Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка6/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Габрієла в дорозі


Пейзаж змінився. Негостинна каатинга[43] поступилася родючим землям, зеленим пасовищам, густим, непрохідним лісам з річками і струмками. Час від часу випадали зливи. Переселенці заночували неподалік від ґуральні в нетрях цукрової тростини, що тихо шелестіла під вітром. Якийсь наймит ретельно пояснив їм, як іти далі. Ще день — і вони будуть в Ільєусі, закінчиться важка подорож, почнеться нове життя. — Біженці, як водиться, розташовуються табором поряд з портом, за коліями залізниці, в кінці базару. — А хіба не треба одразу іти шукати роботу? — запитав негр Фагундес. — Краще почекати. Незабаром вас прийдуть наймати на какаові плантації і на роботу в місті… — На роботу в місті? — поцікавився Клементе, чоловік з насупленим, стурбованим обличчям, що ніс за плечима гармошку на широкому ремені. — Так, сеньйоре. Беруть тих, хто має фах: мулярів, малярів, столярів. В Ільєусі будують багато будинків… — Отож там лише така робота? — Не тільки, є робота і на складах какао, і в доках. — Що стосується мене, — сказав другий сертанежо[44] середніх років, — то я наймуся трелювати ліс. Кажуть, там можна непогано заробити. — Колись можна було, зараз трохи важче. — Я чув, що людину, котра вміє влучно стріляти, в місті теж зустрічають гостинно… — сказав негр Фагундес, лагідно провівши рукою по прикладові рушниці. — Колись так було. — А зараз? — Як вам сказати, попит, звичайно, є… У Клементе не було ніякого фаху. Він завжди працював на полі; садити, орати, гнути спину на жнивах — більше він не вмів нічого. Він ішов з єдиним наміром влаштуватися на яку-небудь плантацію, — адже йому доводилося стільки чути про людей, що тікали, як і він, із випаленого спекою сертану напівмертвими від голоду, а потім розбагатіли в цих краях. Так розповідали в сертані. Слава про Ільєус летіла світом, сліпі, під акомпанемент гітар, оспівували його достатки, комівояжери переповідали, буцімто в цих багатих краях, заселених хоробрими людьми, можна швидко влаштуватися, бо немає в світі сільськогосподарської культури, що давала б такий зиск, як какао. Безліч переселенців прибувало із сертану, рятуючись від посухи. Вони залишали випалену землю, де гинула худоба і горіло збіжжя; ішли, пробираючись стежками, прорубаними в нетрях у південному напрямку. Немало їх гинуло в дорозі, не витримавши жаху тієї подорожі, інші помирали в районі дощів, де на них чигали тиф, пропасниця, віспа. Ті, що залишалися, брели змучені, напівживі від утоми, але їхні серця вперто билися, чекаючи останнього дня подорожі. Ще одне, нехай неймовірне, зусилля — і вони досягнуть багатого міста, де так легко влаштуватися, вони прийдуть в край какао, де вулиці встелено грошима. Клементе ніс на плечах чимало вантажу. Окрім своїх речей — гармошки і півмішка хліба, — він ніс вузлик Габрієли. Біженці йшли повільно, бо серед них були й літні люди, та й молоді вже ледве тягнули ноги, рухаючись з останніх сил. Декотрі йшли мов сомнамбули, тримаючись тільки завдяки примарливій надії. Лише Габрієла, здавалося, не відчувала всіх злигоднів дороги, її ноги легко ступали стежкою, нерідко щойно прорубаною в нетрях величезним кривим ножем. Для неї немовби й не існувало каміння, переплутаних ліан. Курява доріг каатинги вкрила обличчя Габрієли таким товстим шаром, що риси його важко було вгадати, і кіс вже не можна було розчесати уламком гребеня — стільки було в них пилюки. Вона скидалася зараз на божевільну, що бреде дорогою в невідомість. Та Клементе знав, якою вона була насправді, він пам'ятав усе її тіло: і кінчики пальців, і шкіру на грудях. Коли їхні групи зустрілись на початку подорожі, обличчя Габрієли і її ноги ще не були вкриті курявою, а пишні, духм'яні коси були зав'язані тугим вузлом на потилиці. Але й тепер, незважаючи на бруд, що вкривав її, він уявляв її такою, якою побачив вперше, — струнка, усміхнена, вона стояла, прихилившись до дерева, і їла соковиту гуяву[45]. — По тобі не видно, що мандруєш здалека… Вона розсміялася. — Вже небагато залишилось. Скоро доберемося. Аж не віриться, що все вже позаду. — Ти радий? — Не зовсім. — Чому? — вона підвела очі на суворе обличчя чоловіка. — Хіба ти йшов у таку важку дорогу не для того, щоб знайти роботу на плантаціях какао і заробити грошей? Адже в тебе тільки й мови про це? — Ти сама знаєш чому, — гнівно пробурмотів він. — Я міг би йти цією дорогою все життя. Для мене немає значення… В її сміхові почулася якась гіркота, але не сум. Габрієла покірно, немов примирившись з долею, сказала: — Все має свій кінець — і хороше, і погане. Гнів, шалений гнів вирував у ньому. Він знову, стримуючись, повторив запитання, яке вже не раз ставив їй на стежках і в безсонні ночі: — Отже, ти не хочеш іти зі мною в ліси? Працювати вдвох на плантаціях, садити какао? Ми скоро б купили землю і почали б нове життя. Габрієла відповіла лагідно, але рішуче: — Я вже говорила тобі про свої наміри. Я залишуся в місті, не хочу більше жити в лісі. Наймуся куховаркою, пралею, прислугою… Я вже працювала в домі багатих і навчилася куховарити. — Ти не досягнеш нічого. А коли б ти згодилася працювати зі мною, ми змогли б зібрати гроші і чогось таки досягти… Габрієла не відповіла, перестрибуючи через вибоїни на дорозі. Нечесана, брудна, з пораненими ногами, ледве прикрита лахміттям, вона викликала глибоке співчуття. Клементе бачив її стрункою і прекрасною, з високими грудьми, з розкішними косами навколо витонченого, натхненного обличчя. Клементе ще більше спохмурнів; як би йому хотілося, щоб вона назавжди лишилася з ним. Як же він житиме без її тепла? Коли на початку походу мандрівники зустрілися, він одразу помітив дівчину. Вона йшла з хворим дядьком, який зовсім вибився із сили і захлинався від кашлю. В перші дні Клементе здалеку стежив за нею, не наважуючись навіть наблизитись. А вона підходила то до одного, то до іншого, розмовляла з людьми, допомагала їм, втішала. Ночами, в каатинзі, де безліч гадюк і де людину мимоволі полонить страх, Клементе брав гармошку, і звуки її розганяли самотність і тугу. Негр Фагундес розповідав про подвиги і пригоди бандитів — він був раніше зв'язаний з жагунсо і убивав людей. Фагундес пильно дивився на Габрієлу своїми уважними, лагідними очима і рвучко підхоплювався, коли вона прохала його сходити по воду. Клементе грав для Габрієли, але не наважувався звернутися до неї. І ось одного вечора вона підійшла до нього своєю граціозною ходою і, блиснувши чудовими, чистими очима, розпочала розмову. Її дядько тривожно і важко дихав уві сні. Габрієла прихилилась до дерева. Негр Фагундес розповідав: — З ним було п'ятеро солдатів — п'ятеро макак, яких ми порішили ножами, щоб не переводити патронів задарма… В темряві моторошної ночі Клементе гостро відчував близькість Габрієли, але не мав сили навіть глянути на дерево, до якого вона прихилилася. Звуки гармошки затихли, голос Фагундеса лунко гримів у тиші. Габрієла прошепотіла: — Грай, а то вони помітять. Він заграв мелодію сертану, в горлі в нього застряв клубок, серце завмерло. Дівчина тихо заспівала. Стояла глуха ніч, догорало вугілля в багатті, коли вона лягла поруч з ним, немовби в цьому не було нічого незвичайного. Ніч була така темна, що вони майже не бачили одне одного. Після тієї чарівної ночі Клементе жив під вічним страхом втратити її. Спершу він думав, що, раз так сталося, вона вже його не кине, піде з ним шукати долі в лісах краю какао. Але невдовзі він почав турбуватись. Вона поводилась так, ніби між ними нічого й не було, ніяк не вирізняла його з-поміж інших. Габрієла любила сміх, веселощі, жартувала навіть з негром Фагундесом, до всіх усміхалася, і ніхто ні в чому не міг їй відмовити. Але, коли надходила ніч, вона, уклавши спати дядька, приходила в далекий куток табору, де був Клементе, і лягала поруч, немовби протягом дня ні про що інше і гадки не мала. Наступного дня, коли Клементе відчув, що звик до Габрієли ще більше, коли йому здавалося, що вона стала часткою його самого, він захотів поговорити з нею про плани на майбутнє, але вона розсміялася у відповідь і, мало не знущаючись з нього, пішла до дядька, що схуд до невпізнанності за останні дні. Якось пополудні їм довелося зупинитися: дядькові Габрієли стало зовсім кепсько. Він харкав кров'ю і вже не міг рухатись. Негр Фагундес перекинув його через плече, немов мішок, і ніс частину дороги. Старий задихався, і Габрієла не відходила від нього. Він помер підвечір, коли горлом пішла кров. Урубу[46] закружляли над його трупом. І ось Клементе побачив її сиротою, сумною, самотньою, безпомічною. Йому вперше здалося, що він зрозумів її: вона просто бідна дівчина, майже дівчинка, яку треба підтримати. Він підійшов до неї і довго говорив про свої плани. Йому багато доводилось чути про цей край какао, куди вони простують. Він знав людей, котрі вийшли із Сеари без жодного тостана, а десь за кілька років приїздили в гості з повними кишенями грошей. Так буде і з ним. Він хоче корчувати ліс, садити какао, мати власну землю, пристойно заробляти. Аби лиш Габрієла пішла з ним, а коли там з'явиться падре, вони одружаться. Вона похитала головою, вона вже не усміхалася зверхньо, а лише промовила: — На плантацію я не піду, Клементе. Ще багато померло в дорозі; тіла їхні залишилися на шляхах на поталу урубу. Каатинга закінчилася, почались родючі землі, пішли дощі. Габрієла, як і раніше, лягала з Клементе, як і раніше, стогнала, і сміялася, і плакала, припавши до його голих грудей. Клементе ставав все похмуріший. Він обіцяв їй золоті гори, а вона лише сміялася і заперечливо хитала головою. Якось вночі він грубо відштовхнув її од себе: — Ти мене не любиш! Раптово, невідомо звідки з'явившись, перед ним став негр Фагундес з рушницею в руках. Очі його палали недобрим вогнем. Габрієла сказала: — Не треба, Фагундесе. Вона вдарилась об корч, біля якого вони лежали. Фагундес нахилив голову і пішов. Габрієла засміялася, лють в серці Клементе росла. Він підійшов до неї, схопив її за руку, вона упала на кущ, подряпала обличчя: — Я ладен убити тебе, та й себе також… — Чому? — Ти не любиш мене. — Дурень ти… — Але ж, мій боже, що мені робити? — Все це не варте уваги… — сказала вона і притиснулась до нього. Зараз, в останній день мандрів, розгублений і пристрасно закоханий, він, зрештою, наважився: залишиться в Ільєусі, відмовиться від своїх планів — адже він прагне лише одного: бути поруч з Габрієлою. — Коли ти не хочеш іти на плантації, я спробую влаштуватися в Ільєусі. Щоправда, у мене немає ніякого фаху, я нічого не вмію, окрім роботи на землі. Вона раптом взяла його за руку, і він відчув себе щасливим переможцем. — Ні, Клементе, не залишайся. Навіщо? — Тобто як це навіщо? — Ти йшов сюди, щоб заробити грошей, купити плантацію, стати фазендейро. Це тобі до вподоби. Навіщо ж залишатися в Ільєусі і страждати від нестатків? — Щоб бачити тебе, щоб нам бути разом. — А раптом ми не зможемо бачитись? Ні, йди вже краще своєю дорогою, а я своєю. Колись, може, ми й зустрінемось. Ти станеш багатою людиною і не впізнаєш мене. — Вона говорила спокійно, немовби ночі, проведені разом, нічого не означали, немовби вони були просто знайомими. — Але ж, Габрієло… Він не знав, як їй заперечити, забув усі переконливі докази, усі образи, забув про свій намір побити її, аби вона знала, що з чоловіком жартувати не можна. Він ледве спромігся вимовити: — Ти не любиш мене… — Добре, що ми зустрілися, дорога видалась мені короткою. — Ти справді не хочеш, щоб я залишився? — Для чого? Щоб поневірятись в злиднях? Не варто. У тебе є своя мета, і ти мусиш її досягнути. — А яка твоя мета? — Я не хочу йти до лісу, не хочу працювати на плантаціях. Решта відома одному богові. Він замовк. Страждання й біль розривали груди, йому, як ніколи, хотілося вбити Габрієлу і порішити себе, перш ніж вони дістануться до міста. Вона усміхнулась: — Все це не варте уваги, Клементе.  

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Самотність Глорії

 

 

 

(що зітхає у своєму вікні)  



Відсталі й неосвічені, неспроможні збагнути законів нового часу, прогресу і цивілізації, ці люди вже не можуть стояти біля керма… (Із статті Доктора в «Діаріо де Ільєус»).  

Скарга Глорії

 

Пала вогонь в моєму серці,


Скажіть же, прошу вас, мені,
Кому згоріть на тім вогні?
Ні в чим відмови я не знаю —
Полковник все мені дає:
Найкращі в місті меблі маю,
Шовкові сукні в мене є.
Та що для мене сукні пишні,
Сатин, атлас і оксамит,
Коли десь щастя заблукалось
І не приходить ні на мить?
Мене рятує парасолька
Від сонця променів щочас,
А хто ж вогонь отой погасить,
Що в серці й досі не погас?

В крамницях кращих я купую


Все за полковника платню,
А де ж мені добути ліків
Проти сердечного вогню?

На Глорію, прислугу втіхи,


Усім поглянути кортить,
Коли б же люди тільки знали,
Як важко в світі цьому жить!
Багатому належу діду,
Мене за гроші він трима,
Та він бува зі мною рідко,
І мушу спати я сама.
В моїх очах завжди утома,
І губи спрага обпіка,
Невже ж мене не приголубить
Міцна коханого рука?
Того багаття не погасить
Тонке голландське полотно,
На зміну мук безмовний місяць
Все поглядає у вікно.
Так на постелі одинокій
Мене терзає чорна мла;
І ночі схожі між собою,—
Така ж сьогодні, як була.
Кому страждання оповісти?
Шукати в кого співчуття?
Хіба до місяця звернутись,
Що добре зна моє життя?
Мені б студента з ледь помітним
Пушком, де вусам ще рости,
Мені б солдата у мундирі
Зустріти б, господи, прости…

І хай вони хоча б краплину


Кохання в дар дали мені,
Потамували люту спрагу,
Погрілись на крутім вогні.
Своїх дверей не замикаю,—
Ну де ж ви, любі? Де ви? Де?
Всю ніч очей я не змикаю,
Аж поки сонечко зійде,
Я за кохання крапелину
Віддам усе, що тільки є,
Аби хоч раз вночі побачить,
Що ліжко не пусте моє!

Пала вогонь в моєму серці,


Скажіть, же, прошу вас, мені:
Кому згоріть на тім вогні?

 

Про спокусу у вікні




 

Будинок Глорії стояв на розі майдану, і опівдні вона мала звичай сидіти край вікна, виставляючи напоказ свій розкішний бюст, немовби пропонуючи себе перехожим. Це шокувало старих дів, які простували до церкви, і щодня в годину вечірньої молитви викликало одні й ті ж нарікання: — Ганьба! — Чоловіки стають грішниками поза власною волею. Варто їм лише поглянути… — І хлопчаки позбуваються невинності, коли бачать її. Сувора Доротея, у всьому чорному, як це заведено у старих дів, зашепотіла у святому гніві: — Полковник Коріолано міг би найняти для цієї дівки будинок і на околиці міста. А він посадив її перед очима найдостойніших людей міста. Просто перед носом у чоловіків… — Майже поряд з церквою. Це зневага до бога. Починаючи з п'ятої вечора чоловіки, що сиділи в переповненому барі, не відводили поглядів від Глорії, що сиділа біля вікна з протилежного боку майдану. Учитель Жозуе, пристебнувши синього в білу цяточку метелика і намастивши голову брильянтином, високий, прямий («Мов печальний, самотній евкаліпт», — писав він про себе в одній з поем), із замалими сухотними щоками, переходив майдан і простував тротуаром повз вікно Глорії, тримаючи в руках томик поезій. У віддаленому закутку майдану, облямований невеличким акуратним садом, в якому росли чайні троянди і білі лілеї, височів новий будинок з кущем жасмину край воріт; він належав полковнику Мелку Таваресу і був причиною довгих і жорстоких суперечок в «Папеларіа Модело». Дім було споруджено в модерному стилі — перший твір архітектора, виписаного з Ріо Мундіньйо Фалканом. Думки місцевої інтелігенції про його вартість розійшлися і суперечки точилися без кінця. Своїми чіткими і простими лініями він контрастував з неоковирними двоповерховими будівлями і приземкуватими особняками в колоніальному стилі. Доглядала квіти єдина донька Мелка, учениця монастирської школи Малвіна, за якою упадав Жозуе. Із замріяним виглядом ставала вона на коліна перед квітами і була гарніша від них самих. Щовечора, після навчання і традиційних бесід в «Папеларіа Модело», вчитель ішов прогулятися майданом; не менше двадцяти разів проходив він повз сад Малвіни; не менше двадцяти разів жалібно поглядав на дівчину з німим виразом кохання. Постійні відвідувачі бару Насіба спостерігали це щоденне паломництво, кидаючи в'їдливі дотепи: — А вчитель наполегливий… — Хоче завоювати незалежність і одержати плантацію какао, не обтяжуючи себе роботою по його посадці. — Рушив на покаяння… — мурмотіли старі діви, зустрінувши захеканого вчителя, що вже в котрий раз оббігав майдан. Вони симпатизували йому, співчували його гарячій пристрасті, яка залишалася без взаємності. — Та вона просто кривляка, удає з себе царицю. Чого вона ще прагне, чим для неї не пара цей інтелігентний, вихований молодик? — Але ж він бідний… — Шлюб з розрахунку не веде до щастя. Такий пристойний хлопець, такий вчений, навіть вірші пише… Підходячи до церкви, Жозуе притишував ходу і знімав капелюха, доземно уклоняючись старим дівам… — Такий вихований… Такий вишуканий… — А він, кажуть, слабує на груди… — Доктор Плініо казав, що з легенями в нього все гаразд. Просто він такого ніжного складу. — Кривляка вона, і все. Та й чого чекати від неї, коли має гарненьке обличчя і грошовитого батька? А юнак, бідолаха, так побивається… — І з пласких грудей старої діви виривається зітхання. Під доброзичливі зауваження старих дів і насмішки відвідувачів бару Жозуе наближався до вікна Глорії. Він ішов, щоб побачити чудову, крижану Малвіну. Заради неї він щовечора проробляв цей моціон з книгою поезій у руках. Та мимохідь його натхненний погляд зупинявся на розкішних, високих персах Глорії, що лежали на підвіконні, немов на блакитній таці. Від персів погляд Жозуе звертався до смаглявого обличчя з повними, пристрасними губами і променистих, закличних очей. Замріяний погляд Жозуе запалювався грішним, підлим бажанням, а його бліде обличчя рожевіло на якусь лише мить, бо минувши вікно, що зажило недоброї слави, він знову прибирав благочестивого вигляду, обличчя його ставало ще блідішим, а очі шукали Малвіну. Вчитель Жозуе в глибині душі також не схвалював злополучної ідеї багатого полковника Коріолано Рібейро поселити свою таку спокусливу і таку відверто доступну іншим коханку на майдані Сан-Себастьяна, де мешкали кращі сім'ї міста, та ще й поряд з будинком полковника Мелка Тавареса. Якби Глорія жила на якійсь іншій вулиці, подалі від саду Малвіни, він, можливо, в одну з темних ночей ризикнув би одержати те, що обіцяли закличні очі Глорії і її напіврозтулені губи. — Іч ти, як їсть хлопця очима!.. Старі діви в довгих, чорних, наглухо застебнених сукнях, з чорними хустками на плечах, здавалися нічними птахами, що сіли на паперть невеличкої церкви. Вони бачили, як, повертаючи голову, Глорія стежила за Жозуе в час його прогулянок перед будинком полковника Мелка. — Він порядний хлопець. Дивиться лише на Малвіну. — Я молитимусь святому Себастьяну, — сказала огрядна Кінкіна, — щоб Малвіна полюбила його. Я поставлю святому якнайбільшу свічку. — І я… — додала худорлява Флорзінья, у всьому солідарна з сестрою. Зітхання Глорії, що сиділа край вікна, нагадували стогін. Сум, печаль, гнів чулися у цих зітханнях, що линули над майданом. Її переповнював гнів до чоловіків взагалі. Всі вони були боягузами і лицемірами. Коли в години пообідньої спеки майдан порожнів і вікна будинків зачинялися, чоловіки, проходячи повз відчинене вікно Глорії, усміхалися до неї, благали її поглядом і вітали з неприхованим хвилюванням. Але коли на майдані з'являлася бодай одна-однісінька стара діва або коли чоловік йшов не сам, він одразу відвертався, вперто дивився в протилежний бік, немовби йому було противно бачити Глорію з її розкішним бюстом, що рвався на волю з-під вишитої батистової кофтини. Вони вдавали з себе ображених, невинних хлопчиків, навіть тоді, коли, не пізніше як учора, говорили їй на самоті різні люб'язності. Глорія з насолодою розчинила б вікно так, щоб ударити кого-небудь з них по обличчю, але, на жаль, вона не могла цього зробити хоча б тому, що іскра бажання, яка тліла в очах чоловіків, була єдиною розрадою її самотності. Ця іскра все одно не могла втамувати її спраги, її голоду. Але коли б Глорія когось ударила рамою, то не змогла б у подальшому розраховувати навіть на крадькома вимовлені слова, такі бажані для неї. В Ільєусі не було одруженої жінки (а в Ільєусі всі заміжні жінки жили строго, нікуди не ходили і займалися лише господарством), яку б так надійно охороняли і яка була б такою неприступною, як ця полюбовниця. З полковником Коріолано жартувати не було охочих. Його так боялися, що з бідною Глорією не наважувались навіть вітатися. Лише Жозуе був трохи сміливішим. Щовечора його погляд спалахував, коли він ішов повз вікна Глорії, і романтично згасав перед ворітьми Малвіни. Глорія знала про пристрасть вчителя і також почувала неприязнь до дівчини, що була байдужою до такого кохання. Вона називала її нудотною дурепою. Знаючи про пристрасть Жозуе, Глорія все одно не переставала усміхатися тією ж закличною і обіцяючою усмішкою і була йому вдячною, оскільки він ніколи, навіть у тих випадках, коли Малвіна була біля воріт під квітучим кущем жасмину, не відвертався від неї, Глорії. Ех, якби він був хоробріший і штовхнув уночі вхідні двері, які Глорія залишала незамкненими… Хто знає?.. А раптом… От тоді вона б примусила його забути горду дівчину. Але Жозуе не наважувався штовхнути масивні вхідні двері. Та й інші теж не осмілювались. Чоловіки боялися гострих язиків старих дів, пліток і скандалів, а найбільш — полковника Коріолано Рібейро. Адже всі знали історію Жуки і Шікіньї. Того дня Жозуе прийшов трохи раніше, в години сієсти, коли майдан вже спорожнів. Відвідувачів у барі залишилося обмаль, там сиділо лише кілька комівояжерів і Доктор з Капітаном, що грали в шашки. Енох, вирішивши відсвяткувати одержання коледжем офіційного статусу, відпустив після сніданку всіх учнів додому. Учитель відвідав невільничий базар, де спостерігав за прибуттям чималої групи біженців-переселенців, погомонів у клубі «Папеларіа Модело», а тепер пив коктейль у барі, перемовляючись з Насібом. — Безліч біженців. Посуха знищує сертан. — А жінки між ними є? — поцікавився Насіб. Жозуе зажадав довідатися про причину такої зацікавленості: — Вам що, не вистачає жінок? — Ви жартуєте, а моя куховарка поїхала, і я шукаю іншої. Інколи серед цих біженок трапляються варті уваги… — Там є кілька жінок, але вигляд у них жахливий. Одягнені в лахміття, брудні і наче зачумлені… — Пізніше піду туди, може, щось підшукаю… Малвіна не з'являлася у воротях, і Жозуе починав помітно нервувати. Насіб повідомив: — Дівчинка зараз на набережній. Вона нещодавно попрямувала з подругами саме туди.. Жозуе миттю розрахувався і встав з-за столика. Насіб довго ще стояв на порозі бару, спостерігаючи його швидкі кроки — мабуть, таки добре почувати себе закоханим. Мабуть, коли дівчина не зважає на тебе, вона стає ще бажанішою. Рано чи пізно таке кохання все одно має завершитися шлюбом. Глорія з'явилася у вікні, очі Насіба спалахнули. Якщо тільки полковник її колись покине, всі ільєуські чоловіки кинуться полювати на неї. Але й тоді йому, Насібові, не володіти нею, заможні полковники цього не дозволять. Таці із солодощами і закусками нарешті принесли, любителі аперитивів тепер не ремствуватимуть. Проте не може ж він платити такі шалені гроші сестрам Дос Рейс. Як тільки надвечір зміліє потік відвідувачів, він неодмінно сходить подивитися на переселенців. Хто знає, а може там йому поталанить знайти куховарку? Раптом пообідня тиша була порушена шумом і криком. Капітан, не зробивши ходу, закам'янів із шашкою в руці, Насіб ступив крок до виходу. Гамір наростав. Негреня Туїска, що продавало солодощі сестер Дос Рейс, примчало з набережної, тримаючи тацю на голові. Воно щось гукнуло, але ніхто нічого не второпав. Капітан і Доктор зацікавлено озирнулися, відвідувачі повставали з місць. Насіб побачив Жозуе і з ним ще кількох людей, що поспішали до набережної. Нарешті йому вдалося розібрати слова негреняти Туїски: — Полковник Жезуїньйо убив дону Сіньязінью і лікаря Осмундо! Скільки там крові!.. Капітан відштовхнув столик з шахівницею і вибіг з бару. Доктор кинувся за ним. Після миттєвого вагання Насіб і собі поспішив слідом. Про жорстокий закон


Звістка про вбивство поширилась по місту з блискавичною швидкістю. На пагорбі Уньан і на пагорбі Конкіста, у фешенебельних віллах на узбережжі і в халупах Острова Змій, в Понталі і в Мальядо, в пристойних будинках і в будинках розпусти — скрізь обговорювалась ця жахлива пригода. До того ж був базарний день, і до міста наїхало чимало люду з провінції — з висілків і з плантацій, всі хотіли щось продати і щось придбати. В крамницях, в бакалійних лавках, в аптеках, у лікарських кабінетах, у конторах адвокатів і в конторах по експорту какао, в соборі святого Жорже і в церкві святого Себастьяна тільки й мови було, що про вбивство. Особливо багато гомоніли про це в барах, де, як тільки стало відомо про цю пригоду, одразу зібралося безліч люду. Не був винятком і «Везувій», що знаходився неподалік від трагічного місця. Біля будинку дантиста — невеличкого бунгало на набережній — юрмились цікаві. Поліцейський, що стояв біля дверей, давав пояснення. Люди оточили розгублену і перелякану покоївку і випитували подробиці. Дівчата з монастирської школи, охоплені якимось хворобливим екстазом, ходили по набережній групками, перемовляючись пошепки про подію. Вчитель Жозуе скористався з нагоди, щоб підійти до Малвіни, він нагадав дівчатам про долю уславлених коханців: Ромео і Джульєтти, Елоїзи і Абелара[47], Дірсеу і Марілії[48]. Потім всі, хто був біля будиночка дантиста, опинилися в барі Насіба, столики було зайнято, розпалювались суперечки. Всі одностайно виправдовували фазендейро, і не почулося жодного голосу — навіть на церковній паперті — на захист бідної чарівної Сіньязіньї. Полковник Жезуїньйо знову підтвердив славу сильної, рішучої, хороброї і чесної людини, що він, між іншим, не раз доводив ще в часи боротьби за землю. Подейкували небезпідставно, мабуть, що чимало хрестів на цвинтарі і обабіч шляхів з'явилося завдяки його жагунсо, слава про яких живе ще й до сьогодні. Полковник не лише вдавався до послуг жагунсо, а й командував ними особисто в таких славнозвісних баталіях, як сутичка з людьми покійного майора Фортунато Перейри на перехресті Боа Морте і на небезпечних дорогах Феррадаса. Полковник Жезуїньйо був людиною вольовою і хороброю. Жезуїньйо Мендонса, що походив з відомої в Алагоасі родини, прибув до Ільєуса ще зовсім юнаком. Боротьба за землю була тут саме в розпалі. Він корчував сельву і садив плантації, зі зброєю в руках виборював своє право на землю, його володіння поступово розширювались, його ім'я вимовлялося із все більшою повагою. Він одружився з Сіньязіньєю Гуедес, красунею зі старовинної ільєуської родини, котра отримала в спадщину після смерті рідних какаові гаї в районі Олівенси. Сіньязінья була майже на двадцять років молодшою від чоловіка, любила гарно одягнутися, охоче брала на себе організацію церковних свят на честь святого Себастьяна і доводилась, окрім всього, ще й далекою ріднею Доктору. Вона місяцями жила на фазенді і ніколи за всі роки подружнього життя не дала численним міським пліткарям жодного приводу для лихослів'я. І ось, як грім з ясного неба, в тихий час сієсти полковник Жезуїньйо Мендонса розрядив свій револьвер в дружину й коханця, схвилювавши все місто, немовби знову на мить відтіснивши його в призабуту епоху кровопролить. Навіть Насіб забув про те, що йому слід шукати куховарку. Капітан і Доктор облишили свої політичні справи, а полковник Раміро Бастос перестав думати, нарешті, про Мундіньйо Фалкана. Звістка поширилась блискавично, і повага та захоплення, яких раніше теж не бракувало дещо сухуватому, похмурому фазендейро, тепер зросли ще більше. Бо так уже велося в Ільєусі: образа, завдана обдуреному чоловікові, могла бути змита лише кров'ю. Так уже велося… В районі, де нещодавно час від часу виникали збройні сутички, де дороги для караванів ослів і навіть вантажних машин прокладалися просіками, що їх прорубували жагунсо і помічали хрестами — згадками про вбитих, людське життя розцінювалося дешево, і не було іншої кари для дружини-зрадниці, аніж її смерть разом з коханцем. Початок цього закону простежувався десь на зорі ери какао, його ніде не було зафіксовано на гербових паперах, не занесено до кодексу, але, попри все, він був дійовішим з усіх законів; і суд присяжних, який збирався з метою вирішення долі вбивці, щоразу одноголосно схвалював цю традицію, знаходячи способи обминути закон, який передбачав засудження вбивці ближніх. Незважаючи на конкуренцію трьох місцевих кінотеатрів, що виникла недавно, розваг і танцювальних вечорів у клубі «Прогрес», футбольних матчів по неділях і лекцій літераторів з Баїйї, навіть з Ріо, що не минали Ільєуса, аби поживитися кількома рейсами в цьому некультурному, багатому краї, засідання суду присяжних, котрі збиралися двічі на рік, до цього часу лишалися найпопулярнішими, найцікавішими розвагами в місті. В Ільєусі було кілька відомих адвокатів, таких як Езекієл Прадо, Маурісіо Каїрес і лютий Жоан Пейшото з лунким басом. Це були визнані промовці, видатні ритори, що примушували публіку тремтіти і плакати. Маурісіо Каїрес, палкий прихильник церкви і її служителів, голова братства св. Жорже, зажив слави як майстер цитування біблії. Перш ніж поступити на факультет права, він вчився в семінарії, а тому нерідко вживав у своїй мові латинь, і дехто вважав його не менш ерудованим, аніж Доктор. В суді ораторські дуелі тривали годинами, у відповідь на репліку одразу лунала інша; засідання, що були найзнаменнішими явищами в культурному житті Ільєуса, тривали інколи до ранку. Мешканці Ільєуса билися об заклад під чималі суми грошей — виправдають чи засудять винного? Вони любили азартні ігри і тому користувались найменшим приводом, щоб посперечатися. Часом, тепер уже рідше, після ухвали суду присяжних виникала перестрілка, яка закінчувалася новим убивством. Полковника Педро Брандана, наприклад, було вбито на сходах префектури після того, як суд присяжних виправдав його: син Шіко Мартінса, по-звірячому вбитого полковником і його жагунсо, здійснив акт правосуддя своїми власними руками. Проте ніхто не бився об заклад, коли суд присяжних збирався з метою винесення ухвали в справі убивства невірної дружини: всі знали, що виправдання ображеного чоловіка буде єдино справедливим рішенням, і в суд ішли з єдиною метою — послухати промови прокурора та адвоката, довідатись про пікантні подробиці. Що ж стосувалось нудної судової процедури і пустопорожньої балаканини законників, то це нікого не цікавило. Вбивцю зрадливої жінки ще жодного разу не було засуджено, адже це суперечило законам краю — ошуканий чоловік лише кров'ю може змити свою ганьбу. Вбивство Сіньязіньї і дантиста викликало жваві коментарі, воно обговорювалося всюди. Висловлювались різноманітні версії, наводились суперечливі подробиці, але всі сходилися на одному: полковник заслуговує виправдання, а його мужній вчинок — схвалення.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка