Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка7/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24

ЛІТЕРАТУРА


  1. Волобуєва А. М. Становлення і розвиток преси Києва (1835-1917): типологія, проблематика, національна спрямованість: автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. наук із соціальних комунікацій/ А. М. Волобуєва/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут журналістики. – К., 2008.

  2. Гутніков Дмитро Васильович // Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – Суми, 2003. – С.122.

  3. Денисенко О. Українська преса Харкова початку ХХ століття та становлення національного стилю на Слобожанщині /О. Денисенко // Наукова конференція “Художнє життя України першої третини ХХ століття”: Тези доп. і повідомл., 19-21 грудня 1995 р. / Харк. держ. пром. ін-т. – Х.,1995. – С.21-23.

  4. Жиленко І. Р. Питання культури і мистецтва на сторінках газети “Сумской голосъ” (1905)/ І. Р. Жиленко// Вісник Сум ДУ. Серія Філологія. – 2007. – № 2. – С.31-36.

  5. Історія видавничої справи Сумщини. Збірник документів та матеріалів. 1861-1920/ Упорядник Н.С.Подоляка. – Суми: ВВП “Мрія-1” ТОВ, 2007. –128 с.

  6. Манько М. О. Суми та сумчани у документах сучасників. Книга перша (1655-1919)/ М. О. Манько. – Суми: ВВП “Мрія-1” ТОВ, 2005. – 388 с.

  7. Мирошниченко С. В. Из истории Харьковской периодической печати (1812-1917) / С. В. Мирошниченко // Харьковский исторический альманах. – 2004. – (весна-лето). – С.98-103.

  8. Михайлин І. Журнал Охтирської чоловічої гімназії “Школьный луч” (1916-1917) як тип учнівського видання/ І. Михайлин // Журналістика: Науковий збірник /За ред. Н. М. Сидоренко. – К.: Ін-т журналістики Київ. Нац. ун-ту ім. Т.Шевченка, 2006. – С.19-27.

  9. Михайлин І. М. Історія української журналістики. Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики. Вид. 3-тє, доповнене і поліпшене / І. М. Михайлин. – Х.: Прапор, 2004. – 320 с.

  10. Яременко Л. М. До історії української журналістики. Журнал “Кадет” Сумського кадетського корпусу: тематичний аспект // Вісник Сум ДУ. Серія Філологія. – 2006. – № 6. – С.29-34.



Оксана Почапська (Кам’янець-Подільський)

ДРУКОВАНІ ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ ТА ЇХ ІНТЕРНЕТ-ВЕРСІЇ: ФАКТОРИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ УСПІШНУ ІНТЕГРАЦІЮ В СУЧАСНИЙ КОМУНІКАТИВНИЙ ПРОЦЕС
У статті йде мова про особливості співіснування друкованих періодичних видань та їх Інтернет-версій. Особлива увага звертається на фактори, що забезпечують успішну інтеграцію обох типів видань у сучасний комунікативний процес.

Ключові слова: періодичні видання; Інтернет-видання; вебблог; моблог; комунікативний процес; інтеграція.
Основна мета журналістики – забезпечувати інформацією, котра є необхідною для того, щоб населення могло почувати себе вільним і саморегульованим. Сьогодні, коли право на свободу слова, зафіксоване у конституціях усіх демократичних країн, реалізується вільно і безперешкодно, ринок періодичних друкованих видань раз і назавжди позбувся явища дефіциту товару. Водночас, сьогодні в окремих країнах світу спостерігається тенденція появи іншого, прямо протилежного до дефіциту товару явища – явища дефіциту покупця. Спостерігається ця тенденція у тих країнах, де науково-технічний прогрес (НТП) призвів до повного забезпечення населення персональними комп’ютерами та безперебійним доступом до мережі Інтернет, в результаті чого певні категорії населення почали надавати перевагу електронним носіям перед друкованими. Тобто, та частина населення, що змогла швидко опанувати навички орієнтування у кібер-просторі, перейшла (частково або й повністю) на користування цифровими носіями, оскільки за їх допомогою можна не лише передати текст, але й проілюструвати його фото-, відео- чи аудіо файлами, що значно полегшує процес сприймання і навіть подекуди виключає сам процес читання.

Враховуючи надзвичайно інтенсивну динаміку масових комунікацій, пов’язану з розвитком сучасних інформаційних технологій та процесом глобалізації, сучасний медійний ринок не міг не запропонувати своєму покупцеві якісно новий тип медійних послуг – так звані «конвергентні» медіа, або «нові» медіа, до яких належать мобільний Інтернет, world wide web (www), інтерактивне та мобільне телебачення.

Дослідженням «нових» медіа займалися і займаються такі вчені, як И. Александрова [1], T. Flew [5], W. Chun and T. Keenan [4] та ін. Проте і до сьогодні немає комплексного дослідження особливостей функціонування «нових» медіа у світовому медіа просторі, а також процесу їх інтеграції у сучасний комунікативний процес. У нашому дослідженні ми ставимо за мету охарактеризувати основні шляхи інтеграції періодичних друкованих видань у сучасну систему комунікації.

Універсальна модель структури масових комунікацій була запропонована Г. Лассвелом, котрий стверджував, що будь-який акт комунікації точно описують п’ять запитань: «хто є комунікатором? що він повідомляє? за допомогою якого каналу? кому? з яким ефектом?» [2, с. 15]. Сьогодні ми спостерігаємо тенденцію до зростання значення питання каналу і ефекту повідомлення.

«Вчені констатують два шляхи розвитку сучасних медіа – американський і європейський. Якщо європейський шлях розвитку залишає традиційним медіа право на існування і навіть вбачає певні їх переваги перед так званими «новими» медіа, то американський шлях практично не передбачає їхнього виживання» [3, с. 167]. Через це власникам друкованих періодичних видань США довелося шукати шляхи виходу із такої ситуації. Саме тому почали з’являтися Інтернет-версії друкованої періодики. Спершу це були звичайні Інтернет-сторінки із періодично оновлюваною інформацією, а згодом вони видозмінилися у повноцінні Інтернет-видання з можливістю інтерактивного спілкування – зворотнім зв’язком, платформами для моблогів та вебблогів. Причому, Інтернет-версія часто існувала як повноцінне незалежне видання і мала статус окремого дочірнього відділення медіакорпорації. Так, для прикладу, медіакорпорація Washington Post має у своєму підпорядкуванні друковане періодичне видання «The Washington Post» і його Інтернет-версію «The Washington Post» (http://www.washingtonpost.com). Остання, окрім відтвореної в електронному вигляді текстової інформації, що була опублікована в газеті, містить фотоілюстрації (подекуди навіть фотоальбоми), відеосюжети, платформи для блогів, гаджети та віджети, а також власний архів, що неможливо (окрім хіба що фотоілюстрацій) розмістити в друкованому виданні. Окрім того, та ж таки медіакорпорація передбачила й окремий сайт для мобільного Інтернет-користування (wap.washingtonpost.com) з окремою платформою для моблогів («моблог – це блог, що передбачає можливість розміщення контенту в www з мобільних чи портативних пристроїв, таких як мобільний телефон чи PDA» [1, с. 68]). Для друкованих видань вебблоги та моблоги – це засіб розвитку «sitizen journalism» (так званої «народної журналістики»), тобто залучення читача до процесу створення контенту газети, що, в свою чергу, викликає неабиякий інтерес читацької аудиторії, оскільки це дає їй можливість «заявити» про себе, а, отже, самовиявитися.

Досліджуючи причини появи інтерактивних медіа, американський соціолог H. Rheingold [6] звертає увагу на те, що людина – це не тільки громадянин, але й особистість, яка є цікавою сама собою, незалежно від соціального статусу. Така зміна ставлення до людини, а також НТП спричинили появу нової людської спільноти, якій H. Rheingold дав визначення «smart mob» («розумний натовп», «розумна група») [6]. Ця спільнота, використовуючи нові технології, створює навколо себе власне медіаполе і таким чином «визначає значимість тієї чи іншої інформації для суспільства» [6].

Щодо українських періодичних друкованих видань, зазначимо, що переважна їх більшість мають власні Інтернет-сторінки, які із вражаючою точністю відтворюють друковану текстову інформацію. Лише невелика кількість Інтернет-видань може похизуватися відеосюжетами, представленими як ілюстрації до текстового матеріалу, і, чесно кажучи, нам не вдалося знайти хоча б одне Інтернет-видання, що мало б власну платформу для вебблогів чи моблогів. Чи не єдиним способом інтеракції є вказана електронна адреса чи, в кращому випадку, передбачена для читачів можливість залишати коментарі. Проте майже всі Інтернет-версії мають власні архіви, переважна більшість яких починають формуватися з 1999 р. Щоправда, не можемо залишити поза увагою той факт, що з кожним роком спостерігається тенденція до вдосконалення Інтернет-версій і перетворення їх на власне Інтернет-видання. Таке «відставання» українських медіа від американських пояснюється тим, що в Європі, до якої територіально належить і Україна, 56% населення віддає перевагу друкованим періодичним виданням і лише 40% – телебаченню та Інтернету (з них постійними користувачами www є лише 23%, з яких тільки 8% користується мобільним телефоном для перегляду останніх новин) [3, с. 167]. Щоправда, майже 70% населення віком від 14 до 30 років є постійними користувачами вебблогів (зокрема, «Life Journal») або різноманітних соціальних мереж (www.facebook.net, www.odnoklassniki.ru, www.vkontakte.ru та ін.).

Зважаючи на такі дані, можемо висловити припущення про «життєву» необхідність для сучасних друкованих видань створення та вдосконалення власних Інтернет-версій, оскільки лише «конвергентні» медіа, однією із складових яких є Інтернет-видання, дають можливість, по-перше, залучати читачів до активної участі у творенні медійного простору через вираження особистісного ставлення до тих чи інших інформаційних приводів; по-друге, реалізовувати принцип «інфотейменту» (від англ. «information» – інформація та «entertainment» – розвага), що сьогодні є базовим моментом у розширенні цільової аудиторії, і по-третє, оперативно реагувати на найменші зміни об’єктивної реальності.



Отже, підсумовуючи усе сказане вище, зазначимо, що основними факторами, які забезпечують успішну інтеграцію періодичних друкованих видань у сучасний комунікативний процес, є, насамперед, створення і вдосконалення їх Інтернет-версій, «уяскравлення» їх інтерфейсу та прозорість їх архітектоніки, що не вимагатиме значної затрати зусиль на освоєння їх особливостей. Окрім того, наявність у Інтернет-виданнях власної платформи (а не посилання на одну із спеціально розроблених блогових платформ, як-от www.blogger.com чи www.lifejournal.com та ін.) для створення вебблогів та моблогів, через які читачі матимуть змогу брати безпосередню участь у творенні власного медійного простору, лише сприятиме популяризації обох версій видання (і друкованої, і електронної), розширенню його цільової аудиторії, а, відтак, успішній його інтеграції в сучасний комунікативний процес.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Александрова И.Б. Моблоги и блоги: альтернативные СМИ? / И.Б. Александрова // Вестник Московского Университета им. М.В. Ломоносова: Серия 10. – «Журналистика». – 2008. – № 4. – С. 42-47.

  2. Квіт С. Масові комунікації: Підручник / С. Квіт. – К., 2008.

  3. Почапская О.И. Новые медиа и традиционная журналистика: сотрудничество или противостояние? / О.И. Почапская //Журналістыка-2008: стан, праблемы і перспектывы: матэрыялы 10-й Міжнароднай навукова-практычнай канферэнцыи / Рэдкал.: С.В. Дубовик (адп. рэд.) [і інш.]. – Вып. 10. – Мінск: БДУ, 2008. – 560 с. – С. 166-168.

  4. Chun W. New Media – Old Media: A History and Theory Reader / Wendy Hui Kyong Chun & Thomas Keenan. – New York, 2006. – 419 p.

  5. Flew T. New Media / T. Flew. – Australia, 2005. – 269 p.

  6. Rheingold H. Smart Mobs. The Next Social Revolution [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.smartmobs.com/book/book_toc.html.

  7. Web Journal of Mass Communication Reseach [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jou.ufl.edu/journal_of_mass_communocation.html.



Роксолана Романюк (Львів)

ОСИП МАКОВЕЙ ПРО ЗАВДАННЯ ПРЕСИ, РЕДАКТОРА ТА ПУБЛІЦИСТА
У статті основну увагу приділено редакторсько-публіцистичній діяльності О. Маковея, його ремеслу критика, запропоновано «маковеївську» концепцію періодичного видання та завдання редактора і журналіста у ньому.

Ключові слова: журналістика, періодизація, газета, журнал, публіцист, редактор.
Проблеми функціонування і розвитку української преси, можливостей її впливу на громадську думку вже в другій половині ХІХ ст. привертали увагу багатьох відомих вчених, письменників, літературних критиків, публіцистів, редакторів та видавців. Саме їхні зацікавлення журналістськими явищами певною мірою сприяли зародженню науки про журналістику.

Дослідником, який одним із перших ґрунтовно проаналізував розвиток української преси і чітко висловився щодо теорії журналістики, був відомий український письменник Осип Маковей. Він не тільки плідно й успішно працював у галузі практичної журналістики, а й намагався, осмисливши діяльність своїх попередників, сформувати завдання часопису та окреслити роль журналіста-публіциста в ньому.

О. Маковей був першим критиком газети «Зоря Галицка». На його переконання, програма цього видання була досить «неясна і неповна», «редакція «Зорі» не знала як діло вести» і подавала «недокладні інформації», а редагувалася вона «зовсім зле» [3, с. 115]. Загалом же, цей часопис він характеризував досить гостро і негативно. А це, як стверджує сучасний дослідник української преси М. Нечиталюк, повністю знецінювало не тільки «Зорю Галицку», а й усю тогочасну галицьку журналістику [4, с. 196].

Часопис «Дневник Руский», зазначав О.Маковей, редагувався на більш високому професійному рівні. Однак редактори обох зазначених видань, на думку дослідника, припускалися значних помилок, бо «поза церквою і політикою вузкого кружка інтелїгенциї не знали добре, що радити визволеним що йно з панщини селянам і як» [3, с. 116].

У той період у роботі тогочасних часописів простежується ще одна вагома хиба – велика непевність щодо вибору мови. І в «Зорі Галицкій», і в «Дневнику Рускому» статті друкувалися одночасно «чисто народною мовою і смішною мішаниною, зложеною з народних, церковних, російських і польських слів, але вже небавом потім, у нашій публіцистиці бачимо реакцію в користь російської мови» [3, с. 118].

У 1861 р. у Львові почала виходити газета «Слово», яка стала друкованим органом партії «москвофілів» (суспільно-політична течія на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., що проповідувала «единство русского народа», вбачаючи в царській Росії своє майбутнє, і не визнавала права на самостійний розвиток українського народу та його культури). Це видання, стверджував О. Маковей, на початку свого існування, на відміну від більш пізнього періоду, не виступало вороже проти національної ідеї.

Між партіями «москвофілів» та «народовців», відзначав О. Маковей, тривалий час точилася ідейна боротьба, яка заторкувала питанння української мови, її правопису, права українців на політичну, економічну, культурну самостійність. Дослідник писав, що «протягом 80-их років національна ідея взяла таку перевагу, що 1889 року могла вже зорганізувати ся радикальна партия, котра заняла ся передовсім економічними справами, вважаючи національну справу вже полагодженою і саму собою зрозумілою. Але боротьба про народну мову і по нинїшний день ще не втихла, а веде ся далі завзято. … але проте націонали можуть говорити про побіду народної мови і вважати зросийщенє австрийських Русинів марною утопією» [3, с. 118 – 119].

Відзначаючи заслуги О. Маковея у розвитку журналістикознавства, сучасні вітчизняні науковці зауважують, що запропонована ним періодизація історії української преси з огляду на те, що вона була першою спробою, хибує приблизністю і малообґрунтованістю [6, с. 9].

О. Маковей чітко артикулював головне завдання журналістики – інформувати громадськість про важливі суспільно-політичні події. Він гостро критикував видання, які не виконували цього обов’язку. «Може бути, що вони були добрі русини, але у своїй газеті («Зорі Галицкій». – Р. Р.) в такім бурливім 1848 роцї не подавали читачам майже ніяких або зовсїм недокладні інформациї про те, що діяло ся в сьвітї, Австриї, або хоч у краю... не знали навіть, що дїє ся по провінціональних народних радах... і так само мабуть не богато знали про иньші події 1848 року» [3, с. 114—115].

Д. Лукіянович у передмові до «Автобіографії О. Маковея» писав, що він … «старався освітлити середовище, серед якого жив і працював» [1, с. 230]. У згаданій автобіографії О. Маковей відзначає, що йому подобалися «редакторське ремесло й письменницька кар’єра». Маючи невеликий досвід журналістської і публіцистичної роботи в «Ділі» й «Народній Часописі», О. Маковей у 1894 р. стає співробітником, а згодом – редактором літературно-наукового «письма для родин» – журналу «Зоря».

Роки співробітництва О. Маковея в «Зорі» були періодом його активної публіцистичної та редакторської діяльності. На сторінках цього видання письменник виступив з циклами публіцистичних творів, які принесли йому широку популярність. Серед них були й перші зразки сатиричних фейлетонів, опублікованих у західноукраїнській пресі.

Ф. Погребенник, досліджуючи творчість О. Маковея, відзначив: «Маковеїв фейлетон має зовсім іншу форму і зміст, ніж сучасний». Письменник розумів під цією назвою „поважніші студійки на даний темат, писані в спосіб... легкий і приступний» [5, с. 235]. Свої фейлетони він радив друкувати під заголовком „розправа”, щоб не плутати з художніми творами, що їх тогочасні газети вміщували під цією назвою. В кожному фейлетоні-розправі О. Маковей підносив якесь одне болюче питання суспільного, культурного чи літературного життя, висвітлював його під своїм кутом зору й приходив до певних висновків. Щоб такий фейлетон легко читався, публіцист зафарблював його в гумористичний, а іноді в сатиричний тон.


О. Маковей писав: «Веселим фейлетоном, балаканиною, пересипаною дотепами, часом посоленою та приперченою, можна було далеко більше осягнути, ніж найповажнішою статтею» [1, с. 235]. Своїми дотепними, публіцистично загостреними фейлетонами О. Маковей справді досягав дуже багато – вони «збуджували думки читачів, спонукали їх задуматись над важливими питаннями суспільного й культурного життя» [5, с. 16].

У 1895 р. йому запропонували стати редактором «Буковини». Про свою роботу у часописі О. Маковей згадує: «Від квітня 1895 до кінця падолиста 1897 був я начальним редактором «Буковини». Ся газета виходила 1895 (-го р.) чотири рази в тиждень з літер. додатком «Неділя», а 1896 і 1897 р. що дня крім неділь і свят... Праця була величезна; її можна було зробити лише в молодечім захваті. Не за все, що друкувало ся в „Буковині”, я можу відповідати, бо часопис не був мій, але я стягнув до нього богато ріжнородних людей, без уваги на їх партійну приналежність. Про свою працю при «Буковині» я можу з чистою совістю сказати, що я майже три роки писав не за гроші, як наймит, тільки з приємністю і посвятою для народної справи» [1, с. 234].

Нові бібліографічні матеріали дають змогу повновартісно оцінити ту величезну роботу, яку провів О. Маковей як редактор і публіцист для піднесення репутації і значення часопису «Буковина». У роки його редагування газета була не тільки буковинським органом. Вона вміщувала чимало матеріалів, які надходили з Галичини, Закарпаття, Наддніпрянської України, ознайомлювала своїх читачів із суспільними подіями, що відбувалися за кордоном. Редактор дотримувався програми, викладеної В редакційній статті «Нащо ми розширяєм «Буковину», (Буковина. – 1895. – № 11), в якій зазначалося, що для газети «...справи буковинські не перестануть бути на першім плані. Але і Україна, і угорська (тобто закарпатська. – Р.Р.), і американська Русь буде предметом нашої пильної уваги... «Буковина» буде, отже, органом всієї Русі-України, буде живо займатися справами всіх частин її, буде тримати свою руку на живчику матері Русі...».

І. Франко у статті, опублікованій у журналі «Житє і Слово» за 1896 р., так оцінював роль «Буковини» в суспільно-політичному житті українства: «В останніх часах без сумніву найбільше гомону на українсько-руській землі робить чернівецька газета «Буковина». Редагована живо й талановито, вона сильна. Особливо в критиці старого, а головно народовецького шлендріану і з того погляду певно заслуговує на повне признання... Її редактор,


д. Маковей, талановитий белетрист, бувший співробітник «Діла» і редактор «Зорі», чоловік щирий і правдомовний... А при тім «Буковина» має ще одну важну і цінну прикмету: вона не боїться нікого з русинів... «Буковина» дуже основно може кермувати руською інтелігенцією і, крім своїх керманичів та їх безпосередніх прихильників, не узнає нікого. У неї нема ні свата, ні брата, ні авторитету, ні заслуги: кому найде потрібним що сказати, тому й скаже. Се в певній мірі дуже цінна прикмета» [7, с. 73–74].

Листи та публіцистичні статті О. Маковея, спогади сучасників свідчать, що своїм успіхом видання завдячує редактору. Як висловився сам О. Маковей, він намагався вибити «свою печатку на газеті».

Наприкінці 1897 р., у зв’язку з організацією журналу «Літературно-Науковий Вістник», О. Маковея було запрошено до Львова на посаду одного з редакторів. Про свою роботу в цьому виданні, О. Маковей згадує, що був у ньому «від грудня 1897 року до весни 1899. Платили мені 90 зр. Я мав вести переписку, всі коректи і давати до кожної книжки около два аркуші свого матеріялу. До редакції належали, як відомо, І. Франко і М. Грушевський, люди, котрим я нічим не дорівнював. Франко не путав мене у моїй роботі; Грушевський був досить безцеремонний не тільки зі мною, але й з Франком. Я відчував себе свобідним. Счеркуваня і оправки Грушевського псували нераз і незлу річ. Що людям колись подобало ся у «Буковині», се у Л.Н.Вістнику – під цензурою Гр.-ого – виходило якесь кострубате. Але не перечу, що я в товаристві сих двох учених богато навчився і під їх проводом написав дещо корисне...» [2].

Роки, проведені в редакції журналу, співпраця з І. Франком були дуже важливими в житті і творчості О. Маковея. Він багато допоміг у справі видання цього журналу, доклав чимало зусиль, щоби «ЛНВ» став органом всієї України. Разом з І. Франком, письменник боровся за його демократичний напрям. Як один із редакторів цього видання, О. Маковей сприяв згуртуванню молодих талановитих літераторів – В. Стефаника, Леся Мартовича, О. Кобилянської та ін., які публікували на його сторінках багато своїх творів, що стали окрасою української літератури.

Відзначимо, що серед сучасників О. Маковей був знаний як автор численних публіцистичних статей-фейлетонів, надрукованих на зламі століть спочатку в «Ділі» і «Народній Часописі», а згодом – у «Зорі», «Буковині» та «Літературно-Науковому Вістнику» (здебільшого під загальною рубрикою «З життя»). Тільки у газеті «Буковина», за період його редакторства (квітень 1895 р. – грудень 1897 р.) О. Маковей надрукував понад 130 статей, пройшовши, як він висловився в одному листі, „не злу школу публіцистичну, був у тім ремеслі термінатором, челядником і майстром, писав усяку всячину...» [1, с. 236].

Обсяг статті не дозволяє охарактеризувати весь публіцистичний доробок О. Маковея, щоб на його прикладі проаналізувати, як він втілював у життя свій засадничий принцип «писати на злобу дня». Однак, можемо констатувати, що в кожній публіцистичній статті О. Маковей, як правило, порушував не одне, а кілька злободенних питань тогочасної дійсності, майстерно об’єднуючи їх довгими інтригуючими назвами і блискучою формою викладу. Факти соціального і національного утисків австро-угорської влади, консерватизм, вузькоглядність, тупа байдужість інтелігенції до громадських справ, кар’єризм, чиношанування, огидне плазування різних «великомучеників-патріотів» перед чиновництвом, мерзенне політиканство, підступна демагогія, цинічна спекуляція народними інтересами «москвофілів», «народовців», «новоерівців» та інших партій, груп і об’єднань – усе це було об’єктами викриття, осміяння, картання, публіцистичної розправи О. Маковея.

Окрім цього, О. Маковей висвітлював і певні теоретичні питання журналістики, окресливши її суттєві якості: інформаційну, виховну, просвітницьку функції, оперативність і актуальність, а також наголошував на необхідності високої професійної майстерності журналіста.

Підсумовуючи, відзначимо, що погляди тогочасних науковців-публіцистів на завдання преси щодо формування національного світогляду українців були близькими, але не тотожними. О. Маковей розглядав пресу як галузь духовної діяльності людини, предметом якої є відображена на сторінках періодики історія сучасності в усіх її виявах, – відображена об’єктивно, комплексно і зрозуміло для читача.


ЛІТЕРАТУРА

1. Автобіографія О. Маковея // Літературно-Науковий Вістник. – Львів, 1925. – Т. LXXXVIII. – Кн. ХІ, за падолист.

2. Лист О. Маковея до К. Паньківського від 10 вересня 1897 року // Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. – Від. рукоп. – Ф. 499 – 24, од. зб. 338/а.

3. Маковей О. Пятьдесятьлїтній ювілей руської публіцистики //Літературно-Науковий Вістник. – 1898. – Т. 2. – Кн. 5.

4. Нечиталюк М.Ф. „Зоря Галицька” з погляду сучасного пресознавства //Українська періодика: Історія і сучасність. Доп. та повідомл. п’ятої Всеукр. наук.-теорет. конф. 27 – 28 листопада 1998 р. – Львів, 1999.

5. Погребенник Ф. Осип Маковей (Критико-бібліографічний нарис). – К., 1960.

6. Романюк М.М. Українське пресознавство на порозі ХХІ століття. – Львів, 2000.

7. Франко І. Реалісти чи кариєристи // Житє і Слово. – 1895. – Ч. 5.



Оксана Рудич (Полтава)

ІНТЕГРАЦІЯ ВИДІВ МИСТЕЦТВ

У ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ
Ключові слова: сучасна дитяча англомовна література, інтеграція різних видів мистецтв, художній образ, стимуляція інтерес до читання.

Стаття присвячена питанням формування художнього образу у процесі читання англомовної дитячої літератури. Розглядається питання необхідності інтеграції всіх видів мистецтва у процесі створення художнього образу.
У сучасному інформаційному суспільстві чітко просліджується глобальний процес універсалізації. Цей процес охоплює всі сфери життєдіяльності людини, усі етапи її особистісного становлення та розвитку цивілізації взагалі. Спостерігається певне спрощення загальноосвітніх програм, що призводить до уніфікації рівня знань учнів та часткового обмеження індивідуальних творчих можливостей кожного зокрема. Для сучасної дитини читання стає складним процесом, що вимагає більших зусиль для повноцінного сприймання прочитаного тексту (тобто отримання естетичної та інтелектуальної насолоди). Зусилля ці полягають у концентрації уяви, уваги, пам’яті, використання образного, абстрактного, логічного мислення. Сприймання аналогічної інформації із екрану телевізора чи дисплея комп’ютера вимагає набагато менше зусиль (не потрібно уявляти події, створювати власний художній образ). Варіант створеного художнього образу буде один – запропонований. Сам складний процес створення власного художнього образу, що характеризується активним його дослідженням, фантазуванням та пошуком адекватної ідеї образу, – випадає.

Німецький літературознавець В. Ізер вважає, що “література є необмеженим розгортанням уяви, через це заняття нею має бути подібним до тренінгу уяви” [3: 201].

Дуже важливо у процесі роботи із дітьми молодшого шкільного віку не “загубити” усе набуте та дбайливо надбане у дошкільному віці. Якщо негативний вплив тотальної уніфікації з одного боку призводить до обмеження творчих можливостей кожного окремого індивідууму у процесі сприймання інформації взагалі, то позитивний вплив уніфікації полягає у поглибленні інтегративних процесів, що відбувається в усіх сферах життєдіяльності людини, у науці зокрема.

Використання дитячої англомовної книжки допоможе отримати уявлення про взаємодію мистецтв, про можливості їх інтеграції, реалізацію ідеї твору за допомогою різних видів мистецтва. Те, що дитина бачить та сприймає “на слух”, є основою для створення власного художнього образу, що розпочинається вже зі сприймання запропонованого образу. Процес сприймання художнього образу вимагає від дитини наявності розвиненої уваги, уяви, абстрактного мислення та сенсорної готовності (тобто певного розвитку процесів сприймання).

У ході сприймання художнього образу дитина активно досліджує його, його художньо-емоційну цінність, змістове навантаження. Активно залучаючись до створення власного художнього образу, дитина суб’єктивізує усі отримані емоційно-естетичні враження, знаходить найбільш повну інформацію про суть, ідею художнього твору взагалі. Створення цілісного художнього образу є творчим актом і полягає у наявності змістових, звукових, рухових, образних його характеристик. Відповідність художнього образу, створеного дитиною, ідеї художнього твору визначається змістом того, що вона промовляє, що робить, звуками голосу, інтонаціями, зовнішнім виглядом, виразом обличчя тощо. Інтеграція різних видів мистецтв у процесі створення художнього образу сприяє загальному художньому розвиткові особистості шляхом візуалізації зв’язків та конкретизації етапів взаємодії видів мистецтв між собою. Художній розвиток особистості є не лише передумовою формування вмінь та навичок розуміти справжню естетичну цінність мистецького твору, але й творчо, активно сприймати його, отримувати насолоду від акту власної творчості. О.Савченко висловлює думку про те, що мистецтво має виняткове значення у загальнокультурному розвиткові дитини як засіб передачі досвіду свого народу і усього суспільства, як джерело дитячої творчості і засіб спілкування [4: 55]. Розвиток особистості не можна вважати повним, якщо виключити із педагогічного впливу один із видів мистецтва, а тим більше – мистецтво слова, найбільш складне й синтетичне з усіх видів мистецтва. Стосовно використання дитячої художньої книжки у контексті інтеграції усіх видів мистецтва варто відзначити, що основою художнього розвитку дітей має бути інтеграція образотворчої діяльності та діяльності із ознайомлення із різними змістовими лініями, світом природи, світом людей. На думку Є.Бєлкіної “… усі види мистецтва поділяються на слухові та зорові, часові та просторові (просторово-часові, або синтетичні), тобто твори, що розгортаються у часі, музичні, літературні, театральні, і ті, що застигли – статичні, розташовані у просторі – закріплені у тій чи іншій матеріальній формі” [1: 5].

Книжка уможливлює читання уголос (сприймання «на слух»), власне читання, перегляд ілюстрацій, використання цілої низки креативних видів діяльності (виготовлення власних ілюстрацій, поробок, написання творчих робіт, складання кросвордів, драматизації тощо). Аналіз дитячих робіт показує педагогу, наскільки добре підготовлені учні до сприймання нового матеріалу. Дуже часто кольорове оформлення дитячої роботи свідчить про емоційне ставлення дитини до навчального матеріалу. Аналізуючи методики викладання предметів мовного курсу у вищих навчальних закладах Канади, М.Лещенко відзначає: “Своєрідним контролем за глибиною розуміння учнями змісту фразеологічних словосполучень використовують завдання з пантоміми. Мистецтву оволодіння живою розмовною мовою сприяють музичні уявлення дітей про висоту, силу, протяжність, тембр, ритм звуків” [2: 214]. Поезія, так само як і музика, теж має звукові характеристики: ритм, силу, співзвучність, тембр, ритмічну структуру. Музика є засобом передачі емоційного стану автора та виконавця твору. Поезія, крім інформації про емоційний стан автора, містить іще певну інформацію про його думки, рівень його особистісного розвитку, рівень володіння мистецтвом слова. Як музичні, так і поетичні твори дитина обирає в залежності від власних фізіологічних та вікових особливостей. У молодшому віці – твори (як музичні, так і поетичні), що характеризуються нескладним емоційним навантаженням (народні пісні, малі віршовані форми) і лише згодом вчаться сприймати більш складні твори. У контексті можливості інтеграції мистецтва слова і мистецтва звуку (музики) варто відзначити, що музика може бути фоном для підсилення естетично-емоційного враження від літературного твору, супроводом під час творення дітьми власних ілюстрацій, може бути передумовою формування в учнів відчуття ритму і сили звуку, крім того, музика створює специфічну атмосферу, роблячи її дружньою, гармонійною, спонукаючи до творчості. Реалізуючи ритмічну драматизацію (ритми вірша визначає темп рухів), учні поступово переходять від пантоміми до хореографії, стають спроможними передавати настрій високо ліричних творів.

Загалом, інтеграція різних видів мистецтва у процесі створення художнього образу допоможе не тільки краще зрозуміти ідею твору, отримати естетичну насолоду у процесі роботи з книжкою, але і стимулюватиме інтерес до подальшого самостійного читання літератури.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Бєлкіна Є. Від подиву до творчості. Естетичне виховання дітей засобами образотворчого мистецтва // Мистецтво та освіта. — 1998. — № 2. — С. 12 –18.

  2. Лещенко М.П. Зарубіжні технології підготовки вчителів до естетичного виховання. – 2-ге вид., доп. – Київ, 1995. – 192 с.

  3. Лещенко М.П. Щастя дитини – єдине дійсне щастя на землі: До проблем педагогічної майстерності. – Київ. АСМІ, 2003. – 304 с.

  4. Савченко О.Я. Дидактика початкової школи: Підручник для студентів педагогічних факультетів. – К.: Абрис, 1997. – 416 с.



Марина Свалова (Київ)

ПУБЛІЦИСТИКА Б. ОЛІЙНИКА

ЯК ЛІНГВОКОМУНІКАТИВНИЙ ДИСКУРС
У статті аналізуються лінгвокомунікативні особливості публіцистичного доробку Б. Олійника, розкриваються механізми розгортання авторської інтенції в різних жанрових типах мовленнєвих актів, висвітлюється комунікативне навантаження метафори в структурі письменницького публіцистичного тексту.

Ключові слова: письменницька публіцистика, тематичне ядро, фреймінгові тексти, перформативні тексти, жанрові типи мовленнєвих актів, комунікативний канал, метафора.
Публіцистична комунікація, що є різновидом інтенційно-особистісного обміну смислами, репрезентує політичну, етичну й естетичну мову певної доби відповідними засобами авторського мовлення, а публіцистичні вербальні моделі покликані створити у суспільній свідомості нову картину соціальної дійсності, тому сутнісною ознакою публіцистичної комунікації є її креативно-імперативна функція. Публіцистичний дискурс як система текстів та позатекстових чинників (ментальних, психічних, політичних, естетичних тощо) функціонує в площині специфічного – комунікативного – смислу, характерного для засобів масової інформації. Публіцистичний текст як складник полемічного дискурсу діє у площині соціальних явищ, конфліктів, проблем, його прагматична природа зумовлена не лише потребою автора у висловлюванні, а й потребою суспільства бути проінформованим щодо конкретної проблемної ситуації. Прагматика публіцистики як дискурсу й тексту дозволяє трактувати її як етичний, інформаційний, естетичний засіб впливу, відносно завершену інформаційну систему, остаточне оформлення смислів у якій відбувається після сприйняття чи несприйняття авторської інтенції масовою аудиторією чи певним колом реципієнтів.

Публіцистика Б. Олійника як полемічно-художній вербальний дискурс є поліфункціональним комунікативним утворенням, відповідно, дискурсивна оформленість текстів екстраполює публіцистичні концепти у площину особистісної й масової свідомості з метою встановлення етично-інформаційного контакту з аудиторією, що зумовлює певну комунікативну структуру тексту на рівні теми і реми. В. Юганов у комунікативній структурі тексту розрізняє поняття теми й тематичного ядра – конструкту, що виникає на основі пропозиціонального підходу до аналізу тексту, семантичний базис якого має не просто референтний, предметний характер, а й комунікативно-інтенційне наповнення. «Семантичний базис, – наголошує дослідник, – адекватно репрезентується не сукупністю окремих предметних номінацій, а підсумковим, результатуючим висловлюванням (пропозицією)» [10,с.32]. Таким чином, тематичне ядро полемічного тексту в Б. Олійника є не просто предметним осягненням дійсності, а думкою про неї, аналітичною моделлю з конкретним підсумком – «пропозицією» й характеризується як темо-рематична структура, де тема є статичним (спільним для автора й соціуму конструктом), а рема – динамічним, «пропозиційним» оформленням авторського погляду на проблему, її концептуально-інтенційним осмисленням. У публіцистиці Б. Олійника динамічним компонентом тематичного ядра – ремою – є авторська інтенція, що виступає важливим комунікативним чинником, завдяки якому «комунікативна функція набуває цілком конкретного характеру й текст стає загалом текстом-повідомленням, роздумом, інструкцією, наказом, проханням, питанням тощо» [10,с.44].

Змістове наповнення текстів зумовлює специфіку полемічного дискурсу, зокрема, дозволяє класифікувати повідомлення залежно від способу трансформації в них навколишнього світу. Публіцистика Б. Олійника яскраво демонструє фреймінгові («світовідтворювальні») та перформативні («світозмінні») тексти. Фреймінгові тексти, за Ф. Бацевичем, «поєднують систему сприйняття та осмислення світу людиною з існуючими знаковими системами в єдину фреймову (гештальтну, сценарну) структуру, яка має характер неповторної ідіоетнічної картини світу, в межах якої розгортається свідоме життя людини» [1,с.176]. Єдина гештальтна модель України як морально здорової суверенної держави репрезентується Б.Олійником через ряд менших комунікативних утворень – концептів, образів, проблем, явищ, фактів філософського, політичного, мистецького, правового, етичного, етнічного характеру, що дозволяють трактувати полемічний дискурс митця як публіцистику онтологічного оптимізму. «Проголосити суверенітет легше, ніж отримати його в реальному вигляді. – Зазначає Б. Олійник у виступі в Київському інституті політології й соціального управління 1991 року. – Крім того, що ми повинні стати економічно й суспільно незалежною державою, нам необхідно виробити в собі психологію державності, тобто подолати комплекс вторинності, що не так просто робиться. <…>. Але я – безнадійний оптиміст і впевнений, що ми вийдемо з цієї ситуації» [3, с.2].

Проте критично-аналітичний підхід до осмислення дійсності зумовлює розгортання полемічного дискурсу Б. Олійника в перформативній площині, яка змінює елементи реального світу, продукуючи нову інтенційну реальність. За Дж. Остіном та Є. Падучевою, перформативи як комунікативні одиниці «формують висловлювання, співвідносне дії, вчинку; входять у контекст життєвих подій, створюють комунікативну або міжособистісну ситуацію, що має певні наслідки, позначає дію, одночасну з моментом мовлення» [1, с.192]. Дія чи процес у публіцистичному дискурсі часто передається за допомогою дієслів, що «позначають ментальні процеси (у широкому значенні цього слова) (радити, заперечувати, пропонувати, визнавати, припускати, зазначати та багато інших )» [1, с.194]. Такі дієслова визначаються Ф. Бачевичем як ментальні перформативи. Публіцистика Б. Олійника яскраво демонструє класичні ментальні перформативи із семою «говорити» («ставити до відома слухача»), що спрямовані на ментальну сферу людини й залучають до комунікації мовця й потенційних чи реальних адресатів, вказують на бажану дію: «Я можу повторити тільки те, про що попереджав ще два роки тому» [9, с.2]; «Ми повинні знати, що відбувається у світі» [4, с.12]; «Нашій країні слід позбуватися комплексу вічно другої. Як і Росії – вічно першої» [7, с.2]. Прагматична мета перформативних полемічних текстів загалом полягає у переформуванні картин об`єктивної реальності у свідомості реципієнтів; публіцистика Б. Олійника синтезує фреймінговий і перформативний чинники, створюючи етично маркований гештальт соціальної дійсності на основі «трансформації» усталеного образу світу, зафіксованого масовою свідомістю: «Час, коли можна було з безпечної відстані милуватись по телевізії, як бомбардують Багдад чи Белград, минув назавжди. Ми тепер усі рівні перед загрозою терору. То давайте ж спільно, об`єднаними силами нещадно боротися і з цим світовим злом, і з першопричинами його. Свої конкретні пропозиції, підтримані Верховною Радою, наша делегація подала у зверненні до ПАРЄ» [5, с.6]. Загалом синтез фреймової та перформативної структури дає змогу реципієнтові структурувати зовнішній світ відповідно до авторської інтенції, оскільки інформаційні стратегії публіциста спрямовані передовсім у морально-етичну площину.

Зміна соціальної реальності як комунікативне надзавдання публіцистики Б. Олійника оформлюється в різних мовленнєвих жанрах (жанрових типах мовленнєвих актів). Найпоширенішими з них є вердиктиви, що створюють комунікативну ситуацію критики, засудження негативних явищ соціальної дійсності й спонукають адресата до аналогічного осмислення ситуації: «Хіба винна ідея, що її деформували? Хіба винен Бог у тому, що його іменем творилась інквізиція? В той же час, на відміну від антикомуністів, котрі навіть відсутність дощу пояснюють витівками лівих, я не звинувачую в сьогоднішніх бідах демократів. Головна їх провина в тому, що вони надто довірливо прийняли в свої ряди вчорашніх партократів, котрі перефарбувалися в демократів. Учора такий уболівальник за добрі слова про Україну таврував мене за буржуазний націоналізм – аж обливався потом від старанності. Сьогодні той же самий «правовірець» вчить мене любити Україну » [9, с.2].

Аналітично-критичне осмислення проблем, явищ, суперечливих фактів зумовлює створення полемічної комунікативної ситуації в репрезентативах – текстах, що містять пояснення, розмірковування, судження, прогнози, орієнтують на дискусію: «Одначе зовнішня політика України не є достатньо цілеспрямованою і акумулятивною. Не можу звинувачувати в цьому Міністерство закордонних справ, оскільки наші дипломати мають обмежене коло для маневру і передусім виконують волю центру. Думаю, пасивність нашої зовнішньої політики пояснюється насамперед тим, що ми не навчені працювати як самодостатній суб`єкт відповідно до свого статусу незалежної європейської держави. А потрібно нав`язувати свої інтереси, свою ініціативу в міжнародних організаціях. Не пускають у двері – у вікна заходити, а не ставати у позу: «не поїдемо», коли, скажімо, йдеться про СНД» [7, с.2].

Полемічність і модальність публіцистичного дискурсу митця органічно поєднуються з ключовим принципом професійної етики – відповідальністю – у текстах-комісивах, які покликані репрезентувати певні зобов`язання перед аудиторією, проте в публіцистиці Б. Олійника принцип відповідальності поширюється й на адресанта, й на потенційних реципієнтів: «Справді, за свободи слова, в усіх мас-медіа поіменно розвінчуються найвищі посадовці до президента включно за ті чи ті недогляди, викриваються призвідці найрезонансніших злочинів, називаються персоналіїї високопосадових злодіїв і казнокрадів. Але всі ці, побивані в пресі, на радіо й телевізії, злочинці, презирливо посміхаючись, так само нахабно, виклично і – головне! – безкарно правлять нами. Позаяк нинішня Україна – це всього лиш територія, розділена між кланами. Так, Майдан підняв нас на як самодостатній народ на таку височінь, що світ у шанобі зняв капелюха. Але ж за кілька місяців ми з такої запаморочливої височини шубовснули сторчма в ковбаню, викопану тими самими кланами. І це моральне падіння почалося не вчора, а з Біловезької пущі. <…>. Нам давно вже належало б зробити оптимальні висліди, а не шукати виправдання, посилаючись на об`єктивні обставини. Позаяк, вигороджуючи відступників, ми творимо прецедент. Себто превентивно виправдовуємо тих, хто, посилаючись на кон`юнктуру моменту, зраджує чи зраджуватиме Україну» [6, с.9]. Варто зазначити, що публіцистичні тексти Б. Олійника синтезують різні мовленнєві жанри з єдиною комунікативною метою – вплинути на масову свідомість; вердиктиви, репрезентативи й комісиви, моделюючи комунікативну ситуацію пояснення, дискусії, аналізу, поєднуючись з іншими мовленнєвими жанрами, формують специфічну вербальну модель соціальної дійсності, відповідно через розкриття соціально значущих проблем здійснюється публіцистично-художній аналіз етичних домінант доби, до якого автор закликає реципієнтів.

Етичне навантаження й полемічно-метафоричний спосіб осягнення дійсності, природно, формують специфічну комунікативну структуру письменницького полемічного тексту. Як зазначає І. Колегаєва, особливість художньої комунікації полягає в тому, що «референтним простором, який підлягає опису в художньому тексті, слугує не фрагмент об`єктивної реальності, як у науковій прозі, а квазіреальність, певним чином осмислена через сітку денотативної структури й лінгвістично означена через текст» [2, с.33]. Письменницький публіцистичний текст описує референтний простір, тотожний соціальній дійсності, створюючи етичну квазіреальність як бажану модель функціонування соціуму. Важливою комунікативною позицією в публіцистиці Б. Олійника є полемічно-етична позиція «ми», яка не тільки розширює комунікативний простір, а й дозволяє авторському «імперативу» охоплювати одночасно кілька рівнів суспільної свідомості (політичний, економічний, етичний тощо): «Отже, що ми мали напередодні перебуду, – в контурах ясно. А тепер подумаємо на дозвіллі (позаяк безробіття вже стало реальністю), що ж у нас вийшло в результаті градобою, гучно названою «перебудова»? Вкотре повіривши – тепер уже Михайлові Сергійовичу – в щирість його бажань оновити, цивілізувати суспільство, перетворити авторитарний режим у правову державу, дати можливість націям набути справжньої незалежності, установити багатопартійність і милий його і нашому серцю плюралізм, набути «щобільше демократії» і згідно з цим реформувати з ніг до голови компартію до рівня нормальної, парламентської, – ми всією громадою кинулись допомагати йому руйнувати цю «прогнилу систему». <…>. Але поки підкопувались під фундамент «цієї прогнилої системи», <…>, особини, в яких хапальний рефлекс не обтяжений чорноземом цивілізованості, діяли. І одного разу, коли ми вже неабияк заглибились під фундамент найголовнішого палацу, зверху раптом почулося: «Гей там, внизу, – кінчайте!» [6,с.67].

Метафоричність як провідна ознака письменницької публіцистики в полемічному доробку Б. Олійника також репрезентується дискурсивно: система метафор, спільних за семантикою й функціональним наповненням, виступає комунікативним каналом та утворює цілісний полемічно-художній образ (наприклад, образ Слова): «Але трудар пера має справу зі Словом, котре самою своєю Богорівною, духовною суттю покликане єднати людей на добрі справи, нести мир вселюдському дому. І коли воно потрапляє до нечистого на руку журналіста, який примушує його служити війні, слово стає зброєю масового ураження свідомості й підсвідомості мільярдів людей, зманюючи їх на неправедні діла. А це вже – непростимий гріх, котрий має кваліфікуватися як злочин проти людяності» [8,с.1]. Як бачимо, метафоричний ряд «трудар пера», «вселюдський дім», «війна – зброя масового ураження» є складником єдиної цілісної метафори «Слово», що в політичному полемічному дискурсі синтезує номінативну та емоційно-оцінну функцію, виступаючи інформаційно-онтологічним комунікативним каналом.

Отже, публіцистика Б. Олійника як лінгвокомунікативний конструкт функціонує в рамках інтенційної відкритості та метафоричної інформативності, що є ознакою письменницького полемічного дискурсу. Структура публіцистичних текстів Б. Олійника перформативна за своєю суттю, а прагматичні установки тесту реалізуються передовсім через комунікативну позицію «ми», яка об`єднує автора й потенційних реципієнтів у площині етичних суспільних відношень, внаслідок чого реалізується інформаційний, етичний та естетичний уплив на свідомість мас.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бацевич Ф. Нариси з комунікативної лінгвістики. – Львів, 2003.

  2. Колегаева И. М. Текст как единица научной и художественной коммуникации / ОГУ им. И.И. Мечникова. – Одесса, 1991.

  3. Олейник Б. Идея не виновата, когда ее предают: диктофон. фрагм. со встречи поэта в Киев. ун-те политологии и соц. упр. // Правда Украины. – 1991. – 29 июня.

  4. Олійник Б. «Амі» – друг, «амікошон» – навпаки (Вітчизняні прихильники хлопістики, або Український варіант «гри в бісер») // Голос України. – 1997. – 5 липня.

  5. Олійник Б. «Демократія перед загрозою тероризму» // Голос України. – 2001. – 13 жовтня.

  6. Олійник Б. Князь тьми: відкритий лист Михайлу Горбачову / Б. Олійник. 3-тє повне вид. – К, 2008.

  7. Олійник Б. «Нашій країні слід позбутися комплексу вічно другої. Як і Росії – вічно першої» // Подолія. – 1994. – 20 серпня.

  8. Олійник Б. Цензури немає. Але спробуй сказати правду…// Сільські вісті. – 2001. – 11 травня.

  9. Поэт, политик, гражданин: беседа с пред. парламент. Комис. по иностр. делам и связям с СНГ Б. Олейником // Правда Украины. – 1996. – 26 июля.

  10. Юганов В. Текст и его коммуникативная структура: конспект лекций. – Калинин, 1983.

Сергій Сегеда (Київ)

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА МІЖНАРОДНА ЖУРНАЛІСТИКА:

ІСТОРІЯ, СЬОГОДЕННЯ І ПЕРСПЕКТИВИ
У статті розглядається формування військової міжнародної журналістики в Україні в історичному аспекті, її основні складники та напрями процесу становлення на сучасному етапі. Характеризуються загальні особливості висвітлення питань міжнародної тематики у військовій пресі, проблеми підготовки військових журналістів-міжнародників.

Ключові слова: військова міжнародна журналістика, міжнародна інформація, миротворча місія.
За часів СРСР не можна було вести мову про вітчизняну військову міжнародну журналістику, бо її не існувало. Слабкими вправами в міжнародній журналістиці були випуски третьої сторінки тогочасних військових газет, на якій, як правило, друкувалася низка матеріалів міжнародної інформації на основі матеріалів ТАРС. А раз на місяць, знову ж таки на матеріалах ТАРС, редакції військових газет різного рівня подавали добірки, де повідомлялося про важке життя та порушення прав людини у країнах капіталу, а також у читача формувався образ бездушного, жорстокого натовського солдата, готового виконувати будь-які нелюдські накази начальників і командирів. Такі матеріали, наприклад, публікувала газета Київського військового округу «Ленинское знамя» під рубриками «Империалистическая армія, как она есть» [1, с. 3], «Чудовище милитаризма», «Лицо империализма» [9, с. 3]. Військовий відділ, який був, наприклад, у АПН, виконував не журналістські функції, а збирав інформацію з «відкритих джерел» – іноземних ЗМІ. Таким чином, на теренах СРСР було створено умови, що робили неможливим виникнення серйозної військової міжнародної журналістики.

Однак міжнародна тематика на сторінках військової преси України і досі недостатньо розвинута. Донедавна матеріали про вихід України на міжнародну арену в основному обмежувалися короткими офіційними повідомленнями, а тематичним сторінкам про міжнародні події відводилися останні шпальти. Це зумовлено, насамперед, відсутністю в державі професійно підготовлених військових журналістів-міжнародників, які могли б об’єктивно, оперативно висвітлювати зовнішньополітичні проблеми з позицій національних інтересів України, прогнозувати розвиток подій. До того ж мало військових журналістів, що досконало володіють іноземними мовами.

Нині, коли Україна бере участь у виконанні 11 миротворчих місій у дев’яти країнах світу [2, с.19], уже можна говорити про засади для формування серйозної військової міжнародної журналістики. Військові журналісти, буваючи у відрядженнях з миротворчими місіями, готують матеріали не тільки про військовий контингент, який виконує поставлені завдання, але й про країну, її економіку, культуру, проблеми, намагаючись прогнозувати відносини держав у різних сферах.

На вимогу часу в Україні виникло спеціальне військове видання – журнал “Атлантична панорама”, засновником якого є Міністерство оборони України. Журнал ставить за мету «дати всім зацікавленим громадянам інформацію про євроінтеграційні процеси, що відбуваються не лише в країні, а й на Європейському континенті, сприяти роз’ясненню кроків України на шляху до Північноатлантичного альянсу та формуванню позитивної громадської думки стосовно важливості інтеграції України як європейської держави в Євроатлантичну спільноту та ефективну систему колективної безпеки» [5, с. 2].

Знайти власну нішу в комерціалізованому інформаційному просторі України для військового видання – непросте завдання. Журнал “Атлантична панорама”, виконує місію поширення інформації про Північноатлантичний альянс, інформування населення України всередині держави та за її межами, формування позитивного іміджу НАТО. Адже цей друкований орган Міністерства оборони України створено 2006 року відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.12.04 № 963-р “Про заходи щодо забезпечення виконання у 2005 році Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 роки”, директиви Міністра оборони України від 21.01.05 № Д-322/1/04 та наказу Міністра оборони України від 03.11.05 № 659 “Про заснування друкованого органу Міністерства оборони України журналу “Атлантична панорама”[8]. Журнал розрахований і на військовиків, і на цивільних, має прекрасне поліграфічне оформлення, яке не поступається кращим комерційним журналам. Оскільки спеціальної міжнародної підготовки у військових журналістів “Атлантичної панорами” немає, вони самотужки оволодівають міжнародною журналістикою, вивчають мови, щоб отримувати інформацію з перших рук. Тематична спрямованість журналу різнопланова, але понад половину друкованої площі надається матеріалам, присвяченим інтеграції України до євроатлантичних структур. Наприклад, у першому номері вміщено інтерв’ю з першим міністром оборони України, а нині Головою Місії України при НАТО Костянтином Морозовим, де головною є думка, що етап позаблокового статусу України (на початку незалежності це було великим досягненням, що давало можливість вивчити стан справ) вже минув і нині необхідно визначатися, куди приєднуватися: до НАТО чи до Організації договору про колективну безпеку на чолі з Росією [12, с. 22-23]. Також вміщено матеріали про інформування населення країни щодо вступу держави до НАТО. Прикладом може бути стаття редактора журналу Андрія Мирончука “Альянс бачить нас у своїй сім’ї”, де простежуються конкретні шляхи України у співпраці нашої держави і її Збройних Сил зі структурами НАТО [10, с. 24-26].

Матеріали журналу інформативно насичені, журналісти використовують різноманітні прийоми, щоб матеріали були різнопланові, глибокі, різностильові, а заголовки зацікавлювали читача ознайомитися зі змістом.

Можна сказати, що нині журнал «Атлантична панорама» відіграє помітну роль у формуванні позитивної громадської думки щодо інтеграції України в НАТО і ЄС. Однак, щоб виконати таке важливе завдання, недостатньо одного, хай дуже вдалого журналу. Потрібно чимало уваги надавати тим щоденним, щотижневим виданням, які читає основний масив населення України. Проте цінність відображення всіх подій та зламних моментів у журналі «Атлантична панорама» полягає в тому, що, на відмінну від щоденної преси, яка характеризує низку подій, що живуть один день, серйозний щомісячний журнал може пропонувати аналітичну картину, вибудовувати логічну й довгострокову перспективу.

На жаль, загальний стан міжнародних відділів, вигляд міжнародних сторінок інших українських військових видань далекий від досконалості. У газетах міститься одна і та ж інформація, яка майже на 100 відсотків взята з інформагентств та Інтернету. Українські міжнародні матеріали – це або звіти про візити військового керівництва, або розробка тем з українським підтекстом (про пам'ятники українським митцям, концерти співаків, виставки художників тощо). Існує практика відряджання за кордон представників військових прес-центрів, але не може та сама людина за нетривалий час перебування однаково досконало підготувати матеріали з різних країн і на різні теми.

Для прикладу: один із номерів газети „Народна армія”, висвітлюючи міжнародні події, вміщує низку матеріалів. Під рубрикою „Миротворчість” Андрій Агєєв у фоторепортажі „Ліберійським нічним небом” розповідає про виконання миротворчих завдань у складі Місії ООН у Республіці Ліберія 56-м окремим вертолітним загоном. Автор намагається ознайомити читача зі службовою діяльністю українських миротворців через вдалі фото. Хоча тут немає аналізу бойової підготовки та стосунків військовиків з місцевим населенням, але цей жанр має право на існування і доносить до читача певну інформацію про професіоналізм вертольотчиків [11, с. 3]. Наступні матеріали без підпису – короткі кореспонденції про візити. Замітка під назвою „В гостях у спецназу Піднебесної” під рубрикою „Україна – Китай” розповідає про візит Міністра оборони України до Китайської Народної Республіки, де він ознайомився із завданнями, організаційно-штатною структурою, військовою технікою 3-ї дивізії спеціальною призначення Пекінського військового округу, яка забезпечує захист китайської столиці. Наступна інформація „Наша тема не обговорюватиметься” під рубрикою „До квітневого саміту” розширено повторює те, про що читач дізнався з назви і рубрики, – питання вступу України до НАТО взагалі не порушуватиметься на саміті у квітні. У замітці „Україна – друг Європи” під рубрикою „Київ – Лондон” повідомляється про зустріч Президента України В. Ющенка з Прем’єр-міністром Великої Британії Г. Браном щодо питання постачання російського газу в Європу через Україну. Інформація подається через опублікування повідомлення прес-служби Президента України і Укрінформу. Газета, розповідаючи про цю дуже пекучу проблему сьогодення, користується офіційними державними джерелами, залишивши без аналізу це питання, яке обговорювалося на сторінках світової преси декілька днів [11, с. 2]. Наявність лише інформаційних матеріалів та відсутність аналітичних свідчить про слабкість нашої військової міжнародної журналістики.

Журнал «Воєнна історія», заснований у 2002 році Всеукраїнською громадською організацією „Український інститут воєнної історії”, публікує матеріали історичного характеру і не спеціалізується на темах міжнародного життя, проте такі матеріали зустрічаються і вони є досить глибокими. Для журналу „Воєнна історія” 2008 року характерною ознакою є тематична спрямованість номерів, один з яких було присвячено північноатлантичному альянсу. Ця тематика зумовила певну підбірку матеріалів в одному номері, заголовки яких говорять про зміст: С. Кулик «Україна – НАТО: досягнення, виклики та перспективи», С. Литвин «Еволюція стратегічної концепції північноатлантичного альянсу та його військові операції», С. Якім’як «Уроки з досвіду співробітництва Військово-Морських Сил Збройних Сил України та ВМС країн-членів НАТО», П. Стужук «Історичний досвід розвитку наземної розвідки у збройних силах країн НАТО», С. Сокалюк «Деякі аспекти застосування військово-морських сил Збройних Сил України в антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля». Інтерв’ю з Міністром оборони України Юрієм Єхануровим «Збройні Сили України стануть гідними членства в НАТО», яке вів головний редактор журналу «Воєнна історія» Сергій Литвин, було досить актуальним в період виходу матеріалу. У ньому є глибока оцінка співпраці України з НАТО, переконливо розкриваються переваги України при вступі до Північноатлантичного альянсу. Розвивається думка, що країни-члени НАТО також певною мірою зацікавлені в тому, щоб Україна стала членом Альянсу, бо це призведе до зменшення ймовірності конфліктних сценаріїв розвитку в Європі. В цьому «інтереси НАТО ідентичні національним інтересам України» [7, с. 5]. Статті журналу «Воєнна історія» торкаються і міжнародних стосунків у військовій сфері, як, наприклад, публікація В. Мараєва «Німецькі літаки в українській авіації (1917 – 1920 рр.)» [6, с. 27]. У рубриці „Архіви. Документи” вміщено текст північноатлантичного договору, який було підписано 4 квітня 1949 року у Вашингтоні керівниками держав та урядів країн-засновниць НАТО [7, с. 20].

Міжнародна тематика має бути одним з головних проблемно-тематичних напрямів у будь-якому військовому виданні. Для такого військового журналу як „Військо України” ця тематика теж є актуальною. Цей журнал задумувався як «візитка» Збройних Сил України за кордоном, у ньому закордонні колеги мали б ознайомитися з успіхами і досягненнями Збройних Сил України. Тому міжнародна проблематика для журналу „Військо України” є важливою. Найбільш популярною є знову ж таки тема вступу до НАТО. Наприклад, у журналі „Військо України” за 2005 рік в № 11 вміщено виступ тогочасного Міністра оборони України Анатолія Гриценка „Нам необхідно зруйнувати хибні стереотипи щодо наслідків вступу України в НАТО” на прес-конференції у Вільнюсі, де відбулися неформальні консультації щодо вступу України в НАТО на рівні міністрів оборони [4, с. 3]. Тут же, в матеріалі ”Європейська атлантична інтеграція в контексті національної безпеки України” кандидат воєнних наук, доцент Володимир Ткачов аналізує стан сучасної воєнно-політичної обстановки і наводить низку факторів, які повинні переконати читача, що „активізація євроатлантичного вектора відповідає інтересам України у сфері національної безпеки та оборони” [4, с. 16]. У цьому журналі вміщено інформаційно насичене інтерв’ю з полковником генерального штабу, аташе з питань оборони посольства Федеративної Республіки Німеччини Петером Граф фон дер Шуленбургом. Хоча в заголовок інтерв’ю винесено красномовний вислів військового аташе „Збройні Сили України досягли такого рівня розвитку, що незабаром світова громадськість привітає ще одного члена НАТО”, та читачу пропонується широке коло питань: бажання молоді служити в армії, служба жінок у війську, капеланська підтримка військовослужбовців, соціальний захист військовиків Німеччини [4, с. 22].

Журналістика, як і дипломатія, зближує народи, розповідаючи про країни своїми специфічними методами. Наші дипломати (як і іноземні) зобов’язані на підставі аналізу інформаційної обстановки в країнах, де вони знаходяться, виявляти загальні інформаційні висновки і давати свої рекомендації з виконання основного завдання – формування об’єктивного погляду на свою державу, її політику. Адже на місцях можливо точно визначити всі нюанси і особливості сприйняття зарубіжною аудиторією процесів, які в нас відбуваються. Так само не є секретом, що за кордоном експертна і громадська оцінка України і її ЗСУ формується насамперед під впливом того, що пишуть українські ЗМІ і висловлюють українські експерти, тобто закордонні уявлення про Україну формуються в самій Україні.

На жаль, українські військові журналісти не конкурентоспроможні порівняно із російськими та західними колегами. Наприклад, під час конфлікту в Іраці в Кувейті дислокувався український миротворчий батальйон, проте українці дізнавалися новини про виконання його місії з чужих інформаційних джерел. Інформація потрапляла і від наших військових журналістів, але це були поодинокі зусилля, а не система. Назріла необхідність підготовки військових журналістів-міжнародників, адже при вступі до НАТО картина інформування з чужих джерел може повторитися.
ЛІТЕРАТУРА

1. Андрющенко В. Янки на Окинаве // Ленинское знамя. – 1976. – № 52 (9502), – С.3.

2. Атлантична панорама. – 2006. – № 1 (1), рік. – 50 с.

3. Біла Книга 2007. Оборонна політика України // Військо України. – 2008. – №2 (92) – С. 88

4. Військо України. – 2005. – № 11, – 42 с.

5. Вітальне слово до читача // Атлантична панорама. – 2006. – №1(1) . – С. 3

6. Воєнна історія. – 2008. – № 1(37). – 64 с.

7. Воєнна історія. – 2008. – № 2 (38).– С.5-20

8. Інтернет: сайт Міністерства оборони України

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка