Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка4/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Про сестер Дос Рейс і їхнє презепіо


Сестри Дос Рейс — огрядна Кінкіна і худорлява Флорзінья, — повертаючись з семигодинної меси, задріботіли швидше, побачивши Насіба, який чекав на них біля воріт будинку. Це були веселі бабусі; разом вони мали сто двадцять вісім років гарантованої, безперечної незайманості. Були вони близнятами, останніми представницями давньої ільєуської родини, що існувала ще до початку ери какао, тобто були нащадками тих, хто поступився місцем виходцям із Сержіпе, Сеари, арабам, італійцям, іспанцям. Власниці пристойного будинку на вулиці полковника Адамі, де вони мешкали — і придбати який, до речі, вперто намагалось чимало полковників, — а також трьох інших будинків на головному майдані, жили за рахунок орендної плати за ці будинки і на прибутки від продажу солодощів, якими торгувало вечорами негреня Туїска. Відомі кондитерки, чарівниці кухні, вони інколи брали замовлення на приготування сніданків і обідів для окремих родин. Проте прославились вони — і це стало окрасою міста — великим різдвяним презепіо, що споруджувалось щороку в одному з парадних залів їхнього голубого будинку. Вони працювали увесь рік, вирізуючи і наклеюючи на картон малюнки із журналів, щоб презепіо було ще більшим, ще багатшим, ще благочестивішим, ніж раніше. — Ви сьогодні щось рано прокинулись, сеньйоре Насібе… — Інколи доводиться. — А де обіцяні вами журнали? — Принесу, доно Флорзіньє, обов'язково принесу. Вже підбираю. Діяльна, рухлива Флорзінья випрошувала журнали у всіх знайомих, спокійна, статечна Кінкіна лише задоволено усміхалася. В своїх допотопних сукнях, з хустками на головах, вони скидались на комедійні персонажі, що зійшли із сторінок давніх книжок. — Чого це ви завітали до нас ні світ ні зоря? — Я хотів поговорити з вами про одну справу. — Тоді заходьте… Вхідні двері вели на веранду, де росли квіти, ретельно доглянуті господинями. Зігнута тягарем років прислужниця, ще старіша і немічніша від старих дів, ходила поміж клумбами і поливала квіти з відра. — Проходьте до зали презепіо, — запросила Кінкіна. — Анастасіє, дайте сеньйорові чарку лікеру! — наказала Флорзінья. — Якого ви бажаєте? З женіпапо[25], а чи ананасовий? У нас ще є помаранчевий і з маракужі[26]… Насіб знав з власного досвіду, що коли хтось намагався досягти згоди в розмовах з сестрами Дос Рейс, мусив неодмінно скуштувати їхнього лікеру — в таку ранню пору, боже милосердний! — похвалити його, поцікавитись, як обладнується презепіо, виявити до нього інтерес. Насібу треба було запастись на кілька днів закусками для бару, а також солодощами, домовитись про обід для автобусної компанії на завтрашній вечір… Доки не вдасться знайти нову куховарку. Це був старовинний будинок з двома вітальнями, вікна з яких виходили на вулицю. Однією з них вже давно не користувались, перетворивши її в залу презепіо. Але презепіо було в ній не протягом року. Його споруджували лише в грудні і показували для бажаючих аж до карнавальних свят, потім Кінкіна і Флорзінья ретельно розбирали його і починали спроквола готуватись до чергового Різдва. Презепіо сестер Дос Рейс було не єдиним в Ільєусі. Існували й інші, причому серед них були і гарні, і багаті, але все ж таки, коли заходила мова про презепіо, то на увазі неодмінно малось презепіо сестер Дос Рейс. Інші не витримували конкуренції. Протягом п'ятдесяти з гаком років презепіо збільшувалось. Перше невеличке презепіо сестри обладнали ще в ті часи, коли Ільєус був безнадійною глушиною, а Кінкіна і Флорзінья — молоденькими, енергійними, веселими дівчатками, які мали успіх у молодиків (ще й досі незрозумілим є той факт, чому вони не вийшли заміж, — можливо, занадто довго обирали судженого). В затишному Ільєусі часів докакаової ери поміж родинами існувало змагання у влаштуванні найкрасивіших і найбагатших різдвяних презепіо. Європейського Різдва з Дідом Морозом, закутаним від холоду в теплий кожух, з подарунками для дітей в бездонній торбині, в Ільєусі не було. Тут на Різдво споруджували презепіо, відвідували богадільні, вечеряли після меси під Новий рік, а потім починались народні гуляння з танцями рейзадо, зворушливі пасторіньї[27] та бумба-меу-бой. З року в рік презепіо сестер Дос Рейс збільшувалось, і в міру того, як їхня зацікавленість в танцях зменшувалась, вони все більше часу віддавали презепіо, прикрашали його новими фігурами, розширювали поміст, на якому воно стояло, аж доки не зайняло трьох стін зали з чотирьох. З березня по листопад увесь вільний час, що залишився од відвідувань церкви (о шостій ранку — меса і о шостій вечора — благословіння), від приготування солодощів, які продавало постійній клієнтурі негреня Туїска, від візитів друзів і далеких родичів, від пересудів з сусідками, вони вирізували картинки з ілюстрованих видань, а потім акуратно наклеювали їх на картон. Встановлювати презепіо в кінці року їм допомагали: Жоакім, прикажчик з крамниці «Папеларіа Модело», барабанщик з гуртка імені 13 травня, завдяки чому він вважав себе артистом, Жоан Фулженсіо, Капітан, Діоженес (власник кінотеатру «Ільєус» і протестант), учениці монастирської школи, професор Жозуе, Ньо-Гало, хоча останній був затятим антиклерикалом; всі вони допомагали сестрам збирати журнали. Коли в грудні роботи ставало більше, до старих приходили сусідки, подруги, а після іспитів — дівчатка з монастирської школи. Презепіо сестер Дос Рейс стало майже колективною власністю місцевого товариства, гордістю мешканців міста, і день його відкриття ставав святом для всіх. Будинок сестер не міг тоді вмістити всіх бажаючих, цікаві збирались навіть на вулиці попід вікнами, всім кортіло побачити презепіо, освітлене різнобарвними лампочками. Електрику до них підводив, до речі, теж Жоакім, який з нагоди цього славетного дня хоробро напивався солодких лікерів. Презепіо відтворювало, як і належить, Різдво Христове в занедбаному хліві далекої Палестини. Але убога, неродюча східна земля була лише деталлю в центрі пістрявого світу, де з демократичним розмахом перемішувались найрізноманітніші сцени і постаті із різних історичних періодів, причому кількість їхня зростала з року в рік. Політичні діячі, вчені, військові, літератори і актори — еліта суспільства, свійські і дикі тварини, строгі лики святих по сусідству з сліпучою плоттю напівроздягнених кінозірок. На естраді моделювалися пагорби з невеличкою долиною посередині, в одній з печер був хлів з колискою Ісуса, поруч сиділа Марія і стояв святий Іосиф, тримаючи за гнуздечку смирного віслюка. Ці постаті не були найбільшими чи найрозкішнішими в презепіо. Навпаки, вони видавались маленькими і бідненькими в порівнянні з іншими, але оскільки вони були в першому презепіо, влаштованому Кінкіною і Флорзіньєю, сестри наполягали на тому, щоб зберегти їх. Зовсім інакше виглядала таємнича комета, що провістила різдво Христове, — вона підвішувалась на дротиках між хлівом і небом, зробленим з голубого шовку, до якого були пришпилені зорі. Це був шедевр Жоакіма, і недаремно всі гаряче розхвалювали його, викликаючи сльози радощів на очах у автора: величезна, з малиновим хвостом зоря із целофану була так дотепно задумана і зроблена, що, здавалось, вона випромінює світло, яке сяє у величезному презепіо. Біля хліва немовлям милувались корови, розбуджені цією знаменною подією від свого мирного сну, коні, коти, собаки, качки, кури, різні дикі тварини, серед них лев, тигр і жираф. Під проводом світла жоакімової зорі туди прийшло троє волхвів — Каспар, Мельхіор і Валтасар, з золотом, ладаном і міррою. Постаті білих біблійних волхвів були вирізані із старого альманаху. Що ж до чорного волхва, який зіпсувався від вологи, то його нещодавно замінили на портрет султана Марокко, що саме широко друкувався тоді у всіх газетах і журналах (бо й справді, який правитель найбільше пасує для заміни відсирілого Мельхіора, аніж той, що так потребує заступництва, виборюючи зі зброєю в руках незалежність своєї держави?). Річка — струмінь води, що текла руслом, зробленим з розрізаної навпіл гумової трубки, — спускалась з пагорбів у долину, а винахідливий Жоакім спроектував і спорудив на ній водоспад. Пагорби перетинались дорогами, що вели до хліва; тут і там видно було село. А на шляхах перед будинками з освітленими вікнами, серед зображень тварин видно було портрети чоловіків і жінок, що чимось прославились в Бразілії і у всьому світі і чиї портрети публікувалися в пресі. Був тут Сантос-Дюмон в спортивному кашкеті, зображений біля своїх примітивних літаків; вигляд мав він досить сумний. Неподалік від нього, на правому схилі пагорба, розмовляли Ірод і Пілат. Поодаль розташувались політичні діячі періоду першої світової війни: англійський король Георг V, кайзер, маршал Жоферр, Ллойд-Джордж, Пуанкаре, цар Микола II. На лівому схилі красувалась Елеонора Дузе з діадемою на голові і оголеними руками. Тут же були: Руй Барбоза, Ж. Ж. Сеабра[28], Люсьєн Гітрі[29], Віктор Гюго, дон Педро II[30], Еміліо де Менезес[31], барон до Ріо Бранко[32], Золя і Дрейфус, поет Кастро Алвес і бандит Антоніо Сілвіно. Всі вони були розміщені поряд з наївними кольоровими гравюрами, побачивши які в журналах, сестри вигукували в захваті: — Ох, як це пасуватиме для презепіо! За останні роки значно збільшилась кількість портретів кіноакторів — це був внесок учениць монастирської школи. Внаслідок цього Вільям Фарнум, Едді Поло, Лія де Путті, Родольфо Валентіно, Чарлі Чаплін, Ліліан Гіш, Рамон Наварро, Вільям Харт не на жарт загрожували окупувати всі шляхи і пагорби презепіо. З'явились також портрети місцевих діячів: колишнього мера міста Казузи Олівейри, що прославився своїми організаторськими здібностями, покійного полковника Орасіо Маседо, піонера освоєння тутешніх земель. Був тут, зрештою, малюнок, зроблений Жоакімом на прохання Доктора. На ньому була відтворена незабутня Офенізія, а також грізні жагунсо і люди з гвинтівками у засідці. На столі, біля вікна, валялися журнали, ножиці, клей, картон. Насіб поспішав, йому не терпілось швидше домовитись про обід для автобусної компанії, про солодощі і закуски. Він випив чарчину лікеру з женіпапо і похвалив нове оформлення презепіо. — В цьому році все обіцяє бути прекрасним! — Хвалити бога… — Багато додали нового? — Як вам сказати… Не дуже. Сестри вмостились на канапі, суворо випростались і, усміхаючись арабу, чекали, коли той почне розмову. — Так ось… Послухайте лишень, що сьогодні трапилось… Стара Філомена поїхала до сина в Агуа-Прету… — Що ви кажете?.. Невже поїхала? А втім, вона вже давно про це говорила… — заторохтіли обидві сестри водночас — для них це була цікава новина. — Але я зовсім не чекав, що вона поїде саме тепер. Сьогодні, як на зло, базарний день, в барі чимало відвідувачів. Окрім того, мені замовлено обід на тридцять осіб. — Обід на тридцять осіб? — Його влаштовують росіянин Яків і Моасір з гаража. Хочуть відсвяткувати відкриття автобусного маршруту. — А-а! — вигукнула Флорзінья. — Мені вже казали. — Так! — додала Кінкіна. — Я теж про це чула. Кажуть, приїде префект з Ітабуни. — Буде тутешній префект, префект з Ітабуни, полковник Місаел, керуючий відділенням «Банко до Бразіл», сеньйор Уго Кауфман — одним словом, добірне товариство. — Ви гадаєте, що цей маршрут дасть добрий прибуток? — поцікавилась Кінкіна. — Що значить дасть?.. Вже дає… Незабаром залізницею ніхто не користуватиметься. Ціла година різниці… — А небезпека? — запитала Флорзінья. — Яка небезпека? — Автобус може перекинутись… В Баїйї був такий випадок, — я читала в газеті, троє людей загинуло… — Тому я ніколи не їздитиму в цих машинах. Автомобіль не по мені. Я, звичайно, можу загинути під колесами автомобіля, якщо він придушить мене на вулиці, але самій лізти в нього — це вже даруйте… — сказала Кінкіна. — Днями кум Еузебіо прямо за руку тягнув нас до своєї машини. Хотів покатати. Навіть кума Нока назвала нас дикунками… — підхопила Флорзінья. Насіб розсміявся. — Я сподіваюсь, сеньйорини, побачити вас на вашому власному автомобілі. — Нас?.. Та коли б ми навіть мали гроші… — Гаразд. Давайте поговоримо про справу. Вони трохи поварили воду, Насібові довелося їх умовляти, але, зрештою, сестри дали згоду, додавши, що роблять це винятково з поваги до сеньйора Насіба, достойного молодика. Де це бачено, щоб за день замовляти обід на тридцять осіб, та ще й при умові, що на ньому будуть такі шановні гості? Це вже не кажучи про те, що ці дві доби будуть втрачені для презепіо — адже в них не залишиться часу зробити бодай одну вирізку. Потім ще треба підшукати помічників… — Я домовився з двома каброшами[33], щоб вони допомагали Філомені. — Ми віддаємо перевагу сеньйорі Жукудіні з дочками. Ми вже звикли до неї. До того ж вона гарно готує. — Чи не згодилась би вона стати до мене на роботу? — Хто? Жукудіна? Навіть і не думайте, сеньйоре Насібе. Дома в неї троє дорослих синів, чоловік — хто ж їх догляне? До нас вона приходить лише з дружніх міркувань… Взяли вони дорого. Якщо так платити куховаркам, обід не дасть ніякого прибутку. Якби Насіб не пообіцяв Моасіру і Якову… Але він людина слова, не підведе друзів, не поставить під загрозу таку важливу справу. Не може він залишити також бар без закусок і солодощів. Адже там можна втратити теж клієнтів, і збитки ще збільшаться. Без куховарки він може побути лише кілька днів. Про більший термін навіть подумати страшно. — Гарну куховарку знайти нелегко… — сказала Кінкіна. Вона мала рацію. Куховарка цінувалася в Ільєусі на вагу золота, заможні родини запрошували куховарок з Аракажа, з Фейра-де-Сант-Ана, з Естансії. — Отже, домовились. Я пошлю Шіко Молезу купити все необхідне. — Чим швидше ви це зробите, тим буде краще, сеньйоре Насібе. Він встав і потиснув руки сестрам. Поглянув ще раз на закиданий журналами стіл, на поміст, вже приготовлений для встановлення презепіо, на картонні коробки з вирізками. — Я принесу журнали. Я вам дуже вдячний за те, що ви мені допомогли… — Пусте! Ми охоче зробимо це для вас. Але все-таки, сеньйоре Насібе, ви мусите одружитись. Якби ви були одружені, подібних історій з вами б не траплялося… — У місті стільки гарних дівчат… — У мене є для вас на прикметі гарна наречена, сеньйоре Насібе. Дівчина порядна, не з цих вертихвісток, що мають на думці лише танці та кіно… Вихована, уміє навіть грати на піаніно. Правда, з бідної родини. Старі дуже любили бути сватами. Насіб розсміявся: — Коли я вирішу одружуватись, неодмінно прийду прямо до вас. По наречену. В безнадійних пошуках


Він розпочав свої безнадійні пошуки з пагорба Уньан. Нахилившись вперед усім своїм могутнім тілом, обливаючись потом під нещадними сонячними променями, Насіб обійшов майже все місто з кінця в кінець. На вулицях відчувалось веселе пожвавлення. Фазендейро, експортери, торговці голосно вітались між собою. В цей базарний день крамниці були переповнені, лікарські кабінети і аптеки не могли вмістити тих, хто бажав туди потрапити. Пересічений рельєф міста давався взнаки. Насіб лаявся, але вперто продовжував пошуки. Коли вчора вночі він прийшов додому, зморений після робочого дня і побачення з Різолетою, він склав собі план на завтра — перш за все спати до десятої години, доки Шіко Молеза та Біко Фіно, закінчивши прибирати бар, почнуть обслуговувати перших відвідувачів; потім подрімати під час сієсти після сніданку, зіграти партію в шашки з Ньо-Гало або Капітаном, погомоніти з Жоаном Фулженсіо, довідатись про місцеві і світові новини, сходити після закриття бару до кабаре і, очевидно, знову провести вечір з Різолетою. І ось, замість цього, він змушений бігати по вулицях Ільєуса і лазити крутими схилами… На Уньані він відмовився від послуг двох каброш, з якими домовлявся раніше про допомогу Філомені. Одна з них, сміючись беззубим ротом, сказала, що вміє готувати лише прості страви. Друга — не вміла навіть цього… Що ж стосується акараже, абара, солодощів, мокеки і запіканки з креветок, то їх би могла приготувати хіба сама Марія де Сан-Жорже… Насіб, продовжуючи розпитувати всіх зустрічних, спустився з протилежного схилу пагорба. Знайти в Ільєусі куховарку, яка могла б готувати для бару, було нелегкою, майже неможливою справою. Насіб побував у порту, потім завітав до дядька: може, там порадять кого-небудь? У відповідь він вислухав тітчині скарги: була в них одна більш-менш підходяща жінка, вміла дещо робити, але пішла від них з доброго дива. І ось тепер їй самій доводиться не вилазити з кухні, доки не знайдуть іншу куховарку. Чому б Насібові не поснідати з ними? В одному місці йому розповіли про знамениту куховарку, яка живе на пагорбі Конкіста. «Першокласний майстер», — сказав іспанець Феліпе, що ремонтував не лише черевики і чоботи, а й сідла та гнуздечки. Балакун, яких мало, гострий на язик, але з добрим серцем, цей Феліпе уособлював в Ільєусі крайнє ліве крило, оголошуючи себе при кожній слушній нагоді анархістом і загрожуючи звільнити світ од капіталістів і клерикалів. Але це не заважало йому бути другом і нахлібником багатьох фазендейро, в тому числі й отця Базіліо. Прибиваючи підметку, він виспівував анархістські пісні, і варто було послухати ті лайки, які він кидав на адресу священнослужителів, коли грав у шашки з Ньо-Гало. Феліпе зацікавився кулінарною драмою Насіба. — Є тут одна Маріазінья. Диво, а не куховарка! Насіб рушив на Конкісту, схил був ще слизький після дощів, негритяночки, що стояли в гурті, дружно розсміялися, коли він упав і забруднив штани. Після довгих пошуків він знайшов, нарешті, на вершині пагорба помешкання куховарки — курінь з дощок та бляхи. Цього разу йому чомусь здалося, що він на вірній дорозі до мети. Сеньйор Едуардо, який розводив молочних корів, дав Маріазіньї позитивну характеристику. Вона в свій час працювала в нього, догодити вміє. Єдиний її недолік — це потяг до алкоголю. Куховарка страшенно полюбляла кашасу і, коли напивалась, починала буянити, ображала дружину Едуардо, дону Маріану, тому йому довелося звільнити Маріазінью. — Але для вас, як неодруженого… П'яниця вона чи ні, але, коли вона добра куховарка, він її візьме. Принаймні до того часу, поки знайде іншу. Нарешті він побачив убоге помешкання і босоногу Маріазінью, що сиділа біля дверей. Вона розчісувала свої довгі коси і давила воші. Це була жінка років тридцяти — тридцяти п'яти, опухла від пиятики, але з слідами минулої краси на смаглявому обличчі. Вона вислухала його, не випускаючи з рук гребінця. Потім розсміялася, немовби Насіб сказав їй якийсь жарт: — Ні, сеньйоре. Тепер я готую лише для чоловіка і для себе. Він навіть не хоче чути, щоб я була у когось куховаркою. З будиночка почувся чоловічий голос: — Хто там, Маріазіньє? — Якийсь сеньйор шукає куховарку. Пропонує мені йти до нього… Обіцяє добре платити… — Пошли його до дідька! Яка ти куховарка! — От бачите, сеньйоре? Він навіть слухати не хоче, щоб я була прислужницею. Ревнивий… Через кожну дрібницю зчиняє галас… Мій чоловік поліцейський сержант, — закінчила вона з гордим і задоволеним виглядом. — Ти ще довго розмовлятимеш з незнайомою людиною, жінко? Жени його, доки я не розсердився… — Краще вам піти тихенько… Вона знову почала розчісувати коси, вишукуючи вошей, і простягнула ноги, підставляючи їх під сонячні промені. Насіб стенув плечима: — Може, знаєш ще кого-небудь? Вона не відповіла, лише похитала головою. Насіб спустився схилом Віторія, пройшов через кладовище. Внизу виблискувало місто, щедро затоплене сонцем. Пароплав «Іта», що прибув вранці, стояв на розвантаженні. Паршиве містечко. Стільки базікається про прогрес, а не можна знайти навіть простої куховарки. — Це тому, що зростають запити, — пояснив йому Жоан Фулженсіо, коли араб зайшов перепочити в «Папеларіа Модело», — робочу силу стає все важче знайти, і вона дорожчає. Послухайте, а спробуйте пошукати щастя на базарі. Недільний базар являв собою святкове видовище, галасливе і колоритне. Величезне пустирище навпроти дебаркадера тягнулось аж до залізниці. Шматки в'яленого і копченого м'яса, свині, вівці, олені, різноманітна дичина. Мішки з білим маніоковим борошном. Золотисті банани, товсті гарбузи, зелене жило[34], кіабо[35], помаранчі. В наметах подавали на бляшаних жаровнях сарапател[36], фейжоаду[37], мокеки з риби. Селяни закушували, запиваючи страви кашасою. Насіб спробував щастя тут. Огрядна негритянка, в тюрбані, з намистом на шиї і браслетами на руках, наморщила ніс: — Працювати на господаря? Хай бог милує! В клітках сиділи яскраві папуги, що вміли розмовляти. — Хазяйко, скільки правите за цього блондина? — Вісім рейсів, і то, як для вас… — Така ціна мені не підходить. — Але ж він справді говорить. Знає всі слова. Папуга, немовби підтримуючи господарку, пронизливо заспівав: «Ай, сеу[38]». Насіб пройшов поміж горами молодого сиру, сонце відтінювало жовтизну стиглих жак[39]. Папуга горлав: «Селюки! Селюки!» Ніхто не міг порадити Насібу нічого путнього. Сліпий, перед яким на землі лежав капелюх, розповідав під гітару історії з часів боротьби за землю: Був Амансіо хоробрим.
Та й стрільцем він був метким,
Лиш один Жука Феррейра
Потягатись міг із ним.
Уночі, посеред лісу,
Якось здибались вони,—
На деревах, поміж листя,
Досипали мавпи сни.
— Стій, хто йде? — гукнув Феррейра…
Прокотився лісом гул…
То Амансіо у нього
Мовчки вистрілив впритул.
Розкотився постріл лісом
І над жертвою закляк…
Лиш розбіглися спросоння
Зграї зляканих макак.

Сліпі, як водиться, завжди добрі інформатори. Але зараз і вони не могли допомогти Насібу. Один з них приїхав із сертану і, на чім світ стоїть, проклинав ільєуську кухню. Не вміють тут готувати. От в Пернамбуко харчі так харчі! Не те що тутешня бридота. Тут ніхто не уявляє навіть, що то значить справжня кухня! Араби, бродячі торговці, розклали свої чемодани з грошовим крамом — шматками дешевого ситцю, яскравим фальшивим намистом, каблучками із скляними діамантами, парфумами з іноземними назвами, виготовленими в Сан-Пауло. Мулатки і негритянки — служниці із заможних будинків — юрмились навколо арабів. — Купуйте, хазяйки, купуйте. Дешевше дешевого… — У крамаря була смішна вимова, але голос його приваблював. Торгувались довго. Намисто на чорних грудях, браслети на смаглявих руках мулаток — велика знада! Скло в каблучці горіло проти сонця яскравіше від будь-якого діаманта. — Все найсправжнісіньке. Все найвищої якості. Насіб на хвилинку перервав торгівлю — запитав, чи ніхто не порекомендує йому пристойної куховарки? — Була тут, сеньйоре, одна. Дуже гарна, на всі руки майстриня. Служила у командора Домінгоса Феррейри. З нею так поводились, ніби вона й не прислуга… Крамар простягував Насібу різні блискітки: — Купіть, шановний сеньйоре, подарунок для дружини, або для нареченої, або для коханки. Насіб рушив далі, байдужий до всього. Негритяночки купували речі дешево, але все ж таки дорожче, аніж ті коштували. Якийсь тип з ручною гадюкою і маленьким крокодилом клявся оточуючим людям, що може виліковувати від усіх хвороб. Він демонстрував слоїк з чудодійними ліками, буцімто винайденими індіанцями в сельві за плантаціями какао. — Виліковує нежить, кашель, сухоти, болячки, вітряну віспу, кір, чорну віспу, лихоманку, головний біль, грижу, будь-яку погану хворобу, ревматизм… За мізерні гроші — півтора рейси — він ладен був продати цей незвичайний слоїк. Гадюка повзала по руці торговця, крокодил лежав біля його ніг непорушний, мов камінь. Насіб продовжував пошуки. — Ні, сеньйоре, куховарки не знаю. А от муляра гарного можу порекомендувати… Глиняні горщики, пляшки і глечики для води, каструлі, миски для кус-куса, глиняні коні, бички, собаки, півні, жагунсо з гвинтівками, вершники, поліцейські і навіть цілі групи, що зображають бандитів у засідці, похорони і весілля, коштували тостан[40], або два тостани, або крузадо[41]; це були витвори грубих, але вмілих рук кустарів. Негр, майже такий високий, як Насіб, випив нахильці склянку кашаси і смачно плюнув на землю. — Гарна горілка, слава нашому господу Ісусу Христу. Потім він відповів на запитання Насіба, поставлене змореним голосом: — Не знаю, сеньйоре. А ти, Педро Пака, не чув, чи немає де-небудь куховарки? Тут полковник цікавиться… Ні, Педро нічого не чув. Може, куховарку поталанить знайти на базарі невільників. Але там зараз порожньо — біженців із сертану вже не було давно. Насіб не пішов на невільницький базар, що містився біля залізниці і тому був за притулок біженцям, котрі через посуху полишали сертан і шукали роботи в різних районах країни. Тут полковники наймали робітників і жагунсо, а також підшукували для сім'ї прислуг. Але в ті дні базар стояв порожній. Насібові порадили піти і спробувати щастя в Понталі. Ну що ж, принаймні йому не доведеться дряпатись на гору. Він найняв човна, переплив гавань. Пройшов кількома піщаними вулицями набережної, де на осонні діти бідняків грали у футбол ганчір'яним м'ячем. Господар булочної Еуклідіс розвіяв його останні сподівання: — Куховарку? Годі й думати… Ви не знайдете ані пристойної, ані поганої. На шоколадній фабриці вони заробляють краще. Даремно гаєте час. В Ільєус він повернувся зморений, хилило на сон. В цей час бар має бути відчиненим і, очевидно, переповнений в зв'язку з базарним днем. Відвідувачі не можуть обійтися без Насіба, без його уваги, його жартів, його розмов, його гостинності. Двоє помічників — викінчені йолопи — без нього, звичайно, не впораються. Але в Понталі, сказали йому, живе бабуся, яка була колись непоганою куховаркою, слугувала у багатьох родинах, а зараз мешкає у своєї доньки неподалік од майдану Сеабра. Він вирішив ще раз випробувати долю. — Потім навідаюсь у бар… Бабуся, як виявилось, померла десь біля півроку тому, дочка намагалась розповісти йому історію її хвороби, але в нього й так бракувало часу та ще до того не було жодного бажання слухати чиєсь базікання. Він зовсім підупав духом і, коли б його воля, пішов би спати додому не роздумуючи… Насіб вийшов на майдан Сеабра, де розміщувалась префектура і клуб «Прогрес». Він ішов, думаючи про своє скрутне, майже безвихідне становище, і мало не спіткнувся об ноги полковника Раміро Бастоса, що сидів на лавці перед муніципалітетом і грівся на сонці. Насіб зупинився, привітався. Полковник запросив його сісти: — Щось давно я вас не бачив, Насібе. Як ваш бар? Процвітає? Так чи ні, але я бажаю вам саме цього. — Мене спіткало лихо, полковнику!.. Куховарка пішла. Я обходив увесь Ільєус, побував навіть в Понталі і ніде не знайшов жінки, яка бодай би хоч щось тямила в кухонних справах. — Це складне питання. Хіба що виписати звідки-небудь. Або пошукати на плантаціях… — А тут, немов навмисно, росіянин Яків замовив на завтра обід… — Так-так. Мене також запрошували, і я, можливо, прийду. Полковник усміхнувся, насолоджуючись сонцем, що грало на вікнах префектури і ніжило його стомлене тіло.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка