Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка21/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22
Про прибутки і витрати, пов'язані з шеф-кухарем


Жоан Фулженсіо пожував пиріжок і виплюнув: — Несмачно, Насібе. Кулінарія — це мистецтво, і вам би слід було про це знати. Вона вимагає не лише знання, а перш за все — покликання. А у вашої куховарки його немає. Вона просто дурисвітка. Навколо розсміялися, лише Насіб залишився заклопотаним. Ньо-Гало вимагав відповіді на запитання: — Чому Коріолано задовольнився тим, що вигнав Глорію і Жозуе? Саме він, такий прихильник жорстокої розправи, кат Шікіньї і Жуки Віани, який ще два роки тому погрожував Тоніко Бастосу. Чому він вчинив саме так? — Чому?.. Мабуть, сказали своє слово бібліотека Комерційної асоціації, бали в клубі «Прогрес», автобусний маршрут, робота в бухті… Син, що закінчує університет, смерть Раміро Бастоса і Мундіньйо Фалкан. Ньо-Гало на мить замовк, Насіб обслуговував інший столик. — А також Малвіна та Насіб… Зачинені вікна будинку, де раніше жила Глорія, були сумними рисами в пейзажі майдану, і Доктор зауважив: — Мушу визнати, що мені бракує її личка в рамці вікна. Ми вже до цього звикли. Арі Сантос зітхнув, згадавши високі груди, які Глорія немовби пропонувала перехожим, постійну усмішку на її вустах, кокетуючий погляд. Де вона мешкатиме, коли повернеться з Ітабуни (вона поїхала туди з Жозуе на кілька днів), з якого вікна виглядатиме, кому демонструватиме свої груди, усміхатиметься своїми повними губами і очима з поволокою? — Насібе! — гукнув до араба Жоан Фулженсіо. — Вам слід вжити термінових заходів, мій любий. Вам необхідно поміняти куховарку і домогтися того, щоб у будинку Коріолано знову оселилась Глорія. В противному випадку, о преславний нащадку Магомета, ваш бар піде на дно… Ньо-Гало запропонував оголосити підписку серед відвідувачів бару, аби оплатити оренду будинку і знову урочисто виставити у вікні розкішне тіло Глорії. — А хто оплачуватиме туалети Жозуе? — вигукнув Арі. — Очевидно, Рібейріньйо… — відповів Доктор. Насіб сміявся, але був стурбований. Коли він підсумовував свої справи і думав про те, що йому слід зробити в зв'язку з наступним відкриттям ресторану, він хапався за голову. Можна було подумати, що він просто хоче переконатися, чи не втратив її назовсім, стільки різного дива траплялося останнім часом. Цілком природно, що в перші тижні, після того як Насіб заскочив голого Тоніко у своїй спальні, він мало займався баром і забув про проект ресторану. Тоді він мало не вив від болю, спустошений відсутністю Габрієли, і не міг ні про що думати. А втім, і потім він робив чимало дурниць. Зовні все стало на свої місця. Відвідувачі були в барі, грали в шашки і кості, розмовляли, сміялися, пили пиво, смакували аперитиви перед сніданком і обідом. Насіб, здавалося, прийшов до тями, шрам на його серці зарубцювався, він уже не шукав дону Армінду, щоб довідатися в неї про Габрієлу і почути про те, скільки пропозицій вона одержала і відкинула. Але відвідувачі пили тепер менше, ніж тоді, коли в бар приходила Габрієла. Куховарка, виписана із Сержіпе (проїзд було оплачено Насібом), виявилась ні до чого не здатною. Вона вміла готувати лише найпростіші страви, важкі гарніри, зацукрені солодощі і нікудишні закуски для бару. І водночас вона наполягала, щоб їй дали помічниць, скаржилась на велику кількість роботи… Прямо чума якась! До того ж була страхітливою, як опудало, з бородавками і волоссям на підборідді. Вона аж ніяк не пасувала для бару, що ж було говорити про ресторан? Під закуску і солодощі краще п'ється, вони принаджують відвідувачів, примушують їх повторювати замовлення. Відвідувачів, правда, не поменшало; очевидно, через симпатії до Насіба вони ходили в бар, їх було, як і раніше, чимало. Але замовлення на горілчані вироби зменшились, а значить, зменшився і виторг. Тепер, коли не було Габрієли, більшість випивала одну чарку, а дехто перестав щодня ходити в бар. Стрімкий розквіт «Везувію» припинився, прибутки почали зменшуватись. І це тоді, коли в місті було повно грошей, коли ними смітили в крамницях і кабаре! Треба було вживати рішучих заходів: звільнити куховарку і знайти іншу за будь-яку ціну. В Ільєусі це було неможливо, Насіб уже переконався на власному досвіді. Він поговорив з доною Арміндою, і акушерка, набравшись сміливості, порадила йому: — Який збіг, сеньйоре Насібе! Я сама подумала, що підходящою для вас куховаркою може бути лише Габрієла. Іншої я не знаю. Насіб ледве стримався, щоб не вилаяти її. Ця дона Армінда зовсім збожеволіла. Вона й досі не пропускає жодного спіритичного сеансу і бесідує з духами. Розповідала, немов старий Раміро з'явився на сеанс у лавці Деодоро і виголосив схвильовану промову; він буцімто пробачив усіх своїх ворогів, в тому числі і Мундіньйо Фалкана. Чортова баба… Тепер дня не минає, щоб вона не запитала, чому б йому не взяти Габрієли куховаркою. Немовби не розуміє, наскільки це неможливо… Щоправда, він уже трохи отямився, а тому міг спокійно вислуховувати розмови дони Армінди про Габрієлу, сповнені похвали її скромності і працьовитості. Мулатка гнула спину з ранку до вечора, підшиваючи підкладку, обметуючи петлі, готуючи блузки для примірки, — така робота була їй не до душі; за її власними словами, вона була створена не для голки, а для плити. І все ж таки Габрієла вирішила, що не варитиме нікому, окрім Насіба, хоча звідусюди сипались запрошення: знову піти в куховарки і стати коханкою. Насіб вислуховував дону Армінду майже байдуже, лише трохи радий з цієї припізнілої відданості Габрієли, стенав плечима і йшов додому. Насіб вилікувався, зумів забути її — не як куховарку, а як жінку. Коли в його пам'яті поставали ночі, проведені з Габрієлою, його огортав такий самий тихий сум, як і при спогадах про мистецтво Різолети, про довгі ноги Режіни, однієї з його останніх коханок, про поцілунки двоюрідної сестри Муніри під час відвідин Ітабуни на свята. Тихий сум без гострого болю в грудях, без ненависті, без любові. Тепер він більше згадував про неї, як про неперевершену куховарку, про її мокеки, шіншіни[86], смажене м'ясо, філе, кабідели[87]. Насіб очуняв од удару, завданого Габрієлою, але коштувало це йому недешево. Протягом кількох тижнів він щовечора відвідував кабаре, грав у рулетку і баккара, платив за шампанське для Розалінди. Ця кмітлива блондинка витягувала у Насіба одну за другою кредитки по п'ятсот рейсів, немовби він був полковником, що оплачує утриманку, а не власником бару, який затіяв інтрижку з молодою наложницею Мануела дас Онсаса. У нього ще ніколи не було такого безглуздого зв'язку. Насіб поводився, мов віслюк. Зробивши певні підрахунки, він ясно уявив собі, скільки витратив на цю дівку. Непробачне марнотратство! Кінчилося тим, що він кинув Розалінду, спокусившись Марою, маленькою індіанкою з Амазонки. Це була не така вже блискуча перемога — дівчисько задовольнялось пивом і дешевенькими подарунками. Але оскільки у Мари не було постійного господаря, їй доводилось приймати клієнтів в будинку розпусти Машадан, і вона була вільною не кожного вечора. Тому, щоб забути про свої неприємності, Насіб почав вечеряти і розважатися в кабаре і будинках розпусти, без жалю розкидаючи гроші, і досить скоро витратив чималу суму. Живучи в такий спосіб, Насіб, цілком зрозуміло, перестав робити внески на свій банківський рахунок. Він виконував зобов'язання стосовно до постачальників, але всі його прибутки поглинало це хаотичне, досить дороге життя. Раніше він відвідував кабаре раз, двічі на тиждень і спав із закоханою в нього жінкою майже без ніяких витрат. Навіть після одруження, коли Насіб робив стільки подарунків Габрієлі, він міг щомісяця відкладати кілька тисяч рейсів на плантацію какао. Нарешті Насіб покінчив із злочинним марнотратством, і це виявилось для нього легкою справою, оскільки його більше не мучили гризоти за Габрієлою і страх залишитись самотнім. Уві сні він уже не шукав ногою її округле стегно, проте все більше відчував відсутність куховарки. На щастя, не всі складники балансу були від'ємними. Зала для гри в покер давала добрий прибуток, оскільки грошей цього року у всіх було вдосталь. Після того, як відновилися добрі взаємини між Амансіо Леалом, Мелком, Рібейріньйо і Езекієлом Прадо, гра відбувалася щодня, з вечора до ранку. Ставки були великі, і відрахунки на користь господаря бару зростали. Готувався до відкриття ресторан, у який Мундіньйо вклав гроші, а Насіб — свою працю і досвід. Прибутки, які їм належало ділити, були твердими через відсутність будь-якої конкуренції — в готелях годували препогано. Окрім того, в залі ресторану вечорами планувалась гра в покер та інші картярські ігри — «сім з половиною», «біску», «двадцять одно». Полковники вельми полюбили карти, віддаючи їм перевагу перед рулеткою і баккара. Тепер вони зможуть скромно розважатися в ресторані Насіба. Але куховарки все не було. Приміщення вже пофарбували, обладнали залу, буфет і кухню, привезли столи і стільці, спорудили плиту, раковини для миття посуду, вбиральню для відвідувачів. Все було найліпшої якості. З Ріо прибули замовлені машини для виготовлення морозива і холодильник для м'яса й риби, що сам виробляв лід у кристалах. Таких дивовижних предметів ще ніколи не бачили в Ільєусі; відвідувачі бару, дивлячись на них, завмирали від захоплення. Незабаром всю підготовку буде завершено, а куховарки як не було, так і немає. Того дня, коли досить авторитетний у питаннях кулінарії Жоан Фулженсіо суворо покритикував закуски Насіба, Насіб вирішив порадитись з Мундіньйо. Експортер приділяв ресторанові чимало уваги. Він любив смачно поїсти і, вічно нарікаючи на те, як погано годують у готелях, переходив з одного в інший. Мундіньйо також — Насібові це було відомо — спокушав Габрієлу королівською платнею. Вислухавши араба, він запропонував виписати справжнього ресторанного кухаря з Ріо. Іншого порятунку не було. Вони визначать йому на допомогу кількох каброш. Насіб скривився: ці кухарі з Ріо уяви не мають про баїйянські страви, а здирають чималі гроші. Мундіньйо, проте, захопився своєю ідеєю: у них також буде шеф-кухар, як у ресторанах Ріо, увесь у білому одязі, в ковпаку. Він виходитиме до відвідувачів і рекомендуватиме їм страви. Мундіньйо надіслав термінову телеграму одному своєму другові. Насіб, заклопотаний останніми складними приготуваннями, увійшов у колишню колію: рідко відвідував кабаре, спав з Марою, коли був вільний час. Як тільки з Ріо приїде кухар, буде точно визначено дату урочистого відкриття «Комерційного ресторану». В час аперитиву чимало відвідувачів бару піднімались на другий поверх, аби помилуватись залою, прикрашеною свічадами, кухнею з величезною плитою, холодильником та іншими дивовижними речами. Кухар прибув через Баїйю одним пароплавом з Мундіньйо Фалканом. Експортер навідувався до столиці штату на запрошення губернатора, щоб розв'язати назрілі питання, пов'язані з наступними виборами. Арістотелес супроводжував Мундіньйо. Було одержано повну перемогу, губернатор поступився у всьому: Вітор Мело і Маурісіо Каїрес були полишені самі на себе. Що ж стосується Алфредо, то він зняв свою кандидатуру на посаду депутата штату, і претендентом на це місце виявився якийсь Жувенал з Ітабуни, що не мав жодних шансів і надій. По суті, виборча кампанія була закінчена, опозиція впевнено крокувала до влади. Побачивши кухаря, Насіб був вражений. Дивне створіння! Окоренкуватий товстун з нафарбованими стрілоподібними вусиками і жіночими манерами, він поводився якось підозріло. Надто поважний і зарозумілий, наче вельможа, тоном розбещеної красуні кухар запросив високу платню. Жоан Фулженсіо констатував: — Це не кухар, а президент республіки. Португалець за походженням, кухар розмовляв із помітним акцентом, зневажливо і з достоїнством кидаючи слова, нерідко французькі. Насіб потрапив у скрутне становище, бо не розумів цієї мови. Кухар називав себе на французький кшталт Фернаном. Його візитна картка, передбачливо збережена Жоаном Фулженсіо і докладена до картки бакалавра Аржілеу Палмейра, повідомляла: «Фернан — шеф-кухар». В супроводі кількох цікавих з числа відвідувачів бару Фернан, разом з Насібом, пішов оглянути ресторан. Побачивши плиту, він похитав головою. — Tres mauvais![88] — Що? — перепитав приголомшений Насіб. — Погано. Нікуди не годиться… — переклав Жоан Фулженсіо. Шеф-кухар вимагав металеву плиту, яка топилася б вугіллям. Спорудити її належало не пізніше, як за місяць. Коли ж цього не буде зроблено, він поїде додому. Насіб благав кухаря зачекати два місяці, оскільки плиту доведеться виписувати з Баїйї або з Ріо. Його величність погодились, зверхньо кивнувши головою і тієї ж миті висунувши нову вимогу — збільшити кількість кухонного інструменту. Кухар розкритикував баїйянські страви, не варті, за його словами, шляхетних шлунків, і одразу ж викликав у всіх глибоку антипатію до себе. Доктор виступив на захист каруру[89], ефо[90]. — Цей чоловічок — справжній віслюк, — промурмотів він. Насіб відчував перед кухарем страх і приниження. Коли він збирався щось сказати, зарозумілий шеф-кухар кидав на нього осудливий, холодний погляд. Якби Фернана не було виписано з Ріо, якби він не коштував стільки грошей і, головне, якби ця ідея виписати його не належала Мундіньйо Фалкану, Насіб послав би до дідька цю потолоч разом з усіма стравами, що мали такі дивовижні назви, і з його французькими словами. Щоб перевірити шеф-кухаря, Насіб попрохав його приготувати закуски і солодощі для бару і обід для нього самого. І знову Насібу довелося вхопитися за голову. Страви вийшли надзвичайно дорогими, закуски також. Шеф-кухар обожнював консерви: маслини, рибу, телятину. Собівартість кожного пиріжка майже дорівнювала його продажній ціні, до того ж пиріжки були глевкими — багато тіста, мало начинки. Господи праведний, яка різниця між пиріжками Фернана і пиріжками Габрієли! Тісто Фернана застрягало в зубах і приклеювалось до піднебіння. А пиріжки Габрієли були гострі, але водночас ніжні, вони танули в роті і викликали потребу випити. Насіб хитав головою. Він запросив Жоана Фулженсіо, Ньо-Гало, Доктора, Жозуе і Капітана на сніданок, приготований вельмишановним шефом. Майонез, зелений суп, курка по-міланському, філе з яйцем. Не можна сказати, щоб це було несмачно… Але хіба ішло воно в якесь порівняння з місцевими стравами, гостро приправленими, пахучими, смачними? Як зіставити їх із стравами, приготованими Габрієлою? Жозуе почав пригадувати: страви Габрієли були поемою із креветок і олії денде, риби і кокосового соку, м'яса і перцю. У Насіба голова йшла обертом. Чи сприймуть відвідувачі цю чужу кухню, ці білі соуси? Вони їли, але не знали, що їдять: рибу чи курку? Капітан одним реченням підвів підсумки: — Дуже добре, але не для нас. Що ж стосується Насіба, то для цього бразільця, котрий народився в Сірії, будь-яка баїйянська страва, за винятком кібе[91], була несмачною. Він був прихильником лише місцевої кухні. Але що робити? Цей напиндючений нахаба, що цвенькав французькою мовою, був тут, і Насіб сплачував йому шалені гроші. Хоча Насіба і тривожила доля ресторану, відвідувачі виявляли зацікавленість кухарем; про шефа говорили, як про важливу постать, розповідали, що він працював у відомих ресторанах, вигадували різні історії, особливо щодо уроків кулінарії, які він викладав найнятим йому на допомогу каброшам. Бідолахи нічого не розуміли, а куховарка із Сержіпе, через заздрощі, назвала його «каплуном». Зрештою, все було готово, і відкриття призначили на неділю. Власники «Комерційного ресторану» влаштували сніданок для почесних громадян Ільєуса. Насіб запросив усіх місцевих тузів і всіх найстаріших відвідувачів бару, за винятком Тоніко Бастоса, звичайно. Для сніданку шеф-кухар склав найвишуканіше меню. А Насіб усе частіше задумувався над натяками дони Армінди. Так, немає кращої куховарки від Габрієли… На жаль, це неможливо, навіть думати нічого. А шкода! Про бойового товариша


Коли місяць, розганяючи нічний морок, з'являвся з-за скелі Ріпа, відбувалося диво: кравчині ставали пастушками, Дора оберталась на казкову королеву, а її дім — у сніжно-білий вітрильник. Люлька сеньйора Ніло спалахувала яскравою зорею, правицею він тримав королівський скіпетр, лівою щедро сіяв веселощі. Заходячи, Ніло влучно кидав на старий манекен свою безкозирку, в якій гніздилися вітри і бурі. І починалось чаклунство. Манекен оживав, ставав одноногою жінкою, одягненою в ще не дошиту сукню і з безкозиркою на голові. Вона обіймала сеньйора Ніло за стан, і вони танцювали. Манекен танцював дуже смішно на своїй єдиній нозі. Сміялися пастушки, Мікеліна реготала, мов божевільна. Дора усміхалася, наче королева. Та вона й була королевою. З пагорба спускались інші пастушки, приходила й Габрієла. Вони вже не були простими пастушками, вони були доньками святого, весталками Янсани[92]. Щовечора сеньйор Ніло наповнював кімнату веселощами. В убогій кухоньці Габрієла готувала свої багатства: мідні аракаже, срібні абари і золоту таємницю ватапи. Свято починалося… Дора належить Ніло, Ніло — Дорі; небагатьох пастушок обдаровував своїми милостями сеньйор Ніло, божок террейро[93]. Вони були нічними кобилками, верховими кіньми для святих, а сеньйор Ніло перевтілювався і уособлював усіх святих — Огуна і Шанго, Ошоссі і Омолу, для Дори ж він був богом Ошала. Він називав Габрієлу Єманжею, богинею води, матір'ю річки Кашоейри і моря Ільєуса, а також усіх джерел, що плескочуть поміж камінням. Освітлений променями місячного світла, будинок-вітрильник плив у повітрі, піднімався на пагорб, вирушав на свято. Пісні — це вітер, танці — весла. Дора — наяда на носі корабля; Капітаном — сеньйор Ніло, він командує матросами. Матроси приходили з порту: негр Теренсіо, чудовий барабанщик; мулат Траїра, уславлений гітарист; юнак Батіста, виконавець народних пісень; Маріо Краво, дивакуватий святенник, ярмарковий штукар. Сеньйор Ніло свистів, і кімната зникала, вона оберталась на террейро, святе місце для кандомбле і макумби, ставала залою для танців, шлюбним ложем, баркасом без керма на пагорбі Уньан, що пливе під вітрилами у місячному світлі. Сеньйор Ніло щовечора дарував веселощі. Він ладен був завжди танцювати й співати. Сете Волтас, його товариш, був полум'яною шпагою, втраченим променем, страхом уночі, шумом дзвіночків. Коли Сете Волтас, ідучи перевальцем, з ножем біля пояса, яким він скрізь вихвалявся і який так подобався дівчатам, з'являвся з сеньйором Ніло в будинку Дори, будинок обертався у веселий хоровод. Пастушки схилялися перед волхвом, одним з богів террейро, святим вершником цих конячок. Кінь Єманжі — Габрієла — мчав луками і горами, через долини й моря, через глибокі океани. Танцюючи і співаючи, скакала швидко конячка. Костяний гребінь кидала Габрієла зі скелі богині моря, просячи у неї небагато: плиту Насіба, його кухню, кімнатку, його волохаті груди, вуса, що лоскотали її шию, його важку ногу на своєму стегні. Коли гітара змовкала, наставала година кафуне[94], година, коли розповідались безконечні історії. Сеньйор Ніло двічі топився, дивився смерті у вічі, морській смерті із зеленими косами і з сопілкою у руках. Але сеньйор Ніло був чистим, як джерельна вода, а Сете Волтас був криницею без дна, таїною смерті на лезі його ножа. Поліція у формі і без форми скрізь розшукувала його. В Баїйї, в Сержіпі, в Алагоасі, в хороводах капоейри, на священних террейро, на базарах, на ярмарках, у тайниках порту, в портових барах. Навіть сам сеньйор Ніло ставився до Сете Волтаса з повагою, адже він ні перед ким не схилявся. Татуювання на його грудях нагадувало про одиночну камеру. Хто він? Посланець смерті. Він зайшов до них по дорозі і тепер поспішав. В порту Баїйї на нього чекають гравці в ронду, майстри з Анголи — вожді террейро — і четверо жінок. Треба перечекати якийсь час, щоб поліція забула про нього. Користуйтеся, дівчатка! Недільними вечорами за будинком лунали звуки берімбау[95]. Приходили порозважатися мулати і негри. Сете Волтас грав і співав: Послухай мене, друже,
До серця спів візьми!
Блукати білим світом
З тобою рушим ми!

Потім він передавав інструмент Ніло і входив у хоровод. Теренсіо підлітав угору, немов паперовий змій. Стрибав він легко, вище від мулата Траїра. Юнак Батіста падав на підлогу, Сете Волтас ротом піднімав хустку із землі. На полі бою залишався він сам, з голими татуйованими грудьми. На пляжі біля скель Сете Волтас шарпав збрую Габрієли, поринав у хвилі її пінявого бурхливого моря. Габрієла була ніжністю світу, прозорістю дня і таємницею ночі. Але сум залишався, вона блукала по піску, бігала до моря. — Ти чого сумуєш, жінко? — Не знаю. Я самотня. — Я не хочу, щоб зі мною сумували. Мій святий — веселий, та я і сам веселун. Я вбиваю смуток своїм ножем. — Не треба вбивати. — Чому? Вона хотіла, щоб у неї знову була плита, двір з динним деревом, кімнатка і, нарешті, той гарний Насіб. — Невже тобі мене не вистачає? Є жінки, котрі можуть померти за мене: ти повинна дякувати долі. — Так, не вистачає. Ніхто для мене не буде таким, як той. — І ти ніяк не можеш його забути? — Так. — Ну і що? — Як що? Це погано. — Це означає — тобі нічого не хочеться. — Це погано. — Це значить — тебе ніщо не радує. — Погано. Якось увечері він повів Габрієлу. Напередодні він був з Мікеліною, в суботу з Паулою, у якої перса горлиці, тепер настала довгождана черга Габрієли. В будинку Дори сеньйор Ніло лежить у гамаку, а на його грудях королева. Вітрильник прийшов у свій порт. Габрієла плакала на піщаному березі моря. Місяць залив її золотим світлом, вітер вивітрював пахощі гвоздики. — Ти плачеш, жінко? Він торкнув її обличчя кольору кориці рукою, що звикла тримати ножа. — Чому? Зі мною жінки ніколи не плачуть, вони сміються від радості. — Кінець, тепер кінець. — Чому кінець? — Мрії, що настане той день… — Що? Що вона повернеться до плити, у двір і у свою кімнатку, в бар. Хіба не відкриває Насіб ресторану? Хіба не буде потрібна йому гарна куховарка? А хто варить ліпше від Габрієли? Дона Армінда каже, щоб вона не втрачала надії. Лише вона, Габрієла, могла б поратись у такій великій кухні і давати лад усьому. І ось тепер замість неї найняли якесь опудало, що приїхало аж із Ріо і вміє белькотіти іноземною мовою. Через три дні відбудеться велике свято на честь відкриття ресторану. Тепер не залишалось ніякої надії. Вона хотіла б піти з Ільєуса. Хоча б на морське дно. Сете Волтас — це воля, що здобувається щодня вдосвіта. Він жертвує собою і сповнений рішучості. Він гордий і щедрий. Він вражає, мов блискавка, і напоює, мов дощ, це — бойовий товариш. — Ти кажеш, кухар португалець? Бойовий товариш підвівся. Вітер притих, коли торкнувся до нього, місячне світло блідло на його руках, хвилі набігали, щоб лизнути його ноги, які відбивали ритм танцю. — Не плач, жінко. Із Сете Волтасом жінки не плачуть. Вони сміються від радощів. — Що я можу вдіяти? — Габрієла вперше відчула себе нещасною, сумною, беззахисною, відчула, що їй не хочеться жити. Навіть сонце, місячне світло, прохолодна вода, примхливий кіт, чоловіче тіло, шал бога террейро — ніщо не могло примусити її розсміятися, розбудити пристрасть до життя в її порожніх грудях. Порожніх тому, що там не було Насіба, такого доброго і такого вродливого. — Сама ти нічого не вдієш, але тобі допоможе Сете Волтас, він зробить усе. — Що все? Я не бачу, чим ти можеш зараяти моєму горю. — Якщо португалець зникне, хто тоді буде куховарити? А коли він зникне напередодні відкриття ресторану, доведеться гукати тебе, іншого виходу не буде. Отже, він зникне. Інколи Сете Волтас бував похмурим, як ніч без місяця, і твердим, мов скеля, що сміливо зустрічає бурхливе море. Габрієла здригнулася: — Що ти думаєш зробити? Ти його вб'єш? Я не хочу смерті людини. Коли Сете Волтас сміявся, він нагадував ранкову зорю, святого Жорже на місяці, землю, що її побачив потопаючий, коли вже не було ніякої надії на порятунок. — Вбити португальця? Але ж він не вчинив мені ніякого зла. Просто я примушу його зникнути звідси. І трохи поскубу його, коли він здумає опиратися. — Правда? — Жінки мусять сміятися зі мною, а не плакати. Габрієла всміхнулася. Бойовий товариш прикрив повіками свої жагучі очі. Він подумав, що так, мабуть, краще. Він зможе піти, зможе продовжувати свій шлях, збереже волю в грудях і серці. Хай краще вона помирає заради іншого, ця єдина в світі жінка, яка здатна утримати його, прив'язати до цього невеличкого какаового порту, зігнути і підкорити. Тієї ночі він хотів сказати їй усе і здатися в полон кохання. Так краще, хай зітхає і плаче за іншим, помирає через кохання до іншого; Сете Волтас може піти. Він, бойовий товариш, піде блукати світами. Габрієла потягнула його за руку і вдячно розкрила обійми. Човен ішов спокійним морем, приплив у бухту острова, засадженого цукровою тростиною і перцем. Стояв у цьому стрімкому човні бойовий товариш. Ех, товаришу, палають твої груди, ти страждаєш тому, що втрачаєш Габрієлу. Але ти один з богів террейро, в правиці у тебе гордість, воля — в лівій руці. Про шановного громадянина


В суботу, напередодні урочистого відкриття «Комерційного ресторану», можна було спостерігати, як його власник, араб Насіб, в самій сорочці, без піджака, немов божевільний, мчав вулицею. Помітне черево Насіба гойдалося під паском, очі вирячені: мчав він в напрямку експортної контори Мундіньйо Фалкана. Біля дверей федерального податкового бюро Капітанові вдалося перепинити шалений біг араба, схопивши його за руку: — Що трапилось, друже? Куди ви так поспішаєте? Завжди ввічливий і ґречний, Капітан поводився особливо люб'язно з того дня, коли був висунений кандидатом у префекти. — Щось трапилось, друже? Може, я зможу чимось допомогти? — Він зник! Зник! — захекався Насіб. — Хто? — Кухар, Фернан. Незабаром усе місто довідалось про таємничу пригоду: виписаний з Ріо кухар, що викликав таку сенсацію, шеф-кухар мосьє Фернан (він любив, коли його так називали) з учорашнього дня зник із Ільєуса. Напередодні він домовився з двома офіціантами, найнятими для обслуговування ресторану, і з помічницями на кухні зустрітися вранці, щоб закінчити останні приготування до завтрашнього дня. Але кухар не з'явився, і ніхто його не бачив. Мундіньйо Фалкан викликав комісара поліції, розказав йому про те, що сталося, і порадив провести пильне слідство. Це був той самий лейтенант, якого секретар префектури Ітабуни змусив колись залишити місто. Тепер він в присутності Мундіньйо тримався принижено і підлесливо. В «Папеларіа Модело» Жоан Фулженсіо і Ньо-Гало висловлювали різні припущення. Кухар, з огляду на його манери, був, звичайно, гомосексуалістом. Можливо, стався жахливий злочин? Згадали, що мосьє Фернан упадав біля Шіко Молези. Інспектор допитав молодого офіціанта, але той розлютився: — Мені подобаються жінки… Я нічого не знаю про цього виродка. Якось я мало не відлупцював його, а він удав, що не розуміє причини. Хто знає, можливо, кухар став жертвою злочинних осіб, в Ільєусі зараз зібралося чимало пройдисвітів, злодіїв, кишенькових «фахівців» та різних інших підозрілих людей, що повтікали з Баїйї, Ріо, Сан-Пауло. Інспектор і поліція обшукали порт, Уньан, Конкісту, Острів Змій, Понтал. Насіб закликав на допомогу своїх друзів: Ньо-Гало, шевця Феліпе, Жозуе, офіціантів, деяких відвідувачів бару. Перекинули догори дном увесь Ільєус, але без жодних наслідків. Жоан Фулженсіо прийшов до висновку, що кухар просто втік. — Я притримуюсь тієї версії, що ваш шановний шеф спакував валізи і втік, не чекаючи на аванс. Ільєус не підходяще місце для витончених сідниць, тут, у зв'язку з невеликими запитами, вистачає Машадіньйо і Міс Піранжі, тому він розчарувався і зник. А втім, він вчасно зробив цей крок і звільнив вас від своєї мерзенної присутності. — Але як він поїхав? Адже ж вчора не було жодного пароплава. Лише сьогодні відходить «Канавієйрас»… — засумнівався Ньо-Гало. — Автобусом, поїздом… Ні, він не поїхав ані автобусом, ані поїздом, ані верхи і не пішов пішки. Інспектор був переконаний, що кухар не покидав міста. Біля четвертої дня прибігло схвильоване негреня Туїска, що натрапило на слід. Із усіх народжених того дня шерлоків холмсів він один повідомив дещо конкретне. Товстого, елегантного чоловіка — це міг цілком бути кухар, бо в нього теж були пікоподібні вуса і він теж крутив стегнами, — бачила пізно вночі одна з найдешевших дівчат-повій. Вона виходила з «Бате-Фундо» і помітила, як у напрямку портових складів троє підозрілих суб'єктів вели товстуна. Все це вона розповіла Туїсці, але в поліції її свідчення стали плутаними й непевними. Їй лише здалося, що вона бачила, але вона не впевнена, бо була напідпитку. Вона не знає тих людей, вона лише чула якісь розмови. Насправді ж жінка, поза всяким сумнівом, впізнала сеньйора Ніло, негра Теренсіо і їхнього верховоду, чийого імені вона не знала, але за яким зітхала, як і всі дівки в «Бате-Фундо». Він чудово танцював, цей гість із Баїйї, але зажив собі лихої слави. У неї була потаємна думка, від якої холонуло під серцем, що кухар лежить на дні, у водах порту. Але нічого такого в поліції вона не говорила, вже каючись за сказане Туїсці. Нікому не спало на думку шукати Фернана в будинку Дори, де він спершу розридався, а потім почав допомагати їй шити, бо майстрині того дня були відпущені додому. Він зовсім змирився з думкою, що, одягнений матросом, виїде увечері в третьому класі пароплавом «Баїйяна», на якому вирушить і Сете Волтас. Дора обіцяла переправити його речі прямо в Ріо. Таким чином, коли Жоан Фулженсіо надвечір завітав у бар, де панували паніка і розгубленість, він знайшов Насіба зовсім пригніченим. Відкриття ресторану мало відбутися наступного дня. Все готове, продукти закуплено, каброші найняті і навчені Фернаном, є два офіціанти, розіслано запрошення на урочистий сніданок. Гості прибудуть з Ітабуни, серед них полковник Арістотелес; із Агуа-Прети, із Піранжі, із Ріо-до-Брасо. Приїде Алтіно Брандан. Де ж знайти куховарку, що змогла б замінити кухаря? Бо навіть на куховарку з Сержіпе вже не можна було розраховувати. Вона пішла, полаявшись з Фернаном і залишивши неймовірний бруд у будинку. Покластися на помічниць каброш? На це можна було б зважитись лише за однієї умови, якби Насіб наступного дня мав закрити ресторан. Варити каброші не вміли, могли тільки розділити м'ясо, зарізати і обпатрати курку, підтримувати вогонь у плиті. Де знайти куховарку за лічені години? Всі свої турботи Насіб виплакав на грудях у книготорговий в залі для гри в покер і почав заливати горе чистим, без домішків, коньяком. Відвідувачі бару і товариші Насіба по застільних бесідах дійшли висновку, що ніколи раніше не бачили його в такому стані. Навіть у той час, коли він порвав з Габрієлою. Можливо, тоді відчай Насіба був глибшим і безнадійнішим, але він мовчав і ходив похмурий, непривітний, а тепер він звертався до неба, кричав, що розорений і що все загинуло. Побачивши Жоана Фулженсіо, Насіб потягнув його до зали для гри в покер. — Я загинув, Жоане. Що робити? — Після того, як книготорговець допоміг йому розплутатися з Габрієлою і своїм невдалим шлюбом, Насіб відчував до нього необмежене довір'я. — Спокій, Насібе, якийсь вихід повинен бути. — Який і де? Немає куховарки. Сестри Дос Рейс не беруть замовлення напередодні. А коли б навіть приймали, то хто приготує закуски для бару на понеділок? — Я міг би позичити вам Марокасу на кілька днів. Але їй удається що-небудь лише за умови, коли дружина стоїть поруч і стежить за нею. — Коли тільки на кілька днів — це для мене не порятунок. Насіб вихилив коньяк, йому хотілося плакати: — Ніхто не порадить, як мені бути. Що б мені не радили, все це не те. Це божевільна дона Армінда запропонувала мені знову найняти Габрієлу. Уявляєте?! Жоан Фулженсіо підхопився і радісно вигукнув: — Еврика, Насібе! Знаєте, що зробила дона Армінда? Вона, мов Колумб, відкрила Америку. Вона розв'язала проблему! Зважте лишень: вона дала нам чудове, справедливе, єдине розв'язання, якого ми не бачили. Отже, Насібе, вітаю вас! Насіб обережно, з недовірою запитав: — Габрієла? А ви не жартуєте? — Які тут жарти?! Хіба вона не була у вас куховаркою? То чому ж вона знову не може нею стати? Ким же їй бути? — Вона була моєю дружиною… — Але ж це був звичайний зв'язок, чи не так? Шлюб визнано недійсним, вам, гадаю, це відомо?.. І коли ви знову наймете її куховаркою, ви остаточно підтвердите це, навіть переконливіше, аніж офіційним розторгненням шлюбу. Ви не згодні зі мною? «Це буде їй предметним уроком… — подумав Насіб, — вона знову стане куховаркою після того, як була господинею…» — Ну, то як? Ви зробили одну-єдину помилку, одружившись з нею. Це було погано для вас, а ще гірше для неї. Якщо ваша ласка, я поговорю з нею. — Гадаєте, вона згодиться? — Впевнений. Я одразу ж іду до неї. — Скажіть, що я запрошую її тимчасово… — Чому тимчасово? Вона куховарка, і ви триматимете її до того часу, поки вона добре працюватиме. Я незабаром принесу відповідь… Ось як трапилося, що того ж вечора, не тямлячись від радощів, Габрієла прибрала кімнатку в глибині двору і знову поселилася в ній, попередньо подякувавши Сете Волтасу. З вікна Насібового будинку вона помахала хустиною пароплаву «Канавієйрас», що о шостій годині вечора перетнув бухту і взяв курс на Баїйю. Наступного дня на святковому сніданку гості,— а їх було десь біля п'ятдесяти, — знову смакували незвичайні, божественні страви Габрієли, що не йшли в порівняння ні з чим. Сніданок на честь відкриття ресторану пройшов чудово. До аперитиву було подано колишні закуски і солодощі. Дивовижним ланцюгом страви нанизувались одна на одну. Насіб, що сидів поміж Мундіньйо і суддею, слухав схвильовані промови Капітана і Доктора. «Видатний син Ільєуса, відданий справі прогресу нашого краю», — сказав про нього Капітан. «Достойний громадянин Насіб Саад дав Ільєусові ресторан, котрий не поступиться перед столичними ресторанами», — розхвалював його Доктор. Жозуе подякував їм від імені Насіба і теж почав його хвалити. Дифірамби завершились виступом Мундіньйо, котрий, як він висловився, «теж хотів приєднатися до оплесків». Він наполягав на тому, аби кухаря виписали з Ріо, Насіб заперечував і, виявилось, мав рацію. Немає в світі кухні, що могла б сперечатися з баїйянською. І тоді всім закортіло побачити творця цих страв, чиї золоті руки створили такі смачні наїдки. Жоан Фулженсіо підвівся і пішов на кухню по Габрієлу. Вона з'явилася з усмішкою, в хатніх капцях, у синій бумазеєвій сукні і білому фартусі, з червоною трояндою в косах. Суддя заволав: — Габрієла! Насіб голосно повідомив: — Я знову найняв її куховаркою… Жозуе заплескав у долоні, Ньо-Гало також, дехто встав з-за столу і підійшов до неї привітатися. Вона усміхалась, опустивши очі; коси її були підв'язані стрічкою. Мундіньйо Фалкан прошепотів на вухо Арістотелесу, що сидів поруч: — Уміє цей турок жити… Плантація Габрієли


Роботи в бухті, що кілька разів припинялися, були зрештою завершені. Новий канал, глибокий і прямий, було прокладено. По ньому могли плавати, не ризикуючи потрапити на мілину, пароплави компаній «Ллойд», «Іта», «Баїняна», а основне, могли заходити в порт і вантажити какао великі торговельні кораблі. Як пояснив головний інженер, роботи дещо затягнулися через численні труднощі і перешкоди. Звичайно, він не мав на увазі неполадок, пов'язаних з прибуттям буксирів і фахівців, або тієї ночі, коли лунали постріли і в кабаре билися пляшками, або загрозу вбити інженера, яка лунала на початку робіт. Він мав на увазі сипучі піски бухти: під дією припливів і відпливів, вітрів, бур вони пересувалися, змінюючи глибину фарватеру, замулювали його і за кілька годин зводили нанівець роботу кількох тижнів. Доводилося терпляче все розпочинати заново, змінювати по кільканадцять разів план каналу, відшукуючи ділянки з тривкішим дном. Зрештою, інженери на якусь мить поставили під сумнів можливість успіху, їх заполонила зневіра, а найпесимістичніше настроєні жителі міста повторювали докази консерваторів у виборчій кампанії, що бухта Ільєуса — нерозв'язна проблема. Відпливли буксири і драги, виїхали інженери і техніки. Проте одна землечерпалка залишилася в порту для постійного чергування, щоб, коли буде нагальна потреба, зразу ж вступити в боротьбу з рухомими пісками і підтримувати новий канал у стані, що дозволяв би прохід пароплавів з глибокою посадкою. Великим прощальним святом із щедрою випивкою, яке почалося в «Комерційному ресторані» і закінчилося в «Ельдорадо», було відзначено подвиг інженерів, їхню упертість, їхню професійну майстерність. Доктор виголосив промову, котра ще раз підтвердила його ораторський талант. Він порівнював головного інженера з Наполеоном, але «Наполеоном, що бореться за мир, прогрес, який переміг, здавалось би, непереможне море, зрадливу річку, піски і люті бурі, ворожі щодо цивілізації». Тепер інженер може з гордістю спостерігати з вершини маяка на острові Пернамбуко порт Ільєус, «звільнену ним від рабства бухту, відкриту для всіх вимпелів і всіх пароплавів завдяки інтелекту і відвазі благородних інженерів і вмілих техніків». Благородні інженери і вмілі техніки з жалем покидали місто і коханок. В порту ридали жінки, обнімаючи матросів, що відпливали з Ільєуса. Одній з них — вагітній — матрос заприсягався, що повернеться. Головний інженер віз із собою сулію першокласної кашаси «Кана де Ільєус» і мавпу жупара, щоб згадувати в Ріо цей край легкого заробітку, подвигів і важкої праці. Вони виїхали, а потім розпочалися дощі, які пішли в цьому році вчасно, значно раніше свята святого Жорже. Какаові плантації квітли, тисячі молодих дерев дали перший врожай; передбачалося, що новий урожай перевершить минулорічний, що ціни піднімуться і грошей у місті та селищах побільшає,— так, країна не мала прибутковішої культури від какао. З тротуару перед баром «Везувій» Насіб бачив схожі на маленьких забіякуватих півнів буксири, що, розтинаючи морські хвилі, тягнули драги на південь. Чи давно вони прибули, а ось уже від'їжджають, і за цей час стільки подій відбулося в Ільєусі… Старому полковникові Раміро Бастосу так і не довелося побачити великих пароплавів, що заходять у порт. Тепер він з'являвся на спіритичних сеансах, ставши пророком після того, коли його дух звільнився від смертної оболонки. Раміро давав поради людям зони какао, проповідував добрість, всепрощення, терпіння. Так принаймні стверджувала дона Армінда, компетентна в цих суперечливих і таємничих питаннях. Ільєус помітно змінився протягом цих кількох місяців, таких насичених подіями. Щодня траплялася яка-небудь новина: відкривались нові відділення банку, нові представництва південних фірм і навіть іноземних компаній, крамниці, споруджувались нові будинки. Нещодавно на Уньані, в старому двоповерховому будинку, розмістилась спілка ремісників і робітників; при цій спілці було організовано школу, в якій юнаки з бідних родин оволодівали ремеслом теслярів, мулярів, шевців. Там же було відкрито початкову школу для дорослих, де навчалися портові вантажники, пакувальники какао, робітники шоколадної фабрики. На відкритті школи, де були присутніми найзнаменитіші громадяни Ільєуса, швець Феліпе виступив з промовою. Плутаючи португальську мову з іспанською, він виголосив, що починається ера робітників, що доля світу тепер в їхніх руках. Це твердження виявилося таким дивовижним, що всі присутні, не надавши йому значення, зааплодували, навіть Маурісіо Каїрес, навіть полковники, власники величезних земельних угідь і тисяч людей, що гнули на них спину. І Насіб у цей час жив бурхливим та повнокровним життям: він одружився і розлучився, його справи йшли успішно, потім йому загрожував крах, він спізнав пристрасть і радість, що замінилися порожнечею, відчаєм, стражданнями. Спершу він був надмірно щасливим, потім надмірно нещасним, тепер же все увійшло в русло — плинуло тихо і розмірено. Життя в барі поступово увіходило в колишні рамки; як і раніше, коли щойно з'явилася Габрієла, відвідувачі залишалися в барі, аби випити зайву чарку аперитиву, а дехто ішов снідати в ресторан. «Везувій» процвітав, Габрієла, з трояндою в косах, опівдні спускалася із кухні на другому поверсі і проходила, усміхаючись, між столиками. Їй говорили двозначності, кидали на неї хтиві погляди, брали за руку; ті, що були нахабнішими, ляпали п'ятірнею по крутих стегнах. Доктор називав Габрієлу «моя дівчинка». Всі вихваляли мудрість Насіба, який, зберігши достоїнство і добробут, виплутався із складного і заплутаного становища. Араб розгулював поміж столиками, інколи затримувався, щоб послухати новини і самому перекинутися словом. Він підсідав до Жоана Фулженсіо і Капітана, до Ньо-Гало і Жозуе, до Рібейріньйо і Амансіо Леала. Здавалося, що святий Жорже сотворив чудо і час відступив назад, не було зроблено ніякісіньких помилок, не трапилося нічого сумного. Мабуть, лише відкриття ресторану і відсутність Тоніко Бастоса, цього приборкувача жіночих сердець, який остаточно перебазувався в «Золоту горілку» і пив там свій гіркий аперитив, нагадували про те, що сталося. Виявилось, що, відкривши ресторан, Мундіньйо і Насіб лише розумно вклали капітал, який давав певний, хоча й досить скромний, прибуток. Ресторан не став надто вигідною справою, як вони передбачали. За винятком тих днів, коли в порту зупинялися транзитні кораблі, відвідувачів у ресторані було мало, тому-то нерідко готувався лише сніданок. Місцеві жителі, як водилося, харчувалися дома. Тільки інколи, спокушені стравами Габрієли, вони — або чоловіки, або цілі родини — приходили поснідати, щоб урізноманітнити своє меню. Постійних відвідувачів можна було порахувати на пальцях: Мундіньйо, майже завжди із запрошеними, Жозуе, вдівець Пассос. А ось вечорами, коли в залі ресторану йшла гра, відвідувачів зразу ставало більше. На п'яти-шести столах грали в покер, в «сім з половиною», в «біску». Габрієла готувала на вечерю закуски і солодощі, вино лилося річкою. Насіб мав прибуток з кожного кону. І досить часто йому не давало спокою запитання: чи є Мундіньйо компаньйоном і в цій долі прибутку? Очевидно, ні, тому що експортер вклав капітал у ресторан, а не в ігрову залу. А може, й так, невдоволено розмірковував Насіб, коли взяти до уваги, що орендна платня за приміщення вносилась ними разом, а також те, що столи, стільці, посуд і келихи були їхньою спільною власністю. Увечері прибутки були чималі, вони компенсували мізерність і непостійність денної виручки. Насіб хотів би увесь прибуток від гри залишати собі, але остерігався невдоволення з боку експортера, тому вирішив якнайскоріше поговорити з ним на цю тему. Мундіньйо відчував до араба особливу прихильність. Після того, коли уладналися родинні ускладнення його компаньйона, Мундіньйо стверджував, що Насіб найцивілізованіша людина в Ільєусі. З досить зацікавленим виглядом Мундіньйо уважно вислухав Насіба, який хотів уточнити, чи претендує той на прибутки з ігрової зали? — А як ви самі вважаєте, маестро Насіб? — Бачите, сеньйоре Мундіньйо… — араб задумливо підкручував кінчики вусів. — Коли я розмірковуватиму як порядна людина, то я маю визнати вас за компаньйона і віддати вам половину прибутку, як це я роблю з виторгом ресторану. Коли ж я підійду до цього питання, як грапіуна, то скажу, що ми не підписували жодних паперів, що ви людина заможна, не потребуєте тієї половини і що ми ніколи не домовлялися про відкриття ігорної зали, а я людина бідна, збираю грошенята на придбання невеличкої плантації, і цей прибуток для мене досить доречний. Але, як казав полковник Раміро, зобов'язання залишаються, навіть коли вони не зафіксовані на папері. Я приніс рахунки, аби ви могли їх перевірити… Насіб почав розкладати папери перед Мундіньйо, але експортер відсторонив його руку і поплескав араба по плечу: — Заховайте свої рахунки і свої гроші, маестро Насібе. У цій справі я вам не компаньйон. А коли ви бажаєте, аби ваша совість була цілком чистою, платіть мені невелику орендну плату за використання зали вечорами. Сотню рейсів, не більше. Або краще жертвуйте щомісяця по сто рейсів для спорудження будинку для немічних і старих. Де це чувано, щоб федеральний депутат утримував ігорний будинок? Чи ви маєте сумнів щодо мого обрання?.. — Я ні в чому на світі не маю такої впевненості. Дякую, сеньйоре Мундіньйо. Тепер я ваш боржник. Насіб зібрався йти, але Мундіньйо запитав: — І ще скажіть… — Він притишив голос і торкнувся пальцем до грудей араба. — Все ще поболює? Насіб широко і весело усміхнувся: — Ні, сеньйоре. Аніскілечки… Мундіньйо потупив погляд і пробурмотів ледве чутно: — Я вам заздрю. Моє ніяк не заспокоюється. Мундіньйо захотів запитати Насіба, чи спить той з Габрієлою знову, але подумав, що це видасться безтактним. Насіб вийшов від Мундіньйо страшенно вдоволений і одразу ж рушив у банк, аби покласти гроші на свій рахунок. Він і справді перестав переживати, не залишилось і сліду від колишнього болю і страждань. Знову наймаючи Габрієлу, Насіб боявся, що її присутність буде нагадувати йому про минуле, боявся побачити уві сні голого Тоніко Бастоса на своєму ліжку. Але цього не трапилось. Йому вже здавалося, що довгий, жахливий період у його житті залишився позаду. Поміж ними знову усталились взаємини господаря і куховарки, точнісінько, як у перші дні їхнього знайомства. Роботяща і весела Габрієла прибирала в домі, співала, ходила в ресторан готувати сніданок, спускалася в бар у годину аперитиву оголосити меню, ходила поміж столиками, вербуючи клієнтів для горішнього поверху. Коли бар порожнів, десь о пів на другу, Насіб сідав снідати, і Габрієла подавала йому. Як раніше… Вона метушилася біля його столу, приносила страви, відкорковувала пляшки з пивом. Вона снідала пізніше, разом з єдиним офіціантом (Насіб звільнив другого: він виявився зайвим, оскільки відвідувачів було мало) і з Шіко Молезою, а Валтер, що замінив Біко Фіно, наглядав за баром. Насіб брав стару баїйянську газету, запалював сигару «Сан-Фелікс» і знаходив на гойдалці троянду, що впала з голови Габрієли. Перші дні він її викидав, потім почав ховати в кишеню. Газета падала на землю, сигара гасла, Насіб засинав у затінку, легенький вітерець гуляв навколо. Він прокидався, почувши голос Жоана Фулженсіо, що простував у цей час до своєї крамниці. Габрієла готувала закуски і солодощі для вечері, потім ішла додому, і Насіб бачив, як вона у домашніх капцях іде майданом, зникає поза церквою. Чого ж йому не вистачало, аби відчути себе зовсім щасливим? Він смакував чудові страви Габрієли, заробляв гроші, відносив їх у банк і вже збирався підшукувати для себе ділянку землі. Йому розповідали, що за гірським пасмом Бафоре нещодавно вирубали нову елінгу — кращої землі для розведення какао годі й шукати. Рібейріньйо, чиї фазенди лежали неподалік від цього місця, взявся супроводжувати Насіба. У Насіба були друзі, він щодня зустрічався з ними в барі, інколи в ресторані. Грав у шашки і кості. Мав дружні розмови з Жоаном Фулженсіо, Ньо-Гало, Амансіо, Арі, Жозуе, Рібейріньйо. Двоє останніх тепер завжди бували вдвох, після того як фазендейро найняв для Глорії будинок неподалік від залізничного вокзалу. Інколи вони втрьох — Рібейріньйо, Жозуе і Глорія — снідали в ресторані, очевидно, всі вони були задоволені. Чого ж йому бракувало, аби бути до кінця щасливим? Ревнощі його не мучили, не мучив і страх втратити куховарку. Хіба вона знайде ще десь таку платню і таку роботу? До того ж Габрієла була байдужою до пропозицій найняти для неї будинок і відкрити рахунок у крамниці, до шовкових суконь, туфель, багатства, яким за звичаєм оточують утриманок. Чому — Насіб не знав; звичайно, якась дурна причина в неї була, але він зовсім не прагнув дізнатись про неї. Кожний божеволіє по-своєму… Можливо, мав рацію Жоан Фулженсіо, коли говорив про польову квітку, яка в'яне, якщо її поставити у вазу. Але й це мало обходило Насіба, як не дратував його більше красномовний шепіт відвідувачів, коли вона з'являлась у барі, їхні усмішки, погляди; те, як вони поплескували її по спині, намагалися доторкнутися до її руки, плеча, грудей, теж не хвилювало Насіба. Адже це принаджувало відвідувачів — зайва чарка, зайвий ковток! Суддя якось спробував витягнути троянду з її кіс, але Габрієла втекла. Насіб байдуже спостерігав цю сцену. Чого ж йому не вистачало, аби бути щасливим до кінця? Індіанка з Амазонки, ця дівчинка із закладу Марії Машадан, коли вони зустрічалися вночі, запитувала, відкриваючи в усмішці хижі зуби дикунки: — Тобі подобається твоя Мара? Тобі добре зі мною? Йому було добре з нею. Маленька, повненька, з широким, округлим обличчям, вона, коли сиділа на ліжкові, підібгавши ноги, скидалась на бронзову статуетку. Вони бачились не менше одного разу на тиждень, і Насіб спав з нею. Це був зв'язок без ускладнень, без загадок. Сон без випадковостей, без бурхливого захоплення, без смерті і воскресіння. Насіб бував і у інших жінок, бо в Мари було чимало клієнтів. Полковникам подобався цей зелений плід Амазонки, у дівчини залишалося мало вільних вечорів. Інколи Насіб не обминав красунь у кабаре і будинках розпусти. А якось він спав з новою утриманкою полковника Коріолано. Це була молоденька каброша, привезена з плантації. Коріолано тепер навіть не намагався дізнаватися, обдурюють його чи ні… Так Насібові перепадало дещо то тут, то там — одне слово, він жив своїм колишнім життям. Проте постійні зв'язки він підтримував лише з маленькою індіанкою. З нею він танцював у кабаре, ходив пити пиво, їв запіканки. Якщо в неї траплялася вільна година, вона писала своїм дитячим почерком записку до Насіба, і він, замкнувши бар, ішов на побачення. Було приємно, заховавши записку в кишеню, думати про ніч у ліжку Мари. Чого ж йому бракувало, аби бути щасливим до кінця? Якось Мара надіслала записку: вона чекає його увечері, «щоб погратися зі своїм кициком». Насіб вдоволено посміхнувся і після закриття бару рушив до Марії Машадан. Відома всім власниця будинку розпусти, постать характерна для Ільєуса, обнявши його, сказала по-материнськи довірливо: — Даремно поспішав, турчику. Мара зараз з полковником Алтіно Бранданом. Він спеціально приїхав з Ріо-до-Брасо, у неї не було виходу! Насіб розгнівався. Не на Мару, він не міг втручатись у її життя, заважати їй заробляти на хліб. Але він сердився тому, що ця ніч втрачалася, а йому докучало бажання. Ідучи під дощем, він мріяв про жіноче тіло в теплому ліжку. Прийшов додому, роздягнувся. В глибині будинку — в кухні чи в буфетній — почувся дзенькіт розбитого посуду. Він пішов подивитися, що трапилося. Кіт стрімголов вискочив на двір. Двері в кімнатку Габрієли були прочинені. Насіб заглянув туди. Нога Габрієли звисала з ліжка, мулатка усміхалась уві сні, її високі груди плавно підіймались і опускались. Голова йшла обертом від пахощів гвоздики. Насіб підійшов ближче. Вона розплющила очі й мовила: — Сеньйоре Насібе… Осліплений, він поглянув на неї і побачив землю, змочену дощем, розкопану мотикою, із саджанцями какао, в цій землі зароджувались дерева, на ній росла трава. Були ще на ній доли й гори, глибокі печери; на ній, на цій землі, він і посадить плантацію. Вона простягнула руки і пригорнула його до себе. Коли Насіб ліг поруч з Габрієлою і відчув її жар, у ньому раптом ожили приниження, злість, ненависть, біль розлуки, страждання мертвих ночей, ображене самолюбство і радість доторку до палаючого тіла Габрієли. Він міцно стиснув її, залишивши сині сліди на шкірі кольору кориці: — Повія! Вона усміхнулася до нього вустами, створеними для пристрасних цілунків, і прошепотіла: — Ну то й що… І припала головою до його волохатих грудей: — Красунчик… Про шведський корабель з русалкою кохання


Так, тепер він був щасливий до кінця. Час ішов, наступної неділі відбудуться вибори. Ніхто не мав сумніву щодо їхніх наслідків, навіть доктор Вітор Мело, який, занепавши духом, замкнувся у своєму кабінеті в Ріо-де-Жанейро. Алтіно Брандан і Рібейріньйо за тиждень замовили розкішний обід у «Комерційному ресторані» з шампанським і фейєрверком. Великі свята планувалися заздалегідь. По відозві, яку відкривав Мундіньйо Фалкан, було оголошено збір коштів на придбання будинку, де народився Капітан і де жив світлої пам'яті Казузінья Олівейра. Цей будинок планувалося подарувати Капітанові. Майбутній префект також зробив благородну справу: він пожертвував на диспансер для бідних дітей, відкритий Алфредо Бастосом на пагорбі Конкіста. Після виборів Насіб мав намір разом з Рібейріньйо з'їздити подивитись на землю за гірським кряжем Бафоре, про яку стільки наслухався, а потім купити ділянку і підписати контракт на закладання плантації какао. Він щодня грав у кості, розмовляв з друзями, розповідав різні вигадки про сірійців: «На батьківщині мого батька бувало ще й не таке!..» Наївшися, спав під час сієсти, мирно хропучи. Ходив у кабаре з Ньо-Гало, спав з Марою та й з іншими жінками. А з Габрієлою — завжди, коли в нього не було жінки і він не зморився і не хотів спати. Мабуть, з нею частіше, ніж з іншими. Тому що жодна не могла з нею зрівнятися, такою полум'яною і ніжною, такою шаленою в ліжку, такою пристрасною в коханні, для якого вона була створена. На цій землі він насаджував плантацію. Насіб засинав, поклавши свою важку ногу на її округле стегно. Майже так, як раніше. А втім, він тепер не ревнував її до інших, не боявся втратити і не боявся, що вона його залишить. У годину сієсти, перед тим. як заснути, Насіб думав: тепер вона лише для ліжка; він відчував до неї те ж саме, що й до інших, — до Мари, Ракели, рудої Наталі, це було почуття без хвилювання, без колишньої ніжності. Так було краще. Вона ходила в будинок Дори, танцювала й співала — готувались, вони там до свят у місяць святої Марії. Насіб знав про це, стенав плечима, але відвідати свято збирався. Габрієла була його куховаркою, з якою він спав, коли хотілося. І якою куховаркою! Кращої годі й шукати! Та і в ліжку вона гарна, навіть більше ніж гарна — вогонь, а не жінка. В будинку Дори Габрієла сміялася, розважалась, співала і танцювала. Вона понесе прапор під час свята. А в ніч святого Жоана буде стрибати через багаття. Габрієла раділа: жити добре. Відлічувало одинадцяту годину вечора, і вона приходила додому, чекала сеньйора Насіба. Можливо, цієї ночі він прийде до неї, полоскоче вусами потилицю, покладе свою важку ногу на її стегно, вона пригорнеться до його м'яких, мов подушка, грудей. Габрієла піднімала кота до обличчя, він тихесенько муркотів. Вона слухала оповіді дони Армінди про духів і немовлят. Грілась ранками проти сонця, ласувала гуявою, червоними плодами пітанги. Годинами розмовляла із своїм товаришем Туїскою, який учився тепер на столяра. Босою бігала пляжем, знімаючи бризки на воді. Після обіду танцювала з молоддю на майдані. Дивилась на місяць, чекаючи Насіба. Жити добре! Лишилося чотири дні до неділі, на яку було призначено вибори. І ось, близько третьої години дня, шведський вантажний корабель небачених у тих краях розмірів загув у морі. Негреня Туїска помчало головними вулицями, добровільно поширюючи цю новину. Населення Ільєуса висипало на набережну. Навіть приїзд єпископа не викликав у свій час такої сенсації. З тріскотнявою злітали ракети. В порту увімкнули сирени два пароплави компанії «Баїйяна», баржі й катери теж вітали шведський пароплав. Рибальські човни і легенькі суденця вийшли з бухти у відкрите море, щоб зустріти і супроводжувати його. Шведський пароплав з цілою гірляндою іноземних прапорів, що полоскались поміж щоглами, повільно перетинав бухту. Мешканці бігли вулицями, які вели до порту. На причалах вирував натовп. Оркестр гуртка імені 13 травня грав військові марші. Жоакім бухав у барабан. Крамниці позачинялися. Було відпущено з уроків учнів приватних коледжів, початкової школи і гімназії Еноха. Хлопці, зібравшись у порту, радісно плескали в долоні, кокетували дівчата з монастирської школи. Автомашини, вантажні і легкові, автобуси пронизливо сигналили. Глорія стояла поміж Жозуе і Рібейріньйо і, голосно сміючись, кидала виклик світським дамам. Тоніко Бастос велично тримав під руку дону Олгу. Жеруза, в глибокому траурі, привіталася до Мундіньйо. Ніло, не випускаючи свистка з рота, командував Теренсіо, Траїрою, юнаком Батістою. Падре Базіліо прийшов у порт зі своїми прийомними дітьми. Одноногий власник «Бате-Фундо» із заздрістю поглядав на Плініо Арасу й Насіба. Старі діви хрестилися, моторні сестри Дос Рейс усміхались. В їхньому черговому презепіо неодмінно буде фотокартка зі шведського судна. Зібрались усі: і світські дами, і дівчата на виданні, і повії, і Марія Машадан, командорша околиць та кабаре. Доктор, відкашлюючись, готувався до промови, підбираючи заковиристі слова. Як би його втнути про Офенізію у промові, присвяченій шведському пароплаву? Негреня Туїска залізло на щоглу вітрильника. Пастушки Дори прийшли із прапором; його, пританцьовуючи, несла Габрієла. Полковники, власники плантацій какао, діставали револьвери і стріляли вгору. Увесь Ільєус зібрався у порту. За оригінальним задумом Жоана Фулженсіо, відбулася символічна церемонія: експортери Мундіньйо Фалкан і Стевенсон та фазендейро Амансіо Леал і Рібейріньйо принесли мішок какао на край причалу, до якого швартувався корабель. Перший мішок какао, який буде відправлено за кордон безпосередньо з Ільєуса. На захоплену промову Доктора відповів віце-консул Швеції, довготелесий агент корабельної компанії. Увечері, коли матроси зійшли на берег, пожвавлення в місті зросло. Ільєусці частували моряків у барах, капітана і офіцерів повели в кабаре, причому капітана радісні городяни мало не понесли на руках. Він був звичним до міцних напоїв, пив горілку в портах семи морів, тому з «Батаклану» на пароплав ільєусцям таки поталанило віднести його на руках. Наступного дня після сніданку матросів знову відпустили на берег, і ті розбрелися по місту. «Як їм сподобалась ільєуська горілка!» — з гордістю говорили грапіуни. Моряки продавали закордонні сигарети, тканини, позолочені дрібнички. Гроші вони витрачали на кашасу і на повій, а потім лежали п'яними на вулицях! Це трапилось після сієсти, напередодні години вечірнього аперитиву — в ці порожні години від третьої до пів на п'яту. Насіб завжди користувався перервою, щоб підрахувати касу, заховати гроші і підсумувати виторг. Це трапилось, коли Габрієла пішла додому, закінчивши роботу. Шведський матрос, білочубий гігант двометрового зросту, увійшов у бар, важко видихнув алкоголь в обличчя Насібу і показав пальцем на пляшку «Кано де Ільєус». Він благально дивився на араба і щось бурмотів своєю неймовірною мовою. Насіб уже виконав свій громадянський обов'язок, частуючи напередодні моряків кашасою. Він на мигах пояснив, що за кашасу треба платити. Білочубий швед вивернув порожні кишені, де давненько вже, мабуть, не було грошей. А втім, він знайшов там чудову брошку з позолоченою русалкою. Він виклав на прилавок матір північних морів, стокгольмську Єманжу. Насіб очима стежив за Габрієлою, яка в цю мить завертала за церкву. Потім перевів погляд на русалку, на її риб'ячий хвіст. Стегна Габрієли були схожими на русалчині. У всьому світі немає такої іншої жінки, такої палкої, такої ніжної, такої пристрасної. Жодна жінка не вміє так зітхати і так завмирати найсолодшої миті. Чим більше він спав з нею, тим більше бажав саме її. Вона була зіткана з пісень, танців, сонця, місяця, вона була створена з гвоздики й кориці. Тепер він нічого їй не дарував, навіть дешевих дрібничок. Насіб узяв пляшку кашаси, налив гранчасту склянку. Матрос підняв склянку, поглянув на Насіба, випив кашасу одним духом і плюнув. Насіб, усміхнувшись, поклав у кишеню позолочену русалку. Габрієла буде задоволена, вона розсміється, зітхне і скаже: «Ну для чого це, красунчику?» На цьому й завершується історія Насіба й Габрієли. З вуглинки, що тліла в попелі, відроджується полум'я кохання.  
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка