Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка23/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

ЛІТЕРАТУРА

1. Див., напр..: Анненкова И. В. Риторика для журналистов. Историко-культурный, теоретический и практический аспекты: Учеб. пособие с приложением. – М., 2006. – 164 с.; Карповіч М. Рытаричны ідэал у журналістыці: Навук.-практ. пошук: Артыкулы, каментары, інтэрв’ю. – Мн., 2004. – 202 с.; Матвеева Т. В. Риторический практикум журналиста: Учеб. пособие. – М., 2007. – 312 с.; Мельник Г. С. Общение в журналистике: секреты мастерства. – СПб., 2006. – 217 с.; Олійник В.П. Риторика (неориторика): Навч.-метод. мат. – К., 2002. – 36 с.; Сагач Галина. Вибрані твори: У 5 т. – Рівне, 2006; Смелкова З.С. и др. Риторические основы журналистики. Работа над жанрами газеты: Учеб. пособие. – М., 2002. – 319 с.; Яцимірська М.Г. Культура фахової мови журналіста: Навч. посібник. – Львів, 2004. – 332 с.



2. Див.: Еристика (Риторика): Навч. програма / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка / Укл. Г. М. Сагач, В. П. Олійник, О. А. Щербакова; За ред. Г. М. Сагач. – К., 2000. – 19 с.; Риторика: Навч. програма для студ. Ін-ту журналістики / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка / Укл.: В. П. Олійник, О. А. Щербакова; За ред. О. А. Щербакової. – К., 2002. – 26 с.; Щербакова Е. А. Встречи с риторикой любви, добра и милосердия как возможность глубокого осознания студентами духовных основ новой учебной дисциплины // Риторика в системе гуманитарного знания: Тез. VІІ Междунар. конф. по риторике. – М., 2003. – С. 382 – 385; Її ж. Модель библиотеки риторических знаний и стараний журналиста-оратора от «А» до «Я» // Медиаобразование: от теории – к практике: Сб. мат. ІІ Всерос. науч.-практ. конф. «Медиаобразование в развитии науки, культуры, образования и средств массовой коммуникации». – Томск, 2008. – С. 276 – 282; Її ж. Риторическая культура аудиовизуальных журналистов // Профессия – журналист: вызовы ХХI века: Сб. мат. междунар. науч. конф. «Журналистика 2006». – М., 2007. – С. 302-303; Щербакова О. А. Бути чи не бути риторичній складовій у телерадіоосвітніх координатах України? (до проблем моделювання сучасної системи фахової підготовки аудіовізуальних журналістів у соціокультурному вимірі) // Наук. записки ІЖ. – К., 2006. – Т. 24 (лип. – вер.) – С. 168 – 175; Її ж. Кілька штрихів до курсу з риторики в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка // Наук. записки Ін-ту журналістики. Т. 1: жовт. – груд. – К., 2000. – С. 11-12; Її ж. Концепція авторського проекту риторичної хрестоматії для студентів-журналістів // Наук. записки ІЖ. – К., 2007. – Т. 28. – С. 117 – 126; Її ж. Нові парадигми у галузі риторичної освіті та виховання студентської журналістської молоді крізь світло відродження християнських цінностей // Виховання і культура. – 2007. – № 1-2 (11-12): Мат. Міжнар. наук.-практ. конф. «Християнські цінності в освіті та вихованні». – С. 280 – 284; Її ж. Особливості лінгвориторичної освіті та виховання студентської мас-медійної молоді // Зб. наук. робіт Міжнар. наук. конф. «Сучасна україністика: наукові парадигми мови, історії, філософії». – Харків, 2008. – Ч. ІІІ. – С. 270 – 276; Її ж. Про особливості викладання курсу “Риторика” студентам-журналістам // Наук. записки Ін-ту журналістики. Т. 7: квіт. – чер. – К., 2002. – С. 34 – 37; Її ж. Риторична майстерність професійного мовця як надійна запорука у формуванні творчої особистості тележурналіста // Соціально-комунікативні та психологічні аспекти побудови публічної індивідуальності майбутнього фахівця в галузі тележурналістики та кіно-, телемистецтва: Мат. Всеукр. наук.-практ. конф. – Луганськ, 2006. – С. 24-25; Її ж. Риторика (представлення нової навчальної дисципліни студентам-журналістам): Навч.-метод. розробка для студ. VІ к. заоч. форми навч. Ін-ту журналістики Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. – К., 2006. – 86 с; Її ж. «Риторична хрестоматія» для студентів-журналістів як серцевина методологічного забезпечення підготовки професійних мовців-комунікантів України: обґрунтування до створення та коментована бібліографія майбутнього видання // Методологічне забезпечення підготовки журналістських кадрів у процесі роздержавлення мас-медіа та створення системи суспільних та громадських ЗМІ: Мат. міжнар. наук. конф. – К., 2007. – С. 225 – 234; Щербакова Олена. Бібліотека риторичних знань і старань журналіста-оратора від «А» до «Я»: концептуальна модель // Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України. – Львів, 2009; Її ж. «Дар слова необхідно обробляти», або Духовні риторичні настанови для студентської журналістської молоді // Питання літературознавства: Наук. зб. – Вип. 75. – Чернівці, 2008. – С. 343 – 351; Її ж. Започаткування серії «Бібліотека риторичних знань і старань журналіста-оратора від “А” до “Я”» // Методика викладання історико-журналістських дисциплін і професійні потреби: Мат. секційного засідання каф. історії журналістики Міжнар. наук. конф. «Журналістика 2008: українське журналістикознавство, освіта, термінологія і стандарти». – К., 2008. – С. 75 – 77; Її ж. Риторичні знання як базова категорія в аудіовізуальній сфері професійної і творчої діяльності православного журналіста-оратора // Творчі та організаційні особливості функціонування сучасного медійного простору: Зб. наук. праць. – Тернопіль-Львів, 2008. – Т. 1. – С. 283 – 288; та ін.

3. Див., напр.: Щербакова Е. А. Формирование новой риторической личности в аудиовизуальных православных СМК // Журналистика в 2008 году: общественная повестка дня и коммуникативные практики СМИ: Сб. мат. Всерос. науч.-практ. конф. – М., 2009. – С. 259-260; Щербакова Елена. Риторические основы аудиовизуальной журналистики: обзор проблематики // «Жыццём і словам прысягаючы…»: Зб. навук. прац. – Мн., 2007. – С. 304 – 310; Щербакова О. До історії розквіту політичної публіцистики за доби кризи Римської республіки, її загибелі та громадянських воєн // Публіцистика і політика: Зб. наук. праць. – К., 2000. – С. 31 – 34; Щербакова О. А. До міфологічних витоків риторики та журналістики // Наук. записки Ін-ту журналістики. – К., 2001. – Т. 2: січ. – бер. – С. 103 – 107; Її ж. Нове термінологічне явище в координатах аудіовізуальної православної журналістики – «риторика гармонізуючого діалогу» // Комунікативно-мовні процеси в сучасному медіапросторі: За мат. XIII міжнар. наук.-практ. конф. з проблем функціонування і розвитку української мови. – К., 2008. – С. 32 – 36; Її ж. Риторика гармонізуючого діалогу як духовна константа сучасної аудіовізуальної журналістики: міждисциплінарний підхід до постановки проблеми // Діалог: медіа-студії. – Одеса, 2009; Щербакова Олена. Її ж. Становлення наукової школи риторичної культури і публіцистичної майстерності у контексті дискурсу (Львів, 2007) про українську аудіовізуальну журналістику: pro et contra // Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія: Зб. праць кафедри укр. преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів. – Вип. 2 (8). – С. 220 – 223; та ін.



Янишин Ольга (Івано-Франківськ)

МЕДІАОСВІТА: ВИЗНАЧЕННЯ, СТАТУС, КОНЦЕПЦІЇ ТА ТЕХНОЛОГІЇ
Проаналізовано суть терміна "медіаосвіта", обґрунтовано статус медіаосвіти як інноваційної інформаційної освітньої технології з власними теоретичним концепціями, моделями, методами та технологіями.

Ключові слова: медіаосвіта, інноваційна інформаційна технологія навчання, теоретична концепція медіаосвіти, модель медіаосвіти, медіатехнології.
Постановка проблеми. У світі глобальних комунікацій засоби масової інформації (інакше ЗМІ або мас-медіа), безперечно, перетворились із агента інформування на могутній чинник освіти. Попри те, що освітня роль ЗМІ давно привернула увагу педагогічної громадськості, на нинішньому етапі назріла гостра необхідність знайти та застосувати такі педагогічні технології, які зможуть озброїти кожного члена суспільства вмінням протистояти тим найновішим комунікаційним та комунікативним технологіям, що ними послуговуються ЗМІ. Саме освітні резерви та функції ЗМІ знаходяться в центрі уваги медіаосвіти. Однак, українська педагогічна спільнота ще не достатньо поінформована про її суть та завдання.

Аналіз останніх наукових досліджень та публікацій засвідчив, що медіаосвіта здобула значне визнання в багатьох країнах світу: Австралії, Великобританії, Канаді, ПАР, Франції. На теренах колишнього СРСР утворилася потужна медіаосвітянська школа в Росії [5; 8; 12]. Хоча в Україні ідеї медіаосвіти ще не стали загальним надбанням педагогів-науковців та практиків, надбання двох українських медіаосвітянських осередків – київського (Інститут вищої освіти АПН України, керівник Г.В. Онкович) та львівського (Інститут екології масової інформації, керівник Б.В. Потятинник) – знайшли позитивну оцінку в колег з Російської Федерації [7, с. 45]. Для дальшого поширення медіаосвітніх ідей в Україні необхідне наполегливе роз’яснення суті та завдань медіаосвіти.

Мета статті – проаналізувати суть терміна "медіаосвіта", з'ясувати положення медіаосвіти в загальній освітній системі та розглянути її теоретичні концепції .

Для цього необхідно спочатку дати коротку характеристику ключових термінів нашого дослідження, а потім обґрунтувати статус медіаосвіти як новітньої педагогічної технології з власним теоретичним концепціями, моделями, методами та технологіями.

Теоретичні проблеми медіаосвіти та практика її застосування знаходяться в центрі уваги ряду закордонних та вітчизняних науковців (Д. Баака, С. Базалгетт, Д. Букінгем, Ж. Ґоне, Р. Корнел, К. Тайнер, К.Уорснопа, В. Шульдермана; Р. Адамовича, Я. Засурського, А. Новикової, Р.Парцевича, А. Федорова, С. Шадика; Н. Габора, Г. Онкович, Б. Потятинника та ін.), в працях яких знайшли подальший розвиток ідеї засновника медіаосвіти – англійського вченого Л. Мастермана.

Конференція ЮНЕСКО, яка розглядала новітні підходи до використання ЗМІ в освіті, не тільки засвідчила міжнародне визнання медіаосвіти, але ще й надала медіаосвіті офіційного статусу. На зібранні було дано всебічне тлумачення терміна "медіаосвіта", визначено її роль та вироблено рекомендації щодо її впровадження на основі набутого досвіду. ЮНЕСКО вважає медіаосвіту (media education) окремим напрямком освіти, пов'язаним із “усіма видами медіа (друкованими та графічними, звуковими, екранними і т. д.) та різними технологіями. Медіаосвіта дає можливість людям зрозуміти, як використовується масова комунікація в соціумі, опанувати вміння медіа в комунікації з іншими людьми; навчає їх 1) аналізувати, критично осмислювати готові медіатексти та створювати власні; 2) визначати джерела медіатекстів, представлені ними політичні, соціальні, комерційні та/або культурні інтереси, їх контекст; 3) інтерпретувати медіатексти та розповсюджувані в ЗМІ цінності; 4) відбирати відповідні ЗМІ для створення і розповсюдження власних медіатекстів та надбання власної аудиторії; 5) як отримати можливість вільного доступу до сприйняття та продукування медіа. ЮНЕСКО рекомендує ввести медіаосвіту до національних навчальних планів усіх країн, а також до додаткової, неформальної освіти та вважати медіаосвіту складовою освіти впродовж життя. Наслідком запровадження медіаосвіти в широких масштабах має стати загальна медіаграмотність, яка забезпечить кожному вільний доступ до сприйняття медіа, навчить продукувати власні медіатексти та розміщувати їх у ЗМІ. Таким чином, медіаосвіту слід розглядати як невід'ємну частину базових прав громадян усіх країн на отримання інформації та свободу самовираження. Саме тому медіаосвіту вважають інструментом підтримки демократії в усьому світі [16].

Хоча наразі не існує достатньо чіткого розмежування понять "медіаосвіта" (media education), "медіаграмотність" (media literacy) та "вивчення медіа" (media study), які часто ототожнюють, найбільш переконливою здається позиція російського вченого А. В. Федорова, на думку якого медіаграмотність є результатом загальної медіаосвіти. Шлях до досягнення медіаграмотності – організоване впровадження вивчення ЗМІ та навчання засобами ЗМІ в усіх закладах освіти [8].

Наведене визначення, теоретичний та практичний доробок медіаосвітян підтверджують, що медіаосвіта, залучивши до освітнього процесу найновіші досягнення аудіо-, відео- та комп’ютерної техніки, розвинула та піднесла на якісно новий щабель поняття "педагогічна технологія". Навіть побіжний аналіз визначення медіаосвіти свідчить, що медіаосвіта є системою засобів, методів організації та керування навчально-виховним процесом, а отже збігається із визначенням педагогічної технології, запропонованої І. Зязюном. Бачимо і повну відповідність медіаосвіти і визначення педагогічної технології, запропонованого Асоціацією з педагогічних технологій США. Медіаосвіта, безумовно, є комплексним процесом, який об’єднує учасників навчально-виховного процесу, засоби та способи його організації, передбачає аналіз проблем, управління та забезпечення всіх аспектів засвоєння знань [3, с. 227–228]. Однак на противагу традиційним освітнім технологіям, медіаосвіта бачить свою мету не в тому, щоб надати індивіду певну суму знань (які з надзвичайно швидко старіють і втрачають актуальність в умовах постіндустріального суспільства), а вчить його здобувати та оновлювати свої знання впродовж життя, користуватися новітніми технологіями, організовувати процес самоосвіти. Медіаосвіта навчає критично використовувати інформаційні ресурси, запропоновані мас-медіа; користуватися комунікаційними та комп’ютерними технологіями; виробити відповідні стратегії для підвищення власного освітнього рівня та застосовувати їх впродовж всього життя.

Навіть більше, медіаосвіта відповідає вимогам до інноваційних інформаційних технологій навчання, сформульованим Д. Матрос, Д. Полєвим, Н.Мельниковою, а саме: задовольняє основні принципи педагогічної технології; дає можливість розв’язати задачі, які раніше не знайшли теоретичного та практичного розв’язку в дидактиці; припускає використання комп’ютера як важливого засобу підготовки та передачі навчальної інформації [1, с. 8]. Для реалізації власних завдань медіаосвіта використовує інформаційно-комунікаційні технології, готує молодь до життя в умовах інформаційного суспільства, покращує комп’ютерну підготовку, залучає учасників до регулярного використання мультимедійної техніки та до роботи в мережі Інтернет. Втілюючи на практиці принцип гуманізації освіти, медіаосвіта сприяє підвищенню інтелектуального, культурного, духовного, морального рівня кожного члена суспільства та демократизації суспільства в цілому. Вона є прикладом виконання завдань Національної доктрини розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті стосовно впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій [4].Таким чином, медіаосвіта є інноваційною інформаційною технологією навчання.

Як будь-яка педагогічна технологія, медіаосвіта має власну теоретичну базу. На основі аналізу теоретичних праць та практичних розробок провідних медіадидактів різних країн маємо змогу виокремити низку теоретичних концепцій медіаосвіти, серед яких, на думку О. Федорова, найбільш поширеними є: 1) протекціоністський (протиставляє негативні дії мас-медіа вічним цінностям класичної культурної спадщини, має на меті допомогти зрозуміти різницю між реальністю та медіатекстом і цим самим пом'якшити негативний ефект надмірного захоплення медіа); 2) споживацький (допомагає отримати якнайбільше задоволення та користі від мас-медіа); 3) практичний (віддає пріоритет досконалому умінню працювати з медіаапаратурою для створення власних медіатекстів); 4) формування "критичного мислення" (спрямований на формування критичного мислення щодо інформації, поданої ЗМІ, для захисту від маніпуляційної дії медіа); 5) марксистський або ідеологічний (сповідує класовий, національно-регіональний або соціально-політичний підхід до медіаінформації); 6) семіотичний (акцентує на мові ЗМІ, прагне допомогти "правильно читати медіатекст" через навчання правилам декодування медіатексту, опису його змісту, асоціацій, особливостей мови); 7) культурологічний (пропонує інтерпретацію медіатекстів, зосереджується на ключових поняттях медіаосвіти, ролі медійних стереотипів, освітній ролі мас-медіа); 8) естетичний (допомагає зрозуміти закони і мову медіаінформації завдяки кваліфікованому аналізові художніх медіатекстів, розвинути естетичне сприйняття і смак, здібності.) [8]. Н. Кириллова додає ще два теоретичні підходи: соціокультурний та етичний [2].

На початку 90-х років ХХ ст. російський дослідник А. Шаріков одним із перших здійснив спробу систематизації ключових концепцій медіаосвіти. Аналіз існуючих медіаосвітніх концепцій показав, що, незважаючи на різні кінцеві завдання, прихильники формування критичного мислення, семіотичного, культурологічного, марксистського та естетичного напрямків віддають перевагу аналітичному підходу та критичному аналізу медіатекстів. Попри те, що в медіаосвіті самостійно існує практичний підхід, майже всі інші концепції передбачають практичне опанування технічними засобами масової комунікації [11].

Медіаосвіта сповідує особистісно орієнтований принцип навчання, що відповідає прагненням сучасної педагогіки. Медіаосвіта пропонує широкий спектр власних моделей, методів та технологій. Серед напрацьованих науковцями різних країн моделей медіаосвіти можна виділити такі: освітньо-інформаційні, етичні, естетичні, практико-утилітарні та соціокультурні. Кожна з них, як правило, опирається не на одну, а на цілий комплекс теорій медіаосвіти. Наприклад, в основі освітньо-інформаційних моделей знаходяться культурологічна, естетична, семіотична та соціокультурна теорії медіаосвіти; етичних – етична, релігійна, ідеологічна, екологічна та протекціоністська; практико-утилітарних – теорія “споживання і задоволення” та практична; естетичних – естетична та культурологічна теорії; соціокультурних – соціокультурна, культурологічна, семіотична, етична теорії медіаосвіти та теорія розвитку критичного мислення [11]. Водночас, зауважимо, що й та сама теорія може бути фундаментальною для декількох моделей медіаосвіти, як-от культурологічна – для освітньо-інформаційних, естетичних та соціокультурних моделей; естетична – для освітньо-інформаційних та естетичних; етична та семіотична – для освітньо-інформаційних та соціокультурних.

Доробок медіапедагогів містить низку освітніх медіатехнологій, кожна з яких враховує специфіку одного із засобів масової інформації. Це пресодидактика, кінодидактика, теледидактика, мультимедіадидактика (в т.ч. Інтернетдидактика). Вважаємо, що в комплексі вони складають одне ціле, яке можна назвати терміном "медіадидактика". Як частина медіапедагогіки, медіадидактика обґрунтовує та розкриває зміст медіаосвіти, методів та організаційних форм навчання за посередництва засобів масової інформації. На думку Г. Онкович, медіадидактика є сукупністю впорядкованих знань про принципи, зміст, методи, засоби та форми організації навчально-виховного процесу, які передбачають використання масовокомунікаційних матеріалів і забезпечують розв’язання навчально-виховних завдань за участю ЗМІ при викладанні різноманітних дисциплін [6]. Науковець пов'язує надії широкого впровадження медіаосвіти до українського освітнього простору із можливістю інтегрувати медіадидактичні принципи, технології та підходи до значної кількості традиційних навчальних дисциплін [7]. У цьому аспекті особливо перспективним є запровадження до практики вищої школи започаткованих нею новітніх технологій, якими є пресодидактика та пресолінгводидактика. Якщо пресодидактика передбачає використання публіцистичних матеріалів з освітньою метою, то пресолінгводидактика наголошує на мовному аспекті медіатексту, поєднуючи лінгводидактику із пресою, яка є окремим видом мас-медіа. Ці підходи вже успішно застосовуються у фаховій підготовці майбутніх журналістів [13]. Проводяться подібні дослідження і аудиторії майбутніх документознавців [14; 15]. Таким чином, пресодидактика та пресолінгводидактика є окремими медіаосвітніми технологіями. Застосування цих новітніх відгалужень дидактичної думки та практики сприяє розвитку фахових комунікативних умінь, мультилінгвізму, мультикультуралізму, усвідомленню міжкультурних відмінностей та вихованню поваги до них.

Медіаосвіта – це окремий напрямок освіти, який використовує освітні можливості всіх видів ЗМІ. Медіаосвіта є інноваційною інформаційною технологією навчання, має власні теоретичні концепції, віддає перевагу аналітичному підходу та критичному аналізу медіатекстів та передбачає практичне опанування технічними засобами масової комунікації та навичками створення власних медіатекстів. Результатом медіаосвіти є медіаграмотність. ЮНЕСКО рекомендує ввести медіаосвіту до національних навчальних планів, усіх видів формальної та неформальної освіти. Медіаосвіта пропонує широкий спектр власних моделей, методів та технологій навчання. Медіаосвітні технології (пресодидактика, кінодидактика, теледидактика, мультимедіадидактика та ін.) враховують специфіку одного із засобів масової інформації, а в комплексі складають одне ціле – медіадидактику. Перспективність запровадження медіаосвіти пов’язана із можливістю інтегрувати її до багатьох навчальних дисциплін, в першу чергу розроблених українськими медіапедагогами технологій пресодидактики та пресолінгводидактики.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Андрущенко В., Олійник А. Інформаційні технології в системі інноваційної освіти // Вища освіта України. – 2008. – № 3. – С. 5–15.

  2. Кириллова Н.Б. Медиаобразование в эпоху социальной модернизации // Педагогика. – 2005. – № 5. – С.13–21.

  3. Ковальчук В. Сучасні технології модернізації педагогічної освіти: стан і перспективи розвитку // Вища освіта України. – 2004. – № 4 (14). – С. 227–231.

  4. Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. – 2002. – 23 квітня.

  5. Невмержицька О. Медійна педагогіка за кордоном // Рідна школа. – 2004. – №1. – С. 70–72.

  6. Онкович Г.В. Технології медіаосвіти // Вища освіта України. – 2007. – № 3. – С. 357 – 363.

  7. Федоров А. В. Медиаобразование в России и Украине: сравнительный анализ современного этапа развития (1992-2008) // Медиаобразование. – 2008. – № 4. – С. 23 – 45.

  8. Федоров А. В. Медиаобразование: история, теория и методика. – Ростов : ЦВВР, 2001. – 708 с.

  9. Федоров А. В. Технологии медиаобразования в школе и вузе [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://edu.of.ru/attach/3407.doc.

  10. Федоров А., Челышева И. Медиаобразование в современной России: основные модели // Высшее образование в России. – 2004. – №8. – С. 34–39.

  11. Шариков А.В. Медиаобразование: мировой и отечественный опыт. – М. : Изд-во Академии педагогических наук, 1990. – 66 с.

  12. Чемерис І. М. Медіаосвіта за кордоном: коротка історія розвитку // Актуальні теоретичні і прикладні проблеми мас-медіа: Збірник тез науково-практичної конференції. – Рівне, 2007. – С.18–21.

  13. Чемерис І.М. Формування професійної компетентності майбутніх журналістів засобами іншомовних періодичних видань : дис. ... канд. пед. наук: 13.00.04 – теорія та методика професійної освіти. – К., 2008. – 246 с.

  14. Янишин О.К. Використання реклами в друкованих ЗМІ для формування компетентності документознавців-менеджерів інформаційних систем // Вища освіта України. – 2004. – № 4 (14). – С. 196–199.– Додаток.

  15. Янишин О.К. Пресодидактика та пресолінгводидактика крізь призму медіа освіти // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Релігієзнавство. Культура. Філософія: Зб. наукових праць. – Випуск 11 (24). – К. : НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. – С. 226–228.

  16. Recommendations Addressed to the United Nations Educational Scientific and Cultural Organization UNESCO. In Education for the Media and the Digital Age. Vienna : UNESCO, 1999. – Р. 273–274.



Андрій Яценко (Львів)

ПРОЄКТ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ – ШЛЯХ ДО УТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРАВОПИСНОЇ СИСТЕМИ
У статті розглянуто «Український правопис» 1929 року крізь призму дискусії між М. Рудницьким і С. Смаль-Стоцьким у львівській щоденній газеті «Діло» за 1930 рік. Нагололошено на тому, що він найкраще виражає фонетико-морфологічні засади української мови і сприяє утвердженню єдиної національної правописної системи. Також проаналізовано сучасні мовні процеси в інформаційному просторі України. Закцентовано увагу на важливості освітньої функції мас-медій.

Ключові слова: Український правопис, Проєкт українського правопису, фонетико-морфологічний принцип, мовна освіта, мовні процеси, інофрмаційний простір України.
Актуальними упродовж кількох років у незалежній Україні залишаються питання про деякі зміни до чинної редакції «Українського правопису». Варто констатувати різне ставлення до них мовознавців, журналістів, громадськості. Переважно негативне сприйняття Проєкту українського правопису пов’язане, на нашу думку, з елементарним незнанням історії правописних систем в Україні. Тому знову нагадаймо: запропоновані зміни − це ті правила, які зафіксував «Український правопис» 1929 року, який ще називають «Харківським правописом». Його ухвалили учасники Всеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові 25 травня − 6 червня 1927 року. Цей «Український правопис» видала Всеукраїнська Академія Наук, а також схвалило Наукове товариство імені Шевченка. Редактором був відомий мовознавець О. Синявський.

У цій статті наголошується на важливих питаннях, які виникли внаслідок правописної дискусії в щоденній львівській газеті «Діло». ЇЇ авторами були М. Рудницький і С. Смаль-Стоцький. Відомі мовознавці обговорювали позитивні й негативні моменти «Українського правопису» 1929 року, який більшість сучасних науковців прагне відродити задля утвердження єдиної національної правописної системи. Отже, М. Рудницький і


С. Смаль-Стоцький були одностайними в тому, що «правопис мусить виходити від дійсно говореної мови і своїми засобами має її як найлегче передати на письмі. Отакі є нормальні відносини між говореною мовою і правописом. Не з правопису нам учитися мови. Правопис повинен тільки передати нам на письмі дійсну нашу мову, а більш нічого. Як він цього не вміє добре виконати або як його правила такі, що очевидячки фальшують дійсну вимову, то він стає зародком баламуцтва, не певности а навіть всяких хиб в мові» [4]. Йдеться якраз про те, що правопис повинен ґрунтувавтися на фонетико-морфологічному принципі української мови.

Академік С. Смаль-Стоцький упродовж 6–12 серпня у щоденній львівській газеті «Діло» опублікував зауваги-відповіді М. Рудницькому, об’єднавши їх у низку метеріалів зі спільною назвою «Правопис і літературна мова». Нагадаймо, що М. Рудницький упродовж 4−28 червня 1930 року також виступив на шпальтах «Діла» з фейлетонами «Правопис і літературна мова». Ми проаналізували їх у попередній публікації [8].

Зазначмо, що академік С. Смаль-Стоцький ще тоді висловив думки, які не втрачають актуальності й досі. Найперше автор наголошує на тому, що «ота більша або меньша упорядкованість правопису стоїть у тісному зв’язку з загальним шкільництвом народу, з інтензивністю шкільного навчання, з поширенням загальної осьвіти, з розвитком ґазетярства... − одним словом: стоїть у прямім відношенні до стану і ступеня загальної освіти, культури і цивілізації народу» [2]. Зрозуміло, що унормованість правопису, за словами відомого академіка, прямо залежить від того, як розвивається народ. Степан Смаль-Стоцький мав на увазі те, що українська правописна система завжди перебувала під вливом іншої держави, що призвело до численних проблем в «Українському правописі». Але попри всі вади «Харківського правопису», на які вказував і М. Рудницький, він все одно залишається кроком до того, щоб виправити правописний хаос не тільки в тридцятих роках минулого століття, але й сьогодні. С. Смаль-Стоцький розглядає проблему мовного обличчя газет того часу – наголошує на тому, що друковані засоби масової інформації не повинні калічити мову. Натомість вони, навпаки, продукують «якийсь чудний жарґон» [3]. Таку ж ситуацію спостерігаємо в сучасному інофрмаційному просторі України. На жаль, все менше можемо назвати серед мас-медій такі, з яких варто вчитися мови. Суцільна суржикоманія, надмірне захоплення іншомовною термінолексикою, почасти тенденція до вульгаризації мовлення зовсім не сприяють екології української мови. Академік підсумовує, що «малповання чужини має велику силу» [4]. Також він висловлює думки про правила милозвучності української мови. Має на увазі вживання, наприклад, прийменників у−в. Зауважує, що «заводити це в правила було б насильством над мовою» [5]. Тому ці прийменники треба вживати відповідно до ритмомелодики мови, не задумуючись над правилами, бо «мова − жива. Не можна з неї робити машину, бо це тяжко мститься на мові» [5]. До речі, таку тенденцію щодо вживання цих прийменників спостерігаємо у творах класиків української літератури, у сучасних письменників, мовознавців.

Насамкінець автор закликає не бути байдужими до проблем мови, правопису, активно обговорювати їх на шпальтах видань. Це призведе до того, що «...скорше звільнимо наш правопис і літературну мову від чужих кайданів... певніше досягнемо бажаної одностайности... краще збережемо в них усе те, що рідне, наше, питоме, що дасть нам повне почуття самостійности нашої мови і нашого правопису» [6].

Сьогодні важливо якнайшвидше ухвалити деякі зміни до чинної редакції «Українського правопису», тобто треба їх відродити з «Харківського правопису» 1929 року. Зазначмо, що питання про них бере початок ще 1999 року, коли член-кореспондент Національної академії наук України Василь Німчук підготував «Проєкт найновішої редакції «Українського правопису». Назвімо найголовніші чинники на його користь. По-перше, йдеться не про зміни української мови, а тільки, як зазначає професор О. Пономарів, про те, щоб обґрунтовано видозмінити написання окремих слів. Це також відповідатиме фонетико-морфологічному принципу, що сприятиме природній вимові. Отже, важливо спростити написання певних слів, що автоматично ліквідує велику кількість правил у чинному «Українському правописі». По-друге, «Український правопис» повинен бути українським, а не наближеним до іншої мови. А таким є «Харківський правопис», який, за словами львівського мовознавця Л. Коць-Григорчук, треба відродити, очистити від негативних елементів, зберігаючи все корисне [1, с. 93]. Зважмо також на те, що творцями «Харківського правопису» були українські мовознавці О. Синявський, Є. Тимченко, А. Кримський, О. Курило, С. Смаль-Стоцький та інші, які, на думку О. Пономарева, «для нас є набагато вищими лінгвістичними авторитетами, ніж більшовицькі «куратори» української мови А. Хвиля, М. Хрущов, Д. Коротченко» [7, с. 13 ].

Сьогодні засоби масової інформації і видавництва активно послуговуються змінами. Це − позитивна тенденція в українській мові. Попри те, що Проєкт досі не ухвалили, на факультеті журналістики розглядаємо його паралельно з чинною редакцією «Українського правопису». Питання про зміни − справа найближчого часу, тому наші студенти, а згодом працівники медій повинні добре володіти мовою в сучасній ситуації, знаючи усі необхідні правила і зміни також. Це важливо для мовної компетенції журналістів, від якої залежатиме мовна культура кожної людини.

Питання про єдину власне українську правописну систему надзвичайно важливе для незалежної України. На жаль, його ще належно потрібно зрозуміти багатьом людям, які ці зміни сприймають негативно через незнання історії становлення і розвитку правописної системи в нашій країні. Важливе завдання ЗМІ − частіше залучати до дискусії відомих мовознавців, журналістів, які б фахово обґрунтували актуальність правописних змін сьогодні.

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка