Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка13/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

ЛІТЕРАТУРА

  1. Гончар Олесь. Щоденники: У 3-х т. / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В.Д.Гончар. – К.: Веселка, 2002–2004. – Т. 1 (1943–1967). – 2002. – 455 с.; Т. 2 (1968–1983). – 2003. – 607 с.; Т. 3 (1984–1995). – 2004. – 606 с.

  2. Коцюбинська Михайлина. Над маминими щоденниками // Кур’єр Кривбасу. – 2005. – № 184. – С. 120 – 145.

  3. Стус Василь. Феномен доби (сходження на Голгофу слави). – К.: Товариство “Знання” України, Видавничо-поліграфічний центр “Знання”, 1993. – 96 с.

  4. Тичина Павло. Із щоденникових записів. – К.: Рад. письменник, 1981. – 430 с.

  5. Фонди літературно-меморіального музею Павла Тичини в Києві.



Вікторія Стехіна (Київ)

КОМУНІКАТИВНИЙ ВПЛИВ ЯК КЛЮЧОВА ПРОБЛЕМА НЕОРИТОРИКИ МАСМЕДІА
Стаття присвячена неориториці – науці, яка базується, в першу чергу, на комунікативній лінгвістиці. Розглядаються проблеми мовленнєвого впливу, в тому числі політичного, в аспекті аргументації, комунікативної взаємодії, конфліктології, що є надзвичайно важливим для масової комунікації, пропаганди, реклами, медіапедагогіки.

Ключові слова: неориторика, комунікативний вплив, теорія мовленнєвого впливу, маніпулювання, безконфліктне спілкування.
У другій половині ХХ ст. дослідження проблем лінгвістичного впливу зумовлене формуванням прагматичних концепцій мовлення, психолінгвістики, загальної теорії комунікації, розвідок з масової комунікації, політичного впливу, пропаганди, теорії аргументації, медіаосвіти тощо. Потреба в таких дослідженнях визначена глобалізацією світу, розширенням сфер спілкування людей, розвитком медієвістики, «переглядом загальної концепції людини в суспільстві, пов’язаним із демократизацією та своєрідним поєднанням персоніфікації людини як особистості в соціумі, культурі з деперсоніфікацією під впливом домінанти дискурсу, панівної ідеології й боротьби дискурсів» [7, с. 694]. Дослідження мовленнєвого впливу беруть свій початок із часів давньогрецьких риторик. Навчання ораторському мистецтву передбачало певні різновиди мовленнєвого впливу на слухачів. Одним із перших питання про вплив мови на сприйняття дійсності поставив Ф. Бекон у своєму «Новому органоні».

У СРСР у 20-30-ті рр. ХХ ст. в межах психології проблематика мовленнєвого впливу розглядалася в наукових працях М. Рубакіна, який вважається класиком цього напряму [6]. Як зазначає О. Леонтьєв, із середини 1930- х рр. подібні дослідження не проводилися й не публікувалися через зрозумілі причини, вони знову відродилися лише у 1960-1980- ті рр., головним чином у межах психолінгвістики [Т. Дрідзе, О. Леонтьєв, Ю. Сорокін та ін.]. На Заході дослідження соціально орієнтованого мовленнєвого впливу проводились, починаючи з 1940-1960 рр., Г. Ласвеллом, П. Лазарсфельдом, Д. Кацем та ін. [4, с. 258]. У 1980 р. Д. Болінджер у книзі «Мова: заряджена зброя» звернувся до лексичних механізмів впливу [11]. Р. Блакар висунув ідею щодо використання мови задля впливу на сприйняття світу співрозмовником [1]. Дослідник підкреслював, що будь-яке нейтральне використання мови передбачає вплив на сприйняття світу і спосіб його структурації. Мовленнєвий вплив він розумів як здійснення влади. Увага до мовленнєвого впливу в аспекті прагнення влади стала визначальною в критичному дискурс-аналізі й політичній лінгвістиці.

На нашу думку, теорія мовленнєвого впливу є складовою частиною неориторики як науки про комунікацію, ефективність спілкування, аргументацію, мовленнєвий вплив. Неориторика також досліджує кооперативну комунікативну взаємодію, конфліктологію, еристику та красномовство. Неориторика – наука маргінальна, але її базовою приналежністю є комунікативна лінгвістика. У сучасному суспільстві неориторика потрібна для вдосконалення навичок ефективних міжособистісного й ділового спілкування, масової комунікації, політичного впливу, пропаганди з завданням соціально-психологічного впливу, реклами, педагогіки та виховання, менеджменту тощо [4, с. 256-257].

Неориторика розглядає ефективне спілкування в аспекті його цілеспрямованості та мотивації. Ефективність спілкування, на думку І. Стерніна, є досягненням мовцем власних цілей зі збереженням балансу відношень із співрозмовником (тобто досягненням комунікативної рівноваги) [2001, с. 66-67]. Проте досягнення власної мети адресантом, як слушно зауважує О. Селіванова, часто-густо призводить до конфліктних ситуацій або визначається приниженням статусу обличчя співрозмовника, тому варто розрізняти іллокутивну і кооперативну ефективність: перша характеризується досягненням власної мети мовцем безвідносно до встановлення балансу, а друга сприяє комунікативній кооперації, можливо, і шляхом лише часткового досягнення мети адресанта [7, с. 695]. Отже, необхідною складовою частиною неориторики мають бути конфліктологія, еристика, теорія кооперативної комунікативної взаємодії. І саме з цих позицій варто розглядати ефективність спілкування.

Неориторика та її складова – теорія мовленнєвого впливу – має чимало дотичних моментів із когнітологією, соціологією, психологією, логікою тощо. Оскільки вона застосовується в практичній діяльності людини, її можна кваліфікувати як напрям на межі з комунікативістикою і психолінгвістикою. Ми згодні з визначенням мовленнєвого впливу
О. Селіванової як «мовленнєвої дії адресанта, керованої цільовою установкою мовного спілкування, спрямованої на зміну поведінки, психологічних станів, свідомості адресата, оцінки ним певного явища і т. ін. незалежно від типу комунікативної взаємодії» [7, с. 695]. О. Іссерс слушно зауважує: «Бути суб’єктом мовленнєвого впливу – значить регулювати діяльність свого співрозмовника (не лише фізичну, а й інтелектуальну)» [2, с. 21]. Р. Лакофф виділяє так званий персуазивний, тобто нерівноправний дискурс, коли спроба впливу свідомо здійснюється одним з комунікантів [12, с. 27-28]. Прихильники протилежної концепції розглядають мовленнєвий вплив як взаємодію комунікантів на підставі ідентифікації їхніх моделей світу та взаємного коригування структур свідомості [Р. Блакар, А. Баранов та ін.].

Дискусійним є також питання усвідомленої чи неусвідомленої (підсвідомої) природи мовленнєвого впливу. Російський дослідник В. Карасик вважає головними засобами свідомого мовленнєвого впливу авторитет, зокрема, забезпечений більш високим владним статусом; маніпуляцію, аргументацію, фізичну і психічну силу. Мовленнєвий вплив на підставі підсвідомого, позараціонального може застосовувати зовнішні ситуативні механізми прогнозованого моделювання текстів, що є одним із завдань нейролінгвістичного програмування [3]. І. Стернін за принципом усвідомленості / неусвідомленості об’єкта впливу відокремлює мовленнєвий вплив, який здійснюється «з метою переконати людину свідомо прийняти точку зору співрозмовника, свідомо прийняти рішення про якусь дію»; від маніпулювання як впливу на людину з метою спонукати її зробити щось неусвідомлено або всупереч її власному бажанню, думці, наміру [8, с. 72]. Р. Чалдіні в книзі «Психологія впливу» виокремлює шість принципів психологічного впливу на масову свідомість через підсвідоме:



  • послідовності;

  • взаємного обміну;

  • соціального доказу;

  • авторитету;

  • доброзичливості;

  • дефіциту.

Російський соціолог В. Шейнов у книзі «Мистецтво переконувати» [10, с. 4 -10] наводить чотирнадцять правил, які допомагають переконати:

    1. Правило Гомера щодо порядку аргументації: сильний аргумент – середній – один найбільш сильний. Слабкими аргументами взагалі не варто оперувати. Силу аргументів визначає мовець.

    2. Правило Сократа: позитивній відповіді мають передувати дві позитивні відповіді адресата на незначні та прості питання. Такий результат запрограмований нейрофізіологічно, погодження з кимось (відповідь «так») приводить до виділення ендорфінів – гормонів задоволення, негативна відповідь супроводжується виділенням адреналіну, що налаштовує людину на боротьбу та спротив.

    3. Правило Паскаля: згода людини залежить від умов її почесної капітуляції. Домагаючись переконання, не заганяйте співрозмовника в кут і дайте йому можливість зберегти своє обличчя.

    4. Переконливість аргументів залежить від іміджу і статусу того, хто переконує. Авторитетність людини, його підтримка колективом посилює аргументи при переконанні. Залежно від обставин більш переконливим може бути статус як чоловіка, так і жінки.

    5. Впевнена поведінка того, хто переконує, неможливість зниження його статусу.

    6. Заборона на зниження статусу співрозмовника, на вияв неповаги, знeваги до нього.

    7. Правило Аристотеля: залежність переконання від особистої приємності, благородства мовця.

    8. При переконуванні треба починати з того, що вас об’єднує, з чим ви погоджуєтеся, а не з того, що розділяє вас зі співрозмовником.

    9. Правило емпатії Тітченера: співпереживання як здатність до розуміння емоційно-психологічного стану співрозмовника. Найкраще розуміння партнера по комунікації оптимізує спілкування.

    10. Уважне слухання є запорукою переконливості.

    11. Потрібно уникати конфліктогенних слів і висловлень, які не сприятимуть переконанню, а лише призведуть до припинення спілкування.

    12. Потреба в контролі за сприйняттям і розумінням співрозмовника, адже людині властиво послаблювати увагу й не завжди розуміти непрямі висловлювання.

    13. Увага до паравербальних засобів спілкування, їхньoї відповідності вербальним, що в нейролінгвістичному програмуванні розглядається як конгруентність / неконгруенність. Невідповідність вербаліки і паравербаліки дає змогу відслідкувати реакцію співрозмовника на аргументацію, а дотримання відповідності тим, хто переконує, значно посилить вагу його аргументів.

    14. Демонстрація того, що запропоноване вами задовольняє якусь потребу співрозмовника.

Дослідник виділяє серед цих правил активні, що посилюють позицію мовця (це 1, 2, 4, 7 – 10, 14), і пасивні, недотримання яких може послабити процес переконання або зpуйнувати його (це 3, 5, 6, 7 – 13).

Оптимальним вважається не порушувати пасивних правил і використовувати 2 – 3 активних.

І. Стернін наводить три базових принципи безконфліктного спілкування:


  • терпимості до співрозмовника;

  • прагнення домогтися прихильності співрозмовника, сподобатися йому;

  • мінімізації негативної інформації [8, с. 147- 152].

Як слушно зауважує О. Селіванова, вчення про вербальний вплив на підсвідомість звичайно пов’язують з ім’ям Дж. Вайкері – фундатора теорії «25 кадру». Такий вплив почасти зумовлений тим, що людина може усвідомлено сприймати лише обмежену можливостями порогів сприйняття інформацію, решта її надходить до психічних структур неусвідомленою. Тому навіть за умови контролю людини за здійсненням плану мовленнєвого впливу вона задіє підсвідомі механізми [7, с. 697].

Дослідники виокремлюють такі типи мовленнєвого впливу:



  • зміну у свідомості та зміну в поведінці;

  • соціальний вплив:

  • волевиявлення;

  • пояснення;

  • інформування;

  • оцінний та емоційний вплив [9].

Розрізнюють:

  • зміну ставлення до об’єкта;

  • формування спільного емоційного настрою;

  • перебудову категорійної структури індивідуальної свідомості;

  • уведення до неї нових категорій [5].

Інші дослідники виокремлюють наказ, прохання, доведення, переконання, вмовляння, спонукання [8, с. 64 - 66].

І. Стернін виділяє 14 чинників мовленнєвого впливу:



  1. зовнішність;

  2. дотримання комунікативної норми;

  3. встановлення контакту зі співрозмовником;

  4. погляд;

  5. фізичну поведінку під час мовлення;

  6. стиль спілкування;

  7. розміщення у просторі;

  8. зміст;

  9. мовне оформлення;

  10. обсяг повідомлення;

  11. розташування елементів змісту;

  12. час;

  13. кількість учасників;

  14. адресат [8, с. 55 - 56].

Впливовий потенціал мають учасники спілкування, паравербаліки комунікативної взаємодії, різноманітні ознаки мовного повідомлення, зокрема, його сугестивні властивості. Л. Мурін розглядає як найпотужнішу впливову систему природну мову, у межах якої практично всі компоненти є потенційно сугестивними. Дослідники вважають, що весь загал впливових ефектів має правопівкульну орієнтацію, що передбачає домінування емоціогенних структур і механізмів [7, 697]. Значну роль у мовленнєвому впливі відіграє паравербаліка спілкування, її конгруентність із вербальними засобами.

Отже, неориторика – наука, базовою приналежністю якої є соціальна комунікація, досліджує ефективність спілкування в аспекті його цілеспрямованості та мотивації, мовленнєвий вплив, аргументацію, комунікативну взаємодію, конфліктологію. У сучасному суспільстві зростає роль масової комунікації, пропаганди, реклами, отже, неориторики як засобу вдосконалення навичок ефективного ділового і медіаспілкування. Актуальними є розвідки з неориторики в контексті медіаосвіти.


ЛІТЕРАТУРА

1. Блакар Р. М. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М., 1987.

2. Иссерс О. С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи. – М., 2003.

3. Карасик В. И. Социальный статус человека в лингвистическом аспекте // «Я», «субъект», «индивид» в парадигмах современного языкознания. – М., 1992.

4. Леонтьев А. А. Основы психолингвистики. – М., 1999.

5. Почепцов О. Г. Коммуникативные аспекты семантики. – К., 1987.

6. Рубакин Н. А. Тайна успешной пропаганды // Речевое воздействие. Проблемы прикладной психолингвистики. – М., 1972.

7. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми. – Полтава: Довкілля-К, 2008.

8. Стернин И. А. Введение в речевое воздействие. – Воронеж, 2001.

9. Федорова Л. Л. Типология речевого воздействия и его место в структуре общения // Вопросы языкознания. – 1991. - № 6.

10. Шейнов В. П. Искусство убеждать. – М., 2004.

11. Bolinger D. Language: The loaded weapon. – L., N. Y., 1980.

12. Lakoff R. Persuasive discourse and ordinary conversation, with examples of advertising // Analyzing discourse: text and talk. – Washington, 1982.

Тетяна Стрижевська (Київ)

ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОРТРЕТНОГО НАРИСУ НА СТОРІНКАХ

ЖІНОЧИХ ВИДАНЬ

(на прикладі публікацій журналів «С тобой. Календарик», «С тобой. О любви»)


Статтю присвячено актуальній проблемі видозмін жанру портретного нарису на сторінках жіночих журналів. Визначено характерні ознаки трансформованих портретних нарисів. Класифіковано типові помилки, які призводять до появи модифікованих текстів жанру портретного нарису.

Ключові слова: трансформація, портретний нарис, модифікації жанру.
Портретний нарис – це один із найпопулярніших жанрів сучасної публіцистики, зокрема на сторінках глянцевих жіночих видань, проте на сьогодні мало дослідженою залишається тема трансформації цього жанру.

Часто журналісти, які працюють у цьому жанрі, порушують правила написання портретного нарису. Це призводить до викривлення цього жанру і появи на сторінках видань модифікованих портретних нарисів, або квазінарисів.

Комплексне дослідження таких трансформацій портретного нарису є на сьогодні актуальним і необхідним для розвитку не лише журналістикознавства, але й для вдосконалення практичної діяльності журналістів у цьому художньо-публіцистичному жанрі.

Як було вже зазначено, портретний нарис користується великою популярністю як серед журналістів, так і читацької аудиторії, не менш він цікавий і науковцям-журналістикознавцям. Так, дослідженням портретного нарису займалися В. Шкляр [15], М. Воронова [7]. Оскільки портретний нарис лежить на перехресті нарису та портрету, варто зазначити, хто займався вивченням і цих жанрів. Так, жанр портрету досліджували


Б. Галанов [4], М. Андронікова [1], В. Барахов [2], а жанр нарису –
О. Журбіна [8], В. Здоровега [9] та інші. Проте на сьогодні мало дослідженою залишається тема модифікацій, або трансформацій цього жанру.

Для пояснення семантичного значення терміну «трансформація» звернімося до «Великого тлумачного словника сучасної української мови», де зазначено: «трансформація – це зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей» [6, с. 1263]. Отже, для визначення помилок у портретних нарисах на сторінках жіночих видань, а також для ідентифікації тих змін, які призвели до утворення трансформованого жанру та модифікацій у ньому, спершу з’ясуємо головні характеристики якісного портретного нарису та визначимо, що є його стрижнем.

В. Богданов та В. Вяземский у своєму «Справочнику журналиста» пишуть: «Портретний нарис оповідає про якусь цікаву людину, яка заслуговує на увагу... про життя і діяльність якої цікаво дізнатися читачам, слухачам чи глядачам. Мета портретного нарису – змалювати живі риси героя, сповістити про те нове, що він приніс до життя» [3, с. 356–358].

Можна зробити висновок, що предметом дослідження журналіста є саме особистість героя. Звідси й витікає суть цього жанру: сформулювати певне уявлення про героя та подати його читацькій аудиторії. Виконуючи таке завдання, журналіст, як правило, прагне розкрити найголовніше – характер героя, показуючи, які духовні цінності він має, у чому герой бачить сенс свого життя тощо. І це закономірно, адже саме ці моменти є виключно важливими в житті кожної людини. На підтвердження думки читаємо у М. Подоляна: «У центрі портретного нарису – людина. Не просто "робот", "істота", а людина з характером, з її духовністю, з конкретними вчинками, які розкриваються в суспільне значимих діях, конфліктних ситуаціях... Головна особливість нарису – розкриття духовного світу героя, окреслення його характеру» [12, с. 31–32 ].

У вдалому портретному нарисі характер героя подається, як правило, через моделювання, згадування незвичної, нестандартної ситуації, тому для автора дуже важливо знайти таку «ділянку» на життєвому шляху героя. Головним завданням перед публіцистом на цьому етапі постає з’ясування конкретних проявів характеру героя, його таланту, завзятості, працьовитості, інших характерних особистісних рис, що виділяють цю людину з-поміж інших. У тому ж випадку, коли журналістові таку «ділянку» на життєвому та творчому шляху героя виявити не вдається, вже важко буде в кінцевому результаті опрацювання матеріалу говорити про цікаво написаний портретний нарис.

Наприклад, на сторінках журналу «С тобой. Календарик» у матеріалі про Поля Верлена читаємо:



«Життя Верлена розділилося на дві нерівномірні частини. «До» було дитинство сина нічим не примітного офіцера з переїздами по гарнізонах, служба в міському управлінні, одруження із звичайною дівчиною, народження дитини… «Після» – скандали, ревнощі, тюрма і розчарування. А між ними був 1871 рік, подарований Рембо… На жаль, стосунки з Артюром, характер якого – теж не подарунок, скоро ускладнилися і перейшли на гостру стадію…» [14, с. 110].

Отже, справжній портретний нарис виникає лише в результаті художнього аналізу особистості героя, його характеру, що ґрунтується на дослідженні різних сторін героя (етичної, інтелектуальної, творчої та ін.), тобто в результаті виявлення характеру героя, а не на переліку стандартизованих фактів на кшталт «народився, ріс, одружився» тощо.

На жаль, досить часто автори, що звертаються до жанру портретного нарису, вдаються до спрощених прийомів організації свого матеріалу. Так, перший варіант – подати ряд нанизаних на одну єднальну думку описів почергових дій героя або етапів його життя. Другий варіант – журналіст коротко переказує біографію свого героя. Звичайно, все це дає певне уявлення про людину, яка зацікавила автора, але не завжди подібна публікація в результаті відповідає жанротворчим вимогам портретного нарису. Наприклад, журнал «С тобой. Календарик» подає матеріал «Не то фізик, не то музикант» про Святослава Вакарчука. Опрацьований матеріал подається за пунктами:

«1. Славко за освітою – фізик-теоретик. Закінчив львівський національний університет ім. Івана Франка… Його друга вища освіта – економічна: спеціальність «Міжнародна економіка» того ж вишу.

2. Усвідомлення того, що він музикант, до Славка прийшло тільки через 2-3 роки після того, як він почав працювати в «Океані Ельзі»…» [13, с. 54].

Інший приклад стислого переказу біографії героя, а не об’ємного осмислення життєвих фактів знаходимо в матеріалі Н. Гермак «Сумнівне кохання Франца Кафки», який розпочинається так: «Франц Кафка прожив на світі 41 рік, і кожен день його життя був насичений сумнівом і страхом. У дитинстві він боїться суворого батька і ховається від його гніву у своїй кімнаті, пишучи історії. Але дитинство закінчується, і ховатися від проблем стає неможливим. Тоді Кафка закінчує університет в Празі і влаштовується на роботу в страхову компанію...» [5, с. 94–95].

Ще одна трансформація жанру портретного нарису на сторінках жіночих видань полягає у подачі максимально спрощеного матеріалу про особистість героя. Більшість портретів відомих людей – режисерів, акторів, відомих підприємців, банкірів та інших діячів – на сторінках жіночих журналів з’являються у вигляді короткого викладу біографії або описів смаків, кар’єрного росту чи професійних (інколи – особистісних) характеристик. У графічному вигляді це часто подається не як суцільний текст, а як окремі шматки тексту, оформлені через пунктир або через виділення жирним кеглем головних моментів.

Наприклад, матеріал «Кар’єристка Зелл» має таку структурну будову:



«Бріджит Джонс». Головний виток кар’єрного успіху акторки – роль в мелодрамі «Щоденник Бріджит Джонс»…

«Чикаго». Роль Роксі Харт для Зеллвегер стала викликом для самої себе, адже це був шанс позбутися від обридлого образу Джонс…

«Холодна гора». Золота статуетка дісталася Рене в 2004 році за роль Рубі Тьюз в «Холодній горі»

«Нокдаун». У цьому фільмі про відомого американського боксера 30-х років Джима Бреддоке Рене повстала в образі люблячої дружини головного героя та матері трьох дітей…

«Міс Поттер». Одна з останніх робот акторки – роль англійської дитячої письменниці Беатрікс Поттер…

«Любов поза правилами». В ній акторка зіграє допитливу журналістку…» [10, с. 48–49].

Інший приклад – матеріал про Джорджа Клуні «Джордж Клуні. Ідеальний шторм» на сторінках журналу «С тобой. О любви»:



«1. Він дивовижно наполегливий…

2. Він скромний…

3. Він любить тварин…

4. Він – справжній чоловік…

5. Він любить жартувати…

6. Він недоступний…

7. Він – людина з нормальною самооцінкою…

8. Він гарний у будь-якому амплуа…

9. Він великодушний…

10. Він поспішає жити...» [11, с. 31–33].

Публікації, подібні до наведених вище, на жаль, істотно характерні для сучасної української журнальної жіночої періодики. Такі матеріали стоять не на межі публіцистики та журналістики, а радше на межі аналітичних та інформаційних жанрів із вкрапленням елементів публіцистики і нагадують більше кореспонденцію, аніж портретний нарис. Предметом відображення в таких матеріалах є «людина-робот», а методом відтворення її – нежвава розповідь, «статична» інформація про життя героя. Якісні портретні нариси, предметом яких є «людина-особистість», на жаль, зустрічаються значно рідше.

Звичайно, це є явищем негативним, негідним сторінок ані розважальної, ані аналітичної преси. Саме тому показ та викриття сучасних деструктивних тенденцій у трансформації одного з найпопулярніших жанрів публіцистики – портретного нарису – є такими необхідними.

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка