Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка20/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

3. Коцарев О.О. Гіпертекстуальність в інтернет-газетах: заголовкові комплекси, матеріали, файли // Електронна бібліотека інституту журналістики http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1509


4. Крейг, Ричард. Інтернет-журналістика: робота журналіста і редактора у нових ЗМІ / Перекл. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 324 с.

5. Лукина М.М., Фомичёва И.Д. СМИ в пространстве Интернета: Учебное пособие. – М.: Факультет журналистики МГУ им. М.В. Ломоносова, 2005. – 87 с.

6. Deuze, Mark. Understanding the Impact of the Internet: On New Media Professionalism, Mindsets and Buzzwords //

http://outreach.lib.uic.edu/www/issues/issue6_10/deuze/index.html

7. Huesca R., Dervin B. Hypertext and Journalism: Audiences Respond to Competing News Narratives // http://web.mit.edu/comm-forum/papers/huesca.html



Валентина Чухно (Полтава)

ҐЕНДЕРНИЙ КОНЦЕПТ РЕКЛАМНОГО ДИСКУРСУ
У статті розглядається рекламний дискурс з урахуванням ґендерних особливостей. На основі сучасного стану рекламного фону визначаються причини домінування жіночих образів. Дається класифікація ґендерних типів у рекламі та пропонується їх характеристика.

Ключові слова: ґендер, реклама, рекламний дискурс, фемінний, маскулінний.
Феномен реклами є звичним явищем у нашому житті. Чи то блукаючи вулицями, чи дивлячись телевізор, чи навіть у власній квартирі ми постійно є невід’ємною часткою рекламного комунікаційного простору. Значимість концепту реклами в бутті соціуму закладає передумови розгляду рекламного дискурсу крізь призму ґендерних ідентичностей. Суперечки стосовно ґендерних ролей та реклами набувають актуальності внаслідок другої хвилі фемінізму, бурхливі прояви якої припадають на середину ХХ століття. Для цього періоду характерною є поява робіт з критичною оцінкою реклами, що лише закріплює та посилює домінування патріархального стану (І. Гофман, Т. Мілум, Н. Вульф, С. Бордо, Б. Фрідан). Що ж стосується вітчизняного простору, то лише деякі роботи українських дослідників (Л. Таран, Т. Журженко, Л. Шпанер, В. Скуватова) пропонують розгляд ґендерних аспектів реклами. Більшість цих праць ставить акцент на фемінний характер рекламних репрезентацій, що у свою чергу спонукає розгляд проблем маскулінностей. Тому складність оцінки рекламного простору відносно ґендерної проблематики полягає в об’єктивному трактуванні чоловічих і жіночих характеристик у соціокультурній сфері, адже реклама, що є складовою усіх сфер суспільства, здійснює значний уплив на соціальні інститути та визначає поведінку членів соціальних груп. Реклама дає нам інформацію не лише про новинки на ринку товарів та послуг, а й доводить до відома про політичні, економічні, культурні зміни в житті соціуму, обігруючи їх на прикладі стосунків між чоловіком та жінкою. Стосовно ідеологічного впливу, згідно з концепцією М. Фуко про дискурс, своєрідність реклами полягає в тому, що вона, за своєю природою, відзначається наявністю первинного і вторинного дискурсів. Відповідно, перший дає уявлення про товар, його властивість, спосіб використання, другий – здійснює вплив на свідомість реципієнта й формує уявлення, для кого цей товар є більш актуальним і часто вживаним (реклама прального порошку супроводжується показом домогосподарки, яка переймається чистотою чи то одягу, чи то постільної білизни, а, отже, у сферу комунікації залучається жінка, тобто даний товар має використовуватися лише особами жіночої статі; при рекламі автомобіля провідна роль відводиться чоловікові, він поважно сидить за кермом і говорить, що кращої автівки з таким двигуном просто не існує, це значить, автомобілі – чоловіча сфера діяльності). Таким чином, рекламне поле – знак-символ, що визначає сімейні, суспільні, культурні, моральні, ґендерні та інші цінності.

Що є причиною того, що символічне відтворення жіночності й мужності лежить в основі реклами? І. Грошев зазначає, що найяскравішою рисою людини є її приналежність до певної статі, а стать, у поєднанні з віком, дає глибше розуміння того, якою повинна бути наша первинна природа, й у яких ситуаціях вона може бути продемонстрована [3, с.176].

Як зазначала Сімона де Бовуар, жіноче тіло є річчю, котру можна купити. Тому, не дивно, що величезна кількість рекламної продукції супроводжується показом красивої жінки або ж її тіла. Узяти хоча б рекламу мобільного оператора «Beeline», де твердження про те, що їхній зв'язок є найкращим і найдешевшим утілюється в образі оголеної жінки-перлини, що стоїть на мушлі, а далі приписка: «Візьми участь в акції та виграй вечерю з головною героїнею ролика». Значить, цільовою аудиторією є чоловіки. Рекламодавці розраховували на бажання жіночого тіла, яке в усі часи символізувало прибуток. Отже, фактор бажання стає рушієм бізнесового розвитку. Важливу роль у сексуалізації жіночого тіла відіграє червоний колір, що породжує асоціації з архетипами жіночої влади. Червоний колір на губах, нігтях чи аксесуарах функціонує як збуджуючий елемент і робить тіло витвором ринкового дизайну, спонукаючи і жінок, і чоловіків до дії (під дією розуміється процес купівлі пропонованого товару) [3, с.177]. Тоді виникає питання: на продаж чого саме скерований рекламний ролик – жіночого тіла чи якогось товару? Звісно, товару, але того, фоном якого була більш вродлива дівчина. Репрезентація маскулінності носить прямопротилежний характер. На відміну від жінок, у рекламно-ґендерному полі чоловіки не є носіями статевої приналежності. Їхня поведінка виражає індивідуальність та соціальне положення. Той спосіб життя, що ми бачимо на екранах телевізорів у рекламних роликах, визначає популярність тієї чи іншої продукції й базується на трактуванні міжстатевих відносин, які носить стереотипізований характер. Таким чином, можемо говорити про наявність ґендерних образів у рекламі. Ірина Саморокува виділяє вісім таких типів.

Перший – нарцисичний, його можна назвати також домінуючим. В основі лежить сексуальна жіночність паралельно з витонченою мужністю, підґрунтям є формула – «я маю бути бездоганним». Такі рекламні ролики зображають фаталістичне захоплення власним тілом: зволожена шкіра, білосніжна усмішка, шовковисте волосся. У рекламі цього типу поряд з чоловіком або жінкою відсутній зоровий образ представника протилежної статі. Нарцисизм – основа життєвого відчуття. Це, у першу чергу, стосується жінок, адже їхня досконалість має бути підтверджена заздрісними поглядами інших представниць прекрасної статі. Таким чином, відбувається закріплення існуючого стереотипу – явища жіночої конкуренції.

Другий тип має назву «сімейні традиції» й використовує родинний уклад. Він відзначається потягом до традицій. Дійові особи – мати й батько, дід і баба, діти, дядько й тітка. Характерною особливістю є ностальгічні мотиви. Гламурність у такій рекламі відсутня. Навпаки, ми бачимо типову сім’ю в типових обставинах (обід, прогулянка, подорож). Тут популяризуються товари, які покращують здоров’я та є доступними в ціні. Наприклад, ролик про таблетки «Мізим» показує нам дружню родину, яка приймає на обід довгоочікуваного гостя – зятя, чия фізична сила визначається кількість з’їдених страв, а все покуштувати допомагає йому «Мізим». Реклами цього типу утверджують відповідні ролі в сім’ї, які повинен виконувати представник кожної зі статей залежно від свого віку та соціального становища.

Наступний – молодіжний. Він пропагує життя міської молоді. Бурхливі вечірки, розваги, модний одяг, татуювання – стирають усі ґендерні відмінності. Рекламуються, звісно, товари для молоді – пиво, жуйки, мобільні оператори.

Четвертий тип – професійна сфера, де ґендер репрезентується в області професійної діяльності. Еротичні та сімейні мотиви відсутні. Тут домінує ідея рівних можливостей, проте, як професійним експертам перевага надається чоловікам: вони постають у ролі повара, консультанта з побутової техніки.

П’ятий називається «мати-експерт». Тут жінка виконує керуючу функцію і постає як авторитет не лише для дітей, а й для чоловіка, адже саме вона пропонує їм багатий на вітаміни продукт, чи намагається захистити від бактерій. Ідеологічний підтекст доволі прозорий: мати повинна турбуватися про здоров’я підростаючого покоління та займатися його вихованням.

Шостий – «бабуся й дідусь». Інфантильність такої реклами скерована на дитячі фантазії споживача і базується на багатовікових культурних архетипах.

Наступний тип – «чоловіче братство / жіноче сестринство». Як приклад, розглянемо рекламу спиртних напоїв, де когорта чоловіків «без баб» проявляє справжню чоловічу дружбу. Зазвичай, рекламні ролики цієї категорії радикально налаштовані на представників протилежної статі (чи то чоловіки, чи то жінки) і показують прихований принцип ґендерної нерівності.



Останній тип – «нестандартне тіло». Тут перевага надається великим і повним жінкам, які із задоволенням рекламують мерехтливу шкіру (крем-автозасмага «Dоve»). У цьому випадку ми стаємо свідками звільнення від догми «привабливе тіло – струнке тіло», що закладає передумови розширення споживацької аудиторії. Якщо говорити про ґендерну особливість у рекламному дискурсі, то ми спостерігаємо домінування жіночих образів, яке свідчить про те, що наше суспільство керується стереотипізваними ідеями. Проте, ґендерний конфлікт у рекламних роликах безпосередньо не обігрується. Він знаходиться за межами свідомості й скеровує нашу діяльність на вибір тих соціальних ролей, що пропонує нам телебачення. Система соціальних інститутів зацікавлена в існуванні ґендерної стратифікації, оскільки репрезентації фемінного й маскулінного з телеекранів підтримують існування патріархальної культури. Широкий загал (переважно чоловічий) визначав жінку як аномалію. Догматизований показ жінок і чоловіків у рекламних роликах визначає оцінку суспільного внеску людини, яка пов’язана з її статтю, а також залежить від оцінювання аргументації одного й того ж вчинку жінки й чоловіка. Реклама, таким чином, виконує впровадження суспільно легітимованих цінностей, що визначають норми та зразки ґендерні бажаної поведінки [4, с.273]. Тому, звільнення дихотомії «чоловіче / жіноче» зі сфери підсвідомого дозволить визначити рівень становлення демократичності нації та внести корективи у світ соціальних реалій, з метою усунення міжстатевих протиріч.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Бовуар С. де. Второй пол. – М. – Спб., 1997

  2. Бурейчак Т. Конструювання ґендерних ідентичностей в дискурсах реклами / Автореферат. – К., 2007.

  3. Грошев И. Рекламные технологии гендера / Общественные науки и современность. – 2000. – №4. – С. 170-179.

  4. Основи теорії ґендеру: Навчальний посібник. – К., 2004.

  5. Саморукова И. Восемь типичных гендерных образов в рекламе // Рекламные идеи. – 2008. - №1. – С. 98-101.

  6. Фуко М. Археологія знання. – К., 2003.

  7. Томская М. Гендерный аспект рекламы (на материале социальных рекламных текстов) // www.gender.univer.kharkov.ua/gurnal/15/

Сергій Шебеліст (Київ)

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ЖАНРІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПРЕСІ
Пропонована стаття присвячена вивченню трансформаційних процесів у системі журналістських жанрів на матеріалі української періодики.

Ключові слова: жанрова дифузія, нарис, політичний портрет, фейлетон, журналістське розслідування, памфлет, есей, авторська колонка.
Нова суспільно-політична реальність, що склалася в Україні після 1991 р., справила суттєвий вплив на ЗМК, підштовхнувши галузь до внутрішнього реформування, запровадження нових професійних стандартів і редакторських практик. Змінилася жанрова ієрархія преси: одні жанри (нарис, фейлетон, передова стаття, памфлет) стали менш поширеними, інші (інтерв’ю, журналістське розслідування та есей) — вийшли в лідери, до того ж дедалі виразніше почала проявлятися тенденція до дифузії жанрів, що й зумовлює актуальність дослідження.

Проблемі вивчення системи журналістських жанрів присвячені наукові праці В. Здоровеги, В. Шкляра, М. Василенка, В. Учонової, О. Тертичного, М. Кіма, Л. Кройчика та ін. Праці цих учених дозволяють синтезувати досвід різних журналістикознавчих шкіл, виробити загальні підходи до трансформаційних процесів і пояснити вітчизняну специфіку жанротворення.



Об’єкт дослідження — жанри журналістики, газетно-журнальні тексти, наукова література з теорії жанрів. Предмет дослідження — тенденції розвитку журналістських жанрів.

Мета дослідження – проаналізувати зміни в усталеній системі жанрів, з’ясувати їх причини та пояснити поширення інших жанрів.

Мета статті покликана вірішити такі завдання: узагальнити теоретичні підходи до вивчення трансформаційних процесів у системі журналістських жанрів, на прикладах сучасної української преси проілюструвати тенденції в жанротворенні. Наукова новизна роботи полягає у спробі комплексного підходу до вивчення трансформацій у системі жанрів журналістики.

Після зняття цензурних обмежень і виникнення незалежних мас-медіа змінилися підходи до написання журналістських текстів. Якщо за радянських часів домінував сухий, позбавлений суб’єктивності стиль викладу, то в пострадянській журналістиці дедалі активніше оприявнюється особистість автора. Це стало помітно навіть у ґрунтовних інформаційно-аналітичних матеріалах, що за визначенням повинні бути об’єктивними і виваженими. Згадану тезу яскраво ілюструють розлогі статті Ю. Мостової, Т. Силіної і С. Рахманіна в тижневику «Дзеркало тижня» журналісти глибоко і критично осмислюють проблему, підтверджують міркування спостереженнями, ексклюзивними джерелами, намагаються зробити прогнози і при цьому їм вдається подавати матеріал у блискучій метафоричній манері, до того ж без редукції (і викличної демонстрації) авторського «Я».

На думку Л.Е. Кройчика, «персоніфікація тексту викликана до життя не лише загальним процесом демократизації пострадянського суспільства, але й тим, що в умовах чинного нині ринку інформації товаром стає не просто новина, а новина, «упакована» в публіцистичний текст. […] Попит на особистісну журналістику в умовах зростаючої конкуренції ЗМІ створив прецедент вибору. Публіцист відгукується на цей попит пропозицією власного імені» [5, с. 127]. Відоме ім’я сприяє виникненню діалогу з аудиторією, а підтримання читацького інтересу спонукає засоби масової комунікації до пошуку і застосування нестандартних творчих ходів.

Нерідко для тлумачення складних суспільно-політичних подій використовують художньо-публіцистичний жанр есею, за яким насправді стоїть копітка ідейна і стилістична робота автора. За словами О. Тертичного, «багатоголосий хор оперативних повідомлень, «сухих» ділових публікацій талановитий есеїст доповнить (або навіть увінчає) глибокими роздумами про найважливіші, на його думку, сторони нинішнього буття, іноді супроводжуючи ці роздуми яскравими емоційними картинами, що привертають до себе увагу небайдужого читача і нерідко спонукають його до подальшого самостійного розмірковування над тим, що розповів есей» [6, с. 212]. І в цьому, до речі, полягає одна з ключових властивостей есеїстики — налаштованість на діалог із публікою, на продовження чи навіть провокування дискусії про предмет розмови, а не лише акцентування уваги добрій композиційній побудові тексту і майстерній стилістиці тексту.

Наступна особливість журналістики пострадянського періоду полягає у зростанні ролі прийому в обробці матеріалу. Публіцистичний текст набуває белетристичних рис — експресивності, вишуканої словесної гри, емоційності, іронії, дотепності, інтертекстуальності, що є результатом впливу постмодерних творчих практик. Змінилися інтонації наративу і композиційно-стилістична структура матеріалів, слово журналіста набуває все більшої художньої виразності, хоча, звісно, цілковито позбутися впізнаваних лексичних зворотів не вдається. Так, мова сучасної журналістики динамічно змінюється, але не настільки разюче, адже вона орієнтована насамперед на читача, і тому повинна бути зрозумілою йому.

Тенденції до розширення меж журналістських жанрів науковці відзначали ще у 1970-их роках. Зокрема В. Учонова писала про зміщення інформаційного репортажу в бік аналітики. Аналогічна ситуація склалася з проблемним і портретним інтерв’ю. Із типово інформаційного жанру воно стало набувати рис аналітичності — журналіст уже не просто задає питання співрозмовникові, а намагається шляхом логічного ланцюжка з’ясувати суть досліджуваної проблеми. Інтерпретуючи інтерв’ю як виключно оперативний засіб, дослідники штучно збіднюють можливості пізнання людини з боку публіцистики.

Дифузія набула особливо виразних обрисів і форм у 1990–2000 рр. Перегляд усталеної ієрархії призвів до того, що деякі жанри перестали чітко атрибутуватися як інформаційні, аналітичні чи публіцистичні: кореспонденція, стаття з памфлетним забарвленням, репортаж з аналітичним звучанням, репортаж-інтерв’ю, стаття-полілог. На сучасному етапі процес трансформації жанрової системи відбувається за рахунок заміщення одними жанрів іншими. Таким чином, на зміну поширеним нарису, фейлетону, памфлету, звіту, передовій статті прийшли інші форми — інтерв’ю, коментар, есей, авторська колонка. Водночас на шпальтах почали з’являтися абсолютно нові жанри: журналістське розслідування, сповідь, бесіда, прес-реліз, життєві історії. Як зазначає О. Голік, «суть взаємокореляційних процесів полягає в синтезі наявних моделей, створенні якісно нових журналістських продуктів, що є відповіддю на виклики, потреби нових можливостей публіцистичного висловлювання» [2, с. 144].

На нашу думку, поступовий занепад поширених колись нарису, фейлетону, памфлету пов’язаний із їхньою невідповідністю новим реаліям життя. Наприклад, у портретних нарисах традиційно замість живої особистості читачеві пропонували еталонного «ударника праці», «солдата партії», «інженера людських душ», і це скомпрометувало жанр, однак не зменшило читацького інтересу до приватного життя публічних і пересічних людей. Матеріали про неординарних сучасників подаються, як правило, у формі інтерв’ю, репортажу, життєвої історії чи в їх комбінації. Можна відзначити, що на зміну портретному нарису прийшов жанр політичного портрету, присвячений видатним постатям минулого і сучасності. Удалийзразок політичного портрету демонструвала газета «Без цензури» пізнавальні матеріали Н. Позняк і О. Хоменка. Подібну практику нині провадить журнал «Профіль» (рубрика К. Бондаренка «Профільні українці»).

Потреба у фейлетоні відпала, тому що в умовах плюралізму думок критикувати негативні явища і персоналії можна відкрито, не вдаючись до прийомів Езопової мови. У період соціально-моральних і політико-економічних негараздів суспільству сміятися не надто хочеться, залишається хіба (само)іронізувати, що й демонструє приклад видань «Поступ», «Політика і культура», «Параска-інфо». За спостереженням Л. Кройчика, «сміх з газетної шпальти зникає […], тому, що він перестає бути чинником соціального впливу на суспільство, переконане в тому, що головне завдання комізму — розслаблення, звільнення від негативних емоцій» [4, с. 35]. Дослідники відзначають, що фейлетон виявився неконкурентоспроможним поряд із жанрами новиннєвої і коментаторської публіцистики — критичною заміткою, статтею, кореспонденцією і колонкою. Але категорично говорити про остаточний занепад або «вимирання» фейлетону як жанру не можна, просто нині він став менш поширеним у пресі.

У фейлетону нині з’явився сильніший «конкурент» — журналістське розслідування, що глибше аналізує резонансні теми і викликає не менш резонансну реакцію з боку героїв публікацій. Цей жанр переживає в Україні період чималої популярності, що підтверджують публікації в газетах, журналах і на веб-сайтах («Свобода», «Український тиждень», «Українська правда», «Оглядач», «Україна кримінальна», «Тема», «ОРД»). Близьким до інвестигативної журналістики є жанр версії, що ґрунтується на аналізі чуток, скандалів, резонансних тем і прогнозуванні подальшого розвитку ситуації. За своєю природою версія ніби готує підґрунтя для публікацій у більш серйозних жанрах — розслідування, аналітична стаття, кореспонденція.

Жанр памфлету, який має в Україні досить потужну традицію ще з часів барокової полемічної літератури, у 1990-их роках занепав, оскільки виявився на той час дуже пафосним, трибунним, войовничим, і цим самим відштовхнув аудиторію. Зменшення популярності памфлету також пов’язано із завершенням епохи «холодної війни», коли пресі регулярно доводилося звинувачувати «агресивний і зажерливий імперіалізм», «окупацію кривавих янкі» та «загниваючий капіталістичний Захід». За нових умов змінився і сам характер публіцистики, на що вказує В. Здоровега: «Необхідність своєрідної сутнісної трансформації публіцистики зумовлена насамперед змінами в соціальних відносинах модерного суспільства, згладжуванням антагоністичних суперечностей, поділу суспільства на «своїх» і «чужих», активними пошуками консенсусу, а не конфронтації» [3, с. 19]. На переконання журналістикознавця, сучасна публіцистика має бути інтелектуально глибокою, володіти широким арсеналом іронії, дотепності і бажано лаконічною, зважаючи на колосальні потоки інформації, адже тоді вона не витримає конкуренції з іншими інформаційними жанрами. Хоч, як пише В. Здоровега, публіцистичні жанри мають низку переваг: емоційно забарвлене слово впливає на аудиторію, спонукаючи її до дії, через систему узагальнень розширює можливості пізнання дійсності, інтелектуально збагачує читача новими смислами, ідеями, враженнями.

Передова стаття («прапор номера»), без якої не обходилася жодна газета, фактично втратила свій авторитет. Властива їй занадто офіціозна манера подачі інформації нині мало приваблює читача, якому нав’язують моделі поведінки і набір заяложених зворотів («розвивати», «поглиблювати», «запроваджувати», «рішуче засуджувати»), хоч приклади такої риторики досі трапляються на сторінках партійних газет лівого і правого спрямувань. Нині передову статтю можна вважати не жанром, а скоріше способом оформлення сторінки, на яку виноситься найважливіший журналістський текст номера. За словами М. Василенка, «зменшення впливу передовиці — один із варіантів пошуку оптимального впливу друкованого слова на масову свідомість» [1, с. 6]. В американській та європейській журналістиці передовиця не має акцентованої політичної заангажованості, у ній висловлюється колективна позиція редакції з приводу важливих питань, але робиться це зазвичай виважено, без звинувачень і таврувань.

Як зазначалося, особливого поширення в сучасній пресі набув жанр есею, який є близьким до нарису, але відрізняється від нього більшою суб’єктивністю, асоціативністю, яскраво підкресленим авторським началом, іншим масштабом висновків і узагальнень. У радянський період есеїстика перебувала в маргінальному становищі порівняно з «канонічними» жанрами, тому Г. Швець доречно зауважує «безсумнівну залежність жанру від політичного клімату в суспільстві: есе розвивається там, де є можливість вільно викладати власну точку зору, демонструючи незалежність мислення, і де виховано читачів, яким це цікаво й потрібно» [7, с. 15]. Відтак, з початку 1990-их, а надто у 2000-их роках ми спостерігаємо справжній бум есеїстики, здебільшого якісної, високоінтелектуальної. Серед помітних представників цього жанру — О. Пахльовська, С. Павличко, О. Забужко, В. Скуратівський, М. Рябчук, Ю. Андрухович, Т. Прохасько, Я. Грицак, Т. Возняк, К. Москалець, які репрезентують різні проблемно-тематичні напрямки української есеїстики (культурологічна, філософська, політична, власне літературна, історична, науково-популярна). Публіцистичні твори цих та інших авторів, котрі демонструють добру обізнаність зі світовими зразками жанру, часто друкують загальнополітичні («Дзеркало тижня», «День», «Україна молода», «Український тиждень», «Главред», «Слово Просвіти») і літературно-мистецькі видання («Сучасність», «Критика», «Ї», «Літературна Україна», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг-76», «ШО»). В останні роки жанр есею в «полегшеному» варіанті авторської почав з’являтися на сторінках масової преси («Газета по-українськи», «Газета по-київськи», «Газета 24»), а також у регіональній періодиці («Галицький кореспондент», «Львівська газета»).



Таким чином загалом сучасна журналістика демонструє виразний перехід від монологічних до діалогічних жанрів, від знеособленого способу викладу до персоніфікації публіцистичного тексту; значно розширюється набір методів відображення та інтерпретації документальних фактів. У системі журналістських жанрів відбуваються трансформаційні процеси, що призводять до розмивання жанрових меж, дифузії жанрів і водночас до їх узаємозбагачення; набувають актуальності такі жанри, як політичний портрет, життєві історії, журналістське розслідування, версія, коментар, колонка та есей. Нині саме поняття «жанр» є доволі умовним, адже його бачення як стійкої історично сформованої конкретної категорії переглядається внаслідок уключення в журналістський твір елементів різних жанрів. Труднощі з чіткою жанровою атрибуцією спонукають науковців і журналістів-практиків до використання більш нейтральних термінів — «текст», «матеріал» або «стаття».
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка