Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка3/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Про похвалу законові й правосуддю, або про народження й національність


Незважаючи на те що Насіба всі називали арабом і навіть турком, слід одразу ж підтвердити, що був він справжнім бразильцем, а не натуралізованим іноземцем. Народився він в Сирії, прибув до Ільєуса, коли йому було чотири роки, припливши до Баїйї французьким пароплавом. В той час, йдучи по сліду какао, яке давало гроші, в місто, прославлене на весь світ, щоденно морем, річками, суходолом, на пароплавах, баркасах, човнах і човниках, верхи на ослах і просто пішки прибувало звідусіль сотні бразильців та іноземців. Люди їхали із Сержіпе, Сеари, Алагуаса і Баїйї, із Ресіфе і Ріо, із Сірії та Італії, із Лівану і Португалії, з Іспанії та багатьох інших країн. Робітники, комерсанти, юнаки, що шукають світлого майбутнього, бандити й авантюристи, барвисте збіговисько жінок, навіть подружжя греків, що з'явилось бог його знає звідки, — всі були тут. І всі вони, білочубі німці з щойно відкритої фабрики шоколадного порошку і статечні англійці із залізниці, були всього лише людьми зони какао, що засвоїли звичаї ще майже варварської області, з кривавими битвами, засідками, смертю. Вони приїздили і потроху перетворювались на справжніх ільєусців, справжніх грапіунас[24], що вирощують какао, відкривають крамниці і ятки, прокладають шляхи, убивають людей, грають у кабаре, п'ють у барах, проторюють дороги через грізну сельву, заробляють і витрачають гроші і почувають себе так, як найстаріші сини Ільєуса, як нащадки родин, що жили тут задовго до епохи какао. Завдяки цим різноманітним людям Ільєус почав потроху втрачати вигляд розбійницького табору і став перетворюватись на місто. Всі вони, навіть найостанніший волоцюга, котрий приїхав сюди, аби видурити гроші у розбагатілих полковників, сприяли дивовижному прогресові зони. Родичі Насіба — Ашкари — були не просто натуралізованими бразильцями, вони стали справжніми ільєусцями — і за зовнішністю, і за переконаннями. Ашкари брали участь в боротьбі за землю, причому їхні подвиги були найгероїчнішими, і слава про них відлунювала довго. Подвиги ці можна було порівняти лише з тими, які здійснили Бадаро, Браз Дамазіо, відомий негр Жозе Ніке, полковник Амансіо Леал. Один з братів Ашкарів, на ім'я Абдулла, третій за віком, загинув в ігорній залі кабаре в Піранжі, де він мирно грав собі в покер. Загинув, убивши трьох з п'яти підісланих до нього жагунсо. Брати так помстились за його смерть, що про це пам'ятали довго всі місцеві старожили. Для того щоб довідатись докладніше про родичів Насіба, досить лише підняти архіви суду, перечитати промови прокурора і адвокатів. Турком і арабом його називали часто, але робили це його найближчі друзі, намагаючись не розсердити його. Сам він не любив цих прізвиськ і, бувало, гнівався не на жарт: — Дивіться, щоб я вам не поскручував в'язи… — Але ж, Насібе… — Плетіть що завгодно, але облиште в спокої турків. Я — бразилець, — він бив величезним кулачищем себе в груди, — син сирійця, дякувати богові. — Араб, турок, сирієць — чи це не все одно… — Що? Все одно?! Та як ви смієте зі своїм невіглаством валити в одну купу все на світі: існують же науки — географія, історія, треба ж хоч трохи цікавитись ними. Турки — це бандити, найгірші люди в світі. Важко знайти більшу образу для сирійця, аніж назвавши його турком. — Ну, годі, Насібе! Адже я і гадки не мав тебе образити. Просто для мене всі ці східні національності на одне лице… Можливо, його називали так ще й завдяки чорним вислим вусам, що скидались на вуса скинутого султана і які він мав звичку настовбурчувати від час розмови. Ці густі вуса росли над товстими губами, що при найменшій нагоді привітно усміхалися. Крім того, надовго запам'ятовувались його виразні очі на лагідному приємному обличчі, які загорались невидимим полум'ям при зустрічі з першою-ліпшою жінкою. Це був величезний бразилець, високий, огрядний, з густою чуприною, з помітним черевцем «на дев'ятому місяці», як любив покепкувати Капітан, програючи Насібу чергову партію в шашки. — На землі мого батька… — Так починались всі його розповіді в тісному колі друзів, які залишались в барі до останніх хвилин. Тому, що своєю землею він вважав Ільєус, веселе приморське місто в багатому краю какао, де він виріс і став людиною. Його батько і дядьки, наслідуючи приклад Ашкарів, прибули сюди спершу самі, залишивши сім'ї в Сирії. Насіб приїхав пізніше з матір'ю і старшою шестирічною сестрою. Самому Насібу не було тоді й чотирьох років, він майже не пригадував подорожі в третьому класі і порту в Баїйї, де на них чекав батько. Потім переїзд до Ільєуса теж пароплавом, висадка на берег з човна, оскільки в ті часи тут не було ще навіть причалу. Про рідну землю, про Сирію, не залишилось навіть віддалених спогадів. Насіб став бразильцем, ільєусцем. Йому завжди здавалося, що він народився в ту мить, коли його із сльозами на очах обняв батько в порту Баїйя. До речі, першим кроком, який зробив бродячий комерсант Азіз, прибувши до Ільєуса, була його поїздка з дітьми до Ітабуни, яка називалась тоді Табокасом, де в нотаріальній конторі старого Сегісмундо малят було зареєстровано бразильцями. Незабарний процес натуралізації було здійснено за кілька рейсів шановним нотарем, який виконав все з почуттям високого обов'язку. Не будучи визискувачем, він брав дешево, тим самим даючи змогу всім пройти через його руки, перетворюючи дітей емігрантів, або і їх самих, раз вони приїхали працювати на нашій землі, на повноцінних бразильських громадян з видачею їм справжніх свідоцтв про народження. Трапилось так, що стара нотаріальна контора була підпалена під час боротьби за землі з метою знищення фальшивих актів обміру і реєстрації ділянок Секейро-Гранде. Про це розповідається навіть в одній з книг. Годі було шукати винуватця пожежі, а тим паче найменшою була вина старого Сегісмундо в тому, що книжки, де записувались дати народження й смерті, також згоріли у невблаганному вогні. Це змусило сотні ільєусців заново пройти реєстрацію (в ті часи Ітабуна ще була районом муніципалітету Ільєус). Реєстраційні книжки загинули, але залишились свідки, які могли підтвердити, що маленький Насіб і несмілива Салма, діти Азіза і Зораї, народились в приміському районі Феррадас і були раніше, до пожежі, зареєстровані в цій нотаріальній конторі. Хіба ж міг Сегісмундо взяти під сумнів свідчення заможного полковника Жозе Антунеса або власника мануфактурної крамниці комерсанта Фадела, відомої людини на біржі? Або чи ж можна було сумніватись в скромному свідченні паламаря Боніфасіо, завжди готового дещицю додати до свого мізерного заробітку виступом у ролі свідка, що заслуговує довір'я? А чи можна було не погодитись зі словами одноногого Фабіана, вигнанця із Секейродо-Есніньйо, котрий мав лише один засіб для існування — фальшиві свідчення за винагороду. Майже тридцять років минуло з того часу. Старий Сегісмундо помер у пошані, і його похорони згадуються й досі. На них були присутні всі мешканці міста, оскільки в Сегісмундо не було ворогів; невідомо, куди поділись навіть ті, що спалили його контору. Над його могилою виступали промовці, вихваляючи його добропорядність і доброчесність. Він був, як стверджували оратори, зразковім слугою правосуддя, прикладом для майбутніх поколінь. Він без зайвих розмов реєстрував як такого, що народився в муніципалітеті Ільєус (штат Баїйя, Бразилія), будь-якого малюка, не вдаючись до розслідувань навіть тоді, коли кожному було ясно, що той народився після пожежі в нотаріальній конторі. Він не був ні формалістом, ні скептиком, хоч це, правда, було й неможливим в Ільєусі часів початку ери какао. На той час досягла розквіту фальсифікація нотаріальних актів і актів обміру земель, були винайдені іпотеки, нотаріальні контори, і нотарі були важливими деталями в машині захоплення і узаконення захопленої землі. Як відрізнити справжній документ від підробленого? Де вже там було думати про такі мізерні законницькі подробиці, як точне місце і час народження дитини, коли життя проходило серед перестрілок, небезпечних зіткнень з бандами жагунсо, коли людей просто вбивали з-за рогу. Життя було розмаїте і цікаве, то ж чи до вивчення якихось там географічних понять було старому Сегісмундо? Яке це, зрештою, мало значення, де народився бразилець, котрого реєструють, — в сирійському селі чи в Феррадасі, на півдні Італії чи в Піранжі, в Трас-ос-Монтес чи Ріо-де-Брасо? Старому Сегісмундо вистачало клопоту з документами на володіння землею. Для чого ж було йому ще ускладнювати життя чесних громадян, які прагнули лише одного — виконати вимоги закону і записати своїх дітей? Він просто вірив словам цих симпатичних емігрантів, брав їхні скромні подарунки, підкріплені вірогідними свідченнями шановних співгромадян, людей, чиї слова нерідко були вагомішими за будь-який законний папірець. А коли якісь сумніви і западали в його душу, то тканина на сукню для дружини, курка або індик для його кухні були не дуже вже й високою платою, яка заспокоювала совість. Він, як і більшість населення, справжнього бразільця оцінював не за місцем його народження, а за його працею в ім'я землі, за його відвагою, виявленій при освоєнні сельви і в хвилини смертельної небезпеки, за кількістю посаджених какаових дерев або за кількістю яток чи крамниць — одним словом, за тим внеском, який було зроблено у розвиток зони. Такою була психологія ільєусців, такою була психологія і старого Сегісмундо, людини з великим життєвим досвідом, який він ставив на сторожі інтересів зони какао. Що ж до чесності і делікатності, то з певністю можна стверджувати одне — не завдяки цим якостям досягли прогресу міста півдня Баїйї, були пробиті дороги, закладені плантації, виникла торгівля, виріс порт, збудувались житлові і ділові квартали, заснувалась газета, вивозиться какао у всі частини світу. Все це завойовано під час перестрілок і засідок, фальшивих земельних обмірів, актів реєстрації, вбивств та інших злочинів, ціною крові, мужністю. Не останню роль зіграли тут жагунсо, авантюристи, повії, шулери. Проте якось Сегісмундо довелось згадати про делікатність. Йшлося про обмір лісів Секейро-Гранде, і йому запропонували досить мізерну винагороду, тому його педантичність пропорційно збільшилась. Щоб не заривався — контору його спалили, а в ногу всадили кулю. Куля, правда, була спрямована в груди Сегісмундо, але старому поталанило. З того часу він перестав бути педантом і з ним, як з будь-яким іншим істинним грапіуно, можна було, хвалити бога, знайти спільну мову. Тому-то, коли, вже доживши до вісімдесяти літ, старий віддав душу Всевишньому, його похорони перетворились на справжнісіньку маніфестацію. Ільєусці сплатили належне людині, яка була в цих місцях взірцем патріотизму і вірності правосуддю. З його легкої руки Насіб в один звичайний вечір став корінним бразильцем, хоча на той час уже давно виріс із свого дитячого костюмчика, пошитого з французького оксамиту. Про те, як з'являється Мундіньйо Фалкан, важлива особа, що розглядає Ільєус у бінокль


З капітанського містка пароплава, що стояв, чекаючи на лоцмана, на місто замріяно дивився молодик, гарно вдягнений і ретельно поголений. Можливо, його чорний чуб і виразні очі спричинялись до того, що жінки одразу звертали на нього увагу. Але різко окреслений рот і круте підборіддя свідчило про його волю і рішучість, про наполегливість в досягненні поставленої мети. Капітан з обвітреним обличчям, покусуючи люльку, простягнув йому бінокль. Мундіньйо Фалкан взяв його і сказав: — Він мені, власне, ні до чого… Я знаю тут кожен будинок, кожну людину. Немовби народився на цьому березі.— Мундіньйо вказав пальцем на берег. — Ось той будинок ліворуч, поруч з двоповерховим особняком, — мій. Можу додати, що й набережну побудував я… — Це багата земля, з великим майбутнім, — голосом знавця заговорив капітан. — Одна незручність: при вході в порт — мілина. — Це питання ми теж розв'яжемо, — запевнив його Мундіньйо. — Причому — незабаром. — Дай-то боже! А то як тільки мені доводиться тут бувати, не обберуся страху за свою посудину. На всій півночі гіршої бухти годі й шукати… Мундіньйо підняв бінокль і навів його на місто. Він побачив свій будинок, споруджений в сучасному стилі,— для його побудови було виписано архітектора з Ріо, — особняки на набережній, сад полковника Місаела, шпилі церкви Богородиці, шкільне приміщення. Зубний лікар Осмундо, закутавшись в халат, виходить з двору, щоб покупатись в морі зранку: він не хоче підривати моральні підвалини населення. На майдані Сан-Себастьян порожньо. В барі «Везувій» двері замкнено. Нічний вітер зірвав рекламну афішу з фасаду кінотеатру. Мундіньйо уважно вивчав кожну деталь. Йому й справді все більше подобалася ця земля, і він не картав себе за той шалений порив, який кілька років тому завів його сюди, немов людину, що, зазнавши корабельної катастрофи, була віддана у владу течії і для якої будь-яка земля правила рятівним пристановищем. До того ж ця земля була не простою. Тут вирощували какао. Чи ж є де краще місце для розміщення капіталу з метою його збільшення? Варто лише мати любов до праці, нахил до комерції, спритність і сміливість. Все це в нього було, але було й дещо значно більше — жінка, яку не мав сили забути, пристрасть, яку не міг вирвати з серця і думок. Цього разу в Ріо мати й брати в один голос відзначили, що з ним відбулися якісь зміни і що він не схожий сам на себе. Старший брат Лоурівал не міг не зауважити своїм вічно невдоволеним голосом: — Хлопчина вбивається в колодки. Еміліо усміхнувся і затягнувся сигарою. — І непогано заробляє. Ми даремно дозволили тобі виїхати, — звернувся він до Мундіньйо. — Але хто б міг подумати, що в нашого юного кавалера виявиться такий хист до комерції? Адже тут ти переважно налягав на вино. Тому, коли ти поїхав, забравши належні тобі гроші, ми всі вирішили, що це твоє чергове дивацтво, нічим не краще і не гірше від інших. Ми домовились дочекатись твого повернення і вже потім заходитись гуртом навертати тебе на путь істинний. Мати роздратовано підсумувала: — Він уже не хлопчик. — Але на кого вона, власне, гнівається? На Еміліо за його слова чи на Мундіньйо, який, навіть втративши свою місячну платню, не приходить до неї канючити гроші? Мундіньйо дав їм можливість поговорити, йому подобався цей діалог, і коли всі вони висловились, оголосив: — Тепер я маю намір взятися за політику. Думаю висунути свою кандидатуру (аби мене вибрали) на якусь посаду. Можливо, стану депутатом… З роками я стану там шановною людиною. Що ти скажеш, Еміліо, коли побачиш мене на трибуні палати, з якої я дам відповідь на одну з твоїх підлабузницьких промов, спрямованих на догоду уряду? Я маю намір виступити від опозиції. У великій похмурій вітальні їхньої родинної резиденції, умебльованої строгими меблями, зібрались на розмову мати, горда, немов королева, з сивими розкішними косами, і всі три брати. Лоурівал, який замовляв собі костюми в Лондоні, нізащо б не погодився стати депутатом або сенатором. Він відмовився навіть від міністерської посади, коли йому цю посаду якось запропонували. Бути губернатором штату Сан-Пауло — це ще можна зрозуміти… Звичайно, можливо, Лоурівал і згодився б, якби його обрали всі політичні партії. Еміліо не був федеральним депутатом, його обирали і переобирали заново без будь-яких ускладнень. Будучи значно старшими від Мундіньйо, брати занепокоїлись, почувши, що він самостійно влаштовує справи, експортує какао, одержує чималі прибутки, із захопленням розповідає про цей варварський край, куди він знічев'я подався і де збирається незабаром стати депутатом. — Ми можемо тобі допомогти, — батьківським тоном сказав Лоурівал. — Ми зробимо так, щоб твоє ім'я занесли до урядового списку одним з перших, тоді тебе обов'язково оберуть, — додав Еміліо. — Я приїхав сюди не просити у вас допомоги, а просто розповісти про свої справи. — Надто ти, хлопче, зарозумілий, — зневажливо промимрив Лоурівал. — Тебе просто не оберуть, — попередив Еміліо. — Оберуть. Як представника опозиції. Але я буду діяти лише в Ільєусі. Ще раз повторюю, що приїхав сюди не заради вашої допомоги. Щиро вам дякую. Мати підвищила голос: — Ти вільний робити все, що тобі спаде на думку. Але чого ти постаєш проти братів, чому відмежовуєшся від нас? Вони зичать тобі лише добра, адже це твої брати. — Я вже не хлопчик. Ви, здається, сказали про це самі. Потім він розповів їм про Ільєус, про події минулого, про землі, завойовані з допомогою зброї, про сьогоднішній прогрес, про нові проблеми. — Я хочу, щоб мене поважали, щоб мене послали в палату представником від Ільєуса. Яка мені користь від того, коли ви поставите моє ім'я в якийсь виборчий список? Щоб репрезентувати фірму, вистачить кандидатури Еміліо. Я тепер належу до патріотів Ільєуса. — Психологія містечкового мешканця. Із стріляниною і оркестром, — усміхнувся Еміліо чи то іронічно, чи то поблажливо. — Навіщо ризикувати, коли в цьому немає потреби? — запитала мати, намагаючись приховати тривогу. — Щоб не бути тільки братом своїх братів. Щоб стати кимось і самому. Він розвинув бурхливу діяльність в Ріо-де-Жанейро. Відвідував міністерства, розмовляв по-дружньому з міністрами в їхніх кабінетах і в будинку матері, де ті сиділи за столом, а мати головувала, в будинку Лоурівала в Сан-Пауло, де вони усміхались його дружині Мадлен. Коли міністр освіти, який кілька років тому був його суперником в боротьбі за симпатії однієї прекрасної голландки, сказав йому, що вже пообіцяв губернаторові штату Баїйя надати коледжеві доктора Еноха на початку навчального року права державного учбового закладу, Мундіньйо розсміявся: — Друже, не забувай, що ти багато чим завдячуєш Ільєусу. Якби я туди не поїхав, тобі ніколи б не поталанило спати з твоєю легковажною голландочкою. Я хочу, щоб офіційний статут було надано коледжу негайно. Губернаторові ти можеш розповідати про якісь там закони, мені ж — ні… Для мене ти мусиш зробити навіть те, що суперечить законові, є важким і неможливім… В міністерстві шляхів сполучення і громадських робіт він поставив вимогу про необхідність приїзду інженера до Ільєуса. Міністр розповів йому все про мілину Ільєуса, про порт Баїйї, пояснив, чому в цьому питанні виявляють зацікавленість люди, зв'язані з губернаторовим зятем. — Це неможливо. Твоя вимога, дорогий друже, справедлива, але задовольнити її неможливо. Це просто виключено. Губернатор дертиметься на стіну. — Це він тебе призначив? — Звичайно, ні. — Він може тебе зіпхнути з крісла? — Думаю, що ні. — Тоді якого ж ти біса вагаєшся? — Ти не розумієш? — Ні. Губернатор — старий. Його зять — злодюга. Обом їм ціна — мідяк. Разом з урядом загине і їхній клан. Ти що ж, підеш проти мене, проти найзаможнішого і наймогутнішого в штаті? Дурниці! Я — це майбутнє, губернатор — минуле. Окрім того, коли я до тебе й звертаюся, то лише тому, що вважаю себе твоїм другом. Я ж можу постукати й вище. Тобі це відомо. Якщо я поговорю з Лоурівалом і Еміліо, ти одержиш розпорядження про посилку інженера від самого президента республіки. Чи не так? — Йому було приємно шантажувати губернатора іменами братів, до яких він насправді ніколи б не звернувся з проханням. Потім вони вечеряли з міністром. Грала музика. Були жінки, квіти, шампанське. Домовились, що наступного місяця інженер прибуде до Ільєуса. Три тижні пробув Мундіньйо в Ріо. Він на якусь мить повернувся до минулого життя: свята, вечірки, дівчата з вищого світу, акторки з музичного театру. Він дивувався, чому все це, що заповнювало його життя протягом багатьох років, тепер так мало його цікавить і так швидко стомлює. Йому, як розібратись, бракувало Ільєуса, гомінкої контори, інтриг, пліток, декого з тамтешніх людей. Ніколи не думав він, що так звикне до цього міста, що воно так заполонить його. Мати знайомила з багатими дівчатами, впливовими родинами, шукала для нього наречену, яка відволікла б його думки від Ільєуса. Лоурівал хотів відвезти брата до Сан-Пауло, адже Мундіньйо ще вважається його компаньйоном по плантаціях кави, і йому б слід побувати на них. Він не поїхав: зовсім недавно зарубцювалася рана на серці, тільки-но почав з його уяви зникати образ Мадлен. Ні, він не хоче знову зустрітися з нею, страждати від погляду її закоханих очей. Могутньою була ця пристрасть, про яку вони ніколи не говорили, але яка владно володіла ними. Витримка могла зрадити їх в будь-яку мить, і тоді вони кинулись би в обійми одне до одного. Ільєусу він був зобов'язаний своїм зціленням. Заради Ільєуса він і жив тепер. Лоурівал, пихатий і пересичений, схильний завжди похизуватись своєю зверхністю, самозакоханий сноб, бездітний вдівець, що похоронив дружину-мільйонершу, раптом — під час однієї із своїх подорожей до Європи — одружився вдруге, з француженкою, манекеншею з ательє мод. Між подружжям була помітна різниця у вікові, і Мадлен не збиралася приховувати причин, які спонукали її вийти заміж за Лоурівала. Мундіньйо відчував, що коли він не виїде звідси назавжди, то ніщо — ані моральні перестороги, ані скандал, ні муки совісті — не стануть на перешкоді їхньому зближенню. Вони постійно переслідували одне одного очима, руки їхні здригалися від дотиків, голоси схвильовано переривалися. Пихатий і холодний Лоурівал ніяк не міг собі уявити, що молодший брат, цей божевільний Мундіньйо, кинув все заради нього, заради свого брата. Ільєус вилікував Мундіньйо, а коли він вилікувався, то, мабуть, зміг би вже спокійно дивитися на Мадлен, адже ніяких почуттів тепер до неї в нього не було. Він оглянув крізь бінокль Ільєус, побачив араба Насіба, що стояв біля відчиненого вікна свого будинку. Усміхнувся, бо господар бару нагадав йому про Капітана, з яким він, як водиться, грав у шашки і в карти. Капітан йому буде корисним. Він став найближчим товаришем Мундіньйо і вже давно натякає на необхідність взятися за політичну діяльність. В місті всі знали про неприязнь Капітана до Бастосів, бо саме вони усунули його від влади і розбили в політичній боротьбі двадцять років тому. Мундіньйо вдавав, що не розуміє натяків Капітана, бо на той час він лише готував ґрунт для майбутньої діяльності. Тепер настав слушний час. Треба буде викликати Капітана на відверту розмову і запропонувати йому очолити опозицію. Він доведе братам, на що він здатний. Не кажучи вже про те, що для прогресу Ільєуса, для прискорення темпів розвитку місту гостро бракувало такої людини, як він, — адже ці полковники не розуміють, що зараз потрібне району. Мундіньйо віддав бінокль, в цей час лоцман піднявся на борт, і корабель розвернувся носом до входу в гавань. Про прибуття пароплава


Незважаючи на ранню годину, невеличкий натовп стежив, як команда пробувала зняти пароплав з мілини. Він застряв біля входу в бухту, засівши там, здавалося, назавжди. З вершини пагорба Уньан допитливі спостерігачі бачили капітана та лоцмана, що метушилися на палубі і віддавали накази, матросів, заклопотаних офіцерів. Невеличкі шлюпки, що підійшли з боку Понталу, оточили корабель. Пасажири стояли біля борту, майже всі в піжамах і хатніх капцях, дехто, між іншим, був уже й одягненим, готовим до висадки. Вони заповзятливо перегукувались з рідними і знайомими, котрі, вставши вдосвіта, прийшли в порт їх зустрічати, розповідали про подорож, кепкували з триклятої мілини. Хтось гукнув до рідні, що стояла на причалі: — Бідолашна, вона помирала в страшних муках! Після цієї звістки голосно заридала жінка середнього віку, одягнена в чорне. Поруч стояв засмучений худорлявий чоловік з чорною стьожечкою в петлиці піджака і муаровою перев'яззю на рукаві. Двоє їхніх дітей стояли поряд, не звертаючи жодної уваги на сльози матері. Глядачі, розбившись на групи, обговорювали пригоду в гавані. — Ця мілина — ганьба для міста… — Вона значно небезпечніша, ніж здається. Першого-ліпшого дня перший-ліпший пароплав застряне тут назавжди, і тоді прощай, порт Ільєус… — Уряд штату не вживає заходів… — Не вживає заходів? Та вони навмисне залишають цю мілину, щоб до нас не заходили великі пароплави і щоб какао експортувала лише Баїйя! — І префектура також палець об палець не вдарить. Префект боїться навіть голос подати. Він тільки те й робить, що підтакує урядові. — Ільєус має показати, на що він здатний. Група, яка прибула з рибного базару, встряла теж у розмову. Доктор, з властивою для нього гарячковістю, закликав виступити проти політичних діячів і уряду Баїйї, які ставляться до Ільєуського муніципалітету зневажливо, немовби не він є найзаможнішим і найпрогресивнішим у штаті, немовби не він дає найбільші прибутки, не кажучи вже про Ітабуну, місто, що росте, наче гриб після дощу, — адже тамтешній муніципалітет також страждає від бездіяльності правителів, від їхньої упередженості, від байдужого ставлення до проблеми порту Ільєуса. — Провина, справді, наша, і ми маємо це визнати, — сказав Капітан. — Чому наша? — А чия ж іще? Це легко довести: хто робить політику в Ільєусі? Ті ж самі люди, що й двадцять років тому. Ми обираємо на посади префектів, депутатів, сенаторів штату і федеральних депутатів — людей, які не мають нічого спільного з Ільєусом, і все це на догоду старим зобов'язанням, взятим бог знає ким і коли. Жоан Фулженсіо підтримав Капітана: — Що правда, то правда. Полковники продовжують голосувати за тих людей, які їх в свій час підтримували. — А як наслідок, в жертву приносяться інтереси Ільєуса. — Зобов'язання слід виконувати… — захищався полковник Амансіо Леал. — Коли ми потребували підтримки… — Тепер перед містом стоять зовсім інші проблеми… Доктор посварився пальцем: — Час уже покласти край цьому неподобству. Треба обрати людей, які б уособлювали справжні інтереси нашої округи. Полковник Мануел дас Онсас розсміявся: — А голоси, Докторе? Де ви візьмете голоси? Полковник Амансіо Леал сказав, як завжди, м'яко: — Послухайте, Докторе, тепер чимало гомонять щодо прогресу, цивілізації, про необхідність докорінних змін в Ільєусі. Я щодня тільки про це й чую. Але скажіть, на милість божу, завдяки кому здійснювався цей прогрес? Хіба робили його не ми, плантатори? У нас є свої зобов'язання, які ми взяли у важкі хвилини, а ми люди слова. Допоки я живий, свій голос я віддаватиму куму Раміро Бастосу і тому, на кого він покаже. Хай навіть не знатиму його імені. А все це тому, що Раміро виявив мені велику підтримку, коли ми ризикували життям в цих нетрях… Араб Насіб пристав до гурту, що палко обговорював важливі політичні питання. Він ще не зовсім прокинувся і мав досить заклопотаний і розгублений вигляд. — Про що мова? Капітан пояснив: — Полковники через свою відсталість не розуміють, що тепер уже не ті часи, бо зараз усе виглядає інакше. І проблеми сьогодні стоять не ті, що стояли двадцять-тридцять років тому. Але араба ця тема не зацікавила, хоча в інший час неодмінно схвилювала б його. Він ніяк не міг зжитися з думкою, що бар залишився без куховарки напередодні бенкету, тому він лише кивнув головою у відповідь на слова Капітана. — Ви чого це такий розгублений. Що трапилось? — Куховарка поїхала… — Оце так причина!.. — Капітан знову поринув у дискусію, яка набирала все гостріших форм і в яку вступало все більше людей. «Оце так причина!.. Оце так причина!..» Насіб відійшов на кілька кроків, немовби зберігаючи безпечну відстань. Гучний голос Доктора переплітався з м'яким, але вольовим голосом полковника Амансіо. Але, зрештою, його, Насіба, зовсім не обходить префектура Ільєуса, депутати, сенатори і тому подібне! Зараз для нього немає в світі нічого важливішого, ніж завтрашній обід на тридцять осіб… Коли сестри Дос Рейс і згодяться допомогти йому, то злуплять з нього, як з батька… Треба ж було трапитись біді саме в цей час, коли все йшло добре… Адже коли він купив бар «Везувій» на майдані Сан-Себастьяна в житловому кварталі далеко (проте навіть не далеко, оскільки відстані в Ільєусі мікроскопічні, а швидше — за межами) від торгового центру і зони порту, де були його основні конкуренти, то дехто з друзів і його дядько вирішили, що він збожеволів. Бар був занедбаний, ніхто його не відвідував, мухи роями вкривали стіни. А кафе в порту розквітали, там завжди було повно відвідувачів. Але Насіб не хотів, як раніше, міряти матерію за прилавком крамниці, що дісталася йому в спадщину від батька. Йому не подобалась ця робота, а ще більше товариство дядька і свояка, агронома з дослідної станції какао. Доки батько жив, крамниця торгувала добре, старий був людиною діловою і користувався повагою серед мешканців навколишніх кварталів. Дядько ж, руки в якого були зв'язані численною родиною, боявся усього нового, лякливо тупцював на місці, вдовольняючись малим. Насіб продав свою частину паю, пустив кошти в обіг, здійснив низку ризикованих операцій, продаючи і купуючи какао, і нарешті купив бар; це було майже п'ять років тому. Купив він його в одного італійця, який виїхав у провінцію, в пошуках кращої долі на плантаціях какао. Бар в Ільєусі давав значний прибуток, навіть більший, аніж кабаре. В місті завжди було багато людей, які приїхали сюди, повіривши в чутки про можливість розбагатіти на землях какао. Юрми комівояжерів тіснились на вулицях, чимало було й приїжджих. Не одну справу було влаштовано за столиками барів, до того ж існував звичай демонструвати свою доблесть у випивці і стала модою звичка, занесена англійцями в період спорудження залізниці: пити перед сніданком і перед обідом аперитив, розігруючи в кості, кому платити. Цю звичку перейняло все чоловіче населення Ільєуса. До полудня і після п'ятої вечора бари були переповнені. Бар «Везувій» був найстаровиннішим у місті. Він містився на першому поверсі будинку, що стояв на розі невеличкого затишного майдану неподалік від моря. Поруч височіла церква святого Себастьяна. На протилежному розі нещодавно відкрився кінотеатр «Ільєус». «Везувій» занепав не тому, що стояв віддалік од торгових вулиць, де розквітали кафе «Ідеал», бар «Шик», бар «Золота горілка» Плініо Араси, з якими конкурував Насіб. До цього занепаду спричинився італієць, який марив плантаціями какао. Він не піклувався про бар, не поновлював запасів вина, не вживав жодних заходів, аби закликати відвідувачів до себе. Старезний грамофон з комплектом платівок із скрипучими оперними аріями стояв зламаний, вкритий павутинням. Стільці порозсихалися, ніжки в столиків були поламані, сукно на більярді подерлося. Навіть назва бару, написана вогненними літерами на тлі виверження вулкана, вицвіла і вилиняла під сонцем та дощами і ледве читалась. Насіб придбав увесь цей мотлох, а також назву і приміщення за безцінь! Італійцю залишився тільки грамофон і платівки. Насіб все пофарбував заново, замовив нові столи, стільці, дістав шахівниці, збув більярд барові Макуко, влаштував у глибині бару куточок для гри в покер. У нього завжди був широкий вибір вин, морозиво для сімейних відвідувачів в час вечірніх прогулянок по набережній і в години закінчення кіносеансів, а під аперитив подавали вишукані закуски і солодощі. Все це скидалося на дрібниці, які на перший погляд не грали жодної ролі: пиріжки з маніоки, запіканки з ніжних креветок і тріски, тістечка з солодкої маніоки і кукурудзи. Ідея належала Жоанові Фулженсіо. — Чому ви не готуєте цих страв для продажу в барі? — запитав він якось, ласуючи шербетом старої Філомени, приготовленим для араба, любителя смачних страв. Спершу бар відвідували лише приятелі Насіба: товариство з «Папеларіа Модело», яке з'являлось сюди посперечатись після закриття крамниці, аматори покеру і шашок, а інколи й респектабельніші особи, наприклад суддя, а також адвокат Маурісір, які не любили портових барів, бо там вештались різні підозрілі постаті, що розв'язували свої «принципові» суперечки бійкою і стріляниною. Потім бар почали відвідувати цілі родини, яких спокушало морозиво і прохолоджувальні напої. Але відвідувачів значно побільшало і одразу настала ера відродження для бару лише після того, як в години аперитиву з'явились на столах закуска і солодощі. Чимало людей приходило пограти в покер. Для постійних відвідувачів: полковника Амансіо Леала, Малуфа, полковника Мелка Тавареса, Рібейріньйо, власника взуттєвої крамниці сірійця Фуада, Оснара Фарії (єдиною роботою для якого була гра в покер та інтрижки з негритяночками на пагорбі Конкіста), Езекієла Прадо та ще декого — Насіб приберігав до півночі запіканку, пиріжки, солодощі. Пили в барі багато, прибутки Насіба зростали. Через деякий час «Везувій» досяг розквіту. Він обігнав кафе «Ідеал», бар «Шик», лише в «Золотій горілці» відвідувачів було, мабуть, більше. Насіб не скаржився на долю, хоча працював, як віл. Йому допомагали Шіко Молеза і Біко Фіно, інколи негреня Туїска, що сиділо із своїми щітками і гуталіном на широкому тротуарі біля бару. Справи йшли пристойно, робота припала Насібові до душі, в барі обговорювались різні новини і найдрібніші міські події, а також звістки з-за кордону. Відвідувачі симпатизували Насібові, «людині порядній і роботящій», як любив висловлюватись суддя, всідаючись після обіду за один із столиків на вулиці і розглядаючи море і натовп на майдані. Все йшло добре до сьогоднішнього дня, коли божевільна Філомена виконала свою давню погрозу. Хто тепер готуватиме страви для бару і для нього? Нічого було й думати про те, щоб постійно користуватися послугами сестер Дос Рейс, — навряд чи вони погодяться, та й платити їм довелось би чимало, адже вони відомі здирниці. Слід сьогодні ж знайти куховарку, та ще до того ж справжню, бо інакше… — Пароплавові, очевидно, доведеться скинути вантаж в море, аби знятися з мілини, — зауважив чоловік без піджака. — Він, мабуть, засів таки по-справжньому. Насіб на мить забув про свої турботи й клопоти: машини на пароплаві працювали на всю потужність, але спроби знятися з мілини були даремні. — Час уже покласти край цьому неподобству… — пролунав голос Доктора, що брав участь у суперечці. — Ніхто до пуття не знає, хто він такий, цей Мундіньйо Фалкан, — як і раніше, м'яко говорив Амансіо Леал. — Ніхто не знає? Ну, а я вам скажу, що він — саме той, кого потребує Ільєус. Пароплав тремтів од напруги, кіль його терся об пісок, машини надсадно ревли, лоцман вигукував команди. На капітанському містку з'явився чоловік, ще молодий, гарно вдягнений. Затулившись рукою від сонця, він намагався знайти в натовпі тих, що зустрічали, своїх друзів. — Он він… Мундіньйо! — вказав рукою Капітан. — Де? — Там, зверху… Залунали вигуки: — Мундіньйо! Мундіньйо! Той почув, помахав рукою, зійшов трапом вниз, зник на якусь мить, потім, усміхаючись, став біля борту серед пасажирів. Склавши долоні рупором, гукнув: — Інженер скоро приїде! — Який інженер? — З міністерства шляхів сполучення, обстежувати бухту. Важливі новини… — Чули? Ну, що я вам казав? З-за спини Мундіньйо Фалкана з'явилась незнайома жінка, блондинка у великому зеленому капелюшку. З усмішкою вона торкнулася до руки Мундіньйо. — Оце жіночка, чорт забирай! Мундіньйо не любить гаяти часу даремно… — Нічого собі! — погодився Ньо-Гало, хитнувши ствердно головою. Пароплав різко нахилився, злякавши пасажирів, — блондинка навіть скрикнула, — і знявся з мілини; радісні вигуки залунали на березі і на палубі пароплава. Смаглявий, худорлявий чоловік, що стояв поряд з Мундіньйо із сигаретою в зубах, байдужим поглядом озирав все навколо. Експортер сказав йому щось, той розсміявся у відповідь. — Цей Мундіньйо зух… — схвально зауважив полковник Рібейріньйо. Пароплав загув голосно і заклично і рушив до причалу. — Він денді, зовсім з іншого світу, — похмуро кинув полковник Амансіо Леал. — Ходімо довідаємось, які новини привіз Мундіньйо, — запропонував Капітан. — А я піду в пансіон, переодягнусь і вип'ю кави. — Мануел дас Онсас відкланявся. — Я теж… — Амансіо Леал рушив за ним. Друзі попрямували в порт, обговорюючи повідомлення Мундіньйо. — Мабуть, йому таки вдалося розворушити міністерство. Він побував там недарма. — Мундіньйо справді людина авторитетна. — Ох і жінка! Апетитна, нічого не скажеш… — зітхнув полковник Рібейріньйо. Коли вони підійшли до дебаркадера, пароплав маневрував, готуючись причалити. Пасажири, що їхали в Баїйю, Аракаж, Масейо, Ресіфе, поглядали на берег з нетерпінням. Мундіньйо Фалкан ступив на причал одним з перших і одразу потрапив у обійми друзів. Араб вітав його підкреслено люб'язно. — Поправився… — Помолодшав… — В Ріо-де-Жанейро всі молодшають… Блондинка — не така молода, як видавалось на відстані, проте ще вродливіша, вишукано одягнена і вміло підфарбована («Іноземна лялька», — вирішив полковник Рібейріньйо) — і худий, немов скелет, чоловік зупинились неподалік в чеканні. Мундіньйо жартівливо відрекомендував їх, наслідуючи циркових закликалів: — Принц Сандра, фокусник екстра-класу, і його дружина, танцівниця Анабела… їхні гастролі відбудуться в Ільєусі. Чоловік, який гукав з пароплава про те, що якась жінка померла в страшних муках, обнімався тепер з родиною і розповідав сумні подробиці: — Вона конала цілий місяць, бідолаха! Мені ніколи не доводилось бачити подібних страждань… Вона стогнала день і ніч так, що серце краялось на шматки. Літня жінка заридала ще голосніше. Мундіньйо, актори, Капітан, Доктор, Насіб і фазендейро пішли до дебаркадера. Носильники несли чемодани. Анабела розкрила парасольку. — Чи не запросите ви цю дівчину танцювати у вашому барі? — запитав у Насіба Фалкан. — У неї танець з покривалами, це справляє такий фурор… Насіб звів очі до неба: — В барі? Адже в мене не кіно і не кабаре… А ось куховарка мені зараз справді потрібна до зарізу. Всі розсміялись. Капітан взяв Мундіньйо під лікоть: — Як з інженером? — В кінці місяця буде тут. Міністр дав мені гарантію.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка