Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка20/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Про скляну змію


Увечері, в непроглядних сутінках, тіні в лісах і на плантаціях какао ставали похмурими і таємничими, ніч надходила нехотя, немовби продовжуючи важкий робочий день. Фагундес і Клементе закінчили садити какао. — Закопали в землю чотири тисячі какаових саджанців, щоб полковник ще більше розбагатів, — розсміявся негр. — І щоб ми років за три змогли придбати тут ділянку, — відповів мулат Клементе, губи якого давно вже забули про усмішку. Після невдачі з Арістотелесом Мелк накинувся на Фагундеса («Я думав, ти справді умієш стріляти, а ти, виявляється, ні на що не здатний»). Той вислухав усе це мовчки. (Що він міг сказати? Схибив, дідько його знає чому!) Винагороду Фагундес отримав мізерну («Я тебе найняв порішити його, а ти не влучив. Я взагалі міг би тобі не платити») і згодився взятися за цей підряд разом з Клементе. А свою невдачу він пояснив досить просто: — Мабуть, ще не настав день його смерті. Кожний має свій день, який йому визначили там, вгорі,— Фагундес показав на небо. Вони мусили вирубати десять тареф[80] лісу, випалити і викорчувати його, посадити по чотириста саджанців какао на кожній тарефі і протягом трьох років стежити за їхнім зростанням. Поміж деревами какао вони посадили для себе маніоку, кукурудзу, солодку картоплю, іняме. Цей невеличкий город годуватиме їх протягом трьох років. А потім за кожне дерево, що прийнялося, полковник заплатить їм по п'ятнадцять рейсів. За ці гроші Клементе мріяв придбати земельний наділ, щоб потім удвох закласти свою власну невеличку плантацію какао. Але яку ділянку поталанить придбати їм за ці гроші? Зовсім мізерний клаптик непридатної землі? Негр вважав, що, коли збройні сутички не відновляться, їм буде важко, дуже важко купити навіть таку ділянку. Їм не вдасться прожити на маніоці, кукурудзі, солодкій картоплі, айпіме[81]. Цього ледве вистачить на харчування. Але не вистачить для того, щоб поїхати в селище, переспати там з найдешевшою дівкою, влаштувати випивку і вистрілити разів кілька в повітря. Доводилось брати аванси у плантатора. В кінці трирічного терміну емпрейтейро одержували остаточний розрахунок, який інколи не сягав навіть половини оплати за працю. Чому припинились ці збройні сутички, які так добре розпочалися? Знову запанував спокій, про сутички навіть мови немає. Жагунсо полковника Мелка повернулися вдосвіта човном разом з Фагундесом. Полковник спохмурнів, він теж розучився сміятися. Фагундес знав чому. І на плантації знали, вони почули про це в Кашоейра-до-Сулі. Донька Мелка, ця горда дівчина, яку Фагундес не раз бачив, закохалась в одруженого чоловіка і втекла із школи. Жінка — нікчемна тварина, що отруює життя. Якщо не дружина, то донька, сестра. Хіба Клементе не ходив тепер похнюпившись, не надсаджувався на роботі, не сидів ночами на камені біля порога мазанки, підвівши очі до неба? Таким він став з того дня, коли дізнався від Фагундеса, що Габрієла вийшла заміж за власника бару, що вона стала справжньою сеньйорою, носить на пальці обручку, вставила собі золотого зуба і має в своєму розпорядженні служниць. Негр розповів, як йому вдалося втекти, про полювання на пагорбі, про те, як він перескочив через стіну, як зустрівся з Габрієлою і та врятувала йому життя. Вони випалювали ліс; від вогню розбігалися злякані тварини. Кабани, кайтіту[82], олені, тейу[83] і жаку[84], а також різні отруйні змії — гримучі, жерарака і сурукуку. Розчищати ліс їм доводилось обережно, бо в нетрях ховались змії, які, причаївшись, ладні були по-зрадницькому вкусити людину в першу-ліпшу мить. А їхній укус означав смерть. Коли вони почали садити тендітні саджанці дерев какао, полковник покликав негра до себе. Стоячи на ґанку, він поляскував себе нагаєм по халявах чобіт. Цим нагаєм він одшмагав доньку, після чого вона й залишила родину. Полковник кинув на негра погляд, який після втечі Малвіни став задумливим і сумним, і роздратовано мовив: — Готуйся, негре! Днями я знову повезу тебе в Ільєус. Мені потрібний буде там хлопець з гострим оком. Чи не для того, аби вбити чоловіка, що вивіз його доньку? А там, можливо, і доньку? Вона була гордою, скидалася на святу. Але Фагундес не вбиває жінок. А може, знову почнуться збройні сутички? Фагундес запитав: — Знову бійка? — І засміявся: — Цього разу я не промахнуся. — Ти знадобишся мені в час виборів. Вони вже наближаються, і ми маємо перемогти бодай при допомозі зброї. Добра новина після такого тривалого затишшя. Фагундес ще завзятіше взявся до роботи. Нещадне сонце пекло спину. Нарешті роботу було завершено, чотири тисячі саджанців посаджено в землю, де раніше простилався глухий праліс, сповнений жаху і таємниць. Повертаючись додому, з мотиками на плечах, Клементе і Фагундес розмовляли. Темніло швидко, нічний морок розповзався по плантаціях, а з ним — різна гидота, блукали душі забитих у засідках ще з часів боротьби за землю. Моторошні тіні хиталися поміж дерев какао, сови розплющували свої очі-ліхтарі. — Днями я знову поїду в Ільєус. Це непогано. В «Бате-Фундо» стільки жінок, і одна вродливіша за іншу. От погуляю! — Фагундес ляснув себе по животі. — Ти поїдеш? — Я ж розповідав тобі недавно, що полковник попередив мене. Будуть вибори, і ми переможемо кулями. Він звелів мені бути напоготові, скоро буде наказ виїздити. Клементе ішов повільно, немовби щось обмірковуючи. Фагундес сказав: — Цього разу я повернуся з грошима. Немає вигіднішої роботи, аніж та, що забезпечує успіх на виборах. Там і їсти, й пити — вдосталь. А потім влаштовується свято на честь перемоги, і гроші річкою пливуть до кишені. Можеш бути певний: цього разу я привезу рейси, і ми таки купимо клапоть землі. Клементе зупинився на освітленій місяцем галявині, його обличчя було в тіні. Він попрохав: — А ти не можеш поговорити з полковником, щоб він і мене взяв? — Для чого? Адже ти не з хороброго десятка… Ти тільки й можеш обробляти землю, саджати і збирати какао. Навіщо тобі їхати в Ільєус? Клементе, не мовивши б слова, пішов далі. Фагундес повторив своє запитання: — Для чого? — І тут здогадався. — Щоб побачитись з Габрієлою? Мовчанка Клементе була промовистою відповіддю. Тіні наростали… — Що ти матимеш від того, коли побачиш її? Вона заміжня жінка і зараз стала ще вродливішою. Правда, незважаючи ні на що, вдачі своєї вона не змінила, розмовляє з нами, як і раніше. І все-таки навіщо вона тобі? Адже це все вигадки, які ні до чого путнього не призведуть. — Я просто хочу подивитися на неї. Один-єдиний раз подивитись їй у обличчя, відчути її пахощі. Помилуватися її усмішкою, почути її мову. — Вона не йде в тебе із думки. Ти тільки й мрієш про неї. Я помітив, що навіть про плантацію ти розмовляєш якось байдуже. І це з того часу, коли ти дізнався про її одруження. Навіщо вона тобі потрібна? Скляна змія з'явилася прямо на стежці. При холодному місячному світлі її довге тіло блищало, вона була красивою, це нічне диво плантації. Клементе ступив крок уперед, опустив мотику і могутніми ударами розрубав скляну змію на три частини. Потім розплющив їй голову. — Ти що робиш? Адже вона не отруйна… І нікому не чинить зла. — Вона надто гарна, і вже одне це — велике зло. Якийсь час вони йшли мовчки. Фагундес сказав: — Чоловік не повинен убивати жінку, навіть коли вона робить його нещасним. — А хто каже, що повинен? Ніколи б Клементе не наважився на вбивство, у нього не вистачило б ні мужності, ані сили. Але він ладен був віддати десять років життя і надію на придбання клаптика землі, аби лише ще раз побачитись з нею, тільки один раз почути її сміх. Вона була скляною змією, в неї не було отрути, але вона приносила горе, вона проходила повз чоловіків, наче таємниця, наче диво. З глибини лісу долинув крик сови, немовби вона кликала Габрієлу. Про дзвони, що дзвонили покійникам


Жагунсо не довелося виїжджати з плантацій — ні жагунсо Мелка, Жезуїньйо, Коріолано, Амансіо Леала, ні жагунсо Алтіно, Арістотелеса, Рібейріньйо. Це виявилось зайвим. Виборча кампанія набула нових форм, раніше невідомих у цих краях. Про них не знали ані в Ільєусі, ні в Ітабуні, ні в Піранжі, ні в Агуа-Преті, одне слово, у всій зоні какао. Колись кандидати, упевнені в своїй перемозі, навіть не з'являлися перед виборцями. Вони відвідували тільки впливових полковників, власників чималих земельних володінь і величезних плантацій какао. Цього разу все було по-іншому. Жоден з кандидатів не був упевнений в своїй перемозі, тому доводилося завойовувати голоси. Раніше полковники ухвалювали, за кого голосувати, керуючись вказівками Раміро Бастоса. Тепер все перевернулося: коли Раміро ще командував у Ільєусі, то в Ітабуні повновладним господарем був Арістотелес, його ворог. І той, і другий підтримували уряд штату. А кого підтримає уряд після виборів? Мундіньйо не допустить, щоб Арістотелес порвав з губернатором. В суперечках, що точилися в барах, в «Папеларіа Моделе», на рибному базарі думки роздвоювались. Одні твердили, що уряд буде, як і раніше, на боці Раміро Бастоса, визнає тільки його кандидатуру і його кандидатів, навіть коли вони зазнають поразки. Хіба не старий полковник був оплотом уряду штату, хіба не він у години скрути підтримував уряд? Другі вважали, що уряд стане на бік тих, хто переможе на виборах. Термін правління попереднього губернатора закінчувався, а новому, щоб управляти штатом, знадобиться підтримка. Якщо Мундіньйо переможе, казали вони, новий губернатор його визнає, бо тоді уряд штату зможе розраховувати на Ільєус та Ітабуну. Бастоси вже не варті нічого, вони нагадують спрацьовану машину, місце якої на смітнику. Треті були впевнені, що уряд намагатиметься домовитись з обома напрямками. Він, мовляв, не визнає Мундіньйо, надавши можливість Алфредо Бастосу, як і раніше, одержувати платню федерального депутата. В палаті штату уряд продовжуватиме підтримувати саме його. Але Капітана, в перемозі якого ні в кого не було навіть сумніву, уряд визнає. Префектом Ітабуни буде обрано, звичайно, прибічника Арістотелеса — одного з його кумів, аби зберегти владу в руках полковника. А посаду сенатора штату, яка звільниться після смерті Раміро, передбачали вони, уряд, очевидно, запропонує Мундіньйо. Адже старому вже добирається до дев'яноста. — Ну, він дотягне і до ста… — Все може бути. Тоді Мундіньйо доведеться зачекати сенаторської вакансії. — Таким чином, уряд зможе зберегти дружні відносини з обома партіями і посилити свої позиції на півдні штату. — Завершиться все тим, що він зіпсує відносини і з тими, і з іншими… Поки громадяни висловлювали передбачення і сперечалися, кандидати обох угруповань розвинули бурхливу діяльність. Вони здійснювали візити, їздили по всій зоні, хрестили немовлят, дарували різні подарунки, влаштовували мітинги, виголошували промови. В Ільєусі, Ітабуні і селищах щонеділі скликалися збори. Капітан виголосив понад п'ятдесят промов. Він позбувся голосу і неймовірно хрипів, повторюючи свої розкішні тиради, в яких, здавалося, обіцяв усе, окрім пташиного молока. Ішлося в них і про докорінні реформи, і про нові дороги, і про різні удосконалення — словом, про все, чого не встиг здійснити його незабутній батько Казузо де Олівейра. Маурісіо Каїрес не залишався в боргу перед Капітаном. У той час, коли Капітан виступав на майдані Сеабра, він цитував біблію на майдані Руя Барбози. Жоан Фулженсіо стверджував: — Я вже напам'ять вивчив Старий завіт, стільки раз доводилось мені слухати промови Маурісіо. Якщо він переможе, то запровадить обов'язкове хорове читання біблії на міському майдані під керівництвом падре Сесіліо. Бо падре Базіліо зі всієї біблії засвоїв лише одне — слова господні: «Плодіться і розмножуйтеся!» Але коли Капітан і Маурісіо Каїрес не виїздили за межі муніципалітету Ільєус, то Мундіньйо, Алфредо й Езекієл охоплювали й Ітабуну, і Феррадас, і Макуко, подорожуючи по всій зоні какао, бо їхня доля залежала від голосування по району. Навіть доктор Вітор Мело, наляканий звісткою про малоймовірність його переобрання, що дійшла до Ріо, виїхав на «Іті» в Ільєус, кленучи непокірних жителів краю какао. Він покинув затишний медичний кабінет, де лікував нерви пересичених жінок, і залишив нудьгувати француженок з кабаре «Ассіріо» і хористок мюзикхольних груп, попередньо поскаржившись Еміліо Фалкану, своєму колезі по республіканській партії, депутату від Сан-Пауло: — Хто він, цей ваш родич, який вирішив виборювати у мене депутатське крісло? Якийсь Мундіньйо, ви його знаєте? — Це мій молодший брат. Я вже знаю про його наміри. Депутат від зони какао злякався. Якщо Мундіньйо — брат Еміліо і Лоурівала, то його, Мело, переобранню, а тим паче визнанню його повноважень урядом, загрожує серйозна небезпека. Еміліо повів далі: — Він божевільний. Раптом залишив усе і рушив на край світу. А потім виявляється, що він кандидат у депутати. Обіцяв прибути в палату з єдиним наміром: спростовувати мої промови… — Еміліо розсміявся і запитав: — Чому б вам не поміняти виборчої округи? Мундіньйо здатний на все, йому нічого не варто перемогти вас. Але хіба Мело міг поміняти округу? Йому протегував один сенатор, дядько з материного боку, завдяки йому Мело і захопив вільне місце в сьомій виборчій окрузі Баїйї. Решту місць уже було зайнято. Хто ж захоче тепер помінятися з ним і почати боротьбу з братом Лоурівала Мендеса Фалкана, наймогутнішого кавового плантатора, що має вплив на самого президента республіки? Доктор Мело терміново виїхав у Ільєус. Жоан Фулженсіо погодився з Ньо-Гало: найкраще, що міг зробити для себе депутат Вітор Мело, — це не з'являтися в Ільєусі. Бо він був навдивовижу несимпатичною постаттю. — Мене нудить від одного його вигляду… — сказав Ньо-Гало. Промови депутата Мело були малозрозумілими, оскільки в них переважала медична термінологія. («Від його виступів тхне карболкою», — стверджував Жоан Фулженсіо). Голос у нього пренеприємний — високий, майже жіночий, піджаки він носив дивовижного крою, з поясом, і, мабуть, зажив би слави гомосексуаліста, коли б не був таким ласим до жінок. — Цей Мело — Тоніко в кубі,— визначив Ньо-Гало. Тоніко вирішив з'їздити з дружиною в Баїйю. Він розраховував, що в Ільєусі тим часом зовсім забудуть про його сумні пригоди. Остерігаючись, що супротивники можуть скористатися з цієї історії, Тоніко відмовився брати участь у виборчій кампанії. Хіба не прибили на стіні його будинку малюнок, зроблений кольоровими олівцями, де було зображено його в одних спідніх, коли він тікав од Насіба! Наклеп, він вискочив у штанях і репетував: «Рятуйте!» А внизу було видряпано брудні, невправні вірші: Це вам Тоніко Пініко —
Донжуан і ловелас,
Він з мулаткою зв'язався
В нещасливий час.
Чоловік розгніваний
Ну його товкти!
Без штанів цей Тоніко
Ледве зміг втекти.

У депутата Вітора Мело теж з'явилися шанси одержати добрячу прочуханку, а то й кулю. Цей манірний папуга, з досвідом упадання за жіноцтвом Ріо-де-Жанейро (нервовими пацієнтками, яких він виліковував на канапі свого кабінету), ледве помітивши вродливу жінку, одразу ж пропонував їй свої послуги. Його зовсім не цікавило, ким був чоловік цієї жінки. На вечорі в клубі «Прогрес» депутата врятувало тільки втручання Алфредо Бастоса в ту мить, коли запальний Моасір Естрелла, співвласник автобусної компанії, збирався набити шановну парламентську пику Вітора. Вітор пішов танцювати з дружиною Моасіра, вродливою і скромною жінкою, яка нещодавно почала відвідувати клуб «Прогрес», оскільки компанія чоловіка почала давати чималі гроші. Сеньйора посеред зали раптом вивільнилась із обіймів свого кавалера і голосно вигукнула: — Нахаба! Вона розповіла подругам, що депутат увесь час намагався просунути ногу поміж її ногами і притискував її до грудей так, немов хотів не танцювати, а займатися чимось іншим. «Діаріо де Ільєус» розповіла про цей випадок у статті, написаній полум'яним і непідкупним пером Доктора під назвою: «Хуліган, вигнаний з балу за непристойну поведінку». А втім, вигнання, як такого, не сталося. Алфредо Бастос забрав депутата з собою, залишивши збуджене товариство. Сам полковник Раміро Бастос, довідавшись про цю та інші витівки Вітора Мело, признався друзям: — Арістотелес мав рацію. Якби я знав про це раніше, то не посварився б з ним і не втратив би Ітабуну. В барі Насіба депутат теж зчинив сварку. Під час сварки він у запалі вигукнув, що в Ільєусі живуть грубі, неотесані люди, які не мають жодної уяви про культуру. Цього разу Вітора Мело врятував Жоан Фулженсіо, оскільки Жозуе і Арі Сантос, відчувши себе ображеними, кинулись на нього з недвозначними намірами. Щоб не допустити бійки, Жоану Фулженсіо довелося використати увесь свій авторитет. Бар Насіба став тепер редутом Мундіньйо Фалкана. Компаньйон експортера і ворог Тоніко, араб (громадянин Бразілії за народженням і виборець) узяв активну участь в передвиборчій кампанії. І, як не дивно, в ці бурхливі дні на одному з наймасовіших мітингів, де Езекієл перевершив усі рекорди як по кількості випитої кашаси, так і по натхненню, Насіб теж виголосив промову. Його раптом осінило після того, коли він почув виступ Езекієла. Насіб не витримав і взяв слово. Його виступ мав небачений успіх і особливо тому, що почавши говорити португальською мовою, але відчувши брак пишних епітетів, які він через силу підшукував, Насіб закінчив арабською мовою, і тут з дивовижною швидкістю слова полинули одне за одним. Аплодисменти, здавалося, ніколи не вщухнуть. — Найщиріша, найнатхненніша промова за всю кампанію, — сказав Жоан Фулженсіо. І ось всі ці хвилювання закінчились одного прозорого, голубого ранку, коли сади Ільєуса щедро дарували пахощі і птахи своїм співом славили красу міста й неба. Полковник Раміро прокидався вдосвіта. Найстаріша служниця, що жила в будинку Бастосів сорок років, за звичкою подавала йому чашку кави. Старий сідав у гойдалку, роздумуючи над ходом виборчої кампанії, і провадив підрахунки. Останнім часом він схильний був вважати, що втримається при владі, оскільки губернатор обіцяв визнати його кандидатів і відкинути кандидатів противників. Того ранку служниця, як завжди, чекала на Раміро з чашкою кави. Він не з'являвся. Тоді стривожена служниця розбудила Жерузу. Жінки знайшли полковника мертвим, він лежав з розплющеними очима, його права рука стискувала простирадло. Жеруза гірко заридала, служниця вигукнула: — Помер мій хрещений батько! Номери «Діаріо де Ільєус» в чорних рямцях вихваляли полковника: «В цю годину смутку і скорботи настає кінець всім незгодам. Полковник Раміро Бастос був видатним громадянином Ільєуса. Місто, муніципалітет і увесь район зобов'язані йому багато чим з того, що мають. Без Раміро Бастоса не було б прогресу, яким ми сьогодні пишаємось і за який продовжуємо боротьбу». На цій же шпальті серед багатьох траурних повідомлень — від родини, префектури, Комерційної асоціації, братства святого Жорже, родини Амансіо Леала, правління залізниці Ільєус — Конкіста — було вміщено повідомлення демократичної партії Баїйї (ільєуське відділення), що запрошувало усіх членів цієї партії взяти участь у похоронах «незабутнього громадського діяча, лояльного суперника і зразкового громадянина»! Підписали повідомлення Раймундо Мендес Фалкан, Кловіс Коста, Мігел Батіста де Олівейра, Пелопідас де Ассунсан д'Авіла і полковник Артур Рібейро. У вітальні, де стояли стільці з високими спинками і де було виставлено труну з тілом покійного, Алфредо Бастос і Амансіо Леал приймали співчуття від жителів міста, які проходили перед труною з самого ранку. Тоніко повідомили телеграмою. Опівдні з величезним вінком з'явився Мундіньйо Фалкан; він обняв Алфредо, розчулено потиснув руку Амансіо. Жеруза стояла біля труни, її перламутрове обличчя заливали сльози. Мундіньйо підійшов до дівчини, вона підвела очі, розридалася і вибігла з вітальні. О третій годині в будинку не залишилось нікого. Всю вулицю, від будинку Бастосів до клубу «Прогрес» і префектури, заповнив народ. Зібрався увесь Ільєус, з Ітабуни прибув спеціальний поїзд і три автобуси. Алтіно Брандан, що повернувся саме з Ріо-де-Жанейро, сказав Амансіо: — Ви не думаєте, що це на краще? Він помер, перш ніж зазнав поразки; помер біля керма, як йому і хотілося. Раміро був людиною твердих переконань, давнього гарту, тепер таких не залишилось. З'явився єпископ у супроводі почту. На вулиці в чеканні похоронної процесії вишикувалися черниці і учениці монастирської школи на чолі з старшою черницею. Енох з викладачами і учнями своєї гімназії, учителі й учні початкової школи, учні коледжу дони Гільєрміни та інших приватних коледжів, братство святого Жорже, Маурісіо в червоній тозі, Містер увесь у чорному, довготелесий швед з пароплавної компанії, подружжя греків, експортери, фазендейро, комерсанти (торговельні заклади було зачинено на знак трауру) і простий люд, що спустився з пагорбів і прибув з Понталу та з Острова Змій. Габрієла і дона Армінда ледве пробились у переповнену вітальню, завалену вінками. Габрієлі вдалося підійти до труни, вона підняла шовкову хустку, що вкривала небіжчика, і подивилася йому в обличчя, потім, схилившись над восковою рукою Раміро, поцілувала її. Того дня, коли відкривалося презепіо сестер Дос Рейс, полковник люб'язно розмовляв з нею перед очима зовиці і її чоловіка бакалавра. Габрієла обняла Жерузу, і дівчина, плачучи, опустила голову на її плече. Заплакала й Габрієла, в залі багато хто плакав. Дзвони усіх церков дзвонили по небіжчику. О п'ятій годині процесія вирушила з дому. Натовп, не помістившись на вулиці, вихлюпнувся на майдан. Біля могили вже виголошували промови: Маурісіо, Жувенал — адвокат з Ітабуни, Доктор — від опозиції, кілька слів сказав єпископ, — а частина процесії ще піднімалася схилом Віторії до цвинтаря. Увечері кінотеатри були зачинені, в кабаре не світилося, бари стояли порожні, притихле місто здавалося мертвим. Про кінець (офіційний) самотності


Нелегальне існування складне і небезпечне. Воно вимагає терпіння, спритності, енергії і постійної настороженості. Важко виконати все те, що вимагає таке існування. Важко уберегтися від безпечності, що, природно, з'являється через тривалий час, і від спокою, який непомітно пускає своє коріння. Спершу обережності дотримуються де слід і де не слід, але потроху про неї забувають. Нелегальний характер втрачається, злітає покривало таємничості, і раптом те, про що ніхто не знав, стає предметом загального обговорення. Так трапилося з Глорією і Жозуе. Про їхню інтрижку, їхнє захоплення, їхню пристрасть, їхнє кохання — класифікація залежала від культури і намірів того, хто говорив, — тим чи іншим чином стало відомо всьому Ільєусу. Про зв'язок учителя і мулатки йшли пересуди не лише в місті, але навіть на далеких фазендах біля гір Бафоре. В перші дні їхнього кохання найпильніша обережність видавалась їм недостатньою. Глорія пояснювала коханцеві, з яких основних і важливих причин вона не хоче, аби жителі Ільєуса взагалі, і полковник Коріолано Рібейро зокрема, знали про вроду, оспівану в прозі і поезіях Жозуе, про святу радість, що освітлює обличчя Глорії. По-перше, через славетне минуле фазендейро, який зажив слави своїми дикунськими розправами. Надмірно ревнивий, він ніколи не пробачав зради утриманці. Сплачуючи гроші за королівські розкоші наложниці, він вимагав виняткового права на її прихильність. Глорія не хотіла ризикувати, аби її відлупцювали, та ще й поголили, як Шікінью. Не хотіла вона піддавати ризику і вутлі кістки Жозуе, бо і йому б загрожувала прочуханка, подібна до тієї, що одержав спокусник Жука Віана. Його також поголили б ножем. Глорії не хотілося разом з честю і волоссям втратити комфорт розкішного будинку, рахунки в крамницях, служницю, гроші, замкнені в шухляді. Отже, Жозуе мав заходити до неї лише після того, коли вулиці спорожніють, а виходити вдосвіта, раніше від тих, що прокидаються до схід сонця. Він ніколи, — окрім тих годин, коли, лежачи на скрипучому ліжкові, вони з невситимим запалом мстилися за всі обмеження, — не повинен був показувати, що вони знайомі. Таку сувору конспірацію можна було запровадити десь на тиждень-два. Потім робляться необережні кроки, втрачається пильність, притупляється увага. Трохи раніше вчора, трохи пізніше сьогодні — і справа завершилась тим, що Жозуе почав заходити в проклятий святенниками дім, коли ще бар «Везувій» був переповненим або коли закінчувався сеанс у кінотеатрі «Ільєус», а бувало, що й раніше. П'ять зайвих хвилин сну сьогодні, п'ять зайвих завтра — і Жозуе прямо з кімнати Глорії почав ходити на лекції в коледж. Вчора він признався Арі Сантосу («Я ніколи б не досяг успіху…»), сьогодні Ньо-Гало («Яка жінка!»), вчора по секрету шепнув Насібу («Заради всього святого, нікому лише не розповідайте!»), а ще колись Жоану Фулженсіо («Вона чарівна, сеньйоре Жоан!») — і зв'язок учителя з утриманкою полковника невдовзі перестав бути дивиною для всього міста. І не лише один Жозуе був нескромним — хіба можна замкнути кохання в серці, коли воно вирує і рветься назовні? — не лише він виявився необережним — хіба можна дочекатись півночі, аби пробратися в заборонений рай? Не на самого Жозуе лягла провина. Хіба сама Глорія не почала гуляти на майдані, залишивши сумне вікно, щоб бачити поближче свого коханого і усміхатися йому, коли той сидить у барі? Хіба не купувала вона в крамницях краватки, шкарпетки, чоловічі сорочки і навіть підштаники? Хіба не віднесла вона кравцеві Петронію, найкращому і найдорожчому в місті, заношений і заштопаний костюм учителя, щоб майстер пошив йому інший, з синього кашеміру — подарунок до дня народження Жозуе? Хіба не аплодувала вона йому в святковій залі префектури, коли він знайомив аудиторію з доповідачем? Хіба не вона, єдина серед півдюжини завсідників, відвідувала недільні збори літературного товариства Руя Барбози, з викликом проходячи повз старих дів, що повертались від десятигодинної меси? Захоплення Глорії літературою осуджували разом з падре Сесіліо Кінкіна і Флорзінья, сувора Доротея і люта Кремілдес. — Краще б вона сповідалася в своїх гріхах… — Незабаром ще, чого доброго, почне дописувати в газети… Обурення досягло апогею, коли недільного вечора всі, хто гуляв на людному майдані, побачили через необережно прочинене венеціанське вікно будинку Глорії, як Жозуе в трусах розгулює по кімнаті. Старі діви збунтувались: це вже занадто, складається так, що порядній людині ніяк вийти на майдан. А втім, через цю «розпусту» (як висловлювалась Доротея) скандалу не виникло, оскільки в Ільєусі на той час і так вистачало новин і подій. Всі були зайняті суперечками і обговореннями серйозніших і важливіших справ. Наприклад, після похорону полковника Раміро Бастоса гадали, хто обійме посаду, що звільнилася після нього? Дехто вважав за природне і справедливе — перехід посади до його сина Алфредо Бастоса, колишнього префекта, а нині депутата штату. Зважувались його плюси й мінуси. Алфредо нічим не відзначався, був мало енергійним — одне слово, не створеним для того, щоб керувати. Він був чесним, роботящим префектом, тверезим адміністратором і посереднім депутатом, а також справжнім дитячим лікарем, найкращим в Ільєусі. Одружений він був з нудною, педантичною жінкою, що вихвалялася своїм походженням. Більшість людей висловлювали зневіру до майбутньої урядової партії і в прогрес зони, кати міське врядування перейде до таких слабких рук. Отже людей, котрі бачили в Алфредо наступника Раміро, було небагато. Більшість дружно називала ім'я полковника Амансіо Леала, пов'язане з ризиком і неспокоєм. От справжній політичний спадкоємець Раміро. Синам Раміро Бастоса залишилися достатки, легенда про покійного полковника і безліч історій, щоб розповідати онукам. Але керівництво партією могло перейти тільки до Амансіо. Амансіо був другим після Раміро — до почестей і посад він був байдужим, проте брав участь в прийнятті всіх рішень: покійний господар краю зважав лише на його думки. Поширювались чутки про план Раміро і Амансіо об'єднати Бастосів і Леалів, видавши Жерузу за Берто, після того, як хлопець завершить навчання. Стара служниця Раміро розповідала, немовби вона чула, коли старий говорив про це за кілька днів до смерті. Відомо було також, що губернатор рекомендував запропонувати Амансіо місце, яке звільнилося в сенаті штату після смерті його кума. Куди б спрямували долю зони какао і політичні прагнення місцевого уряду грубі руки Амансіо? Важко сказати, оскільки Амансіо був гарячкуватою, неврівноваженою і впертою людиною, вчинки якої неможливо було передбачити. Його друзі розхвалювали дві його якості: мужність і чесність. Але багато хто докоряв йому за впертість і нетерпимість. Проте всі були переконані, що виборча кампанія не закінчиться миром. Амансіо вдався до насильства. То ж чи могла історія Глорії і Жозуе, що тривала вже кілька місяців без будь-яких ускладнень, зацікавити ільєусців, коли вони стояли на порозі таких подій? Лише старі діви, що мучились від заздрощів, дивлячись на обличчя Глорії, тепер постійно радісне й веселе, ще просторікували і обурювались. Потрібна була якась драматична або неймовірна подія, що порушила б солодку одноманітність їхнього щастя, щоб ільєусці знову згадали про них. Ось коли Коріолано дізнається про їхні стосунки і викине одного із своїх славнозвісних коників, тоді, мабуть, варто буде взятися за них. Ільєусці більше не обурювались, не лаяли Жозуе альфонсом, як це було спершу, не обговорювали більше його поем, в яких він із непристойними подробицями описував ночі в ліжку Глорії. До Жозуе і Глорії вони повернуться лише тоді, коли Коріолано стане відомо про зраду наложниці. Це буде цікаво. Проте нічого цікавого не трапилось. Це було ввечері, порівняно рано, близько десятої години, коли закінчились сеанси в кінотеатрах і бар «Везувій» був переповнений. Насіб ходив від столика до столика і повідомляв відвідувачам про наступне відкриття «Комерційного ресторану». Жозуе зайшов до Глорії вже понад годину тому. Він махнув рукою на всі перестороги і не звертав жодної уваги на осуд сімейних громадян, а також деяких окремих осіб, на зразок Маурісіо Каїреса. Та й взагалі здавалося, що їхній зв'язок нікого вже не цікавить. В барі зсували стільці, коли Коріолано в селянському одязі з'явився на майдані і рушив до будинку, де раніше мешкала його родина і де тепер його коханка насолоджувалась з молодим учителем. Виникла ціла низка запитань: чи він озброєний, чи шмагатиме Глорію нагаєм, чи зчинить бучу і чи стрілятиме? Коріолано всунув ключ у двері. В барі захвилювалися ще більше. Насіб вийшов на узбіччя широкого тротуару. Всі затамували дух, чекаючи крику і, можливо, пострілів. Але нічого не трапилось. В будинку Глорії панувала тиша. Минуло кілька довгих хвилин, відвідувачі бару перезиралися між собою. Ньо-Гало схвильовано схопив Насіба за руку. Капітан запропонував підійти до будинку Глорії, аби запобігти трагедії. Жоан Фулженсіо висловився проти цієї нескромної ініціативи: — Не варто. Б'юсь об заклад, нічого не трапиться. І справді, нічого не трапилось, коли не рахувати, що з будинку вийшли під руку Глорія і Жозуе і пішли по набережній, щоб обминути розворушений, мов вулик, «Везувій». Десь згодом служниця виставила на тротуар вузли, валізи, гітару і нічний горщик, єдину пікантну деталь у всій цій історії, потім умостилась на найбільшій валізі і почала чекати. Двері було замкнено зсередини. Через деякий час прийшов носій і забрав речі. Це було вже після одинадцятої, коли бар майже спорожнів. А за кілька днів трапилась подія, яка зовсім заступила попередні. Амансіо Леал відвідав Мундіньйо Фалкана. Після похорону Раміро Бастоса фазендейро поїхав на свої плантації. Там він провів кілька тижнів, не подаючи жодних ознак життя. Виборчу кампанію було раптово припинено в зв'язку зі смертю старого лідера. Складалось враження, немовби опозиціонерам вже ні з ким боротися, а представники уряду немовби не знали, як діяти без шефа, що керував ними стільки років. Зрештою, Мундіньйо і його прибічники знову заворушились. Але поки що обережно, без колишнього ентузіазму і пожвавлення, якими знаменувався початок кампанії. Амансіо Леал вийшов з поїзда і рушив прямо до контори експортера. Було десь початок на п'яту, торговельний центр вирував. Звістка про приїзд Леала миттю облетіла все місто ще до того, як його бесіда з Мундіньйо закінчилась. На тротуарі проти будинку експортера зібрались цікаві, вони стояли, задерши голови, і стежили за вікнами контори Мундіньйо. Полковник потиснув руку супротивнику, умостився зручніше в кріслі, але відмовився від лікеру, кашаси і сигари. — Сеньйоре Мундіньйо, увесь цей час я боровся проти вас. Це я звелів спалити газети. — М'який голос Амансіо, його єдине око і виразно мовлені слова свідчили про рішучість, яка була наслідком тривалих роздумів. — Я послав жагунсо, що стріляв у Арістотелеса. Полковник запалив сигарету і провадив далі: — Я знову ладен був вивернути Ільєус навиворіт. Адже коли я був молодим, то в гурті з кумом Раміро вже зробив це одного разу. — Він замовк, немовби пригадуючи деталі.— І тепер жагунсо моїх і деяких ваших друзів були напоготові, щоб вирушити до міста і вплинути на наслідки виборів. — Амансіо поглянув своїм єдиним оком на експортера і усміхнувся. — Один жагунсо, надзвичайно добрий стрілець, мій давній товариш, призначався для вас. Мундіньйо слухав зосереджено. Амансіо палив сигарету. — Дякуйте кумові, що ви залишились живим, сеньйоре Мундіньйо. Якби він не помер, на цвинтарі лежали б ви. Але Господь не захотів і прикликав його першого. Полковник замовк, можливо, згадуючи про покійного друга. Мундіньйо чекав, трохи збліднувши. — Тепер усе закінчилось. Я був проти вас тому, що кум значив для мене більше, аніж брат, він був мені батьком. Я ніколи не турбувався, аби довідатись — чия правда? Навіщо? Ви були проти кума, і я був проти вас. І коли б він жив, я пішов би разом з ним хоч супроти самого диявола! — Амансіо на хвилю замовк. — На канікулах мій син побував тут… — Я з ним познайомився. Ми не раз розмовляли. — Мені це відомо. Він сперечався зі мною: доводив, що правда на вашому боці. Я, звичайно, не змінив своїх переконань, але і ламати хлопця теж не захотів. Я прагну, аби він був незалежним і думав самостійно. Заради цього я працюю і заробляю гроші — щоб мої сини не відчували нестатків, щоб вони могли зайняти найвище становище в суспільстві, коли тільки забажають цього. Амансіо знову замовк і затягнувся. Мундіньйо сидів нерухомо. — Потім кум упокоївся. Я поїхав на плантації, почав розмірковувати. Хто посяде місце кума? Алфредо? — Він зневажливо махнув рукою. — Це приємний хлопчина, добре лікує дітей, але в останньому — копія своєї матері, а вона якась нетутешня. Тоніко? А в кого цей вдався, — мені й сказати важко. Кажуть, кумів батько був бабієм, але ж він не був падлюкою. Я довго роздумував і прийшов до висновку, що в Ільєусі є лише одна людина, яка достойно замінить кума. І ця людина — ви. Я прийшов сказати вам про це. Для мене все закінчилось, більше я не борюся проти вас. Мундіньйо помовчав ще якусь мить. Він думав про братів, про матір, про дружину Лоурівала. Коли службовець повідомив йому про візит полковника Амансіо, він дістав револьвер із шухляди і поклав у кишеню. Він остерігався за своє життя і чекав чого завгодно, лише не руки, простягненої на дружбу полковником. Тепер він, Мундіньйо, управлятиме краєм какао. Проте він не відчув особливої радості або гордості. Йому не було з ким боротися. Принаймні до того часу, поки не з'явиться той, хто виступить супроти нього; а це трапиться, коли знову настануть зміни і він уже буде непридатний більше до державної роботи. Так, як це трапилося з Раміро Бастосом. — Я вдячний вам, полковнику. Я теж боровся проти вас і полковника Раміро. І не з особистих міркувань. Я завжди захоплювався полковником, але ми з ним не дійшли згоди в питанні про майбутнє Ільєуса. — І це мені відомо. — Ми теж тримали напоготові жагунсо. І не знаю, хто б міг вивернути Ільєус назад після того, коли б ми вивернули його навиворіт. І я мав людину спеціально для вас, сеньйоре. Він теж був давнім товаришем, але не моїм, а одного мого друга. Тепер усе закінчилось і для мене. Послухайте, полковнику, цей нікчема, Вітор Мело, не буде депутатом від Ільєуса. Ільєус має бути представлений кимось із місцевих жителів, що зацікавлені в його прогресі. Це може бути хтось з тих, кого ви порадите. Назвіть лише ім'я, і я зніму свою кандидатуру, а виставлю того, кого ви порадите, і відрекомендую його своїм друзям. Доктор Алфредо? Ви самі, сеньйоре? На мій погляд, вам більше пасує місце в сенаті Баїйї, аніж покійному полковнику Раміро. — Ні, сеньйоре Мундіньйо, дякую вам. Для себе я нічого не прошу. Коли я і буду голосувати, то за вас; за цього негідника Вітора Мело я голосував би тільки заради кума. Але тепер я покінчив з політикою. Буду жити в своєму кутку. Я приїхав задля того, аби сказати вам, що припиняю боротьбу проти вас. Про політику в моїй господі заговорять тільки після того, як син закінчить університет, та й то за умови, коли він захоче нею зайнятися. Я хочу попросити вас лише про одне: не переслідуйте кумових хлопців і його друзів. Його сини не багато варті, я це знаю. Але Алфредо людина порядна. А Тоніко просто обійдений богом. Наші друзі — добрі люди, вони не залишили кума у важкі години. Тільки про це я і хотів вас просити. Для себе мені не потрібно нічого. — Я не збираюся нікого переслідувати, це виходить за межі моїх принципів. Навпаки, я хочу обміркувати з вами, як нам краще вчинити з доктором Алфредо. — Для нього якнайкраще — це повернутися в Ільєус і продовжувати лікувати дітей. Ця робота йому до серця. Тепер, після смерті кума, Алфредо став дуже заможною людиною. Політика йому ні до чого. А Тоніко залиште в нотаріальній конторі. — А полковник Мелк? А інші? — Це вже мене не обходить. Мелк ходить пригнічений після історії з донькою. Цілком імовірно, що він вчинить по-моєму і не втручатиметься більше в політику. Ну, мені пора, сеньйоре Мундіньйо, я і так забрав у вас чимало часу. Від сьогодні вважайте мене своїм другом, але не в політиці. Коли закінчаться вибори, я прошу вас приїхати якось на мою невеличку плантацію. Пополювати на преа[85]… Мундіньйо провів полковника до сходів. Трохи згодом вийшов на вулицю і пішов без ніякої мети, майже не відповідаючи на численні щирі вітання.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка