Журналістика, філологія та медіаосвіта”



Сторінка9/24
Дата конвертації09.03.2016
Розмір4.97 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

ЛІТЕРАТУРА

  1. Азгальдов Г. Г., Райхман Э. П. О квалиметрии. – М., 1973.

  2. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. – Л., 2000.

  3. Богданович Е. П., Петровичев Л. И. Квалитативный анализ учебного текста // Квалілогія книги: Збірник наукових праць. – Львів, 2003. ­– С.19 –22.

  4. Гавенко С. Ф. Актуальність і перспективи розвитку квалілогії книги. – Львів, 1998.

  5. Гавенко С. Ф. Алгоритм побудови функцій кваліметричних показників продукції // Поліграфія і видавнича справа. – 1997. – № 33. – С.23–26.

  6. Гавенко С. Ф. Психологические аспекты восприятия читателем иллюстративно-текстовой информации и оценка качества печатных изданий. – М., 1996.

  7. Гавенко С. Ф. Товарознавча експертиза якості книжкової продукції // Друкарство. – 2005. – № 6. – С. 31–33.

  8. Гавенко С. Ф., Конюхова І. І. Кваліметрична оцінка якості книжкових видань. Соціологічні аспекти // Поліграфія і видавнича справа. – 1996. – № 31. – С.32–35.

  9. Гавенко С., Корнілов І., Ничка В. Системний аналіз і методи керування якістю книжкової продукції: Навч. посіб. – Ужгород: Карпати, 1996.

  10. Гавенко С. Ф., Мельников О. В. Деякі аспекти якості друкованої продукції // Наукові записки Української академії друкарства: Науково-технічний збірник. – Львів, 1999. – Вип. 1.– С. 49–54.



Оксана Середа (Львів)

Часопис „світло й тінь” (1933–1939 рр.) – перший український фаховий журнал із фотомистецтва в галичині
Вивчено обставини появи часопису і його завдання, з’ясовано роль видання у формуванні фотографічної думки в Галичині та закладенні теоретичного підґрунтя в царині фотовиробництва, показано його значення для об’єднання українства довкола спільної національно-культурної ідеї.

Ключові слова: фотожурнал, публікація, проблематика, редакція, аматорська фотографія.

У міжвоєнні роки українство на західноукраїнських землях, поступово втрачаючи ілюзії стосовно здобуття власної державності після поразки в національно-визвольних змаганнях та потерпаючи від жорстких утисків польської влади, зосереджує усі свої сили на активних мистецьких пошуках та авангардних експериментах. Львів у 20–30-х рр. ХХ ст. стає значним українським культурно-мистецьким центром, у творчому середовищі якого з’являються дедалі сміливіші спроби українських митців із розвитку таких модерних видів мистецтва, як-от: кіно та фотографія, й активного інтегрування своїх творчих здобутків у європейський культурний простір. Значне пожвавлення інтересу українських фотоаматорів до фотографії як явища мистецького спостерігаємо ще наприкінці 20-х рр., коли в Європі активно починають застосовуватися нові експресивні техніки та фотомонтаж.

У листопаді 1930 р. у Львові започатковано Українське фотографічне товариство (УФОТО) з ініціативи проф. Олекси Балицького та д-ра Степана Дмоховського, яке від початку зарекомендувало себе як серйозна організація, влаштувавши вже через місяць Першу виставку української аматорської фотографії. У травні 1933 р. товариство розпочало видавати власний пресовий орган під назвою «Світло й Тінь» – перший український фаховий часопис для фотолюбителів на теренах Галичини, редакторами якого в різний час були Степан Щурат (син письменника Василя Щурата), Олександр Мох, Ярослав Савка.

За умов важкої господарської кризи це був сміливий крок з боку молодих аматорів фотографії взятися за реалізацію серйозного та недешевого мистецького проекту, який вимагав і достатніх знань у редакційно-видавничій справі, і немалих фінансових затрат. У своєму зверненні, опублікованому в першому числі новоствореного видання, редакція зазначала, що «широкий загал громадянства починає більше цікавитися ділянкою фотоґрафії та дає нам надію, що наш журнал найде у нього піддержку» (Від редакції. – 1933. – Ч. 1), водночас усвідомлювала, він «ніколи не був і не буде обчислений на рентовість і видаємо його для престіжу й із ідейних мотивів» (Від Редакції й Адміністрації. – 1938. – Ч. 6). Зокрема, видання мало на меті консолідувати, пов’язувати центр УФОТО з його районними осередками, заохочувати їх до співпраці, нести культурну та технічну просвіту, популяризувати та поширювати мистецьку фотографію серед українства.

Галицькі фотомитці дуже схвально сприйняли звістку про появу «Світла й Тіні», радо погоджувалися на пропозицію редактора С. Щурата співпрацювати із виданням, причому на початках навіть без гонорарів, напрклад І. Пашкевич [4, с. 1]. У листах до С. Щурата обговорювалася назва майбутнього журналу (як варіант пропонувалися «Фотографічні Вісти»), давалися поради стосовно організації редакційної роботи, добору публікацій, фотоілюстрацій та автури.

Вже за короткий час журнал зумів завоювати симпатії значного кола українських майстрів та аматорів фотографії в Галичині та в еміграції. На це вказує і той факт, що в перший рік свого функціонування він виходив як двомісячник, а із жовтня 1934 р. – як місячник.

Також дізнаємося, що «Світло й Тінь» був популярним не лише серед українських читачів, а й серед польських, його найцікавіші статті часто подавалися в польських оглядах преси. Тут варто роз’яснити, що в міжвоєнний період взаємини між поляками та українцями були вкрай напруженими і лише їхні зацікавлення такими модерними видами мистецтва, як кіно та фотографія, змогли на якийсь час стати точкою перетину спільних інтересів польських та українських митців.

Для прикладу, видавці «Przeglądu Fotografіcznego» (м. Вільнюс) під рубрикою «Przegląd Prasy» обговорювали зміст українського часопису, відзначаючи, що характерною його особливістю є динамічність у висвітленні подій та професіональний підхід у теоретичних питаннях, і що його редактори «дбають за розвиток фотографії і українського краєзнавства», а сам журнал має виразно національний характер [5, с. 240]. Окремі публікації навіть рекомендувалися для прочитання польським колегам – настільки щиро, на думку оглядачів, вони були просякнуті патріотичним духом та розумінням завдань фотографії, як-от стаття К. Водяного «На фронт пропаґанди» (1937. – Ч. 8/9).

Редактор польськомовного журналу «Ero-Foto» (м. Познань) Зенон Максимович у ч. 4 за 1936 р., відзначаючи фаховість редакторів тогочасних фотографічних журналів та визнаючи їхній авторитет як фотомитців, серед них називав і співробітників українського «Світла й Тіні». Зокрема, автор підкреслював, що на відміну від популярних видань того часу, такі фахові часописи давали фотоаматорам реальну можливість «вийти на шляхи правдивої фотографії, а не нудного клацання» [5, с. 238]. Як поважний фаховий журнал «Світло й Тінь» визнавав і польський фотографічний часопис «Кamerа Polskа» [7, с. 312].

Високим професіональним рівнем публікацій редакція завдячувала тісній співпраці із знаними в той час майстрами фотографії – Олексою Балицьким, Мар’яном Ґавдяком (крипт. М. Ґ.), Юліаном Дорошем (крипт. Ю. Д.), Іваном Іванцем, Олександром Мохом (крипт. ОММ., О.М.М.), Володимиром Савицьким, Ярославом Савкою (крипт. Яр. С.), Данилом Фіголем (крипт. Да-ль), Степаном Щуратом (крипт. С. Щ., Ст. Щ., Ст. Щ-т, Щ-т). Із місячником також співпрацювали: Т. Банах, Я. Береза (крипт. Б. Я., Я. Б.), М. Заготовник (крипт. М. З.), О. Колодницький, А. Краснівський, І. та Я. Масляки, Р. Миколаєвич (крипт. Р. Мик.), Р. Мирович (крипт. Р. М.), С. Ожґа, Б. Тишинський (крипт. Т., Т-ий), С. Федів, Р. Шипайло та ін. Це були люди, захоплені можливостями фото- та кінокамери у творенні артефактів, фіксуванні об’єктів, подій, важливих з мистецького погляду, а також переконані, що в такий спосіб можна підкреслити власну культурну та національну окремішність, пробудити у свого народу почуття власної гідності та патріотизму.

Саме публікації та фотоілюстрації журналу дають нам змогу зрозуміти ідейно-мистецькі пошуки галицьких фотомитців у міжвоєнному часі, збагнути завдання, які ставили перед собою редактори та автори видання. Попри те, що українські майстри фотографії симпатизували модерністським течіям та новомодним віянням із Європи, визначальною в їхній творчості все ж була пропаганда українського мистецтва та мотивів народної культури. Вони не обмежувалися суто мистецькими експериментами, розуміючи, що за обставин, коли українство в Галичині було позбавлене можливості будувати власну державу та змушене було підпорядковувати власні культурні потреби законам Польської держави, не могли собі дозволити творіння «мистецтва задля мистецтва», але «мистецтва для нації», а тому власні мистецькі амбіції часто доводилося відтісняти на другий план.

Найбільше уваги редакція звертала на ті ділянки фотографії, які відігравали важливе значення для національного поступу – «головно на фотоґрафію батьківщини: крає- й людознавство, історію сучасного життя (важніші події, люди, обходи, праці й под.) та знання минулого (памятники, старі одяги, архітектура й под.)» (Від редакції. – 1935. – Ч. 2). Водночас вміщувалося багато мистецьких світлин – портретів, пластичних етюдів, пейзажних знахідок. Серед авторів фотоілюстрацій: М. Береза, Ю. Дорош, І. Іванець, Р. Крохмалюк, С. Кравців, В. Левицький, Л. Маслов, О. Мох, Я. і Р. Масляки, І. Пашкевич, В. Пронь, Я. Савка, Р. Совяковський, Р. Шипайло, С. Щурат та ін.

На «Світло й Тінь» було покладено ще одне завдання – бути трибуною українського фотомистецького слова, творити власну школу фотографії та працювати над розробленням питомої фотографічної термінології. Так, зусиллями редакції активно популяризувалися рідні терміни «світливство», «світливець», «світлина», натомість деякі співробітники, як-от О. Балицький, О. Мох, протестували проти використання полонізму «фотоґрафіка» і наполягали на лексемі «мистецька фотоґрафія» чи «образова фотоґрафія» [4, арк. 4]. На увагу заслуговує матеріал О. Моха «Українське фотоґрафічне словництво» (1938. – Зош. 7, 8), де введено в обіг близько 150 фахових слів німецьких і їх відповідників української мовою.

У виданні дискутувалася актуальна в колах провідних фотографів Європи проблема – чи фотографія є мистецтвом, чи лише документальним фіксуванням дійсності. Автори журналу наполягали на тому, що фотомистецтво – «це творчість людини, яка за допомогою новітньої камери й засобів дає вияв своїм почуванням, своїй індивідуальності» (Дорош Ю. Творчість у фотомистецтві. – 1933. – Ч. 7/8), а також пояснювали, що в невизнанні мистецької вартості світлин провідну роль відіграє «псевдоконсерватизм, що не хоче зрозуміти повставання нових форм у світі» (Мох О. З проблєм фотоґрафіки. – 1933. – Ч. 1/2). Цій темі присвячені й інші публікації: Ю. Іванів «Чому фотоґрафуємо?» (1935. – Ч. 6), О. Бринський «Мистецтво, ремесло чи наука?» (1936. – Ч. 10/11). Окрім цього, редакція вміщувала переклади статей із провідних європейських фотографічних журналів з цієї проблематики: П. Фріпп «Становище фотоґрафії в мистецтві» (1933. – Ч. 7/8), Люїджі Андрес «Справжнє мистецтво» (1934. – Ч. 1), Робер ле ла Сізеран «Апологія фотографії» (1939. – Ч. 1, 3–7).

Дбаючи за підвищення професіонального рівня українських фотоаматорів, редакція публікувала чимало матеріалів із теорії та техніки фотографії, інформувала про новітні технічні прийоми та технічні винаходи, водночас нагадуючи фотолюбителям, що досконале опанування фототехніки не є їхньою ціллю, а лише засобом для досягнення кінцевої мети – створення мистецької світлини: Фіґоль Д. «Освітлення передовсім» (1933. – Ч. 7/8). Теоретики та практики фотографії, які співпрацювали із журналом, були чудово ознайомлені із передовою європейською фаховою пресою, яку спеціально передплачувало УФОТО, а найцікавіші статті з польської, німецької, чеської та французької мов у перекладах М. Ґавдяка, Р. Мировича, В. Савицького та С. Щурата публікувалися на сторінках «Світла й Тіні».

Окрім цього, вичерпне уявлення про тематичний діапазон матеріалів, що публікувалися на його шпальтах часопису, дають численні відділи та рубрики, серед яких: «Орґанізація, техніка і естетика фотоґрафії», «Критичний куток», «Технічний куток», «З нашого досвіду», «Наші ілюстрації», «Огляд журналів», «Що читати», «З новин фотопромислу», «Вісті з УФОТО», «На фотоґрафічному ринку» («З новин фотопромислу»), «Від редакції», «Вистави й Конкурси», «Оголошення» тощо.

Відзначаючи вагоме значення, яке відіграло «Світло й Тінь» для активізації українського фотоаматорського руху в Галичині, варто також з’ясувати особливості функціонування часопису та проблеми, які вирішувала редакція, випускаючи його у світ.

Як і більшість тогочасних періодичних видань, місячник утримувався здебільшого за рахунок членських внесків УФОТО та коштів передплатників, що в період кризи та несвоєчасного погашення заборгованості із передплати було основною причиною матеріальних труднощів редакції та затримки виходу чергового числа. Відповідаючи на скарги тих читачів, які нарікали на несвоєчасний вихід окремих чисел часопису, редакція для порівняння наводила такі відомості: у Польській державі у 1935 р. періодично (і то двічі на рік) виходили лише два журнали більш популярного характеру – «Wiadomośćі Fotograficzne» та «Nowośćі Fotograficzne», а ще два фахові часописи – «Foto» й «Fotograf» – задекларовані як місячники, побачили світ 6 та 7 разів на рік відповідно (1935. – Ч. 5). Видавці також повідомляли, що до звичних матеріальних труднощів додавалося й те, що деякі польські друкарні та фірми «бойкотували» часопис.

Попри те, що заборгованість по передплаті іноді доходила аж до 4 тисяч злотих (у той час – фактично межа банкрутства), видавці «Світла й Тіні» підтримували видання на рівні «середньо добрих німецьких журналів» (1936. – Ч. 1): у 1935 р. на шпальтах його річника вміщено до 130 фотоілюстрацій, водночас, на сторінках польського місячника «Fotograf Polski» – заледве 40 (і це при тому, що третину площі останнього обіймала реклама, яка було запорукою його прибутковості).

Зіставимо також кількісні показники: наклад «Світла й Тіні» становив у 1934 р. [2, арк. 3] – 500 прим, у 1938 р. – 550 примірників [1, арк. 10.], а відомі нам тиражі польських фахових журналів, які виходили у Львові у 30-х рр., коливалися в діапазоні 800–1500 примірників [6, с. 57]. Зважаючи на те що український журнал перебував на значно гірших позиціях, ніж польські часописи, ці дані не видаються такими невтішними. Не слід забувати і той аргумент, що український фотожурнал проіснував понад шість років на пресовому ринку Галичини – на пальцях можна полічити фахові польські видання 30-х рр., які могли похизуватися такою тривалість виходу.

У 1937 р. «Світло й Тінь» брало участь у міжнародній виставці фотографічної літератури в Заґребі (Польща) та виставці української преси у Празі (Чехія), де його було відзначено першим місцем [5, с. 245].

Із архівних джерел дізнаємося, що 28 лютого 1939 р. між С. Щуратом, власником видавництва «Мистецтво», з одного боку, та УФОТО, в особі його голови Євгена Чайківського та заступника секретаря Олександра Дурбака, з другого, було укладено договір про продаж місячника «Світло й Тінь» «за одноразовою відплатою 100 злотих». Видання перейшло в повну власність С. Щурата – відтоді лише він «має право стягувати вірительності видавництва з титулу залеглої передплати, кольпортажі, комісової продажі, оголошень, і лише він відповідає за зобов’язанні видавництва у друкарні, клішарні, переплетні і складах паперу» [3, с. 2].

Таким чином, хоч українські мистецькі часописи й програвали польським за кількістю назв та накладом, не слід забувати, за яких складних суспільно-політичних й економічних умов функціонувала українська преса та з якими труднощами доводилося боротися її видавцям, зазнаючи постійних утисків з боку польської влади. Журнал «Світло й Тінь» мав за честь бути першим українським фаховим фотографічним часописом на теренах Галичини міжвоєнного двадцятиліття й, на жаль, так і залишився єдиним. Видання гідно конкурувало із польськими журналами такого типу і, без сумніву, заслуговує на найвищу оцінку за професіональний редакторський підхід та художньо-поліграфічне втілення, навіть за сучасними мірками. Довготривалий вихід цього фоточасопису засвідчує його актуальність та своєчасність, і хтозна, як склалася би подальша доля видання, якби видавничі плани не перервала світова війна. Останнє число журналу вийшло в липні 1939 р.
Література

1. ДАЛО. – Ф. 110. – Оп. 3, спр. 26.

2. ДАЛО. – Ф. 110. – Оп. 3, спр. 28.

3. ДАЛО. – Ф. 110. – Оп. 3, спр. 659.

4. ЦДІАУ. – Ф. 330. – Оп. 1, спр. 1.

5. Dawna fotografia lwowska 1839­-1939 / Nauk. red. A. Żakowicz. – Lwow, 2004. – 368 s.

6. Gierszewska, Barbara. Czasopiśmiennictwo filmowe w Polsce do 1939 roku. – Kielce, 1995. – 322 с.

7. Gierszewska, Barbara. Kino i film we Lwowie do 1939 roku. – Kielce, 2006. – 430 s.



Галина Синичич (Львів)

КОНЦЕПЦІЯ КУЛЬТУРНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ В ПУБЛІЦИСТИЦІ

ІВАНА ФРАНКА
Аналізується концепція розвитку національної культури як державотворчої субстанції в публіцистиці Івана Франка. Розглядаються основні аспекти функціонування культури в синергетичній національній системі.

Ключові слова: Іван Франко, нація, культурний націоналізм, національна культура, публіцистика, національна свідомість, література.
Публіцистика Івана Франка – це комплементарна модель розвитку української національної ідеї в геополітичному, державотворчому, ментальному, культурологічному, економічному ракурсах. Кожен з цих аспектів був важливим складником синергетичної національної системи, проте особливу увагу Іван Франко приділяв розвитку національної культури, адже сповнити онтологічну національну місію може тільки той народ, який зберіг культурну самобутність, не втратив почуття історичної тожсамості в контексті свого духовного розвитку. На основі аналізу публіцистики Івана Франка можемо говорити про цілком сформульовану концепцію культурного націоналізму. Шлях до політичної незалежності як основної та кінцевої мети націоналізму лежить крізь призму культурного розвитку, тобто культура позиціонується у публіцистиці Івана Франка як державотворча субстанція.

Типологію націоналізму на основі історичного розвитку народу розробив фахівець з питань європейської ідентичності та націоналізму, професор факультету гуманітарних наук Гріфітського університету (Австралія) Джон Гатчінсон. У праці «Культурний і політичний націоналізм» він стверджує, що націям Західної Європи притаманний політичний націоналізм, а націям Східної – культурний. Цей поділ зумовлений історичним розвитком національностей і залежить від ступеню розвитку національної самостійності. Мета політичних націоналістів – це творення представницької національної держави, що розвивається на демократичних засадах. Культурний націоналізм ґрунтується на моральному відродженні самобутньої національної цивілізації, відновленні історичної пам’яті, творенні модерної культури. Культурні націоналісти прагнуть об’єднати націю навколо минулих та сучасних культурних цінностей, щоб вивести її в авангард геополітичного простору, на найвищий ступінь суспільного розвитку.

Концепція культурного націоналізму домінувала в українському суспільстві. Заснування Кирило-Мефодіївського братства стало його ґенезою та дало поштовх суспільно-політичному руху, спрямованому на відродження українського народу, очільником якого був також Іван Франко.

Іван Франко розробив культуроцентричну концепцію нації в низці статей: «Література, єї завдання й найважніші ціхи», «Хуторна поезія П. А. Куліша», «Інтернаціоналізм та націоналізм у сучасних літературах», «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Метод і задача історії літератури», «Тарас Шевченко», «Леся Українка», «Народний празник», «З останніх десятиліть ХІХ в.», «Михайло П. Старицький», «Задачі і метод історії літератури», «Принципи і безпринципність», «Українці» та ін.

Національна культура, в розумінні мислителя, є іманентною умовою існування нації. Іван Франко ставить знак рівності між національним та культурним розвитком народу, спростовуючи думки Пантелеймона Куліша щодо неспроможності українців стати історичною нацією. Хіба може бути нездатним до державотворення «…народ, котрий в своїх приповідках, піснях і казках поставив такий тривкий пам’ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своє прихильності до світла, справедливості, …народ, котрий помимо довговічного гнету і руйнування не втратив своєї окремішності» [10, с. 188], – вважає публіцист.

Працю в культурній сфері для розв’язання національного питання Іван Франко вважає пріоритетнішою, ніж соціально-економічні перетворення, а кінець XIX століття означує як реакцію культурного ідеалізму проти марксистського економічного матеріалізму. Економічний потенціал суспільства прямо пропорційно залежить від його духовних потреб та ідеалів, а їх синтезом повинен стати «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації» [5, с. 416]. Культурне відродження є важливим спрямовуючим вектором національної окремішності: «Відповідно ведена просвітня, літературна і загалом культурна робота навіть без мішання українців у активну політику могла б була з часом здобути українству певне, хоч і маленьке політичне значіння» [5, с. 414].

Перевагу національного над соціальним у літературі Іван Франко також стверджує у статті «Принципи і безпринципність». Це полемічна стаття-відгук на студію Сергія Єфремова «В поисках новой красоты», в якій той дорікав редколегії «Літературно-наукового вісника», що вона пропускає до друку твори, які не порушують важливих соціальних проблем та не мають ані літературної, ані естетичної цінності. На це Іван Франко відповів, що у «ЛНВ» друкуються твори тих письменників, «у кого видно любов до рідного народу та його слова та бажання його розвою» [6, с. 331]. Фундаментальним принципом редакційної політики «Літературно-наукового вісника» у франківський період було національне питання. Роль культури як попередника державотворчих процесів Іван Франко висвітлює в статті «Народний празник», написаній з приводу трьох ювілеїв: п’ятдесятиріччя скасування панщини в Галичині, сторіччя виходу «Енеїди» Івана Котляревського та двісті п’ятдесят років з часів повстання під проводом Богдана Хмельницького. Публіцист зіставляє історичне значення цих подій: Хмельниччина закінчилася для українців трагічними «Переяславськими статтями», в результаті підписання яких половина України перейшла під Московщину, звільнення від панщини обернулося для селянства злиднями, економічними труднощами, еміграцією, але «за сто літ від появи книжки Котляревського зробилося з нами велике чудо. Чого ми не здобули кривавим танцем Хмельниччини, чого нам не дали…цісарські патенти, то починаємо здобувати власною духовою, просвітною працею. І коли нині люди на світі знають дещо про русинів і шанують їх, то не за війни Хмельницького і не за цісарські патенти, видавані на їх користь, але за їх власну працю, за той дух щирої любові до хлопа, до кожного покривдженого й поневоленого, який віє у руських піснях, у писаннях Котляревського, Квітки, Шевченка, Шашкевича, Марка Вовчка, Федьковича, Мирного і інших» [4, с. 335].

Отже, культура не лише виразник ментальності народу, а й провісник його національного розвитку. Лише праця над духовною просвітою народу, може, на думку публіциста, розв’язати «безконечник» бідності та темноти українського народу. «Ми не могли дати міліонам у руки хліба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від нужди, від еміграції, від взиску, від змарнування сил. У нас був тільки один заряд – живе, вірне слово» [2, с. 527], – пише Іван Франко у статті «З останніх десятиліть ХІХ в.». Це слово стає світочем на шляху до національного ідеалу, «воно здобуває собі… і цілій нашій нації право горожанства серед цивілізованих народів» [2, с. 527]. Слово (література як складова культури), у трактуванні Франка, є тією чудотворною силою, яка піднімає темні маси, стає проводирем на шляху бездержав’я. Публіцист наголошує, що розвиток національної культури та розвиток національної свідомості тісно взаємопов’язані: разом із літературною творчістю розвивається рівень цивілізації, сила національного самоусвідомлення та ототожнення. Матеріальна культура також завжди несе на собі відбиток національної свідомості – такі висновки зробив Іван Франко під час відвідин Праги. «Також впадає в очі тому, хто приїздить у Прагу, її виразно підкреслений, домінуючий національно-чеський характер [йдеться про кінець XIX століття]. Проходячи вулицями Праги, скрізь бачимо чеські написи, чуємо чеську мову, помічаємо чеські газети в руках як службовців, так і у візників. Більше того, написи на магазинах, установах, плакатах підкреслюють чеський характер установ, чеське походження виробів, чеські фабрики, чеську торгівлю, чеські кооперативи, чеські банки. …Цей національний чеський характер Праги не поверховий, не обмежується написами і плакатами, а сягає вглиб, випливає, так би мовити, із самої суті празьких мешканців»[1, с. 229].

Розвиток культури неможливий без діяльності певних національних провідників, тобто без національно сконсолідованої еліти. Виокремлюючи етапи українського літературного руху, Іван Франко стверджує, що лідери в літературі 70-х – 80-х років – це
М. Драгоманов та М. Грушевський, яких вважає чільними представниками «радикально-соціального» та «національно-радикального» напряму. Хоча обидва, як відомо, більше займалися науковою, ніж літературною діяльністю. Парадоксальною видається також думка Франка про те, що ці дві постаті є прапороносцями цих літературних фаз, а такі видатні письменники, як Борис Грінченко, Леся Українка, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський…лише «літературні сили, що представляють найновішу фазу літературного розвитку» [9, с. 192]. Очевидно, що Іван Франко позиціонує Драгоманова та Грушевського як національних будителів, що ставили перед собою завдання «ознайомлення з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей», у цей час інші перелічені письменники, на його думку, більше уваги приділяли соціальним темам. Консолідуючись з Драгомановим в його поглядах на принципи культури і освіти, що є базовими в перебудові суспільності, Іван Франко категорично протестує проти його тези інтернаціональності культури. Культура – це консолідуючий фактор нації, а Драгоманов, за словами публіциста, не подає жодних ідей «для скріплення тої національної синтези, без якої культуртрегерство дуже легко переміняється на винародовлення» [7, с. 602]. Іван Франко заперечує драгоманівське визначення «неполітичної культури»: «Ся назва не зовсім добре характеризує саму річ, бо ж само поняття «культури» містить у собі так багато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народної освіти тощо), що неполітична культура – се contradiction in adjecto» [5, с. 414]. На основі цього твердження можемо зробити висновок, що у бездержавних народів культурний націоналізм повинен бути попередником політичного.

Аналізуючи творчість українських письменників, Іван Франко насамперед звертав увагу на їх працю в царині національного поступу. Поезію Шевченка він характеризував як «бажання життя» української нації. «Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу – се ідеал Шевченка» [8, с. 69]. Водночас Іван Франко (ще в 1891 році!) в цьому реченні конденсує і своє бачення національного ідеалу. У статті, присвяченій творчості Лесі Українки, він твердить: «Поезія до найвищої сили і гідності доходить тільки тоді, коли робиться виразом життя і боротьби найширших мас» [3, с. 206].

Публіцистика Івана Франка – це проект української політично незалежної нації. Мислитель уважав, що його реалізація можлива лише тоді, коли відбудеться політична соціалізація та консолідація народу, буде витворена національна культура – адже повноцінне та цілісне існування національного організму можливе лише в контексті триєдності: людина – культура – історія. Лише народ, що не втратив почуття історичної екзистенції та культурної самобутності, може виконати свою онтологічну національну місію. Франкові національно-культурні дороговкази позначали нам шлях до політичної незалежності, вони актуальні й сьогодні на шляху нашого цивілізаційного поступу.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка