Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка2/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ЛІТЕРАТУРА

  1. Влодарчик Я. Маркетинг у видавничій справі фантазія чи дійсність. – К, 2002.

  2. Ключковська Г. Продукт культури як предмет виробництва в ринкових умовах: аргументи „за” і „проти” рекламими книги засобами масмедіа // Реалії та перспективи українського книжкового ринку/ упоряд. Е.Огар. – Львів: Аз-Арт , 1997. – С.135- 143.

  3. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек – текст – семиосфера – история. – М.: Языки русской литературы, 1996.

  4. Огар Е. Дитяча книга: поблеми видавничої підготовки / Емілія Огар. – Львів, 2002.

  5. Судин А. Пропаганда і реклама книги: спільне і відмінне // Поліграфія і видавнича справа. – №37. – 2001 – С. 267-272.

  6. Тимошик М. Книга для автора, редактора, видавця. – К, 2006.

  7. Форсайт П. Маркетинг в книгоиздании. – М., 2008.

  8. Энциклопедия книжного дела / Ю. Ф. Майсурадзе, А. Э. Мильчин,
    Н. П. Маковеев и др. – 2-е узд., перераб. и доп. – М., 2004.

  9. Эриашвили Н.Д. Книгоиздание. Менеджмент и маркетинг. – М., 2005.

  10. Baverstock A/ How to Market Books. – 2-nd ed. – London: Kogan Page Ltd., 1997.



Майя Одінцова (Луганськ)

ПРО ОДИН З НЕВІДОМИХ ЖУРНАЛІВ БОРИСА ГРІНЧЕНКА
У статті розглянуто рукописний журнал Бориса Грінченка, проаналізовано його зміст, службовий апарат та жанрово-стильові особливості матеріалів.

Ключові слова: Борис Грінченко, рукописний журнал
На сучасному етапі культурного відродження українського суспільства важливого значення набувають проблеми, пов’язані із вивченням діяльності видатних постатей нашої культури. Лише тепер цілісно осмислюються досягнення багатьох українських діячів, оскільки з позицій нової епохи легше досягти об’єктивної оцінки окремих подій в українській культурі. До таких діячів, безперечно, належить і Борис Дмитрович Грінченко.

До оцінки його світогляду й видавничої діяльності зверталися свого часу Г. Шерстюк, С. Єфремов, А. Погрібний, Л. Козар, Б. Пастух. Проте ще й сьогодні цікавою й зовсім не вивченою сторінкою історії української видавничої справи є рукописні журнали Бориса Грінченка. У розгляді та аналізі одного з них і полягає завдання цієї статті.

Б. Д. Грінченко завжди відстоював ідею національної освіти. Справу ж національної освіти він не відділяв від справи національного виховання. Дуже важливе місце в його педагогічній системі посідала ідея виховуючого й розвиваючого навчання. У своїй статті „Педагогічне крутійство” Б.Д. Грінченко зазначив, що „головна справа в школі – розвивати, виховувати духовні сили в дитині” [1, с.24]. Він добре розумів, що комплексний підхід до навчально-виховного процесу значно підвищує його ефективність. До того ж, Б. Д. Грінченко завжди дотримувався одного з принципів, на якому збудував свою дидактичну систему: навчання здійснювати шляхом залучення дитини в усі доступні їй види діяльності. Тому намагався спрямувати навчально-виховний процес саме на створення необхідних умов для розвитку задатків, здібностей та обдарувань кожного учня, вдавався до різних заходів, які допомагали б розвивати українську свідомість та духовність у дитині.

Сформувавши власну педагогічну систему, Борис Дмитрович просто не міг не вчити й не виховувати за нею свою доньку Настю. Не маючи українських книжок, він вчить її грамоті із книжок і журналів, що пише для неї сам. Так, в Олексіївці Б.Грінченко пише журнал «Квітка», пізніше в Чернігові – «Проліски» (зберігаються в архіві Бориса Дмитровича в ІР НБУ ім. В. І. Вернадського НАН України).

Писав „Проліски” Б. Грінченко протягом травня - липня 1894 року. На 116 сторінках у записнику подається 8 чисел. У вступній статті першого номеру зазначено: „Наш часопис „Проліски” виходитиме тільки для Насті і то з тією умовою, щоб Настя, читаючи його, не витискала на ньому печаті пальцями. Виходитиме він, коли схоче, тобто тоді, коли редакція матиме змогу й вільний час, щоб його написати. Бо, бачите, написати не довго, але мудро скласти те, що треба писати. Бо натхнення не завсігди є, а іноді хоч як його ловиш і за вухо, і за хвіст, а воно все не ловиться. Хай же наша читачка має се на увазі і не ремствує, коли часом довго доведеться їй нового числа дожидатися. Після цієї передмови беремося до мови” [3]. Цим вступним словом Грінченко показує, що „видання” „Пролісків” – це гра. Але оскільки імітаційна ділова гра є однією з форм навчально-виховного процесу,
Б. Д. Грінченко поставився до неї дуже відповідально.

Назва журналу подається на сполученому титульному аркуші великими друкованими літерами червоною фарбою. Містяться підзаголовкові дані, наприклад: „Настин часопис. Ч.1. 1894.V.22. У Чернігові” [3]. Подає Б. Грінченко також відомості про редакційну колегію. Так, на останній сторінці кожного номера зазначено: „Редактор і видавець Татко” (№ 1), „Видає й редактує Татко” (№ 2-3), „Редактує й видає Татко” (№ 4-8). Є у „Пролісках” відомості від редакції. У № 5 від 19 червня подається така інформація: „Редакція переїздила на нову квартиру і через те не могла виготувати усіх, які намірялась, статій до цього числа” [3].

Дотримується Б. Грінченко й елементів оформлення матеріалів. У журналі містяться відомості про авторів, заголовки, підзаголовкові дані, дані про продовження й закінчення твору, назви розділів матеріалів. Наприклад: „День у римському цирку” (заголовок), „Перероблено з В. Висковатова” (підзаголовкові дані), „І. Римці готуються до своїх свят” (назва розділу), „Далі буде” (інформація про продовження матеріалу) [3].

Структурна організація основної частини журналу становить собою струнку, логічно обумовлену систему обрання й розташування матеріалу. Літературний відділ журналу представлений народною байкою „Солдат-злодій” та віршами „Найдорожча перлина”, „Весною” В. Самійленка та „Весна й зима”, „Рожа” Ієремія Галки (псевдонім Миколи Костомарова). А також власними творами Б. Грінченка (підписані псевдонімами В. Чайченко, Татко, В.Ч.). Він пише байки („Реп’ях”, „Вовки та вівці”, „Вовчиця та горлиця”), вірші („Вечір”, „На добраніч”), оповідання („Коли зозуля кувала” – переробка з московської, „Вовк та дівчата”, „Кіт Петро”) та казки („Ганнуся” – переробка з французької мови, „Турбата”). Цікаво, що Грінченко сам визначає жанр „Турбати” як „довга казка”. У сьомому номері міститься додаток, у якому подаються оповідання „Панько” й „Батько та дочка” Б. Грінченка.

Борис Дмитрович завжди висловлював і неодноразово зазначав у своїх роботах, що найголовніше в літературному творі – це ідея. Оскільки дитина знаходиться тільки в процесі формування свого світогляду, їй треба давати твори, які б впливали на її почуття та гармонійно розвивали б її особистість. Тільки з цієї позиції підходить Б. Грінченко до написання й розміщення творів у своїх журналах. Цим, власне, пояснюється наявність байок, оскільки байка – твір повчального характеру.

Усі твори, вміщені в журналі, несуть ідеали добра, правди, вірності, краси й гуманності. Так, наприклад, в оповіданні „Вовк та дівчата” розповідається про маленьку дівчинку Оленку, яка не злякалась вовка і, не жаліючи себе, боронила свою подругу Одарку. А в оповіданні „Кіт Петро” йдеться про кота, який дуже любив хлопчика, свого господаря, та після його смерті п’ять років жив на його могилі.

Про те, що жити треба для людей, розповідає й казка „Ганнуся”. Побачивши, як в одної жінки вмирає дитина від голоду, Ганнуся принесла горщик з кашею, але було вже пізно – дитина померла. Дівчина весь час мучилась цим і все казала: „Господи! Чим їм пособити? Що їм дати, щоб вони не вмирали з голоду?” [3]. Так вона відкрила в собі дар: все, що б дівчина не давала бідним, оберталося на гроші. Але цей дар спрацьовував тільки для бідних людей. Хоча це і фантастична казка, проте в ній є певна реалістичність зображеного. Грінченко не боїться показати смерть і страждання людей. На його думку, життя у творі має бути реальним, неприкрашеним. „Немає ніякої потреби, – писав він в одній із своїх статей, – вберігати дитину від розуміння того, що в світі багато горя й мучень, – навпаки, – необхідно, щоб вона як у справжньому житті, так і з книги вчилася любові й співчуттю до всіх страждаючих, обтяжених тяжким життям, до будь-якого горя” [2, с.37]. Крім того, фантастичний елемент у казці допомагає з’ясувати її ідею, про що, власне, і писав Б. Д. Грінченко у статті про дитячий журнал [2, с. 43].

На окрему увагу заслуговує казка „Турбата”, яка подається у другому, третьому й четвертому номерах. Це не просто реалістичне зображення життя, це зближення змісту з адресатом – своєрідний педагогічний прийом, що застосовує Б. Грінченко з виховною метою. Турбатою (десятирічна головна героїня) є сама Настя, а все, про що йдеться в казці, – все відбувається в її житті і написано, як кажуть, по гарячих слідах. Борис Грінченко навмисно вміщує цю казку, щоб дочка впізнала в негативних вчинках Турбати свої негативні вчинки і зробила відповідні висновки. Так, розповідаючи, що на канікули Турбата піде на день пізніше, бо не виконала завдання, Грінченко пише: „Бідна дівчина плакала, і таткові було дуже жалко своєї маленької Турбати з ласкавими розумними очима, але він не міг інакше зробити, бо Турбата зробила негарно і повинна була своє негарне діло направити. Оце й хотів татко Турбаті показати, що кожне негарне діло, треба направити на добре (підкр. – Б.Г.). Чи зрозуміла Турбата? Я думаю, що вона зрозуміла, бо вона розбирає, де гарне, а де негарне. А коли вона це зрозуміла, то з цього буде добро” [3].

Іншим разом, розповідаючи, що Турбата зробила батькові боляче, Грінченко пише: „Я вірю, що ти не хотіла, але мало не хотіти, – треба ще бути завсігди уважною і дивитися, щоб не робити нікому поганого. Треба думати не про себе тільки, а зважати й на інших, – чи їм нема якої шкоди з твого поводіння… І мамуся, часом зовсім не маючи вільного часу, бувши такою доброю, робить те, що Турбата каже. А Турбата й нічогісінько собі – ані гадки! Чудово робить Турбата! Адже правда?” [3]. Прямі запитання, адресовані безпосередньо читачу (а отже, доньці), заставляють замислитися, вчать думати перед тим, як щось робити. Обрана Грінченком форма спілкування спрямована на налагодження зворотного зв'язку, а отже, є засобом формування етичних норм.

Ідеалом особистості вважав Грінченко гармонійно розвинену людину. Тому в „Пролісках” вміщує науковий відділ, представлений творами природознавчого та історичного характеру. Борис Дмитрович подає науково-просвітні оповідання, викладені популярно в белетристичній формі, адаптованій до вікових особливостей дитини. Так, в оповіданні „Хінін” (розповідається, як довідалися про хінін) подано пояснення невідомих слів, наприклад: „ботаніка – наука про рослину, ботанік – учений, що добре ту науку знає” [3]. В оповіданні „Веселощі у птахів” містяться відомості з біології, розповідається про те, як і чому танцюють птахи, пояснюється, які птахи водяться в Україні. В оповіданні „Хворі звірі” йдеться про те, як у Парижі в ботанічному саду захворіли звірі та як їх лікували. І тут подано пояснення незрозумілих слів, наприклад: „клімат – тепло чи холод у якій країні” [3]. Отже, і матеріал, і виклад, і мова, і тлумачення слів подаються Грінченком з урахуванням вікових особливостей дитини.

Знайомство з історією Б. Грінченко починає з біографії відомої людини. Так, в оповіданні „Джемс Несміт” (як зазначено, переклад з московської) подано опис життя людини, що сприяла технічному прогресу (Несміт вигадав паровий молот та інші інструменти). Тут Грінченко цитує самого Несміта та подає свій коментар: „Коли б мене спитано, як треба робити, щоб у ділі щастило, то на підставі того, що я бачив і зазнав живучи, я сказав би так: спершу треба обов’язок виконати, а тоді вже втіха” (підкр. – Б.Г.). Оце дуже мудре правило. Треба кожному його пам’ятати і так робити” [3].

Бути патріотом – це не лише сліпо любити свій край, це означає любити, поважаючи й інших: інші землі, інші народи, інші традиції. Це добре розумів Борис Дмитрович, тому в шести числах журналу він подає переробку оповідання В. Висковатова „День у римському цирку”, доводячи на практиці думку, що „усе це: й біографії, й історичні начерки, й твори витонченої словесності на історичні теми треба було б розміщати не в безладі, а систематично” [2, с.47]. У кожному номері подається матеріал із історії Давнього Риму: „Римці готуються до своїх свят”, „День перед початком циркових забавок”, „Початок циркових змагань: біг кіньми наввипередки”, „Звірі”, „Люди й звірі”, „Гладіатори”.

Напруження в оповіданні йде по висхідній. А отже, кульмінаційною є остання частина – „Гладіатори”. Наведемо кілька красномовних рядків з цього розділу: „...Радіють, казяться з радощів божевільні глядачі. ...Даремно він благав, щоб помилувано – нема милосердності у цих людей. ...Рабом зробився він і як звіра його вбито отут на забавку жорстокому стовпищу:

– Прощавай, рідний краю! – це остання думка в його голові, і він умирає.

Тільки вечір спиняє це все. Цирк спорожнів. Але завтра нові бої з людьми, або будуть віддавати звірам на з’їдання злочинців, або ще що. І радіють з того римці, забувши про правду, про любов до людей, звірами поробившись. ...Гидко й важко дивитися, що люди можуть бути такі жорстокі, такі кроволюбні, такі звірі, а не люди!” [3]. Як бачимо, Грінченко вміщує такі матеріали, які розвивають моральний світ дитини і які є домінантними для виховання справжньої духовності. Цікавий той факт, що він, відкривши видавництво народних книжок, надрукував це оповідання окремою книжкою.

Отже, Борис Грінченко був одним із перших в Україні, хто почав застосовувати на практиці новий методичний прийом у навчально-виховному процесі – „видання” рукописного журналу.

„Видаючи” журнал, Б. Грінченко досягає поставленої комунікативної мети – формує комунікативні уміння у дочки. Новим прийомом досягається також і виховна мета – формування морального ідеалу, справжнього ідеалу добра, правди, краси, гуманності, формування особистості.

Рукописний журнал Грінченка був чітко зорієнтований на вікові потреби читацької аудиторії.

Структурна організація рукописного журналу Грінченка – це струнка, логічно продумана система, а також „до дрібниць продумані засоби й знаряддя впливу” [2, с.29].
ЛІТЕРАТУРА


  1. Вільхівський. Педагогічне крутійство // ЛНВ. – 1903. – №7. – Т.28. – С. 21-27.

  2. Грінченко Б. К вопросу о журнале для детского чтения в земской народной школе // Земский сборник Черниговской губернии. – 1895. – № 4-5. – С. 27-50.

  3. Проліски. Настин часопис. – 1894.

Володимир Олексенко (Херсон)

ПРОБЛЕМА ЛОГІЧНОСТІ МОВИ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ
У статті розглянуто особливості проблеми логічності мови масової комунікації, акцентовано на ролі основних функцій мас-медіа, що впливають на формування громадської думки.

Ключові слова: мас-медіа, комунікація, масова комунікація, логічність мовлення.
Комунікація – неоціненне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Розв’язання жодної соціально значущої справи неможливе поза її колективним, публічним обговоренням. Щоб бути універсальною, загальнозначущою, комунікація має бути аргументованою, всебічно обґрунтованою. І, що дуже важливо, учасникам процесу спілкування необхідно володіти всіма стилістичними можливостями, тобто всіма його зображувальними, термінологічними, емоційно-експресивними та іншими засобами.

Кожен, хто володіє більш ніж однією мовою, дуже добре розуміє, що мова – це значно більше, ніж слова. Як зазначає американський антрополог Майкл Агар, мова – це лише поверхня глибокої, складної системи концепцій, яку ми називаємо культурою 4, с. 125.

Участь у культурі потребує спостережливості, сприйняття, інтерпретації та засвоєння символічних систем. Як система символів, мова виражається і сприймається передусім як звуковий код (ми спершу вчимося мови, коли чуємо і повторюємо звуки та вокальні модуляції), а пізніше, для письменних людей, як візуальний код (за допомогою читання і письма). Невербальні жести, вирази обличчя, просторові взаємовідносини, кольори, мистецтво і природні знаки та символи – усі вони інтерпретуються як візуальні кодові системи. Від середини ХІХ століття почав розгортатися широкий новий світ медіа – опосередкованих візуальних моделей і кодів. Фотографія, кіно, телебачення, відео і комп’ютерна графіка – усі вони мають свої моделі та коди, які потребують особливої “грамотності”. Шляхом освоєння різних моделей і кодів комунікації ми стаємо частиною культури.

Засоби масової комунікації завжди народжувались із потреби порушити й утвердити соціальну проблему, зробити ту чи ту проблему предметом загальної уваги. На думку відомого дослідника В. М. Литвинова, світ мас-медіа – це весь світ 1, с. 73. Журналіст зобов’язаний проникати своїм чуттям, своєю інтуїцією у найглибші сфери життя. Об’єкт журналістського відображення практично необмежений. Ним є реальна суспільна дійсність у всій її складності, включаючи економіку, право, науку, культуру, мораль.

Не існує єдиного визначення мас-медіа. Так само, як і у випадку інформації та засобів спілкування, ми маємо справу з терміном, змістове наповнення якого впродовж останніх десятиліть невпинно збагачувалось таким чином, що іноді створювались концепції, дуже віддалені одна від одної. Від латинського medium “середина”, “центр” (medium diei, “середина дня”), але також і “посередник” (paci medium se offert, “він пропонує себе як посередника для укладення миру”, Вергілій), поняття було знову відкрите англосаксами, які ввели термін “мас-медіа” – засоби спілкування з масами.

Коли ми говоримо про мас-медіа сьогодні, ми розуміємо як установи (France 3, Europe 1), жанри (газети, журнали тощо), так і технології (факс, радіо тощо). Однак загальне визначення, незалежне від їх різномаїття, привертає увагу загалом до кінцевої мети мас-медіа, яка полягає у спілкуванні. Так Франсіс Баль визначає засіб масової інформації як “технічне обладнання, що дозволяє людям передавати висловлення своїх думок, незалежно від його форми та кінцевої мети” 3, с. 11.

Масова комунікація – передача і прийом інформації, в тому числі розважального матеріалу, за допомогою таких мас-медіа, як преса, радіо, телебачення, кіно. Такій комунікації притаманні мала кількість надавачів і дуже велика – отримувачів, які мають доволі обмежені можливості зворотного зв’язку 4, с. 185.

Засіб масової комунікації – це не просто “носій”, який переміщує “ідею” з одного місця в інші, він сам по собі є суб’єктивною, інтерпретативною формою. За висловом відомого медіа-теоретика Маршала Маклюгена, “The medium is the message” (“засіб комунікації сам є повідомленням”) 4, с.30.

Ліліан Люрса, щоб визначити емоційний вплив телебачення, вживає термін “емоційне інфікування”: “Коли зв’язок з реальністю відбувається через посередництво ЗМІ, телевізуалізоване життя спричиняє миттєве емоційне зараження. Ось чому можна говорити про потужний вплив телебачення на емоції. Воно робить можливим міметизм або імітування – підсвідоме і свідоме, навіяне силою його переконання. Все, що показується, насичене емоціями і викликає довіру до наведеної інформації або події, подання якої виглядає об’єктивним і нейтральним” 3, с. 12.

Звичайна тематика телепередач стереотипізує людей і речі, зміцнює статус-кво й посилює панівну ідеологію, яка стоїть за цими ідеями. За словами Гербнера й Гроса, “Телебачення є чинником існуючого ладу і, як таке, служить радше поширенню й зміцненню, аніж зміні чи послабленню існуючих узвичаєних уявлень, вірувань та моделей поведінки. Його головна культурна функція – поширювати й стабілізувати соціальні взірці” 4, с.30.

Реальність буття людини, що виявляється в телепубліцистиці, визначає різноманітність засобів, якими користується автор для вираження певних думок і почуттів. “Живе слово має такі властивості, яких не має писемна мова. Тут і голоси, які звучать, погляд, міміка, жест, інтонація (особливо інтонація, яка надзвичайно розширює межі слова). Дуже важливий і ритм мовлення” 11, с. 73.

Сутність слова на телеекрані в самому методі дії словом, в тому, що слово це звучить. Воно – не просто оболонка значення, воно – активна дія людини (і розумова, і фізична), одночасно звернута всією системою виражальних засобів до всіх органів відчуття сприймача. У слові, яке звучить, – значення його і вся людина з її думками, почуттями, діями.

Слово на телебаченні не розраховане (як, скажімо, друковане) на німе сприймання, на спілкування із закодованим у знаковій системі значенням чи, скажімо, просто інформацією. Воно передбачає живе спілкування в процесі сприймання. Думка – не зафіксована, а народжується на очах, пробуджуючи людину з іншого боку телеекрана до негайної співучасті в активному процесі сприймання матеріалу на засадах безпосереднього зорово-словесного контакту об’єкта і суб’єкта інформації.

Основними функціями мас-медіа є постійний, повсякчасний і предметний вплив на формування громадської думки. І робити це вона має так, щоб могла викликати живий відгук, активну дію з боку читача, слухача, глядача.

Визначальною ознакою є комунікативно-громадська функція ЗМІ. З огляду на цю ознаку надзвичайно важливо добитись поєднання логічності з емоційно-експресивним забарвленням. Публіцистичний твір має бути бездоганним щодо логіки і мовного оформлення, йому протипоказані штампи, заяложеність думок, сухість викладу.

У різних жанрах масової комунікації наукові та емоційно-експресивні елементи виявляються неадекватно. Логіка викладу й емоційно-експресивне забарвлення мають бути взаємно врівноважені, гармонійно поєднані. Якщо офіційно-діловий і науковий стилі зорієнтовані на те, щоб забезпечувати якнайбільшу інформативність вислову, якщо деякі промови й художні тексти характеризує високий ступінь емоційності, то публіцистика повинна одночасно впливати, інформувати і бути емоційною.

У мас-медійному тексті мають сконцентровано виявлятися властиві йому стилетворчі засоби, елементи інших стилів, бо тільки в цьому випадку можуть одночасно забезпечуватися такі комунікативні якості мовлення, як точність, логічність, образність, емоційна насиченість.

Ідея конструктивного принципу мови ЗМІ не заперечує, а, навпаки, передбачає наявність у ній моменту оцінності мовних засобів. Проте брати цю ознаку за основу при визначенні специфіки мови мас-медіа не доцільно, бо вона надто загальна. Окремі ж дослідники вбачають специфіку стилю в тому, що розмежування позитивного і негативного у житті знаходить відбиття у розмежуванні мовних засобів ЗМІ на позитивно- і негативно-оцінні 5, с. 147.

Народження, формування стилю мас-медіа зумовлене самою багатогранною сферою вживання мови інформації через канали сучасної масової суспільної комунікації, якими є преса, радіомовлення, телебачення, реклама, кіномовлення, різноманітний репортаж – писемний і усний, і виробленням специфічних мовних засобів цієї інформації.

Характер мовних засобів кожного функціонального стилю загальнонародної літературної мови більшою чи меншою мірою залежить від сфери зображення, в якій цей стиль діє. Сфера наукового, суспільно-політичного, публіцистичного, словесно-художнього, ділового (навіть офіційно-ділового) зображення накладає відбиток на мовні засоби і певною мірою окреслює їх. Отже, перше, що відрізняє стиль мас-медіа від інших стилів, – це його найменша обмеженість у специфічних сферах.

Пошукові, кодові, інформативні мови (субмови) використовуються, так би мовити, у “своєму” середовищі й матеріалі. На широкий загал інформації – через пресу, радіо, телебачення, кіно й інші засоби комунікації – працівники інформаційних систем виходять засобами і стилями загальної літературної мови, але з певним оформленням у плані стилю інформації (лаконізм, змістова і лінгвістична стислість, інтонування, композиція і подібне) 5, с. 16.

Стиль мас-медіа вимагає від мовця не лише досконалого знання самого мовного інвентаря (лексики взагалі, термінології, засобів словотвору, фразеології, різноманітних конструкцій речень тощо), а й уміння добре володіти інтонуванням вислову, способами членування речення і смисловим та тональним наголошуванням його частин, жестом, вільною і бездоганною вимовою кожного звука, слова, всього речення (при теле-, кінопередачах).

Таким чином, особливо яскраво в стилі мас-медіа проявляється антиномія двох функцій мови: власне інформативної й експресивної. Конкретне її розв’язання в кожному окремому тексті залежить від потреби в експресивних формах мови для даної тематики, від мовних навичок автора, від його смаку.

Щоб переконати людину в чомусь, треба звертатися не тільки до її розуму, а й до її серця, душевних переживань. Відомо, що усна мова безпосередніше і сильніше діє на людину, ніж мова писемна, хоча б завдяки впливу інтонації живого людського голосу. І ЗМІ навіть у писемній формі намагаються наслідувати інтонації усного мовлення та інші його особливості.

Антиномія між інформативною й експресивною функціями мови є найважливішим побудником розвитку стилю засобів масової інформації.

Логічність мовлення – це комунікативна якість мови, що характеризує структуру мовної семантики, її організацію з точки зору відповідності законам логіки і правильності мислення. Розрізняють логічність предметну і понятійну. Предметна логічність полягає у відповідності змістових зв’язків і відношень мовних одиниць у мовленні зв’язкам і відношенням предметів і явищ об’єктивної дійсності. Логічність понятійна – це “відображення структури логічності думки і логічності її розвитку в семантичному зв’язку елементів мови в мовленні” 2, с. 145. Ці два види логічності тісно пов’язані між собою і в конкретному мовленнєвому акті виступають єдино. Умови логічності можуть бути екстралінгвальні і структурні (власне лінгвістичні). Під екстралінгвальними умовами логічності слід розуміти володіння логікою мислення. Логічність виявляється в точності вживання слів і словосполучень, у правильності побудови речень, у смисловій завершеності тексту [8, с. 53].

Логічність мовлення є однією з основних вимог до наукового і публіцистичного стилів. На думку Н.Ф.Непийводи, змістові зв’язки окремих лексем належать до найчастіших пунктів непорозуміння між автором і читачем 7, с. 120. Незважаючи на те, що породження і сприймання тексту, а також зв’язки за змістом не можуть бути абсолютно тотожними в автора і читача, все ж авторові слід дотримуватися важливих правил логічного зв’язку компонентів висловлення, щоб не викликати у читача зовсім іншого, протилежного сприйняття змісту. Отже, будь-яке висловлення, котре має двозначний зміст, не може вважатися правильним у мас-медійному тексті, головною метою якого є інформативність.

Помилковий змістовий зв’язок слів може виникати частіше при неправильному використанні співвідносних займенникових слів, дієприкметникових і дієприслівникових зворотів, конструкцій з іменниками в різних відмінках, зі сполучниками і сполучними словами тощо. За підрахунками дослідників, це може виникати принаймні у п’ятдесяти граматичних конструкцій 7, с. 132.

Б.С.Мучник пропонує позиційний критерій комунікативної досконалості конструкцій, виділяючи в цьому зв’язку такі закономірності:


  1. Кожне слово, яке можна зв’язати в реченні або з одним, або з іншим словом (із тих, що стоять по один бік від даного), зв’язуються при першому сприйманні з найближчим із цих двох слів, навіть якщо автор зв’язував його з більш віддаленим.

  2. Кожне слово, яке можна зв’язати в реченні або з попереднім, або з наступним, зв’язується при першому сприйманні з попереднім, навіть якщо автор зв’язував його з наступним.

  3. Якщо між двома граматично придатними для зв’язку суміжними словами стоїть кома, яка є єдиним показником відсутності змістового зв’язку, то (незважаючи на наявність цієї коми) при першому сприйманні між двома цими словами виникає помилковий змістовий зв’язок 6, с. 133 – 141. Наприклад: “У ході обговорення ситуації, що склалася, було вирішено розгорнути широку роз’яснювальну роботу серед членів профспілок, усіх людей найманої праці з тим, аби вони усвідомили, що для них “готує” новий Трудовий кодекс України, через пресу, радіо і телебачення довести позицію профспілок до широкої громадськості”(Із газети).

Одним із видів логічної невправності є тавтологія. Тавтологію (гр. tauto “те саме”, logos “слово”) у сучасному підручнику зі стилістики розглядають серед стилістичних фігур 6, с. 84. У нашому випадку йдеться про тавтологію як стилістично невиправдане повторення того самого чи спільнокореневого слова. Порушення вимоги логічності тексту і так звані плеоназми, тобто включення у мовну тканину зайвих, надлишкових за змістом слів на зразок трохи грубуватий”, більш детальніше” тощо, вжиті без відповідної стилістичної мети, роблять вислів громіздким, а часто й алогічним. Наприклад: “Чимало ґрунтовних дописів на цю тему написали й наші добровільні помічники. Одне слово, місяць липень обіцяє нам чимало сюрпризів” (Із газети).

Однією з основних причин логічних помилок є неправильна побудова однорідних рядів. Це трапляється в таких випадках:



  1. Коли як однорідні члени вводяться в перелік родові й видові поняття. Наприклад: “Біля обійстя Юрія Юрійовича ростуть різні екзоти, сад, радує зір багатство квітів.

  2. Коли вживаються як однорідні ті слова, що виражають різнопланові, тематично не пов’язані поняття: є в наявності десь три тонни вовни. Трапляється винесення різнопланових понять у заголовок: Світом правлять шарлатани і гроші, – автор, очевидно, вжив їх зі спеціальною метою, що може бути виправдано.

  3. Коли подаються як однорідні член речення і підрядне речення або дієприслівниковий зворот і підрядне речення. Наприклад: “Він висловив думку про співпрацю, щоб в злагоді й мирі переступити поріг у третє тисячоліття.”

  4. Якщо хоча б один із однорідних членів не сполучається з тим словом речення, з яким пов’язані інші однорідні члени. Наприклад: “На семінарі проходив обмін досвідом роботи шкільних бібліотекарів з питань пропаганди серед учнівської молоді книги, збереження та ремонту підручників тощо”.

  5. Однорідний ряд повинен будуватися з одних частин мови. Наприклад: Силами батьків, добродіїв і власними 9, с. 303.

Таким чином, логічність – це важлива ознака культури мовлення, яка досягається в тексті завдяки вмілому поєднанню законів мови і логіки. Оскільки у мас-медіа активно проникають і елементи художнього стилю, то порушення логічності з певною стилістичною метою у таких жанрах, як, приміром, нарис чи гумореска, не можна кваліфікувати як помилку. Демократизація та орієнтація на певну аудиторію, мовні смаки якої часто можуть знаходитися не на найвищому рівні, не звільняє мову ЗМІ від суворого дотримання логічності побудови викладу.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Гамрецький І.С. Шляхи посилення комунікативної спрямованості публіцистичного мовлення // Педагогіка толерантності. – 1999. – № 2. – С. 73 – 77.

  2. Головин Б.Н. Основы культуры речи. – М.: Высшая школа, 1988. – 320 с.

  3. Гоне Жак. Освіта і засоби масової інформації. – К.: К.І.С., 2002. – 99с.

  4. Лалл Джеймс. Мас-медіа, комунікація, культура: глобальний підхід. – К.: “К.І.С.”, 2002. – 264 с.

  5. Мова сучасної масово-політичної інформації / За ред. Білодіда І.К., Колесника Г.М., Пилинського М.М., Русанівського В.М. К.: – Наукова думка, 1979. – 251 с.

  6. Мучник Б.С. Человек и текст: Основы культуры письменной речи. – М., 1985.

  7. Непийвода Н.Ф. Підготовка наукового тексту до друку // Редакційно-видавнича справа: досвід, проблеми, майбутнє. – К., 1997. – С. 112 – 158.

  8. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994.

  9. Пискач Ольга (Банська Бистриця). Проблеми логічності газетно-публіцистичного тексту (на матеріалі закарпатської районної преси) // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Випуск 5. – Міжнародна літературна конференція “Українська література в загальноєвропейському контексті.” – Ужгород, 2002. – С. 300 – 303.

  10. Работа над словом. Язык, стиль, литературное редактирование газет. – М.: Просвещение, 1974. – 220 с.

  11. Шаповал Ю.Г. Телевізійна публіцистика – методологія, методи, майстерність: монографія. – Львів: Центр ЛНГ. – 2002. – 104 с.

Вікторія Омеляненко (Полтава)

РЕАЛІЗАЦІЯ ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ В ТЕКСТІ РАДІОРЕКЛАМИ
Розвідка присвячена дослідженню мовних засобів вираження волевиявлення в тексті радіореклами, зокрема функціонуванню дієслів недоконаного / доконаного виду у формі наказового способу, перформативам, умовно-наслідковим конструкціям, модальним словам тощо.

Ключові слова: спонукальний мовленнєвий акт, мовець, адресат, поліадресатність, квазімоноадресатність, смисловий бар’єр, апеляція, індикатори волевиявлення.
На сучасному етапі стрімкого розвитку високотехнологічного виробництва й індустрії розваг дослідження принципів і методів доведення реклами до масового адресата не залишається на узбіччі не тільки економічних та соціально-психологічних наук, але й лінгвістики. Проводяться розвідки, які стосуються як загального опису особливостей реклами [4–5; 10; 16], так і вивчення певних характеристик мови реклами [8; 14–15].

До реклами сформувалося ставлення як до важливого елемента просування товару на ринку збуту та частини економічної маркетингової діяльності [12], як складової політичного маркетингу [2], елемента масової культури [17]. За Т. В. Смирновою, реклама — це «соціальна технологія спрямованої інформаційної дії, мета якої — надати певного напряму масовій або груповій активності, сформувати інформаційну свідомість мас» [13, с. 128]. О. В. Медвєдєва наголошує на спорідненості реклами з текстами масової інформації, яка «обумовлена їх спільними функціями, оскільки в обох випадках основна мета повідомлення — вплив на адресата» [9, с. 51].

Радіореклама є одним з різновидів реклами, поряд із зовнішньою (щитовою), газетною, журнальною, телерекламою [9, с. 7], і має такі види: 1) радіооголошення (диктор читає оголошення); 2) радіоролик (заздалегідь підготовлена реклама на основі сценарію, часто з дійовими особами); 3) радіожурнал; 4) радіорепортаж [10, с. 115].

Об’єкт нашої розвідки — реалізація волевиявлення на рівні мовленнєвого акту у межах радіооголошення і радіоролику, предмет — мовні засоби вираження волевиявлення.

Мета розвідки — дослідити способи реалізації волевиявлення в тексті радіореклами. Серед завдань, які потребують першочергового вирішення, ми бачимо такі: методом наскрізної вибірки дібрати приклади радіороликів і радіооголошень зі спонукальними мовленнєвими актами; визначити статусні ролі мовця й адресата в рекламі; проаналізувати мовні індикатори волевиявлення в рекламному тексті.

Незважаючи на те, що адресат повідомлення (реципієнт текстів масового впливу) — широка аудиторія, «поліадресний за своєю природою рекламний текст штучно фокусується на окрему особу і стає квазімоноадресатним» [8, с. 11]. Відповідно, мовець (далі М) від рекламодавця або опосередковано через «героя» реклами звертається до адресата (далі А) як покупця товару або споживача послуг як до добре знайомого або близького по духу. Тобто, у даному випадку рольові позиції М і А збігаються (М= → =А) або М виступає у ролі більш компетентного порадника (М↑ → А↓).

Реклама діє в різних соціальних сферах (економіка, побутові послуги, інтелектуальні послуги, видовища, релігія, політика, юриспруденція, наука й екологія, сімейні й міжособистісні відносини, благодійність [10, с. 9]) і містить апеляцію до задоволення потреб А.

О. В. Медвєдєва звертає увагу на емоційну апеляцію, коли реклама фокусується на задоволенні, яке можна отримати від купівлі продукту [9, с. 76], наприклад, Зробіть своїй машині подарунок, купіть зимові шини за ціною виробника. Даний приклад цікавий з точки зору психологічного підходу до А, для якого машина є ніби невіддільною частиною особистості, а тому задоволення її потреб тотожне задоволенню його потреб. Проте, у даному випадку А «вбиває двох зайців одночасно» — задовольняє ще і власну пряму потребу в безпеці.

Дібрані з FM-простору методом наскрізної вибірки рекламні радіоролики і радіооголошення дозволяють констатувати, що серед спонукальних мовленнєвих актів (далі МА), якими оперує реклама, успішно функціонує порада, рекомендація, пропозиція, запрошення, застереження, попередження, інструкція. Ці МА спрямовані на актуалізацію у свідомості А важливості і можливості реалізації будь-якої з потреб, перерахованих у «піраміді» А. Маслоу (фізіологічні потреби (голод, спрага), потреби в самозбереженні (безпека, захищеність), соціальні потреби (почуття духовної близькості, кохання), потреби в повазі (самоповага, визнання навколишніх, статус), потреби в самоствердженні й саморозвитку) [1, с. 170]. Проте реклама, яка діє у сфері благодійності, може містити й апеляцію до задоволення потреб 3-ої особи — прохання-клопотання, наприклад, Допоможіть дітям, не залишайтесь осторонь, хоча згідно з «пірамідою» А. Маслоу, позитивна реакція-відповідь А на згаданий вид спонукання може задовольнити потреби А в повазі (у разі, якщо навколишні оцінять вчинок благодійності) або в саморозвитку (якщо духовна складова особистості потребує самопізнання й зростання через допомогу ближньому).

О. В. Медведєва бачить «гіпотетичну схожість реклами і гіпнозу» [9, с. 236]. Порівнюючи ці два, так би мовити, процеси волевиявлення, дослідниця виділяє три спільні для них етапи: занурення, переконання і пробудження [Там само, с. 236–237]. Ця думка виявляється особливо слушною для радіореклами, оскільки на перший план виступає звуковий, а не зоровий сигнал впливу на А, відтак, ще важливішим стає зміст повідомлення. Оскільки одним із «достоїнств» реклами є її нетривалість [4], то вплинути на А потрібно майже миттєво, маючи в арсеналі лише кілька беззаперечних засобів.

В. В. Зірка слушно вважає дієслівну лексику рушійною силою динамічності, експресивності рекламного тексту, такою, що має маніпулятивний характер, оскільки прямо закликає до дії [7]. Характерною рисою мовних засобів гіпнозу (як одного з різновидів маніпуляції) є використання дієслів у формі наказового способу (далі НС) переважно доконаного виду (далі ДВ), наприклад, Оберіть яку-небудь точку на стелі, уважно на неї подивіться. Слухайте мій голос. <…> Ваша шкіра виглядає м’якою і рівною. Уявіть, що вона виглядає абсолютно чистою [9, c. 236–237].

Проаналізований матеріал на основі реклами FM-простору дозволяє стверджувати, що серед індикаторів волевиявлення питома вага належить саме дієсловам у формі НС (ДВ), наприклад, Обери свій відсоток; Зробіть собі подарунок. Характерною рисою таких волевиявлень є «підсилена» адресатність реклами, про яку свідчить використання присвійного займенника свій або зворотного себе (давальний відмінок собі) поряд із формою НС особового дієслова, спрямованого на А.

Спонукання, яке виражається формулою дієслово НС (НДВ/ДВ) + і ви (ти), наприклад, – Я хочу таку газету. – А я вже передплатила. Передплатіть і ви своєму малюку «Казковий вечір», спрямоване на вплив на А з метою повідомлення, що він ще не долучився до тих, хто вже зробив певну дію, здійснив учинок, який може бути корисним для нього чи його близьких. З такою ж метою використовується і форма НС допоміжного дієслова бути, наприклад, Будь поруч із сильними (реклама банку ВТБ).

Проблема видової релевантності для вираження спонукань досі залишається актуальною [3]. На думку В. О. Горпинича, «дієслова доконаного виду вказують на максимальний, найповніший вияв дії і означають дію із вказівкою на обмеження у часі, на її завершеність у минулому або майбутньому, на її результативність, тобто дію, яка досягла своєї внутрішньої межі, за якою вона, вичерпавши себе, припиняється», а «дієслова недоконаного виду означають тривалість дії безвідносно до її внутрішньої межі та завершеності в часі» [6, с. 170–171]. Оскільки реклама як носій інтенції М, спрямованої на спонукання А скористатися продуктом, послугою, зробити певні дії або утриматися від них, розрахована на короткий строк, за який від А очікуються корисніпотрібні для М зміни в поведінці, стилі життя, поглядах А, то використання дієслів ДВ можна вважати більш характерним для реклами. ДВ індикує однократну дію — і потреба буде досягнута, наприклад, Подробиці дізнайтеся у відділеннях банку за телефоном …, у порівнянні з НДВ, який є індикатором багаторазової повторюваної дії, наприклад, Читайте в журналі «Український тиждень» щоп’ятниці, Читайте журнал «Добрые советы».

Використання однорідного дієслово НС (ДВ) + дієслово НС (ДВ) для волевиявлення свідчить про бажання М вказати на поетапне досягнення мети А, наприклад, Зателефонуй 7444 і дізнайся...; У березні відкрийте депозит «Свобода», зробіть внесок і отримайте прибутки; Підключись до МТС з 1 березня та отримай…. Останнє дієслово в такому сполученні є семантично найвагомішим.

Формула дієслово НС (НДВ) + дієслово НС (НДВ), наприклад, Телефонуй і вигравай, може використовуватися в значенні спонукання А до багаторазового використання послуги, а відтак і отримання певних бонусів.

Проте, дієслово у формі 2 ос. одн. НС (НДВ) може стосуватися багатократної, але обмеженої дії, яку очікує М від А, під яким розуміє усіх слухачів радіореклами, наприклад, Шукай у ТЦ «Даффі» (обмеження через місце). Інтенсифікаторами волевиявлення в такому спонуканні слугують якісно-означальні прислівники легко, швидко тощо, наприклад Купуй цієї весни та заощаджуй легко (обмеження в часі), обставинні негайно, зараз тощо, наприклад, Підключайтесь зараз і отримайте…(обмеження в часі).

Уживання дієслів у формі НС (переважно НДВ) з часткою не в радіорекламі характерне для порад, застережень, попереджень, наприклад, Не дозволяйте незнайомцеві казати за вас тост — він може справдитися (реклама кінофільму «Кохання у великому місті»); Не забувайте поповнювати рахунок. На вас чекають бонуси; прохань(-клопотань), наприклад, Допоможіть дітям. Не залишайтеся осторонь.

О. А. Феофанов звертає увагу на обов’язковість взаємозв’язку смислу й значення в рекламному повідомленні, оскільки «навіть невелике відхилення смислу від значення може створити «смисловий бар’єр» при сприйнятті звернення. Тому рекламіст повинен добре знати, які рекламні асоціації викличе повідомлення в різних демографічних, соціальних та інших груп [16, с. 162]. Цікавим із смислового боку є приклад застереження (побудованого за формулою не + дієслово НС (НДВ) + аргументація) Не стріляйте в таксиста. Вартість замовлення повідомляє диспетчер. Таксі «Корона». У процесі опитування 30 респондентів (представників різних соціальних і вікових груп) 19 із них звернули особливу увагу на некоректність першої (спонукальної) частини реклами, оскільки асоціації, які викликає спонукання «не стріляйте», далекі від ситуації користування послугами таксі (розправа над таксистом) і натякає не тільки на всім відому сумнівну якість цієї сфери послуг, але і є носієм інформації про негативне ставлення користувачів таксі-послуг до водіїв.

Поряд із формулами з НС дієслова радіореклама успішно використовуює умовно-наслідкові конструкції (Якщо) … хочете / бажаєте, дієслово НС (ДВ/НДВ), наприклад, Якщо ви хочете взяти участь у розіграші, купіть дві пляшки олії «Стожар», або (Якщо) + констатація ситуації, то / тоді + дієслово НС (ДВ/НДВ), наприклад, У Вас ювілей, бенкет, тоді запрошуй Орбіс-бенд, або (Якщо)… дієслово у формі майбутнього часу, то + дієслово у формі майбутнього часу, наприклад, Окуляри залишаться у минулому, якщо ви прийдете до нас….

Одним із найвпливовіших за своєю дією індикаторів волевиявлення зазвичай виступають перформативи.

З огляду на особливості рекламного повідомлення, яке адресується власником товару чи послуги через М до А, використання перформатива (наприклад, раджу, пропоную, застерігаю, попереджаю, запрошую) у класичній формі 1 ос. одн. теперішнього часу дійсного способу активного стану, на нашу думку, неможливе (компанія, товариство і т. ін. співвідноситься не з однією особою, а, щонайменше, з двома, які можуть радити, запрошувати, попереджати тощо).

Використання форми множини перформатива більш характерне для рекламного повідомлення. У цьому випадку М виступає від імені кількох осіб — ініціаторів повідомлення: Попереджаємо: кількість квитків обмежена; Пропонуємо нашу допомогу у виборі професії; Радимо не зволікати. Час біжить попереду; Ласкаво запрошуємо на виставку-продаж товарів вітчизняних виробників у виставковий комплекс Радмір-експохол. О. A. Россолова вважає форму 1 ос. одн. / мн. НДВ теперішнього часу дійсного способу активного стану дієслова «експліцитним представленням перформативності й ілокутивної сили» [11, с. 8]. На думку дослідниці, експліцитно-перформативні висловлювання мають ряд синонімічних граматичних, стилістичних і модально-семантичних еквівалентів [11, с. 8–9].

У межах досліджуваних зразків радіореклами серед найтиповіших прикладів граматичної синонімії експліцитно-перформативних висловлювань вирізняється використання форм 3 ос. одн. / мн. перформативного дієслова, наприклад, Провідні стоматологи радять використовувати…; Тільки салон керамічної плитки пропонує вам придбати…; форм 1 ос. одн. простого майбутнього часу дійсного способу дієслова, наприклад, Ось що я тобі пораджу, доню. Модально-семантичні еквіваленти відповідно до моделі, поданої О. A. Россоловою («модальний маркер + інфінітив» [11, с. 9]), реалізуються в радіорекламі, як показують приклади, досить рідко. Як правило, волевиявлення, побудоване згідно з даною моделлю, є виразником ілокутивної сили попередження, застереження, наприклад, Хочемо попередити Вас про нові надходження …; Хочемо застерегти Вас від марних походів у пошуках низьких цін. Найнижчі ціни лише у нас.

О. A. Россолова пише, що «при використанні перформатива в поєднанні з іншими засобами адресованості підсилюється інтенсивність спрямованості висловлювання на адресата, актуалізується адресатна валентність перформатива (при використанні в поєданні з займенниками 2 ос.), в поєднанні зі звертанням або імперативом перформатив стає допоміжним засобом вираження адресатності, актуалізуючи дане значення» [11, с. 13], наприклад, Шановні пенсіонери! Ощадбанк пропонує вам зберегти гроші. Допоміжними засобами в реалізації рекламного спонукання, на нашу думку, слугують звертання, які адресуються як обмеженому колу слухачів реклами, наприклад, Шановні пенсіонери, так і широкому, Шановний people!

На наш погляд, вважати форму 3 ос. дієслів перформативною можна з певним застереженням, і тільки в рекламі, бо, врешті-решт, будь-яка реклама містить в собі глибинний перформатив: радимо, пропонуємо, навіть якщо його немає в тексті реклами.

Цікавою у межах радіореклами є реалізація волевиявлення з допомогою модальних слів (слів категорії стану і особових форм модальних слів). Як правило, метою реклами є запевнення А волевиявлення, що певну дію варто виконати якнайшвидше, що час прийшов, наприклад, Саме зараз час (=пора) казати теплі слова і чути їх від близьких. Підключайтесь і отримайте...; Все ще слухаєте рекламу, а вже треба (=час) бігти. Купуй Samsung…; або акцентуації можливості, яку надає продукт, послуга або процес користування продуктом чи послугою, наприклад, Немає нічого кращого за старий добрий блюз. Йому можна довіритися, на нього можна покластися. Таксі «Блюз».

Ой, яка сукня! От якби ми не клали усі гроші на депозит!

Ми можемо зняти їх у будь-який момент.

Найчастіше в спонуканнях використовуються модальні слова час, пора, можна, можеш (може, можете).

На основі досліджень мовних засобів волевиявлення в радіорекламі можна зробити висновок, що МА порада, рекомендація, пропозиція, запрошення, застереження, попередження, інструкція оперують такими формулами побудови спонукання:

1) на основі дієслів у формі НС: дієслово НС (НДВ/ДВ); дієслово НС (НДВ/ДВ) + себе/свій, дієслово НС (НДВ/ДВ) + і ви (ти); дієслово НС (ДВ) + дієслово НС (ДВ); дієслово НС (НДВ) + дієслово НС (НДВ); не + дієслово НС (НДВ).

2) умовно-наслідкові конструкції: (Якщо) … хочете / бажаєте, дієслово НС (ДВ/НДВ); (Якщо) + констатація ситуації, то / тоді + дієслово НС (ДВ/НДВ); (Якщо)… дієслово у формі майбутнього часу, то + дієслово у формі майбутнього часу.

3) перформативи: 1 ос. мн. НДВ теперішнього часу дійсного способу активного стану дієслова; 3 ос. одн./мн.; 1 ос. одн. простого майбутнього часу дійсного способу дієслова.

4) модальні слова: час / пора / можна / можеш (може, можете) + інфінітив.

На майбутнє є перспективним дослідження таких зразків мови радіореклами, що породжують «смислові бар’єри» у слухача, мовних індикаторів непрямого спонукання, а також імпліцитних перформативів.


ЛІТЕРАТУРА

1. Армстронг Г., Котлер Ф. Маркетинг. Загальний курс. — 5-те видання.: Пер. з англ.: Навч. пос. — М.: Видавничий дім «Вільямс», 2001. — 608 с.

2. Бебик В. М. Менеджмент виборчої компанії: ресурси, технології, маркетинг: Навчально-методичний посібник. — К.: МАУП, 2001. — 214 с.

3. Безноса А. П. Функціональна специфіка граматичної категорії виду в імперативних висловлюваннях // Вісник Дніпропетровського університету. Серія. Мовознавство. — Вип. 13. — Дніпропетровськ, 2007. — Т.2. — С. 3–5

4. Беклешов Д. В., Самусев. В. П. Реклама — ее функции, цели и методы создания. — К.: Реклама, 1974. — 107 с.

5. Гольман И. А. Реклама плюс. Реклама минус. — 2-е изд, доп. — М.: Гелла-принт, 2003. — 276 c.

6. Горпинич В. О. Морфологія української мови. — К. : ВЦ ,,Академія”, 2004. — 336 c.

7. Зірка В. В. Мовна парадигма маніпулятивної гри в рекламі: Автореф. дис... д-ра філол. наук: 10.02.02 / НАН України. Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. — К., 2005. — 32 с.

8. Лиса Н. С. Структурні та лінгвопрагматичні особливості рекламного знака (на матеріалі англомовної реклами): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.02.04 / Львівський національний університет імені І.Франка. — Львів, 2003. — 18с.

9. Медведєва Е. В. Рекламная коммуникация. — М.: УРСС, 2003. — 275 с.

10. Панкратов Ф. Г., Баженов Ю. К., Серегина Т. К., Шахурин В.Г. Рекламная деятельность: Учебник для студентов высших учебных заведений. — 7-е изд., перераб и доп. — К., 2004. — 525 с.

11. Россолова О. А. Перформатив как координатор коммуникативного взаимодействия и средство адресованности: Автореф. дис… канд. філол. наук: 10.02.01 / Камчатский государственный университет имени Витуса Берринга. — М., 2008. — 24 с.

12. Ромат Е. В. Реклама: учебное пособие. – К.: ИСИО Украины; Высшая школа предпринимательства Харьковской гос. академии технол. и орг. питания, 1996. — 224 с.

13. Смирнова Т. В. Роль рекламної комунікації у формуванні інформаційної свідомості. // Роль мас-медіа у формуванні інформаційного суспільства: науково-практична конференція, 8 лютого 2005 року: Матеріали. Київ. Нац. у-т. імені Т. Г. Шевченка, Ін-т журналістики. — К.: Ін-т журналістики, 2005. – 135 с.

14. Стриженко А. А., Кручинина Л. И. Об особенностях организации текстов, относящихся к разным функциональным стилям. — Иркутск: Изд-во Иркутск. ун-та, 1985. — 172 с.

15. Тарасов Е. Ф., Сорокин Ю. А., Бгажноков Б. Х. Массовая коммуникация как социальное общение // Язык и массовая коммуникация. — М., 1984. — С. 50–60.

16. Феофанов О. А. Реклама: новые технологии в России: [Психология рекламы. Формирование имиджа. Политическая реклама: Учеб. пособие для підготовки профессионалов в сфере рекламы]. — СПб.; М.; Х.; Минск: Питер, 2000. — 377 с.

17. Шеркович Ю. А. Массовая реклама как фактор формирования общественного сознания на социально-психологическом уровне // Общественное психологическое и коммуникативное восприятие. — М.: Наука, 1967. — С. 210–232.



Артем Онкович (Київ)

ЧАСОПИС УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ США „РІДНА ШКОЛА”

У ФОРМУВАННІ ПЕДАГОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВЧИТЕЛІВ ШКІЛ УКРАЇНОЗНАВСТВА
У статті на прикладі часопису української діаспори США „Рідна школа” представлено можливості медіаосвіти у формуванні професійної компетентності педагога.

Ключові слова: педагогічна компетентність, українська діаспора США, медіаосвіта; часопис „Рідна школа” (США), періодичні видання.
Життя українців за межами України впродовж багатьох років залишалося поза увагою українських дослідників, письменників, журналістів. Українська діаспора з покоління в покоління плекала українську культуру, мову, прагнула зберегти материнські корені та виховати в дітях любов і повагу до своєї етнічної батьківщини, її історії. Феномен українства виокремився у світі своїми особливостями: чільне місце в діяльності діаспори посідало збереження і вивчення національних духовних цінностей, котрі акумулювали у собі досвід попередніх поколінь та збереглися у мові, традиціях, звичаях і знайшли своє відображення у засобах масової інформації. Зарубіжні українці зробили вагомий внесок у загальний розвиток культури, науки, мистецтва, літератури як українського народу, так і народів країн свого поселення [1].

Громада української діаспори в США є однією з найактивніших та найчисленніших у світі. Досвід українського шкільництва на американському континенті переконує, на що здатна активна, консолідована, самоорганізована громада – де в чому патріархальна, пов’язана з минулим, але яка зберегла багато того, що корисне для майбутнього. Соціокультурний феномен українського шкільництва в Америці – невід’ємна складова історії української педагогіки – може розглядатися як консолідуючий чинник етнозахисних можливостей українців в умовах полікультурного середовища.

Діяльність української діаспори широка й різнобічна. Заслуговує вивчення і поширення досвід щодо розвитку рідних шкіл і шкіл українознавства, оскільки таке узагальнення взагалі актуальне для освіти і виховання нових генерацій українців, де б вони не жили. Широка й різнобічна діяльність української діаспори знаходить відображення у засобах масової інформації. Якнайповніше вона відтворена на сторінках педагогічних видань, зокрема часопису “Рідна школа”, що понад сорок років виходить у Нью-Йорку. Видання це має свою історію, тематичні переваги, постійних авторів, традиції. Впродовж років це дзеркало вболівань соціально-політичного і педагогічного феномену, яким є українська діаспора в Америці, актуальний навчальний посібник і порадник для учителів шкіл українознавства діаспори.

Особливості становлення часопису “Рідна школа” (США), його роль у підвищенні рівня викладання українознавчих дисциплін у навчальних закладах української діаспори США, у збереженні національної самоідентичності українців поза межами України, зокрема в Америці, віддзеркалюють філософські, історико-педагогічні, націєтворчі та інші проблеми українців, що опинилися поза межами своєї етнічної батьківщини.

Періодичні видання, котрі є явищами національної культури і відіграють важливу роль у збереженні духовних надбань людства, доцільно залучати у навчальний процес з метою формування особистості. Професійно орієнтована періодика може використовуватися як актуальні навчально-методичні посібники, оскільки сприяє формуванню професійної компетентності фахівця (у нашому випадку – педагога), є розширенням професійного світогляду й збільшує обсяги культурної пам’яті. Реалізація медіаосвітнього підходу буде ефективною за умови організації педагогічно доцільного відбору змісту, форм, методів і засобів використання масово-комунікаційних джерел у якості навчальних, що забезпечує формування практичної і психологічної готовності до постійного набуття професійних знань, умінь та навичок.

Поняття “професійна компетентність”, на нашу думку, – універсальне, оскільки є результатом оволодіння певним рівнем знань і навичок діяльності з конкретної професії та спеціальності. Професійна компетентність педагога діаспори – це результат оволодіння певним рівнем знань і навичок освітньо-виховної діяльності з урахуванням специфіки умов довкілля, за яких здійснюється педагогічний процес.

Підготовка педагогів для роботи в школах українознавства, українських дитячих садках і світличках, підвищення рівня викладання, професійної компетентності засобами преси – цілеспрямований, системний, динамічний і планомірний процес, що відбувався в українських поселеннях на американському континенті та протікав в активній взаємодії вчителів, вихователів і тих, хто навчається. Процес цей був спрямований на передачу знань з української мови, культури, історії тощо молодому поколінню українців поза межами України. Медіатексти видання орієнтували педагога на опанування досвідом українського етносу, формування і розвиток у них національної гідності, свідомості, прищеплення почуття поваги до материзни, творчої самоактуалізації у навчально-пізнавальній і в майбутній діяльності на благо нової батьківщини й України. Від першого року існування часопису за основу брався гуманний і професійний підхід до процесу формування, розвитку і становлення особистості юного українця в умовах діаспори, що забезпечувалось професійно-відповідними чинниками вчительства.

Сучасна американська школа сьогодні орієнтується на новітні цінності постіндустріального суспільства, на розвиток у вихованців життєвого прагматизму. Тож перед українськими педагогами у цьому зв’язку поставало кілька проблем, викликаних, по-перше, нетотожністю американських духовних цінностей, спрямованих на негайне задоволення життєвих потреб, а також вікових ідеалів українського суспільного життя, скерованих на жертовність в ім’я народу, його мови, культури тощо; по-друге, тим, що вчитель школи українознавства змушений зважувати не тільки на різницю суспільних ідеалів і цінностей українства й американського суспільства, але й враховувати прагматичний характер педагогіки сучасної американської школи, де діти-українці вчаться упродовж тижня [4].

Організація освіти служить яскравим прикладом того, як у США налагоджена децентралізована система освіти. Якщо в Англії було зроблено крок у бік певної централізації управління освітою і в 1944 р. створено відповідне міністерство, то в США окремої такої установи не було до початку 80-х рр. Тільки в 1979 р. утворено Департамент освіти. Національна комісія з якості освіти при ньому в 1983 р. розробила низку рекомендацій щодо поліпшення освіти.

На федеральному рівні здійснюється збір і опрацювання статистичних даних, розробляються загальнонаціональні концепції розвитку освіти, ведеться організація наукових досліджень і стимулювання їх фінансовою підтримкою, розподіляються асигнування з федерального бюджету для підтримки окремих цільових ініціатив (цільова фінансова допомога) та підтримка комплексних освітніх починань (комплексна допомога). Завдання федерального управління освітою полягає в контролі за дотриманням загальнонаціональних стандартів в освіті, ліквідації протиріч, які виникають в освітній політиці різних штатів. Законодавчих актів федеральні органи не приймають – це прерогатива окремого штату. У кожному штаті діють Ради з питань освіти, що контролюють виконання закону про освіту, який діє в даному штаті; здійснюють керівництво діяльністю установ освіти свого штату; визначають єдині “стандарти” іспитів, засобів навчання тощо; узгоджують штатні вимоги й “стандарти” в освіті з федеральними.

У внутрішньоштатній системі освіти також діє засада децентралізації. Прийняття конкретних рішень і організація їх виконання відбувається на місцевому рівні – у шкільних округах, на які поділено штати. Очолюють шкільне самоуправління в округах Шкільні комітети у складі 5-7 чоловік, які обираються місцевим населенням на 3-4 роки. Ці комітети розглядають усі питання щодо роботи шкіл: розмір шкільного бюджету, прийом і звільнення працівників державних (громадських) шкіл, визначення зарплати, підбір і рекомендації програм та шкільних підручників тощо.

Єдиної загальнонаціональної програми середньої освіти в США немає. У кожному окремому штаті його законодавчий орган видає закон про початкову і середню освіту. Існує, правда, повний загальноосвітній рівень знань з усіх предметів – тут дбають про раціональне співвідношення предметів гуманітарного і природничого циклів. Визначається цей рівень річними загальнонаціональними тестами – письмовими екзаменами, на основі яких учнів приймають до вищих навчальних закладів. Наскільки рівень викладання певного предмету піднімається над мінімальним рівнем, залежить від традиції даної школи, кваліфікації вчителів, від складу і багатьох інших факторів. Керівництво школи й учитель самі вибирають той чи інший підручник, і часом буває, що паралельні класи у тій самій школі працюють за різними підручниками [5-6].

Етнічні меншини через свої громадські організації створюють школи для ознайомлення молоді з історією, культурою свого народу та вивчення рідної мови. Вони є доповненням до основних англомовних шкіл. Має такі школи й українська діаспора. На утриманні громад перебували українські шкоди трьох типів: українські католицькі школи; суботні школи українознавства; недільні школи українознавства, де вивчають переважно релігійні предмети, українську мову, історію, культуру.

На початку нового століття школи українознавства значно оновились за рахунок новоприбулих висококваліфікованих педагогів “четвертої хвилі” емігрантів, які вводили до навчального процесу нову методику викладання того чи іншого предмету. Новоприбулі вчителі становили 50 % від загальної кількості педагогічних колективів у школах українознавства. Збільшувалася також і кількість учнів за рахунок дітей, які прибували з України.

Центральним органом українського шкільництва є Шкільна Рада при Українському Конгресовому Комітеті Америці (УККА), яку було створено у березні 1953 р. у зв’язку із зростанням культурних вимог поселенців через потребу в централізації і спрямуванні всієї культурної праці. Видавнича ділянка роботи Шкільної Ради – як одна з найважливіших – була пов’язана з багатьма труднощами. Навчальна література потребує постійного підлаштовування до сучасних умов.

Значну роль у навчально-видавничому процесі відігравав і відіграє часопис “Рідна Школа”, адресований учителям шкіл українознавства. Він видається Шкільною Радою при Українському координаційному комітетові Америки (УККА) і Опікунською радою тричі на рік. Приклад цього видання показує, що часопис можна розглядати як дзеркало вболівань і прагнень такого суспільно-політичного феномену, як українська діаспора. За час існування журналу “Рідна школа” його очолювали кілька головних редакторів. Започаткував часопис у 1954 р. тодішній голова Управи Шкільної Ради професор Едвард Жарський (1906-2003). Людина з гарною освітою, чудовими організаторськими здібностями, педагог-ентузіаст, який вільно володів кількома мовами, упродовж кількох років поєднував керівництво управою з добором авторів і матеріалів до часопису, редагуванням і виданням бюлетеня “Рідна школа”. Він гостро відчував, що найбільш потрібно освітянам українських поселень, і не зволікаючи відгукувався на їхні потреби. Коли не було потрібного авторського матеріалу, писав сам. І сьогодні деякі його публікації варті того, щоб їх увести в науково-педагогічний обіг. От лише кілька назв його праць з перших чисел створеного ним педагогічного видання: “Виховники”, “Шість виховних хиб”, “Організація навчання і виховання”, “Репетиція з батьками”, “До проблеми навчання”, “Практика кандидатів”, “Педагог “прогресивізму” (про Дьюї), “Виховання та його мета”, “Розвиток дитини”, “Дитячі садки”, “Забави у вихованні”… Серед тих, кого професор Е.Жарський залучив до співпраці у “Рідній школі” в перші роки – Кость Кисілевський, Ір.Пеленська, В.Мацьків, викладачі Софія Гаєвська, Мирослав Семчишин, культурологи Б. Лончина, В. Радзикевич, М. Дольницький, історик Петро Ісаїв, інж. Анатоль Вовк, директори і вчителі шкіл українознавства.

Часопис став справжнім навчальним посібником, порадником і орієнтиром для вчителів шкіл українознавства. Видання це – важливе джерело для історика українського шкільництва, оскільки є явищем двох культур – української та американської. Читачі вважали його найкращим шкільним журналом, в якому подається різноманітний матеріал, цікавий як для загального читача, так і для вчителя та учнів. Часопис став справжньою візитівкою української громади. До того ж він переймався пошуком автури для створення навчальної літератури для шкіл українознавства. відповідно до вимог швидкозмінного життя, обставин сучасних і майбутніх. Авторів таких посібників було нелегко знайти, оскільки вони мали бути озброєні не тільки ґрунтовним знанням окремого навчального предмету, але й мати досвід та знання в ділянці рідного шкільництва. Шкільна Рада намагалася хоча б частково розв’язати ці складні проблеми.

Нині функції редактора і відповідального секретаря журналу “Рідна школа” здійснює Є.Федоренко, який добирає інформаційний матеріал, пише передовиці тощо. Матеріалам з американських шкіл надається перевага. Корпус матеріалів можна поділити на певні тематичні напрямки: освіта, культура, українознавство, літературознавство і художня творчість, українська мова, історія України, рецензії, актуальна інформація тощо. Отже, навіть за цим переліком можемо визначити тематичні переваги часопису, який засобами журналістики формував професійну компетентність учителів шкіл українознавства.

У “Правильниках Шкільної Ради” зазначалось, що учителем Рідної Школи може бути “особа, що вірить у Бога, належить до української церкви, організованого українського життя”. Всі вчителі дбають про добре ім'я Рідної Школи, зобов'язані дотримуватися професійної етики, дружних взаємин і стосунків між собою, батьками та учнями, зобов'язані бути присутніми на нарадах вчителів, на конференції з директором, інспектором, з батьками, на шкільних сходинах. Непорозуміння між вчителями налагоджує директор школи і, якщо потрібно, то педагогічний дорадник, а непорозуміння між учителем і дирекцією полагоджує педагогічний дорадник, який інформує про це Шкільну Раду. Особлива увага звертається на те, що “всі вчителі зобов'язані дбати про українське національне виховання учнів, за взаємність у відносинах між учнями, за приязнь та співпрацю між учнями всіх молодечих організацій до яких вони можуть належати, за моральне й етичне виховання, за академічний (освітній) розвиток учнів”, а також “послуговуватися тільки українською мовою за час перебування їх в приміщенні школи (за винятком англомовних клясів)”. Окремим пунктом зазначено: “Вчителі повинні виконувати свої професійні обов'язки, збільшувати свій освітній досвід за допомогою додаткових курсів при місцевих вищих школах, читання фахових журналів (виділення наше. – А.О.), брати участь у вчительських семінарах, конференціях чи доповідях на освітянські теми” [2, с. 156].

Ми перегорнули кілька сторінок освітянського часопису, щоб на прикладі американської „Рідної школи” переконати читача у величезних можливостях медіаджерел, а відтак – медіаосвіти.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Зарубіжні українці. Довідник. – К.: "Україна", 1991.

  2. Онкович А. Д. Роля часопису “Рідна школа” у підготовці вчителів шкіл українознавства // П’ятдесятиріччя Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки / за ред. Є.Федоренка. – Нью-Йорк: Шкільна рада, 2003. – С. 75-88.

  3. Пеленська І. Організуймо дитячі світлички // РШ, 1965.– Ч. 8.– С. 3-4.

  4. Радзикевич В. Україна кличе // РШ. – Ч. 2. – С. 2-3; 15.

  5. Федоренко Є. Про працю Шкільної Ради при УККА (1980–1984) // РШ, 1985. – Ч. 2 (81). – С. 3-8.

  6. Федоренко Євген. Шкільна рада: досвід і проблеми // Рідна школа (США), 2000. – № 127, листопад. – С. 8-11.

  7. Часопис „Рідна школа” (США) (добірка за 1954-2008 роки видання).


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка