Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка6/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

ЛІТЕРАТУРА

  1. Брайант Д. Основы воздействия СМИ; пер. с англ. / Д. Брайант, С. Томпсон. – М. : Вильямс, 2004.

  2. Миронов В. Мусорный формат // Русский курьер. – 2006. – №47 (579).

  3. Орлова А. Когда с экранов выметут мусор [Электронный ресурс] // www.psycho.ru/library/technologies/events/2358.

  4. Петрунько О. Фільми жахів як осучаснена казка [Електронний ресурс] // www.mediakrytyka.info/za-scho-krytykuyut-media/ahresiya-i-tryvoha/filmy-zhakhiv-yak-osuchasnena-kazka.html.

  5. Потятиник Б., Габор Н. Фільми жахів як благо? [Електронний ресурс] // www.mediakrytyka.info/za-scho-krytykuyut-media/ahresiya-i-tryvoha/filmy-zhakhiv-yak-blaho.html.



Тетяна Петренко (Полтава)

МОВНІ СТЕРЕОТИПИ ФЕМІНІННОСТІ В ЖІНОЧИХ ЖУРНАЛАХ
У статті досліджено засоби вираження ґендерних проблем у публіцистичному дискурсі, зокрема використання мовних стереотипів жіночності у жіночих журналах.

Ключові слова: фемінінність, публіцистичний дискурс, мовні стереотипи.
Домінантною особливістю сучасної масової комунікації є необхідність компактної передачі інформації (вмістити найбільший смисл у найкоротшу форму). Зокрема, таку функцію виконують соціальні стереотипи – «судження у загострено спрощеній та узагальненій формі, з емоційним відтінком, що приписують визначеному класу представників деякі властивості, чи, навпаки, що відмовляють їм у властивостях» [2, с. 7]. Стереотипи розглядаються як особливі форми обробки інформації для полегшення орієнтації людини у світі. Ознаки, що містяться у стереотипах, використовуються для оцінки співвіднесеності предметів до того чи іншого класу і приписування їм визначених характеристик.

Одними з видів соціальних стереотипів є ґендерні, що формують концепти жіночності та мужності. Фемінінність (фемінність, жіночність) розглядається як комплекс рис та особливостей поведінки, можливостей та очікувань, що визначають соціальну практику певної групи, об’єднаної за ознакою жіночої статі [3, с. 216]. Інформаційний простір нашого часу буквально переповнений ґендерними символами, знаками та індикаторами. Вони можуть бути явними чи прихованими, проте постійно надсилають нам важливу культурну інформацію: що означає бути жінкою чи бути чоловіком. Відповідно засоби масової інформації виконують функцію підтримки традиційних суспільних уявлень, установок і вірувань про те, хто є жінка, які якості їй притаманні, яким є нормативний еталон жіночності. Питання функціонування, закріплення та розвитку ґендерних стереотипів у суспільстві й свідомості мовців досліджують науковці О. Горошко, О. Вороніна, 


М. Дмитрієва, Л. Леонтьєва, М. Альчук та ін. Не менший інтерес становить і їх представлення в масмедіях (див., наприклад, праці О. Кісь [8], О. Азарової [1], О. Фоменко [15].

Гендерні відмінності суттєво впливають на розподіл комунікативних потоків публіцистичного дискурсу, формуючи у ньому окремо і чоловічі і жіночі журнали, сторінки, теми. Метою нашого дослідження є виявлення представлених у друкованих жіночих журналах мовних стереотипів фемінінності. Сучасна жіноча преса охоплює видання різноманітних напрямків, в тому числі і так звані «глянцеві» журнали. Залежно від тематичного змісту й цільової аудиторії їх можна поділити на такі групи:



  • видання соціально-гуманітарного спрямування (російськомовні – «Натали», «Женский журнал», «Ева», «Cosmopolitan», «Diva», «Glamour», «LQ», україномовні – «Жінка», «Жіночий світ», «Жіночий календар на рік»);

  • масово популярні видання розважального спрямування («Лиза», «Отдохни», «Любимая», «С тобой», «Полина», «Единственная», «Mini», «Hello!» – усі російськомовні);

  • видання, що висвітлюють проблеми сім'ї («Мир семи», «Мама и я», «Для будущих мам» – усі російськомовні);

  • видання з медичних проблем, що стосуються, зазвичай, здоров’я жінок («Женский журнал. Здоровье», «Здоровье женщины» – усі російськомовні);

  • журнали, присвячені веденню домашнього господарства («Сабрина», «Маленька Диана» – усі російськомовні);

  • журнали мод («Burda», «Boutique» – усі російськомовні ).

Як бачимо, переважна більшість жіночих видань в Україні видаються російською мовою. На нашу думку, це пов’язано з тим, що вони прагнуть охопити якнайширшу аудиторію, а попит на видання російською мовою серед населення залишається набагато вищим за попит на україномовну періодику. Об’єктом нашого дослідження стали російськомовні журнали «Натали» і «Cosmopolitan», предмет дослідження – мовна репрезентація стереотипних уявлень про фемінінність на матеріалі жіночих журналів.

Аналіз жіночих видань показав, що стереотипізація є засадничою рисою зображення жінок у ЗМІ та виявляється у використанні та репродукуванні наявних у суспільстві дещо консервативних стереотипів фемінінності, заснованих на протиставленні та ієрархії ґендерних ролей, ґендерному розподілі сфер та способів самореалізації, наприклад: «Отнюдь, она по прежнему считает, что семья – главное для женщины» [12, с. 43]. Традиційні стереотипи мають давню історію вживання і транслюють патріархальні установки щодо місця жінки в суспільстві, де їй відводиться другорядна роль: «Когда я знакомлюсь с молодым человеком, то никогда сразу не признаюсь, где и кем работаю», – рассказывает двадцатисемилетняя Оксана, ведущий специалист одного из крупных банков. «Я знаю по опыту: мужчины боятся женщин, равных им по социальному положению» [11, с. 71].

Широко розповсюдженим є продукування стереотипних уявлень через кліше соціостатевого спрямування, що закріплюються на підсвідомому рівні споживачів інформації – «прекрасна стать», «жіноче щастя» тощо. Наприклад: «А ещё проводит мастер-классы, на которых учит представительниц прекрасного пола быть успешными в карьере и оставаться счастливыми в семейной жизни» [10, с. 68]; «Она имела все атрибуты «простого женского щастья»: семью, мужа, достаток в доме » [10, с. 71].

Традиційна фемінінність розкривається у жіночих журналах шляхом змалювання одвічно притаманних жінкам рис вдачі, поведінки, зовнішності тощо, що конструюються за принципом бінарних опозицій до характеристик традиційної маскулінності, наприклад:

 агресивність – миролюбністьДевочек учат быть нежными, заботливыми, мягкими. Проявлять агрессию и драться некрасиво» [12, с. 71]).

 домінування - підлеглістьНа самом деле даже очень сильной женщине без мужской помощи не обойтись» [13, с. 3]).

 раціональність – емоційністьЖенщинами управляют эмоции, им трудно переключаться на что-то другое, когда они влюблены» [14, с. 03]).

 фінансова спроможність – тілесна красаБлистать всегда, блистать везде – это ли не девиз красивой, уверенной в себе женщины?» [5,  с. 6]).

 досягнення – стосункиЖенщины очень привязчивы, и им трудно расставаться с объектом нежных чувств даже на короткое время» [14, с 102]).

Використання в публіцистичному дискурсі метафоричних образів-стереотипів Джульєтта, Попелюшка апелює до міфологічної свідомості читачок і сприяє закріпленню традиційних ґендерних уявлень, наприклад: «Правило современной Золушки: чем толще ремешок, тем изящнее выглядит нога» [10, с 38], «Клуб Джульетты» [4, с. 106]. Вважаємо, що такі стереотипні уявлення, засновані не на традиційних російських чи українських образах героїнь фольклору та літератури, а на зразках західної культури, сформувалися як наслідок культивування на телебаченні та в друкованих виданнях західного способу життя, в багатьох аспектах дуже далекого від наших реалій і тому такого привабливого для жінок.

Одночасно з транслюванням консервативних стереотипів фемінінності жіночі журнали свідомо (концептуально) чи несвідомо (просто інформуючи про нові рухи, погляди, ідеї) вносять у культуру елементи переоцінки ґендерних ролей. Дослідження дискурсу журналів «Cosmopolitan», «Натали» показує, що вони особливо чутливо реагують на нові феномени на перетині ґендеру і соціуму, високо оцінюючи соціальну адаптабельність жінки, вітаючи її нові ролі. На противагу справді реальному для окремих вимірів колективної свідомості стереотипові «бізнес – не жіноча справа» (зокрема, такі погляди характерні для людей без вищої освіти, з низьким рівнем культури та невисоким соціальним статусом) саме жіночі журнали формують цілком позитивний образ бізнес-леді : «Билл Гейтс назвал её сверхпроводником. Билл Клинтон благодарил Кристину Комафорд за «воспитание американского предпринимательства. Журнал Newsweek считает её «человеком, с которым можно иметь дело» [9; 308]).

Все частіше серед інформаційного потоку трапляються якісно нові статті, у яких розповідається про професійну реалізацію жіночої половини в суто "чоловічих" сферах. У текстах таких журналістських матеріалів жінку характеризують як лідера, інколи з "маскулинним" маркером "бос": «Этот генерал в юбке любит приключения и авантюры, интересных людей и заводные компании» [11, с. 70]. Образ жінки, яка відстоює свою гідність, став набагато персоніфікованішим, і цього було досить, щоб він став позитивним – завдяки жіночим журналам, які ініціюють дискусії на ґендерні теми: «Однако сейчас гендерные границы в карьерном плане стираются: мужчины и женщины отлично сосуществуют во многих направлениях – финансы и продажи, юридические службы и консалтинг, реклама и маркетинг. Последняя тенденция – разрушение гендерных стереотипов. Яркое тому доказательство – пример из автомобильного бизнеса. Некоторые автоконцерны (например Volvo) теперь не только специально разрабатывают автомобили для женщин, но и подготавливают команды специалистов по ремонту и обслуживанию, состоящие из представительниц прекрасного пола. Так что теперь быть женщиной-автомехаником ничуть не обидно, если не сказать больше – престижно!» [7, с. 183].



Отже, жіночі журнали мають вагомий вплив на формування ґендерних цінностей і закріплення їх у свідомості мовців. Аналіз дискурсу жіночих журналів показав, що у ньому поряд з традиційними стереотипами фемінінності співіснують нові, що з’явилися у мові відносно недавно, під впливом мінливих умов суспільного розвитку і спираються на сьогоденні реалії життя та предметність.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Азарова Е.А. Функционирование моральных гендерных стереотипов в современном коммуникационном пространстве. // Этическое и эстетическое: 40 лет спустя. Материалы научной конференции 26 – 27 сентября 2000 г. Тезисы докладов и выступлений. – Спб., 2000. – С. 9 – 12.

  2. Байбурин А.К. Некоторые вопросы этнографического изучения поведения. // Этнические стереотипы поведения. – Л., 1985. – С. 7 – 21.

  3. Батлер Дж. Гендерний клопіт: фемінізм та підрив тожсамості. – Київ, 2003 – 224 с.

  4. Бехметьева А. Клуб Джульетты. // Cosmopolitan. – 2009. – № 2. – С. 106 – 108.

  5. Ветрова М. Подарки. // Натали. – 2008. – № 12. – С. 18 – 42.

  6. Горошко Е.И. Языковое сознание: гендерная парадигма // Методология современной психолингвистики: Сб. науч. труд. – М.-Барнаул., 2003. – С. 13 – 24.

  7. Гуляева С. Лестничный полёт (Твоя карьера). // Cosmopolitan. – 2009. – № 2. – С. 183.

  8. Кісь О. Сексизм у ЗМІ: протидіючи комунікативному потокові. // Збірник наукових праць Донецького державного інституту управління. – Том 8. – Вип. 3. – Донецьк, 2007. – С. 221 – 241.

  9. Комафорд К. Полезные знакомства. // Cosmopolitan. – 2009. – № 2. – С. 38.

  10. Мартева О. Планета Cosmo. // Cosmopolitan. – 2009. – № 2. – С. 38.

  11. Мелехова М., Пасичнык В. Самое главное (Откровенные беседы). // Натали. – 2008. – № 12. – С. 68 – 73.

  12. Озолина О. Нам нет преград. Психологические барьеры на карьерной дистанции. // Натали. – 2009. – № 1. – С. 70 – 73.

  13. Пасичнык В. Всё к лучшему (Откровенные беседы). // Натали. – 2009. – № 1. – С. 40 – 45.

  14. Стрист Е. Эй, подруга, делай как я! Чему женщинам стоит поучиться у мужчин. // Cosmopolitan. – 2009. – № 2. – С. 102 – 103.

  15. Фоменко О. Лінгвістичне зображення жінок в українських ЗМІ. // http://linguistics.kiev.ua/?do=sitemap>



Олена Пода (Запоріжжя)

ЖІНОЧИЙ ЧАСОПИС У КОНТЕКСТІ ПЕРІОДИЗАЦІЇ

РАДЯНСЬКОГО (ЕТАКРАТИЧНОГО) ГЕНДЕРНОГО ПОРЯДКУ
У статті порушується проблема співвіднесеності періодизації радянського (етакратичного) ґендерного порядку і розвитку жіночого журналу на терені СРСР. Доводиться, що розгляд цього питання має здійснюватися в контексті ґендерології та журналістикознавства.

Ключові слова: ґендерний порядок, ґендерологія, жіночий журнал, періодизація.
Розвиток видань для жінок у радянській країні не уявляється поза ґендерним контекстом. Маніпуляції на рівні жіночого з кінця 10-х років ХХ століття вдало завуальовувались, а тому були малопомітні для широкого загалу, – свідчення цього знаходимо в пресі. Удала вплетеність у концепцію зміни/заміни старого й вибудовування нового жіночого складника дозволяла швидко переорієнтовувати індивідів, групи, маси на: по-перше, споживання ідеологічно й ґендерно виваженого „продукту” і, відповідно, по-друге, на представлення в повсякденному житті ґендерно вивірених зразків поведінки, наслідування необхідних образів і стереотипів, уписування в чітко визначені формати, рамки тощо. У різні часи володарі соціалістичного світу не були одностайні у своїх „бажаннях”, а тому говорити про заздалегідь визрілу й ґрунтовно розроблену довготривалу концепцію ґендерного розвитку країни не є правильним. До того ж варто враховувати, що національний, територіальний, релігійний, культурний та інші фактори обумовлювали постійну корекцію похапцем розроблених ґендерних стратегій.

Учені з Росії, США, Фінляндії (О. Здравомислова, І. Кон, Г. Лапідус, А. Ротркірх, Г. Тьомкіна та ін.) виділяють чотири періоди радянських ґендерних відносин. Однозначно, що такий поділ є відірваним від історичної періодизації в Україні. Розробка цієї теми – окреме наукове дослідження, ми ж спробуємо охарактеризувати розвиток жіночого часопису в контексті вже наявної періодизації ґендерних відносин на радянському етапі.

Отже, період перший – від 1918 – до початку 30-х рр. – має кілька назв: „період більшовистського експериментування у сфері сексуальних і сімейно-шлюбних відносин”(І. Коном); „період політичної мобілізації жінок, чи період жінвідділів” (Г. Лапідус); „ґендерна політика вирішення жіночого питання через дефамілізацію й політичну мобілізацію жінок” (О. Здравомислова та Г. Тьомкіна) [3, с. 304]. На нашу думку, хронологічні межі цього періоду як і власне його змістовно-дієва наповненість мають бути скореговані, адже в жодному разі не маємо забувати про чітке розділення істориками в цьому часі періоду ленінського та початку періоду сталінського (датування в різних працях є відмінним – так, початок сталінського періоду може відраховуватися і від 1926 р., проте більшість учених називає 1929 р.) Однозначно, вибудовування ґендерних відношень у ленінському періоді відрізнялося від кроків у сталінському.

Другий період – 1930-ті – середина 1950-х рр. (а якщо йти за українськими істориками, то це 1929 – 1952 рр.) – „концептуалізується як тоталітарна андрогінія, як період економічної мобілізації жінок” з виділенням 1929 – 1934 рр. як періоду „великого перелому” (поверненні до політики традиційних сімейно-шлюбних відносин, проголошенні вирішення жіночого питання) [3, с. 304]. Символічна межа цього періоду, як зазначають дослідники, – „прив’язується” до 1955 року – легалізації медичного аборту [3, с. 304]. (Начебто все правильно, а як бути з голодом в Україні, який руйнував увесь ґендерний порядок, як бути з репресіями й „маргінальними” класами, – усе це наклало відбиток на формування ґендерної композиції в радянській українській державі).

Не варто забувати, що перший і другий періоди (частково до 1939, частково до кінця 40-х – початку 50-х рр.) в українській періодизації матимуть ефект паралельності на рівні радянського українського і західноукраїнського контексту, останній перебував поза межами радянського впливу. Як наслідок – наявність паралельних ґендерних композицій (більше, ніж дві).

„Третій етап – середина 1950-х – кінець 80-х років”, як вважають дослідники, – „період політичної відлиги”, започаткованої ХХ з’їздом КПРС, кампаній масового житлового будівництва і нового жіночого питання, „пов’язаного з програмою вирішення демографічної кризи в країні” [3, с. 304]. Погодитись з такими датами теж важко.

Урешті-решт, четвертий, останній період – кінець 80-х років – збігається, як вважають учені, із періодом політичних і економічних реформ, коли „суттєво змінюється роль держави в регулюванні соціальних відносин взагалі й ґендерних зокрема” [3, с. 304]. Вірогідно, для більшості країн пострадянського простору цей період закінчився в 1990 – 1991рр. (розпад СРСР і проголошення незалежності). У цьому випадку постає питання доречності виділення цього етапу як окремого.

Оскільки питання періодизації радянських ґендерних відносин на прикладі України окремо не досліджувалося, – розвиток жіночого часопису в умовах етакратії розглянемо на основі вищенаведеного поділу. Власне історії жіночого журналу в Україні присвячувалися праці А. Волобуєвої, С. Луцької, Н. Сидоренко, О. Сушкової, М. Тарнавської та ін., загальнорадянський і радянський російський контекст висвітлювався в роботах В. Боннер-Сміюхи, О. Коломійцевої, Г. Лазутіної, Лу Мімі, К. Мітрохіної та ін.

Отже, перший період представляється на рівні часописів, призначених для роботи з жіночою аудиторією.

„Комунарка України” (1920 р., орган відділу агітації та масових кампаній ЦК КПб(У); з 1924 р., визнаючи необхідність окремої роботи з українською селянкою часопис поділяється на два окремих – „Комунарка України” для жінок-робітниць, і „Селянка України” (так само орган відділу агітації та масових кампаній ЦК КПб(У); пізніша назва, відповідна другому періоду, – „Колгоспниця України”), орієнтована на селянку-біднячку.

Звернімо увагу на те, що в перший період, незважаючи на серйозні проблеми в економіці радянської держави, вихід жіночого журналу всіляко підтримується. Переконують в цьому: по-перше, вихід часописів з історією; по-друге, поява нових часописів, орієнтованих на жіночу аудиторію, по-третє, збільшення їх тиражів. У цьому періоді (а якщо бути точними на його ленінському етапі), надто за часів НЕПу, якщо зважати на всерадянський контекст, мирно співіснували і „буржуйські” часописи – „Женский журнал”, „Журнал для хозяек” й ідеологічно правильні – нова „Коммунистка”, усім знайома здавна й оновлена „Работница” і багато ін.

Покажчики преси 20-х рр. ХХ ст. зафіксували стрімке збільшення тиражів журналів. Наприклад ситуація з виданнями відділу робітниць і селянок ЦК була така: журнал „Коммунистка” з січня 1924 до січня 1925 збільшив свій тираж удвічі – з 8500 до 17000, „Работница” – з 45000 до 100000, „Крестьянка” – з 5500 до 40000. „Журнали на місцях”, до яких було зараховано „Комунарку України”, а також „журнал національною мовою”, до якого належала „Селянка України” підтримували тенденцію на збільшення тиражів: наклад першого зріс майже вдвічі (від 18000 до 30000), другого – утричі (від 5000 до 15000) [4, с. 147–149]. Беручи до уваги цифри накладів, наведені в інших працях, ми підтверджуємо тенденцію до їх зростання, проте дані подаються інші [Л. Сталь, с. 75].

Зауважимо, що, не зважаючи на внесення жіночих журналів до покажчиків, жоден з них, не беручи до уваги ґендерну маркованість назв й змісту, не визначав тип цих видань як „жіночий” (так, покажчик Варейкіса виділяє різні типи журналів – соціально-економічні й політичні, партійні, професійні, кооперативні, відомчі, наукові й науково-популярні, навчальні й педагогічні, дитячі й юнацькі, літературно-художні, з питань мистецтва, довідкові й ін. [4, с. 58], – окрім жіночого, хоча в покажчику є окремий розділ під назвою „Преса для робітниць і селянок”). Подібна картина й у покажчику Хомського й Чеховського, де журнали для жінок розписані в різні типи („Белорусская работница и селянка” віднесений до часописів літературно-художніх і гумористичних [2, с. 97], „Женский журнал” – до журналів про „новий побут, домашнє господарство, моди” [2, с. 116–117], „Делегатка”, „Комунарка України”, „Коммунистка”, „Красная сибирячка”, „Крестьянка”, „Работница и крестьянка”, „Работница”, „Селянка України” – до „партійних, суспільно-політичних журналів, соціології” [2, с. 123–127].

Зміни ґендерного дискурсу влади обумовлювали тематику, проблематику, змістове й ілюстративне наповнення часопису. Перший період був найсуперечливішим у плані ґендерних трансформацій і змін, особливо на рівні жіночого ґендеру: боротьба з традиційною „відсталістю” жінки; формування „нової” жінки; поширення ідеології рівності між статями, свободи в коханні й сімейних відносинах; офіційний дозвіл жінці самостійно контролювати власну репродукцію (з 1920 р.) і паралельне намагання зробити жінку підконтрольною, але не родині, уособленій батьком, чоловіком, братом, а державі, владі, ідеологічній надбудові. Саме в цей період активно працювали з жіночим ресурсом жінвідділи як партійна структура (1919–1930), підвищувалася дієвість делегатських зборів як провідників політики жінвідділів у маси.

Ліквідація журналу „Коммунистка” „ознаменувала” остаточне „розв’язання” жіночого питання в СРСР. Насправді – до цього було ще далеко. „наслідки більшовистської політики розв’язання жіночого питання були суперечливі: руйнуючи родину і провокуючи створення жіночих організацій, держава ризикувала втратити контроль над громадянами” [3, с. 310], у першу чергу над жінкою. „Гендерна політика держави стала жорсткішою, вона була переглянута в контексті завдань соціалістичної модернізації 1930-х рр.” [3, с. 310].

Усе це відбувалося в другому періоді, датованим дослідниками 1930 – 1950-ми рр.(конкретніше – 1955 р.). О. Здравомислова і Г. Тьомкіна називають його етапом стабілізації етакратичного контракту „працюючої матері”. У цей період „в умовах етакратичного ґендерного порядку формуються і специфічні стратегії „підкорення жінки”, зокрема „стратегії активного пристосування (рух стахановок, громадських діячок), стратегії маніпулювання (апеляції жінок до влади), стратегії пасивного пристосування до ґендерної політики, що змінюється (зокрема зміцнення сім’ї з метою індивідуального виживання)” [3, с. 313]. Зазначені вище роки, хоча майже і збігаються зі сталінським періодом в історії країни, проте мають зазнати змістових і хронологічних уточнень. Без сумніву, має йтися про 1929 р. – першу половину 1941 р., другу половину 1941 р. – травень 1945 р., другу половину 1945 – 1952 рр., адже комунікативні тактики і стратегії на рівні ґендеру були відмінні.

У цей період преса для жінок залишається одним із важливих каналів трансляції нового еталонного ґендеру й засобом впливу на жіночу аудиторію. З пресової арени зникають журнали, орієнтовані в першу чергу на жінку як особистість, жінку як господиню (зокрема вже згадувані „Женский журнал”, „Журнал для хозяек”), припиняє свою діяльність „Коммунистка” (майже з одночасною ліквідацією жінвідділів і відстороненням від справ і жіночого руху Н. Крупської), хоча навзаєм з’являється „Общественница” (1936 – 1941). В Україні триває вихід „Комунарки” і „Селянки”.

Трагедія життя як радянської жінки взагалі, так і української жінки зокрема, особливо селянки, не був представлений на шпальтах жіночого часопису цього періоду. Його зміст політизується, він стає менш „людяним”, менш жіночим. Його сторінки – це ілюстрація тих ґендерних поворотів влади і знищення нею певних попередніх надбань заради контролю над ґендерним, особливо жіночим, на який покладалися всі надії, особливо в часи вірогідної війни.

Роки Великої Вітчизняної війни об’єктивно впливають на вихід журналів для жінок (одні припиняють вихід, наприклад, „Колгоспниця України”, „Общественница”; інші – друкуються, якщо дозволяє ситуація й умови, зокрема „Работница”). Кардинально змінюється ґендерна картина радянського світу, відбита в пресі, – фактично, тил виживає лише за рахунок жіночого ґендеру, фронт – чоловічого. (Вірогідно, недарма під час першої світової війни в Росії виходив часопис, який мав назву „Женщина и война”).

1945 р. у більшості спроб періодизації історії розвитку жіночого часопису на радянському терені – відкриває другий період, який триває до 1991 р (наприклад, класифікація В. Боннер-Сміюхи: перший період – 1917 – 1928 рр., другий період – 1929 – 1945 рр., третій період – 1945 – 1991 рр. [1]). Відповідно до цього поділу третій період історії жіночого журналу накладається на три періоди радянського ґендерного порядку, тобто на частину другого, а на третій і четвертий повністю.

Третій період у періодизації радянського ґендерного розпорядку – середина 1950-х – кінець 80-х рр. – це час відходу від сталінського ґендерної політики, роки „політичної лібералізації і кризи етакратичного ґендерного порядку” (О. Здравомислова, Г. Тьомкіна), який характеризується тим, що „держава залишається головним агентом регулювання зайнятості, сім’ї, соціальної політики по відношенню до жінок, форсування й зміни офіційних дискурсів, що інтерпретують жіночість і мужність” [3, с. 314], поступово трансформує незручний для перспективного розвитку країни ґендерний порядок або взагалі відмовляється від певних його позицій.

Усе це знаходить відображення на шпальтах жіночих журналів, котрі, як і раніше, типологічно офіційно не визнаються як жіночі; але якщо до 1939 р. можна було говорити про строкатість типологічної парадигми жіночого часопису, то з 1945 р. ми маємо констатувати її обмеженість. У третьому періоді продовжують або поновлюють свій вихід журнали: у всерадянському пресовому дискурсі – це „Работница”, „Крестьянка”, „Советская женщина” („Мир женщины”, звернімо увагу на те, що таку саму назву мав часопис для жінок, який виходив у 10-х рр. ХХ століття в Росії); у вкраїнському – „Радянська жінка”; і, відповідно, національний часопис у кожній радянській республіці.

Останній період, на думку О. Здравомислової та Г. Тьомкіної й інших дослідників, припав на кінець 80-х років і характеризувався „дискурсивною кризою радянських проектів мужності й жіночності” [3, с. 318]. (Поставимо під сумнів його виділення взагалі). Фактично до 1991 року триває вихід усіх зареєстрованих на той час як центральних, так і республіканських журналів для жінок, які відбивали життя радянської жінки і аж ніяк не говорили про неї як про „кризу жіночності”. Без сумніву, „дискурсивна криза” почне впливати на ґендерні дискурсивні практики і їхнє відбиття в пресі від початку 90-х років, коли жінка і чоловік знову опиняться в центрі нових ґендерних потоків, як і наприкінці 10-х рр. ХХ ст.

Отже, порушення питання періодизації радянського (етакратичного) ґендерного порядку є актуальним і злободенним, вважати його остаточно розробленим у жодному разі не можна, воно вимагає ґрунтовного доопрацювання. Наявні на сьогодні спроби історичного поділу ґендерного життя радянської країни взагалі і, відповідно, радянських республік зокрема є важливим підґрунтям для подальшого аналізу в площині ґендерології і журналістикознавства. Це дозволить глибше й ширше, а також аргументованіше досліджувати роль жіночої преси у формуванні ґендерного „обличчя” індивіда, групи, маси; ґендерної композиції держави.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Боннер-Смеюха В. В. Отечественные женские журналы. Историко-типологическое исследование: Автореф. дис. канд. филол. наук / Ростовский государственный университет. – Ростов-н/Д, 2001.

  2. Газеты и журналы СССР. Справочник на 1929 год о всех периодических изданиях, выходящих в СССР / Сост. А. П. Хомский и П. С. Чеховской. – М., 1929.

  3. Здравомыслова Е. А., Темкина А. А. Государственное конструирование гендера в советском обществе // Журнал исследований социальной политики. – 2003. – Т. 1(3/4). – С. 299 – 321.

  4. Наша печать / Под общ. ред. И. Варейкиса. – М., 1925.



Анна Послужна (Київ)

ДО ІСТОРІЇ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ОСВІТИ В КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

(ЗА АРХІВНИМИ МАТЕРІАЛАМИ, 1953–1963)
Восени 1953 р. на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка було створено кафедру історії журналістики, яка почала працювати паралельно із кафедрою теорії і практики радянської преси.

У липні – вересні цього ж року за наказом в. о. ректора було здійснено перерозподіл навантаження та зміни у штатному розкладі: частина викладачів уже існуючої кафедри теорії і практики радянської преси влилася до складу нового підрозділу. Таким чином, на кафедру історії журналістики у вересні – жовтні 1953 р. були зараховані: завідувач – кандидат філологічних наук, доцент В. А. Рубан (керував кафедрою до 1.09.1959), кандидат філологічних наук, доцент В. Є. Прожогін, старший викладач Л. О. Суярко, старший викладач П. М. Федченко та викладач М. М. Шестопал [9, 8].

За словами дослідника О. Мелещенка, це була команда ретельно підібраних педагогів, які зарекомендували себе не лише як блискучі лектори, а й мали великий досвід практичної роботи та нахили до наукової діяльності. Окрім того він зазначає, що основною особливістю 50-х – 60-х років було те, що викладачів бракувало, а роботи було надто багато. Тому практично всі тодішні навчителі майбутніх журналістів розробляли нові дисципліни в руслі наукових напрямків обох кафедр. Так, кандидат філологічних наук, доцент (пізніше – професор) Василь Єлізарович Прожогін, хоча й виконував обов’язки завідувача кафедри теорії і практики радянської преси, плідно працював у руслі наукових напрямків кафедри історії журналістики. Зокрема, він захистив дисертацію «Труд в эстетике Горького» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (1949).

Серед студентів журфаку В. Прожогін мав репутацію легендарної особистості. Буквально удень і вночі він займався самоосвітою, поринав у книги не лише із журналістики, а й з інших, суміжних, дисциплін. Усі студенти 1951–1976 рр. пам’ятають його проблемні завдання, які він незмінно супроводжував знаменитим виразом: «Запустіть їжака під череп!» Протягом 1954–1969 рр. він розробив і читав нормативні дисципліни «Історія російської журналістики», «Історія російської літератури ХІХ сторіччя», «Історія російської публіцистики», а також спецкурси «Публіцистична майстерність М. Г. Чернишевського», «М. Горький – публіцист» та «О. С. Пушкін – публіцист». Ці курси були підкріплені п’ятьма авторськими виданнями, що стосувалися згаданих тематик [10, 9].

Не меншим авторитетом користувався і перший завідувач кафедри історії журналістики – Володимир Андрійович Рубан, якому довелось напрацьовувати досвід не лише в Радянській Україні, а й у Лейпцігському університеті на факультеті журналістики, куди він відбув у трирічне відрядження 1954 року. Повернувся лектор у 1959 р. і привіз дві урядові нагороди за читання лекцій.

Одразу після повернення в стіни рідного факультету комісія затверджує його з вересня того ж року деканом (цій посаді В. Рубан присвятить шість років свого життя), кафедра історії журналістики залишається без керівника на цілий рік. Проте з 1960 по 1966 рр. – знову В. Рубан її очолить. На цьому закінчиться перший етап його діяльності на факультеті, але у 1973 році він повертається до викладання, вже будучи професором, на фінішну пряму виходить у 1989 р.

За час свого керування кафедрою В. Рубан розробив такі курси: «Марксистсько-ленінське вчення про пресу», «Теорія і практика партійно-радянської преси», «Історія української партійно-радянської преси» та інші спеціальні курси. Фактично він заклав підвалини історії української журналістики ХХ сторіччя та зробив чималий внесок у подальшу розробку наукових проблем теорії журналістики [10, 12].

Одними з його найважливіших праць можна назвати такі: «Становлення української радянської преси (1921–1925)», «50 років української радянської преси» та «Свобода друку та шляхи її здійснення», «Журналістика як важлива галузь громадсько-політичної діяльності», «Ленінські традиції партійно-радянської преси» та інші.

Не можна не згадати і про Павла Максимовича Федченка – першопрохідця журналістсько-викладацької науки, автора наукових перлин та знахідок для сучасних студентів-журналістів, як-от: «Матеріали історії української журналістики. Випуск І. Перша половина ХІХ ст.» (1959), книга «Преса та її попередники: історія зародження і основні закономірності її розвитку» (1969). Цьому славетному науковцеві свого часу довелось бути і викладачем кафедри історії журналістики, і її завідувачем. За час свого викладання на факультеті журналістики він зарекомендував себе як сумлінний та копіткий працівник. Спектр його дослідницьких праць з журналістики сягав і Азії, і Африки, і Америки. Закінчив роботу на кафедрі історії літератури і журналістики у 1985 р., присвятивши своє подальше життя викладанню літератури в Академічному інституті.

Олексій (Леонід) Олексійович Суярко теж мав безпосередню можливість одним із перших навчати молодь журналістиці, працюючи викладачем кафедри та її завідувачем (1970–1972), а також заступником декана факультету журналістики. За роки співпраці з журналістським факультетом він виявив досить високий рівень професіоналізму та журналістську майстерність. Читав студентам курс «Історії партійно-радянської преси» та спецкурс «В. І. Ленін – журналіст», а про його наукову роботу дослідниця Т. Трачук говорить таке: «Радянські дослідники дотримувались думки, що досліджувати партійно-радянську періодику України потрібно від часів підготовки і виникнення українських робітничих періодичних видань (80–90-ті рр. ХІХ століття). Одним із перших почав розробляти О. Суярко. Його брошура «Досвітні вогні. Зародження робітничої преси на Україні» (1968) поклала початок у дослідженні цієї теми» [8, 116].

Про всесоюзний авторитет О. Суярка свідчить те, що він не один рік поспіль виконував обов’язки члена комісії з інформації Комітету ЮНЕСКО при Раді Міністрів УРСР, був членом республіканського правління Агентства преси «Новости».

Він автор 19 окремих книг, 59 статей та нарисів, 10 рецензій та 5 статей, надрукованих у зарубіжних виданнях, видав дві науково-популярні брошури про Анголу та Бразилію, свого часу брав участь у міжнародних наукових конференціях, виступаючи при цьому в Братиславському (Чехія) та Варшавському (Польща) університетах.

Восени 1953 р. у кабінет кафедри історії журналістики ступив і Матвій Михайлових Шестопал – новоспечений кандидат філологічних наук. Спочатку працював викладачем, старшим викладачем, а потім – доцентом кафедри. Упродовж 1955–1957 рр. був виконуючим обов’язки декана факультету журналістики.

Студентам читав «Історію зарубіжної комуністичної і робітничої преси». А про те, як складно доводилось першим викладачам факультету журналістики збирати інформацію для лекційних занять, практично не маючи за плечима теоретичної бази, детально описує вже згадувана Т. Трачук: «Дехто з тих перших педагогів журналістської освіти і науки згадує і про те, що нерідко вони були на одну ніч мудрішими за своїх студентів, тобто іноді у ніч напередодні лекції визбирували з різних підручників, довідників, газет і журналів скупу, часто суперечливу і не достовірну інформацію, аби нею поділитися зі студентами. Виручала загальна історична, філологічна підготовка, якщо йшлося про викладання історії журналістики, при нагоді був і певний практичний досвід, коли йшлося про викладання журналістської методики і практики, виручали також бібліотеки, державні і приватні, спецфонди, до яких треба було вибивати доступ, мати контакти зі знаючими людьми і, звичайно, ентузіазм.

Такими ерудитами-ентузіастами старшого покоління на кафедрі історії журналістики були В. Прожогін, М. Шестопал» [8, 76].

«Сім книг за 8 років», – констатує професор Мелещенко О. К., – «заслужена винагорода за сумлінну працю: «Під уолл-стріхою: збірник фейлетонів», «Ми – інтернаціоналісти» (1952), «Святий телепень» (1955), «Сучасна американська преса: Монографія» (1959), «Бандицтво сучасного ревізіонізму», «Голос великого народу: Монографія про пресу ПНР» (1960), «Українська радянська народна творчість про дружбу народів СРСР» (1954)» [10, 21].

У 1953 р. М. Шестопал був обраний секретарем партійного бюро на факультеті журналістики, а з 1955 по 1957 рік – деканом факультету журналістики, проте йому не пощастило із рішенням вченої ради факультету журналістики – у 1965 році був звільнений від викладання в Київському державному університеті. Причиною цього стали пропагандистсько-шевченківські погляди, непокора радянським вказівкам, антибоязнь тогочасної системи.

Саме така протестантська поведінка М. Шестопала призвела до падіння його літературного потенціалу. За наказом «згори» талановитого публіциста було виключено із викладацького складу Київського державного університету, а також розповсюджено вказівку – не брати товариша Шестопала нікуди на роботу. Така пастка нереалізованості, підготовлена владою, поступово почала забирати у раніше життєрадісного та енергійного журналіста всі сили та надії. Від відсутності будь-якої можливості заробляти гроші він став жебраком тогочасного політичної системи. Вже на сторінках сучасної історії він постає перед нами героєм та праобразом мужності і непокори.

Адже ця людина є автором понад 70 наукових та критичних статей, памфлетів та нарисів, а також 5 рецензій на збірники різної тематики.

У 2008 р. в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка видано збірник матеріалів, пов’язаних із життям та творчістю Матвія Михайловича Шестопала. Приурочено книгу до 90-річчя від дня народження цього талановитого українського письменника, журналіста, науковця та патріота.

Окрім усіх вищезгаданих викладачів, одним із перших працював також Павло Афанасійович Іванов. Прізвище цього викладача зафіксоване в 1955–1957 рр. у наказах ректора про склад кафедр на навчальні роки . Це свідчить про те, що він працював на кафедрі історії журналістики старшим викладачем, але в особовій справі жодної згадки про його співпрацю з факультетом журналістики не зафіксовано. Можливо, ця інформація знаходилась саме на тих сторінках, які видалені зі справи. Відомо лише те, П. А. Іванов читав лекції з латини та римської і грецької літератури студентам відділення класичної філології Київського державного університету.

У 1954 р. старшим викладачем кафедри історії журналістики працював і


М. Базилевський, проте його участь у роботі кафедри поки що залишається загадкою, оскільки в архіві університету його особової справи не знайдено. Є лише наказ про штатний розподіл кафедри на 1954 р., де і вказано його прізвище.

Загалом усі викладачі, які працювали упродовж першої десяти років від створення кафедри історії журналістики були сумлінними і талановитими журналістами-практиками. На їх рахунку десятки наукових та публіцистичних статей, монографій. Майже всі вони члени спілки журналістів УРСР.

З описаних фактів видно, що прокладати дорогу в науково-практичну журналістику їм було зовсім не легко, проте зі спогадів перших студентів факультету журналістики помітно, що цей викладацький колектив був справжнім осередком своєрідності та імпровізації.

Студенти згадують переповнені лекційні зали і тишу. Тишу від захоплення, від цікавості, що доводить високий педагогічний професіоналізм та повну віддачу улюбленій журналістській викладацькій науці.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Наказ виконуючого обов’язки ректора Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка Коника А. М. «Про організацію факультету журналістики, особливості штатного розпису професорсько-викладацького та лаборантського складу». – № 1310 від 8 жовтня 1953 р.

  2. Наукові читання. Присвячено 90-літтю від дня народження М. М. Шестопала. 7 листопада 2007 р. / За ред. В. В. Різуна; Упоряд. І. М. Забіяка. – К.: Інститут журналістики, 2008. – Вип. 13. – 272 с.

  3. Особова справа Прожогіна В. Є. – Центральний архів КНУ імені Тараса Шевченка.

  4. Особова справа Рубана В. А. – Центральний архів КНУ імені Тараса Шевченка.

  5. Особова справа Суярка Л. О. – Центральний архів КНУ імені Тараса Шевченка.

  6. Особова справа Федченка П. М. – Центральний архів КНУ імені Тараса Шевченка.

  7. Особова справа Шестопала М. М. – Центральний архів КНУ імені Тараса Шевченка.

  8. Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т. ім. Тараса Шевченка. – К.,2005.

  9. Сидоренко Н. М. Енциклопедична довідка про кафедру історії журналістики: Рукопис. – 2008.

  10. Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності «Журналістика» / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. – К., 2007. – Вип. 1 (6).

  11. Уроки журналістики і життя: Книга роздумів, спостережень, спогадів випускників одного курсу / За загал. ред. М. Сороки. – К.: Київська правда, 2002.

Надія Подоляка (Суми)



НАУКОВО-ОСВІТНІ ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ

СУМСЬКОГО КРАЮ (1861-1917 рр.)
У статті проаналізовано науково-освітню пресу Сумського краю періоду 1861-1917 рр.

Ключові слова: науково-освітні періодичні видання, Сумський край.
У період становлення інформаційного суспільства має велике значення процес отримання, переробки та використання здобутої інформації. У відповідності до цього відбувається постійний кількісний та якісний зріст засобів масової інформації, посилення їх ролі та значення в усіх громадських процесах. Сучасне життя неможливо уявити без преси, телебачення, радіо. Періодика є одним із найдоступніших засобів залучення громадськості до участі в усіх важливих суспільних процесах. Вона не тільки інформує читача, а й виховує його ідейно-політично. Тому закономірним є інтерес до витоків періодики.

Але якщо історія формування загальнодержавної системи періодичної преси висвітлена достатньо детально, то процес зародження місцевої (провінційної) преси залишається маловідомим пластом історії і сьогодні. Спроби дослідити її виникнення та становлення уже мають місце у вітчизняній історії журналістики, у більшості вони стосувалися крупніших центрів країни: Києва, Харкова, Львова та інших [1, 3, 7, 9]. Історії Сумської журналістики періоду 1861-1917 рр. присвятили свої статті І. Жиленко, Б. Черняков, Л. Яременко, інші [4, 10]. Кожна з публікацій характеризувала окремі місцеві періодичні видання цього часу.

Мета цієї розвідки – проаналізувати науково-освітню пресу Сумського краю періоду 1861-1917 рр.

Актуальність теми зумовлена необхідністю систематизувати, узагальнити й виявити закономірності становлення та розвитку науково-освітніх періодичних видань Сумського краю зазначеного періоду.

Поступове введення в Російській імперії загального навчання, збільшення кількості навчальних закладів змушували суспільство приділяти особливу увагу науково-освітнім виданням.

За даними перепису населення 1897 року у містах Роменського повіту на 100 осіб припадало письменних – 37,7, у селах – 15,8, серед них чоловічої статі – 30,1, жіночої – 7,2. У містах письменних було майже втричі більше. Зауважимо, що у значній мірі цей показник залежав від кількості євреїв та росіян (див. Полтавський земський календар на 1908 та 1909 роки). Тому науково-освітні видання мали неабиякий вплив на розвиток освіти на території України.

Рукописні й друковані періодичні видання різних навчальних закладів Сумського краю почали з’являтися ще наприкінці XIX століття. Їх тематичне розмаїття сприяло розвитку естетичних смаків студентів, школярів, допомагало набути певні теоретичні й практичні знання. Гімназисти отримували перші навички редакторської, журналістської та образотворчої майстерності, знайомилися з суспільно-політичним життям світу і країни, друкували власні поетичні та прозові твори.

Сумська Олександрівська гімназія з 1880-х років випускала рукописний журнал “Александровец”, а пізніше – друковані видання “Классик” та “Александровец”. У 1907 – 1916 роках вони видавалися спільно з Другою приватною гімназією М. І. Ізмайлова. Рукописних журналів писалося найчастіше 12, друкованих більше; їх мінімальна кількість затверджувалося радою школи, а максимальна залежала від бажання батьків учнів передплачувати журнали [6; с.206].

У травні 1906 року було розглянуто справу про видання шкільних гектографованих журналів “Вперед” та “Журнал для учащихся” учнями Сумської Олександрівської гімназії. У їх створенні брали участь учні 7 класу Константінов, Ліпенський, Ткаченко та 6 класу Басов, Вацура, Дігтяр, Мехмандаров, Рогозін, Соловйов. Метою створення періодичних видань була допомога бідним від продажу журналів. Після того як учні довідались, що видання переслідуються керівництвом гімназії, їм довелося спалити всі 120 примірників, які на той час залишались. Педагогічна рада прийняла рішення знизити учням бал за поведінку і піддати винних арешту від 16 до 24 годин [5; с.51].

У 1900 році, завдяки зусиллям меценатів Харитоненків, було засновано Сумський кадетський корпус. Саме в його стінах у жовтні 1906-го року народився перший на території сучасної Сумщини друкований літературний науково-популярний журнал про кадетське життя, двотижневик.

“Кадет” виходив принаймні два навчальні роки 1906-1907 та 1909-1910. Перший номер журналу Сумського кадетського корпусу вийшов 15 жовтня 1906 року. Це видання обсягом в один друкований аркуш, редактором був кадет шостого класу О. Дяченко. Журнал вийшов у світ з дозволу генерал-губернатора генерал-майора Зінкевича у друкарні К. Пашкова.

Завдання журналу чітко сформулював у своїй редакторській статті О. Дьяченко: “…быть нам приятным собеседником кадета и возлагает на него надежды в смысле сближения кадетов между собою, что и должно послужить к улучшению товарищеских отношений” (“Кадет”, 1906, № 3).

Зрозуміло, особливу увагу редакція журналу надавала формуванню читацької культури кадетів. На сторінках журналу також піднімаються актуальні для навчального закладу питання “кулачного права”.

Значний масив інформації складали статті з краєзнавчої тематики. Зокрема, “Исторический очерк г. Сум” по Багалію та Соловйову кадета п’ятого класу Пижова, що подавав в тому числі історію заснування Сумського кадетського корпусу, меценатську діяльність І. Г. Харитоненка.

Зі сторінок журналу кадети дізнавалися про навчальний процес інших кадетських корпусів. Розміщувалися також відгуки, дайджести на журнали “Компас” Морського корпусу, “Кадетський досуг” Пажеського корпусу, “Кадетське слово” Миколаївського корпусу та інші.

Журнал акцентував увагу і на окремих наукових питаннях. Подавалися також цікаві, інколи курйозні факти, забавки з різних сфер життя. Окреме і чи не найважливіше місце в журналі відводилося творчим пробам кадетів: прозовим і поетичним, які торкалися різної тематики і характеризувалися жанровим розмаїттям, що, звичайно, відповідало специфіці журналу.

Популярною серед кадетів була і рубрика “В часы досуга”, де друкувалися різноманітні математичні, геометричні, тригонометричні задачі, мовні шаради, загадки. У кожному наступному номері називалися ті кадети, хто давав правильні відповіді. І не тільки Сумського кадетського корпусу, а й інших військових навчальних закладів.

Як учнівське видання журнал повністю відповідав своєму призначенню: дати вихід на широкий загал літературній творчості кадетів і юнкерів. Водночас цим його роль і значення не обмежувалися. Безумовно, через журнал здійснювалася політика Військового міністерства Росії, реалізовувалися корпоративні завдання.

Періодичне видання мало продовження у 1922 році у новій якості, як журнал “Курсант”[10].

2 грудня 1914 року вийшов перший випуск рукописного журналу Сумського реального училища “Свет”. Він містив поетичні та прозові твори учнів, малюнки. На жаль, сьогодні не відома точна кількість виданих журналів. Копії з першого випуску нині зберігаються у приватних колекціях.

Протягом 1916-1917 років видавався і журнал Охтирської чоловічої гімназії “Школьный луч” [8].

Путивльська прогімназія ім. княгині Ярославни мала власний рукописний літературно-художній журнал “Мыльный пузырь”, який виходив протягом 1912 – 1917 років. У випуску цього журналу брав участь відомий педагог, літературознавець, автор понад 100 наукових праць з філології, викладач Харківської і Путивльської гімназій Гутніков Дмитро Васильович (1847 – 1918). У 1912 р. було вирішено встановити пам’ятник княгині Ярославні в Курську (тепер Російська Федерація). Однак спільнота була проти. Першими висловили свій протест учні та викладачі Путивльської жіночої гімназії ім. Єфросинії Ярославівни. Саме Д. В. Гутніков написав статтю в журналі “Мыльный пузырь”, в якій рішуче заявив, що Ярославна “увековечила собственно Путивль” та була матір’ю путивльському князеві. Далі доводив, що пам’ятник повинен стояти саме в Путивлі на Городку [2]. Пошук подальшої інформації про це періодичне видання поки що триває, так само залишається малодослідженою і постать педагога Д. В. Гутнікова, який частину своєї творчої праці присвятив Путивльщині.



Таким чином, проведений аналіз доводить, що преса Сумського краю періоду 1861-1917 рр. посідала важливе місце в суспільному та духовному житті всієї Східної України. На Сумщині мали місце видання різного проблемно-тематичного наповнення та періодичності. Аналіз теми засвідчує, що періодичні видання регіону досліджені недостатньо, їх репертуар потребує детального вивчення науковцями, адже преса – це історичне джерело, що свідчить про суспільно-політичне, економічне та культурне життя нації, тому тема й досі залишається відкритою. Газети і журнали як носії інформації відбивали інтереси різних соціальних верств, формуючи громадську думку та світоглядні орієнтири читачів. Завдяки їх тематичному розмаїттю сучасні дослідники можуть відтворити об’єктивну картину минулого.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка