Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка12/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24

Тамара Старченко (Київ)

КИЇВСЬКИЙ ЖУРНАЛ “РЫЦАРЬ” (1913 р.): СМИСЛОВІ

Й ВИРАЖАЛЬНІ АКЦЕНТИ
Стаття присвячена питанням ціннісних, світоглядних орієнтирів у вихованні молоді, просвітницькій складовій редакційної політики київського журналу “Рыцарь”(1913).

Ключові слова: лицар, юність, особистість, моральність, віра, самотність, дух.
Дослідження історико-журналістського характеру не втрачають своєї привабливості й в умовах стрімкого розвитку інформаційних технологій і загальної масовізації культури, функціонування засобів масової комунікації в умовах ринкових відносин. В освітній сфері важливість знань, що їх дає саме історія журналістики, не викликає сумніву, адже знання такого роду – це засоби як інтелектуалізації, так і професіоналізації журналіста. Ідеться насамперед “про вміння шукати необхідну інформацію, аналізувати факти і явища, володіти засобами перевірки достовірності та об’єктивності (відсіяти суб’єктивне, сумнівне, побачити ідеологічні нашарування тощо), застосовувати критичне мислення; об’єднувати різносторонні знання; чітко аргументувати власну позицію” [5, с.6]. Творче ж осмислення попереднього досвіду практично унеможливить зайвий раз “відкриття власного велосипеду”. Поряд з усіма названими аргументами існує ще один – це прекрасна можливість зануритися в буквальному розумінні у нетрі давно минулої доби, що її так скрупульозно відтворив тогочасний друкований орган.

Щомісячний журнал для молоді “Рыцарь” (за редакцією Є. Кузьміна) виходив у Києві протягом 1913 року. Перший номер часопису відкриває редакційна стаття, у якій обґрунтовується глибинне смислове наповнення назви. У піднесено–романтичному дусі, розрахованому на особливості юнацького сприйняття життя, йдеться про те, що наскільки краще б жилося на світі, якби побільше було відданих добру Дон Кіхотів і менше грубих розумників, що сміються над справжніми лицарями. Підкреслено, що ми не можемо не любити навіть осміяного, але такого благородного лицаря, якого блискуче зобразив великий Сервантес. Годі й говорити, наскільки надихатиме юних особистість, котра зуміє поєднати в собі “усі чисті заповіти справжнього лицаря з ясним усвідомленням реальної дійсності та істинною могутністю духу й тіла” [1, с. 2]. Розмова, яку веде з читачем журнал, при всій данині певній піднесеності, відзначається тверезим, реальним поглядом на речі: час закутого у лати лицарства пішов і пішов назавжди, але живі залишені ним ідеали, причому й сьогодні вони так само потрібні, як були потрібні півтисячі років тому. А що вже говорити про численні вади й пороки, які слід долати: “ це анемічне безкрилля, безсилля, дух нудьги, смутку й зневіри, дух рабської покірливості, що є чужим для творчості й здатний лише на такий самий безсилий рабський бунт” [1, с.3]. Отож “знову потрібні герої, потрібні Лицарі без страху й докору, котрі могли б забути про себе в ім’я служіння високій мрії, Лицарі, які були сміливими, як Роланд, і чисті, мов Парсіфаль” [1 , с.3].

Як безсумнівний позитив слід уважати постійне врахування творцями журналу особливостей юнацької психології, тих її визначальних характеристик, серед яких активність поведінки, підвищена збудливість, прагнення до самоствердження й автономії, романтичні настрої, феномен молодіжного егоцентризму. В цьому плані надзвичайно корисною стала рубрика “Взаємне спілкування” – перші ж її матеріали наголошували на тому, що одними настановами й проповідями не навчиш, бо найкраща проповідь – це живий, яскравий приклад, образ, узятий з живої дійсності. Вірність цьому постулатові засвідчують численні публікації журналу. Так, читач знайомиться з цікавими статтями, нарисами, герої яких – справжні особистості, котрі зуміли зробити достойний внесок у це життя, отож діяння їхні можуть бути прикладом для наслідування. Ідеться про представників різних сфер культури, науки. Це, наприклад, письменники – Сервантес, Тургенєв, Короленко, Гаршин, Тагор; читачів знайомлять із творчістю Мікеланджело, Бетховена; розлогий матеріал присвячено великому Піфагору; не залишить байдужими натхненна розповідь про талановиту танцівницю Айседору Дункан, яка уміла “шукати радість і повертати сонце”; безумовно вартісним став матеріал (його подавали у кількох числах) про діяльність “лицаря гуманності й моральної чистоти”, відомого вченого Т. Грановського.

Автори журналу, виділяючи перш за все важливі етичні приписи, слушно вважали, що удосконалення світу треба починати з копіткої та щоденної роботи над удосконаленням кожної особистості. Тривала довірлива й переконлива розмова в рубриці “Взаємне спілкування”: “Ясно усвідомлюючи усю ненормальність, потворність і ганебність багато чого з того, що є навколо нас, “Рыцарь” вважає, що зміни в цьому потворному й ганебному почнуться лише тоді, коли кожен з нас, у міру сил, почне виробляти протилежні якості, рішуче візьметься за перебудову , почавши у першу чергу з самого себе”. [2, с.11]. Варто наголосити на особливому вмінні авторів налагоджувати двосторонній зв’язок з читачем, який забезпечував потрібну діалогічність і реалізацію просвітницької складової журналістської роботи. Уміння враховувати специфіку цільової аудиторії дозволяло знаходити вірну тональність і не спрощувати виклад, а робити його доказовим, образним: “Не можна вимагати поваги до законів, якщо сам не навчився їх поважати, якими б поганими вони не здавались. Якщо вони погані – треба боротися з усіх сил, аби їх змінити, але поки вони існують умій, усе-таки підкорятися їм, бо саме на цьому стоїть держава. Не можна говорити про правду й самому постійно брехати; смішно й безглуздо мріяти про красу, тоді як у власній кімнаті не можеш дотримуватися елементарної чистоти, затишку” [2, c.11-12]. Ті ж істини звучали й з уст знаних особистостей ( у кінці номера часто наводилися “крилаті вислови”), що сприяло більшому ефектові, адже спрацьовував фактор відомого імені. Так, у третьому числі в діалог уступав Піфагор: “Ніколи не дозволяй сну закрити твої очі, доки ти не обдумаєш усі свої дії протягом дня: де я вчинив неправильно? Що я пропустив з того, що повинен був зробити? Якщо після таких роздумів ти зрозумієш, що вчинив неправильно, оголоси собі сувору догану; якщо у тебе вийшло щось хороше – порадій” [3, с.12].

Автори яскравих публіцистичних творів (прикладом такого є нарис Євгена Кузьміна “Краса”, №6) зверталися до стійких, зрозумілих, звичних для аудиторії засобів типізації явищ. Наприклад, наголошується на тому, що зараз тільки ледачий не говорить про мистецтво, красу. Читаються лекції з естетики, киплять суперечки про кубістів і футуристів, шляхи розвитку мистецтва тощо. І може здатися, що при таких настроях культурної громадськості вся земля ось-ось перетвориться на рай (якщо навіть не вся земля, то принаймні той її шматочок, де так п’янко й несамовито точаться суперечки про високе, вічне, прекрасне)! Але ж дивно, продовжує розмірковувати автор, ідеш вулицею – і жодних прекрасних змін! Є. Кузьмін уміло використовує контрастне зображення, перехід до осмислення приземлених, прозаїчних явищ. І вже бачить читач зовні зовсім непривабливу картину захаращеності й відвертого нехлюйства, бруду у кімнаті знайомого художника, людини, яка начебто мала ту саму красу створювати на усіх рівнях. Найприкріше, продовжує, публіцист, що це – не поодинокий випадок, причому у різних сферах. Як тут не зауважити, вигукує автор: любимо красу, а живемо, як свині! Після наочних, а головне – дуже виразних прикладів, не здаються занадто дидактичними розмірковування: “Звичайно, справа не в одних лише брудних простирадлах та наволочках, хоча і в них також, у білизні, в усіх деталях житейського вжитку, в усіх формах життя – чи то одяг, чи слово, чи почуття, чи думка” [4 , с.13]. І далі – надзвичайно вдалий смисловий акцент: у брудній білизні, безперечно, немає елементів краси, а от у чистій сорочці, яку селянин одягає, ідучи до заутрені, цей елемент уже є!

Іще один приклад блискучого уміння творців журналу враховувати вікові й психологічні особливості своїх читачів, що знаходяться у пошуках власної ідентичності, переживають один із найскладніших періодів, часто пов’язаний із світоглядною кризою. Цей, молодий, період характеризується пошуком авторитетів, своєрідних відправних точок у житті, тому так важливо, аби зі сторінок друкованого органу звучало виважене, розумне й добре слово того, хто розуміється на істинних ціннісних орієнтирах. У шостому номері журналу вміщено своєрідне есе з промовистою, значущою назвою “Самотність”. Автор (В.С.) наголошує: для сучасної культурної людини одне з найхарактерніших переживань – відчуття самотності. Незважаючи на те, що самотність широко відтворена, подекуди й оспівана у художній літературі, почуття це у першу чергу руйнівне. Публіцист звертається до яскравих прикладів зі світової класики, згадує зокрема трагедію байронівського барона Манфреда. Надзвичайно вдалий саме з точки зору переконливості приклад знаходить автор у Чехова. В оповіданні “Туга” йдеться про те, як старий, що втратив сина, тільки коневі й зміг повідати про своє горе. А люди, що були поряд, мали свої справи й обривали старого на першому ж слові, бо що їм до його муки – не бачили, бо й не хотіли бачити. Як же подолати самотність, чим можна зігріти людське серце? Дуже просту (на перший, звісно, погляд) відповідь одержує читач: людині потрібна звичайна ласка. Недаремно так ідуть, так відкриваються на ласку діти, і дорослий, якщо він людина щира, відгукнувся б на неї так само. На жаль, люди нехтують цією можливістю, прирікаючи себе на мовчання й самотність, що роз’їдають душу. Ще один, вірний у всі часи, наголос робить автор: “Ласка завжди і всюди зігріває душу. Нею людина пов’язана з тими, хто поряд, і недаремно основний зв’язок – сім’я – тримається тільки ласкою: де немає її, немає й сім’ї. А радість – сестра її, таке ж дитя сім’ї: перша радість від маминої ласки” [4, с. 3].

Неодноразово у рубриці “Взаємне спілкування” точилися й непрості дискусії про основу основ людського життя – віру. Автори часопису не уникали складних питань у цій найделікатнішій сфері людського духу та людського життя. Однією ж з найуспішніших публікацій можна вважати статтю В.Зінківського “Юності світлої щаслива пора...” (№5), в якій аргументовано й виважено стверджується: якщо може бути відповідь на найпотаємніші запити душі, то ця відповідь міститься лише в релігії, яка перемагає усе тимчасове й випадкове та наближає кожну особистість до безкінечного й вічного Буття. М’яко, без зайвої афектації автор підкреслює: без релігійного освоєння дійсності немає відповіді на те, чого шукає юна душа.

Є всі підстави говорити про те, що київський журнал “Рыцарь” (1913 р.) докладав чималих зусиль, аби діяти у руслі просвітницької, ціннісно вираженої традиції, що була притаманна тогочасній загальній системі виховання.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Рыцарь. – 1913. – № 1.

  2. Рыцарь. – 1913. – № 2.

  3. Рыцарь. – 1913. – №3.

  4. Рыцарь. – 1913. – №6.

  5. Сидоренко Н. Мистецтво бути викладачем // Історія журналістики: навчально-методичне забезпечення, теоретичні та практичні знання і навички. – К., 2007.



Микола Степаненко (Полтава)

ЩОДЕННИКОВА МОЗАЇКА

(ПАВЛО ТИЧИНА – ОЛЕСЬ ГОНЧАР: ІНТЕРТЕКСТ – ТЕКСТ)
У пропонованій статті здійснено порівняльний аналіз щоденників Павла Тичини й Олеся Гончара із позицій інтертекстуальності/ текстуальності; на основі нотаток схарактеризовано творчі взаємини, які існували між цими двома великими українськими письменниками ХХ століття.

Ключові слова: щоденники Павла Тичини й Олеся Гончара, текст, міні-текст, тичинівські поетичні рядки, поет Павло Тичина, прозаїк Олесь Гончар, роман “Тронка”.
“Щоденник – як і лист – це теперішній час, спогади-ретроспекція, та разом вони творять ту хистку паперову кладочку, перекинену з минулого в майбутнє, яка вабить нас можливістю якось дістатися на той бік, пережити й зрозуміти той час, який з погляду сьогоднішнього уже неминуче залишається для нас невідомою країною”, – слушно зауважує Михайлина Коцюбинська [2, с. 120]. В істинності цих слів переконуєшся, коли читаєш щоденникові записи Павла Тичини (див.: [3]) і Олеся Гончара (див.: [1]). Вони “становлять напрочуд змістовний і своєрідний інформаційно-психологічний феномен на …межі між сьогодні і вчора, між живим і неживим, між пам’яттю й історією, між документом і сповіддю”, вони “живі й багатовимірні, насичені неповторними деталями і суб’єктивними щохвилинними враженнями”, вони “залишають на собі смак автентичності” й водночас “сповнені чару імпровізації” [2, с. 120]. Хронологічна протяжність щоденникової мозаїки Павла Тичини й Олеся Гончара становить по півстоліття (відповідно: 1919 – 1967 рр.; 1943 – 1995 рр.). Подібність між ними і в тому, що занотовані в зошитах, записних аркушиках розмисли “поета планетарних масштабів” (Олесь Гончар) Павла Тичини і “ніжного – аж страшно” (Павло Тичина) Олеся Гончара дбайливо зібрали, упорядкували і спорядили у світ Лідія Петрівна Папарук-Тичина та Валентина Данилівна Гончар. Діарії, про які йде мова, багаті на події, наповнені іменами, суперечками, похвалами, осудами. У цих публіцистичних джерелах є глибоко інтимні записи, думки на тему дня, філософські роздуми, відгуки про творчість побратимів по перу й багато іншого спільного. Водночас Тичина і Гончар, ці два великі мислителі та художники слова ХХ віку, по-своєму оригінально “облікують” події дня і доби, по-своєму об’єктивно чи суб’єктивно, критично, або схвально оцінюють історію і власне місце в ній. Це й природно, оскільки, за словами Олеся Гончара, будь-яка “людина – це більше, ніж сума атомів та молекул, відповідно скомпонованих” [1, т. 1, с. 431] (надалі вказуватимемо лише дату запису), а письменник – тим паче: він – “геній інтуїції” [5 липня 1978], особлива людина, яка “повинна почувати, що меж для самовдосконалення, тобто для саморозвитку – нема” [5 квітня 1975].

Зі щоденників Олеся Гончара довідуємося, що він частенько гортав записи, зроблені Павлом Тичиною. З-поміж них є нотатки, присвячені Олесеві Терентійовичу. В одній із них ідеться про те, яке значення для письменника має початок твору. З нього (вступу, початку), доводить Павло Григорович, яскраво видно, від чого митець відмежовується і на що саме настроює своїх читачів. Поряд із творами Максима Горького, Олекси Десняка, Якова Баша проаналізовано Гончарові “Прапороносці”. Наведемо це розмірковування: “Ось як збуджує в читачах радість за Радянський Союз Олесь Гончар на початку свого відомого всім твору “Прапороносці”: “Кордон! Ми повернули сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені.

А чи живий ти, ворожий авіатор з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака?

Чи думав тоді ти, що не пройде й трьох років, і бійці нового, народженого битвами 2-го Українського фронту в своїх зелених гімнастерках знову з’являться на берегах цієї ріки і перепливуть її?” [Без дати] [4, с. 244]

Гончар гордився тим, що його “Тронку” високо оцінив корифей української літератури Павло Григорович Тичина. Однією фразою – “Ніжний – аж страшно!” – поет досить влучно й точно схарактеризував мистецький світ молодшого колеги-прозаїка. Про це читаємо в щоденниковому записі від 12 жовтня 1977 року: “Один з авторів розділу в підручнику для VII класу наводить такі слова П.Тичини, сказані про мене: “Ніжний – аж страшно!” Це схоже на Павла Григоровича. Але де він це сказав? І коли?”

Гончар згадує й інші коментарі про “Тронку”, які лишив у своєму деннику Тичина. Ось ці інтертекстуальні діарійні фрагменти:

17 серпня 1980 року:

“Десь приблизно восени 1964 р. ( без точної дати) П.Г.Тичина робить запис у “Щоденнику”:

“Приблизно о 1-й годині.

Пішов дощ – і трохи наче аж посутеніло в хаті. А на панелі повно розкидано золотого листя…

Але яким світлим, яким багатонадійним і радісним душа моя бриніла, коли я “Тронку” перечитував…

Коли його суто літературні ходи та перевести на мову музичну (хоч я й не музикант), то побачимо, що у творі Олеся Гончара немало є так званих крещендо, – тобто три моменти мистецькі: підвищення, висота і спад. Ось, наприклад:

“– Оце наспівались, мілєйший, – підморгує до Віталія Грицько…” І далі йде довга цитата з “Тронки”.

А потім текст раптом обривається: “Подальші сторінки не знайдені. – Ред.”

А де ж вони? Чому зникли?” (пор.: [4, с. 357]);

1 лютого 1993 року:

“Дали на ознайомлення ювілейні роздуми про ставлення Тичини до автора “Тронки”. Щоденниковий читаю запис: “душа моя бриніла, коли я “Тронку” перечитував…”

Олесь Терентійович подає й іншу інформацію – свідчення Лідії Петрівни про намір Павла Григоровича написати статтю про “Тронку”. Його найбільше цікавила музика твору, а тут “він неперевершений авторитет” [там само]: мав виняткову музичну обдарованість (прекрасні музичні, вокальні здібності), займався музичною освітою, був диригентом, розумівся на народному співі. Про особливе ставлення Тичини до Гончара можна судити і з того, що видання “Тронки” з помітками Павла Григоровича лежало на столі в кабінеті письменника за його життя і після того, як він пішов від нас назавжди, “аж до…блюзнірського “переселення” Музею Тичини (не без участі спілчанських “консультантів”) з 3-го поверху на 1-й, де Тичина ніколи й ногою не ступав… Глумителі не зупиняються ні перед чим. І “Тронки” вже не видно на столі…” [17 серпня 1980]. Ситуація нині змінилася: якщо ми сьогодні завітаємо до Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві, то на письмовому столі побачимо “Тронку” Олеся Гончара з помітками Павла Григоровича. Вона лежить праворуч від “Кобзаря”, у якому записка Лідії Петрівни такого змісту: “Цей малесенький “Кобзар” П.Г. завше з собою возив, куди б він не їхав, у нього в чемодані був цей “Кобзар” [5].

Щодо позначок у романі “Тронка”, про які неодноразово згадує Олесь Гончар у своїх щоденниках, то їх зроблено в першому, другому і третьому розділах (відповідно – 14, 29 і 1) (див.: [5]). Кожен із фрагментів, які вирізнив поет Тичина, у художньому контексті Гончара справді грає якимись незвичайними словесними барвами, вирізняється глибиною змісту, широтою думки. До одних міні-текстів, виокремлених “яблуневоцвітним генієм України”, подано коротенькі словесні оцінки на взірець “Психологічна блискава” (с.13), “крещендо (написано: кресчендо)” (с.29), до інших – важливі музичні й фонетико-стилістичні коментарі.

Текст:


“Як [у наступних виданнях слово як замінено на наче. – М.С.] відгомін неспокійного синового життя, чує вона тільки щоденний гуркіт у високості, грізний, могутній, що ніби рве, проламує небо. Досі ніяк не може звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влітку і взимку, вдень і вночі Людям всього радгоспу, всіх відділків (що вона їх по довгій пам’яті ще зве хуторами) доводиться вічно жити під цим бентежливим гуркотом. І хоч інші, можливо, до цього й призвичаїлись, вважають це природним, адже поряд полігон, до якого здалеку летять чиїсь сини на свою грізну роботу, а вона, льотчицька мати, все не може звикнути до тих гуркотінь, вибухів, струсів. Вона ж бо ще пам’ятає інше небо, те небо, що озивалося до людини тільки перекатами грому, впродовж літа тільки орли в ньому та шуліки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоїться і курчата грудочками покотяться по двору, так і пильнуй, – то вже в небі орел чи шуліка завис”.

Коментар:

Двійний контрапункт мелодія вгорі була [нрзб.] переміщається в нижній голос.

Текст:


“– Супутники… Ракети… А мені ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан, – каже Демидова мати, стара костиста жінка, до якої туляться онуки з обох боків. – На панськім току саме молотили, а він летить… І молотарку спинили, стоїмо, та хрестимось, та все дивимось, як він поволі-поволі по небу пролітає…”

Коментар:

А тут навпаки спочатку мелодія внизу, скажімо, в альта, а потім переходить баритон вгору”.

Текст:


“Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова і діти висипали в його зарості, то ціла хмара [тут і далі виділення Тичини. – М.С.] біла! криклива! – знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало літати й кричати, доки дітвора перебувала на острові. Крім чайок, були там качки-крохалі, і качка сіра, і галас, велика, така славна печанка, й морські голуби… Ідеш, а на землі ніде ногою ступити: гнізда, яйця, голенькі пташата плутаються в траві, одні вже вбираються в пух, а ті лише вилуплюються дзьобиками з шкарлупки до цього світу, щоб знятись і політати над ним, подивитись, який він є”.

Коментар:

біла а ооо ааа (крик чайок) і о … – у іі вискочило о (щоб дзьобиками) а потім знову у на і)”.

Фонетико-стилістична природа твору, як відомо, захоплювала Павла Тичину. У численних своїх статтях він аналізує це важливе для художнього тексту явище: “Дійти мислення – завжди переходити у звук, а звук не може мислити себе інакше – як тільки бути проголошеним”.

Трапляється й таке, коли автор здійснює своєрідну редакторську правку гончарівського тексту. Скажімо, у реченні “Хлопець відповів глухо” він пропонує словосполучення “відповів глухо” замінити кращою, на його погляд, конструкцією – “глухо відповідає”.

Те, що Тичина уважно перечитував “Тронку”, що ця книга була в нього під рукою, свідчить багато про що. Симфонією мови Гончара захоплювалися й інші письменники. Наприклад, Сергій Воскрекасенко, прочитавши роман, сказав: “Це писав Моцарт нашої прози!” [1 лютого 1993 року]. Олесь Гончар такі оцінки сприймає радше як комплімент, а не як свою заслугу, мотивуючи це тим, що йдеться “не стільки про мистецтво автора, а більше про саму милозвучність нашої мови, її співучість. Проте нам, авторам, – звертається він до колег, – треба уважніше прислухатись до того слова, яким говорять степи… Йдеться про феномен української мови” [там само]. Стосовно мелосного характеру нашої мови, то це неспростовний факт, але передавати його так, як Олесь Гончар, під силу, на жаль, не всім майстрам пера. Як не всі люди від природи мають музикальний слух, як не всі вони можуть гарно співати, так не всі письменники наділені даром точно і влучно відтворювати фонетичну розкіш, уловлювати звукові барви української мови, відчувати тонкі закони її мелодики. Ця риса таланту, певне, чи не найбільше зріднила Тичину й Гончара.

Зведення докупи всіх щоденникових записів, присвячених Павлові Тичині, дає право твердити, що важливим для Олеся Гончара було пізнати феномен творчості поета. На основі Тичининого щоденника автор “Прапороносців”, “Таврії”, “Тронки”, “Собору” робив цікаві узагальнення. Наприклад, після чергового знайомства з нотатками Павла Григоровича Олесь Терентійович доходить висновку, що і “На майдані”, і “Як упав же він з коня…”, й ряд інших мініатюр – це справді “лише фрагменти одної так і не написаної поеми! Взагалі багато в нього незавершеного…Можна й догадатись чому…” [16 серпня 1980].

Пор. у цьому зв’язку щоденниковий запис Павла Тичини:

“На майдані” (“Плуг”),

“Як упав же він з коня…” (“Плуг”),

“Зразу ж за селом…” (“Плуг”),

“По хліб шла дитина…” (“Сонячні кларнети”),

“По блакитному степу…” (“Сонячні кларнети”),

“І буде так…” (“Плуг”),

“Напував коня…” –

як шматки однієї ненаписаної поеми [Без дати] [4, с. 282].

Про теплі взаємини між Олесем Гончаром і Павлом Тичиною свідчить те, що великий майстер художнього слова ділився зі своїм молодшим побратимом по музі власними творчими планами. Наприклад, він розповідав, що хоче написати роздуми про визначного українського діяча та режисера, народного артиста України, керівника театру “Березіль” Леся Курбаса. “Згадав, як Курбас розшукав його в майстерні, коли з Харкова прийшла “В космічному оркестрі”, захеканий, шалений кричав:

– Ви мене поставили на голову…

І як П.Г. не зрозумів, що це значить, і навіть розгубився, аж потім догадавсь: це по-західному, а по-нашому – догори ногами.

І як Курбас все декламував:

Людство промовля

Трьома розтрубами фанфар

Шевченко

Уїтмен

Верхарн…” [19 жовтня 1965].

Пор. у цьому зв’язку діарійну нотатку Павла Тичини:

“Несподівано зайшов був до мене на Кузнечну, 107, [19] 19 [року] Лесь Курбас.

Гаряче говорив про мої вірші і цикл “В космічному оркестрі”:

– Ви мене на голову поставили! Повірте ж, ну просто-таки на голову поставили,– він все повторяв.

Я не зразу зрозумів його вислів “на голову”. А це – що перевернув його цілком” [4, с. 286].

Щойно процитованими спогадами Гончар ще раз потверджує, що слово Тичини новаторське, лірика його заряджена колосальною енергією, а сам він митець дивовижний, який не поступається за силою таланту перед Верхарном, Бетховеном, Бажаном, Уїтменом, Чюрльонісом, Шевченком.

Штрихи до портрета Павла Тичини, які вдалося виявити в щоденниках Олеся Гончара, відбивають різні сутнісні риси цієї людини: вона – неперевершений лірик із травмованою тонкою психікою, що корозійно позначилася на пізнішій творчості, вона – державний діяч, якому болять несправедливість, жорстокість, зло, деспотизм, що обсіли зовсебіч усіх проводирів нації і люд трудящий, вона – простий смертний чоловік, який любить життя, відчуває всіма фібрами своєї душі його найтонші й найвразливіші порухи, уміє цінувати кожну мить, піклується про своїх рідних, близьких. Будь-чиє горе боліло “чутливому, як арфа”, поетові. Мабуть, тому й навчився він за голосом людини визначати її життя (яка в неї була мати і яким було її дитинство) [14 січня 1953].

Привертає увагу ще одна дуже важлива деталь: сторінки праці Гончара, про яку йде мова, рясно пересипані тичинівськими поетичними рядками, здебільшого тими, що мають афористично-сентенційний зміст. Стосовно текстотвірних властивостей їх, то вони досить різні: зрідка виступають як принагідні нотатки з авторським поясненням або без нього, частіше органічно вплітаються в оповідь, зберігають за собою роль змістової домінанти або висновку, характеризують стан душі самого письменника й супроводжуються глибокими гончарівськими коментарями. Візьмемо для прикладу хоча б такі три записи:

18 червня 1977 року:

Гукнем же в світ

Про наші болі!

Щоб від планети – до зорі…

Я певен, що ці слова Тичини були почуті мною від Довженка. Можливо, мені тільки здалося…”;

1 серпня 1965 року:

“Є в цих горах щось дівоче, – сказав Іван Драч про Кримські гори (що за перевалом відкрились), і дуже точно сказав. А перед тим читав Тичину:



На давнюю синю тему

Задумалась гора…”;

17 лютого 1989 року:

“Довженко у своїх щоденниках (“Литературная газета” дала сторінку) записав: “31.1.44 я был привезен в Кремль. Там меня разрубили на куски и окровавленные части моей души разбросали на позор и поругание на всех сборищах…”

О, яке знайоме мені це почуття! Хіба не те ж саме робили під час “соборної кампанії”? І скільком доводилось це пережити. Як мордували Яновського… Остапа Вишню… Не кажу вже про всіх тих ранішніх, що їх безслідно поглинала неосяжна концтабірна Північ… Скільки того українського весняного цвіту побито заполярними чорними морозами…” До цієї нотатки-роздуму додано ремарку: “Розумію Тичину: “Боже, покарай!” Цитовані рядки з поезії “Пам’яті тридцяти” – трагічної розповіді про бій під Крутами, про мужніх студентів Українського національного університету, Університету Святого Володимира, гімназистів старших класів українських гімназій, які “Понад все…любили Свій коханий край” і віддали “з славою святих” найдорожче, що мали, – життя – за незалежну Україну під час наступу більшовицьких військ на Київ, про тих “мучнів українців, Славних, молодих”, тіла яких за рішенням Української Центральної Ради перевезено до Києва й поховано на Аскольдовій могилі.

Показовим є і запис, датований 11 березня 1992 року, у якому процитовано рядки з поезії 16-річного Тичини:

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонце намріяла…

Вони відбивають сонячно-весняний стан душі Олеся Терентійовича, який був цього дня в Кончі й насолоджувався подихом блакитного вітерцю. Зачарований красою світу, Гончар разом із юним Тичиною звертається до своєї рідної України: “Добридень тобі, Україно моя!”, клянучись їй у любові. Не міг утриматися Олесь Терентійович, щоб не сказати щемливого й теплого слова про “передсоняшнокларнетного Тичину”: “Як можна цього поета не любити”.

Рядки “О панно Інно, панно Інно…” – своєрідний заключний акорд до інтимізованої оповіді про ту неповторну, яка прилинула з країни юності до ліричного героя (очевидно, самого автора щоденників), поглядом приголубилася до нього, а потім – розтанула, на що той із тяжким болем вимовив: “Прощай. Прощай, моя несподівана, недоступно юна, присмучена… Прощай, моє славне, мабуть, навіки прощай” [18 травня 1970].

Слова Тичини “Лиш правда є вічна, а то все трава” – це оригінальне авторське резюме до короткої розповіді про вибір керівного складу Спілки письменників на VII з’їзді, коли “забалотували одного з чорноротих. Хоч якийсь та прогрес”, – запише Олесь Гончар у щоденниках 15 квітня 1976 року й уточнить свої розмисли метафоричними за формою і глибокими за змістом процитованими вище тичинівськими рядками, що утворюють антитезу, в основі якої лежать контекстуальні антоніми. Ці рядки без покликання на автора використано ще в одній нотатці. Зміст її – оцінка Олесем Гончаром статті “Двадцать лет спустя”, надрукованій 13 травня 1987 року в “Литературной газете”. Її автор Л.Теракопян, працівник журналу “Дружба народов”, сказав добре слово про видання “Собору” російською мовою – радісну подію, бо вона все-таки сталася, і водночас сумну, бо вона припізнилася на цілих 20 літ. Цей твір, зауважує він, – біль і тривога письменника Гончара, його турбота про духовне здоров’я людей і погляд у майбутнє. Тут усе поєднано й зіставлено: мить і вічність, піщинка і космос, людина і природа, технічний прогрес і духовний поступ, місто й село, а над усім цим краса – верховна влада нашого земного й неземного буття. Боротьба за собор у романі – це боротьба за саму людину, за гармонію життя.

Публікація російського дослідника до глибини душі вразила Олеся Терентійовича: “Ніби тільки зараз з усією гостротою болю відчув, чим були для мене ці 20 років цькувань явних, а ще більше прихованих, гидких, підступних. Так, Бог бачить правду, хоч і запізніло”, – говорить автор щоденників і як висновок до всього сказаного наводить тичинівську сентенцію “Лиш правда є вічна, а то все трава”.

Якщо говорити про найбільші заслуги Олеся Гончара як тичинознавця, то вони полягають у тому, що він у своїх щоденниках представив трагізм і велич Тичини-поета, примирив тих, хто возніс його до небес, бо помітив у цьому майстрові художнього слова лише генія, і тих, хто розтоптав його, позаяк уважав цього письменника уславлювачем партії, світлого майбутнього людства – комунізму, “жалюгідним пігмеєм із великим ім’ям Тичини” [3, с.84], “фізично живим” поетом, який “помер духовно”, був “приневолений до існування, як духовний мрець, до існування по той бік самого себе”, який “піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила” [3, с.83]. Олесь Терентійович розгадав таїну всього життя письменника, представив істинне його єство, зняв із нього начеплені заздрісниками, нездарами, невігласами, недругами, псевдокритиками ярлики боягузтва, покірності, байдужості, розкрив трагізм цієї постаті й тієї страшної доби, у яку вона жила й хотіла її змінити, однак не змогла цього зробити передусім із причин об’єктивних.

Незважаючи на весь драматизм долі, Павло Тичина був і залишиться надовго (назавжди!), переконливо довів Гончар, “внутрішньо чесним, трагедійно чистим” [7 жовтня 1991], “великим національним поетом – може, найбільшим після Шевченка” [19 жовтня 1995]. Для сповненого страшних буревіїв XX століття він – “найспівучіша пісня нашої літератури” [23 серпня 1975], “найбільший український поет” [18 вересня 1992]. Наголошено в щоденниках і на тому, що Захід такого поета, якого мала Україна в особі Тичини, не дав аж до Лорки [20 грудня 1970].

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка