Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка7/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22
Про чорні панчохи


В базарні дні відвідувачів у барі «Везувій» бувало більше, аніж завжди, але в день убивства їх було особливо багато, причому всі вони були по-святковому збуджені. Окрім постійних клієнтів, любителів аперитиву, і провінціалів, що приїхали на базар, прийшло чимало людей, котрі бажали узнати і обговорити різні новини. Спершу вони ішли на набережну поглянути на будинок дантиста, а потім осідали в барі. — Хто б міг подумати! Адже вона прямо-таки не виходила з церкви… Насіб, який сам бігав од столика до столика, підганяв своїх помічників і на око прикидав виторг. Такий би злочин та щодня, і він незабаром купив би омріяну плантацію какао! Мундіньйо Фалкан, що призначив зустріч з Кловісом Костою в барі «Везувій», одразу потрапив у вир бурхливих дебатів. Він байдужо всміхався, заклопотаний своїми політичними проектами, які вже заполонили його цілком. Таким уже був Мундіньйо Фалкан: коли він щось задумував, то не заспокоювався до того часу, доки не виконував свого задуму. Але Доктора і Капітана зараз, здавалося, не цікавило нічого, крім убивства, немовби вранці між ними не було ніякої розмови. Мундіньйо обмежився тим, що висловив співчуття в зв'язку зі смертю дантиста, його сусіди і одного з небагатьох компаньйонів по морському купанню, яке вважалося на той час в Ільєусі мало не скандальною справою. Запальний, темпераментний Доктор почував себе в цих тривожних обставинах чудово. Історію Сіньязіньї він використав як привід для того, щоб оживити в пам'яті образ Офенізії, коханої імператора. — Дона Сіньязінья була, до речі, далекою родичкою Авілів, а це рід романтичних жінок. Вона, мабуть, успадкувала гірку долю першої з них. — А що це за Офенізія? Хто вона така? — зацікавився крамар з Ріо-до-Брасо, який приїхав в Ільєус на базар і бажав тепер привезти в своє містечко найбільше подробиць про вбивство. — Моя прародичка, вона володіла згубною красою і надихала поета Теодоро де Кастро, а також навіяла пристрасну любов дону Педро II. Офенізія померла з горя тому, що не змогла вирушити разом з ним… — Куди? — Гм, куди… — втрутився Жоан Фулженсіо. — В ліжко, куди ж іще… Але Доктор серйозно вів далі: — До двору. Вона ладна була стати його коханкою, і братові довелося замкнути її під сім замків. Брат — полковник Луїс Антоніо д'Авіла — брав участь у війні з Парагваєм. А Офенізія померла з горя. В жилах дони Сіньязіньї текла кров Офенізії, кров роду Авілів, над яким нависло прокляття. З'явився заспаний Ньо-Гало і голосно повідомив новину: — Жезуїньйо одержав анонімного листа. — Хто б його міг написати? Всі мовчки заглибились у роздуми. Мундіньйо, скориставшись з цього, тихо запитав Капітана: — Ну, а як Кловіс Коста? Ви з ним розмовляли? — Він не мав часу, писав про вбивство. Тому й затримався вихід газети. Ми домовились про зустріч у нього дома ввечері… — Тоді мені пора… — Так швидко? Хіба вас не цікавлять подальші подробиці? — Я не тутешній, мій любий… — розсміявся експортер. Така байдужість до гострої і цікавої новини викликала загальне здивування. Мундіньйо перетнув майдан і зустрівся з групою учениць монастирської школи, яких супроводжував вчитель Жозуе. При появі експортера очі Малвіни запалали, вона усміхнулася і обсмикнула сукню. Жозуе, щасливий з того, що нарешті опинився в товаристві Малвіни, привітав ще раз Мундіньйо з тим, що коледж одержав офіційний статус: — Тепер Ільєус зобов'язаний вам і цим доброчинством… — Та що ви, облиште! Все це було так просто… — Мундіньйо скидався на принца, що великодушно жалував дворянські титули, гроші, милості. — А що ви думаєте, сеньйоре, про вбивство? — запитала Ірасема, запальна шатенка, про яку вже гомоніли, що вона надто довго кокетує зі своїми залицяльниками біля воріт будинку. Малвіна подалась вперед, щоб почути відповідь Мундіньйо. Той розвів руками: — Завжди стає сумно, коли довідуєшся про смерть красивої жінки. Особливо про таку жахливу смерть. Красиву жінку слід шанувати, як ікону. — Але ж вона зраджувала чоловікові,— обурилась Селестіна, ще зовсім юна дівчина, але вже з переконаннями старої діви. — Якщо вибирати між любов'ю і смертю, — я віддаю перевагу любові… — Ви також пишете вірші? — усміхнулася Малвіна. — Я? Ні, сеньйорито, мені бракує поетичного хисту. Ось наш учитель — поет. — А мені здалося… Ваші слова так нагадували вірші… — Чудові слова, — підтримав її Жозуе. Мундіньйо вперше звернув увагу на Малвіну. Гарна дівчина. Вона не відводила від нього очей, глибоких і таємничих. — Ви так кажете тому, що ви самотній, — багатозначно зауважила Селестіна. — А ви, сеньйорито, хіба не самотні? Всі розсміялися, Мундіньйо попрощався. Малвіна провела його замріяним поглядом. Ірасема кинула майже з викликом: — Ох, цей уже сеньйор Мундіньйо… — І, дивлячись, як експортер віддаляється в напрямку домівки, додала: — А він гарний… Арі Санто, що друкувався під псевдонімом Аріосто у відділі хроніки «Діаріо де Ільєус», службовець експортної фірми і голова товариства імені Руя Барбози, нахилився над столиком у барі і зашепотів: — Вона була гола-голісінька… — Зовсім? — Невже зовсім? — тоном ласуна перепитав Капітан. — Як мати народила… На ній були лише чорні панчохи. — Чорні? — Ньо-Гало був здивований. — Чорні панчохи! — Капітан прицмокнув язиком. — Це розпуста… — осудливо сказав Маурісіо Каїрес. — А це, мабуть, красиво. — Араб Насіб, що стояв поруч, уявив собі роздягнену дону Сіньязінью в чорних панчохах і зітхнув. Подробиці вбивства стали відомими пізніше з протоколів суду. Поза всяким сумнівом, обдарований дантист, Осмундо Піментел був столичним молодиком — він народився і виховувався в Баїйї; звідти, одержавши диплом, приїхав до Ільєуса кілька місяців тому. Його, як і багатьох інших, приваблювала слава багатого, квітучого краю. Влаштувався він добре. Найняв бунгало на набережній і обладнав у ньому зубний кабінет в кімнаті, що виходила вікнами на вулицю. Перехожі, таким чином, мали змогу бачити через широке вікно з десятої до дванадцятої години ранку і з третьої до шостої дня новеньке крісло японського виробництва, облямоване блискучим металом, а поряд з кріслом — елегантного дантиста в сніжно-білому халаті, заклопотаного своїм пацієнтом. Батько дав Осмундо гроші для обладнання кабінету, а також переказував першої пори гроші на витрати — він був у Баїйї відомим торговцем, мав крамницю на вулиці Чілі. Зубний кабінет було влаштовано в першій кімнаті, фазендейро ж знайшов дружину в спальні, на ній, як розповідав Арі і як підтверджували судові протоколи, були тільки «розпусні чорні панчохи». Що ж стосується Осмундо Піментела, то він був босий, без шкарпеток і взагалі без жодного іншого одягу, котрий прикривав би його горду, торжествуючу молодість. Фазендейро несхибною рукою вистрілив двічі в кожного з коханців. Стріляв він на диво влучно, натренувавшись у цій справі в перестрілках на нічних тривожних дорогах. Бар був переповнений, Насіб хитався від утоми. Шіко Молеза і Біко Фіно бігали від столика до столика, обслуговуючи відвідувачів, і намагалися довідатися з розмов ще про якусь подробицю убивства. Негреня Туїска помагало їм, але було заклопотане: хто тепер оплатить йому тижневий рахунок за солодощі для дантиста, якому Туїска щоденно носив додому пиріг з кукурудзи і солодкої маніоки, а також маніоковий кускус? Інколи, окидаючи поглядом переповнене приміщення і бачачи, що солодощі і закуски з таці, присланої сестрами Дос Рейс, уже зникли, Насіб згадував недобрим словом стару Філомену. Треба ж було їй поїхати, залишивши його без куховарки саме в такий день, коли відбулося стільки подій! Переходячи від столика до столика, Насіб втручався в розмови, випивав з друзями, та все одно не міг з повним задоволенням обговорювати подробиці трагедії так, як йому цього хотілося і як, напевно, і було б, коли б не ця турбота про нову куховарку. Історії, подібні до цієї, де є все: і заборонене кохання, і смертельна помста, і такі соковиті деталі, як чорні панчохи, — трапляються не щодня. А він, немов навмисно, мусить незабаром рушати на пошуки куховарки серед біженців, що прибули на невільничий базар. Шіко Молеза, непоправний ледацюга, розносячи пляшки і келихи, час від часу зупинявся послухати, що говорять. Насіб підганяв його: — Давай, давай жвавіше… Шіко зупинявся біля столиків, адже йому кортіло довідатись про новини, узнати більше про чорні панчохи. — Найтонші, мій любий, закордонні…— Арі Сантос повідомляв нові дані.— Таких в Ільєусі годі й шукати… — Звичайно, він їх виписав із Баїйї. З батьківської крамниці. — Оце так! — Полковник Мануел дас Онсас аж рота роззявив од здивування. — Чого тільки не трапляється на цьому світі… — Коли увійшов Жезуїньйо, вони обіймали один одного і нічого не чули. — А покоївка ж закричала, коли побачила Жезуїньйо… — В такі хвилини нічого не чуєш… — сказав Капітан. — Полковник молодчага, вчинив правосуддя… Маурісіо, здавалось, уже готував промову для суду: — Він зробив те, що зробив би кожний з нас за подібних обставин. Він вчинив, як порядна людина: не задля того він народився, щоб жити рогоносцем. Є лише один засіб позбутися рогів — він і скористався з нього. Бесіда стала загальною, відвідувачі, що сиділи за різними столиками, гучно перемовлялися, але жоден голос в цій крикливій асамблеї, де зібралися відомі люди міста, не став на захист раптово розквітлого почуття Сіньязіньї, її бажань, які спали тридцять п'ять років і раптом, розбуджені вкрадливими словами дантиста, перетворилися в нестримну пристрасть. Її навіяли і ці вкрадливі слова, і хвилястий чуб, і проникаючі в душу сумні очі, схожі на очі пронизаного стрілами святого Себастьяна в головному вівтарі невеличкої церкви неподалік від бару. Арі Сантос, що бував разом з дантистом на літературних зібраннях товариства Руя Барбози, де для обраної аудитори недільними ранками декламувалися поезії, розповідав, як все починалося. Спершу Сіньязінья помітила і повірила, що Осмундо схожий на святого Себастьяна, якому вона молилася, казала, що в дантиста такі ж очі. — А все це тому, що вона занадто часто відвідувала церкву… — зауважив Ньо-Гало, переконаний безбожник. — Так, таки так… — погодився полковник Рібейріньо. — Заміжня жінка і кроку не може ступити без падре… Йому треба було запломбувати ще три зуба, тому він з таким сумом пригадував приємний голос дантиста під шум японської бормашини, його приповідки і образні порівняння, схожі на вірші… — В ньому пульсувала поетична жилка, — промовив Доктор. — Якось він продекламував мені кілька чудових сонетів. Блискучі рими, достойні Олаво Білака[49]. Такий не схожий на суворого і похмурого чоловіка, старшого від Сіньязіньї десь років на двадцять, дантист був молодший від неї на дванадцять років! А ці благальні очі святого Себастьяна?.. Боже ти мій! Яка б жінка не піддалась спокусі, а особливо жінка в розквіті сил, та ще й при старому чоловікові, котрий більшість часу проводить на плантації; котрому вона вже набридла, і він бігає слідом за всіма молоденькими мулатками на фазенді; при чоловікові черствому, грубому в поводженні, а особливо, коли в цієї жінки немає дітей, про яких би вона мала піклуватися! Ну як їй було вистояти? — Не захищайте ви цю безсоромницю, любий сеньйоре Арі Сантос… — перебив його Маурісіо Каїрес. — Цнотлива жінка — це неприступна фортеця. — Кров… — похмуро мовив Доктор, немовби на нього ліг тягар вічного прокляття. — Кров роду Авілів, кров Офенізії… — І ви вважаєте, що виною всьому спадковість… Порівнюєте платонічне кохання, яке не пішло далі поглядів і не мало жодних наслідків, з цією брудною оргією. Порівнюєте невинну, благородну дівчину з цією розпусницею, а нашого мудрого, добропорядного імператора з цим розпутним дантистом… — Я не порівнюю. Я лише нагадую про спадковість, про кров моїх предків… — І я нікого не захищаю, — поспішив поправитись Арі,— я лише розповідаю. — Сіньязінья перестала цікавитись церковними святами. Вона почала відвідувати танцювальні вечори в клубі «Прогрес»… — Ось вам приклад занепаду моралі…— докинув Маурісіо. — …і продовжувала лікування, але вже без бормашини і не в блискучому металевому кріслі, а в ліжку. Юний Шіко Молеза, зупинившись з пляшкою і склянкою в руках, жадібно вбирав подробиці, вилупивши очі і роззявивши рота в дурній посмішці. Арі Сантос завершив свою промову фразою, яка видалась йому лапідарною: — Ось як доля обернула чесну, богобоязну і скромну жінку в героїню трагедії… — Героїню? Ви мені своєю літературщиною баки не забивайте. Не виправдовуйте цю грішницю, в противному випадку куди ми тоді прийдемо? — Маурісіо погрозливо простягнув руку. — Все це — наслідок розкладу моралі, який в нашому місті набуває загрозливого розмаху: бали, танцюльки, нескінченні вечірки, флірт у темряві кінозалів. Кіно вчить, як обдурювати чоловіків, і теж призводить до падіння моралі. — Не звалюйте провину на кіно і на бали, сеньйоре. Жінки зраджували чоловікам ще задовго до кіно і до балів. Започаткувала цю справу Єва зі змієм… — засміявся Жоан Фулженсіо. Капітан його підтримав. Адвокат перебільшує небезпеку. Він, Капітан, також не виправдовує заміжньої жінки, що забуває свій обов'язок. Але це не означає, що слід закрити клуб «Прогрес» і всі кінотеатри… Чому він не звинувачує чоловіків, які не приділяють достатньої уваги жінкам, поводяться з ними, немов із служницями, і дарують коштовності, сукні, предмети розкошів дівчатам легкої поведінки, цим мулаткам, яких вони утримують і для яких наймають будинки? Хоча б розкішний особняк Глорії на майдані. Глорія одягається ліпше будь-якої сеньйори, а чи витрачає полковник Коріолано стільки ж на свою дружину? — Його дружина така сама стара потерть, як і він… — Мова не про неї, а про те, що в нас діється взагалі. Так я кажу чи ні? — Заміжня жінка мусить сидіти вдома, виховувати дітей, піклуватися про чоловіка і родину… — А дівчатка для того, щоб просаджувати гроші? — Я не вважаю, що дантист так уже й завинив. Зрештою… — Жоан Фулженсіо втрутився в суперечку: необдумані слова Капітана можуть бути невірно витлумачені присутніми фазендейро. Дантист був одинак, молодий, серце його було вільним. Не його вина в тому, що жінка вважала його схожим на святого Себастьяна. Він не був католиком, разом з Діо-Женесом вони уособлювали єдиних протестантів міста. — Він не був навіть католиком, сеньйоре Маурісіо. — Але чому він не подумав, перш ніж зблизитись із заміжньою жінкою, про незаплямовану честь її чоловіка? — запитав адвокат. — Жінка — це спокуса, це диявол; через неї ми всі втрачаємо глузд. — І ви гадаєте, що вона сама, ні сіло ні впало, кидається до нього в обійми? А він, бідолаха, жодного кроку не робить в цьому напрямку? Присутніх зацікавила суперечка між двома шановними інтелігентами — адвокатом і Жоаном Фулженсіо, один з яких тримався суворо і агресивно, виступаючи неухильним захисником моралі, а другий добродушно усміхався, любив пожартувати і поіронізувати так, що важко було збагнути, чи він жартує, чи говорить серйозно. Насіб любив такі суперечки. До того ж тут були присутні і могли взяти участь в дискусії Доктор, Капітан, Ньо-Гало, Арі Сантос… Жоан Фулженсіо не вважав, що Сіньязінья сама кинулась в обійми дантиста. Мабуть, той був люб'язний з нею, цілком можливо. Але, запитував він, хіба це не є прямим обов'язком справжнього лікаря-дантиста, який мусить бути ввічливим з пацієнтами, переляканими його інструментами, бормашиною і цим страшним кріслом? Осмундо був чудовим зубним лікарем, одним з кращих в Ільєусі, хто може з цим не погодитись? Але хто може не погодитись також з тим, що зубних лікарів всі бояться?.. Тому дивними є спроби осудити лікаря за його люб'язність, завдяки якій він намагався створити відповідні обставини для лікування, розвіяти страх, викликати у пацієнта почуття довір'я. — Обов'язок дантиста — лікувати зуби, мій друже, а не читати вірші вродливим пацієнткам. Я не раз казав уже і повторюю знову, що аморальність, властива великим містам, загрожує прижитися і в нас. Ільєуське суспільство просякає отрутою, чи, правдивіше, брудом розкладу… — Цей прогрес, Докторе… — Цей прогрес я називаю аморальністю… — Він окинув бар розлюченим поглядом. Шіко Молеза навіть здригнувся. Почувся гугнявий голос Ньо-Гало: — Про яку мораль тут ідеться? Про бали, кіно?.. Але ж я живу в Ільєусі понад двадцять років, і завжди були в нас кабаре, пияцтво, азартні ігри, жінки легкої поведінки… Все це з'явилося не сьогодні. Це було завжди. — Але відвідували кабаре, пиячили і грали в азартні ігри чоловіки. Я не можу сказати, що схвалюю їхню поведінку, але вона не так розкладає сім'ю, як клуби, куди молоденькі дівчата і жінки ходять танцювати, забуваючи про сімейні обов'язки. Кіно — це школа розпусти… Тоді Капітан висунув друге питання: як міг чоловік — і це також справа честі — зігнорувати вродливу жінку, коли ця жінка вважала його схожим на святого і, зачарована його словами, сп'яніла від аромату його чорних кучерів, кинулась до нього в обійми, бо, вилікувавши їй зуби, він навіки поранив її серце? У чоловіка теж є чоловіча честь. На думку Капітана, дантист сам був жертвою; він швидше заслуговує на співчуття, а не на осуд. — Цікаво, що б зробили ви, сеньйоре Маурісіо, коли б дона Сіньязінья, прекрасна дона Сіньязінья, в самих лише чорних панчохах, впала у ваші обійми? Кинулись би кликати на допомогу? Дехто із слухачів — араб Насіб, полковник Рібейріньйо, навіть сивоволосий полковник Мануел дас Онсас — подумали над поставленим запитанням і вирішили, що відповісти на нього неможливо. Всі вони знали дону Сіньязінью, не раз бачили, як вона із зосередженим і серйозним виглядом в наглухо застебненій сукні переходить майдан, прямуючи до церкви… Шіко Молеза, забувши про те, що йому слід обслуговувати відвідувачів, зітхнув, уявивши собі роздягнену Сіньязінью, що кидається до нього в обійми. Та в цю мить на нього напосівся Насіб: — Ану, ворушись, хлопче. Це що ще за витівки?! Сеньйор Маурісіо уже почував себе зовсім на суді присяжних. — Vade retro![50] Дантист, щоправда, не був тим невинним молодиком, яким його описав Капітан (він мало не назвав його «шановний колега»). Але, щоб відповісти Маурісіо, Капітан вдався до біблії, цієї книги книг, і згадав для порівняння Йосифа… — Який Йосиф? — Той, якого спокушала дружина фараона… — Ну, цей тип був, очевидно, неповноцінним… — розсміявся Ньо-Гало. Маурісіо спопелив його поглядом. — Такі жарти тут недоречні. Він зовсім не був невинним ягнятком, цей Осмундо. Можливо, він був непоганим дантистом, але, поза всяким сумнівом, становив небезпеку для ільєуських родин… І він накинувся на Осмундо так, неначе справа відбувалася в суді і він стояв перед суддею та присяжними: правда, що Осмундо умів бути чемним, зі смаком одягався, але до чого ця елегантність у місті, де фазендейро ходять в бриджах і високих чоботях? Чи не є вона свідченням занепаду моралі і її розкладу? Вже невдовзі після прибуття його до міста виявилося, що він прекрасно танцює аргентинське танго. А все цей клуб, куди по суботах і по неділях приходять стрибати дівчата, юнаки і заміжні жінки… Цей самий клуб «Прогрес», який краще було б назвати «Клубом розпусти»… Адже там всі гублять залишки сорому і скромності. Цей метелик Осмундо закохав у себе за вісім місяців перебування в Ільєусі біля півдесятка найвродливіших дівчат, перелітаючи знічев'я від однієї до іншої. Проте дівчата на виданні його не цікавили, він хотів володіти заміжньою жінкою, щоб харчуватися на дурняка з-за чужого столу. Осмундо — один з тих лобуряк, що вряди-годи починають з'являтися на вулицях Ільєуса. Він одкашлявся і схилив голову, немовби дякуючи за аплодисменти, які часто лунають в суді, незважаючи на категоричні заборони судді. Але в барі також зааплодували. — Гарно сказано… — схвалив фазендейро Мануел дас Онсас. — Які можуть бути сумніви, — підтримав його Рібейріньйо. — Жезуїньйо подав добрий приклад, саме так і слід було вчинити. — Не заперечую, — сказав Капітан. — Але ж по суті ви, сеньйоре Маурісіо, і чимало інших висловлюєтесь проти прогресу? — З якого це часу прогрес ототожнюється з аморальністю? — Ви проти прогресу, і не кажіть мені про аморальність в місті, де безліч кабаре і повій, де кожна заможна людина може мати утриманку. Ви проти кіно, клубів, навіть проти родинних вечірок. Ви домагаєтесь, аби ваші дружини не потикали носа за кухонний поріг… — Домашнє вогнище — цитадель добропорядної жінки. — Що стосується мене, то я не проти клубів, — виголосив полковник Мануел дас Онсас. — Я навіть люблю відвідати кіно, посміятись, коли показують веселий фільм. Правда, човгати ногами — це вже даруйте: літа не ті. Та це одна справа, і зовсім інша — вважати, що заміжня жінка має право обдурювати чоловіка. — А хто про це говорить? Хто міг би погодитися з цим? Навіть Капітан, людина бувала в бувальцях, колишній мешканець Ріо, що засуджував чимало звичаїв Ільєуса, навіть він не набрався мужності виступити проти жорстокого закону. Настільки суворого і невідворотного, до бідолашний Фелісміно, лікар, який прибув до Ільєуса кілька років тому з метою відкрити клініку, не зміг тут працювати і, довідавшись про інтимну близькість між своєю дружиною Ритою та агрономом Раулом Лімою, вигнав її до коханця. Він, правда, був щасливий з нагоди позбутися нелюбої дружини, з якою обвінчався невідомо чому. Він ніколи ще не був такий радий, як того дня, коли дізнався про зраду: агрономові, який не вгадав його намірів, довелося напівголому бігти вулицями Ільєуса. Фелісміно вирішив, що немає кращої помсти, найвитонченішої і найстрашнішої, аніж перекласти на плечі коханця віроломність Рити, її пристрасть до розкошів, її нестерпний характер. На жаль, мешканці Ільєуса не володіли розвинутим почуттям гумору, ніхто лікаря не зрозумів: його прийняли за циніка, боягуза і аморальну людину; клієнтура, яку він уже мав, відмовилась від його послуг, дехто навіть перестав подавати руку, а прізвисько Мерин замінило йому ім'я. Потрапивши у безвихідне становище, Фелісміно змушений був покинути місто. Про закон для наложниць


Цього дня в збудженому, майже як на свята, барі згадали, окрім сумної пригоди з життя лікаря Фелісміно, чимало інших історій. Майже всі без винятку були вони повчальними: любов, зрада і жахлива помста. І цілком природно, оскільки Глорія, як завжди, сиділа край вікна своєї кімнати поруч з баром, самотня і сумна (її служниця вешталась серед цікавих на набережній і навіть забігала у «Везувій», щоб почути останні новини), хтось пригадав славнозвісну історію Жуки Віани і Шікіньї. Звичайно, вона не йшла в жодне порівняння із сьогоднішнім випадком, адже полковники застосовували смертну кару лише в разі зради дружини. Утриманки ж такої кари не заслуговували. Так вважав і полковник Рібейро. Коли полковникам ставало відомо про зраду жінок, яких вони утримували, — або оплачуючи квартиру, їжу і розкішну меблю в пансіонах для проституток, або наймаючи для них будинок на малонаселених вулицях, — то вони втамовували свій гнів тим, що просто залишали їх напризволяще, тим самим позбавляючи комфортабельних умов, і знаходили собі іншу коханку. Хіба не обмінялися нещодавно пострілами в «Золотій горілці» полковник Ананіас і торговельний службовець Іво, відомий під прізвиськом Тигр, яке він одержав за майстерну гру центрфорвардом у футбольній команді «Віра-Крус»? Перестрілка виникла через Жоану, проститутку з Пірнамбуко, віспувату, некрасиву з лиця. Полковник Коріолано Рібейро був одним з тих, хто перший почав вирубувати ліси і насаджувати какаові дерева. Мало які фазенди могли тягатися з його плантаціями, закладеними на чудових землях, де какаові дерева давали урожай через три роки після посадки. Впливова людина, кум полковника Бастоса, Рібейро неподільно владарював в одному з найбільших районів зони Ільєуса. Будучи простим у поводженні, він продовжував дотримуватися звичаїв старовини і був поміркований у своїх вчинках; єдине, що він собі дозволяв, — це утримання коханки в найнятому для неї будинку. Майже увесь час полковник Рібейро жив на фазенді, до Ільєуса він приїздив верхи, ігноруючи зручності залізниці і нещодавно поставлених на лінію автобусів. Він носив штани із дешевенького сукна, злинялий під дощами і сонцем піджак, старий капелюх і заквацьовані глиною чоботи. Йому подобалося жити на плантаціях, віддавати накази робітникам, врубуватися в лісові нетрі. Злі язики стверджували, що він їв рис лише в неділю або на свята — настільки був скупим, — а в будні перебивався квасолею і шматочками сушеного м'яса — їжею наймитів. А сім'я його, між іншим, жила на широку ногу в розкішному будинку в Баїйї, зі смаком умебльованому; син його студіював юриспруденцію, а донька проводила вільний час на балах Атлетичної асоціації. Дружина рано постаріла ще в ті часи, коли траплялося чимало збройних сутичок і коли тривожними ночами полковник виїздив із дому на чолі своїх жагунсо. — Ангел доброти і демон відрази… — говорив про неї Жоан Фулженсіо, коли хто-небудь дорікав полковникові за те, що він залишає дружину самотньою і надто рідко навідується в Баїйю. Але й тоді, коли родина полковника жила в Ільєусі — в будинку, де тепер влаштувалася Глорія, — у нього завжди були полюбовниці, чиє житло і їжу він завжди оплачував. Інколи, приїхавши з фазенди, він, не злазячи з коня, прямував у свій «філіал», навіть не привітавшися з родиною. Вони були його примхою, його радістю, ці мулаточки в розквіті літ, які належали йому. Як тільки діти досягли гімназичного віку, він перевіз родину до Баїйї, а сам, приїжджаючи до Ільєуса, зупинявся в будинкові утриманки. Там він зустрічався з друзями, обладнував різні справи, сперечався про політику, розлігшись у гамаку і смакуючи дорогу сигару. І коли син приїздив до Ільєуса чи на фазенду під час канікул, йому доводилося розшукувати батька в коханок. Полковник звик заощаджувати у власних витратах кожний мідяк, але щедро платив полюбовницям, йому подобалося бачити їх розкішно одягненими, а кімнати їхні умебльовані найкращими меблями. Він ні в чому їм не відмовляв. До Глорії чимало жінок користувалися щедротами полковника, причому, як велося, захоплення полковника тривало недовго. Його коханки переважно сиділи вдома, рідко виходили на вулицю, жили самотньо, оскільки їм було заборонено підтримувати знайомства і приймати гостей. Полковник зажив слави неперевершеного ревнивця. — Я не люблю утримувати жінок, якими користуються інші…— пояснював він, коли з ним розпочинали розмову на цю тему. Майже завжди першими кидали його жінки, не витримуючи умов життя полоненої, нагодованої, гарно вдягненої рабині. Деякі потрапляли згодом до будинків розпусти, інші поверталися на плантації, а одну забрав із собою до Баїйї комівояжер. Бувало й так, що коханка набридала полковникові, йому хотілося чогось нового. В таких випадках майже завжди він знаходив на своїй або на сусідній фазенді гарненьку мулатку і виганяв попередню коханку, щедро розрахувавшись з нею. Для однієї утриманки, що прожила з ним понад три роки, він придбав корчму на вулиці Сапо. Час від часу він провідував цю жінку, розмовляв з нею, цікавився справами. Про коханок полковника Коріолано розповідалося чимало історій. Одна історія — про Шікінью, дуже молоденьку і скромну дівчину, — стала повчальною. Шістнадцятирічну дівчинку, яка, здавалося, боялася всього на світі, худеньку, слабеньку, з лагідними величезними очима, полковник виявив у себе на плантації і, привізши до міста, поселив у будинку на околиці. Приїжджаючи до Ільєуса, Рібейро завжди зупинявся в неї. Полковникові було вже майже п'ятдесят, і все ж він сам — такою скромною і несмілою здавалась Шікінья — купував для неї туфлі, тканини й парфуми. А вона, в найінтимніші хвилини, шанобливо називала його сеньйором і полковником. Коріолано був у захопленні. Студент Жука Віана, що приїхав на час канікул додому, побачив Шікінью в день церковного свята. З того часу він почав блукати по напівтемній вулиці біля її дому, хоча друзі й попереджали його про небезпеку: до коханок полковника Коріолано ніхто не залицяється, полковник жартів не любить. Жука Віана, студент другого курсу факультету права, що мав славу хороброго хлопця, стенув плечима. Його зухвалі вуса, елегантний костюм і любовні клятви перемогли скромність Шікіньї. Вона стала відчиняти вікно, яке майже завжди було зачинене, коли фазендейро не ночував дома, а якось вночі відчинила й двері. З того часу Жука став компаньйоном полковника в ліжку дівчини. Компаньйон без капіталу і обов'язків, він мав найбільший зиск з пристрасті й запалу, про який стало невдовзі всім відомо і про який загомоніло все місто. Ще й дотепер історію цю в усіх деталях смакують і завсідники «Папеларіа Модело», і старі діви, і гравці в покер. Жука Віана, забувши про обережність, заходив до будинку серед білого дня. Сором'язлива Шікінья, ставши сміливою коханкою, дозволила собі найбільшу зухвалість — вечорами, разом із Жукою, виходила полежати на пустельному пляжі при місячному світлі. Шістнадцятирічна дівчина і юнак, якому не виповнилося ще й двадцяти, здавалися втікачами з буколічної поеми. Жагунсо полковника приїхали смерком, вихилили по кілька склянок кашаси в порожньому барі Тоїньйо «Осляча морда» і, вигукуючи погрози, рушили до будинку Шікіньї. Коханці не гаяли часу на оплаченій полковником постелі; впевнені у своїй безпеці, вони щасливо усміхалися одне одному. Сусіди, що мешкали поруч, чули їхній сміх, уривчасті зітхання і час від часу голос Шікіньї, який із стогоном вимовляв: «О любов моя!» Жагунсо увійшли з двору, і сусіди, тепер уже й далекі, почули нові звуки. Вся вулиця прокинулась від крику, люди з'юрмились біля будинку, але ніхто не втручався в те, що відбувалось. Спершу, як розповідають очевидці, юнака і дівчину по-звірячому побили, потім їх постригли, обрізавши розкішні, довгі коси Шікіньї та хвилястого, кучерявого чуба Жуки Віани, і від імені ошуканого полковника звеліли їм тієї ж ночі назавжди зникнути з Ільєуса. Тепер Жука Віана — прокурор в Жекіє; навіть після одержання диплома він не повернувся до Ільєуса. Про Шікінью ніхто більше нічого не чув. Після цієї історії хіба хтось наважився б переступити поріг будинку коханки без запрошення полковника? Та ще поріг будинку Глорії, найспокусливішої, найвродливішої з усіх наложниць, яких тільки утримував Коріолано! Полковник постарів, його політичний вплив занепав, але згадка про історію Жуки Віани і Шікіньї жила до цього часу, і сам Коріолано турбувався про те, щоб оживляти її, коли це видавалося необхідним. А втім, в нотаріальній конторі Тоніко Бастоса нещодавно трапилась нова подія. Про симпатичного падлюку


Тоніко Бастос, з великими чорними очима і романтичним чубом, посрібленим ранньою сивиною, найпоказніший чоловік у місті, справжній денді в своєму синьому піджаку, білих штанях і до блиску наваксованих черевиках, безтурботною ходою зайшов до бару і відразу ж почув своє ім'я. Запанувала ніякова тиша, і Тоніко підозріло запитав: — Про що йшлося? Я чув, як згадувалось моє ім'я. — Про жінок, про що ж іще… — відповів Жоан Фулженсіо. — А коли мова заходить про жінок, вашого імені не обминути. Інакше й бути не може… Тоніко самовдоволено усміхнувся і сів до гурту за стіл. Зажити слави невідпорного серцеїда — це було сенсом його існування. В той час, як його брат Алфредо, лікар і депутат палати, оглядав дітей у своєму лікарняному кабінеті в Ільєусі або виголошував промови в Баїйї, Тоніко вештався вулицями, розважався з повіями, наставляв роги фазендейро в постелях їхніх утриманок. Біля кожної вродливої жінки, що прибула до міста, миттю з'являвся Тоніко Бастос. Він упадав біля неї, щедро обдаровував її компліментами, був ґречним і зухвалим. Він справді мав успіх, але охоче перебільшував його, коли заходила мова про жінок. Тоніко був другом Насіба і приходив звичайно в години сієсти, коли спорожнілий бар дрімав, приходив, щоб здивувати араба своїми пригодами, перемогами і розповідями про те, як його ревнують жінки. Не було в Ільєусі людини, якою більше б захоплювався Насіб. В оцінці Тоніко Бастоса були розходження. Одні вважали його гарним хлопцем, в міру егоїстичним, в міру хвалькуватим, але приємним співрозмовником в цілому, не підлим. Інші вважали його самозакоханим віслюком, нездарою, боягузом, ледарем пройдисвітом. Але привабливість Тоніко визнавалася одноголосно: обеззброювала його усмішка задоволеної геть усім на світі людини, його ґречність і доброзичливість. Сам Капітан говорив, коли заходила мова про Тоніко: — Він — симпатична каналія, але в нього бісова вдача. Тоніко Бастосу не вдалося протриматися більше трьох років із семи, які необхідні для проходження повного курсу навчання на інженерному факультеті в Ріо. Його послав туди полковник Раміро, якому набридли постійні скандали Тоніко в Баїйї. Та все ж настав день, коли полковник припинив посилати грошові перекази і, втративши надію побачити сина із закінченою вищою освітою, який працював би за фахом так, як Алфредо, звелів йому повернутися до Ільєуса, дав Тоніко найкращу в місті нотаріальну контору, знайшов синові найбагатшу наречену. Єдина донька вдови фазендейро, що наклав головою в боротьбі за землю, дона Олга була для Тоніко зовсім не підходящою дружиною. Він не успадкував батькової відваги, і багато кому доводилося спостерігати, як він мінився з лиця, розгублювався, коли потрапляв у скрутне становище через різних жінок, але навіть це не могло пояснити того страху, який він постійно відчував перед дружиною. Поза всяким сумнівом, головною причиною цього страху був можливий скандал, який пошкодив би авторитетові старого Раміро, що користувався загальною повагою. А дона Олга саме й погрожувала час від часу вчинити такий скандал. Вона постійно невдоволено буркотіла, бувши глибоко переконаною, що всі жінки міста не байдужі до її Тоніко. Сусіди щодня вислуховували погрози дебелої сеньйори, якими вона бомбардувала чоловіка: — Не приведи Господь, щоб я довідалась про твої зв'язки з якою-небудь… Хатні робітниці в її домі довго не затримувались: дона Олга не спускала з них очей і звільняла при найменшій підозрі — адже всі вони напевне прагнули спокусити її красеня Тоніко. З недовірою поглядала вона на дівчат з монастирської школи, на дам, що танцювали в клубі «Прогрес»; про її ревнощі, невихованість, погані манери, небачену нетактовність в Ільєусі розповідали анекдоти. Вона не знала нічого певного про пригоди Тоніко, і в неї не було підстав підозрювати його в тому, що він відвідує будинки розпусти, коли йде увечері, як він каже, «погомоніти про політику». Вона все поставила б догори ногами, якби лишень довідалася про щось подібне. Але Тоніко тримав язика за зубами і завжди знаходив можливість обдурити її приспати її ревнощі. З виглядом найвірнішого і найвідданішого чоловіка він прогулювався з дружиною по обіді набережною, частував її морозивом в барі «Везувій» або водив до кіно. — Ви лишень поглянете, який він незворушний, коли прогулює свою слониху… — говорили перехожі, зустрічаючи Тоніко під час таких моціонів. — Цікаво, чи лусне сьогодні на ній сукня, чи витримає,— кепкували дотепники. А вже за кілька хвилин по тому, як він одводив дружину додому на вулицю Паралелепіпедів, де містилась його нотаріальна контора, і йшов «погомоніти з друзями про політику», — Тоніко годі було впізнати. Він вечеряв у будинках розпусти, розважався і танцював у кабаре; Тоніко мав успіх, а тому через нього часто лаялись повії, інколи навіть рвали одна одній коси. — Колись таки вдарить грім з ясного неба і прийде всім його походенькам кінець, — провіщали одні.— Дона Олга про все довідається, і не зберегти Тоніко голови. Уже не раз стояв Тоніко на краю прірви. Але він обплутував дружину павутиною брехні, спритно розвіював її підозри. Не малою була ціна, яку він сплачував за славу невідпорного чоловіка, першого серцеїда міста. — Ну, а ви якої думки про вбивство? — запитав його Ньо-Гало. — Який жах! Подумати тільки… Тоніко розповіли про чорні панчохи, він змовницьки підморгнув. Знову почали пригадувати подібні історії, наприклад, згадали, як полковник Фабрісіо заколов дружину і послав жагунсо застрелити коханця, коли той повертався із засідання масонської ложі. Жорстокі звичаї, що вимагають помсти і крові. Суворий закон зони какао. Навіть араб Насіб, незважаючи на свої клопоти (солодощі і закуски сестер Дос Рейс зникли, мов їх і не було!), взяв участь у розмові. І, як завжди, лише для того, аби розповісти, що в Сірії, країні його предків, звичаї були ще страшнішими. Він зупинився біля столика, його могутня постать височіла над усіма присутніми. Тиша запанувала і біля решти столиків, всім хотілося послухати Насіба. — На батьківщині мого батька все це виглядало ще суворіше… Там честь чоловіка свята, ніхто не сміє її заплямувати. Під загрозою… — Чого? Насіб повільно окинув поглядом слухачів — відвідувачів і друзів, — прибрав драматичної пози і похилив свою крупну голову. — Гулящу дружину прирізають ножем, тіло її розтинають на шматки… — На шматки? — прогугнявив Ньо-Гало. Насіб наблизив до нього своє пухке обличчя з м'якими білими щоками, надав йому бандитського виразу і підкрутив кінчик вуса. — Так, куме Ньо-Гало, там ніхто не задовольниться тим, щоб убити двома-трьома пострілами зрадницю і негідника, що її спокусив. Наш край — край мужніх людей, і з невірною дружиною чинять по-нашому: шматують її, зміюку, починаючи із сосків… — Із сосків? Який вандалізм! — Навіть полковник Рібейріньйо здригнувся. — Ніякого вандалізму! Дружина, що зрадила чоловіка, на інше й не заслуговує. Якби я був одружений і дружина подарувала мені роги — о-о! — я розрахувався б з нею за сірійським законом: пошаткував би її на капусту… На інше я не погодився б. — А що роблять з коханцем? — зацікавився Маурісіо Каїрес, на якого слова Насіба справили величезне враження. — З негідником, що заплямував честь чоловіка? — Він кинув насуплений погляд і, піднявши руку, коротко і глухо розсміявся. — Його хапають кілька дужих сірійців, спускають з нього штани, розсувають ноги… і чоловік, гарно вигостреною бритвою… — Насіб рвучко змахнув рукою, доповнюючи подальший хід подій виразним жестом. — Невже? Не може бути! — Саме так! Каструють, як кнура… Жоан Фулженсіо провів рукою по шиї. — Але ж це неймовірно, Насібе. Хоч, правда, кожна країна має свої звичаї… — Чорт батька зна що, — сказав Капітан. — У вас, мабуть, половина чоловіків кастрати… коли взяти до уваги темперамент цих турків… — А хто їх спонукує лізти в чужий дім і красти те, що їм не належить? — втрутився Маурісіо. — Та й потім, честь родини… Араб Насіб тріумфував, усміхаючись і лагідно поглядаючи на відвідувачів. Йому подобалося бути господарем бару. Де точаться такі цікаві розмови і суперечки, де грають в кості, шашки, покер. — Ходім зіграємо… — запропонував Капітан. — Сьогодні не можу. Багато людей. Та ще незабаром треба знову іти шукати нову куховарку. Доктор згодився на гру, і вони з Капітаном сіли за стіл. Ньо-Гало приєднався до них, він вирішив зіграти з переможцем. Поки перемішували кості, Доктор почав розповідати: — Схожий випадок трапився з одним із Авілів… Він почав упадати біля дружини наглядача, але чоловік довідався… — І кастрував вашого родича? — Хто сказав, що кастрував? Чоловік вдерся зі зброєю в руках, але прадід встиг вистрілити раніше… Компанія почала розходитись, наступала обідня година. Йдучи з готелю до кінотеатру, з'явився, як і вранці, Діоженес з подружжям акторів. Тоніко Бастос поцікавився: — Вона лише для Мундіньйо? Капітан, не відволікаючись від гри у кості, відповів, почуваючи, що тепер він певною мірою відповідальний за вчинки Мундіньйо: — У них немає нічого спільного. Вона вільна, як пташка, і коли ваша ласка… Тоніко свиснув від захоплення. Подружжя привіталось до них. Анабела усміхнулась. — Піду-но і я привітаю їх від імені міста. — Не вплутуйте місто у ваші темні справи, шелихвосте ви такий. — Обережно: у чоловіка, мабуть, знайдеться бритва… — промовив полковник Рібейріньйо. Але вони не встигли підійти до акторів: з'явився полковник Амансіо Леал, і цікавість взяла гору — всі знали, що після вбивства Жезуїньйо переховувався в його будинку. Вчинивши акт помсти, полковник спокійно вийшов з кімнати, щоб уникнути арешту на місці злочину. Він перетнув, не кваплячись, майже все місто, де, як і кожного базарного дня, панувало пожвавлення, з'явився у будинок свого соратника і друга з часів боротьби за землю і послав передати судді, що прийде до нього наступного дня. Він, поза всяким сумнівом, знав, що його негайно звільнять і суду він чекатиме на волі, як це вже не раз бувало у подібних випадках. Полковник Амансіо пошукав когось очима і підійшов до Маурісіо: — Я можу з вами поговорити, сеньйоре? Адвокат підвівся, і вони рушили обоє в глибину приміщення. Фазендейро щось сказав Маурісіо, той схвально кивнув головою і повернувся до столика по свій капелюх. — З вашого дозволу я вас залишаю. Полковник Амансіо попрощався: — На все добре, сеньйори. Вони пішли вулицею полковника Адамі: будинок Амансіо стояв біля майдану, де була початкова школа. Найцікавіші перехожі зупинялися, щоб поглянути, як вони ідуть вулицею, мовчазні і серйозні, немов супроводжують релігійну процесію або покійника. — Хоче найняти Маурісіо для захисту. — Правильно зробить, не схибить. На суді буде репрезентовано і Старий і Новий завіт. — Воно-то так… Але ж Жезуїньйо не потребує адвоката. Все одно його виправдають. Капітан обернувся, тримаючи в руках кості, і сказав: — Цей Маурісіо — брехун і лицемір… Розпусний вдівець. — Кажуть, що одна негритяночка не витримала, потрапивши до його рук. — Я теж чув про це… — А втім, одна бігає до нього аж з пагорба Уньан щоночі. На порозі кінотеатру знову з'явились принц і Анабела, а позад них Діоженес, як завжди, з невдоволеним виразом на обличчі. Жінка тримала в руках книжку. — Ідуть сюди… — пробурмотів полковник Рібейріньйо. Вони підвелись при наближенні Анабели і запропонували їй стілець. Книга виявилась альбомом у шкіряній оправі, і пішла по руках. В альбомі були зібрані газетні вирізки і рукописні відгуки про мистецтво танцівниці. — Після дебюту я хочу мати відгук всіх сеньйорів. — Анабела не захотіла сісти («Ми поспішаємо до готелю!..») і стояла, обпершись ліктями на стілець полковника Рібейріньйо. Вона мала дебютувати в кабаре того ж вечора, а наступного дня — в кінотеатрі разом з принцом, котрий був мастаком-фокусником. Він гіпнотизував і був надзвичайно обізнаним у телепатії. Вони щойно закінчили пробну демонстрацію для Діоженеса, і власник кінотеатру визнав, що ніколи нічого подібного бачити йому не доводилось. На паперті собору старі діви, розтривожені убивством Сіньязіньї і Осмундо, стежили тепер за Анабелою та чоловіками і бурмотіли: — Ну, тепер ще одна почне зводити їх з розуму… Анабела запитала своїм м'яким голосом: — Я чула, що сьогодні в Ільєусі трапилося вбивство? — Так. Один фазендейро убив дружину з коханцем. — Бідолашна… — зворушено сказала Анабела, і це було єдине слово співчуття до трагічної долі Сіньязіньї, промовлене за цілий день. — Феодальні звичаї…— мовив Тоніко Бастос, звертаючись до танцівниці.— Ми тут живемо у минулому віці. Принц зневажливо усміхнувся, кивнув головою і випив нахильці склянку чистої кашаси — він недолюблював суміші. Жоан Фулженсіо, прочитавши похвали мистецтву Анабели, повернув їй альбом. Подружжя пішло. Вони хотіли відпочити перед дебютом. — Сьогодні я чекаю на всіх вас у «Батаклані». — Неодмінно прийдемо. Старі діви стовпилися на паперті собору, вони були шоковані і тільки те й робили, що хрестилися. «Пропащий край, цей Ільєус…» Біля воріт будинку полковника Мелка Тавареса вчитель Жозуе розмовляв з Малвіною. Самотня Глорія зітхала біля свого вікна. Сутінки окутували Ільєус. Бар поступово порожнів. Полковник Рібейріньйо рушив слідом за акторами. До стойки бару підійшов Тоніко Бастос і зіперся на прилавок біля каси. Насіб одягнув піджака, віддав наказ Шіко Молезі і Біко Фіно. Тоніко, заглиблений у власні роздуми, уважно вивчав дно порожньої чарки. — Мрієте про танцівницю? Це дорога штучка, на неї доведеться чимало витратити… Та ще вважайте, що й конкуренція буде чимала. Рібейріньйо вже накинув оком. — Я думав про Сіньязінью. Який жах, сеньйоре Насібе… — Мені вже розповідали про неї і дантиста. Клянуся, я не повірив. Вона була така серйозна. — Ви надто наївні.— Тоніко сам обслуговував себе на правах постійного відвідувача бару; він налив собі ще склянку вин і звелів записати на його рахунок; розплачувався він завжди в кінці місяця. — Але могло ж бути ще гірше, набагато гірше. Насіб, насупившись, понизив голос: — І ви плавали в цих водах? Тоніко багатозначно помовчав, для нього важливим було викликати сумнів або посіяти зерно підозри. Рукою ж він зробив невизначений рух. — А вона ж здавалася такою святою та божою… — Голос Насіба став єхидним. — Виявляється ж, що всі ці зовнішні ознаки були… Отож, значить, і ви! — Не розпускайте пліток, арабе. Залиште покійницю в спокої. Насіб розтулив рота, хотів щось сказати, але промовчав і лише зітхнув. Отже, дантист був не одиноким… Цей пройдисвіт Тоніко зі своїми сивинами, бабій, яких треба ще пошукати, мабуть, також обнімав її і володів нею. Скільки раз він, Насіб, дивився на Сіньязінью поглядом, сповненим бажання і водночас поваги, коли вона проходила повз бар до церкви. — Ось чому я не одружуюсь і не тягаюся за одруженими жінками. — І я також… — сказав Тоніко. — Цинік… Насіб рушив до виходу: — Сходжу погляну і спробую знайти куховарку. Прийшли біженці із сертану, можливо, серед них є жінка, яка згодиться працювати в мене. Стоячи під вікном у Глорії, негреня Туїска розповідало їй нові подробиці вбивства, які йому вдалося почути в барі. Вдячна мулатка гладила жорсткий кучерявий чуб хлопчати, поплескувала його по щоці. Капітан, вигравши партію, спостерігав за цією сценкою. — Бач, повезло негреняті!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка