Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка14/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24

ЛІТЕРАТУРА

1. Андроникова М. И. Об искусстве портрета. – М., 1975.

2. Барахов В. С. Искусство литературного портрета. – М., 1976.

3. Богданов В., Вяземский В. Справочник журналиста. – М., 1965.

4. Галанов Б. Е. Искусство портрета. – М., 1967.

5. Гермак Н. Сумнівне кохання Франца Кафки // С тобой. Календарик / За ред. Діляри Шкурко. – К., 2008. – лип. – №2.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови» / Уклад. І голов. Ред. В. Т. Бусел. – К., 2004.

7. Воронова М.Ю. Сучасна портретистика. Проблема жанру // Наукові записки. – Київ, 2002. – Т. 8. – С. 145-149.

8. Журбина Е. И. Теория и практика художествено-публицистических жанров (очерк. Фельетон). – М., 1969.

9.Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – Львів, 2004.

10. Кулаковська Х. Кар’єристка Зелл // С тобой. Календарик / За ред. Діляри Шкурко. – К., 2008. – квіт. – № 8

11. Михайленко К. «Джордж Клуні. «Ідеальний шторм» / За ред. Діляри Шкурко. – К., 2008. – трав. – №14.

12. Подолян М. Публіцистика як система жанрів. – К., 1998.

13. Приль Л. Не то фізик, не то музикант // С тобой. Календарик / За ред. Діляри Шкурко. – К., 2008. – трав. – №12.

14. Світлична К. Не такий // С тобой. Календарик / За ред. Діляри Шкурко. – К., 2008. – берез. – № 6.

15. Шкляр В. Журналістська майстерність: поетика журналістського твору: Конспект лекцій. – К., 1999.



Володимир Субота (Кривий Ріг)

МОВНІ ПРОЦЕСИ ТЕЛЕПРОСТОРУ:

КОГНІТИВНИЙ АСПЕКТ ТЕРМІНОСИСТЕМИ
Розглядаються мовні процеси, що відбуваються в телепросторі з позицій когнітивної лінгвістики.

Ключові слова: когнітивний аспект, мовні процеси, телепростір.
Проблема, якій присвячена стаття, за нашими даними, не вивчається в науковому дискурсі. Однак дослідження когнітивного аспекту мовних процесів здійснюється регулярно протягом останніх двадцяти років [1; 3; 4; 5; 7; 13].

Об’єктом дослідження обрано мовні процеси телепростору, предметом – когнітивний аспект мовних процесів терміносистеми телепростору.

Метою дослідження ми визначили пошук, опис та класифікацію досліджень когнітивного аспекту термінологічної системи телепростору з позицій лінгвістики.

Перед здійсненням дослідження слід уточнити поняття, до яких ми звертаємося. Перш за все, потребується занотувати смисл терміну «когнітивний аспект». У значення терміну ми, згідно з перекладом слова «cognǐtum» (з латинської мови – «пізнавання, упізнання, дослідження» [18, с. 93]), уносимо традиційний смисл, а саме: когнітивний – це той, який має пізнавальне значення, дозволяє пізнати об’єкт через дослідження.

Когнітивний аспект будь-якого дослідження пов’язаний із втручанням у психологію, оскільки саме згадана галузь знань свого часу, наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століття, заполонила дослідження гуманітарних наук. Як повідомляють психологи А.В. Петровський та М.Г. Ярошевський, спочатку «першочерговою задачею когнітивної психології було вивчення перетворень сенсорної інформації з моменту потрапляння стимулу на рецепторні поверхні до отримання відповіді» [8, с. 164].

Оскільки одні з перших дослідників (наприклад, Д. Бродбент, С. Стернберг) під час вивчення когнітивних процесів відштовхувалися від аналогії між процесами переробки інформації в людини та обчислювального приладу, остільки вчені безпосередньо стикалися з проблемами семантичного розшифрування тих слів, що складали елементарні вислови. Іншими словами, у когнітивних дослідженнях першою стала проблема лінгвістичного характеру. Зазначена проблема не була єдиною. Пошук особливостей вербальних побудувань психічної структури людини наштовхнувся на утруднення, пов’язані зі «збільшенням числа структурних моделей часткових психічних процесів» [8, с. 164]. На нашу думку, виходить, що набуття знань обов’язково пов’язано з психічними процесами породження та сприйняття мовлення. Вербальне знання, з одного боку, вважалося елементом загальної поведінки людини, з другого – поведінкові акти стимулювали й поповнювали вербальні знання. Таким чином, з позицій раннього когнітивіста У. Найсера, вирішальну роль у поведінці (не тільки вербальній) відіграють знання.

Когнітивний напрямок, розширюючи діапазон своїх практичних та теоретичних доробків, іде далі. У 60-ті – 70-ті роки ХХ століття провідними стають дослідження психологів Ж. Піаже, Дж. Брунера, Дж. Фодора, які з позицій вивчення інтелекту та ментальних можливостей людини критикували основні положення біхевіоризму та фрейдизму. Ми вважаємо, що постійні (з часу зародження когнітивістики) спроби запозичення психологією результатів досліджень у лінгвістиці, та навпаки, свідчать про стійку об’єднувальну тенденцію. У нашому дослідженні когнітивного аспекту термінологічної системи телепростору з позицій лінгвістики є об’єктивним та необхідним урахування досягнень як психології, так і лінгвістики.

Слід занотувати окремо, що дослідження когнітивно орієнтованих учених у різних галузях людських знань базуються на центральному питанні організації знань у пам’яті суб’єкта. Окрім зазначеного, до основних слід віднести й питання про співвіднесення вербальних і образних компонентів у процесах запам’ятовування та мислення. Над цими питаннями працювали А. Пайвіо і Р. Шепард. Хоча в 90-х роках ХХ століття радянські автори піддавали нищівній критиці дослідження своїх колег в області когнітивістики (наприклад, [8, с. 164]), сам напрямок у межах психології та лінгвістики продовжував розвиватися.

Артур Ребер – відомий автор психологічного словника, оцінюючи внесок когнітивного напрямку досліджень своїх колег, більш утримано характеризує їх досягнення. Перш за все, автор подає у своєму психологічному словнику визначення «груп дисциплін», які вивчають людське мислення – «когнітивістика». До переліку галузей знань, що утворюють когнітивістику, Артур Ребер уключає навіть ті наукові концепції і підходи, які раніше вважалися такими, що не можуть бути зіставленими: «когнітивна психологія», «гносеологія», «лінгвістика», «комп’ютерні науки», «теорії штучного інтелекту», «математика», «нейропсихологія» тощо. Таким чином, оцінка когнітивістики очима А. Ребера помірна і не критична.

Досить високо, на наш погляд, оцінює досягнення когнітивістики російський дослідник С. Степанов [9, с. 306-307]. Автор вважає, що розвиток когнітивістики йшов двома шляхами паралельно, починаючи з 1956 року, коли світ побачив тепер відому статтю Дж. Міллера «Магічне число сім, плюс-мінус два: межі наших здібностей обробки інформації». Вихід статті у друці С. Степанов називає подією і початком виходу робіт когнітивістської орієнтації. Оскільки, на думку автора, розквіт когнітивістики прийшовся на початок 60-х – середину 70-х років ХХ століття, остільки з’являються тенденції до функціонування паралельного напрямку, який також претендував на назві «когнітивістика». Як зауважує С.Степанов, «мода на душерятуючі посиденьки та красномовне пустослів’я» [9, с. 306-307] підмінили собою не тільки обговорення суто наукових підвалин нового напрямку, але й вважалися психологією. Сьогодні зрозуміло, що з двох напрямів когнітивістської орієнтації останній (з «посиденьками») не був науковим.

Однією з центральних проблем когнітивістики С. Степанов вважає переробку інформації, яку людина черпає із зовнішнього світу. Для того, щоб зрозуміти поведінку людини, слід дізнатися про те, як вона «одержує й організує у свідомості інформацію про світ» [9, с. 306-307]. Тоді, на початку розвитку когнітивістики, така проблема була абсолютно істиною, що сьогодні таким не вважається деякими дослідником (наприклад, той же С. Степановим).

Про різне ставлення до вивчення термінологічної системи в когнітивістиці свідчать і дослідження О.С. Кубрякової [10-12]. Дослідниця вважає, що зародження когнітивної науки було свого часу нагальною проблемою, оскільки виникла потреба швидко обробляти інформацію та налагоджувати швидкісний зв'язок, конструювати нові потужні обчислювальні машини. Селіванова О.О., посилаючись на В.В.Петрова та О.С. Кубрякову, зазначає, що необхідно було зрозуміти те, «яким чином людина з її відносно обмеженими можливостями має здатність переробляти, трансформувати та перетворювати значні масиви знань у вкрай обмежені проміжки часу» [12; 15, с. 10]. З цього висновку про об’єктивність виникнення когнітивістики, випливає, на нашу думку, ідея такої ж вельми об’єктивної та нагальної потреби для дослідників дізнатися про те, який потенціал має термінологічна система. Адже розгалуженість останньої на лексичні шари та прошарки, складність словотворчої підсистеми в межах термінологічної очевидно не може дозволити швидко «задавати» машині той мінімальний обсяг потрібної інформації, який буде достатнім для того, щоб розуміння утвореного машиною мовленнєвого потоку було б адекватно «прийнято» людиною.

К. Стеннінг висловлює продуктивну, на наш погляд, думку, про те, що когнітивна наука складається з логіки, лінгвістики, психології та комп’ютерної науки [20, с. 210]. Дійсно, якщо зважити на такого роду науковий міждисциплінний синтез, слід визнати, що паралельно й дослідження термінологічної системи повинно здійснюватися з урахуванням перелічених наукових галузей. Іншими словами, термінологічна система повинна досліджуватися з позицій логічних структур (наявності суб’єкта та предикати в рамках висловлювання-судження), з точки зору лінгвістики як науки, яка досліджує систему знаків та функціонування їх у людському суспільстві як засобу спілкування. Не обійтися й без дослідження з позицій психології, яка повинна глибоко вивчати закономірності формування думки та перекодування її у фонеми, слова, речення, тексти тощо. З боку комп’ютерної науки термінологічну систему слід було б вивчати як таку, що підкоряється певним правилам «уведення» інформації, яку несуть терміни у свідомість реципієнта та принципи породження інформації у формі термінів. Тим або іншим чином, ми приходимо до констатації факту конгломератності, синтетичності науки про терміни та особливості їх функціонування.

Серед джерел когнітивістики слід вважати основними два, на думку О.С.Кубрякової, яка порівнює обговорювану науку з «парасолькою» і вважає, що когнітивістика інтегрує різні дисципліни з метою вивчення процесів, пов’язаних зі знанням та інформацією [11-12]. Першим джерелом дослідник називає психологію (перш за все, когнітивну психологію), другим – лінгвістику. Протилежну думку щодо джерельної бази когнітивістики висловлює О.О. Селіванова. Вона вважає, що підґрунтям бази когнітивістики – когнітивної психології, слід вважати теорію інформації, комп’ютерну науку, дещо з ідей необіхевіоризму, гештальтпсихології. Цікавим вважаємо й зауваження щодо психолінгвістики, якій О.О. Селіванова відводить «особливу роль». Зауважимо тут, що, на наш погляд, без результатів психолінгвістичної науки взагалі є неможливими досягнення когнітивістики, тим більше дослідження термінологічної системи будь-якої мови. Адже психолінгвістика має у своєму арсеналі широко уживаний метод асоціативного експерименту, дослідження на базі якого досить широко практикує російська психолінгвіст О.О.Залевська (наприклад, див.: [6]).

Про експериментальну базу когнітивістики, когнітивної психології, яка частково може досліджувати термінологічну систему повідомляє й О.О.Селіванова [16, с. 369] і Ф. Джонсон-Лерд [19, с. 12]. Когнітивна психологія «є постачальником експериментальних фактів і … спрямована також на розв’язання лінгвістичних завдань, зокрема, на експериментальну перевірку будови ментального лексикону, організації мереж пам’яті (вербальної, невербальної…)» [16, с. 369] та служить базою для вивчення специфічних рис уживання термінологічної системи, наприклад, на телебаченні, на радіо, в Інтернеті.

На думку Ф. Березіна, джерелом когнітивної лінгвістики і вивчення термінологічної системи в її межах виступають також ідеї теорії генеративної граматики, або генеративізм. Останній передбачає уявлення про мову як «породжувальний механізм, ментальну репрезентацію граматики окремого (ідеального) мовця, моделювання цих ментальних процесів» [2, с. 21]. Звідси витікає висновок про те, що вивчення функціонування термінологічної системи з позицій когнітивістики повинно враховувати ментальну репрезентацію граматики окремого мовця з його фізіологічними та психологічними особливостями. Наприклад, у нашій інтерпретації, частотність уживання певних граматичних моделей побудови слів-термінів може мотивуватися специфічними рисами мовця (особливість вимови: зручно чи незручно мовцеві вимовляти слова-терміни, що мають у своїй будові «неприємні» для нього звуки мови [13, с. 104-108; 17, с. 74-81]).

Дослідники Ф.М. Березін та О.С. Кубрякова в різних працях занотовують близьку, на нашу думку, пропозицію про те, що, розвиваючи положення Н. Хомського, слід у межах когнітивних наук, перш за все, досліджувати людську мовну здатність (компетенцію), «яка є однією із найвизначніших пізнавальних (когнітивних) здатностей» [Березин, 2000, с. 21]. Кубрякова О.С. також підкреслює, що в мові слід вивчати внутрішні механізми «з огляду на аналіз ментальних репрезентацій мовного знання (competence)» [11, с. 46]. Наведені думки дослідників ми інтерпретуємо з позицій мети пошуку ментальних основ термінологічної системи в засобах масової інформації. Якщо з методологічної позиції мову розглядати як мовну компетенцію пізнавальних здатностей, то автоматично слід визнати об’єктивність нашого подальшого аналізу термінологічної системи телепростору як засобу пізнання здатності пізнавати мовне знання через ментальні (когнітивні, пізнавальні) смисли, що відбиваються в мовленні (особливо усному) журналістів та ведучих, наприклад, телевізійного простору, або радіо простору.

Ідучи логікою О.С. Кубрякової, О.О. Селіванової та Ф.М. Березіна, які вважають ідеї Н. Хомського такими, що започаткували когнітивну лінгвістику, слід визнати правомірність функцій формування синтаксису поверхневих структур термінологічної системи як прояв (фіксацію, репрезентацію) ментальних особливостей носія мови. Обов’язково тут ураховувати положення про те, що поверхневі синтаксичні конструкції термінологічної системи не можуть утворюватися без урахування мисленнєвих конструктів. Більш за те: ментальні конструкти базуються на внутрішньому синтаксисі і без них не можуть трансформуватися в конструкції зовнішнього синтаксису. Звідси висновок про те, що в подальшому дослідженні нам необхідно врахувати викладені міркування. Можливо, слід прислухатися до думки В. Дем’янкова, який вважає, що «мову слід вивчати як когнітивну складову мозку, усі процеси, пов’язані з цією складовою, і її власну архітектоніку» (цит. за: [11, с. 49]).



Отже, аналіз результатів досліджень у межах когнітивної лінгвістики, що дотичні до вивчення когнітивного аспекту термінологічної системи телепростору, дає нам право зробити висновок про те, що дефініція сфери знань, яка вивчає проблеми розуміння смислів термінологічної системи телепростору, має різний діапазон. Окрім того, дослідження в рамках когнітивістики не є такими, що можуть задовольнити запит дослідника когнітивного аспекту термінологічної системи телепростору. До того ж, результати досліджень у рамках когнітивістики, когнітивної лінгвістики та когнітивної психології мають діапазон досить розбіжних висновків. Зазначене наштовхує нас на об’єктивний висновок про те, що для подальшої наукової розвідки при вивченні когнітивного аспекту термінологічної системи телепростору буде недостатнім звертатися окремо або тільки до методів когнітивної психології, або лише до методів когнітивної лінгвістики, або до методів когнітивістики.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бацевич Ф.С. Когнітивне і лінгвістичне в процесах вербалізації / Ф.С.Бацевич // Мовзнавство. – 1997. - № 6. – С. 34-36.

  2. Березин Ф. История лингвичстических учений. – М.: Азбука, 2000. – С. 21.

  3. Борзенко С.Г., Бабаєва Л. В. Політичний дискурс: когнітивний аспект / С.Г. Борзенко, Л. В. Бабаєва // Материалы Международной научной конференции «MegaLing'2006. Горизонты прикладной лингвистики и лингвистических технологий, 20 - 27 сентября 2006 г. Украина, Крым, Партенит [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://megaling.crimea.edu/program.pdf

  4. Жаботинская С.А. Когнитивные и номинативные аспекты класса числительных (на материале современного английсого языка) / С.А.Жаботинская. – М., 1992. – 234 с.

  5. Жаботинская С.А. Концептуальный анализ: типы фреймов / С.А.Жаботинская // Вісник Черкаського університету. Серія Філологічні науки. – Черкаси, 1999. – Вип. 11. – С. 24-25.

  6. Залевская А.А. Слово и значение. – Тверь, 2000. – 145 с.

  7. Казимир І.І. Концепт ПТАХ у мовній картині світу українського народу: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.00. «Українська мова» / І.І. Казимір. – Харків, 2007. – 16 с.

  8. Когнитивная психология // Психология. Словарь [под ред. А.В. Петровского, М.Г. Ярошевского]. – М.: Посвещение, 1990. – С. 164.

  9. Кубрякова Е.С. Начальные этапы становлення когнитивизма. Лингвистика – психология – когниттивная наука / Е.С. Кубрякова // Вопросы языкознания. – 1994. – № 4. – С. 46-51.

  10. Кубрякова Е.С. Эволюция лингвистических идей во втрой половине ХХ века (опыт парадигмального анализа) / Е.С. Кубрякова // Язык и наука конца ХХ века. – М., 1995. – 298 с.

  11. Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрац Ю.Г., Лузина Л.Г. Краткий словарь когнитивных терминов : [под ред. Е.С. Кубряковой]. – М., 1996. – 261 с.

  12. Немеш Л.М. Пол и констонанты / Л.М. Немеш // Психолингивистический аспект антропологических характеристик речи: Зборник научных трудов. – Кривой Рог: Криворожский государственный педагогический институт, 1996. – С. 104-108.

  13. Нечаева И.В. Интернет как инструмент лингвистического исследования (о процессах письменного освоения иноязычных неологизмов) / И.В.Нечаева // Материалы Международной научной конференции «MegaLing'2008. Горизонты прикладной лингвистики и лингвистических технологий, 22 - 28 сентября 2008 г. Украина, Крым, Партенит [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://megaling.crimea.edu/program.pdf

  14. Петров В.В., Герасимов В.И. На пути к когнитивной модели язика (вступительная статья) / В.В. Петров, В.И. Герасимов // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. XXIII/ Когнитивные аспекты языка : [пер. с англ.] / Сост., ред., вступ. ст. В.В. Петрова и В.И. Герасимова. – М.: Прогресс, 1988. – С. 5-11.

  15. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: [підручник] / О.О. Селіванова. – Полтава: Довкілля-К, 2008. – 712 с.

  16. Когнитивная психология // Степанов М.П. Современная психологическая энциклопедия. – М.: Эксмо-пресс, 2003. – С. 306-307.

  17. Холод О.М. ЗМІ та імідж політиків / О.М. Холод. – [монографія] / Інститут журнаістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2004. – С. 74-81.

  18. Сognǐtum // Петрученко А.М. Русско-латинский словарь. – М.: Рус.яз., 2003. - С. 93.

  19. Jonson-Laird F. Cognitive psychology. – Normanfill, 1983. – P. 12.

  20. Stenning С. Computer’s technology. – NY, 1988. – Р. 210.



Аліна Тимошик-Сударикова (Київ)

УБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ У ДЗЕРКАЛІ ПУБЛІКАЦІЙ

ПАРИЗЬКОГО ЖУРНАЛУ„ТРИЗУБ”
У статті йдеться про одну з провідних тем часопису періоду 1925 –1927 років: з’ясування обставин убивства, судовий процес над убивцею Симона Петлюри та відгуки на ці події української і світової спільноти.

Ключові слова: журнал "Тризуб", Симон Петлюра, судовий процес, огляди преси.
Означена в назві статті тема досі не розглядалася дослідниками історії української діаспорної журналістики. Маємо лише окремі публікації, які дотичні до цієї проблеми [1–6, 10].

Проблематика, про яку йтиметься нижче, на початку не була заявлена в програмній статті „Тризуба”, оскільки її висвітлення було обумовлене трагічним розвитком подій. Проте саме ця проблематика протягом усього періоду існування журналу ніколи не сходили з його сторінок. Особливо в період 1925–1927 років, коли проходило слідство обставин убивства і відбувався судовий процес.

Ідеться про несподіване і нагле вбивство великого борця за українську державність, голови Директорії і Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри, здійснене найманцем московських спецслужб Шварцбардом 25 травня 1926 року в Парижі. Назвемо її умовно – петлюріана „Тризуба”. Дотичною до цієї теми, але цілком самостійною постає тема спорудження „пам’ятника нерукотворного” Симону Петлюрі, яким стала Бібліотека його імені в Парижі. Саме редакція часопису „Тризуб” першою в еміграції підняла цю ідею й ніколи не забувала про неї. Більш того, стала своєрідним організатором й опікуном цього дітища української еміграції, що перетворилося незабаром на справжній, відомий в у сьому світі, осередок просвіти, науки й культури.

Убивство та судовий процес. Кожне нове число „Тризуба” протягом шістнадцятирічного існування цього часопису несло на собі печать образу і високого чину життя його засновника та натхненника Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Хоча формально прізвище С. Петлюри як засновника часопису вперше з’явилося на титульній сторінці тижневика лише в травні 1940 року, число 13 – 14 (Тризуб: Тижневик. Орган боротьби за незалежність України. Заснований 15 жовтня 1925 року Симоном Петлюрою), важко віднайти такий випуск, де б не було прямої чи опосередкованої згадки про цю людину, посилання на її заповіти.

Сталося так, що саме після вбивства Симона Петлюри неподалік від помешкання на паризькій вулиці Расін більшовицьким найманцем Самуїлом Шварцбардом 25 травня 1925 року теми „Петлюра і Україна”, „Петлюра і українська еміграція” стали одними з провідних на шпальтах часопису. А події, що відбувалися довкола з’ясування обставин убивства, організації проведення похорону та відгуків на ці події української та світової спільноти чи не найдокладніше, найповніше висвітлювалися саме на сторінках „Тризуба”.

Обкладинка числа 33 від 30 травня 1825 року була „одягнена” в жалобну чорну рамку. Повідомлення в рамці було коротким: „25 травня о 2 год. 35 хв. вдень, смертельно поранений ворожими кулями, впав непохитний борець за незалежну Вкраїну Симон Петлюра, Голова Директорії, Головний Отаман Військ Української Народної Республіки. Про передчасну смерть Національного героя, несподівану й тяжку втрату всього Народу Українського, глибоко засмучені, з гірким болем подаємо до відома всіх земляків наших, на Великій Україні і в розсіянні сущих. Вбито великого чоловіка, жива – велика ідея. Віримо, що свята кров мученика за волю повинна об’єднати всіх вірних синів землі в боротьбі за визволення й державність України” (Т, 1926, 33, С. 1). На другій сторінці часопису вміщено портрет Симона Петлюри, також обведений чорною рамкою. Усі інші матеріали були підготовленеми заздалегідь. Редакція повідомляла, що обставинам смерті й похорону буде присвячене все наступне число.

Однак через загальнонаціональний страйк друкарів число 34 вийшло у зменшеному обсязі – всього лише на вісім шпальт і без обіцяних ілюстрацій. Проте подано чимало офіційних матеріалів, присвячених висвітленню цієї трагічної події. Серед найважливіших – репортаж із жалобної академії з участю делегатів українських організацій у Франції та представників українських організацій з інших держав, що прибули на похорон, „Резолюція”, ухвалена представниками українських організацій 30 травня 1926 року на Жалобній Академії в Парижі, „Комунікат” Комітету вшанування пам’яті Симона Петлюри.

З огляду на те, що в чужомовній зарубіжній пресі з’явилися перші публікації, в яких причиною убивства називалися помста за нібито організовані Петлюрою погроми євреїв в Україні, у резолюції вищезгаданого комітету чітко окреслювалися причини і замовники вбивства: „Вороги українського народу, окупанти його країни, а не месник жидівської народності на Україні, направили руку вбивці на Симона Петлюру. І в тому брудному наклепі, який маскує свій юдин злочин посланець ворогів українського народу, ще більш огидно проступає їх підступність”. Конкретніше про це було сказано в Заяві від уряду Української Народної Республіки, підписаній заступником Голови Директорії Андрієм Лівицьким, головою Ради Міністрів В’ячеславом Прокоповичем та військовим міністром генерал-хорунжим Володимиром Сальським. Витяг із цієї заяви варто навести: „В очах ворогів нашої Батьківщини його [Симона Петлюри – А. Т.] ім’я стало страшним та ненависним, бо воно було гаслом змагань народних, що прямували до національної та соціальної справедливості в незалежній республікансько-демократичній державі. То ж коли ворог людського права поставив собі завданням винищити видатніших противників своїх, то першою жертвою його підступного злочину мав упасти той, хто незломним заборолом стояв на шляху замахів на права українського народу. Та для ворожої Москви ще мало самої смерти великого патріота. Для виконання ганебного вчинку ворог умисне обрав жида, мовби месника за жидівські погроми під час революції, і намагається брудним наклепом чисте ім’я того, хто найгостріше поборював усяке насильство та зокрема суворо поборював насильства над жидівським населенням України” (Т, 1926, 37-38, С. 4).

Детальні огляди зарубіжної преси, які постійно подавав „Тризуб” у контексті цієї трагічної для українців події, не залишали сумнівів читачів у тому, що сионістські та антиукраїнські сили таки добре попрацювали в світі, аби використати факт убивства Симона Петлюри як зведення рахунків з українцями за так звані єврейські погроми. У цьому переконує, зокрема, огляд югославської преси. Першою подала звістку про трагічну загибель провідника української нації найбільш упливова і тиражна бєлградська газета „Политика” 27 травня 1926 року в матеріалі під заголовком „Агент на Гетьмана Петлюру”. І якщо ця публікація була нейтральною в оцінках події, то в наступному числі газети назва матеріалу виявилася промовистою – „Кровавий Петлюра”. Її автор, запеклий і довголітній опонент українського питання А. Ксюнін, закінчує свій антиукраїнський пасквіль цілком вдоволеним від того, що „запізніла куля потрапила нарешті С. Петлюру як помста за жидівські погроми”.

Щоправда, треба віддати належне редакції цієї югославської газети, оскільки вже 30 травня того ж року на її шпальтах з’явилося велике за обсягом спростування згаданої вище статті за колективним підписом „Укр. т-во „Просвіта в Білгороді”. Загальний тон цієї статті можна відчути ось із цього цитованого витягу: „Неправда, що Петлюра був інспіратором жидівських погромів. Навпаки, він гостро боровся зо всяким насиллям проти жидів. Але під час горожанської війни йому нелегко було вповні спинити ті насилля через те, що більшість жидів співчувала большевикам і іншим ворогам України. Навіть російське військо під час великої війни, незважаючи на всю дисципліну, не могло уникнути жидівських погромів у Галичині. Те, що ріжні елементи робили під фірмою Петлюри, навіть те все ніщо перед тим, що чинили деякі генерали російської Добровольчої армії (генерал Слащов, Шкурко. Дивує нас, що д. Ксюнін, знаний як ліберальна людина та голова спілки російських журналістів, цим разом висловився з таким шовінізмом проти всього українського. Такі писання дають тільки привід до боротьби між еміграцією українською та російською” (Т, 1926, 40, С. 25).

Огляди чужомовної преси на шпальтах часопису довкола трагічної загибелі С. Петлюри почастішали з початком судового процесу над убивцею С. Шварцбардом, який розпочався в Парижі в листопаді 1926 року і закінчився в жовтні 1927 року... повним оправданням убивці та його звільненням [6].

З метою більшої поінформованості своїх читачів перебігом подій, пов’язаних із судовим процесом, редакція часопису видавала як додаток до „Тризуба” щоденний „Бюлетень”. Заздалегідь була оголошена передплата на цей додаток за ціною окремого випуску 50 центів. Число 9 – 10 бюлетеня містило стенограми промов генерального прокурора та адвокатів.

З особливою увагою журналісти „Тризуба” стежили за публікаціями радянської преси на сторінках якої зчинилася справжня істерія не стільки проти самого С. Петлюри, скільки проти українського національно-визвольного руху, що уособлювався з цим іменем. Радянська пропаганда вирішила використати судовий процес у Парижі як чергову нагоду для паплюження української еміграції в Європейських країнах. У цьому контексті промовистою видається пропозиція уповноваженого Народного комісаріату закордонних справ СРСР в Україні Олександра Шліхтера тодішньому керівникові компартії України Лазарю Канановичу видати таку директиву, спрямовану на дискредитацію національно-визвольного руху українців: „Петлюрівський рух не був національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією в Україні не має. Навпаки, це був авантюристичний рух, що неминуче перетворився в отаманщину з усіма проявами, які випливають звідси, – погромами, пограбуванням, насильництвом над мирним населенням тощо” [8, с. 104].

В одному з матеріалів московської газети „Пролетарская правда” йшлося про приїзд до Москви адвоката Шварбарда француза Анрі Торреса та про його намір відвідати радянську Україну й особисто ознайомитися з матеріалами про погроми. Однак, як зазначала газета, потреба в такій поїздці відпала, оскільки радянський уряд надав Торресу всі необхідні документи. З цього приводу редакція „Тризуба” подає свій короткий коментар: „Цікаво, чи подали комуністи, як матеріал до погромів, книгу Алеєксєєва-Небутьова, де автор приносить покаянну за справдовування ним і його співробітниками (комуністами) погрому в Проскурові?”

„Тризуб” публікує серію протестних матеріалів, автори яких висловлювали обурення і жаль з приводу однобічного, заангажованого і неправдивого висвітлення деякими зарубіжними засобами масової інформації суті справи. Один із таких протестів, опублікований у числі 29 за 1927 рік, підписали студентські організації українських вищих шкіл Чехословаччини, Австрії, Польщі, Бельгії, Німеччини, Югославії, Франції. У ньому, зокрема, зазначається: „Це протест проти нечуваної брехні, наклепів, фальшування і підкупу, при допомозі яких вороги українського народу стараються скерувати на хибний шлях публічну опінію цілого світу і французького народу, замаскувати дійсних авторів і справжні мотиви вбивства. З самого дня ганебного вбивства більшовицька преса, потім російська і жидівська, а останнім часом – деякі органи Франції стараються розповсюдити неправдиву в основі своїй думку, що вбивство Симона Петлюри являється актом помсти з боку жидівського народу за погроми жидів в Україні” (Т, 1927, 29, С. 3 – 7).

Намагаючись подати різні точки зору зарубіжних журналістів на перебіг подій довкола судового процесу, редакція „Тризуба” все ж намагалася виділяти в своїх оглядах ті публікації, в яких не схвалювався винесений французьким судом виправдальний вирок убивці. Скажімо, в одному з друкованих органів грузинської еміграції, що видавався в Парижі – газеті „Мааулішвілі” (Патріот) вміщено статтю редактора цієї газети Ревазі Габашвілі, у якій чітко й недвозначно висловлено підтримку українцям. „Нещодавно в Парижі, – йшлося в статті, – судили вбійника українського вождя Петлюри жида Шварцбарда, і несподівано його виправдали. Цей процес з надзвичайною очевидністю підтвердив той факт, що могутній визвольний рух 35-мільйонного українського народу, по-перше, – це ясна і непорушна істина, а по-друге, що цей рух мусить неминуче закінчитися відбудовою незалежності України. Але поруч із цим величним явищем процес викрив ще й стару ту правду, що „для присяжних закони не писані” (Т, 1927, 44, С. 20).

У черговому огляді „Звільнення Шварцбарда і українська преса” редакція подала ґрунтовний аналіз публікацій з цієї теми, вміщених в українських виданнях „Українська Нива”, „Час”, „Діло”, „Літературно-Науковий Вісник”, „Українська Громада”, „Український Голос”, „Нарід”.

Редакція взяла під свою опіку також організацію підготовки до видання „Збірника пам’яті Симона Петлюри”. В числі 48 за 1930 рік було опубліковано звернення Міжорганізаційного комітету для вшанування пам’яті С. Петлюри, оголошувалася проблематика видання. Українське громадянство запрошувалося активно підтримати видання майбутнього збірника та його поширення в різних країнах Європи та Америки. А через рік в цьому ж часописі (ч. 13, 1931) зі спеціально оформленої рекламної сторінки йшлося про вихід збірника. Серед авторів, які написали спогади і розвідки про життєвий і творчий шлях Голови Директорії, – М. Славінський („Симон Петлюра”, „І. Мазепа. Творення Держави”), П. Феденко („Повстання нації”), С. Сірополко („Освітня політика на Україні за часів Директорії”), О. Шульгин („Симон Петлюра та українська закордонна політика”), В. Королів-Старий („З моїх споминів про С. Петлюру”), Ф. Щербина („Петлюра на Кубані”), В. Прокопович („Остання подорож”), А. Яковлів („Паризька трагедія”) та інші.

За посередництвом „Тризуба” серед українців світу поширювалися і пам’ятні значки, випущені у зв’язку з п’ятою річницею смерті Головного Отамана. Ці значки, випущені заходами Українського Воєнно-Історичного Товариства, були срібні й бронзові. Редакція кілька разів уміщувала на своїх сторінках рекламну сторінку про цю подію, надаючи адреси, за якими бажаючі могли придбати ці відзнаки. Чистий прибуток від їх продажу, за повідомленням „Тризуба”, призначався на впорядкування козацьких могил на чужині.

Головні висновки з цих публікацій, які робить редакція часопису „Тризуб” і на яких загострює увагу своїх читачів, є такі:

1. Український народ ніколи не був вороже налаштований проти представників будь-якої національності, в тому числі і проти євреїв;

2. Це було політичне вбивство, інспіроване ворогами ідеї відновлення незалежної Української держави, носієм і головним ідеологом якої був Симон Петлюра.

3. Убивство провідника нації має стати серйозною пересторогою для українців і спонукою для об’єднання своїх сил в боротьбі за незалежну Українську державу.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка