Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка11/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

ЛІТЕРАТУРА

1. Данин Д. Перекресток: Писатель и наука. — М., 1974.

2. Ильин М. Рассказ о науке / О детской литературе. — М.-Л., 1950. – С. 288-312.

3. Капица П.Л. Столетие "Журнала Экспериментальной и теоретической физики" и роль журналов в развитии науки. / Эксперимент. Теория. Практика: Статьи и выступления. – М., 1987.

4. Кудрявцев П.С. Курс истории физики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по физ. спец. — 2-е изд. – М., 1982.

5. Петрянов-Соколов И.В. Размышлять, сравнивать, исследовать. // Журналист. — 1975. — № 8. — С. 7– 9.



Тетяна Смирнова (Київ)

ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ЖУРНАЛІСТА ЯК ОСНОВНА МЕТА СУЧАСНОЇ МЕДІА-ОСВІТИ.
Ключові слова: комунікативна компетентність, моделі комунікації, ситуативна позиція, мовленнєва поведінка.
Формування комунікативної компетентності журналіста на сучасному етапі розвитку мас-медіа стає соціальним замовленням суспільства. Постає питання, чи може комунікативна компетентність слугувати метою навчання? Відповідь на це питання лежить у площині визначення самого поняття, його функцій та видів. Комунікативна компетентність – це тактика спілкування, вміння та навички реалізувати мовленнєву стратегію у складному та багатогранному процесі комунікації. Враховуючи загальну характеристику комунікативної компетентності, можна виділити основні ії функції: соціальні (планування та координація колективної трудової діяльності), функції управління та соціального контролю; забезпечення групової взаємодії; соціально-психологічні функції контакту, ототожнення або протиставлення. Стосовно масової комунікації можна виділити такі функції: інформаційно-комунікативні (пов’язані з передачею та сприйняттям інформації, пізнанням людьми одне одного); регулятивно-комунікативні (регуляція людьми поведінки один одного, організація спільної діяльності); афективно-комунікативні (вони визначаються емоційною сферою людини).

Можна виокремити такі види комунікативної компетентності: формальна або рольова та неформальна або особистісна. Рольова компетентність (формальна) обумовлена соціальними функціями. Вона регламентована як за змістом, так і за формою. Неформальна комунікативна компетентність обумовлена особистісними якостями, що не залежать від соціального положення. Ось чому дуже важливо, щоб журналіст був особистістю. В медійній комунікації в останні роки спостерігається наближення цих двох видів і виділення нового виду – журналістської комунікативної компетентності. Журналістів не влаштовує тільки формальне спілкування, і вони підсвідомо шукають шляхи до особистісних контактів. Безумовно, для цього необхідно мати певні передумови – бути комунікабельним, доброзичливим, відкритим, привітним тощо. Але неабияку роль відіграє і „техніка” спілкування – засоби встановлення контакту, вміння відчути стан і настрій мовленнєвого партнера, передбачити його можливу реакцію, підтримувати бесіду тощо. Комунікативна компетентність журналіста – це вміння та навички спілкування з масовою аудиторією з метою охопити чисельну кількість поглядів на ту чи іншу інформацію, проблему, описати різноманітне, а інколи суперечливе сприйняття цієї інформації.

Формування комунікативної компетентності передбачає організацію процесу навчання як моделі комунікації. Ситуація є основою функціонування комунікації саме тому, що спілкування – це фактично безперервний, динамічний ряд замінювальних одна одною ситуацій. Звідти і задача – моделювати такі ситуації для навчання, які були б адекватними процесу комунікації та являли собою сукупність мовленнєвих і не мовленнєвих умов взаємин комунікантів. Виходячи із наведених вище міркувань, можна виділити такі види навчальних ситуацій: соціально-статусних взаємовідносин, рольових взаємовідносин, відносин спільної діяльності, морально-етичних взаємовідносин. Усі наведені типи ситуацій взаємодіють між собою і становлять інтегративну єдність. В учбовому процесі можливо передбачити варіанти розвитку комунікації шляхом створення та організації комплексів ситуативних позицій, унаслідок реалізації евристичного потенціалу яких буде функціювати керована „ланцюжкова реакція” взаємодій комунікантів. За допомогою певних компонентів ситуативної позиції можна укласти прогностичні карти ситуативних позицій, які будуть слугувати створенню ситуацій певного типу в навчальному процесі. В залежності від виду ситуації буде змінюватися набір компонентів, їх домінантність у ситуативній позиції. Встановлення взаємозв’язку компонентів ситуативних позицій з обумовленими типами ситуацій, чітке співвідношення між ними дає реальну можливість шляхом створення певних комплексів „провокувати” виникнення передбачених взаємин комунікантів, будувати процес навчання як процес реальної комунікації.

Визначивши типи учбових ситуацій, доречно розглянути ті навички та вміння, які можна розвинути за допомогою ситуативного навчання і без яких неможливо сформувати комунікативну компетентність. У першу чергу, це усвідомлення та вміння чітко визначити свою мовленнєву задачу. Це пов’язано, перш за все із тим, що майбутній журналіст має чітко усвідомлювати, чого він хоче досягти: умовити, переконати, проінформувати, дізнатися думку співрозмовника, порадити тощо. Саме мовленнєва задача визначає характер комунікації. Кожна репліка, фраза, звертання має бути у функціональному плані адекватна цьому завданню. По-друге, це вміння планувати хід бесіди, яке полягає у тому, що кожен із комунікантів організовує ланцюг своїх реплік, висловлювань так, щоб оптимальним шляхом досягти реалізації своєї задачі (із урахуванням можливої реакції партнера). З метою розвитку цього вміння важливо пам’ятати, що для реалізації мовленнєвої задачі може бути задіяний „проміжний” набір мовленнєвих функцій. Так, для того, щоб отримати інформацію, необхідно повідомити про своє бажання мати цю інформацію, висловити прохання розповісти, повідомити, використавши різні види запиту, не забути, що в потрібному місці можна оцінити інформацію і за все треба подякувати. Кожна мовленнєва задача має чіткий набір найбільш частотних (у певних ситуаціях) „проміжних” мовленнєвих функцій та їх розташування, яке може варіюватися в деталях, але зберігає загальну логіку рішення мовленнєвих задач. Виявлення таких логічних функціональних ланцюжків та їх варіантів, використання їх у вигляді опори є важливим засобом формування комунікативної компетенції.

У реальній комунікації мовленнєва поведінка партнера може тією чи іншою мірою відповідати прогнозам чи зовсім не відповідати. І це викликає потребу формувати навички часткової спонтанної перебудови власної мовленнєвої поведінки у процесі комунікації. Часткової перебудови можливо досягти шляхом введення нових, заздалегідь незапланованих, мовленнєвих вчинків або виключенням запланованих. Така перебудова може бути пов’язана із тимчасовим переходом ініціативи до мовленнєвого партнера. В цьому випадку необхідно володіти умінням узяти і перехопити ініціативу спілкування для досягнення своєї мети. Не менш важливим є вміння надати партнеру можливість реалізувати свою мовленнєву задачу. Це пов’язано із такою особливістю комунікації, як тимчасове підкоряння одного співрозмовника іншому, – тому, хто є ініціатором на даному відрізку комунікації. Якщо б такого тимчасового підкоряння не відбувалося, жоден із співрозмовників не зумів би досягти своєї мети, заради здійснення якої вступив у спілкування.

У процесі формування комунікативної компетентності необхідно розвинути вміння адекватно ситуації реагувати на репліки співрозмовника та вчасно спровокувати той чи інший мовленнєвий вчинок партнера по комунікації.

Таким чином, стратегія формування комунікативної компетентності вибудовується за принципом ситуативності, який передбачає визнання ситуації як одиниці відтворення організації процесу комунікації з метою навчання. Ситуація в комунікативному навчанні забезпечує презентацію мовленнєвого матеріалу, формування мовленнєвих навичок, здатних до переносу, розвиток умінь реалізації мовленнєвої поведінки адекватно ситуації.


Лідія Сніцарчук (Львів)

УКРАЇНСЬКА ПРЕСА МІЖВОЄННОЇ ГАЛИЧИНИ І ЦЕНЗУРА: ОСОБЛИВОСТІ ВІДНОСИН
У статті основну увагу приділено впливу цензури на розвиток української преси міжвоєнної Галичини. Досліджено особливості діяльності пресового відділу Львівської окружної прокуратури, визначено основну мотивацію цензурних втручань у пресовий організм краю, проаналізовано суть низки конфіскат інформаційних та публіцистичних матеріалів.

Ключові слова: Українська преса, міжвоєнна Галичина, пресовий відділ, цензура, конфіскати.
Від початків незалежності Польської держави українська преса Галичини перебувала під пристальною опікою владних структур. Незважаючи на продумано і цілеспрямовано створювані владними структурами для українства краю складні умови існування, його громадсько-політичне, економічне, культурне життя продовжувало розвиватися, до чого суттєво причинилися працівники друкованого слова. Проблематичність творення періодичних видань зумовлювала низка чинників, серед яких найскладнішою для уникнення була системна владна опіка, зокрема прискіплива діяльність цензурних органів, що призводила не лише до матеріальних втрат через численні конфіскації, а й до закриття щойно створених, а отже, не зовсім зміцнілих фінансово пресодруків.

Діяльність самостійного пресового відділу львівської окружної прокуратури виявилася украй потрібною для влади, адже здійснення суворого контролю за пресою українства, а отже й її приборкання, було одним із складних завдань, першочергових до виконання у країні, в якій «на першому місці стояла справа українців» [2, с. 460].



Українська преса років невизначеності правового статусу Галичини (1920–1923) переживала «свою найчорнійшу добу», адже було потрібно «цілими місяцями робити заходи», щоби отримати згоду на видавання часопису, хоча тоді ще чинними були закони про пресу, затверджені австрійським урядом, за якими українцям було нескладно отримувати дозволи на відкриття нових пресодруків. Виконавча й судова влада краю змушена була впроваджувати у практику постійно продуковані настанови уряду про посилення цензури [11], в яких строго регламентувалася й особиста відповідальність чиновників за відхилення від цензурних правил.

Поліційний нагляд за пресою в краї став звичайним явищем. Президія дирекції поліції регулярно надсилала реляції міністерству внутрішніх справ «в справі становища і настроїв преси тутешньої» [12], яка репрезентувала відповідні політичні сторонництва. Ретельно переглядаючи зміст видаваних у Галичині часописів, працівник поліційної установи створював дайджести (відзначимо, доволі якісні), підписувані директором поліції Райнлендером, за якими з вікон столиці нескладно було домислити громадсько-політичну настроєвість галицької преси.

Намагаючись чітко контролювати журналістику краю, президія Ради міністрів вимагала в місцевих урядників постійних даних про вихід у світ періодичних видань. Про будь-які зміни на пресовому полі варшавське керівництво просило «комунікувати» негайно. При цьому пояснювалося, що президія не отримує усієї преси, а «усілякі часописи потрібні тут» для «утримання в евіденції цілого періодичного видавничого руху» [13].

Дирекція поліції мала повне право на тимчасове закриття українських видань, які, на її думку, дозволяли собі вміщувати інформацію, що суперечила польським «політичним тенденціям». Так, розпорядженням директора поліції Райнлендера було призупинено на п’ять днів вихід «Громадської Думки» на початку вересня 1920 р. (Згодом газету й зовсім заборонили видавати.) Траплялися й курйозні випадки. Замість першого числа новоствореної на місце попередниці «Української Думки» (Львів, 1920. – 6 жовт.), яке підлягало конфіскації за незручну для влади інформацію, подану у вступній статті, пресовий відділ при львівській прокураторії видав наказ про конфіскацію «небіжки» «Громадської Думки» (Львів, 1920), що й зберегло перше число наступниці від знищення. Однак надалі видавані числа цієї газети конфісковувалися повністю. За «тенденційні й ворожі державі статті» прокураторія вичищала сторінки, вилучала з продажу окремі числа, не раз призупиняла на певний час діяльність редакції перемишльського «Українського Голосу». 1921 р. журналісти «Українського вістника» іронізували, що змушені святкувати «небувалий в культурному світі» ювілей: зі 194 чисел прокураторія конституційної Польщі конфіскувала повністю підготовлені до друку 100 чисел [14].

Після рішення Ради Амбасадорів про передання Галичини під юрисдикцію Польської держави (14 березня 1923 р.) польська влада оптимістично сприймала відкриття нових українських пресодруків у Галичині, зрештою, для належного контролю над ними у краї досить активно продовжували працю цензурні відділи. В українських журналістів не було жодних підстав скаржитися на брак зацікавлення змістом їхньої праці з боку урядових чинників. За шаблонними мотиваціями причин вилучення журналістських текстів приховувалися теми, визначені, зокрема, публіцистами «Діла»: «Кожна болячка українського народу, а головно її освітлення, пошуканка за джерелом такого чи іншого відношення польської влади й польського громадянства до наших насущних потреб, критики існуючого режіму, а в першу чергу висновки з багатомовних фактів» [8].

Діяльність пресового наглядача супроводжувалася здебільшого суб’єктивним сприйняттям журналістського тексту, а також боязню не помітити вербальної небезпеки державі, що могло вкрай негативно вплинути на подальше професійне майбутнє цензора. «Поліційні методи» боротьби з українською журналістикою в краї проявлялися навіть у таких, здавалося б, дуже чітко прописаних у законі, ситуаціях, коли повідомлення про «заквестіоновані» місця в ґазеті мали передаватися редакції щонайбільше через 24 год. Та досить часто прокуратура не дотримувалася часу «законного речинця» відповіді, що призводило до матеріальних збитків і головно втрати читача.

«Некорисні і неправдиві відомості» щодо зовнішньої і головно внутрішньої політики держави, на думку цензури, постачали читачеві усе ж таки політичні видання. Найбільше потерпали від конфіскат часописи політичних партій і рухів: «Вперед», «Голос Покуття», «Земля і Воля», «Новий Час», «Нові шляхи», «Свобода», «Сила», «Український Голос» та ін. За публіцистичну можливість «виволати» публічний неспокій львівське міське староство неодноразово пропонувало конфіскувати «Сель-Роб», «Працю», «Наше слово», «Раду», Сяйво» та ін. часописи, окружний суд затверджував пропозиції.

Ретельникам львівського пресового відділу успішно вдалося знищити «конфіскаційний» стереотип – залежність від карального блакитного олівця інформаційно-публіцистичної продукції суто політичної журналістики. Конфіскатам підлягали релігійні («Місіонар пресвятого серця Ісусового», «Христос – наша сила», «Віра й наука»), кооперативні («Кооперативна республіка», жіночі (“Жінка”), освітянські (“Рідна школа”), дитячі та молодіжні («Дзвіночок”, “Українське Юнацтво”) періодичні видання.

Українські посли, неодноразово звертаючись до міністрів внутрішніх справ і справедливості в справі конфіскаційної поведінки підлеглих їм органів, відзначали, що українська преса в Польській державі «виставлена на систематичне переслідування». Нав’язлива опіка цензури розцінювалася представниками української громадськості як «тенденція і змагання згнобити, розбити і вповні знищити українську пресу, яка завинила хіба тим, що ставить собі за обов’язок оборону культурних інтересів українського населення. Така діяльність органів львівської цензури суперечить арт. 105 конституції» [1]. У березні 1934 р. на «кінцевому засіданні сейму» посли В. Загайкевич і З. Пеленський представили систему цілеспрямованого «поведення властей супроти української преси», подавши «цілу низку безправних конфіскат української преси і цензурних надужить».


З. Пеленський заторкнув справу конфіскування в українській пресі «численних вістей про голод на Великій Україні, і про нашу акцію у цій справі». Відповідь представника міністерства – доводи, що цензура зовсім не є сувора, не задовільнили українських парламентаріїв. В. Загайкевич, доповнивши доповідь З. Пеленського фактами про конфіскаційні практики в українській пресі, звернувся до представника міністерства з домаганням відповіді-реакції на конфіскати публікацій про голод в Україні і повідомлення про намагання галицьких українців допомогти зазбручанцям. «Цей апель лишився без результату, бо представники міністерства внутрішніх справ більше не відізвалися» [7].

На підставі пояснення прокурора Апеляційного суду у Львові, організованого внаслідок численних запитів українських послів маршалкові сейму, можна відтворити лекало роботи львівських цензорів – два способи виконання конфіскати – або конфіскація «кари гідних» фрагментів статті, або вилучення усієї статті, і як результат – знищення усього накладу числа. «Конфіскати є благом для української преси, адже застерігають від карної відповідальності!» – таким чином прокурор виправдав репресивну поведінку пресової цензури краю [10].

Доволі часто здоровий глузд зраджував цензорам, зорієнтованим на добросовісне виконання професійних обов’язків. Читачі українських видань розгублювалися, ще більш дивувалися журналісти. «В ері малого Столипіна» – під таким заголовком була опублікована в «Ділі» (1924. – Ч. 7) промова заступника голови Українського Клубу посла Павла Васильчука, виголошена на початку січня 1924 р. у польському Сеймі. Однак заголовок був конфіскований лише за те, що в ньому згадувалося «імя визначного царського держ. діяча», а разом з ним заборонено і весь наклад цього числа «Діла». Натомість більш небезпечна фраза з промови про те, що «п. Грабскі ані на волос не відріжнюється від славетнього Столипіна» залишилася незайманою – до тексту промови державного чільника жодних втручань цензури не дозволялося [6]. Такий незрозумілий – заголовковий – напрям конфіскат став звичною практикою 1924 р. не лише для «Діла», а й для інших громадсько-політичних видань. Хоча журналістам складно було зрозуміти, яким чином у квінтесенції тексту – заголовках «лежить небезпека для польської держави й суперечність з постановами пресового закону» [5].

Остерігаючись «ворожих тенденцій» в українській пресі, працівники польської цензури уважно перечитували не лише концептуальну публіцистику, конфіскуючи в кожному числі одну-дві публікації, а й будь-яку інформаційну замітку, в якій ввижалися їм хоча б натяки на заборонені теми. Під конфіскацію потрапляли навіть ті матеріали, що були передруками – точним копіюванням – з польських часописів, хоча за розпорядженням „превенційної” цензури такий вид публікацій не повинен був контролюватися, адже проходив перевірку в основному виданні.

Чи не найбільш безглуздим випадком у практиці цензурної роботи була конфіскація повідомлення Народної Організації Українців про скликання віче «в справі останньої повені арештувань і ревізій на українських землях», опублікованої у часописі «Діло» (1924. – Ч. 40). «Це мабуть в історії цензур перший випадок, що прокуратор переймає на себе обов’язки поліції». Однак винахідливі журналісти зуміли повідомити читачів про зібрання, опублікувавши повністю текст заборони поліції про публікацію, що, зрозуміло, аж ніяк не підлягало конфіскації. Цей матеріал був поданий директором львівської поліції Райнлендером до журналістів Михайла Струтинського та Івана Ліщинського, і повідомляв, що на основі параграфу 6 австрійського Закону про пресу Дирекція не дозволяє публікувати повідомлення про скликання «згромадження публічного в дню 25 лютого 1924 о 5-ій год. пополудні в залі товариства музичного ім. Лисенка при вул. Шашкевича з порядком денним «Остання повінь арештувань і ревізій на українських землях». Справа зроблена – заборонена новина опублікована, читачі повідомлені [9].

Нині за публікаціями громадсько-політичних і масово-інформаційних часописів міжвоєнної доби доволі складно назвати найбільш діяльних українських журналістів, позаяк значна частина публікацій газети не містила вказівок на авторство. У багатьох випадках анонімність дозволяла автору вільніше обговорювати важливу для української громадськості, а отже, привабливу для владних пресових наглядачів проблематику. Цензор, що “опікувався” змістом українських періодичних видань, добре орієнтуючись у проблемно-тематичній спрямованості матеріалів відомих авторів, одразу ретельно перечитував їх, вилучаючи з їхніх текстів усе, що могло зашкодити спокою “влад керуйонцих” або ж відправляв ціле число в небуття.

Конфіскація часописів доволі відчутно відбивалася на матеріальному становищі редакцій. Затримання числа на «операційному столі» прокурора призводило не лише до спізнення на зустріч з місцевим читачем. Щодо аудиторії з інших населених пунктів Галичини, то «технічне переведення експедиції» було просто неможливим через відсутність післяобідніх потягів, і як наслідок читацьке прагнення інформації завершувалося купівлею інших (читай оперативних польських) часописів. Моральний аспект також важливий: «ремствування наших Вп. передплатників і читачів на пізню появу Діла не можуть звертатись на нашу адресу, бо ми не в силі тут зарадити лихові» [3].

Виступаючи на засіданні сенатської «скарбово-буджетової» комісії у лютому 1934 р. міністр внутрішніх справ Пєрацький відреагував на запити сенатора І. Макуха щодо ускладнення українського громадсько-політичного життя українців у Польській державі і зокрема важким гнітом цензурних втручань у пресовий організм поясненням, що така політика влади була спричинена необхідністю «опанування шкідливих виявів». Загалом заперечуючи недотримання конституційних гарантій щодо свободи слова, зауважив, що «якщо на цьому тлі були похибки, то тому, що цензура не зуміла опанувати пресової техніки» [4].

Упродовж 1920–1930-х рр. галицькі терени були предметом неспокою панівних кіл Польської держави, тож львівське відділення міністерства внутрішніх справ мало чітку настанову ретельно читати українську пресу. Незкоординована, у багатьох випадках невиправдана цензурно-репресивна практика дестабілізувала аудиторію, негативно позначалася на функціонуванні часописів, викликала недовіру читача до журналістських текстів, призводила до закриття видань, втрати читача.
ЛІТЕРАТУРА

1. «Гуляй душа!»: Інтерпеляція посла Сергія Козицького і товаришів до панів міністрів справ внутрішніх і справедливості в справі конфіскати «Діла» українського щоденника у Львові // Діло. – 1924. – Ч. 41. – С. 1.

2. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002.

3. Конфіската // Діло. – 1924. – Ч. 44. – С. 4.

4. Мін. Перацький про українські справи // Діло. – 1934. – Ч. 36. – С. 4.

5. Нова тактика конфіскат // Діло. – 1924. – Ч. 12. – С. 4.

6. Одна з цікавійших конфіскат // Діло. – 1924. – Ч. 8. – С. 3.

7. Останні дні сойму // Діло. – 1934. – Ч. 72. – С. 3

8. Пародія і насміх // Діло. – 1926. – Ч. 53. – С. 2.

9. Прокураторія – і поліція // Діло. – 1924. – Ч. 42. – С. 4.

10. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАУ). Ф. 205, оп. 1, спр. 1246. – А. 149: Відповідь міністра справедливості до маршалка Сейму Республіки Польщі. 25.04.1925.

11.ЦДІАУ. Ф. 146, оп. 8, спр. 3860.– 165 арк.: Обіжники, розпорядження, донесення та ін. матеріали про усилення цензури в друкованих виданнях та введення відповідальності за нарушення правил цензури .

12. ЦДІАУ. Ф. 146, оп. 8, спр. 3877. – А. А. 10: Президія дирекції поліції у Львові – Міністерству внутрішніх справ, пресовий відділ. 12.11.1920.

13. ЦДІАУ. Ф. 146, оп. 8, спр. 3878. – Арк. 2: Розпорядження Президії ради міністрів про подання даних про вихід у світ періодичних друкованих видань у Галичині та звіти староств про наявність таких видань у їх повітах. 17.02. 1920 р.

14. Ювілей в редакції „Українського Вісника” // Український Вістник. – 1921. – Ч.194.

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка