К. Приходченко >(м. Донецьк)



Скачати 174.62 Kb.
Дата конвертації26.03.2016
Розмір174.62 Kb.


К. Приходченко

(м. Донецьк)


ЗРОСТАННЯ РІВНЯ КУЛЬТУРИ ЖИТТЄВОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ НАВЧАЮЧИХ У ТВОРЧОМУ ОСВІТНЬО-ВИХОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ ЗАКЛАДУ ОСВІТИ
Загальноосвітні заклади гуманітарної системи навчання, виховання і розвитку відіграють позитивну роль у соціумі, тому носять соціально-орієнтований характер, сприяють формуванню в учнів комунікабельності, зростанню їх духовно-творчого, інформативно-пізнавального рівнів, естетичних уподобань, відіграють світоглядно-виховну, регулятивну роль, віддзеркалюють філософію аксіологічності, евристичності, сугестивності, гедонічності. Споконвіку і до сьогодення народ прагнув до духовності, до зростання інтелекту, до естетики, до душевної краси. Ще в давнину люди помітили, що джерелами духовних цінностей є книги, з яких вони черпають знання, що формують їх свідомість, спричиняють до позитивних умотивованих вчинків, слугують емоційно-творчим середовищем. Навчально-виховний процес спрямований на розвиток і саморозвиток особистості шляхом поєднання освіти із самоосвітою, виховання із самовихованням, розвиток із саморозвитком. Саме школа гуманітарної спрямованості націлена на врахування вікових особливостей та індивідуальних здібностей учнів. Побудова навчально-виховного процесу на основі принципу „Від педагогіки навчання до педагогіки життєвої самотворчості” виходить із потреб і інтересів особистостей, толерантності у взаєминах спілкування, передбачає, крім базового освітньо-виховного компоненту, варіативну частину, представлену різними предметами гуманітарного циклу, що мають на меті організацію різноманітних форм діяльності учнів, спрямованих на посилення духовно-творчої функції всього творчого освітньо-виховного середовища. До цього тяжіли школи давнини, на це націлені гуманітарні заклади сучасності. Саме такий підхід до навчання, виховання і розвитку у школах давнини сприяв формуванню у сучасних гуманітарних школах комунікативнодіяльнісного, лінгводидактичного, культурологічного, проблемно-пошукового принципів.

Розроблена М. Крипським національна педагогіка з її вихідним положенням підготовки до життя суголосна з ідеєю природовідповідності виховання Г. Сковороди та з теорією рекапітуляції С. Холла, згідно з якою дитина у своєму індивідуальному розвитку коротко повторює головні етапи поступу історії людської цивілізації, лежать в основі наведених нами концепцій. Основополагаючими, духовно-творчими чинниками розвитку учнів вони є і в спеціалізованій гуманітарній школі як закладі гуманітарної школи і зумовлені загальною інтегральною диференціацією змісту освіти, компаративним підходом до опанування цінностей вітчизняної та світової літератури, мистецтва, культури, етики, естетики як складових єдиної духовної спадщини людства, як діалогу культур. Такий підхід до організації навчально-виховного процесу в спеціалізованій гуманітарній школі дає змогу як учнівській, так і учительській особистості не тільки прилучатися до вітчизняних і загальнолюдських цінностей, а й самовизначитися, саморозвиватися, самовдосконалитися у творчому освітньо-виховному середовищі, включитися в його творення. Це відкритий шлях до емоційно-образного осягнення істини, це сміливе позитивно-творче входження у світ цивілізації, це сходинка до її прогресу. Творче освітньо-виховне середовище передбачає всебічний гармонійний розвиток навчання, виховання через збереження і покращення фізичного, духовного, емоційного, естетичного, інтелектуального здоров’я, дисципліну та обов’язковість, здатність імпровізувати, креативно мислити, удосконалювати себе, беручись за все, що цікаво. Бо кожна нова справа – це перемога над собою, прагнення бути успішним, здатним до життєвої самотворчості. Якість життя, за висловом Карлоса Кордеро, залежить від самої людини. Випробування допомагають зрозуміти, як треба себе вести, щоб справитися з ними. За словами Джаммапади, те, що є ми сьогодні, породжується тим, що ми мислили вчора, а наші сьогоднішні думки породжують наше завтрашнє життя: наш життєвий шлях є породженням нашої думки. Підтвердженням виголошеного служать слова К. Непапе, який сказав, що кожній людині її долю створює власна вдача.

Орієнтація освіти на відродження духовності народу, на особистість учня відбувається через організацію навчання з урахуванням принципів гуманізації та гуманітаризації, єдності національного та загальнолюдського, розвивального характеру навчально-виховного процесу, пізніше співтворчості та співробітництва, індивідуалізацію, диференціацію та оптимізацію, відкритість і динамічність, що має місце і в сьогоденні.

Спроби враховувати у навчанні особистість учня мали місце завжди. „У процесі самоствердження поєднується усвідомлення моральних норм поведінки з особистим моральним досвідом, набутим в активній діяльності” [1, С.365].

Так, „Порадник” 1921р. пропонує, що основною формою соціального виховання є школа (клуб, а по суті – денний дитячий будинок). У центрі уваги „живі сприймання зовнішнього життя, активність дітей, їх творчість, переживання емоційного характеру, потреби в грі та різноманітній праці, ...маючи вихідною не уяву вихователя, а природний розвиток дитини” [2, С.185]. Вони базувалися на саморозвитку й самоактивності особистості, виходили з інтересів дитини.

На думку німецького педагога В. Рейна, „вища мета виховання і формування морального характеру; найкращий шлях залучення дитини до культури – розвиток особистості на основі біогенетичного закону шляхом прилучення її до надбань національної культури” [2, С.190]. За Рейном, навчальний план повинен містити такий предметний матеріал для кожного ступеня розвитку особистості, який би найяскравіше представляв національну культуру певної історичної епохи. О. Музиченко, опираючись на погляди Рейна, широко їх пропагував і розглядав комплекс „як переживання дітей в активному захопленні дійсністю”, виділяючи в ньому три етапи розвитку:



  1. „вивчення дійсності;

  2. оволодіння нею;

  3. посильна її зміна” [3, С.309].

„Це намагання через комплексну побудову навчально-виховного процесу в школі вплинути на середовище й перетворити його у напрямі, що визначається в дусі часу” [2, С.191].

Розвиток особистісного світу дитини відбувається шляхом сходження від індивідуального до духовно-практичного досвіду людства з метою виховання людини культури, здатної до самовизначення у продуктивній новосферній діяльності з відтворення природно-культурного середовища, з опорою перш за все на національну культуру; „творче освітнє середовище” (В. Ясвін). Терміни „простір”, „середовище”, „поле”, доповнюючи один одного, у різних контекстах зустрічаються в роботах А. Макаренка, О. Асмалова, Г. Серікова, Н. Щуркової, Л. Новикової та інших. Їхню множинність узагальнює М. Боритко: „У світі, що оточує людину, об’єктивно існує особливий соціальний вимір, створений сукупною діяльністю людства, – поле значень, організовуючи діяльність відновлено до поля значень, люди тим самим безупинно підтверджують реальність його існування” [4, 5]. Є. Казакова, А. Тряпіцина виділяють навіть поняття „поле успіху”. У науковій літературі „освітнє середовище” розглядається, по-перше, у вимірах соціальної педагогіки як єдність дій школи, сім’ї, позашкільних державних та громадських елементів, інформаційно – культурного середовища; по-друге, як сукупність матеріальних вимог у відповідності з педагогічними, ергономічними, санітарно-гігієнічними вимогами до навчально-виховного процесу. І. Фрумін, Б. Ельконін, А. Валицька, Т. Чернікова називають розвиваюче освітнє середовище шкільним середовищем або освітнім простором, що розглядається як духовно-матеріальне середовище, яке відтворює в змісті освітніх програм модель культури в процесах її історичного розвитку [6–8].

Взаємозв’язок формування морального досвіду та духовних цінностей, „базова культура особистості як внутрішня основа цивілізації” були предметом дослідження І. Беха, Н. Задерико, А. Капської, І. Підласого, С. Савченка, С. Харченка. Дослідження проблем соціального середовища, взаємозв’язку соціокультурного простору та діяльнісного розвитку особистості представлено у роботах різних дослідників (В. Буєва, М. Іщенко, Г. Корда, К. Корсак, С. Кримський, Ю. Мануйлов, Л. Новикова, Н. Селіванова, М. Сорокін, Л. Сохань, В. Петрівський, І. Якиманська, В. Ясвін та ін.).

Діалектику виховання і самовиховання творчої особистості вивчав В. Андрєєв [9]. Самовиховання – це формування людиною своєї особистості у відповідності з свідомо поставленою метою. „Пізнай себе – і ти пізнаєш світ”, – говорили древні. Поняття „формування особистості” відбиває процес становлення і розвитку особистості з точки зору виникнення, складання, отримання закінченості та зрілості її, особистісних рис, в той час, як поняття “соціалізація” фіксує не тільки процес складання, становлення, але і розвиток зрілих форм соціальності індивіда, їх модифікацію у ході включення особистості в систему нових зв’язків та залежностей [10]. П. Каптерев, даючи загальну характеристику педагогічного процесу, писав, що педагогічний процес включає в себе дві основні характерні риси: систематичну допомогу саморозвитку організму і всебічне удосконалення особистості. Ним же введено термін „педагогічний процес”.

„Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим” [11, С.323]. Пізнати себе - значить осягнути закони буття, бачити і розуміти інших людей, відчувати себе особистістю. Пізнання себе є з’ясування своїх можливостей, своїх нервово-психічних і емоційно-інтелектуальних якостей [12]. Процес пізнання проходить через самоспостереження  самоаналіз  самооцінку  самопрогнозування  самовиховання  самосвідомість. Самоспостереження – спостереження за особистісним зростанням. Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності, заключається в співставленні того, що планувалося з тим, що зроблено або могло бути зроблено. Самооцінка – це компонент самопізнання, який вміщує, поруч із знаннями про себе, власну оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Самопрогнозування – можливий ефект діяльності особистості відображення в свідомості „Я” – в майбутньому. Самовиховання передбачає формування потреби особистості в свідомому саморозвитку і виступає як специфічна діяльність людини” [13, С.9].

К. Ушинський наголошував, що діяльність в навчальному закладі має бути особистісною, хвилювати кожного його учасника, виходити із нашої душі, із нашої емотивної сфери. Бо виховати можна, за Дж. Дьюї, лише в дії. Це означає, що така організація навчання залучає учнів до діяльності, реалізує принцип індивідуального підходу і сприяє розвитку кожної особистості, що є необхідною умовою переходу школи в режим розвиваючої особистісно орієнтованої моделі навчання – творчого освітньо-виховного середовища, яке створює умови для позитивного контакту двох вихователів – батьків і педагогів, це крок до взаєморозуміння, до набуття довіри, обміну духовними й емоційними цінностями, засвоєння педагогічного досвіду, знань, які учитель і батьки передають один одному. Так, при дослідженні зазначеної проблеми відзначено, що школа і сім’я мають єдину „виховну територію”, яка не допускає байдужості, бо саме вона гальмує належний розвиток і формування зростання особистості.

Творче освітньо-виховне середовище, створене в закладах гуманітарного профілю, спрямоване на те, щоб учень із об’єкта навчально-виховної діяльності в школі став його суб’єктом, коли, за висловом І. С. Якиманської, включаються не лише теоретичні знання, а й метазнання, тобто прийоми і методи пізнання. Діяльнісний метод, розроблений на основі концепції поетапного формування розумових дій, проходить через весь навчальний процес, спираючись при цьому на важливий принцип психології – єдності діяльності й свідомості. В зв’язку з цим звернемо увагу на використання досвіду соціальної адаптації учнів, управління їх освітою, культури життєвого самовизначення, психологічних особливостей, соціально-педагогічного середовища підтримки особистості дитини, соціалізації учнів, впровадження родинно-побутової звичаєвості, формування загальнолюдських цінностей засобами масової інформації, гуманізації і гуманітаризації навчально-виховного процесу, проблеми взаємин між собою і колективом тощо. Особливості педагогічних конфліктів між педагогами і старшокласниками та їх попередження завжди хвилювали учених, які досліджували зазначені проблеми. Питаннями формування у юнаків та дівчат готовності до сімейно-побутової праці у процесі родинного виховання, педагогічної просвіти батьків, сумісної діяльності школи і сім’ї, їх взаємодії у прилученні молоді до української національної культури, теорії і практики підготовки учнівської молоді до сімейного життя, виховання у підлітків поваги до батьків засобами етнопедагогіки, любові до матері займалися як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники та інші.

Досить цікавий аспект педагогічної діяльності в закладах гуманітарного профілю становлять такі його сторони, як: формування в учнів гуманістичних засад мотивації навчання, пізнавальних інтересів дітей, організації самоконтролю, логічної культури у процесі навчальної діяльності; культури праці індивідуального виховання дітей, ціннісних і оцінних орієнтацій підлітків на здоровий спосіб життя, становлення їх національної свідомості і самосвідомості, педагогічні умови розвитку творчої активності школярів, їх духовно-естетичного, патріотичного виховання, правової, емоційної, екологічної культури, відповідального ставлення до учіння, творче самовиявлення особистості школяра у навчально-виховному процесі, функціонально-комунікативний принцип формування мовної особистості, застосування ситуативних завдань, групових форм організації пізнавальної діяльності учнів через інформатизацію навчання, технологічної варіативності сучасного уроку в умовах демократизації, використання принципу рольової перспективи в навчальному процесі старшокласників як майбутніх студентів, гуманізація взаємин учителів і учнів, позитивний вплив на формування творчого освітньо-виховного середовища мають педагогічні умови розвитку творчої активності школярів, їх духовно-естетичне, патріотичне виховання, правова, емоційна, екологічна культура, відповідальне ставлення до учіння, творче самовиявлення особистості школяра у навчально-виховному процесі, функціонально-комунікативний принцип формування мовної особистості, застосування ситуативних завдань, групових форм організації пізнавальної діяльності учнів в умовах демократизації, використання принципу рольової перспективи в навчальному процесі старшокласників як майбутніх студентів, гуманізація взаємин учителів і учнів.

Вивчалися питання впливу позакласної, позаурочної, позашкільної роботи на формування творчої особистості з високою здатністю до відбору гуманістичних цінностей у позаурочний час, на гуманізацію взаємин учителів і учнів у позакласній роботі загальноосвітньої школи, на дослідницьку діяльність учнів у позашкільних установах, на формування пізнавальної активності школярів у процесі екскурсій, на творчу самореалізацію старшокласників у науково-дослідницькій діяльності, на виховання життєвих перспектив старшокласників, на підвищення рівня фізичної підготовленості, а значить і фізичного здоров’я, на соціальне становлення, на художньо-творче виховання, на самовиховання такими дослідниками, результати яких представлені в працях вітчизняних учених Селиванової Н. Л., Чернухи Н. Н., Жукової В. М., Мальцевої Т. Э., Чуланової О. Л. та інших.

Проблемою формування системи знань про інформаційні технології у майбутніх вчителів або вчителів-початківців, потребами в професійній самоосвіті, теорією та технологією їхнього диференційованого навчання, психолого-педагогічною підготовкою вчителя до інноваційної діяльності, організацією навчального спілкування школярів на уроці, дидактичними умовами гуманізації навчання майбутніх учителів, їхньою культурою мовлення, педагогічним стимулюванням навчальної діяльності учнів, розвитком історії педагогіки в Україні займалися учені Гусєва С. О., Журавльова Т. О., Журавльова Ю. О., Гупан Н. М., Клокар Н. І., Мазаріна В. О. та інші.

Стан розвитку української національної школи, теорія і практика соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю в Україні, теорія і практика виховуючого навчання в історії вітчизняної педагогічної думки, становлення і розвиток педагогічних основ української народної фізичної культури, безпеки життєдіяльності людини в педагогічній спадщині українських просвітителів, навчання в складі малих груп як фактор розвитку пізнавальної активності учнів, теорія і методика формування еколого-педагогічної освіти України, тестовий контроль знань учнів висвітлені в працях Зязюна І. А., Зайченка І. В., Герман Н. В., Бельповець Л. П. тощо

Принципи природовідповідності виховання досліджував В. Кравцов [14].

Питання інформаційного забезпечення управління навчальним закладом, організаційно-педагогічні умови функціонування і розвитку середніх закладів освіти для здібних дітей, управління процесом соціальної адаптації завжди були в полі зору науковців. Бо обдаровані діти – неоціненне багатство школи, духовна опора колективу. Віддаючи свій талант, здібності товаришам, вони не тільки самі стають колективістами, а й у своїх товаришів виховують дух колективу.

Принципам навчання і виховання, впливові гуманістично орієнтованого навчання на психічні стани школярів, когнітивному стилю особистості в структурі саморегуляції соціальної поведінки, гуманізації міжособистісних стосунків як умови запобігання конфліктів у педагогічному процесі, структурно-динамічній організації індивідуального досвіду, формуванню діалогічності як засобу інтелектуального розвитку старшокласників, психічній готовності дитини до оволодіння учбовою діяльністю, особливостям спеціалізації учнів у школі, активізації їх пізнавальних інтересів, ціннісно-смисловим установкам як фактору регуляції індивідуального інтелекту, психологічним механізмам цілепокладання в учбовій діяльності, учнівському самоврядуванню як засобу підвищення ефективності виховання школяра, формуванню творчої особистості в системі виховної роботи присвячені дослідження, висвітлені в роботах Я. Бродського, О. Павлова, С. Бібіка, С. Краснова, Г. Куценка, О. Крутія та інших.

Процес освіти і виховання спрямований на розвиток здатності „бути суб’єктом, тобто хазяїном, творцем життя”. За М. Бердяєвим, „Моя особистість – не готова реальність, я творю свою особистість, творю її й тоді, коли пізнаю себе” [12, С.578].

М. Заболоцький писав:

Є у людини два світи:

Із них – один, що нас створив,

А другий завжди твориш ти

У міру власних сил.

Вміння вести бесіду, дискутувати, аргументовано доводити думки є вмінням виходу із тієї чи іншої конфліктної ситуації. Мовчання – невидима оболонка кривди, яка ніколи не буває вічністю. Рано чи пізно в неї увірветься крик відчаю і докору. Не важливо, з кого – від того, хто мовчав, або від того, кого його мовчання берегло. Слово є творцем мислеобразу, мислеформи. Світла думка притягає такі ж світлі думки. Урок читання, перетворюється в урок духовності. За висловом Ш. Амонашвілі, бажай добра всьому світу, тоді і тобі дістанеться частка. На його переконання, педагоги – це соратники у Бога, і якщо не хочеш ним бути, не будь учителем. За висловом Мішеля Монтеня, найплідніше і найприродніша вправа для розуму – бесіда. Живе слово і вчить, і вправляє. Протилежні погляди не ображають, а тільки збуджують і дають поштовх розумовим силам. Такої ж думки дотримуються І. Лафатер, говорячи, якщо хочеш бути розумним, навчись розумно ставити питання, уважно слухати, спокійно відповідати і припиняти говорити, коли більше сказати нічого. Педагогічне керівництво комунікативною взаємодією в класі є однією з важливих умов процесу соціального самоствердження дітей і молоді.

У дослідницькій школі Дж. Дьюї заняття проводилися спонтанно, тобто через гру та практичну діяльність, працю. Сприймаючи навчальні заняття як інтелектуальну гру, учень виражає в ній свободу своєї індивідуальності, власне бачення проблеми, яким нерідко „заряжає” тих, хто знаходиться в навколишньому оточенні, тим самим виступає активним неординарним творцем освітньо-виховного середовища, його суб’єктом. А не об’єктом, розширює межі духовного всесвіту, одного-єдиного в світі неповторності. В той же час творче освітньо-виховне середовище сприяє збереженню в кожному його учаснику однієї з найвеличніших скарбниць кожної людини – її дитинства, і до того ж збагаченого культурою та життєвим досвідом дорослого, є візитною карткою зростання культурної, етичної, естетичної позиції всіх, хто причетний до нього. Такі заняття несуть потужну добротворчу енергію, знімають емоційну напругу, спонукають до творчої роботи, розвивають уяву. Творче освітньо-виховне середовище є для дитини тим простором, де по-справжньому комфортно її душі, вона може бути емоційно-відкритою, етично розкутою, естетично збагачуватись, мати постійне спілкування та обмін енергією – з рідними, друзями, однокласниками, коли натхнення довго не проходить, і тільки в школі, де воно діє, є педагоги, які по-справжньому її розуміють, люблять, обожнюють, розвивають, хочуть бачити успішною, обдарованою, такою, яка, за висловом видатної співачки і бандуристки Майї Голенко, належить народу, тому що талановита. Те, з чим я народився – подарунок Бога, виголошує Ш. Амонашвілі, з чим піду у вічність – мій подарунок Богу.

Коли займаєшся справою, говорить Карлос Кордеро, яка приносить тобі насолоду, то одержуєш велику дозу позитивної, цілительної енергії.

За висловом М. Пришвіна, людина – це джерело незвичайного в природі. Марціал наголошував, що уміти насолоджуватися прожитим життям – означає жити двічі.

Серед основних цілей сучасної освіти в Україні визначальною є необхідність вироблення оновленого погляду на виховання здорової особистості, здатної до самопізнання, творчості, самовдосконалення, що ґрунтується на свідомому ставленні до свого здоров’я інших людей як до найвищої соціальної цінності.

Досить промовисто про це висловив В. Гюго, сказавши, що навчати народ – означає робити його кращим, освічувати народ – означає підвищувати його моральність, робити його грамотним – означає цивілізувати його. Акумулятор життя дітей на уроці є шлях через співчуття до героя твору до співчуття товаришеві, учителю, батькам, всім, хто потребує допомоги в навколишньому оточенні. Коли дитина дорослішає, їй потрібен супроводжуючий. І від того, який він буде, такий і буде життєвий шлях формуючої людини. Якщо батьки кидають дитину напризволяще, його підхопить хтось із соціуму. Повезе, якщо це буде гарний супроводжуючий, але частіше буває навпаки. На переконання Ш. Амонашвілі, одержавши позитивне, дитина облагороджує оточення навколо себе, несе це в свою сім’ю, яка стає однодумцем учителя, класного керівника, школи вцілому. Як сказала Ліна Костенко, відбувається „гармонія крізь тугу дисонансів”. „Я не тільки вчиняю у відповідності з тим, що я є, але і стаю у відповідності до того, як я вчиняю” [15, С.114].

О.Газманов стрижневою характеристикою соціального існування людини в новій демократичній державі назвав волевідчуттям. „Ключем до розуміння цієї думки в сучасному соціалізаційному аспекті можуть служити слова В. Франка про те, що „людина не може бути вільна по відношенню до зовнішніх умов, але вона може зайняти свою власну позицію по відношенню до них” [16, С.173].

В гуманістичних педагогічних концепціях соціальному самоствердженню учнів належить провідна роль, „оскільки панує ідея незмінної позитивної екзистенції особистості дитини, яка схильна до самовиявлення і самоактуалізації, а цілі, зміст, стиль спілкування і соціальна взаємодія учасників навчально-виховного процесу підпорядковуються головному – її самоствердженню” [17, С.18]. На думку Н. Ситнікової, „провідна роль у навчально-виховному процесі, повинна бути надана розвитку здібностей, переважно через саморозкриття свого статусу в колективі” [17, С.18]. „До тих пір, поки поведінкові або психічні новоутворення не стають спеціальною функцією, предметом власної активності суб’єкта, не відбиваються в його свідомості в якості особливої мети, розвиток індивіда не стає у власному смислі слова особистісним розвитком” [18, С.13].



Таким чином, формуючи творче освітньо-виховне середовище, сприяємо становленню щасливої особистості, здатної до життєвої самотворчості, в якому тріада „громадянин-держава-освіта” і критично-креативна (трансформаційна) парадигма освіти є превалюючими. Для щастя ж насамперед необхідні такі речі, як самоповага, бажання бути задоволеним самим собою, оптимізм, збалансованість почуттів і намірів, розвинені відчуття міри, часу та інтуїція. Якщо ж повернутися обличчям до себе, до своїх близьких, до можливостей, які існують поза ваших звичних шляхів – вихід з будь-якого полону забезпечений. Адже кризи - це полон, в який нас бере життя. Вихід – в протилежній дії, в тому, щоб взяти життя в свій полон. Ідея створення творчого освітньо-виховного середовища набуває великого значення для кожного його учасника, бо воно „цілеспрямовано й послідовно сприяє забезпеченню цілісного процесу фізичного, психічного, емоційного, морального та духовного розвитку особистості” [19, С.18]. Основою створення середовища є взаємодія для виникнення якої необхідно „занурити” учнів у таку ситуацію, як співучасть у колективній роботі. Саме вона розвиває ініціативу, творчість школярів, сприяє організації атмосфери доброзичливості, захищеності та прояву особистості. Організувати ситуацію прояву уваги можна включенням учнів у ігри на перервах, у клубні заняття тощо. Залучення школярів до різних виховних ситуацій створює основу для тісної взаємодії та формує середовище на довгий час.
Література:


  1. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п’яти томах.-К.: Вид-во "Радянська школа", 1976.-Т.1.-655с.

  2. Нариси історії українського шкільництва. 1905-1933 роки: Навч.посібник /За ред. О.В.Сухомлинської.-К.: Заповіт, 1996.–304с.

  3. Приходченко К.І. Історичний аспект створення творчого освітньо-виховного простору //Педагогіка і психологія формування творчої особистості: проблеми і пошуки.-Київ-Запоріжжя, 2005.-Вип.35.-С.304-310.

  4. Борытко Н.М. Пространство воспитания: образ бытия: Монографія //Волгогр.пед.институт.-Волгоград: Перемена, 2000.-225с.

  5. Борытко Н.М. Педагогическое целеполагание в воспитательной работе //Целостный учебно-воспитательный процесс: Исследование продолжается.–Волгоград: Перемена, 2001.–186с.

  6. Эльконин Д.Б. Психология игры.-М.: Владос, 1999.-360с.

  7. Фрумин И. Тайны школы //Директор школы.-1999.-№8-9.-С.5-20.

  8. Kay R. Our American educational system //Clin Pedial.-1974.-Vol.8.-№9.-P.548-555.

  9. Андреев В.И. Диалектика воспитания и самовоспитания творческой личности.-Казань: Изд-во Казанского университета, 1988.–228с.

  10. Москаленко В.В. Социализация личности: философский аспект.-К.: Вища школа, 1986.-199с.

  11. Сухомлинський В.О. Вибрані твори в п’яти томах.-К.: Вид-во "Радянська школа", 1976.-Т.4.-640с.

  12. Мистецтво життєтворчості: Наук.-метод.посібник, у 2-х ч.: (Ред.рада: В.М.Доній (Голова), Г.М.Несен (заст.голови), Л.В.Сохань, І.Г.Єрмаков (керівники авторського колективу) та ін..-К.: ІЗМН, 1997.-Ч.2: Життєтворчий потенціал нової школи.-936с.

  13. Кучерявый А.Г. Организация самовоспитания будущих дошкольных педагогов и учителей начальной школы.–К., 1997.–152с.

  14. Кравцов В.О. Принцип природовідповідності виховання у педагогічній спадщині В.О.Сухомлинського: Автореф.дис…канд.пед.наук.-Кривий Ріг, 2001.-20с.

  15. Франкл В. Человек в поисках смысла: Перев. с англ., нем. /Общ.ред. Л.Я.Газмана, Д.А.Леонтьева.–М.: Прогресс, 1990.–367с.

  16. Приходченко К.І. Витоки творчості: Навчальний посібник.-Донецьк: Сталкер, 1998.-416с.

  17. Приходченко К.І. Учнівське самоврядування як основа формування творчого життєвого потенціалу //Владимир Иосифович Немировский – учитель, личность, общественный деятель: Сборник материалов областных педагогических чтений, посвящённых 55-летию со дня рождения В.И.Немировского /9.10.2002.-Макеевка, 2002.-С.40-43.

  18. Суриков В.В. Личностно-ориентированное образование: опыт, методологические рефлексии //Целостный учебно-воспитательный процесс: исследование продолжается.-К., 2003.-Вып.5.-18с.

  19. Башинська Т. Проблема розвиваючого навчально-виховного середовища в контексті „діалогу культур” //Рідна школа.-2006.-№11.-С.14-18.




База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка