Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка8/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Про сумний присмерковий час


В цей сумний присмерковий час Насіб, в капелюсі з розлогими крисами і з револьвером за поясом, прямував до залізниці і згадував Сіньязінью. З будинків долинав шум, сміх, розмови. Всі обідали і, поза всяким сумнівом, розмовляли про Сіньязінью і Осмундо. З ніжністю згадував про неї і Насіб, десь глибоко в душі бажаючи, щоб цього Жезуїньйо Мендонсу, пихатого і неприємного типа, неодмінно покарало правосуддя. Звичайно, на це годі було сподіватися, але він цілком заслуговував бути покараним. Жорстокі звичаї в Ільєусі… Всі хвалькуваті розповіді Насіба, його жахливі історії про Сірію, про жінку, яку шматують ножем, про коханця, якого каструють бритвою, були справжнісінькою вигадкою. Як він міг стверджувати, що молода вродлива жінка заслуговує на смерть лише тому, що обдурила старого, нетесаного чоловіка, який навіть не підозрював про існуванні на світі ласки і ніжних слів. Цей край, тепер уже його край, був ще далекий від справжньої цивілізації. Точилося безліч розмов про прогрес, зростав достаток, какао проторювало нові шляхи і дороги, воно споруджувало селища, змінювало обличчя міст, але старі, варварські звичаї залишилися. У Насіба не вистачало мужності сказати про все це вголос — мабуть, тільки єдиний Мундіньйо Фалкан міг наважитись на таке зухвальство. В цей сумний час, коли густішали сутінки, Насіб ішов, занурившись у невеселі роздуми, він відчував утому. Через ці та й через інші причини він і не одружувався: щоб не бути ошуканим, щоб не довелося убивати, проливати кров, вганяти кулі в жіночі груди. А йому б дуже хотілося одружитись… Йому бракувало ласки, ніжності, родинного затишку, квартири, де відчувалась би присутність жінки, що чекає на нього пізно вночі після закриття бару. Думка про одруження приходила до нього не раз, як ось і зараз, під час подорожі до невільницького ринку. Але він був не таким, щоб шукати собі наречену, йому бракувало часу для цього, адже бар забирав не лише робочий день, а й увесь вільний час. Насіб мав більш-менш тривалі інтрижки з дівчатами з кабаре і жінками, які належали всім, — мимолітні пригоди без кохання. Коли він був ще молодшим, у нього було кілька захоплень. Але тоді він і не думав про одруження, тому справа не пішла далі розмов, записочок, в яких призначалися побачення в кіно, і цнотливих поцілунків на молодіжних ранках. Зараз у нього не лишалося часу навіть для флірту, він проводив у барі увесь день. Він намагався побільше заробити, щоб купити, нарешті, землю для плантації. Як усі ільєусці, Насіб марив какао, землею, де ростуть дерева з жовтими, немов золото, плодами, за які платять золотом. Можливо, тоді вже подумає і про одруження. Тепер же він задовольнявся тим, що задивлявся на вродливих сеньйор, які прогулювались майданом, на неприступну Глорію у вікні її особняка і, коли знаходив свіженьких дівчат, на зразок Різолети, лягав з ними. Він усміхнувся, пригадавши вчорашню трохи косооку дівчинку із Серпіже, її витонченість в коханні. Провідати її сьогодні ввечері чи не варто? Вона неодмінно чекатиме на нього в кабаре, але Насіб почував себе стомленим, на душі було невесело, він знову подумав про Сіньязінью: безліч разів він стояв перед баром, спостерігаючи, як вона переходила майдан, як заходила до церкви. В його очах відбивалось пристрасне бажання заволодіти власністю фазендейро, заплямувати його честь хоча б у думках, коли вже не було змоги заплямувати діями і божевільними вчинками. Але він не знав слів, чудових, як вірші, у нього не було кучерявого чуба, і він не танцював аргентинського танго в клубі «Прогрес». Коли б то Насіб був схожим на Осмундо, то, можливо, саме він би лежав зараз у калюжі крові, з порешеченими кулями грудьми, поряд з голою жінкою в чорних панчохах. Насіб ішов у сутінках, час від часу відповідаючи на привітання, але думки його ширяли далеко. Груди коханця, пробиті кулями, білі перса коханки, пронизані пострілами наскрізь, — ця сцена стояла перед очима: два голих трупи, що лежать поруч у калюжі крові, вона в чорних панчохах з підв'язками, а може, й без підв'язок. Без підв'язок, йому здавалося, елегантніше, тонкі панчохи тримаються на білих ногах без будь-якої допомоги. Гарно! Гарно й сумно. Насіб зітхнув, він уже бачив не дантиста Осмундо поряд із Сіньязіньєю. Він бачив себе: трохи худорлявішого і з меншим, аніж насправді, черевцем, він лежить мертвий поруч з жінкою. Картина! Його груди пробито кулями. Він знову зітхнув. Насіб мав романтичну вдачу, і жахливі історії, які він розповідав, нічогісінько не означали. Так само як револьвер, заткнутий за ремінь, — звичний атрибут мешканців Ільєуса тих часів. Цього вимагали звичаї краю… Він любив смачно поїсти, обожнював добряче приперчені страви, любив випити холодного пива, зіграти партію в шашки, до ранку посидіти за покером, ніколи, між іншим, багато не програючи, бо знав ціну грошам, які потрібні були йому для купівлі землі. Він замінював етикетки на пляшках з вином, щоб більше заробити, і обережно приписував по кілька рейсів до рахунків тих, хто платив щомісячно. Йому подобалося разом з друзями відвідувати кабаре і завершувати ніч у обіймах якої-небудь Різолети. Все це, як і засмаглі мулатки, було йому до смаку. Любив він також погомоніти, посміятись. Як Насіб найняв куховарку, або про незвідані шляхи кохання


Насіб проминув базар, де вже розбирали намети і вивозили товари, і пройшов поміж станційними будовами. Біля підніжжя пагорба Конкіста розкинувся невільничий ринок. У свій час хтось дав цьому місцю таку назву, бо тут біженці ставали табором і чекали, доки їх наймуть на роботу. Назва прижилася, і тепер ніхто не називав цього району інакше. Тут збиралися люди, що втекли від посухи, найбідніші з тих, що залишили свої домівки і землі, відгукнувшись на заклик какао. Фазендейро оглядали свіже поповнення, поляскуючи нагайкою по халявах чобіт. Сертанежо мали славу справних робітників. Схудлі і зголоднілі чоловіки і жінки чекали. Зовсім поряд вони бачили базар, де продавали все, чого душі забажається, і надія гріла їхні серця. Вони зуміли подолати дороги, каатингу, побороли голод, зміїв, епідемії, втому. Вони досягли землі обітованої, їм здавалось, що злидням настав кінець. їм доводилося колись чути про вбивства і насильства, але вони знали і про те, що ціни на какао зростають, що люди, прибулі, як і вони, із сертану виснаженими до останнього ступеня, тепер ходять в лакованих чоботях, тримаючи в руках нагаї із срібними держаками, — господарі плантацій какао. Раптом на базарі виникла бійка, з'юрмився народ, в призахідному сонячному промінні блискавкою сяйнув ніж, крики долинули і до невільничого ринку. Базар завжди завершувався п'яною бійкою. Звідти, де стояли сертанежо, почулися мелодійні звуки гармошки, жіночий голос заспівав. Полковник Мелк Таварес зробив знак гармоністу, той перестав грати. — Одружений? — Ні, сеньйоре. — Хочеш разом з ними, — він показав на відібраних раніше, — працювати у мене? Гарний музикант ніколи не зашкодить на фазенді. З ним у свята веселіше… — Полковник самовпевнено засміявся; про нього йшла чутка, що ніхто так не вміє вибирати робітників, як він. Його фазенди були в Кашоейре-до-Сул, і зараз величезні човни чекали його на річці біля залізничного мосту. — А хто вам потрібен? Агрегадо[51] чи емпрейтейро[52]? — І ті, й інші. У мене є ліси, які треба корчувати, отже, потрібні й емпрейтейро. Сертанежо віддавали перевагу роботі емпрейтейро на закладенні нових плантацій какао, бо це давало їм можливість заробляти гроші, яким вони самі були господарями. — Гаразд, сеньйоре. Побачивши Насіба, Мелк пожартував: — Роздобули плантацію, Насібе, прийшли наймати робочу силу? — Де вже мені, полковнику… Я шукаю куховарку, моя сьогодні покинула мене… — А що ви скажете про пригоду? — Все це трапилося так раптово… — Я вже заходив до Амансіо, щоб обняти Жезуїньйо… Адже мені треба відвезти ще сьогодні на фазенду цих людей. Слава богу, тепер усталилась сонячна погода, урожай буде чудовий. Сертанежо справжні робітники, не рівня тутешнім. Грапіуна не любить важкої праці, йому більше до смаку тинятися по місту… Ще якийсь фазендейро ходив серед біженців. Мелк провадив далі: — Сертанежо не боїться роботи, він хоче заробити. О п'ятій ранку він уже на плантації, а кидає мотику лише пізно ввечері. Якщо в них є квасоля і сушене м'ясо, кава і горілка, вони задоволені. Як на мене, то немає робітника, що міг би потягатися із сертанежо, — закінчив він авторитетно. Насіб оглянув людей, відібраних полковником, і схвалив його вибір. Фазендейро в чоботях, що теж наймав робітників на плантацію, позаздрив Мелку. Що ж до Насіба, то він шукав лише жінку, не дуже молоду, статечну, яка могла б доглядати його будинок на Ладейре-де-Сан-Себастьян, прати білизну, варити йому їсти, а також готувати закуски і солодощі для бару. На прибирання і кухню у неї, звичайно, ітиме цілий день. — Куховарку тут знайти нелегко… — сказав Мелк. Інстинктивно Насіб шукав серед сертанежо жінку, яка скидалась би на Філомену, була приблизно б такого віку і така ж буркотлива. Полковник Мелк потиснув Насібу руку, навантажені човни чекали на нього. — Жезуїньйо вчинив правильно. Він людина честі… Насіб теж повідомив новину: — Виявляється, приїздить інженер для обстеження бухти. — Я вже про це чув. Але він тільки час згає. З цією мілиною нічого зробити не можна… Насіб блукав серед сертанежо. Старі й молоді з надією поглядали на нього. Жінок було мало, і майже всі з дітьми, що міцно трималися за їхні спідниці. Нарешті він помітив жінку років п'ятдесяти, рослу, міцну: — Чоловік залишився на дорозі, сеньйоре… — Варити вмієш? — Лише прості страви. Боже мій, де ж знайти куховарку? Не може ж він і надалі платити сестрам Дос Рейс такі шалені гроші. А тут ще, немов на зло, у барі стільки відвідувачів: сьогодні вбивство, завтра похорон… На додачу до всього йому тепер доведеться снідати і обідати в готелі Коельйо, їсти несмачне вариво. Мабуть, слід буде виписати куховарку з Аракажа, оплативши їй проїзд. Насіб зупинився перед такою старою бабусею, що навряд чи вона б додибала до його будинку — вмерла б дорогою. Вона спиралася на костур; і як їй лише вдалося подолати відстань до Ільєуса? Вона дійшла, хоча вже нічого, окрім турбот, не може принести людям. Скільки лише того горя в світі!.. В цю мить з'явилася інша жінка, одягнена в жалюгідне лахміття, вкрита брудом настільки, що неможливо було роздивитись риси її обличчя і визначити вік. Коси від куряви у неї злиплися, ноги були босі. Вона принесла кухоль з водою і віддала у тремтячі руки старої. Та почала жадібно пити. — Хай поможе тобі бог, дочко… — Нема за що, бабусю… — У неї був голос молодої дівчини, можливо, той самий голос, що співав пісню, коли Насіб прийшов сюди. Полковник Мелк і його люди зникли за вагонами залізниці, лише гармоніст зупинився на мить і помахав прощально рукою. Жінка підняла руку і теж помахала у відповідь. Потім знову повернулася до старої і забрала в неї порожнього кухля. Вона хотіла вже йти, але Насіб, якого так вразила згорблена стара, запитав: — Це твоя бабуся? — Ні, молодий господарю. — Вона зупинилася і усміхнулася, і тільки тоді Насіб переконався, що вона справді молода, так заблищали її очі.— Ми зустріли її дорогою, днів чотири тому. — Хто ми? — А ось… — Вона показала пальцем на гурт біженців і знову розсміялася джерельним, кришталевим сміхом. — Ми йшли разом, ми всі з одного краю. Посуха вбила там усе живе, випила всю вологу, дерева перетворила в сухий хмиз. Потім ми зустріли інших людей. Вони також рятувалися від голоду. — У тебе є рідня? — Ні, молодий господарю. Я одна на цьому світі як палець. Зі мною ішов дядько, але віддав богу душу дорогою, не дійшовши до Жеремоабо. Сухоти… — І вона знову засміялася, немов у цьому було щось смішне. — Це ти співала? — Я, сеньйоре. Тут був хлопчина з гармошкою, його взяли на плантацію, він каже, що розбагатіє в цих краях… Коли співаєш, забуваєш про горе… Вона тримала кухоль у руці, а руку поклала на стегно. Насіб намагався роздивитися її крізь шар куряви. Вона здавалася сильною і здоровою. — Що ти вмієш робити? — Все потроху, сеньйоре. — Прати? — Ну, хто цього не вміє? — здивувалася вона. — Була б лише вода та мило. — А варити? — Я служила куховаркою у одній багатій родині,— і знову засміялася, немовби пригадавши щось веселе. Може, саме через її сміх Насіб вирішив, що вона його не влаштовує. Голодні люди із сертану можуть набалакати чого завгодно, аби одержати роботу. Що вона могла приготувати? Засмажити солонину і зварити квасолю — оце і все. Йому потрібна була жінка літня, серйозна, охайна і працьовита, така, як стара Філомена. І перш за все вона мусить бути справжньою куховаркою, розбиратися в приправах, уміти готувати солодощі. Дівчина стояла, чекаючи його рішення і дивлячись прямо в очі. Насіб, не знаходячи слів, махнув рукою: — Ну, гаразд… До побачення. Бувай щасливою. Він повернувся і вже ступив кілька кроків, коли почув позад себе некваплений, грудний голос: — Який красень! Він зупинився. Щось йому не пригадувалось, щоб хтось, за винятком його старенької матері Зорайї вважав його вродливим. Та й то було в дитячі роки. Насіб прямо таки розгубився: — Зачекай. Він знову почав її роздивлятись. А чому б йому і не спробувати? — Так ти справді умієш куховарити? — А ви, молодий господарю, візьміть мене до себе, тоді й побачите… Якщо вона і не вміє готувати, буде принаймні прибирати хату, пратиме білизну. — Скільки ти правиш? — Ну, молодий господарю, це вже ваша справа. Скільки захочете, стільки й заплатите… — Спершу побачимо, що ти вмієш робити. Потім домовимось про платню. Згода? — Для мене, молодий господарю, як ви скажете, так буде й гаразд. — Тоді забирай свої речі. Вона знову засміялася, блиснувши білими, рівними зубами. Насіб зморився, йому почало здаватися, що він зробив дурницю. Пожалів цю дівчину із сертану і ось тягне до себе в дім халепу. Але каятись пізно. Хоч би вміла прати… Вона повернулася з невеличким вузликом — в ньому була та дещиця, яку вона принесла з далекої домівки. Насіб рушив поволеньки, вона йшла за кілька кроків позаду. Коли вони проминули залізницю, він, обернувшись, запитав: — Як же тебе звати? — Габрієла, до ваших послуг, сеньйоре. Вони йшли далі, він, як і раніше, попереду, знову заглиблений в думки про Сіньязінью, про божевільний день, про пароплав, що сів на мілину, про вбивство. А до всього ще таємниці Капітана, Доктора і Мундіньйо Фалкана. Вони щось затівають; його, Насіба, не обведеш навкруг пальця. Та скоро їхня таємниця випливе на поверхню. Правду кажучи, звістка про вбивство змусила його забути навіть про конспіративний вигляд цієї трійки і про невдоволення полковника Раміро Бастоса. Вбивство на якийсь час всіх вибило із сідла, справи відійшли на другий план. Симпатичним хлопцем був цей дантист, і він дорогою ціною заплатив за бажання володіти заміжньою жінкою. Надто велика небезпека чужа дружина, — справа закінчується, так уже заведено тут, пострілом впритул. Тоніко Бастосу не слід ігнорувати ці життєві уроки, а то немає ніякої гарантії, що подібне не трапиться і з ним. Чи справді він спав із Сіньязіньєю, чи просто хвалився, щоб справити враження на нього, Насіба? Та що б там не було, а Тоніко відчайдушний хлопець, і коли йому зрадить удача, може все трапитись… А втім, можливо, погляд, зітхання, поцілунок жінки варті цього ризику? Габрієла зі своїм вузликом ішла позаду Насіба, вже забувши про Клементе, щаслива з того, що нарешті вибралась з юрби біженців, з цього брудного табору. Вона ішла з усмішкою на вустах, босі ноги її легко торкалися землі, їй хотілося співати пісні сертанів, але вона не співала, боячись, що молодому, сумному, гарному її господареві це може не сподобатись. Про човен у сельві


— Кажуть, полковник Жезуїньйо вбив свою дружину і лікаря, який залицявся до неї. Це правда, полковнику? — запитав один з гребців у Мелка Тавареса. — Я теж чув про це… — додав другий. — Так, це правда. Він заскочив дружину разом з дантистом і порішив обох. — Жінка — брудна тварина, нам від них лише горе й неприємності. Човен плив угору проти течії, сельва виростала на високому березі. Сертанежо дивилися зачудовано на незнайомий для них пейзаж, і в серця їхні закрадалося мимовільне почуття страху. Моторошна чорна ніч опускалася з дерев на річку. Човен був величезний, завбільшки з баржу; він спустився по річці вниз, навантажений мішками з какао, і тепер повертався назад, наповнений продовольчими товарами. Гребці старалися з усіх сил, але човен рухався повільно. Один з них засвітив ліхтарика на кормі, і червоне світло кидало на воду фантастичні промені. — В Сеарі також трапився подібний випадок… — почав хтось із сертанежо. — Жінки всі блудниці, ніколи не второпаєш, чого вони хочуть… Я знав одну, вона здавалася святою, ніхто і гадки не мав… — вдався до спогадів негр Фагундес. Клементе мовчав. Мелк Таварес почав розмову з агрегадо, йому кортіло довідатись про переваги і недоліки нових робітників, почути про їхнє минуле. Сертанежо розповідали про себе, історії їхні скидалися одна на одну, як дві краплі води: неродюча земля, випалена посухою, знищені посіви кукурудзи, маніоки; виснажлива мандрівка. Агрегадо були скупі на слово. Їм доводилося дещо чути про Ільєус, там родючі землі і можна легко розбагатіти. Край майбутніх збройних сутичок і вбивств. Коли посуха не залишила ніяких надій, вони покинули все і рушили на на південь Негр Фагундес був говіркішим від інших, тому розповів кілька історій про бандитів. Сертанежо поцікавились: — Кажуть, тут залишилось чимало невирубаного лісу? — Для вирубки за підрядом є. Але у власність більше не продається. Вся земля уже розподілена між господарями, — усміхнувся гребець. — Але заробити можна, і немало, коли працювати як слід, — сказав Мелк Таварес. — Так, ті часи, коли людина приходила з порожніми руками, але, рішуча й хоробра, вирушала в ліс, щоб силою здобути для себе плантацію, тепер закінчились. Тоді було добре… Якщо ти мав міцні груди, ти рубав ліс і, пристреливши кількох чоловік, що ставали поперек дороги, вибивався у заможні господарі… — Мені розповідали про ті часи… — сказав негр Фагундес. — Тому я сюди і прийшов… — А мотика тобі не до вподоби, чорнявий? — запитав Мелк. — Ні, я не проти, сеньйоре. Але я більше звик до цієї палиці…— засміявся він, погладжуючи рушницю. — Тут ще залишились великі ліси. Біля гір Бафоре, наприклад. Кращої землі для какао годі й шукати. — Але тепер доводиться купувати кожний вершок лісу. Все обміряно і зареєстровано. У нашого господаря там є земля. — Зовсім мало. Клаптик, — признався Мелк. — Наступного року, дасть бог, почнемо корчувати. — Тепер уже місто не таке, як колись, і люди нікчемні. Ільєус стає великим, — з жалем промовив гребець. — Тому й люди здрібніли? — Раніше тут цінували у людей мужність. Сьогодні ж наживається лише турок-крамар та іспанець, власник крамниці. Не те, що було колись… — Тих часів уже не вернути, — сказав Мелк. — Тепер до нас прийшов прогрес і все змінилося. Але працелюбам все ще можна влаштуватися, для них знайдеться робота. — Тепер і стріляти на вулицях не можна, миттю заарештують. Човен повільно плив проти течії, нічний морок щільно укутав його своєю запоною, із сельви долинали крики тварин, на деревах не вгавали папуги. Лише Клементе мовчав, решта брали активну участь в розмові, розповідали різні історії, сперечалися про Ільєус. — Ця земля стане ще заможнішою, коли какао почнуть експортувати безпосередньо з Ільєуса. — Звичайно. Сертанежо не зрозуміли. Мелк Таварес їм пояснив: все какао для закордону — для Англії, Німеччини, Франції, Сполучених Штатів, Скандинавії, Аргентини — вивозиться через порт Баїйї. Величезні суми податків і митних прибутків залишаються в столиці штату, Ільєусові ж дістаються рештки, і то в кращому разі. Прохід до бухти Ільєуса вузенький і мілкуватий. Лише з величезними труднощами (а дехто вважає, що це взагалі неможливо) вдасться пристосувати його для проходження великих кораблів. І коли гігантські вантажні судна прийдуть по какао в порт Ільєус, лише тоді можна буде говорити про справжній прогрес… — Зараз у полковників тільки й розмови про якогось Мундіньйо Фалкана. Є чутки, що він може виклопотати дозвіл… що він дуже ділова людина. — А ти все думаєш про дівчину? — запитав Фагундес у Клементе. — Вона не попрощалася зі мною… Навіть не глянула… — Закрутила вона тобі голову. Ти сам на себе перестав бути схожим. — Наче ми й знайомими не були… Хоч би сказала «до побачення». — Жінки всі такі. Не варто через них переживати. — Він, звичайно, людина заповзятлива. Але хіба йому під силу розв'язати це питання, коли навіть сам кум Раміро нічого не досяг? — Мелк говорив про Мундіньйо Фалкана. Клементе гладив гармошку, що лежала на дні човна, йому чувся голос Габрієли, її пісні. Він озирнувся, немовби розшукуючи її: сельва облямовувала річку, дерева і переплутані ліани, моторошні крики звірів, пугукання сичів; щедра зелень, що здавалась чорною, — тут все було не так, як в сірій і голій каатинзі. Один з гребців показав пальцем на хащі. — Тут була перестрілка між Онофре і жагунсо сеньйора Амансіо Леала… Загинуло не менше десяти чоловік. В цьому краю, щоб заробити грошей, не слід боятися роботи. Так, він заробить грошей і повернеться до міста на розшуки Габрієли. Він мусить знайти її за всяку ціну. — Та не думай ти про неї, викинь її з голови, — порадив Фагундес. Погляд негра намагався проникнути в темну сельву, голос його потеплів, коли він згадав ім'я Габрієли. — Викинь її з голови. Вона не для нас з тобою. Вона не така, як ці повії… — Ні, я не можу не думати про неї, не можу її забути коли б навіть захотів. — Ти з глузду з'їхав! Така жінка з тобою довго не житиме. — Що ти базікаєш? — Не знаю, але, по-моєму, це так. Ти можеш з нею спати і робити що завгодно. Але володіти нею, стати її господарем, як ти б став господарем іншої жінки, тобі ніколи не вдасться та й, мабуть, нікому взагалі. — Чому? — Біс його знає чому. Цього я тобі не зумію пояснити. Так, негр Фагундес мав рацію. Вночі вони спали разом, а на ранок вона немовби і не пам'ятала про це, дивилась на нього, як і на інших, розмовляла з ним, як з іншими. Мовби все це нічого не означало… Морок вкриває човна, сельва немов насувається і змикається над ними. Крик сови колошкає ніч. Ніч без Габрієли, без її смаглявого тіла, без її хвилюючого сміху, без її рожевих, немов плід пітанги, вуст… Навіть не попрощалася. Дивна жінка. Біль розриває душу Клементе. Раптом до нього приходить впевненість, що він ніколи більше не зустрінеться з нею, не буде тримати її у своїх обіймах, притискати до грудей, ніколи не почує її пристрасного, любовного стогону. Серед нічної тиші пролунав голос полковника Мелка Тавареса. Він звертався до Клементе: — Ану, хлопче, заграй нам веселої, щоб час минав швидше. Клементе взяв гармошку. З-за дерев над річкою з'явився місяць. Клементе побачив перед собою обличчя Габрієли. Десь далеко миготіли вогні ліхтарів. В музиці чувся плач гармоніста, що навіки залишився одиноким. В сельві, під холодним промінням нічного світла, сміялася Габрієла. Спляча Габрієла


Насіб привів її у свій дім на Ладейре-де-Сан-Себастьян. Не встиг він відімкнути двері, як злякана дона Армінда з явилась у вікні. — Подумати тільки, сеньйоре Насібе! Здавалася такою пристойною, порядною жінкою, щодня ходила до церкви. Ось чому я завжди кажу… — Тут вона помітила Габрієлу і не докінчила речення. — Ось знайшов нарешті служницю. Пратиме, варитиме. Дона Армінда оглянула біженку з голови до п'ят, немовби знімаючи мірку і оцінюючи. Потім запропонувала свою допомогу: — Якщо тобі, дівчинко, щось буде треба, гукни мене. Сусіди для того й на світі існують, аби помагати одне одному, чи не так? Тільки сьогодні ввечері мене не буде. Спіритичний сеанс у кума Деодоро, небіжчик чоловік розмовлятиме зі мною… І, можливо, навіть дона Сіньязінья з'явиться… — Її очі перебігали з Габрієли на Насіба. — Дівчина, га? Більше не хочете бабусь на зразок Філомени? — Вона засміялася із змовницьким виглядом. — Нічого іншого знайти не вдалося… — Так от, я ж почала розповідати: все це для мене не було такою раптовістю. Якось я зустріла дантиста на вулиці. В той день випадав якраз спіритичний сеанс. Було це з тиждень тому. Я поглянула на Осмундо і в ту ж мить почула голос покійного чоловіка: «Ось він іде, але не вір, він мертвий». Я подумала, що покійник жартує. А ось сьогодні, коли я довідалась про вбивство, то зрозуміла, що чоловік мене попереджував. Дона Армінда обернулася до Габрієли. Насіб уже зайшов у дім. — Що б тобі не знадобилося, гукай мене неодмінно. Завтра поговоримо. Я тобі завжди допоможу, адже сеньйор Насіб для мене як рідний. Він хазяїн мого Шіко… Насіб показав Габрієлі кімнату у дворі. Раніше в ній мешкала Філомена. Потім коротко нагадав їй про обов'язки: прибирати в домі, прати білизну, варити їсти для нього. Він нічого не сказав про солодощі і закуски для бару, треба було ще перевірити, на що вона здатна взагалі. Показав їй комору, де Шіко Молеза залишав провізію, куплену на базарі. Він поспішав — наближався вечір, бар невдовзі буде знову переповненим, а він ще й сам не обідав. У вітальні Габрієла широко розплющеними очима дивилася крізь вікно на море, вона бачила його вперше. Насіб кинув їй на прощання: — Викупайся. Годі людей лякати. В готелі Коельйо він зустрів Мундіньйо Фалкана, Капітана і Доктора, що обідали разом. Насіб підсів до їхнього столу і одразу ж розповів про куховарку. Ті слухали його мовчки. Насіб зрозумів, що перебив якусь серйозну розмову. Вони трохи поговорили про сьогоднішнє вбивство, і, ледве Насіб взявся за обід, друзі, які вже на той час закінчили їсти, підвелися з-за столу і розкланялись. Насіб залишився наодинці зі стравами і тривожними думками. Ці троє таки щось затівають. Але що, чорт забирай? В барі того вечора Насібові довелося побігати. Він крутився, як білка в колесі, всі столики було зайнято, всі хотіли погомоніти про незвичайні денні пригоди. Десь годині о десятій прийшли Капітан і Доктор в супроводі Кловіса Кости, головного редактора «Діаріо де Ільєус». Вони щойно бачились з Мундіньйо Фалканом і оголосили, що експортер прийде в «Батаклан» на дебют Анабели десь опівночі. Кловіс і Доктор говорили напівпошепки. Насіб нашорошив вуха. За другим столом Тоніко Бастос розповідав про розкішний вишуканий обід у Амансіо Леала, на який було запрошено друзів Жезуїньйо Мендонси, серед них і Маурісіо Каїреса, що взяв на себе захист полковника в суді. Це був справжній бенкет з португальським вином, з щедрою закускою. Ньо-Гало зауважив, що все це виглядає мерзенно. Тіло дружини ще не охололо, і чоловік не має права… Арі Сантос розповідав, як прощалися із Сіньязіньєю в будинку її родичів: це була сумна і бідна заупокійна служба, на якій було присутніх не більше п'яти-шести осіб. З Осмундо вчинили ще гірше. Протягом кількох годин біля тіла дантиста чергувала лише служниця. Арі побував там, адже ж, зрештою, він був знайомий з небіжчиком, вони разом відвідували збори товариства Руя Барбози. — Пізніше і я провідаю його… — сказав Капітан. — Він був гарним хлопцем і, безперечно, талановитим. Писав чудові поезії… — Я також з вами, — підтримав його Ньо-Гало. Насіб із цікавості пішов разом з ними в дім Осмундо, ще хтось пішов також. Було біля одинадцятої, і відвідувачів у барі ставало все менше. Бідолашний Осмундо посміхався на смертному одрі, схрестивши посинілі руки. Насіб розхвилювався: — Він влучив прямо в серце. Потім Насіб сходив все-таки в кабаре, щоб подивитися на танцівницю, а також, щоб забути про мерця. Він сів за столик поруч з Тоніко Бастосом. Навколо танцювали. В сусідній залі, через коридор, ішла гра. Вже було досить, пізно, коли до них підсів Езекієл Прадо. Він тицьнув вказівним пальцем у груди Насіба. — Мені сказали, що ви закохані в цю кривляку? — показав він на Різолету, яка танцювала з комівояжером. — Закоханий? Просто я був з нею минулої ночі, оце й по всьому. — Ну й добре, а то я не люблю заважати друзям. Але коли… Вона гаряча дівка, чи не так? — А куди ж Марту, сеньйоре Езекієле? — Вона зовсім збожеволіла, я навіть побив її. Сьогодні до неї не піду. Він узяв у Тоніко склянку і випив її до дна. Сварки адвоката і його коханки, блондинки, яку він утримував уже кілька років, повторювались через кожних три дні. Чим більше він її бив, коли напивався, тим міцніше вона його любила. Вона була пристрасно закохана в Езекієла і розшукувала його по кабаре, витягала нерідко з ліжка іншої жінки. Родина адвоката мешкала в Баїйї, з дружиною він розлучився. Езекієл Прадо підвівся, похитуючись, протиснувся поміж танцюючими парами і забрав Різолету від її партнера. Тоніко Бастос оголосив: — Зараз буде бійка. Але комівояжеру була відома скандальна слава Езекієла, він залишив Різолету і пошукав очима іншу жінку. Різолета кинулась була слідом за комівояжером, але Езекієл стиснув її за руки і обняв. — Ну, на сьогодні апетитний шматок вами втрачено… — засміявся Тоніко Бастос, звертаючись до Насіба. — Він мене здорово виручив. Сьогодні вона мені не потрібна. Тільки-но танцівниця виконає свій номер, іду додому. Я прямо з ніг падаю від утоми. День сьогодні видався для мене жахливим. — Ну, а як справа з куховаркою? — Знайшов нарешті якусь дівчину із сертану. — Молоду? — А дідько її розбере… Наче молоду. На ній стільки бруду, що й не роздивишся. У цих сертанежо немає віку, сеньйоре Тоніко, навіть дівчатка у них виглядають бабусями. — Гарненька? — Звідки мені знати, якщо вона у лахмітті, нерозчесана і бозна-скільки невмивана? Мабуть, якась відьма, втім, мій дім — не ваш, це у вас служниці виглядають благородними дівчатами. — Та що ви? Хіба Олга візьме таку! Якщо у бідолахи вродливий писок, дружина миттю вижене її на вулицю, та ще й вилає на всі заставки. — Дона Олга жартів не визнає. І правильно. Вас і справді слід тримати на прив'язі. Тоніко Бастос з удаваною скромністю заперечив: — Ну, ви перебільшуєте, друже. Звідки вам це відомо?.. Прийшов Мундіньйо Фалкан з полковником Рібейріньйо, вони підсіли до Капітана. — А Доктор? — Він же не ходить до кабаре. Його й на налигачі сюди не затягнеш. Ньо-Гало підійшов до Насіба: — Поступились дівчиною Езекієлу? — Хочу сьогодні виспатись. — А я піду до Зілди. Кажуть, там з'явилося дівчисько із Пернамбуко, апетитна пташечка. — Він прицмокнув язиком. — Може, вона завітає сюди… — Чи не з косами, бува? — Еге ж, і з товстим задом… — Вона в «Тріаноні». Вона там щовечора… — сказав Тоніко. — Їй симпатизує полковник Мелк, це він привіз її з Баїйї. — Сьогодні полковник рушив на фазенду. Я бачив, як він відпливав, — повідомив Насіб. — Наймав робітників на невільницькому ринку. — Тоді я піду в «Тріанон»… — До виступу танцівниці? — Ні, одразу після виступу. «Батаклан» і «Тріанон» були відомими на увесь Ільєус кабаре. Їх відвідували експортери, фазендейро, крамарі, а також представники крупних фірм, що приїздили до міста у справах. Але на околицях міста були інші кабаре, туди приходили портові робітники, наймити з плантацій, найдешевші жінки. Там усе робилося відкрито, бо інакше ніхто кабаре не відвідував би. Невеличкий оркестр грав танець. Тоніко пішов запрошувати якусь даму. Ньо-Гало поглядав на годинника, настав час виходу танцівниці, і він виявляв нетерпіння, йому кортіло швидше вирушити в «Тріанон» подивитися на цю дівчину з косами, утриманку полковника Мелка. Була вже майже перша година ночі, коли оркестр замовк, світло погасили. Залишилися запаленими лише невеличкі сині лампи, з ігорної зали прийшло чимало людей, більшість розмістилася за столиками, деякі залишилися стояти біля вхідних дверей. Анабела вийшла з-за куліс з величезними віялами в обох руках. Цими віялами вона затулялася, залишаючи неприкритою то одну, то другу частину тіла. Принц у смокінгу затарабанив на роялі. Анабела танцювала посеред зали, усміхалась до присутніх. Вона мала успіх. Полковник Рібейріньйо волав «біс» і аплодував стоячи. Засвітилися вогні, Анабела подякувала за аплодисменти; вона була одягнена в трико тілесного кольору. — От неподобство… Ми ж думали, що бачимо тіло, а виявляється, це лише трико… — обурився Ньо-Гало. Вона вийшла під аплодисменти і повернулася тільки за кілька хвилин для виступу в іншому, ще сенсаційнішому номері. Анабела була закутана в різнобарвні вуалі, які, за словами Мундіньйо, мали спасти одна за одною. І, коли незабаром упало останнє покривало і знову засвітилося світло, всі побачили її майже оголене худорляве і струнке тіло, на якому залишився тільки крихітний трикутник та червона стрічка, що обвивала її невеличкі перса. Публіка гриміла хором «біс». Анабела вийшла із зали, пробігши поміж столиками. Полковник Рібейріньйо замовив шампанське. — Оце справжній номер… — вигукнув навіть Ньо-Гало. Анабела і принц підсіли за столик Мундіньйо Фалкана. «Розраховуюсь я», — сказав Рібейріньйо. Знову заграв оркестр, Езекієл Прадо потягнув танцювати Різолету, але спіткнувшися, упав на стільці. Насіб вирішив іти додому. Лише Тоніко Бастос, не спускаючи очей з Анабели, пересів до столика Мундіньйо. Ньо-Гало зник. Танцівниця усміхнулася і підняла келих з шампанським. — За здоров'я всіх присутніх! За прогрес Ільєуса! — їй зааплодували. Ті, що сиділи за сусідніми столиками, поглядали на них із заздрістю. Багато відвідувачів знову пішло до ігорної зали. Насіб спустився сходами вниз і вийшов на вулицю. Він ішов сонним містом. В будинку Маурісіо Каїреса ще горіло світло. Мабуть, вивчає справу Жезуїньйо, готує матеріали для захисту, подумав Насіб, згадавши обурене патякання адвоката в барі. Але з-за напіввідчиненого вікна долинув грайливий жіночий сміх і загубився на сонній вулиці. Казали, що вдівець ночами водить до себе негритяночок з пагорба. І все ж Насіб не міг уявити, що в цю мить юрист, можливо з чисто професійною цікавістю, вимагав, щоб дівчисько з Уньану, шепелява, перелякана мулаточка, лягла в постіль в чорних паперових панчохах… — Чого тільки в світі не буває…— хихотіла дівчина, показуючи при цьому гнилі, рідкі зуби. Насіб відчував утому після важкого дня. Йому, нарешті вдалося довідатись, чому Мундіньйо так часто приходить і так швидко зникає, чому він перешіптується з Капітаном і Доктором, проводить потаємні розмови з Кловісом. Їхні маневри націлені на гавань. Насіб збагнув це, почувши уривки окремих їхніх фраз. Виходячи з того, що вони говорили, незабаром мав прибути інженер, а згодом землечерпалки та буксири. Нехай це не всім до смаку, але великі іноземні кораблі заходитимуть в порт і забиратимуть какао, експортом займатиметься безпосередньо Ільєус. А кому це могло не сподобатись? Чи не означає такий крок початку війни проти Бастосів, проти полковника Раміро? Капітан завжди прагнув стати верховодою місцевої політики. Але він не був фазендейро, і в нього бракувало коштів для подібних справ. Тепер стає зрозумілою його дружба з Мундіньйо Фалканом, насуваються серйозні випробування. Полковник Раміро, незважаючи на свій вік, не такий, щоб сидіти склавши руки, він не здасться без боротьби. Насібові не хотілося встрявати у цю історію. Він був другом для них усіх: і Мундіньйо, і полковника, і Капітана, і Тоніко Бастоса. Власнику бару нема чого втручатися в політику. Це обіцяє лише збитки, це ще небезпечніше, аніж зв'язок із заміжньою жінкою. Сіньязінья і Осмундо вже не побачать буксирів і землечерпалок, що поглиблюватимуть вхід до гавані. Не побачать вони також бурхливого прогресу, про який розповідав Мундіньйо. Такий уже цей світ, зітканий із радощів і смутку. Насіб обминув церкву і почав повільно підніматися крутосхилом. Невже ж Тоніко Бастос бував у Сіньязіньї? Чи він просто прибрехав, щоб похизуватися перед Насібом? Ньо-Гало стверджує, що Тоніко зухвало бреше. Він, як заведено, не зв'язується з одруженими жінками. Полюбовниці — інша справа: тут він з чоловіком не рахується. Везунчик. Завжди зі смаком одягнений, чуб з легкою сивизною, вкрадливий голос. Насібові хотілося бути таким, як Тоніко, — щоб жінки задивлялися на нього з пристрастю і бурхливо ревнували. Йому хотілося, щоб його шалено хали, так, як кохає Тоніко Лідія, дружина полковника Нікодемоса. Вона посилала до Тоніко листи, бігала вулицями, аби з ним побачитись, сохла по ньому, а він не звертав на неї уваги. Заради нього Лідія постійно ризикувала своїм становищем, заради одного його погляду, одного слова. Тоніко не погребує жодною утриманкою, окрім Глорії, і всі знають чому. Але з одруженими жінками, наскільки про це було відомо Насібові, він у стосунки не заходив. Захекавшись після крутої дороги, Насіб всунув ключа в замкову щілину. Вітальня виявилася освітленою. Чи не злодії, бува? А може, нова служниця забула вимкнути світло? Він тихенько увійшов і побачив, що вона спить на стільці. Розкішні, довгі коси дівчини хвилями спадали на плечі. Помиті і розчесані, вони виявилися чорними, кучерявими, красивими. Вона була одягнена хоча і в стару, але чисту сукню. Через порвану спідницю проглядало стегно кольору кориці, уві сні її груди піднімались і опускались, вуста усміхались. — Боже праведний! — Насіб зупинився, не ймучи віри своїм очам. Він роздивлявся її, прямо таки приголомшений, — невже ця врода була так замаскована дорожньою курявою і грязюкою? Габрієла, що спала на стільці, її повна рука, смагляве обличчя, усміхнене вві сні, так і просилися на картину. Цікаво, скільки їй років? Тіло немов у молодої жінки, обличчя як у дівчинки. — Оце так! — прошепотів араб майже молитовно. Зачувши його голос, вона злякано розплющила очі, але одразу ж усміхнулася, і кімната, здалося, теж усміхнулася разом з нею. Вона підвелася і обсмикала сукню, тиха і прозора, немов місячний промінь. — Чому ти не спиш? — на інше запитання Насіб просто не спромігся. — Молодий господар нічого мені не сказав… — Який молодий господар? — Ви, сеньйоре… Я випрала білизну, прибрала в кімнатах. Потім сіла, чекаючи на вас, і задрімала, — співучим голосом розповідала вона. Від неї пахло гвоздикою, мабуть, то пахли її коси. — Так ти справді можеш куховарити? Відблиски світла грали на її косах, очі були опущені, права нога Габрієли сковзалась по підлозі, немовби вона збиралася танцювати. — Можу, сеньйоре. Я працювала в заможних людей, вони мене навчили. Я люблю куховарити… — Вона усміхнулася і все знову засміялося разом з нею, навіть араб, сівши на стілець. — Якщо це так, я буду тобі добре платити. П'ятдесят рейсів на місяць. У нас заведено платити двадцять, найбільше тридцять. Якщо тобі буде важко, візьмеш собі на допомогу дівчину. Стара Філомена була надто впертою, нікого не хотіла брати. Казала, що вона ще не збирається вмирати і з усім впорається сама. — Я також впораюсь. — А платня? Тебе влаштовує? — Скільки ви, молодий господарю, будете платити, те мене і влаштує… — Подивимось завтра, як ти готуєш. В годину сніданку я пришлю до тебе хлопчика… Я їм у барі. А зараз… Габрієла стояла, чекаючи ще чогось, з усмішкою на вустах. Місячний промінь пестив її коси, і від них лунав аромат гвоздики. — …іди спати, вже пізно. Легенько погойдуючись, вона пішла до дверей, він подивився на її ноги, на стегно кольору кориці, що проглядало крізь дірку в спідниці. Вона озирнулась: — Тоді на добраніч, сеньйоре молодий господарю. Вона зникла в темряві коридора, Насібу здалося, що він почув, як вона тихо додала: «Красунчик…» Він ледве стримався, щоб не погукати її. Ні, це вона сказала вчора на ринку. Якби він її покликав, вона б, можливо, злякалася, у неї такий непорочний вигляд, може, вона ще дівчина… Спішити нікуди, попереду багато часу. Насіб скинув піджака, повісив його на стілець, зірвав сорочку. У вітальні залишився запах гвоздики. Завтра він купить їй у подарунок ситцеву сукню і домашні туфлі. Він сів на ліжко і почав розв'язувати черевики. Важкуватий випав деньок. Скільки різних пригод! Насіб одягнув довгу нічну сорочку. Гарна смугляночка! А які очі… І шкіра в неї засмагла, це йому подобається. Насіб ліг і вимкнув світло. Він поринув у неспокійний, тривожний сон: побачив Сіньязінью, її голе тіло, ноги в чорних панчохах. Сіньязінья лежала розпростерта на палубі іноземного корабля, що заходив у гавань. Виявляється, Осмундо втік автобусом, і Жезуїньйо стріляв у Тоніко Бастоса, а Мундіньйо прибув з доною Сіньязіньєю, вона була живою, усміхалась до Насіба, простягала йому руку, але в неї було смагляве обличчя нової служниці. Насіб ніяк не міг її наздогнати, танцюючи, вона сховалася в кабаре.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка