Жоржі амаду співець бразілії



Сторінка9/22
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.16 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22
Про похорони і бенкети, з оповіддю досить повчальної історії

Сонце підбилося уже високо, коли Насіб прокинувся від крику дони Армінди: — Ходімо подивимося на похорони, дівчинко! Буде досить цікаве видовище! — Ні, сеньйоро, молодий господар ще спить. Насіб підхопився з ліжка: хіба можна не піти на похорони? Він виходив з ванної уже одягнений, коли Габрієла поставила на стіл гарячу каву і глечик з молоком. На столі, застеленому білою скатертиною, стояли кускус із кукурудзи з кокосовим молоком, смажені банани, іняме[53], солодка маніока. Вона зупинилася біля кухонних дверей і запитально поглянула на нього. — Молодий господар мусить мені сказати, що він любить. Насіб жадібно ковтав кускус, у його очах світилося задоволення, але цікавість змушувала його поспішати — чого доброго, ще запізниться на похорони!.. Чудовий кускус, і дуже смачні шматочками підсмажені банани… Насіб ледве одірвався від страви. Габрієла підв'язала коси стрічкою. Мабуть, приємно поцілувати її смагляву потилицю. Насіб вискочив з дому і мало не бігцем рушив у бар. Його супроводжував голос Габрієли, котра співала: Обережно, мій коханий,


Пробирайся через сад.
Щоб не м'яти полум'яний
Одяг росяних троянд.

Похоронна процесія з домовиною Осмундо вийшла з набережної на майдан: — Нікому навіть домовину нести… — зауважив хтось. — Та-ак. Не пригадується ще такої бідної і убогої процесії. Тільки найближчі друзі Осмундо набралися мужності супроводжувати його під час цієї останньої прогулянки вулицями Ільєуса. Той, хто ніс дантиста на цвинтар, ображав тим самим гідність полковника Жезуїньйо і все ільєуське суспільство. Арі Сантос, Капітан, Ньо-Гало, редактор «Діаріо де Ільєус» і ще кілька осіб чергувалися біля ручок домовини. Покійний не мав у Ільєусі ніяких родичів, але за ті місяці що прожив тут, познайомився з багатьма людьми — Осмундо був люб'язним, чемним, постійним учасником вечорів у клубі «Прогрес», зборів товариства імені Руя Барбози, родинних вечірок, своїм його вважали також у барах і кабаре. І, незважаючи на все це, у свою останню дорогу він вирушав, немов жебрак, ніхто не прибрав його домовини квітами, ніхто не плакав за ним. Батько Осмундо телеграфував одному торговцеві в Ільєусі, з яким у нього було ділові стосунки, і попрохав його влаштувати все, пов'язане з похоронами. Сам він збирався прибути до міста найпершим пароплавом. Торговець замовив домовину, заплатив за могилу, найняв у порту кількох робітників, щоби було кому нести небіжчика, раптом ніхто з друзів не прийде на похорони, але вінків і квітів не купив, мабуть, вважаючи їх непотрібною розкішшю. Насіб не був близьким товаришем Осмундо. Інколи дантист відвідував його бар, але частішим гостем він був у кафе «Шик». Майже завжди Осмундо пив чарку в товаристві Арі Сантоса і вчителя Жозуе. Вони декламували сонети, читали улюблені уривки з прозових творів, дискутували на літературні теми. Інколи араб підсідав до них: слухав уривки з романів, вірші, присвячені жінці. Він, як і всі навколо, мав дантиста за гарного хлопця. Про нього відгукувались, як про справжнього лікаря, пацієнти все охочіше йшли до нього. Спостерігаючи зараз ці убогі похорони, бачачи жалюгідну жменьку друзів, цю голу домовину, без жодної квіточки, він відчув сум і жаль. Зрештою, це не гідно такого міста, як Ільєус, це несправедливо. Де ж ті люди, що славили його поетичне обдарування, де його пацієнти, які так захоплювались його легкими руками під час складних операцій, де колеги з товариства Руя Барбози, друзі по клубу «Прогрес», по бару? Вони боялися полковника Жезуїньйо, боялися язикатих старих дів і громадської думки, яка вважатиме їх солідарними з Осмундо. Якийсь хлопчисько затесався у похоронну процесію, роздаючи рекламні листівки кінотеатру, де повідомлялося про дебют «відомого індійського факіра принца Сандри, найвизначнішого ілюзіоніста нашого часу, фокусника і гіпнотизера, якого знає вся Європа, а також його неперевершеної асистентки мадам Анабели, провидиці, що являє собою диво телепатії». Листівка, підхоплена вітром, кружляла над домовиною. Осмундо не познайомиться з Анабелою, не пристане до почту залицяльників, не візьме участі в боротьбі за її симпатії і прихильність. Похоронна процесія минала церкву. Насіб приєднався до жменьки людей, що проводжали покійного. Він не піде на цвинтар, йому не можна надовго залишати бар, сьогодні ж бенкет автобусної компанії. Але він пройде за домовиною хоч кілька кварталів, так велить совість, так треба зробити, коли ти почуваєш себе людиною. Процесія вийшла на вулицю Паралелепіпедів; кому належала ця ідея? Пряміша і коротша дорога вела через вулицю полковника Адамі, для чого ж було проходити повз будинок, де стояла домовина з тілом Сіньязіньї? Таке міг вигадати лише Капітан. Глорія спостерігала рух похоронної процесії із свого вікна, сидячи в капоті, накинутім на нічну сорочку. Домовина пропливла перед її грудьми, що були ледве прикриті тонкою мережкою. Біля дверей коледжу Еноха, де юрмились зацікавлені подіями учні, вчитель Жозуе підмінив Ньо-Гало біля однієї з ручок домовини. З усіх вікон виглядали люди, чулися різні вигуки. Біля будинку родичів Сіньязіньї стояло кілька постатей в чорному. Домовина Осмундо повільно рухалась в супроводі мізерного почту. Перехожі скидали капелюхи. З вікна будинку, прибраного траурними стрічками, хтось гукнув: — Не могли знайти іншої дороги, чи що? Вам ще мало, що бідолаха загинула через нього? Дійшовши до центрального майдану, Насіб вернувся назад. Трохи постояв на похоронній відправі Сіньязіньї. Її домовина ще не була забитою, у вітальні горіли свічки, стояли квіти, біля домовини — кілька вінків. Жінки плакали. А нещасного Осмундо не оплакував ніхто. — Зачекаємо трохи. Хай його поховають, — сказав хтось із рідних Сіньязіньї. Господар будинку, чоловік двоюрідної сестри Сіньязіньї, не приховуючи свого невдоволення, ходив по коридору. Смерть Сіньязіньї виявилася для нього нежданим ускладненням; звичайно, тіло покійниці не можна було виносити з будинку Жезуїньйо, а тим більше з будинку дантиста, це було б непристойно. Його дружина була єдиною родичкою Сіньязіньї, що жила в місті, решта мешкали в Олівенсі; ну як він міг не дозволити принести тіло сюди і здійснити похоронну відправу тут? І, як на гріх, він друг полковника Жезуїньйо, та ще й має з ним ділові стосунки. — От уже не до речі,— бідкався він. Скільки ненриємного клопоту, не кажучи вже про витрати. А хто платитиме? Насіб наблизився до мертвої Сіньязіньї. Очі заплющені обличчя спокійне, рівні коси розплетені; гарні, стрункі ноги. Він одвів погляд, не час зараз розглядати ноги Сіньязіньї. У вітальні з'явилася урочиста постать Доктора. На мить він затримався біля домовини і сказав Насібу, але так, що почули всі: — В її жилах пульсувала кров Авілів. Це кров, кров Офенізії, визначила її долю, — він понизив голос. — Я вважаю її за свою родичку. Глядачі, що юрмились в дверях і зазирали у вікна, були вражені, побачивши Малвіну з букетом квітів із власного саду. Нащо прийшла вона сюди, на похорони жінки, покараної за зраду, ця молода дівчина, ще учениця, донька фазендейро? Адже ж вони не приятелювали. Її супроводжували осудливими поглядами, перешіптувались по закутках. Малвіна усміхнулася Доктору, поклала квіти в ноги покійниці, тихо помолилася і вийшла, гордо випроставшись, як і увійшла. Насіб стояв, похиливши голову. — Ця донька Мелка Тавареса — зухвале дівчисько. — Вона фліртує із Жозуе. Насіб теж провів Малвіну поглядом, йому сподобався її вчинок. Він не міг збагнути, що з ним діється цього дня, але він прокинувся з дивним настроєм, він відчував, що не може звинувачувати Осмундо і Сіньязінью, потім його обурило те, що на похорони дантиста прийшло так мало людей, дратувало квиління господаря будинку, де стояла домовина з покійницею. Прийшов падре Базіліо, потиснув усім руки, погомонів про яскраве сонце, про кінець дощового періоду. Нарешті похоронна процесія вирушила з дому. Вона була велелюдніша від тієї, що супроводжувала Осмундо, але все одно мала жалюгідний вигляд. Падре Базіліо прочитав кілька молитов, рідні Сіньязіньї, що приїхали з Олівенси, ридали, господар будинку полегшено зітхнув. Насіб повернувся в бар. Чому їх не хоронили разом? Не винесли обидві домовини з одного будинку і не опустили в одну могилу? А належало зробити саме так. Підле Життя, безсердечне, лицемірне місто, де шанують лише гроші! — Сеньйоре Насібе, а служниця яка гарна… Прямо красуня! — почувся вкрадливий голос Шіко. — Іди к бісу! — Насіб був сумний. Потім він узнав, що домовину Сіньязіньї внесли у ворота кладовища в ту саму мить, коли звідси виходили ті з небагатьох друзів Осмундо, що проводили його у останню дорогу. Майже в цей самий час полковник Жезуїньйо Мендонса в супроводі Маурісіо Каїреса постукав у двері до судді, щоб стати перед лицем закону. Потім адвокат з'явився в барі, але відмовився пити будь-що, окрім мінеральної води: — Вчора я перебрав у Амансіо. Подавали першокласне португальське вино… Насіб відійшов убік, йому не хотілося знати подробиць про бенкет, влаштований напередодні похорону. Він вирішив навідатись до сестер Дос Рейс, перевірити, як іде підготовка до обіду. Сестри й досі ніяк не могли заспокоїтись. — Ще вчора вранці вона, бідолашна, була в церкві,— сказала, хрестячись, Кінкіна. — Коли ви прийшли до нас, ми щойно розлучилися з нею після меси, — схвильовано додала Флорзінья. — Так, ось які бувають справи… Тому я і не одружуюсь. Сестри провели Насіба на кухню, де поралася Жукундіна з дочками. — Хай обід вас не тривожить, все буде гаразд. — А ви знаєте, я все-таки знайшов куховарку. — Прекрасно. Добре готує? — Кускус зробила пристойно. А що вона взагалі уміє робити, довідаюся пізніше, під час сніданку. — Отже, наших закусок і солодощів ви більше не потребуєте? — Коли ваша ласка, приготуйте ще на кілька днів. — Я тому питаю, що ми зараз маємо чимало клопоту з презепіо. Коли відвідувачів у барі поменшало, Насіб послав Шіко Молезу снідати. — На зворотному шляху захопи і мій сніданок. У години сніданку бар завжди бував порожнім. Насіб у цей час перевіряв касу, підраховував виторг і витрати. Першим після сніданку незмінно з'являвся Тоніко Бастос, він випивав «для травлення» кашасу з bitter[54]. Того дня тільки й розмов було, що про вбивство та похорони. Потім Тоніко розповів про те, що відбувалось в кабаре після того, як Насіб пішов додому. Полковник Рібейріньйо так налигався, що його довелося тягнути додому майже волосом. На сходах його тричі вирвало, він забруднив увесь костюм. — Рібейріньйо вклепався в танцівницю… — А Мундіньйо Фалкан? — Він рано пішов. Переконав мене, що з нею в нього немає нічого і що шлях вільний. Ну і я, звичайно… — Кинувся в атаку… — Точніше — почав гру. — А вона? — Що вам сказати? Здається, виявляє зацікавленість. Але, поки не підчепить Рібейріньйо, буде, мабуть, вдавати з себе святу. Тут все відомо наперед. — А чоловік? — Цілком на боці полковника. Він уже все знає про Рібейріньйо. А зі мною не хоче мати жодних справ. Хай жінка сміється для Рібейріньйо, танцює з ним, притискується до нього, підтримує йому голову, щоб його краще знудило, — каналії все це подобається. Але варто лише підійти мені, і він одразу стає між нею і мною. Типовий професійний альфонс. — Він боїться, що ви зіпсуєте йому всю справу. — Згоден на залишки. Хай Рібейріньйо платить, а я задовольнятимусь вихідними днями… Я думаю, що й чоловік не довго огинатиметься. Мабуть, йому вже відомо, що я син місцевого політичного лідера. Тому стосовно мене йому слід поводитися дещо інакше. Шіко Молеза приніс сніданок. Насіб вийшов із-за прилавка і сів за один із столиків, пов'язавши серветку навколо шиї. — Ну, побачимо, що вона за куховарка?.. — Нова? — поцікавився Тоніко. — Ніколи не доводилося бачити такої вродливої смаглявки! — ліниво процідив Шіко Молеза. — А ви мені казали, що вона страшна, наче відьма. Безсоромний ви араб. Хотіли втаїти правду від товариша? Насіб розібрав посуд, поставив на столі їжу. — О! — вигукнув він, вдихнувши аромат курячої кабідели[55], смаженої солонини, рису, квасолі і банана, нарізаного кружальцями. — Справді гарненька? — розпитував Тоніко Шіко Молезу. — Мало сказати гарненька… Тоніко схилився над тарілкою. — І ви ще кажете, що вона не вміє варити? От брехливий турок… Насіб запросив його до столу: — Тут вистачить для двох, пригощайтесь. Біко Фіно відкрив пляшку пива, поставив її на стіл. — Що вона зараз робить? — запитав Насіб у Шіко. — Про щось бесідує з матір'ю. Здається, про спіритизм. Вірніше, говорить мама, а вона лише слухає і сміється. А коли вона сміється, сеньйоре Насібе, можна просто отетеріти. — О! — знову вигукнув Насіб, покуштувавши страву. — Це ж манна небесна, сеньйоре Тоніко. Тепер, дякувати богові, мене будуть гарно обслуговувати. — За столом і в ліжку? Чи не так, турку?.. Насіб досхочу наївся, і після того, як Тоніко пішов, розлігся за звичкою у шезлонгу в затінку дерев. Він узяв баїйянську газету майже тижневої давності і запалив сигару, потім розправив вуса. Насіб був задоволений життям, ранковий сум розвіявся. Згодом він сходить у дядькову лавку і придбає там дешеву сукню та пару кімнатних туфель. Треба домовитись з куховаркою про закуски і солодощі для бару. Ніколи б не міг подумати, що ця біженка, така непоказна на вигляд, вся в лахмітті, вміє так куховарити… І що бруд таїть таку чарівну жінку… Він мирно заснув. Вітер з моря лагідно перебирав його вуса. Ще не продзвонило п'ятої години вечора, і в податковому бюро, а також у інших установах було повно відвідувачів, коли схвильований Ньо-Гало з номером «Діаріо де Ільєус» в руках увірвався в бар. Насіб подав йому вермут і зібрався був розповісти про нову куховарку, але той голосно гукнув своїм гугнявим голосом: — Почалося! — Що? — Ось сьогоднішня газета. Щойно вийшла… Читайте… На першій шпальті було надруковано довжелезну статтю, набрану жирним шрифтом. Заголовок простилався над чотирма колонками: «Обурлива зневага до бухти». Різка критика була спрямована головним чином на адресу префектури і Алфредо Бастоса — «депутата палати штату», обраного населенням Ільєуса, щоб той «відстоював святі інтереси району какао» і який забув про це. Тихий голос цього депутата лунає лише тоді, писалося в статті, коли треба похвалити дії уряду; цей парламентарії уміє вигукувати лише «дуже добре!» та «підтримую!». В статті критикувалося префекта, одного з кумів полковника Раміро, — «нікчемну посередність, здатну лише на низькопоклонство перед впливовою особою — місцевим касіком[56]», а також висувалося звинувачення проти політичних діячів, що по-нехлюйському ставляться до питання ільєуської гавані. Як привід для статті було використано вчорашній випадок: пароплав «Іта», що сів на мілину. Найважливішої і найневідкладнішої проблеми району, яка становить альтернативу місцевого прогресу і означає або достаток і цивілізацію, або відсталість і злидні,— проблеми бухти Ільєуса, або, іншими словами, «величезної проблеми безпосереднього експорту какао», не існує для тих, хто «захопив за сприятливих умов командні висоти». Потім ішла убивча тирада, яка закінчувалась прозорим натяком на Мундіньйо, де нагадувалось, що «люди з високорозвиненими громадянськими почуттями мають намір у зв'язку із злочинною байдужістю муніципальної влади взятися за цю проблему і розв'язати її позитивно. Славетні і хоробрі мешканці Ільєуса, міста сивих традицій, зуміють засудити, покарати і винагородити по заслугах!» — Справа серйозна, хлопчику… — Стиль схожий на докторський. — А мені здається, це робота Езекієла. — Ні, Доктора. Я впевнений. Езекієл набрався вчора в кабаре. Стаття викличе шум… — Шум?! Ви оптиміст… Буде грім і ще чорт батька зна що! — Чого доброго, може розпочатися сьогодні, тут же, в барі. — Чому тут? — А бенкет автобусної компанії, ви забули! Прийдуть всі: префект, Мундіньйо, полковник Амансіо, Тоніко, Доктор, Капітан, Мануел дас Онсас; навіть полковник Раміро Бастос обіцяв узяти участь. — Полковник Раміро? Адже він тепер вечорами і на вулицю не виходить. — А він сказав, що прийде. Він людина слова і обов'язково прийде; ось побачите. Не виключено, що обід закінчиться суперечкою… Ньо-Гало потирав руки. — Весело буде, весело… — Він пішов у податкове бюро, залишивши розгубленого Насіба. Прийшли офіціанти, найняті для бенкету; вони почали готувати залу, зсовувати докупи столики. Майже в той же час суддя з пачкою книг під пахвою влаштувався зовні із Жоаном Фулженсіо та Жозуе. Вони спостерігали за Глорією, яка сиділа біля свого вікна. Суддя вважав, що її постійна присутність на майдані шокує порядних людей міста. Жоан Фулженсіо сміявся, не погоджуючись з ним. — Глорія — це соціальна необхідність, сеньйоре, її слід розглядати як суспільно корисний інститут, щось на зразок товариства імені Руя Барбози, гуртка Тринадцятого травня або будинку для старих. Глорія виконує в суспільстві важливу роль. Те, що вона не залишає свого вікна і час від часу з'являється на вулиці, підіймає на вищий щабель один з найважливіших аспектів життя міста — сексуальне життя. Вона виховує у юнаків смак до вроди і, дозволяючи чоловікам некрасивих жінок (а таких, на жаль, в нашому місті більшість) мріяти про неї, надихає їх на виконання матримоніальних обов'язків, які в іншому випадку були б для них важким тягарем. Суддя милостиво погодився: — Чудовий захист, мій любий, вартий і захисника, і підзахисної. Але, між нами кажучи, це ж несправедливо: стільки м'яса для одного чоловіка. Та ще й для такого худорлявого і мізерного… Якби вона хоч не сиділа цілий день на видноті… — А ви гадаєте, що з нею ніхто не спить? Помиляєтесь, мій любий суддя, помиляєтесь. — Та що ви кажете? Невже хтось осмілився? — Більшість чоловіків нашого міста, вельмишановний! Коли вони сплять з жінками, то думають про Глорію, а отже, з нею вони і сплять. — Звичайно, сеньйоре, я мусив одразу здогадатись, що ви жартуєте… — Як би там воно не було, але ця молодичка у вікні вельми спокуслива, — сказав Жозуе. — Вона так і обпікає чоловіків своїм поглядом… До них хтось підійшов, розмахуючи свіжим номером «Діаріо де Ільєус»: — Бачили? Жоан Фулженсіо і Жозуе уже були поінформовані. Суддя взяв газету і насунув на носа окуляри. За іншими роликами стаття уже обговорювалась. — Ну, то ви скажете? — Тепер спалахне політична боротьба… Сьогоднішній обід буде цікавим. Жозуе й далі розводився про Глорію: — Що в цій історії найдивовижніше? А те, що до цього часу ніхто не спробував завітати до неї. Для мене це загадка. Учитель Жозуе був новачком у цих краях, його привіз Енох, коли засновував свій коледж. І хоча Жозуе відразу акліматизувався, почав відвідувати «Папеларіа Модело» і бар «Везувій», з'являтися в кабаре, виголошувати промови на святах, вечеряти в будинках розпусти, він ще не знав багато дечого в історії Ільєуса. І доки решта обговорювала статтю в «Діаріо», Жоан Фулженсіо розповів йому про те, що сталося між полковником Коріолано і Тоніко Бастосом незадовго до приїзду Жозуе в Ільєус, коли полковник поселив Глорію в цьому будинку. Попередження


Полковник привіз Глорію в місто, розповів Жоан Фулженсіо (цей справжнісінький довідник всіх подій та історій Ільєуса), і поселив її в найкращому із своїх будинків, де до переїзду в столицю штату мешкала його родина. Старі діви були шоковані цим кроком, а на мулатку почав накидати оком місцевий донжуан — нотар Тоніко Бастос, улюблений син полковника Раміро, чоловік ревнивої дружини і батько двох гарних дітлахів, людина елегантна, одягнена недільними днями в жилетку. Звичайно, ця історія зовсім не нагадує ідилію Жуки Віани і Шікіньї. Жозуе уже чув про них? Йому відомі комічні і сумні подробиці? Причому сумних було значно більше, аніж комічних, — адже ільєуський гумор має трохи похмурий характер. Глорія і Тоніко не гуляли на пляжі, не ходили, побравшись за руки, біля причалів порту, і Тоніко ще не ризикнув постукати вночі в двері Глорії. Він лише дозволяв собі частіше провідувати її і дарувати їй цукерки, придбані в барі Насіба, а також справлятися про здоров'я і питати, чи не треба їй чого-небудь. Сумні погляди та компліменти — далі маестро Тоніко ще не заходив. Давня дружба зв'язувала полковника Коріолано з родиною Бастосів. Раміро Бастос хрестив полковникового сина, вони були політичними однодумцями, часто зустрічалися. З цього і скористався Тоніко, коли пояснював дружині, неймовірно огрядній і ревнивій доні Олзі, що йому необхідно, задля дружніх зв'язків і спільності політичних інтересів з полковником, відвідувати по обіді цей осиротілий будинок. Дона Олга піднімала свої монументальні груди: — Якщо треба, Тоніко, якщо полковник тебе запрошує, іди. Але дивись! Коли я довідаюсь про щось таке, коли почую що-небудь… — В такому разі, люба, щоб у тебе не було підозр, я краще не піду. Щоправда, я пообіцяв Коріолано… — Солодкі слова у цього Тоніко, казав Капітан. На думку дони Олги — от бідолашна! — не було чоловіка поряднішого від нього, не було чоловіка, якого так би переслідували жінки, незаміжні і заміжні, утриманки і всі без винятку повії. Проте її не полишали сумніви, і вона контролювала кожен крок свого чоловіка, щоб він, боже борони, не піддався спокусі. Погано ж вона його знала… Так терпінням і цукерками Тоніко «готував для себе ложе відпочинку», як обережно висловлювались в «Папеларіа Модело» і в барі. Але перш ніж сталося те, що мало статися неодмінно, полковник Коріолано дізнався про відвідини Тоніко, про його карамельки і пристрасні погляди. Він раптово прибув до Ільєуса посеред тижня, прийшов у будинок Тоніко, де містилася також його нотаріальна контора, на той час переповнена відвідувачами. Тоніко Бастос зустрів товариша радісними вигуками і, обнявши, поплескав його по спині — він був людиною виняткової щирості і симпатії. Коріолано привітався, взяв у Тоніко стілець, сів, ударив нагаєм по халявах своїх брудних чобіт і сказав, не підвищуючи голосу: — Сеньйоре Тоніко, до мене дійшли чутки, що ви занадились до будинку моєї прийомної доньки. Я щиро ціную вашу дружбу, сеньйоре Тоніко. Я знаю вас ще з дитячих літ. Тому я хочу, як давній товариш, дати вам пораду: не приходьте туди більше. Я дуже любив Жуку Віану, сина небіжчика Віани, мого партнера в покері, і теж знав його ще зовсім дитиною. Ви пригадуєте, що з ним трапилось? Він зацікавився, як на гріх, маленькою Шікіньєю, бідолаха… В конторі запанувала напружена тиша. Тоніко, затинаючись, промовив: — Але, полковнику… Коріолано вів далі, не підвищуючи голосу і граючись нагаєм: — Ви молодий, вродливий і показний чоловік, у вас немало різних жінок, які упадають за вами. Я ж — людина літня, яка немало горя зазнала на віку, дружина моя померла, залишилась у мене одна Глорія. Мені подобається ця дівчина, і я хочу, щоб вона була тільки моєю. Я ніколи не мав звички утримувати жінок, які належать іншим. — Він усміхнувся. — Я ваш друг, тому й попереджаю вас: облиште свої прогулянки в тих краях, а тим більше візити. Нотар зблід, у конторі запанувала могильна тиша. Присутні перезиралися. Мануел дас Онсас, який завітав завірити підпис, пізніше стверджував, що в повітрі чувся «запах покійника», а на свій нюх він ніколи не нарікав — не одне вбивство часів боротьби за землю лежало на його совісті. Тоніко почав виправдовуватись: це, мовляв, наклеп, підлий наклеп його ворогів і ворогів Коріолано. Він справді провідував Глорію лише для того, щоб запропонувати дівчині, якій симпатизує полковник і яку постійно ображають, свої послуги. Це витівки тих, хто шельмує Коріолано за те, що він поселив Глорію на майдані Сан-Себастьян, в будинку, де жила колись його родина, тих, хто відвертається від дівчини, хто плює їй услід, коли вона проходить поряд, — ці люди і плетуть зараз підлу інтригу проти нього, Тоніко. Він лише хотів привселюдно висловити свою повагу до полковника і солідарність з ним. У нього з Глорією нічого не було, і ні про що таке навіть гадки не мав. Солодкі слова були у Тоніко. Нічого й казати! — Що у вас з нею нічого не було, — це мені відомо. А коли б щось було, я не прийшов би сюди і наша розмова мала б зовсім інший напрямок. Та не виключено, що у вас були якісь наміри, за це я не можу ручатися. Але наміри лишаються намірами. Від них ані холодно, ані жарко… І все ж таки вам слід чинити так, як роблять інші: відвертатися від неї. Це саме те, що цілком влаштовує мене. А тепер, коли я вас попередив, годі про це. Він одразу ж перевів розмову на іншу тему, немовби лише для цього і прибув сюди. Потім перейшов на житлову половину будинку, привітався з доною Олгою, поплескав дітлахів по щоках. Тоніко Бастос перестав ходити по вулиці, де живе Глорія, а вона з того часу ще більше страждає від самотності і суму. Місто набалакалося на цю тему досхочу: «Ліжко провалилося, перш ніж він ліг на нього», — говорили одні. «І провалилося з тріском», — додавали безжалісно, як і личить справжнім ільєусцям, інші. Попередження полковника Коріолано пішло на користь не лише Тоніко: чимало чоловіків вирішили облишити свої наміри, які довгими ночами навіювали тривожні сни, породжені спогляданням бюста Глорії, а також її усмішки, що опромінювала очі і вуста, «вологі од бажання», як досить вдало, в одній із своїх поезій, висловився Жозуе. Але виграли від цього, як стверджував Жоан Фулженсіо, закінчуючи розповідь, перш за все старі і некрасиві дружини, бо, як він уже казав судді, Глорія приносила суспільству користь, піднімаючи на вищий щабель сексуальне життя Ільєуса, все ще феодального, незважаючи на всебічний і безсумнівний прогрес. Починається бенкет


Всупереч сумнівам і тривогам Насіба, обід на честь відкриття автобусного маршруту пройшов тихо і мирно. Ще не було сьомої години і ледве встигли вийти останні відвідувачі, любителі аперитиву, а росіянин Яків, потираючи руки і сміючись, вже крутився біля Насіба. Він також збуджено читав статтю в газеті і теж тривожився за долю бенкету. Запальні люди в цьому Ільєусі… Його компаньйон Моасір Естрелла чекав у гаражі на прибуття автобуса із запрошеними з Ітабуни — мало прибути десь біля десяти осіб, серед них префект і суддя. І раптом з'являється ця злощасна стаття, що сіє розбрат, недовіру і ворожнечу серед запрошених. — Вона ще наробить чимало лиха. Капітан, який прийшов завчасно, бо мав намір зіграти партію в шашки, конфіденційно повідомив Насібу, що стаття — це лише початок. Їх буде ще ціла низка, і взагалі справа не обмежиться самими лише статтями, Ільєусові доведеться пережити знаменні дні. Доктор, чиї пальці були забруднені чорнилом, а очі палали вогнем славолюбства, мимохідь забіг у бар, повідомивши, що страшенно заклопотаний. Що ж до Тоніко Бастоса, то він не повернувся, оскільки його викликав до себе полковник Раміро. Першими прибули запрошені з Ітабуни, вони ніяк не могли нахвалитися подорожжю — автобус здійснив рейс лише за півтори години, незважаючи на те, що дорога не скрізь висохла. Приїжджі дещо зарозуміло роздивилися ільєуські вулиці, будинки, церкву, бар «Везувій», склад вин, кінотеатр «Ільєус» і приходили до висновку, що Ітабуна — набагато красивіша. В Ільєусі немає таких церков, такого кінотеатру, немає споруд, які могли б піти порівняння з новими будівлями Ітабуни, барів з таким широким вибором напоїв, кабаре, таких багатолюдних і гомінливих. Саме в цей час почала розвиватися конкуренція між двома найбільшими містами зони какао. Ітабунці говорили про нечуваний прогрес і дивовижне зростання їхнього краю, який ще кілька років тому був одним з районів Ільєуса — селищем із назвою Табокас. Вони сперечалися з Капітаном, обговорювали проблему гавані. Родини ільєусців прямували в кіно, щоб побачити дебют факіра Сандри. Приваблені пожвавленням у барі, вони поглядали на поважних персон, що зібралися там, на великий стіл у формі літери «Т». Яків і Моасір зустрічали запрошених. Мундіньйо Фалкан прийшов з Кловісом Костою, і це у багатьох викликало зацікавлення. Експортер обнявся з деякими ітабунцями, серед них були і його клієнти. Полковник Амансіо Леал, що бесідував з Мануелом дас Онсасом, розповів про Жезуїньйо, який, з дозволу судді, виїхав на свою фазенду, де й чекатиме суду. Полковник Рібейріньйо не зводив очей з дверей кінотеатру, не втрачаючи надії першим побачити Анабелу. Розмова ставала загальною, говорили про вчорашнє вбивство, про похорони, про справи, про закінчення дощів, про майбутній урожай, про Анабелу і принца Сандру, але ретельно обминали гавань і статтю про неї в «Діаріо де Ільєус», немов боялися починати ворожі дії; ніхто не бажав брати на себе таку тяжку відповідальність. Десь біля восьмої, коли вже почали були сідати за столи, хтось біля дверей бару сказав: — А ось і полковник Раміро Бастос з Тоніко. Амансіо Леал рушив їм назустріч. Насіб аж підстрибнув: атмосфера згущувалась, сміх був фальшивим, тепер він помітив револьвери під одягом. Мундіньйо Фалкан розмовляв з Жоаном Фулженсіо, Капітан підійшов до них. На протилежному боці майдану, біля воріт Малвіни, гуляв учитель Жозуе. Полковник Раміро Бастос увійшов у бар змореною ходою, опираючись на костур, і привітався до всіх по черзі. Зупинившись поряд з Кловісом Костою, потиснув йому руку. — Як газета, Кловісе? Розцвітає? — Дякую, полковнику, все гаразд. Потім затримався трохи біля групи, в якій були Мундіньйо, Жоан Фулженсіо і Капітан, поцікавився поїздкою Мундіньйо, присоромив Жоана Фулженсіо, що той давно був у нього, перекинувся жартом з Капітаном. Насіб щиро захоплювався старим: його, мабуть, душить лють, але зовні ніхто цього не помітить. Полковник дивився на своїх супротивників, на людей, що вирішили боротися з ним, вирішили відняти в нього владу так, немов перед ним були нерозумні діти, що не становлять жодної небезпеки. Його посадовили на почесне місце, поміж двома префектами, а Мундіньйо сів неподалік — між двома суддями. Почали подавати страви, приготовлені сестрами Дос Рейс. Спершу відчувалась якась стриманість і ніяковість, їли і пили, розмовляли і сміялися, а все ж відчували підсвідому тривогу, немов чогось чекали. Полковник Раміро Бастос не доторкнувся до їжі, а лише пригубив склянку з вином. Його короткозорі очі зупинялись то на одному гостеві, то на іншому. Затримавшись на Кловісу Кості, Капітані і Мундіньйо, вони потемніли. Раптом він запитав, чому немає Доктора, і висловив жаль в зв'язку з його відсутністю. Потроху настрій змінювався на краще, почали розповідати анекдоти, згадували танці Анабели, високо оцінювали страви, приготовлені сестрами Дос Рейс. Нарешті настав час промов. Росіянин Яків і Моасір попросили Езекієла Прадо виступити від імені автобусної компанії, що влаштувала обід. Адвокат підвівся; він чимало хильнув, і язик його трохи заплітався, але все ж чим більше він пив, тим красномовніше виступав. Амансіо Леал щось тихо сказав Маурісіо Каїресу, очевидно, попередив його, щоб слухав уважніше. Якщо Езекієл, чия лояльність до полковника Раміро похитнулася за час останніх виборів, зачепить питання про гавань, то йому, Маурісіо, доведеться дати відповідь на цей недоречний виступ. Проте Езекієл в цей хвилюючий день обрав за основну тему питання дружби між Ільєусом та Ітабуною, містами-братами зони какао, нині з'єднаними ще й новою автобусною трасою. Ця траса — «грандіозний зачин» таких ділових людей, як Яків, «виходець з крижаних просторів Сибіру», що прибув сюди стимулювати прогрес цього бразільського куточка, — при цьому на очі Якова, котрий насправді народився на київській околиці, мимоволі набігла сльоза, — і Моасір, який завдяки своїм зусиллям став прикладом працьовитості. Моасір скромно потупився, а навколо лунали схвальні вигуки. Тут оратор узяв розгін і почав широко висвітлювати питання цивілізації, прогресу, накреслив велике майбутнє для зони какао, яка, поза всяким сумнівом, «незабаром досягне найвищого рівня культури». Префект Ільєуса у нудній і довгій промові вітав мешканців Ітабуни, представлених на святі такими визначними особами. Префект Ітабуни, полковник Арістотелес Пірес, який задумливо спостерігав за всім, що діялося на бенкеті, коротко подякував йому у своєму виступі-відповіді. Потім надали слово Маурісіо Каїресу, він вирішив почастувати присутніх «на десерт» висловлюваннями з біблії, а наприкінці виголосив тост за «бездоганного ільєусця, якому ми багато чим зобов'язані, за шановну і достойну людину, невтомного адміністратора, зразкового батька і голову родини, керівника і друга, полковника Раміро Бастоса». Всі випили, і Мундіньйо також підніс чарку за здоров'я полковника. Не встиг ще Маурісіо Каїрес сісти, як з келихом в руках підвівся Капітан. Він сказав, що хоче теж виголосити тост, скориставшись з цього свята, яке символізує новий крок на шляху до прогресу зони какао. Тост за людину, яка прибула з великого південного міста, щоб у цьому районі знайти застосування своїм коштам, своїй винятковій енергії, своїм даним державного діяча і своєму патріотизмові. За цю людину, якій Ільєус та Ітабуна вже багато чим зобов'язані, чиє ім'я негласно зв'язане з цією автобусною компанією, як і з усім іншим, що за останні роки зроблено для мешканців Ільєуса, — за Раймундо Мендеса Фалкана піднімає він свого келиха. Тепер надійшла черга полковника випити за здоров'я експортера. Як згодом розповідали, протягом усієї промови Капітана Амансіо Леал тримав руку на револьвері. Проте нічого не трапилося, хоча всі зрозуміли, що з цього дня Мундіньйо очолить опозицію і розпочнеться боротьба. Але вже не така, як бувало під час воєн за землю. Тепер зброя і засідки, підпал нотаріальних контор і підробка документів не вирішували справи. Жоан Фулженсіо сказав судді: — Замість пострілів — промови… Так воно краще. Але суддя завагався: — Все одно це завершиться стріляниною, згадаєте моє слово. Полковник Раміро Бастос у супроводі Тоніко незабаром пішов додому. Решта гостей усілися за столиками, продовжуючи пити. В окремій кімнаті зібралася компанія гравців у покер, дехто попрямував до кабаре. Насіб підходив то до одного гурту запрошених на бенкет, то до іншого, підганяв офіціантів. Пили багато. В самий розпал бенкету він одержав записку від Різолети; приніс записку хлопчик. Вона неодмінно має побачитись з ним вночі у «Батаклані». Внизу підпис— «твоє звірятко Різолета». Араб вдоволено всміхнувся. Біля каси лежав пакунок для Габрієли: ситцева сукня і пара сандалів. Закінчився сеанс у кінотеатрі, і бар заповнили відвідувачі. Насіб не мав жодної хвилини вільного часу. Тепер майже всі відвідувачі сперечалися з приводу статті. Щоправда, дехто ще обговорював учорашнє вбивство; сімейні люди, які відвідали кінотеатр, розхвалювали на всі лади фокусника. Та, правду кажучи, стаття в «Діаріо де Ільєус» була таки темою більшості розмов. Бар гув, неначе розтривожений вулик, до пізньої ночі. Було вже десь біля першої, коли Насіб замкнув касу і рушив у кабаре. Там за одним із столиків сиділи Рібейріньйо, Езекієл і ще хтось: Анабела умовляла їх написати відгук у альбомі про її танці. Ньо-Гало, романтик за вдачею, накреслив: «Ти, о танцівнице, ти — уособлення справжнього мистецтва!» Езекієл Прадо, що набрався сивухи, дописав кривулястими літерами: «Я хотів би стати коханцем цього справжнього мистецтва!» Принц Сандра не випускав із зубів свого довжелезного мундштука, імітованого під слонову кістку. Рібейріньйо, що поводився з принцом запанібрата, плескав його по спині і розповідав про достатки своєї фазенди. Різолета чекала Насіба. Вона відвела його в куток зали і розповіла про свої прикрощі: вона прокинулась сьогодні сама не своя, знову нагадує про себе стара хвороба, яка давно вже мучила її; довелося викликати лікаря. А в неї зовсім немає грошей, навіть на ліки, і ні в кого попросити, вона майже ні з ким тут не знайома. Вона вирішила звернутися до Насіба — він був таким лагідним минулої ночі… Араб дав їй асигнацію, щось пробурмотівши при цьому. Різолета погладила його по голові: — Я одужаю десь днів за два-три і пришлю по тебе… Насіб поспішав до виходу. Чи вона справді хвора, чи влаштовує комедію, щоб виманити в нього гроші і повечеряти з яким-небудь студентом або прикажчиком? Насіб відчув мимовільне роздратування, він думав піти до неї і в її обіймах забути цей важкий день — похорони, клопоти і тривоги навколо бенкету, політичні інтриги. Після такого дня, особливо, коли він так невдало завершується, людина нагадує вичавлений лимон. Насіб тримав у руках пакунок для Габрієли. Погасли вогні, з'явилася танцівниця, одягнена в пір'я. Полковник Рібейріньйо гукнув офіціанта і замовив шампанське. Ніч Габрієли


Насіб зайшов до вітальні й скинув черевики. Майже цілий день він провів на ногах, переходячи від столика до столика. Яке це задоволення роззутися, зняти шкарпетки, поворушити пальцями, походити босим і нарешті одягнути старі хатні капці. Насіб задумався. Анабела, мабуть, уже закінчила свій номер і тепер сидить з Рібейріньйо, попиваючи шампанське. Тоніко Бастос чомусь не з'явився. А принц? Його звати Едуардо да Сілва, і за документами він актор. Він цинік. Запобігає перед фазендейро, штовхає дружину в його обійми, торгує її тілом. Насіб стенув плечима. А може, він просто бідняк, для якого Анабела нічого не означає: випадковий зв'язок та спільна робота — тільки і всього. А для принца це було додатковим заробітком, з його обличчя видно, що він немало голодував. Немає слів, брудний заробіток, але де він є чистим? Чи варто докоряти і звинувачувати принца? Ще не відомо, чи не порядніший він од товаришів Осмундо — його колег по літературних вечорах, партнерів по грі в покер, друзів, з якими відвідував бар, клуб «Прогрес» і не раз розмовляв про жінок? Чи не порядніший він од цих чесних громадян, що не захотіли віднести тіло друга на цвинтар?.. Ось Капітан — людина порядна, бідняк, у нього немає ніяких коштів, крім платні федерального збирача податків; та хоч він не плантатор какао, у нього на все є свій погляд, і свої переконання Капітан відстоює скрізь. Капітан не був близьким другом Осмундо, але прийшов на похорони і ніс домовину. А його промова під час обіду? Він голосно назвав їм я Мундіньйо в присутності полковника Раміро Бастоса. Пригадавши бенкет, Насіб затремтів. Адже справа могла дійти до стрілянини; його щастя, що все обійшлося миром. Проте це був лише початок, як сказав Капітан. У Мундіньйо є гроші, зв'язки в Ріо, друзі у федеральному уряді, він не «якась потолоч» на зразок теперішнього лідера опозиції — літнього, горбатого доктора Онорато, цілком залежного від Раміро Бастоса, котрий влаштовував на роботу його синів. Мундіньйо багатьох залучить на свій бік, посіє розбрат в колах фазендейро, що ухвалюють наслідки виборів, він ще завдасть декому клопотів. Тільки б йому вдалося, як він обіцяв, залучити до роботи інженерів а також роздобути драгу для розчищення входу в гавань… Він міг би взяти владу в Ільєусі до своїх рук, а Бастосів піддати остракізму. Старий уже зовсім став немічним; Алфредо засідає в палаті штату тільки тому, що він його син; але ж він лише непоганий дитячий лікар, і не більше… Що ж до Тоніко, то він не родився для політики, не родився керувати, наказувати, створювати і руйнувати створене. При умові, що справа не стосується жінок. Сьогодні він не прийшов у кабаре. Напевне, щоб не встрявати в суперечки з приводу статті, адже він не любить сперечатися. Насіб похитав головою. Він був другом обох угруповань: Капітана і Тоніко, Амансіо Леала і Доктора, він випивав з ними, грав у карти і шашки, розмовляв, відвідував будинки розпусти. Від них залежав його заробіток. І ось тепер вони опинилися на протилежних берегах стрімкої політичної річки. Лише на одне у них були спільні погляди — зрадлива жінка заслуговує смерті; ні Капітан, ні навіть родич, в чиєму будинку лежала Сіньязінья, жодним словом не висловили їй свого співчуття. Якого біса прийшла туди донька Мелка Тавареса, ця дівчина, за якою так пристрасно зітхає Жозуе, мовчазна, з вродливим личком і неспокійними очима, що немов ховають якусь таїну? Одного разу, коли вона з подругами купувала в барі шоколад, Жоан Фулженсіо сказав: — Ця дівчина не схожа на інших, вона з перцем. Чим вона не схожа на інших і що цим хотів сказати такий освічений Жоан Фулженсіо, коли згадав про її вдачу? І справді, вона прийшла до покійниці, принесла їй квіти в той час, як її батько зайшов до Жезуїньйо, «щоб обняти його». Адже ж він сам говорив про це Насібу на невільничому ринку. Якого ж, справді, дідька його донька, дівчина на виданні, приходить в дім, де стоїть домовина Сіньязіньї? Світ розколовся: батько з одного боку, донька з протилежного. Як це все складно, ні, він не може цього зрозуміти, це понад його сили, він лише господар бару, і йому ні до чого ці роздуми, від яких пухне голова. Йому треба заробляти гроші, щоб купити колись плантацію какао. Дасть бог, він таки досягне своєї бажаної мети. Може, тоді він зможе подивитися в очі Малвіни і розгадати її таємницю. А може, в гіршому випадку, найняти будиночок для коханки на зразок Глорії. Насіба діймала спрага, і він пішов на кухню напитися води. Там він побачив пакунок, принесений з дядькової крамниці, згадав про сукню і сандалі для Габрієли і зупинився, вагаючись. Мабуть, краще віддати все це їй завтра або покласти пакунок біля порога її кімнатки, щоб вона знайшла його, коли прокинеться, немов на Різдво… Він усміхнувся і взяв пакунок. Жадібно, великими ковтками напився води; він багато хильнув у час обіду, допомагаючи подавати страви на столи. Місяць підбився високо, освітлююючи гуяви, що росли дворі. Двері до кімнати служниці були відчинені. Мабуть, через спеку. Філомена завжди замикалася на ключ, стара боялася злодіїв і оберігала свій скарб — святі ікони. Місячне світло пробивалося всередину кімнати. Насіб увійшов; треба, очевидно, покласти пакунок в ноги Габрієли, хай вона злякається вранці. А наступної ночі, можливо… Його очі вдивлялися в темряву. Місячний промінь падав на ліжко, освітлюючи ногу Габрієли. З наростаючим хвилюванням Насіб втупився в неї очима. Він розраховував провести цю ніч в обіймах Різолети, з такою, власне, метою і йшов у кабаре, заздалегідь смакуючи витончені ласки повії великого міста. Але його бажання залишилося незадоволеним. І ось він побачив смагляву шкіру Габрієли, її ногу, що звисала з ліжка. Він угадував її тіло під залатаною ковдрою. І цей запах гвоздики, від якого паморочилася голова… Габрієла заворушилася уві сні, коли араб переступив через поріг. Він так і закам'янів посеред кімнати з простягненою рукою, не наважуючись доторкнутися до Габрієли. Навіщо поспішати? А раптом вона закричить, зчинить галас, втече від нього. Він залишиться знову без куховарки, а такої йому довіку не знайти. Краще вже покласти пакунок на ріжечок ліжка. Завтра він довше затримається вдома і спробує завоювати її довіру, рано чи пізно вона все одно належатиме йому. Його рука здригнулася, коли він клав пакунок. Габрієла підхопилась, розплющила очі, хотіла щось сказати, але побачила перед собою Насіба, який уважно дивився на неї. Інстинктивно вона пошукала рукою ковдру, але, чи то через ніяковість, чи завдяки хитрощам, — ковдра спорснула з ліжка на підлогу. Вона сіла на ліжкові, ніяково усміхаючись. Вона не намагалася прикрити груди, які тепер виразно було видно при місячному світлі. — Я приніс тобі подарунок, — затинаючись, мовив Насіб. — Хотів покласти його на ліжко. Я щойно увійшов… Вона усміхнулася і, можливо, хотіла показати, що не боїться його, а може, намагалася підбадьорити свого господаря. Все можливо. Габрієла поводилася, як дитина, стегна і груди у неї були голі, немовби вона не знаходила в цьому нічого особливого, немовби нічого не знала про ці речі і була цілком непорочною. Вона взяла пакунок у нього з рук. — Дякую, молодий господарю, хай помагає вам бог. Вона розв'язала пакунок, погляд Насіба сковзнув по ній. Усміхаючись, приклала сукню до грудей і почала її розпрямляти. — Гарна… Габрієла поглянула на сандалі. Насіб задихався від хвилювання. — Молодий господар такий добрий… Бажання хвилею піднімалося в грудях Насіба, стискувало горло. Очі в нього потемніли, запах гвоздики наморочив голову, вона відсунула від себе сукню, щоб краще роздивитися, і її наївна нагота знову відкрилася очам Насіба. — Гарна… Я довго не спала, чекала, доки молодий господар дасть розпорядження, що варити завтра. Але вас ще не було, і я лягла… — У мене було багато роботи. — Він ледве міг говорити від хвилювання. — Бідолашний… Ви стомилися? Вона склала сукню і поставила сандалі на підлогу. — Дай мені, я повішу її на цвях. Він доторкнувся до руки Габрієли, вона розсміялася. — Яка холодна рука… Він не міг більше стримуватись, схопив її за руку, друга його рука торкнулася її грудей, що їх виразно було видно при місяці. Габрієла пригорнула його до себе. — Красень… Пахощі гвоздики переповнювали кімнату, тіло Габрієли випромінювало вогонь, і він палив Насіба, місячне світло вмирало на ліжку. Голос Габрієли в паузах між поцілунками ледве чутно шепотів: — Красень…
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка