пліток, які її не спокушали. Десь пізніше на вулиці вийдуть волхви з веселими пастушками, з вишитим прапором. Хід буде зупинятися перед будинками, барами, співатиме пісні, танцюватиме, проситиме дозволу увійти. Двері розчиняться, танці й пісні перейдуть до кімнат, господарі почнуть частувати лікером і солодощами. Тієї новорічної ночі і ночі волхвів понад десять процесій вийшли з Уньану, Конкісти, Острова Змій і Понталу, щоб розважитись на вулицях Ільєуса. Габрієла танцювала з Насібом, з Тоніко, з Арі, з Капітаном. Вона кружляла граційно, але ці танці були їй не до вподоби. Вона любила «коко мешідо», «самба де рода», «машіше емболадо». Або польку під гармошку. Аргентинського танго, вальса, фокстрота вона не любила. Тим більше, коли туфлі так немилосердно тиснуть пальці. Свято було веселим. Сумував лише Жозуе. Із склянкою в руках він стояв, прихилившись до підвіконня, і дивився на вулицю. Із свого вікна Глорія також дивилась на юрбу, що заповнила тротуар і бруківку. Поряд з нею, зморений і сонний, стояв Коріолано. Його веселощі, як любив він повторювати, були в ліжку Глорії. Але Глорія не хотіла лягати; розкішно вдягнена, вона стежила за худорлявим обличчям Жозуе у вікні клубу. Було чути, як стріляють пляшки шампанського. Мундіньйо Фалкан мав великий успіх у дівчат, він танцював із Жерузою, Ірасемою, запросив і Габрієлу. Насіб ходив поміж групами чоловіків, розмовляв. Танцювати він не любив, за увесь вечір лише двічі потоптався в гурті разом з Габрієлою. Потім залишив її за столом разом з лагідною дружиною Жоана Фулженсіо. Габрієла зняла під столом туфлі і стала ворушити затерплими пальцями. Вона ледве стримувалась, щоб не позіхнути. Підходили жінки, підсідали до них за стіл, заводили розмову і весело сміялися, перекидаючись словами з дружиною Жоана Фулженсіо. Досить зверхньо вони віталися з Габрієлою, запитували, як вона живе. Вона сиділа мовчки, не підводячи очей. Тоніко, наче падре, що виконує складний обряд, вів дону Олгу в аргентинському танго. Молодь сміялася, жартувала, танцюючи переважно в другій залі, куди старим вхід було заборонено. Сестра Насіба та її чоловік танцювали манірно, удаючи, що не помічають Габрієли. Десь близько одинадцятої, коли на вулиці залишилося мало людей — давно вже зникла й Глорія разом з полковником Коріолано, — залунала музика кавакіньйо[76] і гітар, флейт і барабанчиків, голоси, що співали кантіги, якими супроводжуються танці рейзадо. Габрієла підвела голову. Помилитися вона не могла. Процесія зупинилася проти клубу «Прогрес», оркестр перестав грати, всі побігли до вікон і дверей. Габрієла поспішно взула туфлі і однією з перших опинилася на тротуарі. Насіб приєднався до неї, його сестра з чоловіком були неподалік, але, як і раніше, удавали, що не помічають Габрієли і Насіба. Пастушки несли ліхтарі, а Мікеліна ішла з прапором. Ніло, колишній моряк, із свистком у роті, диригував піснями і танцями. На майдані Сеабра водночас з процесією з'явилися персонажі вистави — бугай, вакейро, каапора і бумба-меу-бой. Почалися танці. Пастушки співали: Я пастушка-чарівниця,
І зоря веде мене,
Де печери Віфлієма
Сяє світло неземне —

Вони не просили дозволу увійти, бо не наважувались порушити свято багатіїв. Але Плініо Араса привів офіціантів з пивом і почастував учасників вистави. Бугай трохи перепочив і випив пива. Каапора також. Вони знову почали танцювати і співати. Мікеліна в центрі процесії, із прапором у руках, крутила худющими стегнами, сеньйор Ніло свистів. Вулиця заповнилась людом, який вийшов з клубу. Юнаки й дівчата зі сміхом плескали в долоні. Я пастушка-чарівниця,


Я гнучкіша юних лоз.
Заколисане піснями,
В яслах спить дитя Христос.

Габрієла вже не бачила нікого, крім пастушок з ліхтарями, Ніло із свистком і Мікеліни із прапором. Вона не бачила Насіба, не бачила Тоніко — нікого навколо. Навіть зовицю із гордо закопиленим носом. Сеньйор Ніло свиснув, пастушки стали на свої місця, бумба-меу-бой рушив уперед. Ніло ще раз свиснув, пастушки затанцювали в нічній темряві, Мікеліна розмахувала прапором. І пішли пастушки далі —


Прославлять в піснях Христа…

Вони вирушили співати й танцювати на сусідні вулиці. Раптом Габрієла скинула туфлі, кинулась вперед і вихопила прапор із рук Мікеліни. Вона закружляла, хитаючи стегнами, затанцювали звільнені від тісного взуття ноги. Процесія рушила вперед, а зовиця вигукнула: «О!» Жеруза побачила, що Насіб мало не плаче, його закам'яніле обличчя виказувало сором і сум. Тоді вона також вибігла на бруківку, взяла ліхтар в однієї пастушки і почала танцювати. Слідом за Жерузою вийшов юнак у смокінгу, за ним інший, Ірасема взяла ліхтаря у Дори. Мундіньйо Фалкан витягнув свистка з зубів Ніло. В танець включився навіть Містер з дружиною. Лагідна дружина Жоана Фулженсіо, життєрадісна мати шістьох дітей, теж стала в коло. А потім і інші жінки, і Капітан, і Жозуе. Всі учасники балу, виявилось, залишили приміщення, всім хотілося розважитись. В кінці процесії йшли сестра Насіба і її чоловік-бакалавр. Попереду йшла Габрієла із прапором у руці. Від дворянки Офензії до плебейки Габрієли, з різними пригодами і крутійством




Початок року ознаменувався в Ільєусі різними подіями і пригодами, новинами і скандалами. Студенти вирішили перетворити відкриття бібліотеки Комерційної асоціації у веселе свято. — Молодим кортить потанцювати… — був змушений визнати президент Асоціації Атаулфо. Проте Капітан, організатор бібліотеки, за допомогою Жоана Фулженсіо, без якого важко було обійтися, побачив у ідеї студентів прекрасну можливість для пропаганди своєї кандидатури на посаду префекта. До речі кажучи, він має рацію, стверджуючи в суперечці з Атаулфо, що молодь бажає не лише розваг. Ця бібліотека була першою в Ільєусі, бо в бібліотеці товариства імені Руя Барбози висіла лише одна полиця з книжками, причому лежали на ній переважно поезії, тому відкриття нової бібліотеки було значною подією. Це підкреслив у своїй вишуканій промові Сілвіо Рібейро, син Рібейріньйо, другокурсник медичного факультету. Раніше подібні свята у Ільєусі не влаштовувались. Було організовано літературний вечір, у якому взяло участь чимало студентів і такі видатні постаті, як Доктор, Арі Сантос, Жозуе. Виступили також Капітан і Маурісіо: перший як бібліотекар Асоціації, другий як офіційний оратор, і обоє — як кандидати в префекти. Але найбільшою новиною було те, що учениці монастирської школи і дівчата з вищого ільєуського світу публічно читали вірші. Декотрі ніяковіючи, інші вільно, з цілковитим спокоєм. Діва, в якої був чистий і приємний голос, заспівала романс. Жеруза виконала на роялі твори Шопена. Було прочитано поезії Білака, Раймундо Коррейї[77], Кастро Алвеса і Теодоро де Кастро, останні оспівували Офенізію. Потім вірші Арі і Жозуе, причому їх читали самі поети. Інспектору коледжу, який щойно повернувся з тривалого відрядження по селах і фазендах Ітабуни, де збирав матеріали для нотаток в одну з газет Ріо-де-Жанейро, ці збори видавались карикатурою. Але ільєусці були в захопленні. — Чудово! — сказала Кінкіна. — Приємно тут побувати, — погодилась Флорзінья. Після концерту, як водилося, почалися танці. На посаду директора бібліотеки товариство виписало з Белмонте поета Сосіженеса Косту, якому належало виявити значний вплив на розвиток культурного життя міста. Але, кажучи про культуру, про книжки і про вірші Теодоро, присвячені Офенізії, хіба можна не згадати про видання невеличкої брошури, яка була набрана і видрукована Жоакімом у друкарні Жоана Фулженсіо і до якої увійшли окремі розділи із славнозвісної роботи Доктора «Історія родини Авілів і міста Ільєуса»? Брошуру було видано під іншою назвою, бо містила вона лише розділи, що стосувалися Офенізії і її вікопомних взаємин з імператором Педро Другим. Доктор скромно назвав її «Історичне кохання», далі ішов підзаголовок у дужках — «Відгомін давньої полеміки». В брошурі було вісімдесят сторінок, набраних корпусом 7, переповнених науковими твердженнями і гіпотезами і написаних важкою кіньєнтістською[78] прозою в стилі Камоенса[79]. Романтична історія була викладена у всіх подробицях, причому щедро цитувались різні автори і поезії Теодоро. Ця праця увінчала славою світлу голову відомого ільєусця. Щоправда, в Баїйї якийсь критик, без сумніву із заздрощів, оголосив тоненьку книжчину нечитабельною «через її глупоту, що порушувала всі дозволені межі». Але це був зловмисний тип, голодний редакційний пацюк, автор ядучих епіграм на баїйянських письменників. В противагу йому, із Мундо-Ново, де Аржілеу Палмейра створював четверту сім'ю, цей відомий поет написав у іншу, теж баїйянську, газету шість хвалебних сторінок, де оспівував пристрасть Офенізії, «провісниці вільного кохання в Бразілії». Інше цікаве, незважаючи на свій малолітературний характер, спостереження зробив Ньо-Гало, розмовляючи в «Папеларіа Моделе» з Жоаном Фулженсіо: — Ви помітили, Жоане, що в брошурі Доктора наша бабуся Офенізія дещо змінила свою зовнішність? Раніше, я це добре пам'ятаю, вона була пласкою і худою, немов чехоня. А тепер вона щось розповніла — гляньте лишень на чотирнадцяту сторінку. Знаєте, на кого вона схожа? На Габрієлу… Жоан Фулженсіо розсміявся своїм доброзичливим, щирим сміхом: — Хто ж в Ільєусі не закоханий у Габрієлу? Якби вона була кандидатом у префекти, вона перемогла б і Капітана, і Маурісіо, і навіть їх обох, разом узятих. Всі голосували б за неї… — Окрім жінок… — Жінки позбавлені права голосу, куме. Але й деякі з них теж голосували б за неї. У неї є те, чого немає ні в кого. Ви не бачили її під час новорічного свята? Хто потягнув усіх на вулицю танцювати рейзадо? Я гадаю, що Габрієла володіє силою, яка допомагає здійснювати революції і робити значні винаходи. Для мене немає більшої неприємності, аніж бачити Габрієлу поміж людьми. Знаєте, про що я тоді думаю? Про чарівну, духмяну квітку, живу квітку серед паперового букета… Проте в ті дні, коли побачила світ книжка Доктора, Офенізія заступила Габрієлу. На новій хвилі популярності випливла благородна, замріяна Авіла, закохана в імператорську бороду. Про Офенізію вели розмову за столом в клубі «Прогрес», у якому тепер часто виникали імпровізовані танці і влаштовувались танцювальні вечірки, розмовляли юнаки й дівчата на прогулянках по вечірній набережній, що стали тепер звичайним явищем, говорили в автобусах, у поїздах, в барах, згадували в промовах, поезіях, газетах, навіть у кабаре. Одна іспанка, горбоноса і чорноока, пристрасно закохалася в Мундіньйо Фалкана. Але експортер був зайнятий співачкою — виконавицею народних пісень, яку він привіз із Ріо, куди їздив після Нового року. Якийсь дотепник, помітивши муки іспанки і її пристрасні погляди, нарік її Офенізією. І це ім'я стало немовби її другим ім'ям, вона повезла його з собою, коли виїхала з Ільєуса на алмазні копальні Мінас-Жераіс. Ця історія трапилась у новому кабаре «Ельдорадо», що відкрилося в січні і склало серйозну конкуренцію «Батаклану» і «Тріанону», бо в «Ельдорадо» естрадних акторів і жінок привозили прямісінько з Ріо. Нове кабаре належало Плініо Арасі, власнику «Золотої горілки», і розмістилося в порту. Відкрилася також лікарня доктора Демосфенеса, освячена єпископом і промовою Маурісіо Каїреса. В операційній залі, куди було занесено Арістотелеса (за збігом обставин йому вдалося минути дону Армінду), першим пацієнтом після офіційного відкриття лікарні був славнозвісний Лойріньйо, якого привезли із «Бате-Фуйдо» з кулею в плечі. Було відкрито також віце-консульство Швеції і в одному приміщенні з ним агентство судноплавної компанії з довжелезною і дуже складною назвою. Інколи в барі Насіба можна було бачити височенного, мов жердина, іноземця, що розмовляв з Мундіньйо Фалканом і пив «Кану де Ільєус». Це й був агент шведської компанії і віце-консул. У порту споруджувалось величезне п'ятиповерхове приміщення нового готелю. На шпальтах «Діаріо де Ільєус» студенти виступили із закликом до виборців віддати свої голоси за того кандидата, котрий гарантує, що, зайнявши посаду префекта, збудує муніципальну гімназію, стадіон, притулок для старих і жебраків, прокладе шосейну дорогу до Піранжі. Наступного дня Капітан у тій же газеті узяв зобов'язання виконати названі умови і ще цілу низку інших. Окрім того, колишній тижневик «Жорнал до Сул» почав виходити щоденно. Щоправда, це тривало недовго, і за кілька місяців він знову почав виходити по-старому. «Жорнал до Сул» цікавився винятково політичними питаннями і в кожному номері на чім світ стоїть лаяв Мундіньйо Фалкана, Арістотелеса і Капітана. «Діаріо де Ільєус» теж не залишалася в боргу. Було оголошено про те, що найближчим часом відкриється ресторан Насіба. Майже всі мешканці горішнього поверху вже виїхали. Тільки лотерея «жого до бішо» та два прикажчики залишались в помешканні, оскільки ще не підшукали для себе нічого пристойного. Насіб поспішав. Він уже здійснив через Мундіньйо кілька замовлень у Ріо. Божевільний архітектор зробив ескізи залів ресторану. Насіб знову повеселішав. Але це була вже не та безмежна радість перших днів його життя з Габрієлою, коли Насіб не боявся, що вона ще покине його. Це не турбувало Насіба й зараз, але він не міг бути до кінця щасливим, доки Габрієла не буде поводитись у товаристві, як личить заможній сеньйорі. Він уже не скаржився на її байдужість у ліжку. Насіб зараз сам відчутно зморювався: на свята в барі було багато роботи. Насіб уже звик до того, що Габрієла любить його, як дружина, — не так бурхливо, спокійніше і ніжніше. От тільки вона, правда пасивно, але продовжує опиратися в питанні спілкування з вищим світом Ільєуса, незважаючи на успіх, якого вона зажила новорічної ночі після відомої історії з процесією. Тоді Насіб думав, що все загинуло, але трапилось диво — всі почали танцювати на вулиці і навіть він сам. А хіба потім, бажаючи зазнайомитись з Габрієлою, не прийшли до них з візитом сестра і її чоловік? Чому ж тоді вона ходить по господі, одягнена в якесь лахміття, в хатніх капцях, грається з котом, варить, прибирає, співає свої пісеньки і голосно регоче при чужих людях? Насіб сподівався, що відкриття ресторану допоможе йому прискорити виховання Габрієли. Тоніко дотримувався такої ж думки. Для ресторану він найме кількох помічниць, щоб Габрієла була там господинею, давала вказівки і наглядала за готуванням приправ. У ресторані вона спілкуватиметься лише з пристойними людьми. Найбільше Насіба пригнічувало те, що Габрієла не хоче найняти покоївку. Будиночок був невеличкий, але все ж завдавав їй чимало клопоту. До того ж вона продовжувала варити для чоловіка і для бару. Служниця-каброша скаржилася, що дона Габрієла нічого не дозволяє їй робити. Дівчина тільки мила посуд, стежила, аби не википіли каструлі, та різала м'ясо. Але варила, по суті, Габрієла — вона не відходила від плити.  

Нещастя скоїлося в таку пообідню годину, коли Насіб насолоджувався цілковитим спокоєм і радів із щойно одержаної звістки про виїзд контори «жого до бішо» в одне з приміщень торговельного центру. Тепер залишається тільки прискорити виїзд прикажчиків. Незабаром пароплавом компанії «Костейра» або «Ллойд» мають прибути замовлення з Ріо. Насіб уже найняв муляра і маляра для ремонту і перебудови горішнього поверху, поділеного перегородками. Він хотів обернути це брудне приміщення в світлу, затишну залу з першокласно обладнаною кухнею, але Габрієла і чути не хотіла про металеву плиту. Вона вимагала, щоб плита була великою, цегляною і топилась дровами. Насіб щойно про все домовився з муляром і маляром і раптом на місці злочину впіймав Біко Фіно, який саме цупив гроші з каси. Це не було для Насіба новиною, він уже давно не довіряв йому, та все ж таки араб не стримався і дав йому кілька потиличників: — Злодюга! Шахрай! Проте цікаво, що Насібу й на думку не спало вигнати хлопчиська з роботи. Він просто вирішив дати йому прочуханки для науки на майбутнє. Але Біко Фіно, розлютувавшись, забіг за прилавок і почав вигукувати різні лайки: — Ти сам злодій! Брудний турок! Розбавляєш вино! Дописуєш до рахунків! Насіб змушений був ударити Біко ще кілька разів, але все одно звільняти його з роботи наміру в нього не було. Він ухопив Біко за сорочку, підняв і боляче вдарив по обличчю: — Це тобі наука, щоб не крав більше! Коли Насіб відпустив Біко, той вибіг з-за прилавка і, розмазуючи сльози по щоках, вигукнув: — А чому б тобі не побити свою матір або дружину? — Замовкни, а то я справді відлупцюю тебе. — Спробуй!.. — Біко побіг до дверей. — Турок, козел, син повії! Ти б краще за своєю жінкою дивився! Роги в тебе ще не болять? Насіб примірився і схопив хлопчиська: — Ти що плетеш? Вираз обличчя араба налякав Біко Фіно: — Нічого, сеньйоре Насібе. Відпустіть мене… — Ти щось знаєш? Розповідай, бо я з тебе шкуру спущу. — Мені Шіко Молеза казав… — Що? — Що вона з сеньйором Тоніко… — З Тоніко? Розповідай все і якомога швидше! — Насіб стиснув Біко з такою силою за руку, що в того тріснула сорочка. — Щодня, вийшовши з бару, сеньйор Тоніко іде до вас. — Брешеш, наволоч. — Це знають усі і кепкують з вас… Відпустіть, сеньйоре Насібе. Насіб ослабив пальці, Біко Фіно підхопився і побіг. Насіб закляк на місці, нічого не помічаючи, не реагуючи, не здатний ані думати, ані щось чинити. В такому стані його і побачив Шіко Молеза, повернувшись із фабрики льоду. — Сеньйоре Насібе, що трапилось? Сеньйоре Насібе… Сеньйор Насіб плакав. Завівши Шіко Молезу в кімнату для гри в покер, він примусив його розповісти все і слухав, затуливши обличчя долонями. Шіко назвав імена і перерахував подробиці, почавши з того моменту, коли Насіб найняв Габрієлу на невільницькому ринку. Тоніко був останнім, уже після їхнього одруження. Всупереч всьому Насіб не вірив, йому хотілось, щоб почуте виявилось брехнею, він хотів мати докази, він не повірить, доки не побачить на власні очі. Найстрашнішою була ніч з Габрієлою в тому ж самому ліжкові. Він не міг заснути. Коли Насіб прийшов, Габрієла прокинулась і, усміхнувшись, поцілувала його в губи. З поранених грудей вирвалось: — Я дуже зморився. Насіб відвернувся і погасив світло. Улігся на краєчку ліжка і відсторонився від її гарячого тіла. Габрієла спробувала покласти його ногу на своє стегно. Насіб не спав цілісіньку ніч, ледве стримуючи бажання допитати її, довідатись про все з її вуст і вбити одразу, як це належало зробити кожному порядному ільєусцю. Але хіба після того, як він уб'є Габрієлу, йому полегшає? Насіб глибоко страждав, відчуваючи страшенну порожнечу в душі. Немовби в нього вирвали серце. Наступного дня Насіб раненько прийшов у бар. Біко Фіно ще не було. Шіко Молеза, відводячи погляд від господаря, шастав по кутках. Біля другої дня з'явився випити свій аперитив Тоніко. Він помітив, що Насіб не в настрої. — Неприємності вдома? — Та ні, все гаразд. Рівно через п'ятнадцять хвилин по тому, як вийшов Тоніко, Насіб дістав з шухляди револьвер, заткнув його за пояс і рушив додому. Трохи згодом стривожений Шіко Молеза сказав Жоану Фулженсіо: — Сеньйоре Жоане! Сеньйор Насіб пішов убивати дону Габрієлу і сеньйора Тоніко Бастоса. — Що ти верзеш? Шіко розповів кількома словами про все, і Жоан Фулженсіо кулею вилетів з бару. Ледве він минув церкву, як почув крик дони Армінди. Тоніко мчав по набережній босий, в штанях, з піджаком і сорочкою в руках.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка