Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка5/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
Про господаря краю, що гріється на сонці


Насібові не вдалося попрощатися — полковник Раміро Бастос не дав йому такої змоги. А хто буде суперечити наказові полковника, навіть коли він віддається з усмішкою, навіть тоном прохання. — Ще рано. Давайте трохи посидимо, погомонимо. В сонячні дні полковник Раміро Бастос, хвилина в хвилину о десятій ранку, виходив з дому і, опираючись на ціпок із золотою ручкою, повільним, але ще твердим кроком ішов вулицею, що вела його від будинку префектури; на майдані на нього чекала лавка. — Гадюка виповзла погрітись на сонці…— говорив Капітан, побачивши його з вікна податкового бюро навпроти «Папеларіа Модело». Полковник також помічав Капітана, скидав панаму, кивав сивою головою. Капітан відповідав на привітання, хоч йому й не дуже хотілось це робити. Сквер, де полюбляв сидіти полковник, був найкращим у місті. Місцеві дотепники стверджували, що префектура чимало уваги приділяє саме цьому скверові з причини його сусідства з будинком полковника Раміро. Але ж на площі Сеабра було також приміщення префектури, клуб «Прогрес», кінотеатр «Вікторія», на другому поверсі якого поселялись молоді холостяки, а в залі, що виходила вікнами на вулицю, знаходилось товариство імені Руя Барбози. Окрім того, площу оточували кращі в місті особняки та інші будівлі. Тож цілком природним було те, що влада ставилась до цієї площі з особливою турботою. Під час одного з господарювань полковника Раміро на ній було закладено сквер. Того дня старий був у доброму гуморі і прагнув порозмовляти. Нарешті знову з'явилося сонце; полковник Раміро відчував його тепло на своїй згорбленій спині, на кістлявих руках і навіть у серці. Це ранкове сонце для нього, вісімдесятидвохлітнього діда, було найбільшою, невимовною радістю. Коли йшли дощі, він почував себе знедоленим, сидів у вітальні на своєму віденському стільці, приймав відвідувачів, вислуховував їхні прохання, обіцяв допомогти. Щоденно приходили десятки людей. Але в сонячну погоду він рівно о десятій годині — хто б у нього не був — вставав, вибачався, брав костур і виходив на майдан. Він сідав на лавку в сквері, минав якийсь час, і незабаром вже хтось його розважав. Погляд його блукав майданом, зупиняючись на приміщенні префектури. Полковник Раміро Бастос окидав поглядом усе навколишнє, немовби воно було його власністю. А втім, у якійсь мірі так воно й було, бо він і його однодумці ось уже чимало літ неподільно управляли Ільєусом. Це був сухорлявий стариган, якого старість ніяк не могла здолати. Його невеликі очі зберігали сталевий полиск, що свідчило про його владний характер. Один з найбільших фазендейро району, він став шанованим і грізним політичним лідером. Влада прийшла до нього під час боротьби за землю, коли могуття Казузи Олівейри похитнулося. Він підтримував старого Сеабру, той віддав йому владу над районом. Двічі він був префектом, тепер — сенатором штату. Що два роки він міняв префекта, підтасовуючи наслідки виборів, але суть справи не змінювалась, бо управляти продовжував той самий полковник Раміро, чий портрет на увесь зріст можна було бачити в парадній залі префектури, де відбувались різні збори і урочисті свята. Його найближчі родичі або друзі по черзі обіймали посаду префекта і жодного кроку не ступали без погодження з ним. Син Раміро Бастоса — дитячий лікар і депутат палати штату — зажив слави доброго адміністратора. Він прорізав вулиці, розпланував майдани і сади; за час його правління місто почало змінювати свій вигляд. Подейкували, що полковник Раміро робив усе це задля того, аби його сина обрали до палати штату. Насправді ж полковник по-своєму любив місто, як любив садок при міському будинкові чи фруктовий сад у маєткові. В міському садочку він посадив побіля дому навіть яблуні і груші, виписавши щепи аж із Європи. Йому подобалось, щоб місто було чистим і охайним (заради цього він переконав префектуру в доцільності заміни ослів вантажними автомобілями), забрукованим, озелененим, зі справною каналізацією. Він наполягав на будівництві красивих будинків, радів, коли приїжджі говорили про красу Ільєуса, про красу його майданів і садів. Але водночас вперто залишався глухим до деяких інших нагальних проблем: наприклад, спорудження лікарні, заснування міської гімназії, будівництва доріг у провінції і організації спортивних майданчиків. Він невдоволено морщився, коли заходила мова про клуб «Прогрес», і навіть чути не хотів про боротьбу з мілиною в порту. Цими питаннями він займався лише тоді, коли це було вкрай необхідно, коли він відчував, що в противному разі його авторитет може похитнутися. Так було, зокрема, з шосейною дорогою, спорудження якої було започатковано зусиллями двох префектур — Ільєуса та Ітабуни. Раміро Бастос з недовір'ям ставився до різних новацій, особливо до нових звичаїв. А оскільки опозиція складалась зі жменьки невдоволених, які не мали ані сили, ані ваги, то полковник майже завжди здійснював те, що хотів, абсолютно ігноруючи громадську думку. Проте, незважаючи на всю свою владу, останнім часом він відчув, що його незаперечний авторитет і сила його слів, котрі раніше ставали законом, — дещо похитнулися. Зробила це не опозиція, ні, хіба на таке здатні ці безпринципні людці? Було схоже, що до цього призвів сам розвиток міста і зони какао, які, здавалося, ось-ось випорснуть із його тремтячих рук. Чи не власні онуки виступили проти нього, коли він примусив префектуру відмовити у позичці клубові «Прогрес»? А газета Кловіса Кости, хіба не здумала вона обговорювати проблему відкриття гімназії? Одного разу він почув, як його онуки сказали: «Наш дід — ретроград!» Він терпимо ставився до кабаре, будинків розпусти, до шалених нічних оргій Ільєуса. Чоловікам це потрібно, він сам був молодим. Але він не розумів, навіщо ці клуби для юнаків і дівчат, де вони допізна патякають і де навіть заміжні жінки (ох, оці вже сучасні танці!) кружляють в обіймах сторонніх чоловіків. Яке безсоромство! Жінка має сидіти вдома і піклуватися про сім'ю та дітей. Дівчина на виданні має вчитися шити, грати на піаніно, осягати премудрості кухні. І все ж таки йому не вдалося, як він не намагався, заборонити заснування клубу. Цей Мундіньйо Фалкан, приїжджий з Ріо, випорснув з його рук, він не приходив до нього ні за порадою, ані просто з візитом, він усе ухвалював сам і робив те, що хотів. Полковник інтуїтивно відчував у експортері ворога, який завдасть йому чимало прикрощів. Зовні вони підтримували якнайкращі відносини. Коли вони зустрічалися, а це траплялося нечасто, — то обмінювалися ввічливими словами, дружніми запевненнями, пропонували взаємну допомогу. Але цей Мундіньйо почав скрізь пхати свого носа, навколо нього гуртувалося все більше людей, він говорив про Ільєус, про його життя, про його прогрес, немов це було його особистою справою, входило лише в його компетенцію, немовби він мав тут якусь владу. Мундіньйо походив з родини, котра звикла порядкувати на півдні країни, його брати мали вагу в суспільстві і чималі кошти. Полковника Раміро, здавалось, для нього не існувало. Хіба не цим пояснюється вчинок Мундіньйо з прокладанням проспекту вздовж морського узбережжя? Він раптово з'явився у префектурі як власник узбережних земельних ділянок з уже готовими планами і кресленнями. Насіб повідомив Раміро Бастосу найсвіжіші новини, полковник уже знав про те, що пароплав «Іта» сів на мілину. — Мундіньйо Фалкан прибув на ньому. Кажуть, що справа з розчисткою мілини… — Зайда… — перебив його полковник. — Якого дідька він приїхав до Ільєуса, що йому треба від нас? — говорив він суворим голосом людини, яка в минулому палила фазенди, здійснювала напади на селища, жорстоко знищувала суперників. Насіб здригнувся. — Зайда… Немов Ільєус не був краєм іноземців, що з'їхались з усіх усюд. Але Мундіньйо відрізнявся від решти. Інші поводились скромно, одразу ж підкорялися владі Бастосів, їхні бажання не сягали далі того, щоб заробити побільше грошей, обжитися, швидше взятися за освоєння лісу. Вони не претендували на турботи про «прогрес міста і району», не брали на себе клопоту у розв'язанні питання — що треба Ільєусу? Кілька місяців тому до полковника Раміро Бастоса звернувся власник одного ільєуського тижневика — Кловіс Коста. Він задумав організувати компанію для видання щоденної газети. Кловіс Коста уже нагледів машини в Баїйї, тепер йому потрібні були гроші. Він почав популярно пояснювати свою ідею: щоденна газета, мовляв, означатиме новий крок у прогресі Ільєуса, адже жодне провінційне місто штату ще не видає своєї газети. Журналіст розраховував одержати гроші у фазендейро, всі вони стали б його компаньйонами в органі, котрий захищав би інтереси зони какао. Раміро Бастосу ідея не сподобалась. Від кого і від чого захищатиме цей орган? Хто загрожує Ільєусу? Чи не уряд часом? Опозиція була надто мізерною і до уваги не бралася. Щоденна газета видалася полковнику надмірністю. Якщо у нього попросять коштів на щось інше, він готовий їх дати. Але тільки не на щоденну газету.. Кловіс вийшов від нього пригнічений, він поскаржився Тоніко Бастосу, другому синові полковника, міському нотареві. Він міг би одержати трохи грошей у деяких фазендейро. Але відмова Раміро означала відмову більшості. Коли б він звернувся до них, вони, поза всяким сумнівом, запитали б: — А скільки дав полковник Раміро? Полковник більш не думав про цей випадок. Видання щоденної газети становило, окрім того, певну небезпеку. Варто буде коли-небудь не задовольнити якесь прохання Кловіса, і газета, чого доброго, об'єднається з опозицією, почне втручатися в муніципальні справи, чинити розслідування, очорнювати репутації шановних людей. Своєю відмовою полковник Раміро раз і назавжди похоронив цю витівку. Так він і сказав Тоніко, коли той прийшов до нього увечері обговорити різні справи і передав скаргу Кловіса: — Тобі потрібна щоденна газета? Ну, й мені не потрібна. А, значить, Ільєусу також. — І він перевів розмову на інше. Яким же було здивування полковника, коли через якийсь час він побачив на рекламних щитах і на стінах будинків оголошення про вихід газети. Він викликав Тоніко: — Отже, газета все-таки виходить? — Яка? Кловіса? — А чия ж! Уже скрізь оголошено про це. — Машини прибули і монтуються. — Як же це трапилось? Адже я відмовив йому в підтримці. Де ж він дістав грошей? В Баїйї? — Ні, батьку, тут. Його підтримав Мундіньйо Фалкан… А хто натхненник заснування клубу «Прогрес», хто дав гроші для молоді торговельних підприємств на організацію футбольних клубів? Тінь Мундіньйо Фалкана ширяла всюди. Його ім'я все настирливіше лізло до вух полковника. Ось і зараз араб Насіб розповідав про нього, буцімто, приїхавши, він оголосив, що скоро з'явиться інженер з міністерства шляхів сполучення для вивчення питання про ліквідацію мілини. Хто його просив викликати інженера, хто дав йому право втручатися в справи міста? — А хто його просив? — рвучко повернувся старий до Насіба, немовби той мав нести відповідальність за вчинки Мундіньйо. — А цього вже я не знаю… За що купив, за те й продаю… . Яскраві квіти в саду купалися у промінні щедрого сонця, птахи співали в гущавині. Полковник насупився, а Насіб не наважувався відкланятись. Старий був розгніваний, але раптом знову заговорив. Якщо вони вважають, що він вийшов з гри, то помиляються. Він ще не помер, у нього ще є сили. Вони хочуть боротися? Що ж, він боротиметься, йому не звикати, цим він займається протягом усього життя. Як він створював плантації, визначав кордони своїх величезних фазенд, зміцнював свою могуть? Адже все це не дісталося йому в спадок від батьків, він не ніжився під братовими крильцями в столичних містах, як цей Мундіньйо Фалкан… Як він зводив рахунки зі своїми політичними супротивниками? Він ішов у ліси з пістолетом у руках на чолі своїх жагунсо. Будь-хто зі старших ільєусців може розповісти про це. Ще не вивітрились з пам'яті земляків його подвиги. Мундіньйо Фалкан допускається величезної помилки, він не знає історії Ільєуса, варто б йому все-таки поцікавитися спершу нею… Полковник постукував костуром по бетону тротуару. Насіб мовчки слухав. Ввічливий голос вчителя Жозуе перебив Раміро Бастоса: — Доброго здоров'я, полковнику. Засмагаєте? — Полковник усміхнувся і простяг руку. — Та ось розмовляю з товаришем. Сідайте. — Він посунувся, звільняючи місце для вчителя. — В мої роки тільки й лишається на сонці грітися… — Не кажіть, полковнику, не всім ще юнакам впоратись з вами. — А я щойно саме це й казав Насібу… Мене ще рано живцем ховати. Хоча є люди, котрі вважають, що пісня моя вже одспівана… — Ніхто так не думає, полковнику, — сказав Насіб. Раміро Бастос, перейшовши на інше, запитав у Жозуе: — Як там справи у коледжі доктора Еноха? Жозуе був викладачем і заступником директора коледжу. — Добре, дуже добре. Коледж прирівняно до державних учбових закладів. Тепер в Ільєусі є своя державна гімназія. Це дуже важливо. — Уже прирівняно? А я не знав… Губернатор повідомив мені, що це буде оформлено лише на початку року. Міністр не міг зробити цього раніше, оскільки подібний акт не зовсім відповідає законам. Я пильно цікавився цим питанням. — Ви маєте рацію, полковнику, оформлення офіційного статуту відбувається, як заведено, на початку року, до того, як розпочнеться навчання. Але Енох попрохав Мундіньйо Фалкана, коли той їхав до Ріо… — А! — …і той домігся, щоб у міністерстві зробили виняток із правил. Вже цього року на екзамени до коледжу приїде федеральний інспектор. Для Ільєуса це дуже важливо… — Так, так… Так, так… Молодий викладач продовжував говорити. Насіб скористався з цього, аби піти так, щоб полковник не помітив. Думки Раміро Бастоса були десь далеко-далеко. Що, дідько його візьми, робить у Баїйї його син Альфредо? Депутат палати штату, який має доступ до губернаторського палацу і може в будь-який час розмовляти з губернатором, чим же він там, чорт забирай, займається? Хіба він, Бастос, не наказував йому піклуватися про коледж, про розширення його прав? Якби губернатор під тиском Альфредо по-справжньому зацікавився цією справою, то Енох і місто були б зобов'язані реорганізацією йому, Бастосу, і жодній людині більше. Він, Раміро, за останній час майже не бував у Баїйї на засіданнях сенату, він погано почував себе під час подорожей. І ось наслідки: його прохання перед урядом припадають пилом по міністерствах, ідуть звичайною бюрократичною дорогою, тоді коли… Коледж поза всяким сумнівом матиме права державного учбового закладу на початку року, — губернатор повідомив це так, немовби без зволікання задовольнив його прохання. І він, Раміро, був задоволений, передав цю новину Еноху, підкресливши оперативність, з якою уряд задовольнив його прохання. — Через рік ви матимете в своєму коледжі федерального інспектора. Енох подякував йому тоді, але не витримав і поскаржився: — Шкода, полковнику, що ми не маємо інспектора вже зараз. Ми втратимо рік, багатьох хлопчиків пошлють вчитися до Баїйї. — Посеред року така реорганізація неможлива. Доведеться трохи почекати… І ось тепер ця неждана новина. Коледж буде позачергово, терміново дорівняно до учбових закладів державного значення завдяки турботам і милості Мундіньйо Фалкана. Ну, гаразд! Він, Раміро, поїде в Баїйю, губернаторові доведеться дещо почути такого, що не зовсім приємно слухати… Не така він людина, з ним жартувати не варто, він не дозволить топтати свій авторитет. Але що, чорт забирай, робить його син в палаті штату? У хлопця немає жодних даних для політичної кар'єри, він знаючий лікар, непоганий адміністратор, але він занадто лагідний, не вміє бути наполегливим. Другий, Тоніко, думає лише про жінок, а все інше для нього не варте жодної уваги… Жозуе попрощався. — До побачення, сину мій. Передай Еноху моє вітання. Я чекав, що мені повідомлять невдовзі… Полковник знову залишився сам. Сонце більше не радувало його, обличчя старого спохмурніло. На думку спадали колишні часи, за яких подібні справи розв'язувались вельми просто. Якщо хтось ставав на заваді, варто було викликати жагунсо, пообіцяти гроші, назвати потрібне ім'я. Тепер все не так. Але цей Мундіньйо Фалкан все одно помиляється. Ільєус невпізнанно змінився за останні роки, це так. Полковник Раміро силкувався збагнути це нове життя, цей Ільєус, що народжувався з того, колишнього, який належав йому. Він думав, що зрозумів цей новий Ільєус, пізнав його запити, його інтереси. Хіба не він боровся за благоустрій міста, не він планував майдани і сади, забрукував вулиці, хіба не він вимостив шосе, всупереч зобов'язанням, взятим перед англійцями, які будували залізницю? Чого ж тепер, і так нагально, місто вислизає з його рук? Чого раптом всі почали робити те, що їм стукне в голову, на свій розсуд, не слухаючи його, не чекаючи його розпоряджень! Що трапилось з Ільєусом, невже він більше не розуміє його, не керує ним? Але ж він не з таких, щоб здатися без бою. Це його земля, ніхто не зробив для неї більше від нього, Раміро Бастоса; ніхто, ким би він не був, не відніме в нього маршальського жезла. Він відчував, що настає новий етап боротьби, не схожої на ту, що точилася раніше, і, очевидно, значно важчої. Він підвівся, випростався, здавалось, зовсім не відчуваючи тягаря літ. Можливо, він таки і старий, але ще не похоронений, і доки він живий, влада тут належатиме йому. Раміро вийшов із саду і рушив до палацу префектури. Поліцейський біля входу виструнчився. Полковник Раміро Бастос усміхнувся. Про політичну змову


В ту мить, коли полковник Раміро Бастос заходив до приміщення префектури, а араб Насіб повернувся у бар «Везувій», так і не розшукавши куховарки, Мундіньйо в своєму кабінеті на набережній розповідав Капітанові: — Довелося таки повоювати, мій любий. Все виявилось не таким простим, як здавалося. Мундіньйо відсунув чашку і простягнув ноги, ліниво розсівшися на стільці. Дорогою він заглянув до контори і запросив до себе товариша, аби, мовляв, розповісти йому різні столичні новини, а насправді — з метою довідатись про місцеві справи і погомоніти з ним у домашніх умовах. Капітан надпив каву і почав цікавитися подробицями: — Але чому вони так опираються? Зрештою, Ільєус не якесь там селище. Наш муніципалітет дає понад тисячу конто[42] прибутку. — Ну, мій любий, міністр теж не бог. Йому доводиться зважати на інтереси губернаторів… А уряд штату Баїйя найменше зацікавлений в ліквідації ільєуської мілини. Кожний мішок какао, який відвантажується з порту Баїйї,— новий прибуток для тамтешнього порту. А зять губернатора має зв'язки з власниками порту. Міністр так мені й сказав: «Сеньйор Мундіньйо, ви завдаєте шкоди моїм стосункам з губернатором Баїйї». — Шахрай цей зять, а полковники ніяк не хочуть з цим погодитись. Щойно, доки «Іта» знімалася з мілини, я сперечався з ними. Вони підтримують уряд, який все забирає в Ільєуса і нічого не дає на заміну. — Де вже там… Але й місцеві політичні діячі сидять, як миші в норах. — Коли б хоч сиділи, а то ще й заважають, варто лише почати запроваджувати щось нове. Подібну дурість важко й уявити. Раміро Бастос сидить склавши руки, йому бракує перспективного мислення, а полковники йдуть за ним. Поспішність, яку виявив Мундіньйо в конторі, вирішивши залишити клієнтів і перенести на вечір всі важливі торговельні переговори, одразу зникла, щойно він помітив нетерпіння Капітана. Конче було потрібним, щоб Капітан сам запропонував йому політичне кермо, щоб умовляв його, а Мундіньйо удавав би здивованого. Він підвівся, підійшов до вікна, замилувався хвилями, що дрібнилися об берег, і чудовим сонячним днем. — Я інколи запитую себе, Капітане, якого дідька я приїхав сюди? Зрештою, я міг би чудово влаштуватися в Ріо чи Сан-Пауло. Мій брат Еміліо ще й зараз питає мене: «Тобі ще не набридла ця божевільна витівка з Ільєусом? Ніяк не візьму до тями, чим тебе приваблює ця нора?» Адже ви знаєте, що наша родина вже чимало років займається торгівлею кави?.. Мундіньйо постукав пальцями по віконному склу і глянув на Капітана. — Не подумайте, що я скаржуся, какао — справа вигідна. Навіть дуже. Але тутешнє життя не йде в ніяке порівняння з життям у Ріо. І все одно я не хочу туди повертатися. А знаєте чому? Капітанові подобалась відвертість експортера, йому була приємною дружба з такою людиною. — Що й казати, мені було б цікаво знати. А втім, не лише мені… Всі цікавляться, чому ви приїхали сюди, це одна з найхвилюючіших таємниць на світі… — Чому я приїхав, це значення не має. Чому я залишився — ось те запитання, яке можна поставити. Коли я прибув сюди і зупинився в готелі Коельо, першим моїм бажанням було сісти на тротуарі і заридати. — Це через нашу відсталість… — Так ось я думаю, що саме вона мене і втримала. Саме вона… Багатий, незвіданий край, де все треба починати спочатку, де все попереду. Навіть те, що вже зроблено тут, зроблено здебільшого погано і вимагає заміни. Цивілізація тут перебуває, так би мовити, в процесі зародження. — «Цивілізація в процесі зародження», — непогано сказано… — підтримав Мундіньйо Капітан. — В минулому, в часи боротьби за землю, говорили, що той, хто приїхав до Ільєуса, ніколи звідси не поїде. Ноги засмоктує сік какао, вони прилипають до тутешньої землі навіки. Ви ніколи не чули про це? — Чув. Але, оскільки я експортер, а не фазендейро, вважаю, що мої ноги засмоктали вуличні калюжі. Саме ці калюжі і спонукали мене залишитися тут, аби спробувати щось зробити. Не знаю, чи зрозумієте ви мене… — Цілком. — Звичайно, якби тут не було змоги заробити, якби какао не було пристойним бізнесом, я не залишився б. Але самого лише какао було б недостатньо, щоб мене затримати. Мені здається, що в мене душа піонера, — засміявся він. — Так ось чому ви беретесь за стільки справ? Розумію… Купуєте ділянки, прорізаєте вулиці, споруджуєте будинки, вкладаєте кошти в найрізноманітніші підприємства… Коли Капітан перераховував все це, він з усією ясністю уявляв собі, якого розмаху досягли справи Мундіньйо і як розширилась сфера його впливу в Ільєусі: відкривались нові банківські філіали, було створено автобусну компанію, зроблено набережну, щоденно виходила в світ газета, прибували майстри для підрізування дерев какао, а божевільний архітектор, що спроектував будинок Мундіньйо, став згодом модним і не мав тепер відбою од замовників. — …Навіть акторку ви привезли… — підсумував він з усмішкою, натякаючи на балерину, що прибула на «Іті» вранці. — Гарна, га? Бідолахи! Я їх зустрів у Ріо, вони не знали, що їм робити. Хотіли поїхати в турне, але в них не було грошей навіть на квитки. Ось я і став їм за імпресаріо… — В цьому випадку, мій любий, справа не в грошах. Навіть я б згодився бути її імпресаріо. Її чоловік, схоже на те, належить до братства… — До якого? — До братства святого Корнелія — терпеливих і благочестивих чоловіків-рогоносців. Мундіньйо заперечливо підвів руку: — Та що ви… Вони не є подружжям, ці люди не одружуються. Живуть вони разом, але кожний не залежний від іншого. Як ви гадаєте, що вона робить, коли ніде не танцює? Для мене це було розвагою під час нудної подорожі. А тепер все. Вона у вашому розпорядженні. Але їй треба платити, мій любий. — Полковники втратять глузд… Але не розповідайте їм, що вони не одружені. Мрія кожного полковника — спати з заміжньою жінкою. Проте, звичайно, коли комусь закортить лягти з їхньою дружиною, то… Та повернімось краще до питання про мілину… Ви справді маєте намір не залишити його напризволяще? — Звичайно, ні! В Ріо я сконтактувався з однією шведською компанією торговельного судноплавства. Вони мають намір організувати прямий зв'язок з Ільєусом одразу після того, як прохід буде поглиблено настільки, що кораблі з глибокою посадкою зможуть швартуватися в нашому порту. Капітан уважно слухав, водночас обмірковуючи плани і перспективи, які його вже давно цікавили. Настав час запровадити їх у життя. Приїзд Мундіньйо до Ільєуса був для нього манною небесною. Але як він поставиться до його пропозиції? Слід діяти обережно, увійти в довіру до Мундіньйо і лише потім переконати його. А Мундіньйо почував себе зворушеним вірністю Капітана, йому хотілося бути відвертим, і він не втримався. — Послухайте, Капітане, коли я приїхав сюди… — Він на мить замовк, немовби вагаючись, чи варто говорити далі.—…Я був майже втікачем. — Знову мовчання. — Але тікав я не від поліції, а від жінки. Колись, але не сьогодні, я розповім вам про це… Чи знаєте ви, що таке пристрасть? навіть більше, ніж пристрасть, — божевілля? Через нього я і приїхав сюди, залишивши її. Мені й раніше доводилося чути про Ільєус і какао. Я приїхав роздивитися місто і більше не повернувся назад. Решту ви знаєте: експортна фірма, моє життя тут, приємне коло знайомств, яке я маю, ентузіазм, на який мене надихнули ці краї. Ви розумієте, що мене спокусили не лише справи і гроші. Я міг би заробляти стільки ж і навіть більше, експортуючи каву. Але тут я сам щось роблю, я чимось став… Я роблю діло своїми руками… — І він окинув поглядом випещені, тонкі руки з наманікюреними, немов у жінки, нігтями. — Про це я хочу з вами поговорити… — Зачекайте. Дайте мені висловитись до кінця. Я приїхав завдяки інтимним справам, я втік. Але коли я тут залишився, то в цьому винні мої брати. Я наймолодший серед трьох, набагато молодший від них, я народився занадто пізно. Всього вже було досягнуто, мені не треба було докладати ні до чого жодних зусиль. Все йшло само по собі. Я завжди був лише третім. Першими — двоє старших. Це мене не влаштовувало. Капітан був страшенно задоволений, відвертість Мундіньйо зараз була саме доречною. Він заприятелював з Мундіньйо, щойно той прибув до Ільєуса і почав засновувати нову експортну фірму. Каштан був федеральним збирачем податків, і на його долю випало коригувати перші кроки молодого капіталіста. Вони почали подорожувати разом, Капітан правив за гіда. Звозив Мундіньйо на фазенду Рібейріньйо, в Ітабуну, в Піранжі, в Агуа-Прету, розповів йому про звичаї краю, навіть рекомендував жінок. Мундіньйо поводився просто, сердечно, легко знаходив спільну мову з людьми. Спершу Капітан просто гордився дружбою з цим багатієм, що прибув з півдня і походив з впливової у політичних і ділових колах родини. Адже ж недарма один з його братів був депутатом, а родичі — дипломатами. Про старшого брата навіть ходили чутки, що бути йому невдовзі міністром фінансів. Лише потім, через певний час і в міру того, як Мундіньйо розпочав свою різнобічну діяльність, Капітан став розмірковувати і накреслювати плани: ця людина може виступити супроти Бастосів і повалити їх… — В дитинстві я ріс пестунчиком. Мені не доводилось нічого робити, все залежало від братів. Я вже став дорослим чоловіком, а для них все ще був хлопчиком. Вони вважали, що я маю розважатися, доки не настане моя черга, не прийде «мій час», як каже Лоурівал… — Мундіньйо завжди насуплювався, коли згадував про старшого брата. — Ви розумієте? Я зморився від неробства, від ролі молодшого брата. Можливо, я ніколи не виявив би опору, лишився таким би собі глевтяком і продовжував безтурботне і бездумне життя. Але тут з'явилася ця жінка. Створилось безвихідне становище… — Мундіньйо кинув погляд на море, що простиралось перед розчиненим вікном, але, заполонений спогадами, він бачив за видноколом лише образи, видимі тільки йому. — Вона гарненька? Мундіньйо посміхнувся. — Гарненька — для неї звучить образливо. Чи знаєте ви, що таке краса, Капітане? Найбільша довершеність? Таку жінку гріх називати просто гарненькою. Він провів долонею по очах, немов відганяючи видиво. — Загалом… В душі я задоволений. Тепер я вже не брат Лоурівала і Еміліо Мендес Фалканів. Я тепер сам собі пан. Це моя земля, у мене своя фірма, і я, сеньйоре Капітан, виверну Ільєус навиворіт, зроблю з нього… — …столицю, як казав сьогодні Доктор… — перебив його Капітан. — Цього разу, коли я приїхав, брати вже дивилися на мене іншими очима. Вони втратили надію зустріти мене після поразки зігнутим у три погибелі різними незгодами. А й справді, все йде в мене непогано. Чи не так? — Непогано? Але ж ви прибули сюди, як то кажуть, лише вчора, а вже стали першим експортером какао. — Ну, не перебільшуйте, ще не першим… Кауфмани вивозять значно більше. Стевенсон теж. Але я їх випереджу. Мене приваблює те, що цей край лише починає розвиватися, тут все ще перебуває в зародку. Тут все слід переробляти заново, і це мені під силу. Принаймні,— виправився він, — буду намагатися. А це і є стимулом для такої людини, як я. — Ви знаєте, які тут ходять чутки? — Капітан підвівся, зробив кілька кроків по вітальні. Настав момент. — Які? — Мундіньйо чекав, здогадуючись, що скаже Капітан. — Що у вас є риси політичного діяча. Не пізніше, як сьогодні… — Риси політичного діяча? Ніколи про це не думав, в усякому разі, серйозно. Я думав лише про те, як заробити гроші і стимулювати прогрес цього краю. — Все це дуже добре, і все це вам цілком під силу. Проте вам не вдасться зробити й половини того, що ви задумали, доки ви не втрутитесь у політичне життя, не зміните умов, які тут існують. — Яким чином? — Карти було роздано, гра розпочалася. — Ви самі сказали: міністр змушений прислухатися до думок губернатора. Уряд не зацікавлений в прогресі Ільєуса, тутешні політичні діячі — кретини. Полковники не здатні дивитися далі свого носа. Основне їхнє захоплення — садити і збирати какао. Все інше їх не обходить. Вони обирають до палати ідіотів, голосують за тих, на кого вкаже Раміро Бастос. Префектура переходить з рук сина Раміро до рук кума Раміро. — Але ж полковник щось таки робить… — Брукує вулиці, прорізає дороги, садить квіти… Оце і все… Про шосе, приміром, він і гадки не має. Навіть прокладення шосейної дороги до Ітабуни не обійшлося без боротьби. Він посилався на домовленість з англійцями, власниками залізниці, і на цілу низку інших причин… А мілина? У нього якісь там справи з губернатором… Здається, що Ільєус ось уже біля двадцяти років тупцюється на місці… Тепер Мундіньйо сидів мовчки. В голосі Капітана вчувалась щирість, пристрасність, він намагався переконати Мундіньйо, а той думав: «Він має рацію, запити полковників уже не відповідали запитам краю, що швидко йшов шляхом прогресу». — Очевидно, ви маєте рацію… — Звичайно, маю. — Капітан поплескав експортера по плечі.— Любий мій, хочете ви того чи ні, але у вас є лише один вихід — взятися за політичну діяльність… — А навіщо? — Бо цього вимагають Ільєус, ваші друзі, народ! Капітан говорив урочисто, розводячи широко руки, немовби виголошував промову з трибуни. Мундіньйо Фалкан запалив сигарету. — Це слід обміркувати… — І він на мить уявив, як входить до федеральної палати депутатом: колись він пророкував це для Еміліо. — Ви навіть не уявляєте… — Капітан знову сів, вдоволений собою. — Ні про що інше зараз стільки не говорять. Всі зацікавлені в прогресі Ільєуса, Ітабуни, всієї зони. У вас би одразу з'явилось безліч прихильників. — Я маю порадитись, а поки що не скажу ні за, ні проти. Але мені не хотілося б встрявати у якусь авантюру. — Авантюру? Якби я вам сказав, що все це дуже просто і справа минеться без боротьби, я збрехав би. Боротьба буде, і, поза всяким сумнівом, буде вона нелегкою. Але відомо одне — ми можемо виявитися на коні. — Мені треба все обміркувати… — повторив Мундіньйо Фалкан. Капітан усміхнувся: Мундіньйо виявив зацікавленість, а від зацікавленості до згоди — один крок. В Ільєусі лише Мундіньйо Фалкан може виступити проти влади полковника Раміро Бастоса, він, і ніхто інший, лише він зможе помститися за батька Капітана. Хіба не Бастоси усунули старого Казузіньйо, довівши його до жебрацтва політичною боротьбою, що безславно закінчилася для нього. Хіба не через це Капітан залишився без спадщини і тепер цілком залежав від державної служби? Усміхнувся і Мундіньйо Фалкан. Капітан прононує йому владу або, в крайньому випадку, підказує засоби, завдяки яким можна її досягнути. А влада — це те, до чого він прагне. — Ви кажете, що мусите все обміркувати? Але зважте, вибори, як кажуть, на носі. Слід все розпочинати негайно. — Ви справді вважаєте, що я матиму підтримку, що знайдуться люди, які захочуть приєднатися до мене? — Вам варто лише зважитись. Не забувайте, що питання про мілину може стати вирішальним. Воно зачіпає інтереси всього населення. І не лише тут, а і в Ітабуні, в Ітапірі, у всій провінції. Ось побачите, прибуття інженера викличе сенсацію. — А слідом за інженером прибудуть землечерпалки, буксири… — І кому Ільєус усім цим зобов'язаний? Бачите, який у ваших руках козир? А знаєте, що слід найперше зробити? — Що? — Опублікувати в «Діаріо» серію статей, що викривають уряд, префектуру і показують усю важливість «мілинного» питання. Адже ж ми навіть газету маємо. — Ну, газета не моя. Я, правда, вклав у неї гроші, щоб допомогти Кловісу, але у нього немає жодних зобов'язань переді мною. Мені здається, що він приятелює з Бастосами. Принаймні з Тоніко вони часто бувають разом. — Він приятелює з тими, хто більше платить. Дозвольте мені ним зайнятись. Мундіньйо вирішив удати, нібито він ще трохи вагається. — І все ж таки, чи варто? Політика завжди видавалась мені брудною справою… Але коли для користі краю… — Він відчував комізм становища. — Можливо, це буде навіть цікаво, — додав він. — Мій любий, якщо ви хочете здійснити свої плани і прислужитися Ільєусу, я не бачу для вас іншої можливості. — Це так… Біля дверей хтось сплеснув долонями, покоївка пішла, щоб відчинити. Характерна постать Доктора стала на порозі. Він вигукнув: — Я заходив до вашої контори, щоб привітати зі щасливим поверненням. Не застав і ось з'явився сюди, аби таки привітати вас. — Його сорочка з накрохмаленою манишкою і стоячим коміром була мокра від поту. Капітан поспішив оголосити: — Як ви дивитесь на те, Докторе, щоб Мундіньйо Фалкан став нашим кандидатом на виборах? Доктор підніс руки вгору. — Яка разюча новина! Сенсація! — Він обернувся до експортера. — Якщо мої скромні послуги можуть виявитися корисними… Капітан поглянув на Мундіньйо, немовби кажучи: «Бачите, я не збрехав? Кращі люди Ільєуса…» — Але це поки що таємниця, Докторе. Вони посідали. Капітан почав детально аналізувати роботу політичної машини краю і зв'язки між впливовими особами, зацікавленими у грі. Езекієл Прадо, наприклад, у якого є чимало друзів серед фазендейро, незадоволений Бастосами, оскільки ті не зробили його головою муніципальної ради… Про мистецтво плітки


Насіб засукав рукава сорочки і окинув поглядом відвідувачів у барі. Всі вони в цей час були переважно приїжджими, що прибули до міста ненадовго, а то й просто на базар. Було також кілька пасажирів з «Іти», — вони тримали курс у північні порти. Постійних відвідувачів ще не було. Він підкликав Віко Фіно і забрав у нього пляшку португальського коньяку. — Де це бачено? — обурився Насіб і підійшов з офіціантом до буфету. — Подавати різним забродам справжній коньяк?.. — Він взяв іншу, зозні схожу пляшку, з такою самою етикеткою, в якій були змішані португальський і вітчизняний коньяки, — на цій суміші араб непогано заробляв. — Але ж це для моряків, сеньйоре Насібе. — Ну то й що? А в чому їхня перевага? Справжній коньяк, вермут без домішків, нерозмішані портвейн і мадеру подавали лише постійним відвідувачам і друзям. Він ні на мить не міг залишити бар — офіціанти одразу починали робити все не так. Якщо за всім не стежити самому, то за якийсь час можна піти з торбами по світу. Насіб відімкнув касу. Сьогодні слід чекати чималої кількості відвідувачів, а значить, буде безліч різних розмов. Через від'їзд Філомени він зазнав не лише матеріальної шкоди і зморився, але й втратив душевний спокій, не зміг реагувати на велику кількість новин та належно в них розібратися, аби потім наодинці з друзями все проаналізувати. Новин безліч, а на думку Насіба, немає нічого приємнішого (хіба що окрім їжі та жінок), аніж обговорювати новини чи обмірковувати їх. Пліткарство — найвище мистецтво і найбільша насолода мешканців Ільєуса. Мистецтво, якому старі діви надали неймовірної довершеності. «Ось він, клубок отруйних гадюк», — казав Жоан Фулженсіо, побачивши їх біля церкви в годину благословення. Але хіба ж не в «Папеларіа Модело» Жоана Фулженсіо, де він чаклував серед книжок, зошитів, олівців і ручок, збиралися місцеві «таланти» з не менш гострими, аніж у старих дів, язиками? Тут, як і в портових барах, як і під час гри в покер, розпускали плітки і гомоніли про всяку всячину. Якось Ньо-Гало передали, що точаться розмови про його пригоди в будинках розпусти. Він відповів своїм гугнявим голосом: — Братику, я не звертаю на це уваги. Я знаю, що говорять про мене і що говорять про інших. Але я зразковий патріот і намагаюсь постачати їх темами для подібних розмов. Плітки були основною розвагою міста. Оскільки ж не всі були власниками ангельського характеру Ньо-Гало, то інколи в барах виникали бійки, ображені вимагали сатисфакції, вихоплювали із-за ременів револьвери. Таким чином, мистецтво плітки не було безпечним, бо загрожувало розплатою. Того дня чимало тем підлягало обговоренню. Та на першому плані стояла проблема мілини — складна і важлива проблема, пов'язана з найрізноманітнішими подіями: з тим, що пароплав «Іта» сів на мілину, з тим, що незабаром прибуде інженер, з тим, яких заходів вживав Мундіньйо Фалкан («Чого він хоче?» — обурювався полковник Мануел дас Онсас), і, нарешті, з тим, що полковник Раміро Бастос був дуже роздратований. Вже одного цього питання вистачало цілком, аби захопити всіх. А як забути подружжя акторів — красуню блондиночку і жалюгідного принца з обличчям голодного пацюка? Делікатна і чарівна тема, яка дасть матеріал для кепкування Капітанові і Жоану Фулженсіо, для саркастичних зауважень Ньо-Гало і викличе громовитий регіт. Тоніко Бастос, звичайно, почне упадати за балериною, але цього разу його випередив Мундіньйо Фалкан. Зрозуміло, що не через любов до танців привіз її експортер, притягнувши ще й дивакуватого чоловіка; він, мабуть, і проїзд їхній оплатив. Знову ж таки, завтрашній бенкет автобусної компанії. От би довідатись, чому запросили такого-то і не запросили такого-то! А свіжі жіночки в кабаре, ніч з Різолетою… Ньо-Гало зайшов до бару мимохідь. О такій порі він, як водиться, сидів у податковому бюро. — Я наробив дурниць, коли, повернувшись додому після прибуття «Іти», ліг спати і проспав до цього часу. Налийте-но чого-небудь, пора йти на роботу. Насіб, як завжди, подав йому суміш вермуту з кашасою. — Ну, як кривляко, га? — Ньо-Гало усміхнувся. — Ви були вчора чудовим, арабе, просто чудовим. — Потім він констатував: — Вибір жінок у нас помітно кращає, в цьому немає жодного сумніву. — Я ще не зустрічав такої вправної молодички… — Насіб пошепки розповів подробиці. — Не може бути! З ящиком для чищення взуття з'явилось негреня Туїска; сестри Дос Рейс передали ним, що все в порядку, Насіб може бути спокійним. Надвечір вони пришлють таці з солодощами і закусками. — До речі, про закуски, — дайте мені щось перекусити. — Хіба ви не бачите, що в мене нічого немає? Буде лише ввечері. Від мене пішла куховарка. Ньо-Гало саркастично зауважив: — Чому б вам не найняти Машадіньйо або міс Піранжі? Він натякав на двох відомих у місті гомосексуалістів. Перший був мулат Машадіньйо, пральник за фахом, винятково охайна, акуратна людина. Його ніжним рукам сімейні люди доручали полотняні і парусинові костюми, тонкі сорочки, крохмальні комірці. Другий — страшний негр, працював в пансіоні Кастано, вечорами ж його можна було зустріти на узбережжі моря, де він блукав у пошуках розпусних насолод. Хлопчаки швиргали на нього каміння і дражнили: «Міс Піранжі! Міс Піранжі!» Після такої знущальницької поради Насіб розсердився: — Пішли б ви… під купу гною! — Туди я і йду. Буду вдавати, що працюю. Десь згодом я повернуся, і якби ви розповіли про вчорашню ніч — все до найменших дрібниць… Бар поступово заповнювався людьми. Насіб побачив, як з боку набережної з'явились Капітан і Доктор. Вони йшли обабіч Мундіньйо Фалкана і про щось жваво розмовляли. Капітан жестикулював, а Доктор час від часу перебивав його. Мундіньйо слухав, схвально кивав головою. «Вони щось задумали… — вирішив Насіб. — Що, чорт забирай, робив експортер дома (адже він ішов саме звідти) в такий час в товаристві цих двох приятелів? Приїхавши сьогодні, після майже місячної відсутності, Мундіньйо мав би сидіти у своїй конторі, приймати полковників, обговорювати справи, скуповувати какао». Та вчинки Мундіньйо Фалкана не піддавались логіці, він все робив не так, як інші. Ось він крокує з незалежним виглядом і жваво сперечається про щось з двома товаришами, немовби на нього й не чекають серйозні справи, до мають бути негайно розв'язані, не чекають клієнти, у котрих обмаль вільного часу. Насіб залишив касу на Біко Фіно і вийшов на вулицю. — Ну як, знайшов куховарку? — запитав Капітан, сідаючи за стіл. — Обійшов увесь Ільєус. Хоч би на якусь натрапив… — Коньяку, Насібе. До того ж справжнього! — гукнув Мундіньйо. — І пиріжків з тріскою… — Будуть лише увечері… — Еге, арабе, що тут діється? — Так можна розгубити клієнтуру. Ми поміняємо бар… — розсміявся Капітан. — До вечора все буде. Я замовив у сестер Дос Рейс. — Добре хоч так… — Добре? Так вони ж три шкури деруть… Я зазнаю суцільних збитків. Мундіньйо Фалкан порадив: — Вам, Насібе, слід модернізувати свій бар. Дістати холодильник, щоб у вас завжди був під руками лід, сучасне обладнання теж не зашкодило б. — Зараз мені потрібна куховарка… — Випишіть із Сержіпе. — А що робити, доки вона прибуде? Стежачи за друзями, що мали змовницький вигляд, Насіб помітив задоволену посмішку Капітана, а також те, як раптово всі замовкли при його наближенні. Підійшов Шіко Молеза з пляшкою вина на таці. Насіб сів за столик до друзів. — Сеньйоре Мундіньйо, чим ви насолили полковнику Раміро Бастосу? — Полковнику? Аж нічим. А хіба що? Насіб стримано відповів: — Та нічого, просто так… Капітана зацікавили слова Насіба, і він поплескав його по спині: — Розколюйся, арабе. В чому справа? — Сьогодні я з ним бачився, — він сидів навпроти префектури, гріючись на сонці. Погомоніли про всяку всячину, я розповів йому, що сеньйор Мундіньйо приїхав сьогодні і що незабаром прибуде інженер… Старий прямо осатанів. Запитав, до чого тут сеньйор Мундіньйо, чого, мовляв, він пхає свого носа туди, де його ніхто не просить. — Бачите? — перебив Капітан. — Мілина… — Ні, не лише мілина. Потім до нас підійшов учитель Жозуе і сказав, що коледж має нарешті офіційний статус. Полковник аж підскочив. Очевидно, він сам входив з клопотанням до уряду, але не зумів досягти успіху. Розгнівавшись, він навіть стукав костуром об землю. Насіба задовольняла мовчанка друзів і те враження, яке справила на них його оповідь. Він помстився їм за конспіративний вигляд, з яким вони сюди прибули. Жартують, скоро він знатиме їхню таємницю! Капітан промовив байдужим голосом: — Так ви кажете, він розгнівався? Ну, нічого, незабаром цей старий відьмак ще не тієї заспіває. Він думає, що він тут єдиний господар… — Для нього Ільєус немов власна фазенда. А нас, ільєусців, він має за своїх наймитів… — зауважив Доктор. Мундіньйо Фалкан мовчки посміхався. На порозі кінотеатру з'явились Діоженес і подружжя акторів. Вони побачили друзів за столиком у барі і попростували до них. Насіб сказав: — Так воно і є. Сеньйор Мундіньйо для нього «зайда». — Він так і сказав? — запитав експортер. — Це його слова. Мундіньйо доторкнувся до руки Капітана. — Можете домовлятися, Капітане. Я згоден. Старий ще потанцює під нашу дудку. — Останні слова були адресовані Насібу. Капітан підвівся, допив свою чарку, подружжя акторів було вже недалечко. «Що вони, чорт забирай, затівають?» — намагався збагнути Насіб. Капітан почав прощатись. — Пробачте, мені час. Термінові справи. Чоловіки встали з-за столу, почали переставляти стільці. Анабела, тримаючи розкриту парасольку, кокетливо усміхнулася. Принц, затиснувши довгий мундштук у зубах, простягав свою худу, нервову руку. — Коли дебют? — запитав Доктор. — Завтра… Ми домовляємось з сеньйором Діоженесом. Господар кінотеатру, як завжди, неголений, пояснив своїм безбарвним і жалібним голосом псаломщика: — Гадаю, успіх забезпечено. Дітям та й дорослим теж подобаються фокуси. Але вона… — А чому ви за неї турбуєтесь? — запитав Мундіньйо, доки Насіб подавав аперитиви. Діоженес почухав підборіддя. — Всім відомо, що Ільєус — ще відстала провінція. На танці, які вона виконує майже роздягнена, сім'ї не підуть. — У залі будуть самі лише чоловіки… — запевнив його Насіб. Та в Діоженеса була ціла купа відмовок. Йому не хотілося зізнатися, що він сам, протестант і цнотлива людина, був шокований сміливими танцями Анабели. — Це більше пасує до кабаре… Для естради при кінотеатрі такі танці не підходять. Доктор дуже вишукано і ввічливо вибачився перед артисткою за своє місто: — Сеньйора пробачить нам. Відсталий край, справжнього мистецтва тут не розуміють. Такі танці у нас вважають аморальними. — Але ж це високе мистецтво, — промовив заупокійним голосом фокусник. — Звичайно. Звичайно… Але все ж таки… Мундіньйо Фалкан потішався: — Проте, сеньйоре Діоженесе… — В кабаре вона може більше заробити. В кінотеатрі ж — допомагатиме чоловікові, а вечорами танцюватиме в кабаре… При згадці про більший заробіток очі принца заблищали. Анабела запитала Мундіньйо: — А ви як гадаєте? — По-моєму, це думка. Фокусниця в кінотеатрі і танцюристка в кабаре… Чудово! — А це зацікавить власника кабаре? — Зараз узнаємо… — Мундіньйо звернувся до Насіба: — Насібе, зробіть ласку, пошліть хлопчика по Зеку Ліму, я хочу з ним поговорити. Тільки швидше, і нехай негайно приходить. Насіб гукнув негреня Туїску, і той миттю вибіг з бару — Мундіньйо був щедрий на чайові. Араб звернув увагу, що голос експортера лунав владно і нагадував голос полковника Раміро Бастоса, коли той був молодшим, — це був голос людини, що звикла владарювати, диктувати закони. Ні, щось таки мало статися. Веремія в барі збільшувалась щомиті, надходили нові відвідувачі, за столиками дужчав шум, Шіко Молеза бігав, немов учадівши. Знову з'явився Ньо-Гало і приєднався до гурту. Підійшов і полковник Рібейріньйо і почав поїдати очима танцівницю. Анабела зачарувала чоловіче товариство. Принц Сандра, зберігаючи, як і дотепер, вигляд голодного факіра, сидів тихо і прикидав подумки, який з усього цього буде зиск. Варто, мабуть, було таки залишитися в цьому кублі, щоб видряпатись зрештою зі злиднів. — Це ви непогано придумали з кабаре… — А в чому справа? — зацікавився Рібейріньйо. — Вона танцюватиме в кабаре. — А в кіно? — В кіно будуть лише фокуси. Для сімейних. В кабаре ж вона виконає танок семи покривал… — В кабаре? Чудово… Там буде повно… Але чому вона не танцює в кіно? Я думав… — У неї новітні танці, полковнику. Покривала опадають одне за одним… — Одне за одним? Всі семеро? — Сімейним це може не сподобатись… — Можливо… Одне за одним… І всі? Тоді справді краще в кабаре… Там веселіше. Анабела розсміялася, вона дивилася на полковника багатообіцяючим поглядом. Доктор повторив: — Відсталий край, де мистецтво поневіряється в кабаре. — Навіть куховарку тут не знайдеш, — поскаржився Насіб. Прийшли вчитель Жозуе і Жоан Фулженсіо. Настав час аперитиву. Бар був переповнений. Насібу довелося самому обслуговувати відвідувачів. Чимало з них вимагало закусок і солодощів, а араб повторював свою розповідь і на чім світ лаяв стару Філомену. Росіянин Яків, спітнілий, з розкошланим рудим чубом, поцікавився, як справи із завтрашнім бенкетом. — Не турбуйтеся. Я не дівка з вулиці, і обдурювати не в моїй звичці. Жозуе, людина досить вихована, поцілував руку Анабелі. Жоан Фулженсіо, який ніколи не відвідував кабаре, різко засудив святенництво і пуританство Діоженеса: — Ніякого скандалу навіть бути не може. Цей протестант звичайнісінький святенник. Мундіньйо Фалкан поглядав на вулицю, чекаючи Капітана. Час від часу він перезирався з Доктором. Насіб стежив за їхніми очима і помітив, що експортером оволодіває нетерпіння. Ну, ні! Його їм не обдурити. Щось таки затівається! Вітер, що рвучко повіяв з моря, вихопив з рук Анабели парасольку і кинув поряд зі столиком. Ньо-Гало, Жозуе, Доктор і полковник Рібейріньйо кинулися піднімати її. Лише Мундіньйо Фалкан і принц Сандра залишилися за столиком. Та підняти парасольку судилося Езекієлу Прадо, що саме нагодився до бару. Похитуючись від надмірної дози коньяку, він пробурмотів: — Прийміть з повагою, сеньйоро… Очі Анабели, обрамлені довгими чорними віями, перебігали з одного чоловіка на іншого, затримуючись на Рібейріньйо. — Які виховані, які ґречні люди, — промовив принц Сандра. Тоніко Бастос, що саме прийшов зі своєї нотаріальної контори, з підкресленою дружелюбністю кинувся обіймати Мундіньйо Фалкана. — Ну, як Ріо? Чи сподобалось вам? От де життя… Він вивчав Анабелу очима досвідченого серцеїда і найчарівнішого чоловіка в місті. — Хто мене відрекомендує? — запитав він. Ньо-Гало і Доктор сіли за столик для гри в шашки. За сусіднім столиком хтось розповідав Насібові дивовижні історії про якусь куховарку. Іншої такої — годі й шукати… На жаль, вона мешкає в Ресіфі, служить в сім'ї Коутіньйо — впливових у місті людей.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка