Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка19/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Про те, як араб порушив старовинний закон і вийшов з честю із шановного братства Корнелія, або як сеньйора Саад знову стала Габрієлою


Гола, усміхнена Габрієла розпластана на подружньому ложі. Голий, з чорними від пристрасті очима, Тоніко на краю ліжка. Чому не вбив їх Насіб? Хіба не було закону, давнього, суворого, немилосердного? Закону, який беззастережно впроваджувався в життя завжди, коли випадала нагода або виникала необхідність? Образа, завдана ошуканому чоловіку, змивалась тільки кров'ю винуватців. Не минуло ще й року відтоді, як полковник Жезуїньйо Мендонса здійснив справедливу розплату… Чому ж Насіб не вбив їх? Хіба не вирішив він вчинити саме так, коли вночі лежав на ліжку, коли відчував, як гаряче стегно Габрієли обпалює його ногу? Хіба він не поклявся вчинити так? Чому ж він не убив? Хіба не взяв він револьвера з шухляди і не заткнув його за пояс? Невже він не хотів зустрічати своїх друзів з високо піднятою головою? І все ж він не зробив цього. Помиляються ті, хто думають, що він злякався. Він не був боягузом і не раз це доводив. Помиляються ті, хто гадають, що він не встиг. Тоніко стрімголов вискочив у двір, перестрибнув через сусідній паркан, натягнув штани на голе тіло в коридорі шокованої дони Армінди. Але все ж він устиг пролепетати, заїкаючись: — Не вбивай мене, Насібе! Я просто давав їй деякі поради… Ображений Насіб і не згадав про револьвер. Він махнув своєю важенною рукою, і Тоніко злетів з ліжка, але миттю підхопився, схопив свої речі із стільця і зник. Насіб мав вдосталь часу, щоб стріляти, і не було жодної можливості промахнутись. Чому ж він не вбив? Чому замість того, щоб застрелити Габрієлу, він почав лупцювати її, не говорячи ані слова, став мовчки бити її, залишаючи темно-червоні, майже сині плями на її тілі кольору кориці? Вона теж мовчала, не крикнула, не схлипнула, вона плакала мовчки і покірно зносила побої. Він ще бив її, поки прибіг Жоан Фулженсіо. Габрієла накрилась простирадлом. Так, щоб убити їх, Насіб мав достатньо часу. Помиляються також ті, хто думають, що він не вбив її через надмірну до неї любов. В ту мить Насіб не любив Габрієлу. Але він і не ненавидів її. Він бив її, ні про що не думаючи, немов бажаючи заспокоїтись і помститися за те, що пережив удень, і напередодні увечері, і сьогодні вранці. В душі в нього було порожньо, немов у вазі, з якої викинули квіти, всередині все обірвалося. Серце боліло, немов хтось повільно всаджував у нього кинджал. Насіб не відчував ані зненависті, ані любові. Лише сам біль. Він не убив її тому, що не міг. Всі ці жахливі історії, які він розповідав про Сірію, були вигадкою. Побити її до півсмерті він ще міг. І він бив її без жалю, немовби одержуючи борг по старих рахунках. Але вбити він не міг. Насіб мовчки підкорився, коли прийшов Жоан Фулженсіо, схопив його за руку і мовив: — Годі, Насібе! Ходімо зі мною. На порозі Насіб зупинився і тихо проказав, не обертаючись: — Я повернуся вночі. Щоб до того часу твого й духу тут не було. Жоан Фулженсіо повів його до себе. Увійшовши, він подав знак дружині, щоб та залишила їх наодинці. Вони сіли в кімнаті, заставленій книжками, араб обхопив голову долонями і довго мовчав, а потім запитав: — Що мені робити, Жоане? — А що ви можете зробити? — Виїхати з Ільєуса. Більше мені тут не жити. — Чому? Не розумію. — Мені наставили роги. Я не можу тут залишатись. — Ви справді хочете її покинути? — А ви хіба не чули, що я сказав? Навіщо ж ви мене перепитуєте? Якщо я не вбив її, то ви гадаєте, що я зможу жити з нею далі? Знаєте, чому я її не вбив? Я ніколи не вмів убивати… Навіть курку… Навіть теля… Я не зміг убити навіть нікчемного черв'яка. — Як на мене, то ви вчинили правильно, вбивати з ревнощів — це вандалізм. Лише в Ільєусі так чинять, та ще дикуни. Ви зробили правильно. — Я виїду з Ільєуса… Дружина Жоана Фулженсіо стала на порозі вітальні і промовила: — Жоане, там тебе питають. Сеньйоре Насібе, дозвольте, я принесу вам кави. Жоан Фулженсіо трохи затримався, але Насіб і не доторкнувся до кави. Він був приголомшений, він не відчував ні голоду, ні спраги, лише страждання. Жоан увійшов, пошукав книжку на полиці й сказав: — Я за хвилину повернусь. Коли він прийшов, Насіб сидів у тій же позі з порожнім поглядом. Жоан сів поруч і поклав йому руку на коліно: — Як на мене, то, залишивши Ільєус, ви вчините дурість! — Але хіба ж я можу зробити інакше? Адже мене засміють. — Ніхто з вас не сміятиметься. — Ви не будете, бо ви маєте щирість, а інші?.. — Скажіть, Насібе: якби вона не була вашою дружиною, а просто утриманкою, ви б не надавали подібному випадку особливого значення? Не намагались би виїхати з міста? Насіб замислився. — Вона була для мене усім. Тому я і одружився з нею. Пригадуєте? — Пригадую. Я навіть попереджував вас. — Мене? — Згадайте. Я вам сказав: є квіти, які в'януть, коли їх зірвати і поставити у вазу. Так, але він ніколи раніше не згадував про це і тоді не звернув уваги на попередження Жоана. Тепер він уже збагнув. Габрієла не створена для вази, для сім'ї, для чоловіка. — А коли б вона була вашою коханкою, — наполягав Жоан, — ви б не поїхали з Ільєуса? Я не говорю про страждання, адже ми страждаємо тому, що любимо, а не тому, що одружені. Але саме тому, що ми одружені, ми вбиваємо, залишаємо місто. — Але коли б вона була моєю утриманкою, ніхто б не сміявся з мене. Просто я побив її, і все. І вам це відомо так само, як і мені. — Повірте, ви не маєте ніяких підстав для того, щоб залишати місто. Перед законом Габрієла завжди була тільки вашою коханкою. — Я одружився з нею, за всіма правилами оформив шлюб у судді. Ви ж самі були при тому присутні. Жоан Фулженсіо розгорнув книгу, яку тримав до цього в руках. — Це цивільний кодекс. Послухайте, що сказано в статті двісті дев'ятнадцятій, параграф перший, розділ шостий, книжка перша. Родинне право, розділ про шлюб. Я вам зачитаю те, що стосується розторгнення шлюбу. Погляньте: тут пишеться, що шлюб розривається, коли виявляється суттєва помилка в особі одного із подружжя. Насіб слухав без особливої цікавості, він на цьому мало розумівся. — Ваш шлюб недійсний, Насібе, і може бути анульований. Варто вам забажати, і ви не лише станете вільним, а вийде так, буцімто ви ніколи і не одружувались і все це був звичайний зв'язок. — Як це так? Поясніть, ради бога, — зацікавився араб. — Ось послухайте, — Жоан почав читати. — «Суттєвою вважається така помилка в особі одного з подружжя, яка стосується тотожності особи, честі, порядності, причому помилка ця, ставши згодом відомою, робить подальше співжиття для ошуканого члена родини неможливим». Я пригадую, що, коли ви повідомили мені про ваше весілля, то принагідно сказали, буцімто вона не знає ані свого прізвища, ані дати народженім. — Так, вона нічого цього не знала… — І Тоніко запропонував свої послуги, аби влаштувати їй необхідні документи. — Він сфабрикував всі документи у своїй нотаріальній конторі. — Так ось… Ваш шлюб недійсний, оскільки трапилась суттєва помилка в особі. Я подумав про це, коли ми прийшли до мене. Потім завітав Езекієл, у нього була справа до мене. Я скористався з нагоди і порадився з ним. Виявилось, що я маю рацію. Вам слід лише довести, що документи фальшиві, тоді ви вільні, немовби і не було ніякого одруження, а ваші стосунки були звичайним зв'язком. — А як я це доведу? — Треба поговорити з Тоніко і суддею. — Я ніколи більше не розмовлятиму з цим типом. — Дозвольте, я зроблю це? Тобто займусь переговорами. Езекієл візьме на себе юридичну частину справи, з вашого дозволу. Він запропонував свої послуги. — То він уже знає про все? — Хай це вас не тривожить. Отже, ви не заперечуєте, щоб я зайнявся цією справою? — Я не знаю, як вам і дякувати. — Тоді до скорого побачення. Залишайтеся поки що в мене, почитайте що-небудь. — Жоан поплескав араба по плечу. — Або поплачте, коли кортить. В цьому немає нічого поганого. — Я піду з вами. — Ні, сеньйоре. Куди ви підете? Залишайтесь і чекайте тут. Я незабаром повернусь. Але справа виявилася не такою простою, як передбачав Жоан Фулженсіо. Перш за все слід було домовитись з Езекієлом, який відмовився розмовляти з Тоніко, і розв'язати справу по-дружньому. — Я хочу загнати цю потвору до в'язниці і доб'юся, щоб його звільнили за видачу фальшивих документів. Він, його брат і батько поширюють про мене різні безглузді чутки, тож йому доведеться залишити Ільєус; я так цього не пробачу… Жоан Фулженсіо нарешті переконав Езекієла. Вони пішли разом до нотаріальної контори. Тоніко був ще блідий, очі його бігали, усмішка була вимушеною, жарти недоречними: — Якби я не встиг утекти, турок пронизав би мене рогами… Він, сатана, не на жарт налякав мене… — Насіб — мій клієнт, і я прошу ставитись до нього з повагою, — холодно кинув Езекієл. Вони обміркували справу. Спершу Тоніко і слухати не хотів їхніх пропозицій. Це не привід для анулювання шлюбу, заявив він. Документи, хоча і фальшиві, були визнані за дійсні. Насіб був одружений п'ять місяців і нікому не скаржився. А потім, як це він, Тоніко, прилюдно може визнати, що виготував фальшиві документи? Минули часи старого Сегісмундо, який торгував свідоцтвами про народження і актами реєстрації земельних ділянок. Езекієл стенув плечима і вигукнув, звертаючись до Жоана Фулженсіо: — А я вам що казав? — Це можна уладнати, Тоніко, — почав Жоан Фулженсіо. — Ми порадимося із суддею. Знайдемо шлях, щоб вийти із становища і в той же час не піддати все, що сталося, розголосові. В усякому разі, зробимо так, аби ви не фігурували головним винуватцем. Можна буде довести, що ви вчинили це без злого наміру і були обдурені Габрієлою. Вигадайте яку-небудь історію. Зрештою, все, що носить назву ільєуської цивілізації, було створено на підставі фальшивих паперів. Але Тоніко далі опирався. Він не хотів втручатися в цю історію. — Ви — головна дійова особа в ній, мій любий, — сказав Езекієл. — Застряли по самі вуха. Вибирайте: або ви згоджуєтесь і йдете з нами до судді, щоб уладнати справу швидко і по-дружньому, або сьогодні ж я, від імені Насіба, розпочинаю судову справу про розрив шлюбу через суттєву помилку стосовно особи Габрієли, яка трапилась внаслідок подання нею документів, сфабрикованих вами, з метою видати заміж свою коханку, милостями якої ви користувалися і потім. Ви вирішили видати її за чесну, порядну людину, другом якої вас вважали. Ви входите в справу одразу крізь двоє дверей: крізь двері підробки паперів і крізь двері адюльтера. І в обох випадках ви діяли, заздалегідь продумавши ситуацію. Гарненька буде справа! Тоніко майже втратив можливість говорити: — Постривайте, Езекієле, ви що ж, маєте намір знищити мене? Втрутився Жоан Фулженсіо: — А що скаже дона Олга? І ваш батько, полковник Раміро? Ви подумали про це? Він не знесе такої ганьби, помре від сорому, і ви будете винуватцем його смерті. Я попереджаю вас тому, що не хочу, аби це трапилось. — Чого я вліз у цю справу? Боже мій праведний! Я лише хотів допомогти і оформив їй папери. Тоді в мене ще нічого з нею не було… — Ходімо з нами до судді, це найрозумніше. В іншому випадку — я чесно вас попереджую — вся ця історія з'явиться завтра на сторінках «Діаріо де Ільєус». І зважте, що ви там будете подані в найжалюгіднішому вигляді. Статтю написали ми з Жоаном. — Але ж, Жоане, ми завжди були друзями… — Це так. Проте ви обдурили Насіба. Якби Габрієла була дружиною іншого, я начхав би на це. Але я його друг, а також друг Габрієли. Ви ошукали обох. Так от, або ви погоджуєтесь, або я ославлю вас, поставлю в дурне і смішне становище! При сучасній політичній ситуації ви не зможете більше жити в Ільєусі. Вся зверхність Тоніко зникла. Загроза скандалу нагнала на нього жах. Його гнітив страх, що дона Олга і батько дізнаються про все. Звичайно, краще витримати приниження, сходити до судді і розповісти про підробку паперів. — Я зроблю все, що ви хочете. Але ради всевишнього, давайте зробимо все якнайтихіше. Адже ми, зрештою, друзі. Судді історія здалась досить цікавою. — Отже, ви, сеньйоре Тоніко, були другом араба, а поза його спиною наставляли йому роги? Я теж був зацікавився Габрієлою, але після того, як вона вийшла заміж, я перестав навіть думати про неї. Заміжніх жінок я шаную. Дещо неохоче, як і Езекієл, суддя згодився оформити розрив шлюбу без шуму, не починаючи справи проти Тоніко, який матиме вигляд чесного і порядного нотаря, обдуреного Габрієлою. Внаслідок цього він фігуруватиме в справі, як жертва її хитрощів. Суддя не симпатизував Тоніко, підозрюючи, що галантний нотар разом із Пруденсією, його коханкою, з якою він прожив майже два роки, прикрасив рогами і його чоло. Насіб же йому подобався, і суддя щиро хотів йому допомогти. Коли вони виходили, він запитав: — А як же Габрієла? Що вона тепер робитиме? Вільна, не зв'язана ніякими умовностями. Коли б я не влаштувався так добре… До речі, вона ж має прийти поговорити зі мною. Зараз усе залежить від неї. Тому що, коли вона згодиться… Жоан Фулженсіо, перш ніж повернутися додому, пішов до Габрієли. Їй дала притулок дона Армінда. Габрієла була згодна на все, нічого не вимагала, не скаржилась на побої і навіть хвалила Насіба: — Сеньйор Насіб такий добрий… Я не хотіла образити сеньйора Насіба. Таким чином, внаслідок процесу про розрив шлюбу, який від подання заяви до постанови суду провадився найприскоренішими темпами, араб Насіб знову виявився холостяком, парубком. Він був одруженим, насправді не будучи одруженим; він потрапив у члени братства святого Корнелія, насправді не ставши рогоносцем; а шановне товариство чоловіків, що примирилися із зрадами жінок, пошилося в дурні. А сеньйора Саад знову стала Габрієлою. Кохання Габрієли


В «Папеларіа Модело» гаряче обговорювали цю подію. Ньо-Гало оголосив: — Це геніальне розв'язання проблеми. Але хто б міг подумати, що Насіб геній? Він мені й раніше подобався, а тепер я симпатизую йому ще більше. Нарешті в Ільєусі з'явилася цивілізована людина. Капітан запитав: — Як ви, Жоане, пояснюєте поведінку Габрієли? Виходячи з ваших розповідей, вона справді кохала Насіба. Любила і продовжує любити. Ви кажете, що розрив вона переживає значно болючіше, аніж він, і той факт, що вона обдарувала його рогами, ще нічого не означає? Але ж де логіка? Коли вона його любила, то навіщо обдурювала? Як ви можете розтлумачити все це? Жоан Фулженсіо поглянув на гамірливу вулицю, побачив сестер Дос Рейс, закутаних в мантильї, і усміхнувся: — Навіщо? Я нічого не збираюсь пояснювати. Ні пояснювати, ні визначати. Неможливо визначити вчинки Габрієли і пояснити порухи її душі. — Гарне тіло, а душа мов у пташки. Та й чи є в неї душа? — мовив Жозуе, думаючи про Глорію. — Можливо, у неї душа дитини. — Капітан хотів зрозуміти Габрієлу. — Як у дитини? Можливо. Але не пташина, Жозуе. Це дурниці. Габрієла — лагідна, щира, чиста. Можна перераховувати її позитивні якості і недоліки, пояснити ж їх неможливо. Вона робить те, що їй подобається, і відкидає те, що їй не до смаку. Я не хочу пояснювати її вчинки. Для мене досить бачити її, знати, що вона живе. В будинку дони Армінди, зігнувшись над шитвом, уся в синцях від кулаків Насіба, роздумувала Габрієла. Вранці, до приходу каброші, вона перестрибнула через паркан, увійшла в дім Насіба, підмела і прибрала кімнати. Який він гарний. Він побив її, він дуже розгнівався, але винна вона — навіщо вона згодилась вийти за нього заміж? Щоб гуляти з ним разом вулицями з обручкою на пальці? А може, через страх втратити його, через страх, що прийде день, коли він одружиться з іншою і вижене її, Габрієлу. Так, мабуть, через це. Вона погано зробила. Треба було їй не погоджуватись. Адже раніше все було так весело. В гніві Насіб побив її, а міг навіть убити. Заміжня жінка, що ошукує чоловіка, заслуговує лише на смерть. Всі говорили про це, і дона Армінда казала, і суддя підтвердив, що це так. Вона заслуговувала смерті. Але Насіб був добрим. Він лише побив її і прогнав з дому. Потім суддя запитав її, чи не заперечуватиме вона проти розторгнення шлюбу, якщо вийде так, що вона мовби і не була заміжньою. Він попередив, що тоді вона не зможе претендувати ні на бар, ні на гроші в банку, ні на будинок на схилі пагорба. Все залежить від неї. Якщо вона не згодиться, то справа довго ще розглядатиметься в суді і невідомо, чим все закінчиться. Коли ж вона згодиться… Але ж вона нічого іншого не бажала. Суддя ще раз пояснив: буде так, немов вона ніколи не була одруженою. А кращого й бажати годі. Тому що тоді не буде причини для страждань і образ Насіба. На побої їй начхати… Навіть коли б він убив її, вона померла б спокійно — адже правда була на його боці. Але Габрієлу засмучувало те, що він вигнав її з дому, що вона не може бачитись з ним, усміхатись до нього, відчувати його важку ногу на своєму стегні, його руки на своєму тілі. Груди Насіба — наче подушка. Вона любила засинати, уткнувшись обличчям у ці широкі волохаті груди. Вона любила готувати для нього їжу, слухати, як він хвалить її смачні страви. Ось тільки туфлі їй не подобались, і ще не подобалось ходити в гості до заможних знайомих, не до смаку були і нудні свята, дорогі сукні, справжні коштовності, за які платилися шалені гроші. Все це їй не подобалось. Але вона любила Насіба, будинок на схилі, двір з гуявою, кухню і вітальню, ліжко в спальні. Суддя їй сказав: ще кілька днів — і вона вже не буде заміжньою, немовби й не була ніколи. Ніколи не була. Дивина! Це був той самий суддя, що вінчав їх, той, що хотів найняти для неї будинок. Тепер він і не згадує про це… А воно їй і ні до чого: адже він такий старий, нікчемний. Хоч і лагідний. Якщо вона знову буде незаміжньою, немов ніколи нічого раніше і не сталось, то чому б їй не повернутись в будинок Насіба, в свою кімнатку, щоб знову варити, прати, прибирати? Дона Армінда каже, що ніколи більше сеньйор Насіб не гляне в її бік, не привітається, не заговорить. Але чому? Адже ж вони не будуть більше одружені і взагалі вийде так, буцімто вони ніколи й не були зв'язані шлюбними узами. Суддя сказав, що треба почекати ще кілька днів. Вона задумалась: тепер вона, мабуть, зможе повернутися до сеньйора Насіба. Вона не хотіла його образити, не хотіла завдати прикрощів. Але вона образила його тому, що була заміжньою, і завдала прикрощів тим, що вона, дружина Насіба, вляглася з іншим на його постелі. Якось вона помітила, що він її ревнує. Це було смішно. З того часу вона почала поводитись обережніше, тому що не хотіла, аби він страждав. Яка дивна і цілком незбагненна річ — страждання чоловіків від того, що жінка, з якою вони сплять, лягає з іншим? Вона не могла цього зрозуміти. Якщо сеньйорові Насібу хочеться, будь ласка, хай бавиться з іншою і засинає в її обіймах. Габрієла знала, що Тоніко спав з іншими, дона Армінда розповідала, скільки в нього коханок — всіх і не перерахувати. Але коли їй, Габрієлі, приємно лежати з ним і бавитись, то хіба вона може вимагати, аби в нього більше не було жінок? Вона цього не розуміла. Їй подобалося спати в чоловічих обіймах. Але не в будь-чиїх. Чоловіки мали бути вродливі, як Клементе, Тоніко, Ніло, Бебіньйо і, ох, як Насіб. Якщо юнак чи молодик прагне її, дивиться на неї благальними очима, якщо він усміхається до неї і підморгує їй, то чому вона має відмовити, чому має казати ні? Коли вони обоє — і він, і вона — хочуть того ж? Вона не знала чому. Те, що сеньйор Насіб, її чоловік, розлютився, це вона розуміла. Є закон, котрий не дозволяє дружині зраджувати. Лише чоловіку дозволяється, а жінці ні. Вона знала про це, але не могла втриматись. Коли в неї пробуджувалась пристрасть, вона поступалася, навіть не задумуючись над наслідками. Вона намагалася не образити Насіба, не завдати йому болю. Та вона і в гадці не мала, що зможе так його образити і завдати таких прикрощів. За кілька днів шлюб буде розірвано, вона не буде дружиною, та вона ж нею і не була. Чого ж Насібу гніватись на неї? Дещо їй подобалось, і навіть дуже. Вона любила ранкове сонце, коли ще не наставала спека. Прохолодну воду, пляж, пісок і море. Цирк, луна-парк. І кіно. Гуяву і пітангу. Квіти, тварин. Любила готувати їсти, ходити вулицями, сміятись і розмовляти. Чванливих сеньйор вона не любила. Але найбільше їй подобались вродливі молодики і подобалось спати в їхніх обіймах. Це вона любила. Любила вона й Насіба, але іншою любов'ю. Не лише тому, що в ліжку вона цілувала його, зітхала, вмирала і народжувалась знову, а також тому, що спала, поклавши голову йому на груди, і бачила уві сні сонце, хитрого кота, пісок на пляжі, місяць на небі, страву, яку має приготувати, і відчувала на своєму стегні важку ногу Насіба. Вона його дуже любила, але ще більше страждала від того, що він зараз не з нею, вона крадькома стежила з-за дверей, щоб побачити його, коли він повертається додому, їй так кортіло бути знову з ним, покласти йому на груди свою вродливу голівку, почути його ніжні слова, його голос, що шепоче миле, чужинське: «Біє!» Адже все це сталося лише тому, що він заскочив її в ту мить, коли вона, лежачи в постелі, усміхалася Тоніко. Невже це так обурило його? Чи ж варто страждати через те, що вона лежала з іншим? Її від цього не поменшало, вона не змінилась і, як раніше, любить його над усе у світі. Так, над усе в світі! Мабуть, немає в світі жінки, чи то сестри, чи дочки, чи матері, або коханки, чи дружини, яка любила б так, як вона любить сеньйора Насіба. Чи ж варто було затівати таку веремію лише через те, що вона розважилась трохи з іншим? Адже вона не стала любити його менше, бажати його менше і менше страждати від розлуки? Дона Армінда заприсягалась, що сеньйор Насіб ніколи не повернеться і Габрієла ніколи його не обніме. Ой, яка б вона була рада хоч варити для нього. Де він харчуватиметься? І хто тепер готуватиме солодощі й закуски для бару? А ресторан, який має відкритися незабаром? Так, вона була б рада хоч варити для нього. Їй так хотілося побачити усмішку на його доброму, вродливому обличчі. Щоб він усміхнувся до неї, обняв, назвав «Біє», полоскотав вусами її духмяну потилицю. Немає в світі жінки, яка так би любила, так би зітхала за своїм коханим, як зітхає за Насібом Габрієла, помираючи від кохання. В «Папеларіа Модело» тривала суперечка: — Вірність — найкращий доказ кохання, — сказав Ньо-Гало. — Це єдиний засіб, за допомогою якого можна визначити його силу, — підтримав Капітан. — Любов не вимагає доказів і визначень. Вона, як Габрієла, існує — і все… — сказав Жоан Фулженсіо. — Якщо не вдається збагнути або пояснити якесь явище, це не означає, що його слід неодмінно заперечити. Мені нічого не відомо про зорі, але я їх бачу на вечірньому прузі, вони окраса ночі. Про дивовижне життя


Це була перша ніч без Габрієли: самотність, болючі спогади. Не було її усмішки, але було докучливе приниження і тверда впевненість, що це не марення, що трапилось те неймовірне, чого він навіть уявити не міг. Порожня без Габрієли господа наповнилася спогадами і стражданнями. Перед очима Насіба стояв Тоніко, такий, як тоді, на краю ліжка. Лютощі, смуток, свідомість того, що всьому настав кінець, що її немає, що вона належить іншому і ніколи вже не належатиме йому, заполонили душу Насіба. Виснажлива, немилосердна ніч, немов земля всією своєю вагою лягла на його плечі, ніч, кінець якої був такий же віддалений, як кінець світу. Цьому ніколи не буде кінця. Цьому немилосердному болю, цій порожнечі, небажанню братися за будь-яку роботу і навіть жити. Очі без сліз, груди, пронизані кинджалом. Насіб присів на край ліжка, не в змозі заснути. Більше він не засне цієї ночі, котра щойно почалася і триватиме все життя. Від Габрієли залишилися пахощі гвоздики, якими була переповнена кімната. Ці пахощі лоскочуть ніздрі. Він не міг дивитись на ліжко, бо бачив на ньому голу Габрієлу, — її високі груди, округлі, оксамитові стегна, пружний живіт. На її тілі, кольору кориці — на плечах, на грудях, — губи Насіба залишали сині плями. День закінчився назавжди, а ця ніч в його душі триватиме все життя; його вуса назавжди обвисли, гірка зморшка зачаїлась біля губів, які ніколи більше не усміхнуться! Але за кілька днів він усе ж таки усміхнувся, почувши, як Ньо-Гало на всі заставки лається у барі «Везувій». Важкими були перші тижні. Безмежно порожні, коли щомить давалася взнаки її відсутність. Всі речі, всі люди нагадували йому про неї. Він дивився на стойку бару — вона стояла там з квіткою в косах. Він дивився на церкву і бачив, як вона заходить туди в хатніх капцях. Він дивився на Туїску і бачив її в танцях. Приходив Доктор, розповідав про Офенізію, а Насібові здавалось, що він розповідає про Габрієлу. Грали в шашки Капітан і Феліпе, а в барі дзвенів її кришталевий сміх. Вдома було ще гірше — Насіб бачив її скрізь: ось вона порається біля плити, ось умостилася на осонні біля порога, надкушує плід гуяви, тулить до обличчя вусату котячу морду, показує в усмішці золотий зуб, чекає його у своїй кімнатці, заповненій місячним світлом. Він ще не усвідомив однієї особливості цих спогадів, що тижнями чатували на нього в барі, на вулиці, вдома: він ніколи не згадував про це в час їхнього подружнього життя (або зв'язку; адже він пояснював усім, що поміж ними був звичайний зв'язок). Тепер він згадував лише колишню Габрієлу, Габрієлу-куховарку, спогади ці примушували його страждати, але все ж були вони приємними. А втім, вони ятрили його душу, його чоловіче самолюбство (вони не могли поранити його подружнє самолюбство, оскільки дружиною його вона не була), коли він уявляв її в обіймах іншого. Важкими і немилосердними були ці перші тижні, всередині в нього все вмерло. З дому в бар, з бару в дім. Інколи він заходив погомоніти до Жоана Фулженсіо, послухати новини. Якось друзі мало не силоміць затягнули його в кабаре. Насіб чимало хильнув, навіть занадто. Але він мав надлюдську витривалість і тому залишався тверезим. Наступного дня він знову пішов у кабаре. Познайомився з Розаліндою, блондинкою з Ріо, що була цілковитою протилежністю Габрієли. Він почав воскресати і поступово забувати про неї. Найважче, виявилось, спати з іншою жінкою. Він бачив тільки Габрієлу: вона усміхається, простягає до нього руки, підсовує стегно під його ногу, кладе голову йому на груди. В жодної не було її смаку, її пахощів, її тепла, пристрасті, котра убивала і від якої сама вона помирала. Але й це стало потроху минати. Розалінда нагадувала йому майстерну в коханні Різолету. Тепер він приходив до неї щовечора, за винятком тих днів, коли вона спала з полковником Мануелом дас Онсасом, котрий оплачував її кімнату і харчування в закладі Марії Машадан. Якось увечері не вистачило партнера в компанії, що зібралася зіграти в покер. Насіб сів грати і грав допізна. Потім він підсідав до столиків, розмовляв з друзями, грав у шашки і кості, обговорював новини, сперечався про політику, сміявся з анекдотів і сам їх розповідав. Розповідав, що на землі його батьків траплялися історії ще складніші від ільєуських, ще страшніші. Він уже потроху звикав до нового свого становища, Габрієла не ввижалася йому всюди, він міг спокійно спати в ліжку, котре ще зберігало пахощі гвоздики. Ніколи раніше його не запрошували так часто на сніданки, обіди, вечері до Машадан, на вечірки з жінками в кокосових гаях Понталу. Здавалось, його полюбили ще більше і ще більше почали шанувати. Він ніколи й гадки не мав, що так станеться. Адже ж було порушено звичаї. Замість того, щоб її вбити, він дав можливість зрадниці уникнути покари. Замість того, аби вистрілити в Тоніко, задовольнився ляпасом. Коли це трапилося, він вирішив, що відтепер життя його перетвориться на пекло. Хіба не був покараний власним сумлінням доктор Фелісміно? Хіба не перестали вітатися до нього? Не дали йому прізвисько Мерин? Не примусили залишити Ільєус? А все тому, що він не застрелив дружину й коханця і не виконав ільєуського закону. Правда, він, Насіб, порвав шлюб з Габрієлою, закреслив теперішнє і майбутнє. Але він ніколи не думав, що його зрозуміють, з ним згодяться. Йому вже марився порожній, без жодного відвідувача, бар, він уявляв, як друзі не подають йому руки, бачив, як усі глузливо посміхаються, вітають Тоніко, поплескують того по спині і кепкують з нього, Насіба. Нічого такого не трапилось. Навпаки, з ним ніхто не зачинав розмови на цю тему, а коли хто й згадував одним-двома словами, то вихваляли його хитрість, спритність, кмітливість, з якими він виплутався із сутужного становища. Так, всі сміялись і кепкували, але не з Насіба, а з Тоніко, висміювали нотаря і віддавали належне мудрості араба. Тоніко перебазувався в «Золоту горілку», щоб випивати там свій гіркий аперитив. Тому навіть Плініо Араса мав змогу кепкувати з того, як його обдурив Насіб. А щодо ляпаса, так той був прокоментований і прозою, і поетичним словом! Жозуе присвятив йому епіграму. Але про Габрієлу не мовилося й слова. Ні поганого, ні гарного — немовби про неї не варто було говорити, немовби її не існувало зовсім. Голосу проти неї ніхто не подав, а були й такі, що взяли її бік. Зрештою, дівчина-утриманка має якесь право на розвагу. Адже фактично вона була неодруженою, тому й провина її була незначною. Габрієла жила в дони Армінди. Насіб не захотів її більше бачити. Від акушерки він дізнався, що Габрієла шиє для розквітаючого ательє Дори. А від інших — що її закидали подарунками, записками, листами, візитними картками. Плініо Араса звелів переказати Габрієлі, що призначає їй чималу платню. Мануел дас Онсас і Рібейріньйо знову згадали минуле. Суддя мав намір розійтися з своєю утриманкою і найняти будинок для Габрієли. Стало відомо, що навіть араб Малуф, такий з вигляду серйозний громадянин, виявився в числі претендентів. Але дивина — жодна пропозиція не спокусила Габрієлу. Ані дім, ні рахунок у крамниці, ні плантації, ні гроші. Вона шила для ательє Дори. Розрив з Габрієлою відчутно похитнув справи бару. Каброша готувала погано. Закуски і солодощі знову довелося купувати в сестер Дос Рейс, а це влітало в копійку. До того ж сестри не крились ні перед ким, що роблять це з великого співчуття до Насіба. Не знайшов він куховарки і для ресторану, а виписав її аж із Сержіпе, але вона ще не прибула звідти. Насіб найняв нового офіціанта, хлопчака на ймення Валтер, котрий ще ніде раніше не працював і не вмів обслуговувати відвідувачів. Справи Насіба захитались. Що ж стосується ресторану, то Насіб мало не послав його до дідька. Якийсь час він був байдужий не лише до ресторану, але й до бару. Прикажчики звільнили горішній поверх, коли Насіб перебував ще на першому щаблі відчаю, коли спогади про Габрієлу були єдиною реальністю, що заповнювали його порожні дні. Але коли минув місяць після того, як виїхали прикажчики, Малуф надіслав Насібу квитанцію на орендну плату. Насіб сплатив гроші і мимоволі змушений був подумати про ресторан. Та все ж він зволікав із його відкриттям. Одного разу Мундіньйо прислав Насібу записку із запрошенням зайти до нього в контору. Експортер, якого вже давненько не видно було в барі, оскільки він, готуючись до виборів, їздив по провінції, прийняв араба по-дружньому. Якось Насіб зустрівся з ним у кабаре, але вони ледве перемовились кількома словами, бо Мундіньйо танцював. — Як життя, Насібе? Бадьоро, як і раніше? — Живемо потихеньку, — і, щоб попередити неприємні запитання, додав: — Ви ж, очевидно, знаєте, що зі мною трапилось? Тепер я знову парубкую. — Так, мені розказували. Ви вчинили розумно, як справжній європеєць — лондонець або парижанин. — Мундіньйо дивився на Насіба з симпатією. — Але, скажіть, це, звичайно, залишиться між нами: серце трохи поболює? Насіб насторожився. Чому він питає про це? — Я знаю, як це буває,— вів далі Мундіньйо. — Адже зі мною трапився, не скажу, що подібний, але чимось схожий випадок. Через нього я і приїхав у Ільєус. Поступово рана зарубцьовується. Та час від часу все одно нагадує про себе. Особливо, коли на дощ збирається, чи не так? Заспокоєний Насіб згодився. Звичайно, історія, що трапилась з Мундіньйо Фалканом, чимось нагадує його історію. Любима жінка зрадила його. Але хіба вони теж розлучились? Насіб мало не запитав про це, відчувши себе у достойному товаристві. — Так ось, мій любий, я хочу поговорити з вами про ресторан. Час би вже його відкрити. Правда, обладнання, замовлене в Ріо, ще не прибуло, але воно вже в дорозі, його навантажили на пароплав «Іта». Я не хотів турбувати вас з цього приводу раніше — вам було не до цього, але минуло вже біля двох місяців з того часу, як останні мешканці виїхали з другого поверху. Настав час подумати про справу. Чи ви вже відмовились від своєї ідеї? — Ні, сеньйоре. Звідки ви взяли? Спершу мені справді важко було думати про будь-що. Але тепер все вже минуло. — От і добре, тоді ми зможемо діяти далі: почнемо опоряджувати залу, одержимо обладнання з Ріо. Слід подумати, чи не зможемо ми відкрити ресторан десь на початку квітня. — Можете бути спокійні, відкриємо. Повернувшись в бар, Насіб послав по муляра, маляра і електромонтера. Він обговорив з ними плани переобладнання і знову збадьорився, коли подумав про майбутні прибутки. Якщо все йтиме по плану, то не пізніше, як через рік, він зможе купити плантацію какао, про котру так давно вже мріє. У всій цій історії лише сестра Насіба і її чоловік поводили себе недостойно. Вони прибули в Ільєус, ледве почувши про те, що сталось. Сестра в'їдливо запитала: — Ну, а я хіба не казала тобі? У її чоловіка з відзнакою бакалавра був такий вираз обличчя, немов йому не давав спокою живіт. Вони на всі заставки шпетили Габрієлу і співчували Насібу. Насіб мовчав, ледь стримуючись, аби не вигнати їх із дому. Сестра перенишпорила в шафах, передивилася усі сукні, туфлі, білизну, спідниці, шалі. Деякі сукні Габрієла так і не встигла одягнути. Сестра вигукувала: — Вона зовсім нова і наче на мене пошита! Насіб бурмотів: — Залиш. Не чіпай цих речей. — Що, знову? — розсердилася сеньйора Саад де Кастро. — Її речі святі, чи як? Потім вони поїхали в Агуа-Прету. Скнарість сестри нагадала Насібові про те, що він немало грошей витратив на сукні, туфлі, коштовності. Коштовності можна було віднести туди, де він їх купував, і повернути гроші з незначною втратою, сукні продати в дядьковій крамниці разом з двома парами новісіньких туфель. Це він має зробити. А втім, на якийсь час Насіб забув про це і навіть не наблизився до шаф. Проте наступного дня після розмови з Мундіньйо він поклав коштовності в кишеню піджака, запакував у два згортки сукні і взуття і вирушив до ювеліра, а потім у дядькову крамницю.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка