Карлос Руїз Сафон Тінь Вітру



Сторінка12/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.71 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24

29



Коли ми вийшли з будинку, нас огорнули вечірні сутінки. Буря відступала; про неї нагадували лише струмені холодного дощу. Я хотів був повернути Беа ключі, але її очі підказали мені: один ключ краще залишити собі. Ми попрямували до проспекту Св. Жервазіо, сподіваючись зупинити таксі або наздогнати автобус. Ішли мовчки, тримаючись за руки й майже не дивлячись один на одного. — Ми не зможемо побачитись аж до вівторка, — сказала Беа. Голос її тремтів, наче вона раптом засумнівалася, чи бажаю я побачити її знов. — Я чекатиму на тебе тут, — відповів я. Діставшись проспекту Св. Жервазіо, ми побачили, що вулиці майже обезлюдніли. — Тут ми нічого не знайдемо, — сказала Беа. — Краще ходімо вулицею Бальмес. І ми швидко рушили вулицею Бальмес, ховаючись від дрібного дощу під деревами. Я звикав до думки, що мої зустрічі з Беа відбуватимуться саме у стінах дивного будинку Алдаїв, — адже в місті з’являтися разом було неможливо. Мені навіть здавалося, що стиск руки Беа слабшає з кожним кроком, який відділяв нас від «Янгола Імли». Беа дедалі прискорювала ходу, вона майже тягла мене за собою; на мить я подумав: якщо відпустити її руку, вона побіжить. Заворожений її дотиками, присмаком її поцілунків, я палав бажанням затягти її на лаву та знов припасти до її вуст, сказати якусь дурницю, яка б примусила сміятися всіх, хто її почує, — усіх, крім мене самого... Але Беа знов замкнулася в собі — між нами була безодня. — У чому справа? — прошепотів я. Вона криво всміхнулася — усмішкою, сповненою остраху, усмішкою, сенс якої знала лише вона сама. Мабуть, я здавався їй наївним хлопчиськом, який думає, що годину тому підкорив цілий світ, але не усвідомлює, що може в одну мить його ж і втратити. Я наче пробудився з чарівного сну та йшов далі, більше не очікуючи відповіді. Невдовзі ми почули гуркіт транспорту, і я, звівши очі вгору, побачив, що повітря наче пломеніє від безлічі ліхтарів та світлофорів. Їхнє світло невидимою стіною поставало між мною та Беа. — Нам краще попрощатися тут, — сказала Беа, випускаючи мою руку. На розі виднілися миготливі ліхтарики таксі, мов та процесія світляків. — Як скажеш. Беа нахилилася й клюнула мене в щоку. Її волосся досі пахло воском від свічки. — Беа, — прошепотів я майже нечутно. — Я кохаю тебе... Вона похитала головою, але нічого не відповіла й тільки прикрила мої вуста рукою, наче мої слова завдавали їй болю. — У вівторок о шостій, гаразд? — спитала вона. Я знов кивнув головою. Бачив, як вона йде геть, сідає в таксі — майже незнайомка... Один з водіїв, який спостерігав за нашим розставанням, немов той спортивний суддя, з цікавістю подивився на мене. — Що скажете, паничу? Поїхали додому? Я вліз у таксі, навіть не розмірковуючи. Очі водія уважно дивилися на мене у дзеркало. Я втратив з очей таксі, в яке сіла Беа, — дві плями світла, що розчинилися в темряві. ...Заснув я лише на світанку, коли до моєї кімнати крізь вікно проникли гнітючі сірі відтінки. Розбудив мене Фермін — з церковної площі він кидав маленькі камінці прямісінько в моє вікно. Я вдягнув перше, що потрапило під руку, й побіг униз відчиняти двері. Фермін був сповнений нестерпного ентузіазму ранньої пташки. Ми відчинили віконні ґрати й повісили табличку «ВІДЧИНЕНО». — Поглянь-но на ці кола під своїми очима, Даніелю. Вони величезні! Чи слід з цього зробити висновок, що наш сич знайшов лялечку, яка вечорами прогулюється з ним берегом моря? Я пішов до задньої кімнати, узяв звідти наші сині фартухи, натягнув свого, а Фермінів подав йому — точніше, сердито кинув у нього фартухом. Фермін із хитрою посмішкою підхопив річ на літу. — Сич потонув. Крапка. Задоволений? — гримнув я. — Метафора інтригує. Невже ти витирав пил зі свого Верлена, юначе? — У понеділки я волію прозу. Про що я маю тобі розповісти? — Я лишаю це на твій розсуд. Хочеш — про кількість «влучань», хочеш — про коло пошани... — Ферміне, я не маю настрою. — О юносте, квітко дурнів! Ну, тоді не дратуй мене. Я маю новини щодо нашого розслідування про твого приятеля Хуліана Каракса. — Я уважно слухаю. Піднявши брову, він кинув на мене свій фірмовий шпигунський погляд. — Гаразд. Учора, після того як я провів Бернарду додому — на доброчесність її я не зазіхав, але два засоси на шиї лишив, — на мене (завдяки вечірньому збудженню) напало безсоння, що дало мені привід прогулятися до одного з підпільних інформаційних центрів Барселони, а саме до таверни Еліодоро Сальфумана, відомої також як «Холодне вістря». Вона розташована в пошарпаному, але досить мальовничому закладі на вулиці Святої Жероні, яка є гордістю кварталу Раваль. — Заради Бога, скорочену версію, Ферміне. — Зараз буде. Сказати правду, коли я опинився там, запобігаючи перед постійними відвідувачами — старими приятелями мого неспокійного минулого, — то почав розпитувати про Мікеля Молінера, чоловіка твоєї Мати Харі — Нурії Монфорт — і гіпотетичного мешканця місцевого закладу покаяння. — Гіпотетичного? — З великої літери «Г». Це ще бабця надвоє сказала, розумієш? Мені з досвіду відомо: у тому, що стосується перепису в’язнів, мої інформатори з «Холодного вістря» обізнані набагато краще за судових писак. Даніелю, друже, я гарантую: щонайменше останні десять років ніхто в тюрмах Барселони не чув імені Мікеля Молінера — ані як в’язня, ані як відвідувача, ані в жодній іншій іпостасі. — Мабуть, він сидить десь в іншій тюрмі. — Так. В Алькатрасі, Сінґ-Сінґу чи у Бастилії. Даніелю, жінка ошукала тебе. — Гадаю, що так. — А ти не гадай, просто визнай це. — То що тепер? Мікель Молінер — глухий кут. — Або ця Нурія надзвичайно хитра. — Що ти пропонуєш? — Треба намацати інший шлях. Було б непогано відвідати добру няньку з історії, яку вчора вранці підсунув нам священик. — Тільки не кажи, що гувернантка теж зникла, — ти ж так не вважаєш? — Ні, але я вважаю, що саме час припинити метушню й тикання носом у зачинені двері, немов ми прохачі. У такій справі слід заходити з тилу. Ти зі мною? — Адже ти знаєш, що я боготворю землю, якою ти ступаєш. — Тоді починай чистити від пилу свій парадний костюм. Сьогодні ввечері, як тільки зачинимо крамницю, навідаємося з добродійним візитом до старої дами в притулку Святої Лусії. А зараз розкажи-но мені, як усе пройшло з тією спритною дівчинкою? Не будь потайливим. Гріх тобі на душу, якщо мовчатимеш! Я зітхнув на знак поразки й зізнався в усьому, до найменшої дрібниці. Я перелічив усе те, що сам уважав лише екзистенційними проблемами школяра-переростка, — і тут Фермін здивував мене своєю реакцією. Він міцно, від щирого серця, стиснув мене в обіймах. — Ти закохався, — прошепотів він, плескаючи мене по спині від надлишку почуттів. — Бідолаха. Того вечора ми зачинили крамницю точнісінько в кінці робочого дня й ані хвилиною пізніше — вчинок, на який мій батько відреагував суворим поглядом (через наші з Ферміном часті прогулянки батько почав підозрювати, що ми втрутилися в якусь «темну» справу). Фермін пробурмотів щось невиразне про якісь замовлення, що їх він начебто повинен виконати, й ми хутко зникли. Я казав собі, що рано чи пізно буду змушений розкрити батькові принаймні частину цієї плутанини, а яку саме частину — то вже інше питання. Дорогою Фермін зі своїм гострим нюхом до різних історій повідомив мені коротку інформацію про місце, куди ми прямували. Згідно з легендою, яка оточувала це місце, притулок Св. Лусії — щось середнє між чистилищем та трупарнею, а санітарні умови там такі кепські, що годі й казати. Розташовувався цей заклад із сумнівною репутацією в руїнах давнього палацу на вулиці Монкада. Історія в цього палацу, м’яко кажучи, була незвичайна. З XI століття він служив за садибу різним заможним родинам, потім був в’язницею, салоном куртизанок, бібліотекою заборонених рукописів, казармою. майстернею скульптора, лікарнею для хворих на чуму та навіть жіночим монастирем. У середині XIX століття, коли палац практично розвалився, його перетворили на музей, де пишномовний імпресаріо, який називав себе Ласло де Вічерні, герцогом Пармським та приватним алхіміком династії Бурбонів, виставляв циркових потвор та інших монстрів. Його справжнє ім’я, як виявилося, було Бальтасар Делофе-і-Каральйот; позашлюбний син бувалого антрепренера та загиблої дебютантки, пан Бальтасар був відомий своїми численними любовними романами, репутацією професійного жигало та шахрая. Предмет його гордості становила найбільша в Іспанії колекція потворних людських ембріонів, які зберігалися у слоїках із рідиною для бальзамування. Значно менше пишався він іншою, ще більшою колекцією колекцією ордерів на арешт, виданих кількома європейськими та американськими установами правосуддя. Серед інших принад «Тенебраріуму» («Царина темряви» — так Делофе назвав палац) були спіритичні сеанси, ритуали некромантії, бої півнів, щурів, собак, могутніх жінок, дебілів (на учасників цих боїв робилися ставки), дім розпусти (який відповідно спеціалізувався на каліках та потворах), казино, консультація з юридичних та фінансових питань, цех із виробництва любовного зілля, місцеві народні та лялькові театри, паради екзотичних танцівників тощо. Пан Бальтасар ніколи не шкодував коштів на інсценізацію різдвяних вистав, у яких головні ролі грали каліки та повії. Слава про ці вистави дісталася найвіддаленіших куточків провінції. «Тенебраріум» мав шалений успіх протягом п’ятнадцяти років, доки в місті не дізналися, що Делофе протягом одного тижня звабив дружину, дочку й тещу військового губернатора провінції. Для палацу настали найчорніші часи. Делофе цього разу не вдалося ошукати всіх і втекти з міста: кілька головорізів у масках схопили його на задвірках кварталу Св. Марії, повісили в парку Сьюдадела й підпалили труп; те, що лишилося від «приватного алхіміка династії Бурбонів», дісталося диким собакам, які блукали в районі. Упродовж двох десятиліть ніхто й не потурбувався про знищення колекції жахів, що належала безталанному Ласло. Урешті-решт «Тенебраріум» перетворили на благодійний заклад під патронатом одного з чернечих орденів. — У нього й назва моторошна — «Сестри тортур Христових» чи щось подібне, — сказав Фермін. — Проблема в тому, що черниці одержимі ідеєю зберігати в таємниці все, що відбувається в стінах притулку, — це в них, либонь, совість промовляє. Отже, ми мусимо вигадати якусь хитрість, щоб проникнути всередину. Фермін розповів, що мешканці притулку Св. Лусії — здебільшого приречені, покинуті, божевільні, нужденні старі люди, які раніше населяли «дно» Барселони. На їхнє щастя, вони недовго жили після того, як потрапляли до притулку; ані умови закладу, ані товариство до довгого життя не заохочували. Згідно з Ферміновими словами, померлих виносили досвіту й везли в останню путь до загальної могили в критому фургоні, що його пожертвувала компанія з міста Оспіталет, яка спеціалізується на пакуванні м’яса та досить підозрілих делікатесів і яка час від часу вплутується в темні справи. — Ти все вигадуєш! — запротестував я, пригнічений всіма цими жахливими подробицями. — Моя фантазія не заходить так далеко, Даніелю. Ось почекай, сам побачиш. Я колись, років із десять тому, мав нещасливу оказію відвідати цей будинок і можу тобі сказати: атмосфера там така, наче для розробки інтер’єру найняли твого приятеля Хуліана Каракса. Сором, що ми не принесли лаврового листя, щоб заглушити запахи. Але в нас достатньо проблем і так. Як нам дістатися всередину? Ми звернули на вулицю Монкада. Денне світло зникало у темному коридорі, який утворювали два ряди старезних будинків, здебільшого переобладнаних під склади та майстерні. Дзвони меси, що долинали з церкви Санта-Марія-дель-Мар, змішувалися з відлунням наших кроків. Незабаром гострий, гіркий запах просочився у холодне зимове повітря. — Чим це так смердить? — Ми прийшли, — доповів Фермін.  

30



Вхідні двері з підгнилого дерева привели нас до внутрішнього подвір’я, освітленого газовими ліхтарями, що мигтіли над горгуліями[47] та статуями янголів, риси яких майже стерлися на старезному камінні. Сходи вели на другий поверх; прямокутник світла означав, що це головний вхід до притулку. Газова лампа, що освітлювала отвір, наче надавала брунатно-жовтого кольору густим міазмам, які виходили зсередини. Кістлява, хижа фігура холодно розглядала нас із напівтемряви дверей; її одяг та очі були однаково безбарвні. Жінка тримала паруючу дерев’яну цеберку, і звідти йшов сморід, який важко описати. — Слався, Маріє, безгрішна й сповнена благодаті! — вигукнув Фермін у захопленні. — А де труна? — непривітно озвалася жінка згори. — Труна?! — ошелешено вигукнули в унісон ми з Ферміном. — Ви не з похоронного бюро? — запитала черниця, явно втрачаючи терпіння. Я не знав, чи то був коментар до нашої зовнішності, чи щире питання, але обличчя Ферміна аж засяяло: він відчув сприятливу нагоду. — Труна у фургоні Але спершу ми б хотіли оглянути клієнта. Просто формальності. Я відчув, що мене ось-ось знудить. — Я гадала, пан Кольбато приїде особисто, — промовила черниця. — Пан Кольбато перепрошує, але в нього в останню мить виникла несподівана проблема. Надто трудомістке бальзамування. Циркового силача. — Ви працюєте з паном Кольбато в похоронному бюро? — Ми його права та ліва руки відповідно. Вілфред Волохатий, до ваших послуг. А біля мене — мій учень і послідовник Сансон Карраско. — Радий знайомству, — привітався я. Черниця кинула на нас швидкий погляд і кивнула, байдужа до пари страхопудів, що відбилися в її очах. — Ласкаво просимо до притулку Святої Лусії. Я сестра Ортенсія, так мене тут називають. Ідіть за мною. Не промовивши жодного слова, ми пішли за сестрою Ортенсією заплутаними коридорами, сморід у яких нагадував запах тунелів метро. До коридору примикали дверні отвори без дверей; у них можна було побачити освітлені свічками зали з рядами ліжок, приставлених до стін і накритих москітними сітками, які коливалися в повітрі, наче савани. Я чув стогони й бачив під сітками людські фігури. — Сюди, — кивнула сестра Ортенсія, яка крокувала попереду. Ми увійшли до широкого підвалу, який легко було уявити як театральний кін «Тенебраріуму». У темряві спочатку здалося, що ми потрапили до зали воскових фігур: фігури з мертвими, скляними очима, які у спалахах свічки сяяли, мов олов’яні монети, сиділи, спершись на стіну, або лежали в кутках. Я подумав: певно, це ляльки або залишки експонатів старого музею, — аж тут-таки зрозумів, що фігури рухаються, хоча й дуже повільно, мало не крадькома. Неможливо було сказати, скільки їм років і якої вони статі. Дрантя, що вкривало їхні тіла, було кольору попелу. — Пан Кольбато наказав нічого не торкатися та нікого не вдягати, — сказала сестра Ортенсія, ніби виправдовуючись. — Ми лише поклали бідолаху в одну зі скринь, що стояла тут, бо з нього вже починало накрапати. — Ви все зробили добре. Ви дуже турботлива, — погодився Фермін. Я кинув на нього відчайдушний погляд, та він спокійно похитав головою — мовляв, я можу залишити розмову на нього. Сестра Ортенсія провела нас до кінця вузького коридору — там розташовувалася келія без вентиляції та світла. Черниця зняла зі стіни одну з гасових ламп і подала нам. — Ви довго? Я дуже зайнята. — Не турбуйтеся. Йдіть у своїх справах, а ми заберемо його. — Гаразд. Якщо щось знадобиться, я буду внизу, на першому поверсі, у палаті прикутих до ліжка. І винесіть його з чорного ходу, якщо це вас не обтяжить. Нехай інші цього не бачать. Таке видовище погано впливає на моральний стан пацієнтів. — Ми цілком розуміємо, — відповів я, запинаючись. Якусь мить сестра Ортенсія дивилася на мене з легкою цікавістю. Приглядівшись до неї пильніше, я помітив, що вона стара жінка, — від пацієнтів притулку її відділяло лише кілька років. — Послухайте, чи ваш учень не замолодий для такої роботи? — запитала вона, звертаючись до Ферміна. — Правда життя не знає віку, сестро, — зазначив мій товариш. Черниця кивнула головою й лагідно всміхнулася до мене. У її погляді не було жодної підозри, лише сум. — І все ж, і все ж... — пробурмотіла вона. За мить сестра Ортенсія зникла у темряві, тримаючи свою цеберку й тягнучи за собою власну тінь, немов весільний шлейф. Фермін штовхнув мене в келію. То була гнітюче похмура кімната, видовбана в печері; зі стелі звисали ланцюги з гаками на кінцях, а підлога була зруйнована водою, що споконвіку стікала зі стін. Посередині кімнати на сірому мармуровому столі стояла дерев’яна скриня для пакування промислових виробів. Фермін підняв лампу. На солом’яній набивці лежав небіжчик. Він чимось нагадав мені загибле пташеня. Пергаментні риси обличчя, нерівні, наче застиглі в нерозумінні. Здута рожева шкіра. Очі відкриті — білі, мов яєчна шкарлупа. Від цього видовища мій шлунок підстрибнув, і я відвернувся. — Ну ж бо, берімося до роботи, — наказав Фермін. — Ти збожеволів? — Я маю на увазі — ми мусимо знайти цю жінку, Хасінту, перш ніж нас викриють. — Як? — А ти сам як вважаєш? Будемо розпитувати! Ми визирнули в коридор, щоб пересвідчитися, що сестра Ортенсія пішла, а потому хутчій побігли до зали, яку нещодавно перетнули. Нещасні, яких ми бачили там і тут, кидали на нас погляди — чи то цікаві, чи то налякані, чи то жадібні — не збагнути. — Подивись на них! Деякі з них ладні були б висмоктати з тебе кров, якби сподівалися, що це зробить їх молодшими, — зауважив Фермін. — Старість надає людям вигляду покірливих ягнят, але й тут, як і всюди, багато сучих синів — а може, навіть більше, ніж деінде. Не забувай, саме ці люди пережили та поховали інших. Не треба їх жаліти. Ходімо ось до тих, що в кутку, вони здаються досить нешкідливими. Якщо цими словами Фермін мав на меті підбадьорити мене, він зазнав жалюгідної поразки. Я подивився на купку людських останків, які чахнули в куточку, та всміхнувся до них. Мені спало на думку, що вони є найкращою ілюстрацією моральної порожнечі всесвіту й машинальної жорстокості, з якою він знищує ті свої частки, яких більше не потребує. Фермін, здавалося, прочитав мої думки й поважно кивнув головою. — Мати Природа — найпідліша із сук, якою б сумною не була ця істина, — сказав він. — Ходімо, будь мужнім. Мої перші запитання щодо місцеперебування Хасінти Коронадо зустрілися лише з пустими поглядами, стогонами, відрижками та маячінням. П’ятнадцять хвилин потому я вирішив, що з мене досить, і приєднався до Ферміна, щоб з’ясувати — може, йому поталанило. Але ні — його досада впадала у вічі. — Як ми знайдемо Хасінту Коронадо у цій клоаці? — Не знаю. Це набрід ідіотів. Я випробував трюк із цукерками, але, здається, вони вважають, що це свічки. — А якщо запитати сестру Ортенсію? Скажемо їй правду й покінчимо з цим. — Сказати правду — це на крайній випадок, Даніелю. Тим паче, коли маєш справу з черницею. Використаймо спершу всі інші можливі засоби. Поглянь на он тих дідуганів, вони здаються доволі веселими. Я певен, вони вміють розмовляти. Іди й запитай їх. — А ти що робитимеш? — Я чатуватиму — на випадок, якщо повернеться пінгвін. Давай, берися до справи. Майже без надії на успіх я підійшов до купки пацієнтів, що сиділи у протилежному кутку палати. — Вечір добрий, — привітався я, відразу ж усвідомивши, як абсурдно звучить моє привітання, — адже тут завжди вечір. — Я шукаю пані Хасінту Коронадо. Ко-ро-на-до. Ви знаєте її, можете сказати, де її знайти? Я зіткнувся віч-на-віч із чотирма обличчями, викривленими жадобою, і подумав, що розум у них є. Можливо, вони не зовсім втрачені. — Хасінта Коронадо, наполягав я. Чотири пацієнти перезирнулися й кивнули один одному. Черевань без жодного волоска на тілі, який, здавалося, був їхнім ватажком, виглядом та манерами нагадав мені щасливого Нерона, що перебирав струни своєї арфи, поки Рим горів під його ногами. Зробивши величний жест, Нерон грайливо посміхнувся до мене. З надією посміхнувся у відповідь і я. Чоловік жестом наказав мені наблизитися, немов хотів щось прошепотіти на вухо. Я вагався, але все ж нахилився вперед. Приклав вухо до його губ — так близько, що відчував на своїй шкірі смердючий, теплий подих. Але Нерон мовчав. — Ви можете підказати, де мені знайти Хасінту Коронадо? — востаннє запитав я. Я побоювався, що він мене вкусить. Натомість він надзвичайно голосно пустив вітер. Його приятелі мало не луснули від сміху, плескаючи в долоні від радощів. Я зробив був кілька кроків назад, але запізно: хвиля смороду вже накрила мене. Саме тоді я помітив поряд із собою старого — згорбленого, з бородою пророка, тонким волоссям та палаючими очима. Він спирався на палицю й зневажливо оглядав своїх сусідів. — Ви марнуєте час, юначе. Хуаніто знає тільки, як зіпсувати повітря, а інші лише нюхають і сміються. Як бачите, соціальна структура тут не настільки вже й різниться від тієї, що ззовні. Старий філософ говорив поважно, з досконалою вимовою. Він оглядів мене зверху донизу, немов знімаючи мірку. — Ви шукаєте Хасінту? Я кивнув, здивований проявом розумового життя в цій печері жахів. — А навіщо? — Я її онук. — А я — маркіз Крем-Брюле. Ви величезний брехун, ось хто. Скажіть мені, навіщо вона вам, або я вдам божевільного. Тут так легше. Якщо ви маєте намір розпитувати цих бідолах одного за одним, незабаром зрозумієте, що це вам нічого не дасть. Хуаніто та його банда «нюхачів» досі аж завивали від сміху. «Соліст» випустив на «біс» тихого і довгого «шептуна». Це було схоже на сичання проколотої шини. Сумнівів бути не могло: своїм відхідником Хуаніто володів віртуозно. Я погодився з очевидними фактами. — Ви маєте рацію. Я не родич пані Коронадо, але мені дуже потрібно з нею поговорити. Це вкрай важлива справа. Старий наблизився до мене. На його обличчі грала неприємна котяча посмішка примхливої дитини, а в очах було лукавство. — Ви допоможете мені? — благав я. — Усе залежить від того, чи допоможете мені ви. — Якщо це в моїх силах, буду радий. Ви хочете, щоб я переказав щось вашій родині? Старий гірко засміявся. — Моя родина — це ті, хто засунув мене в цю діру. Кровопивці; вони вкрали спадщину, хоча я ще живий. До біса їх — я й так мирився з ними надто довго. Я хочу жінку. — Перепрошую? — Юність — не виправдання для тупості, дитино. Я кажу тобі, що хочу жінку. Жінку, служницю, чемну, але бідову дівчину. Молоду, принаймні молодшу за п’ятдесят п’ять, здорову, без жодних болячок та переломів. — Я не впевнений, що зрозумів... — Ти добре зрозумів мене. Я хочу, перш ніж відійду в інший світ, кохатися з жінкою, яка має зуби й не буде мочитися на мене. Мені байдуже, чи вона гарна, чи ні, — я напівсліпий, а в моєму віці дівчина, в якої є за що потриматися, — уже Венера. Чи ясно я висловлююся? — Цілковито. Але не знаю, як мені знайти для вас жінку... — Коли я був таким, як ти, існували послуги «дам легкої поведінки». Розумію, світ змінився, та змінився він за формою, а не за суттю. Знайди мені одну, дебелу та веселу, — і ми домовились. Якщо ж тебе цікавить моя спроможність зазнати втіхи від жінки, то можу сказати, що принаймні пощипати її за сідниці та потискати цицьки я здатен. Це перевага досвіду. — Технічна сторона — це вже ваша справа, пане. Але я не можу привести сюди жінку просто зараз... — Може, я й розбещений старий, але не йолоп. Це я розумію. Твоєї обіцянки мені наразі вистачить. — А може, я скажу «так» лише для того, щоб дізнатися, де Хасінта Коронадо? Старий лукаво всміхнувся до мене. — Ти даєш слово, а проблему совісті залиши мені. Я озирнувся. Хуаніто розпочинав друге відділення свого концерту. Цілком земна мрія цього старого здавалася єдиною річчю, яка мала сенс у цьому чистилищі. — Даю слово. Зроблю, що зможу. Старий широко, від вуха до вуха, посміхнувся. Я налічив три зуби. — Блондинку, нехай і фарбовану. Із пишними формами. І нехай вона брудно лається, якщо це можливо. З усіх чуттів у мене найкраще працює слух. — Побачимо. А тепер скажіть мені, де знайти Хасінту Коронадо.  

31



— Що ти наобіцяв цьому Мафусаїлові? — Ти чув. — Сподіваюся, ти жартуєш. — Я не можу ошукати старого, який однією ногою в могилі, хоч і вдає із себе молодця. — Це робить тобі честь, Даніелю. Але як ти збираєшся провести шльондру в цей святий дім? — Ну що ж, заплатимо їй утричі більше. Покладаю такі дрібниці на тебе. Фермін покірно знизав плечима. — Гаразд, слово є слово. Обміркуємо це. Але пам’ятай: наступного разу, якщо перемовини стосуватимуться подібних справ, вестиму їх я. — Домовились. Як і сказав хитрий старий диявол, ми знайшли Хасінту Коронадо на четвертому поверсі, на горищі, куди можна було дістатися лише сходами. Горище було притулком для кількох пацієнтів, яких доля з власної примхи позбавила розуму. Безсумнівно, це приховане крило свого часу правило за житло самому Бальтасарові Делофе, так званому Ласло де Вічерні. Саме звідси він керував діяльністю «Тенебраріуму» та розвивав мистецтво кохання у східному стилі, у пахощах парфумів та духмяних олій. Якась жінка обвисла у плетеному кріслі, загорнута в ковдру. Її голову вкривало лише кілька пасом білястого волосся. Мабуть, то і є Хасінта Коронадо, подумав я. — Пані Коронадо! — покликав я, підвищивши голос — на той випадок, якщо бідолаха глуха, недоумкувата або і те, й інше разом. Літня жінка уважно, з обережністю, оглянула нас. Її очі здавалися непроникними, та я все одно помітив, як здивовано вона подивилася на мене, наче бачила раніше, але не могла пригадати, де саме. Я вже був побоювався, що Фермін знову поквапиться відрекомендувати мене як сина Каракса чи втне ще якусь штуку; але єдине, що він зробив, — став навколішки біля старої дами й узяв її тремтячу зморшкувату руку. — Хасінто, я Фермін, а цей привабливий юнак — мій друг Даніель. Нас послав отець Фернандо Рамос. Він сьогодні не зміг прийти, бо має прочитати дванадцять мес — розумієте, так належить за святцями, — але він посилає вам своє благословення. Як ви почуваєтеся? Літня жінка ласкаво всміхнулася до Ферміна. Мій друг погладив її обличчя та лоб. Їй, немов кішці, сподобався цей дотик. У мене клубок стояв у горлі. — Дурне питання, чи не так? — продовжував Фермін. — Вам би хотілося бути далеко звідси, танцювати фокстрот... Ви схожі на танцівницю, це кожен вам скаже. Ніколи ні з ким — навіть із Бернардою — Фермін не виявляв такої делікатності. Тон, вираз обличчя — це ж треба так щиро лестити! — Які приємні речі ви говорите, — прошепотіла жінка. Голос її заломився — адже вона вже давно ні з ким не говорила. Ні з ким і ні про що. — Не настільки приємні, як ви самі, Хасінто. Чи можна поставити вам кілька запитань? Як у радіовікторині, розумієте? Стара лише кліпнула очима у відповідь. — Припускаю, що це означає згоду. Чи ви пам’ятаєте Пенелопу, Хасінто? Пенелопу Алдаю? Очі Хасінти раптом засяяли, й вона кивнула головою. — Моя дівчинка, — пробурмотіла вона. Здавалося, жінка зараз розридається. — Саме вона. Ви пам’ятаєте, правда? Ми друзі Хуліана. Хуліана Каракса, того, який розповідав жахливі історії. Його ви теж пам’ятаєте, чи не так? Очі жінки сяяли, немов слова Ферміна, дотики його рук на мить повертали її до життя. — Падре Фернандо зі школи Святого Ґабріеля розповів нам, що ви обожнювали Пенелопу. Падре вас дуже любить і щодня про вас згадує. А якщо він не може навідуватися частіше, то це лише через нового єпископа — честолюбця, який обтяжив його такою кількістю мес, що падре втрачає голос. — Ви впевнені, що не голодні? — раптом занепокоєно спитала літня дама. — Я наївся, як слон, Хасінто. Правду кажучи, в мене суто чоловіче травлення — я спалюю всі калорії. Але повірте, під цим вбранням — самі м’язи. Ось торкніться, торкніться. Як Атлант, тільки волохатіший. Хасінта кивнула й заспокоїлася. Вона очей не могла відірвати від Ферміна. Про мене жінка цілком забула. —  Що ви можете розповісти нам про Пенелопу та Хуліана? — Усе. Вони забрали її в мене, — відповіла Хасінта. — Мою дівчинку. Я зробив крок уперед і вже збирався був щось сказати, але Фермін кинув на мене погляд, у якому читалося: «мовчи». — Хто забрав у вас Пенелопу, Хасінто? Ви пам’ятаєте? — Отець, — відповіла жінка, перелякано підіймаючи очі, немов думала, що нас можуть почути. Фермін, здавалося, оцінив виразність руху старої жінки й услід за нею подивився на стелю, наче зважуючи імовірність небезпеки. — Ви кажете про Отця нашого небесного чи маєте на увазі батька Пенелопи, пана Рікардо? — Як ся має Фернандо? — раптом запитала стара. — Падре? Чудово. Одного дня він стане папою й закладе вам пам’ятник у Сікстинській каплиці. Він переказує вам найкращі побажання. — Розумієте, він єдиний, хто відвідує мене. Він приходить сюди, бо знає, що більше в мене нікого немає. Фермін скосив на мене погляд, наче йому зайшла, та сама гадка, що й мені. Хасінта Коронадо була при власному розумі, й цього розуму в неї було куди більше, ніж здавалося. Її тіло старіло, а душа страждала в цьому жалюгідному місці. Я подумав: а скільки ще тут замкнено таких, як вона чи як той старий, що допоміг її знайти? — Він приходить, бо любить вас, Хасінто, — лагідно промовив Фермін. — Він добре пам’ятає, як ви піклувалися про нього, як годували його в дитинстві. Він розповідав нам про це. Ви пам’ятаєте, Хасінто? Пам’ятаєте ті дні, коли забирали зі школи Хорхе? Пам’ятаєте Фернандо та Хуліана? — Хуліана... Вона неспішно прошепотіла ім’я, але посмішка викрила її. — Ви пам’ятаєте Хуліана Каракса, Хасінто? — Я пам’ятаю той день, коли Пенелопа сказала, що одружиться з ним... Ми з Ферміном здивовано перезирнулися. — Одружиться? Коли це сталося, Хасінто? — У той самий день, коли вона вперше побачила його. Пенелопі було тринадцять, і вона не знала ані його імені, ані хто він такий. — То звідки вона знала, що одружиться з ним? — Бо бачила його. У своїх снах.  

У дитинстві Марія Хасінта Коронадо була переконана, що світ закінчується за околицями Толедо й що поза міською межею не існує нічого, крім темряви та вогненного океану. Хасінті зайшла ця гадка після сну, що наснився їй, коли дівчинці було лише чотири роки і вона лежала в лихоманці — та лихоманка ледь не вбила її. Цей сон був одним з багатьох, і всі вони почали приходити до Хасінти після тієї загадкової лихоманки, яку дехто пояснював укусом величезного червоного скорпіона, що якось з’явився в будинку, хоча ніхто його не бачив. А дехто казав, що все це — капості божевільної черниці, яка вночі пробиралася в домівки та труїла дітей. Цю черницю кілька років по тому було страчено на ґарроті[48]; при цьому вона читала молитви задом наперед, очі її вилазили з орбіт, а над містом ширилася червона хмара, вивергаючи рої дохлих тарганів. У своїх снах Хасінта бачила минуле та майбутнє; іноді їй відкривалися загадки старих вулиць Толедо. Їй постійно являвся дух на ім’я Захарія — янгол, завжди одягнений у чорне, якого супроводжував чорний кіт із жовтими очима; від котячого подиху смерділо сіркою. Захарія знав усе: він провістив день та годину смерті дядька Бенасіо — вуличного торговця притираннями та святою водою. Янгол відкрив місце, де мати Хасінти, побожна парафіянка, ховала в’язку листів від палкого студента-медика, який мав скромні статки, натомість достеменно знав анатомію; у його кімнаті, що на алеї Св. Марії, мати Хасінти колись уперше відкрила двері раю. Захарія розповів Хасінті, що в її лоні оселилося зло — дух загиблого, який бажає їй хвороби, й що вона пізнає кохання лише одного чоловіка — пусте, егоїстичне кохання, яке розіб’є її серце. Захарія віщував, що за своє життя Хасінта побачить смерть усіх, кого любитиме, і перш ніж злетіти на небеса, опиниться в пеклі. У день її першої менструації Захарія та його сірчаний кіт зникли з її снів; але минали роки, й Хасінта згадувала візити темного янгола зі сльозами на очах, бо його пророцтва збувалися. Тож коли лікарі сказали, що вона не матиме дітей, Хасінта не здивувалася. Не здивувалася — хоча ледь не померла від горя — вона й через три роки, коли чоловік повідомив, що кидає її. — Ти не справжня жінка, — кинув він їй в обличчя, — ти як той пустир, на якому нічого не росте. За відсутності Захарії (жінка вірила, що він і справді посланець Небес, бо — навіть вбраний у чорне — він усе ж таки був сяючим янголом і найпривабливішим чоловіком, якого вона будь-коли бачила) Хасінта сама розмовляла з Богом, ховаючись по кутках, не бачачи Його й не сподіваючись на відповідь: адже у світі стільки болю, що її власний біль, врешті-решт, у порівнянні з усім іншим — дрібниця. Молилася вона тільки про одне: щоб Бог дарував їй щастя бути матір’ю, бути повноцінною жінкою. І ось одного дня, коли Хасінта молилася в соборі, до неї підійшов чоловік, у якому вона впізнала Захарію. Він, як завжди, був одягнений у чорне й на руках тримав свого злого кота. Він анітрохи не постарішав; руки його, як і раніше, прикрашали дивовижні нігті, немов у герцогині, — довгі та загострені. Янгол зізнався, що він тут, оскільки Господь не має наміру відповідати на її молитви. Але, сказав він, Хасінті не слід турбуватися: так чи інакше Господь подарує їй дитину. Захарія нахилився до Хасінти, прошепотів слово «Тібідабо» й ніжно поцілував у її губи. З дотиком цих ніжних, солодких губ Хасінті було видіння: вона матиме дочку, хоча й не знатиме більше близькості чоловіка (це останнє одкровення, щиро кажучи, було для неї полегшенням — вона ще пам’ятала ночі, проведені у подружній спальні, пам’ятала, як чоловік під час близькості затуляв їй обличчя подушкою й скреготів: «Не дивись, ти, суко!»). Цю дівчинку буде подаровано їй у далекому місті, що сховане між півмісяцем гір та світлим морем, у місті, де багато прекрасних будинків, які Хасінта бачила хіба що уві сні. Хасінта не могла точно сказати, чи та зустріч із Захарією була черговим сном, чи то янгол із пурпуровими нігтями насправді приходив зі своїм котом до толедського собору. Але в чому жінка ані на мить не сумнівалася, так це в правдивості його пророцтва. Того ж вечора вона порадилася з парафіяльним дияконом, який був дуже обізнаною людиною й бачив світ (казали, що він мандрував аж до Андорри й трохи розмовляє мовою басків). Диякон зізнався, що не знає янгола на ім’я Захарія серед крилатого небесного легіону, але уважно вислухав Хасінту. Вона розповіла, що Захарія дозволив їй побачити собор — окрасу того райського міста між горами та морем: зі слів ясновидиці, собор «нагадував величезний гребінець, зроблений із м’якого шоколаду». Ретельно обміркувавши почуте, мудрий чоловік сказав: — Хасінто, це Барселона. Там є велике диво — Спокутний собор Святої Родини. Два тижні потому, озброєна лише клунком з одежею, молитовником та першою за останні п’ять років посмішкою, Хасінта вирушила до Барселони, переконана: усе, що змалював їй янгол, неодмінно здійсниться. Минули місяці тяжких злиднів, перш ніж Хасінта знайшла постійну роботу в одній із крамниць компанії «Алдая та син», що в парку Сьюдадела, біля старих павільйонів Всесвітньої виставки 1888 року. Барселона, про яку вона мріяла, виявилася лихим, ворожим містом, містом зачинених дверей, містом, сповненим заводів, що виплескували в повітря туманні видихи сірки та вуглекислого газу. Барселона нагадувала Хасінті жінку, жорстоку та самозакохану; Хасінта навчилася боятися цієї жінки й ніколи не дивилася їй у вічі. Хасінта мешкала сама у пансіоні в кварталі Рібера, де за свою зарплатню ледь могла дозволити собі жалюгідну кімнату без вікон; за єдине джерело світла служили свічки, які вона мусила красти із собору. Жінка палила свічки цілу ніч — треба було відлякувати щурів, які вже погризли вуха та пальчики шестимісячної дитини Рамонети. Рамонета, проститутка, знімала сусідню кімнату й була єдиною подругою, яку Хасінта завела за одинадцять місяців життя в Барселоні. Тієї зими майже щодня йшов дощ, чорний від сажі. Хасінта почала побоюватися, що Захарія ошукав її, що вона приїхала до цього жахливого міста, щоб тут померти від холоду, убозтва та забуття. Але Хасінта була народжена, щоб вижити. Щодня вона йшла на роботу до крамниці й поверталася не раніше від сутінків. Прикажчик крамниці мав дочку, хвору на туберкульоз легенів, і Хасінта, маючи вільну хвилину, гляділа дівчинку; і одного дня трапилося так, що до прикажчика завітав сам патрон, пан Рікардо Алдая. Коли він побачив материнську турботу й лагідність, яку випромінювала молода жінка, то вирішив забрати її до себе, щоб вона піклувалася про його дружину, яка була вагітна первістком. Молитви Хасінти було почуто. Тієї ж ночі Хасінта уві сні знов побачила Захарію. Цього разу янгол не був одягнений у чорне — він був оголений, а тіло вкрите лускою. Кота з ним більше не було, натомість навколо його тулуба згорнулася кільцями біла змія. Волосся Захарії сягало талії, а з-під його вуст — з-під солодких вуст, які вона колись поцілувала в соборі Толедо, — тепер стирчали трикутні пощерблені зуби, такі, що їх Хасінта бачила у глибоководних риб, які молотили хвостами на рибному ринку. Роки по тому молода жінка розповість про це видіння вісімнадцятирічному Хуліанові Караксу, пригадуючи той день, коли вона покинула пансіон у кварталі Рібера й переїхала до тодішньої садиби Алдаїв. Наступного дня Хасінті розповіли, що її подругу Рамонету минулої ночі зарізали біля входу в пансіон, а її дитина померла від холоду в матері на руках. Коли новина поширилася, мешканці пансіону мало не повбивали один одного, сперечаючись через убогий скарб небіжчиці. Єдине, що залишилося, — найдорогоцінніша Рамонетина річ, книжка. Хасінта відразу впізнала книжку: нерідко вечорами Рамонета просила подругу прочитати їй уголос сторінку-дві, бо сама читати не вміла. Хасінта дуже змінилася. Тепер вона жила далеко-далеко від темного міста, в якому народилася, яке зненавиділа й до якого не наважувалася повернутися навіть під час своїх вихідних раз на місяць. Попередня Хасінта залишилася в пансіоні, що у кварталі Рібера, так само мертва, як і Рамонета. Нинішня ж Хасінта жила в тіні родини Алдаїв, родини, що володіла маєтністю, розміри якої не вкладалися в Хасінтиній голові. Вона навчилася жити чужим життям, не маючи свого. Іноді Хасінта запитувала себе: чи цей казковий спокій, що сповнював її дні, цей сон свідомості — це і є те, що люди називають щастям?.. Та вона бажала вірити, що Господь, попри Своє довічне мовчання, так чи інакше виконає дану їй обіцянку. Через чотири місяці народився Хорхе Алдая, й хоча Хасінта віддавала йому любов і турботу, якою його мати ніколи не вміла чи не хотіла обдарувати сина (пані Алдая була надто зосереджена на собі самій), — гувернантка розуміла, що це не та дитина, яку обіцяв їй Захарія. Вона жила, чекаючи на ту, якій вона віддасть усю любов, якою Бог отруїв її душу. Хасінта пам’ятала, що це має бути дівчинка, дочка, особа жіночої статі — жіночої, як і сама Барселона. Пенелопа Алдая народилася навесні 1902 року. Пан Рікардо Алдая на той час уже придбав будинок на проспекті Тібідабо — той недоладний будинок, що перебував під владою могутнього прокляття (принаймні служниці, Хасінтині колежанки, були в цьому переконані). Але Хасінта не боялася прокляття. Вона знала: те, що інші сприймають за чаклунство, насправді є виявом присутності того, кого тільки вона, Хасінта, могла бачити у снах. Тінь Захарії. О Захарія!.. Він більше не являвся Хасінті в людському образі — тепер він прибирав подоби вовка, що пересувався на двох задніх лапах. Пенелопа була тендітною дівчинкою, блідою та слабкою. Хасінта бачила, як вона зростає, немов та квітка взимку. Багато років молода жінка охороняла її нічний сон, особисто готувала для неї кожну страву, шила їй одяг. Хасінта була поряд, коли Пенелопа хворіла, коли промовила перше слово, коли стала жінкою... А пані Алдая була просто однією з фігур між декорацій, таким собі реквізитом, який виносили та заносили на сцену згідно з текстом п’єси. Перш ніж лягти спати, вона заходила побажати доньці доброї ночі й казала, що любить ту над усе, що немає у світі нікого важливішого від Пенелопи... Хасінта ніколи не казала дівчинці, що любить її. Нянька знала: той, хто любить, любить мовчки, ділами, а не словами. Хасінта потай зневажала пані Алдаю, цю пусту, самозакохану істоту, яка повільно старішала в коридорах вілли, обвішана коштовностями, що ними її чоловік, який роками «кидав якорі в закордонних портах», затуляв їй рота. Хасінта ненавиділа пані Алдаю. Чому Бог дозволив саме їй стати матір’ю Пенелопи, тоді як лоно Хасінти — справжньої матері, матері за покликанням, — залишалося безплідним? «Ти не справжня жінка», — жбурнув колись Хасінтин чоловік. Ніби на доказ правдивості його слів, Хасінта почала втрачати жіночі форми. Вона схудла, її шкіра обвисла на кістках; стегна скидалися на хлоп ‘ячі, а груди невпинно меншали, поки не перетворилися на жалюгідні шкіряні мішечки. На її тілі, кремезному та кістлявому, не зупинявся навіть погляд Рікардо Алдаї — а вже йому досить було й натяку на жінку, щоб піддатися шалові (це було добре відомо всім служницям у його власних резиденціях та в садибах його близьких друзів). Що ж, нехай так, думала Хасінта. Вона не мала часу на дрібниці. Кожну свою хвилину Хасінта присвячувала Пенелопі: читала їй, супроводжувала всюди, купала, одягала, роздягала, розчісувала волосся, водила на прогулянки, вкладала в ліжко й будила вранці. Але перш за все — вона розмовляла з нею. Усі вважали Хасінту трохи схибленою старою дівою, в житті якої нічого не було, крім обов’язків гувернантки. Але ніхто не здогадувався, що Хасінта була Пенелопі не тільки гувернанткою: замінивши їй матір, вона зуміла стати найкращим другом дівчини. Відтоді як Пенелопа навчилася висловлювати свої думки — а це в неї сталося раніше, ніж в інших дітей, — лише Хасінті довіряла вона свої найпотаємніші мрії. З часом їхній союз міцнішав. І ставши підлітком, Пенелопа не розлучалася з Хасінтою. Хасінта бачила, як Пенелопа розквітає, перетворюється на жінку, сліпуча врода якої впадає в очі кожному. Коли в будинку з’явився той таємничий юнак на прізвище Каракс, Хасінта з першої ж миті помітила струм, що пройшов між ним та Пенелопою. Ніхто, крім Хасінти, не помітив, як це сталося, ніхто не звернув уваги; історія ще не розпочалася, а все одно — вже було запізно. Юнака й дівчину з’єднали узи любові — наче й подібні до тих, що поєднували Пенелопу з вірною нянькою, але водночас зовсім інші. Міцніші. Небезпечні. Спершу Хасінта думала, що ревнуватиме й зненавидить хлопця, але незабаром зрозуміла, що не відчуває ненависті до Хуліана Каракса й ніколи не відчуватиме. Як Пенелопа потрапила під чари Хуліана, так і Хасінта дозволила собі піддатися їм — адже бажання Пенелопи були і її бажаннями. Багато місяців, сповнених задумливих поглядів та палких бажань, минуло, перш ніж Хуліан Каракс та Пенелопа змогли залишитися наодинці. У їхньому житті всім керував випадок. Вони зустрічалися в коридорах, дивилися один на одного з протилежних кінців столу, мовчки зачіпали одне одного мимохідь, і кожному з них весь час бракувало другого. Першими словами вони перекинулися одного дощового вечора в бібліотеці особняка на проспекті Тібідабо, коли «Віллу Пенелопи» осявало туманне світло свічок; лише кілька секунд було вкрадено в темряви — але в ці секунди Хуліан устиг побачити в очах дівчини те саме почуття, яке сповнювало і його душу. І цього обміну поглядами теж ніхто, здавалося, не помітив. Ніхто, крім Хасінти, яка з інтересом спостерігала за потайною грою, яку Пенелопа та Хуліан Каракс розпочали під самісіньким носом у подружжя Алдаїв. Гувернантка відчула неясний страх за свою підопічну. А Хуліан майже перестав спати: з опівночі до світанку він писав оповідання для Пенелопи. Він знаходив безліч приводів, щоб завітати до будинку на проспекті Тібідабо, а потім скористатися моментом, прослизнути до Хасінтиної кімнати й передати жінці сторінки, які вона, у свою чергу, передавала Пенелопі. Іноді Хасінта передавала Хуліанові у відповідь записки, написані рукою Пенелопи, й Хуліан цілими днями перечитував ті нехитрі послання. Ця гра тривала кілька місяців. Хуліан робив усе можливе, щоб бути ближче до Пенелопи. Хасінта допомагала юнакові: вона ж бо так хотіла бачити свою Пенелопу щасливою!.. Хуліан дійшов висновку, що легковажність не стане йому у пригоді: настав час діяти. У розмовах із паном Рікардо він почав удаватися до лукавства: виявляв позірний ентузіазм до банківського діла та фінансів, повсякчас хвалив Хорхе Алдаю — словом, робив усе, щоб остаточно завоювати довіру магната й виправдати свою повсякчасну присутність у будинку на проспекті Тібідабо. Так Хуліан учився говорити те, що інші воліли від нього чути, учився читати з чужих очей, угадувати таємні сподівання людей. Він мусив відкинути вбік свою щирість, і це гнітило його: він мав відчуття, ніби продає власну душу. Так, він робив це задля Пенелопи — але ж Пенелопа покохала іншого Хуліана, того відвертого, прекраснодушного хлопця, якого вперше побачила, стоячи на сходах над галереєю!.. І Хуліан Каракс прокидався на світанку, палаючи злістю на самого себе й на цілий світ, помираючи від бажання відкрити перед усіма свої справжні почуття, зустрітися віч-на-віч із паном Рікардо Алдаєю й сказати тому: його, Хуліана Каракса, анітрохи не цікавлять ані маєтності, ані перспективи на майбутнє, ані діяльність компанії Алдаїв; єдине, що його, Хуліана Каракса, цікавить, — це Пенелопа, він мріє забрати її далекодалеко, геть із цього пустого, наче закутаного в саван світу, в якому ув’язнив її батько. Однак із першими променями сонця вся Хуліанова хоробрість зникала, наче її й не було. Настав час — і Хуліан відкрив своє серце Хасінті: вона полюбила хлопчика дужче, ніж сама того хотіла. Забираючи зі школи Хорхе, гувернантка часто бачилася з Хуліаном та передавала йому нові й нові записки від Пенелопи. Саме так вона познайомилася з Фернандо, який багато років по тому буде для неї єдиним другом, який розраджуватиме її самотні літа — літа чекання на смерть у притулку Св.Лусії. Притулок Св.Лусії — ось те пекло, яке пророкував колись Хасінті янгол Захарія. Приїжджаючи до школи по Хорхе, Хасінта час від часу — наче випадково — брала із собою й Пенелопу. Так гувернантка влаштовувала короткі зустрічі двох юних сердець, між якими розквітало кохання — кохання, якого сама Хасінта ніколи не звідала, яке завжди обминало її. Саме тоді Хасінта помітила сина шкільного сторожа, похмурого мовчазного хлопця, якого всі називали Франсіско Хав’єром, і присутність його хтозна-чому занепокоїла її. Хасінта зауважила, як він стежить за Пенелопою, пожираючи її очима. Хасінта носила в сумочці знімок Хуліана та Пенелопи, що його Рекассенс, офіційний фотограф родини Алдаїв, зробив біля дверей крамниці капелюхів на вулиці Св. Антоніо. То був невинний знімок, зроблений серед білого дня у присутності пана Рікардо та Софі Каракс. Якось, чекаючи на Хорхе в саду школи Св. Ґабріеля, Хасінта нерозважливо залишила сумочку біля одного з фонтанів, а сама пішла прогулятися платановою алеєю. Повертаючись, гувернантка узріла юного Фумеро, який скрадався стежкою й знервовано озирався, чи не йде хтось. Того вечора, не знайшовши фотокартки у своїй сумочці, Хасінта дійшла висновку; що фото вкрав той хлопець. Іншого разу, кількома тижнями пізніше, Франсіско Хав’єр Фумеро підійшов до Хасінти й запитав, чи може та щось передати від нього Пенелопі. Коли Хасінта спитала, що саме, хлопчина витяг сувій тканини, в яку було щось загорнене. Розгорнувши сувій, Хасінта побачила фігурку, вирізьблену із сосни. У цій фігурці гувернантка впізнала Пенелопу. Хасінту кинуло у дрож. Перш ніж вона змогла щось відповісти, юнак зник. Дорогою додому Хасінта викинула фігурку з вікна автомашини, наче то був шматок гидкої мертвечини, — а потім неодноразово прокидалася на світанку, вся спітніла: їй снилися кошмари. У цих кошмарах той хлопець, від якого віяло небезпекою, перевтілювався у велетенську комаху й кидався на Пенелопу. Іноді вечорами, коли Хорхе запізнювався, Хасінта у шкільному саду розмовляла з Хуліаном. Він теж полюбив цю сувору на вигляд жінку. Про будь-які прикрощі, з якими у своєму юному житті стикався Хуліан Каракс, першими дізнавалися Мікель Молінер і Хасінта. Якось Хуліан розповів Хасінті, що бачив, як його мама біля фонтана розмовляє з паном Рікардо Алдаєю, — обоє чекали на своїх дітей. Пан Рікардо, здавалося, насолоджувався товариством Софі, й Хуліанові стало трохи ніяково: адже він знав про донжуанську репутацію магната й про його ненажерливі статеві апетити. — Я розповідав твоїй мамі, як тобі подобається нова школа, — того вечора сказав Хуліанові пан Рікардо Алдая, чомусь підморгуючи, а потім голосно розсміявся. Софі бачила, що Хуліан геть забув своїх сусідських приятелів, закинув крамницю й цілими днями пропадав у будинку Алдаїв, і бачила це не тільки Софі. Капелюшник лютував. Його перше захоплення новою аристократичною клієнтурою охололо; Хуліан у крамниці майже не з’являвся, тож Фортюні змушений був найняти помічника — місцевого хлопчика, одного з колишніх Хуліанових приятелів на ім’я Кімет. Антоні Фортюні міг вільно розмовляти лише про капелюхи. Його справжні почуття були так довго замкнені за ґратами серця, що врешті-решт безнадійно отруїли йому життя. Із кожним днем він ставав дедалі злішим та дратівливішим. Він до всього прискіпувався — починаючи від щирих спроб бідолахи Кімета навчитися торгувати й закінчуючи лагідними вмовляннями Софі. — Твій син про себе надто високої думки — а все через те, що ці багатії ставляться до нього як до дресированої мавпи, — бурчав Фортюні, і в голосі його бриніла образа. Одного дня, майже за три роки після того, як пан Рікардо Алдая вперше відвідав капелюшну крамницю «Фортюні та син», капелюшник залишив майстерню на Кімета й сказав, що повернеться пообідь. Він зухвало з’явився в офісі консорціуму Алдаїв на бульварі Ґрасіа й сказав, що хоче побачити пана Рікардо. — А як маю честь вас відрекомендувати? — гордовито спитав службовець. — Його особистий капелюшник. Пан Рікардо, дещо здивований, тим не менш прийняв Фортюні з прихильністю, певно, гадаючи, що капелюшник приніс рахунок, — адже коли йдеться про гроші, дрібні крамарі не знаються на етикеті. — Чим можу прислужитися, Фортюнато, друже? — доброзичливо спитав пан Рікардо. І Антоні Фортюні заходився пояснювати Рікардо Алдаї, як глибоко той помилявся щодо Хуліана. — Мій син, пане Рікардо, — не той, за кого ви його маєте. Він дурнуватий, ледачий хлопчисько, не наділений жодними талантами, хоча амбіцій у нього повно — це все з вини його матері. Він нічого не досягне, повірте мені. Йому бракує цілеспрямованості та наполегливості. Ви його не знаєте. Він уміє бути улесливим, уміє ошукувати незнайомців, уміє справляти враження, наче він знає все на світі, тоді як насправді не знає нічого. Цілком пересічний хлопець. Я знаю його краще, ніж будь-хто інший, і вважаю, що маю застерегти вас... Пан Рікардо Алдая мовчав і навіть не кліпав очима. — Це все, Фортюнато? Пересвідчившись, що все, промисловець натиснув кнопку на столі, й за кілька секунд у дверях з’явився той самий секретар, якого Фортюні вже бачив. — Наш друг Фортюнато йде, Бальсельсо, — промовив пан Рікардо. — Будь ласка, проведіть його до дверей. Крижаний тон промисловця не сподобався капелюшникові. — Даруйте, пане Рікардо: я Фортюні, а не Фортюнато! — Усе одно. Ти страшна людина, Фортюні. Я буду радий, якщо ти більше сюди не приходитимеш. Опинившись надворі, Фортюні почувався самотнішим, ніж будь-коли. Цілий світ був проти нього. Кількома днями пізніше шляхетні клієнти, які з’явилися були у Фортюні завдяки рекомендаціям Алдаї, почали надсилати повідомлення про скасування попередніх замовлень. Минув іще тиждень, і Фортюні змушений був звільнити Кімета — роботи тепер було так мало, що не вистачало й на одного. «Усе одно Кімет ледачий та нетямущий, як і решта», — втішав себе Фортюні. Відтоді сусіди почали помічати, що пан Фортюні значно постарішав, а характер його ставав дедалі нестерпнішим. Він майже ні з ким не спілкувався, натомість годинами без перерви сидів у власній крамниці, де нічого було робити, крім дивитися з-за прилавку, як люди проходять повз. Фортюні лютував, але не втрачав надії. Пізніше люди казали, що річ у моді: молоді тепер майже не носять капелюхів; а ті, хто носить, воліють завітати до крамниці готових товарів, де є капелюхи різних розмірів, модні й недорогі. Крамниця «Фортюні та син» занурилася у сумну, мовчазну дрімоту. — Усі вони чекають на мою смерть, — бурмотів сам до себе Фортюні. — Гаразд, я дам їм таке задоволення... Він відчував, що насправді почав умирати вже давно. А Хуліан дедалі глибше поринав у світ Алдаїв: він не уявляв свого майбутнього без Пенелопи. Ось уже протягом двох років Хуліан і Пенелопа балансували на туго напнутій линві таємниці. Хасінта хвилювалася: Захарія давно попереджав її про лихо. Над Хуліаном нависла темрява — темрява, яка незабаром поглине його. Перший дзвіночок пролунав у квітні 1918 року. Хорхе Алдаї мало виповнитися вісімнадцять, і пан Рікардо наказав улаштувати на честь синового дня народження гучну вечірку — адже до цього зобов’язував статус великого магната. Байдуже, що Хорхе не бажав ніякої вечірки, байдуже, що сам пан Рікардо не збирався бути на ній присутнім — вигадавши собі чергову «вельми важливу справу», він призначив у блакитних апартаментах готелю «Кельн» зустріч приємній пані, яка щойно прибула із Санкт-Петербурга... Задля великої події будинок на проспекті Тібідабо перетворили на цирк: у саду було запалено сотні ліхтарів і розставлено сотні крісел для гостей. Запрошення дістали всі шкільні приятелі Хорхе Алдаї; на пропозицію Хуліана Хорхе запросив і Франсіско Хав’єра Фумеро. Мікель Молінер застерігав, що син сторожа почуватиметься ніяково в такому аристократичному середовищі; і сам Франсіско Хав’єр, передчуваючи це, вирішив був відхилити запрошення — та коли пані Івонна, його мати, дізналася, що син збирається знехтувати запрошенням до розкішного особняка Алдаїв, вона ледь шкуру з нього не спустила: хіба можна марнувати нагоду показатися у вищому світі? А що, як невдовзі її саму, пані Івонну Фумеро де Сотосебайос, запрошуватиме на чай пані Алдая та інші знатні дами?.. Тож під тиском матері Франсіско Хав’єр пристав на запрошення й цілий тиждень вирізав з дерева ножик для відкривання конвертів, якого збирався подарувати Хорхе. А пані Івонна взяла всі заощадження, що скнарила із зарплатні чоловіка, та пішла купувати синові красивий костюм моряка. Франсіско Хав’єрові було вже сімнадцять, і блакитний костюмчик із короткими штанцями, який цілком задовольняв невибагливий смак пані Івонни, анітрохи не пасував йому. Вигляд у цій одежі Хав’єр мав просто сміховинний; крім того, виявилося, що костюм на нього ще й замалий. Івонна вирішила нашвидкуруч допасувати костюм до синової статури; поки вона з ним поралася, стало зрозуміло, що на вечірку Хав’єр запізниться. Тим не менш, на думку пані Івонни, про те, щоб не йти до Алдаїв, не могло бути й мови. Вона наполягла на тому, щоб супроводжувати сина до самісіньких дверей «Вілли Пенелопи»: їй хотілося відчути атмосферу величі, яка оточувала родину Алдаїв, погрітися у промінні їхньої слави, побачити, як її син увіходить у двері, які незабаром, як вона сподівалася, відкриються й для неї. Тим часом, скориставшись загальним галасом та відсутністю пана Рікардо, який святкував день народження сина на власний спосіб, Хуліан ушився з вечірки. Вони з Пенелопою домовилися зустрітися в бібліотеці, де на них не могли випадково натрапити інші гості. Надто захоплені жадібними поцілунками, Хуліан і Пенелопа не могли помітити пару, яка наближалася до вхідних дверей. Франсіско Хав’єра, багрового від сорому, вдягненого у бойскаутський матроський костюм, майже тягла за собою пані Івонна, яка заради такої нагоди вирішила відкопати вдома капелюх із широчезними крисами та сукню до пари, прикрашену рюшами та бантами; у такому вбранні вона була схожа на скриню торговця льодяниками або, згідно з визначенням Мікеля Молінера, який бачив її здаля, — на бізона, одягненого, як мадам Рекам’є[49]. Двоє швейцарів, які стояли біля дверей, здавалися не дуже здивованими появою таких гостей. Пані Івонна оголосила, що прибув її син, Франсіско Хав’єр Фумеро де Сотосебайос. Слуги насмішкувато відповіли, що це ім’я їм нічого не говорить. Роздратована, але холоднокровна, як справжня аристократка, Івонна звеліла синові показати запрошення. На жаль, коли перешивали костюм, картку залишили на швейному столику пані Івонни. Франсіско Хав’єр намагався був пояснити обставини, але почав затинатися, а регіт двох швейцарів не сприяв порозумінню. Матері із сином наказали забиратися геть. Пані Івонна палала від гніву. Вона погрожувала слугам: мовляв, ті ще не знають, із ким мають справу! — але швейцари парирували: вакансія прибиральниці в них уже зайнята. З вікна своєї спальні Хасінта бачила, що Франсіско Хав’єр наче повернувся, щоб іти геть, але раптом зупинився. Не звертаючи увагу на сварку матері зі слугами, він дивився в інший бік. Він побачив їх — Хуліана й Пенелопу, які цілувалися біля великого вікна бібліотеки. Вони пристрасно цілувалися — так, забувши про увесь світ, цілуються ті, що належать лише один одному. Наступного дня, під час обідньої перерви несподівано з’явився Франсіско Хав’єр. Новини минулого вечора вже поширилися серед учнів: юнака зустріли сміхом та запитаннями, куди він подів свій матроський костюм. Але сміх миттю вщух, коли хлопці побачили, що Франсіско тримає у руці батьківську рушницю. Настала мертва тиша; хтось подався назад. Хорхе Алдая, Мікель Молінер, Фернандо Рамос та Хуліан, які саме стояли в колі та щось обговорювали, обернулися й витріщилися на юнака, нічого не розуміючи. Франсіско Хав’єр не зробив жодного попередження. Він просто підняв рушницю й націлився. Свідки казали, що на його обличчі не було ані злості, ані навіть роздратування. Франсіско Хав’єр виявив ту саму холоднокровність автомата, з якою він прибирав у саду. Перша куля просвистіла біля голови Хуліана. Друга прошила б йому горло, якби Мікель Молінер не кинувся на сина сторожа, не вдарив того кулаком та не вирвав з рук рушницю. Хуліан Каракс, наче спаралізований, приголомшено дивився перед собою. Усі вважали, що постріли призначалися Хорхе — як помста за приниження, якого Хав’єр зазнав минулого вечора від слуг родини Алдаїв. Лише пізніше, коли жандарми забрали хлопця, а сторожа з дружиною майже буквально викинули з будинку, — лише тоді Мікель Молінер підійшов до Хуліана та сказав тому без будь-якої хвалькуватості, що врятував йому життя. То був останній рік Хуліана та його приятелів у школі Св. Ґабріеля. Більшість хлопців уже складали плани на майбутнє — якщо, звичайно, цих планів раніше не встигли скласти за них їхні шановні батьки. Хорхе Алдая вже знав, що батько відрядить його вчитися до Англії, а Мікель Молінер сприймав як доведене, що вчитиметься в Барселонському університеті. Фернандо Рамос неодноразово згадував, що вступатиме до єзуїтської колегії, і вчителі вважали таке рішення у цьому окремому випадку наймудрішим. Що ж до Франсіско Хав’єра Фумеро, то відомо було лише те, що його, завдяки клопотанням пана Рікардо Алдаї, відправили до виправного закладу для малолітніх злочинців у віддаленій долині Піренеїв, де на нього чекала довга зима. Дивлячись, що всі друзі знайшли свій майбутній шлях, Хуліан ставив і собі запитання: а ким стане він сам? Його літературні мрії та амбіції здавалися надто далекими, більш нездійсненними, ніж будь-коли. Єдине, чого він прагнув, — це бути з Пенелопою. Однак поки він розмірковував, інші все за нього вирішили. Пан Рікардо Алдая готував для Хуліана посаду у власній компанії і вже мав намір познайомити його зі справами. Капелюшник, зі свого боку, постановив: якщо син не бажає продовжувати родинний бізнес, нехай сам піклується про себе. Але був у Фортюні й інший, потаємний план: він хотів, щоб Хуліана забрали до війська. Кілька років військового життя, гадав Фортюні, вилікують Хуліанову манію величі. Хуліан про плани інших щодо нього не знав нічого, а коли дізнався, було вже запізно.  

У думках Хуліана жила Пенелопа. Його більше не задовольняли таємні зустрічі; він наполягав на тому, щоб бачитися частіше, тож ризик викриття зростав. Хасінта робила все, щоб прикрити їх: усім брехала, вигадала тисячу й одну хитрість, щоб закохані могли бувати хоч кілька хвилин наодинці, — але все одно боялася їхньої нерозважливості. В очах Пенелопи та Хуліана сяяв виклик. Це було відверте, навіть зухвале бажання — бажання бути викритими, надія на те, що після викриття хай і зчиниться скандал, але ненадовго, а потім їм більше не доведеться ховатися по кутках та горищах, кохати одне одного в темряві. Іноді, коли Хасінта вкривала Пенелопу перед сном, дівчина починала ридати й зізнавалася у своєму палкому бажанні втекти з Хуліаном, сісти в перший-ліпший потяг і опинитися там, де їх ніхто не знає. Хасінта, яка добре пам’ятала, що за світ існує поза залізною брамою особняка Алдаїв, здригалася на саму думку про це та щосили намагалася відговорити Пенелопу. Та була слухняною дівчиною, і страху, який вона бачила на обличчі Хасінти, було достатньо, щоб угамувати її порив. Інша справа Хуліан! Ішла остання чверть Хуліанового навчання у школі Св. Ґабріеля, коли хлопець випадково дізнався, що пан Рікардо Алдая та його мама іноді таємно зустрічаються. Спершу він побоювався, що промисловець вирішив додати Софі до колекції власних «трофеїв», але незабаром побачив, що їхні зустрічі в кав’ярнях середмістя відбуваються з усією можливою пристойністю і не заходять далі від розмов. Софі нічого не розповідала синові про ці зустрічі. Коли врешті-решт Хуліан наважився запитати пана Рікардо, що відбувається між ним та його матір’ю, магнат засміявся. — Нічого від тебе не приховаєш, так, Хуліане? Правду кажучи, я збирався поговорити про це з тобою. Ми з твоєю мамою обговорюємо твоє майбутнє. Вона сама прийшла до мене кілька тижнів тому. Вона занепокоєна, бо твій батько хоче наступного року відіслати тебе до війська. А мама, цілком природно, бажає тобі найкращого, тож прийшла до мене, щоб з’ясувати, чи не могли б ми разом щось вигадати. Не хвилюйся; даю тобі слово Рікардо Алдаї, що ти не станеш гарматним м’ясом. У нас із твоєю мамою величезні плани щодо тебе. Повір нам. Хуліан і хотів би вірити йому, проте пан Рікардо вселяв що завгодно, тільки не довіру. Урешті-решт Хуліан наважився розповісти про своє потаємне бажання Мікелеві Молінеру. — Якщо все, чого ти хочеш, — утекти з Пенелопою, — сказав Мікель, — допоможи вам Бог, але тобі потрібні гроші. Саме грошей Хуліанові й бракувало. — Це можна владнати, — кивнув Мікель. — Інакше навіщо існують заможні друзі? Виявилося, що Мікель багато років потай від батька заощаджував гроші, і йому вдалося зібрати невеличку суму. Тож Хуліан разом із Мікелем почали планувати втечу закоханих. Місцем призначення, за порадою Мікеля, був Париж — кращого середовища для голодної богеми не придумати. Пенелопа трохи розмовляє французькою, а для Хуліана, який навчився її від матері, це взагалі друга рідна мова. — Париж достатньо великий, щоб загубитися в ньому, але достатньо малий, щоб скористатися з можливих нагод, — переконував Мікель. — А я мовчатиму про все — принаймні до тієї миті, поки ви обоє не всядете у потяг. Одного вечора, після уточнення подробиць із Молінером, Хуліан завітав до будинку на проспекті Тібідабо й утаємничив у свій план Пенелопу. — Не слід нікому розповідати про це, Пенелопо. Нікому. Навіть Хасінті. Дівчина слухала, мов заворожена. План Молінера був бездоганним. Мікель замовить квитки на інше ім’я й найме когось, хто б викупив їх із каси. Якщо поліція випадково вийде на слід того чоловіка, то єдине, що зможе зробити касир, — описати зовнішність покупця, і цей опис, ясна річ, не матиме нічого спільного з Хуліаном. Утеча мала відбутися в неділю опівдні. Хуліан сам дістанеться до станції, де на нього чекатиме Мікель із квитками та грішми. Хуліан та Пенелопа зустрінуться в потязі — ніякого очікування на платформі, де їх могли б побачити. Найделікатніша частина плану стосувалася Пенелопи. Вона мала ошукати Хасінту й попросити ту вигадати привід, щоб піти до меси об одинадцятій. По дорозі Пенелопа вблагає Хасінту відпустити її на зустріч із Хуліаном, обіцяючи повернутися до того, як родина буде вдома, а сама гайне на станцію. Було зрозуміло: якщо розповісти Хасінті правду, жінка не дозволить їм утекти — вона надто їх любить. — Це ідеальний план, Мікелю, — сказав Хуліан. Мікель сумно кивнув головою. — За винятком однієї дрібниці: полишаючи Барселону назавжди, ви завдасте болю багатьом людям. Хуліан теж кивнув: він думав про свою маму та Хасінту. Йому не спало на думку, що Мікель Молінер має на увазі й себе теж. Найскладнішим було переконати Пенелопу нічого не розповідати Хасінті. Лише Мікель знав правду. Потяг вирушав о першій. На той час, коли помітять, що Пенелопа зникла, парочка вже перетне кордон. Опинившись у Парижі, Хуліан і Пенелопа влаштуються в готелі як подружжя, під вигаданими іменами. Тоді надішлють Мікелеві Молінеру листа, адресованого їхнім родинам, у якому зізнаються про своє кохання, напишуть, що в них усе гаразд, повідомлять про дату вінчання й благатимуть вибачення та розуміння. Мікель Молінер покладе листа в інший конверт, який не матиме паризького штемпеля, й відішле його з якогось сусіднього містечка. — Коли? — спитала Пенелопа. — За шість днів, — відповів Хуліан. — Наступної неділі. Мікель вважав: буде краще, якщо протягом тих кількох днів, що залишалися до таємної втечі, Хуліан із Пенелопою не бачитимуться — щоб не збуджувати підозр. Але шість днів не бачити Пенелопи, не торкатися її?! Ці дні здаватимуться Хуліанові вічністю. Хуліан і Пенелопа закріпили свою угоду — таємне весілля — поцілунком, і він повів дівчину на четвертий поверх, до Хасінтиної кімнати. На цьому поверсі розташовувалися лише кімнати прислуги, й Хуліан був упевнений, що їх ніхто не побачить. Вони гарячково роздяглися, не приховуючи пристрасті, дряпаючи одне одному шкіру й потопаючи в мовчанні. Вони вивчили тіла одне одного напам’ять, щоб цієї пам’яті вистачило на шість днів розлуки. Хуліан притиснув Пенелопу до підлоги й жагуче ввійшов у її тіло; стрункими ногами вона охопила його торс, її очі були широко розплющені, а губи напіврозтулені в палкому жаданні; здавалося, від її дитинності не лишилося й сліду. ...Голова Хуліана спочивала на лоні Пенелопи, а руки на білих тремтливих грудях; він не хотів думати про те, що настав час прощатися. Він ледь устиг сісти, коли двері кімнати раптом розчинилися, й у дверному отворі з’явилася жіноча постать. На мить Хуліанові здалося, що то Хасінта, але то була пані Алдая. Вона приголомшено дивилася на них із сумішшю здивування та огиди. — Де... де Хасінта?! — пробурмотіла вона, а потім швидко повернулася й пішла геть. Хуліан відчув, що світ навколо нього обвалюється. Пенелопа, наче в агонії, плазувала на підлозі. — Зараз іди, Хуліане. Йди, поки немає батька. — Але... — Іди. Хуліан кивнув. — Що б там не сталося, чекатиму на тебе в потязі у неділю. Пенелопа ледь помітно посміхнулася. — Я прийду. А зараз іди. Будь ласка... І він покинув її. Вислизнув чорним ходом надвір, у найхолоднішу ніч, яка тільки судилася йому в житті. ...Наступні дні стали справжнім стражданням для Хуліана. Ночами він не спав, щомиті очікуючи найнятих паном Рікардо вбивць. Але у ставленні Хорхе Алдаї до Хуліана не було жодних змін. Аж змарнілий від душевних мук, Хуліан розповів Мікелеві Молінеру про те, що сталося. Мікель похитав головою. — Ти божевільний, Хуліане, але це не дивно. Дивно те, що ця новина досі не поширилася в домі Алдаїв. Утім, і це не так дивно. Певно, пані Алдая сама ще не знає, що робити. Я лише тричі в житті розмовляв із нею, але дійшов двох висновків: перше — пані Алдая має розум дванадцятирічної дівчинки; й друге — вона страждає на хронічну самозакоханість, яка заважає їй бачити те, чого вона бачити не хоче. Тим паче якщо це не стосується її особисто. — Утримайся від діагнозів, Мікелю. — Так чи інак, вона, либонь, досі розмірковує: що сказати, як сказати, коли й кому. Спершу їй слід подумати про наслідки для неї самої, про можливий скандал, про чоловікову лють... Решта, насмілюся припустити, її не хвилює. — Гадаєш, вона нічого не розповість? — Вона помовчить день-два, але не думаю, що буде в змозі довго тримати все це в таємниці від пана Рікардо. А як план утечі? Він досі в силі? — Більш ніж будь-коли. — Радий це чути. Бо я справді вважаю, що зворотного шляху немає. Тиждень тягнувся нескінченно. Очікування було нестерпним. Хуліанові здавалося, що він помирає. Щодня він на тремтячих ногах ходив до школи, але його присутність там була, так би мовити, лише позірною; він обмінювався тривожними поглядами з Мікелем Молінером, який був так само занепокоєний, як і Хуліан, якщо не більш. Хорхе Алдая мовчав. Він поводився чемно, як зазвичай. Щовечора по нього приїздив водій пана Рікардо. Хасінта більше не з’являлася. Увечері в четвер, після занять, Хуліан почав благословляти фортуну. Здавалося, пані Алдая досі нічого нікому не розповіла. Чому? Через сором? Через власну глупоту, про яку говорив Мікель?.. Утім, це не мало значення. Головне, щоб вона мовчала до неділі. Тієї ночі, вперше за кілька днів, Хуліан зміг заснути. Однак у п’ятницю вранці біля шкільної брами на нього чекав падре Романонес. — Хуліане, треба поговорити. — Що сталося, отче? — Я завжди знав, що рано чи пізно цей день надійде, — злісно всміхнувся падре, — і мушу зізнатися, я радий повідомити тобі цю новину. — Яку новину, отче? — Хуліан Каракс більше не є учнем школи Святого Ґабріеля. Його присутність у закладі, класах та навіть у саду суворо заборонена. Його речі, підручники та інше майно відтепер є власністю школи. Останніми у промові падре Романонеса були слова «негайне й остаточне виключення». — Можна спитати про причину? — Особисто я знаю з десяток, тож залишаю тобі обрати з них найбільш імовірну. Бувай, Караксе. І хай щастить. Щастя тобі не завадить. Метрах у двадцятьох, біля фонтану, стояло кілька учнів. Усі вони витріщалися на Хуліана. Дехто сміявся, роблячи прощальний жест. Інші дивилися в замішанні. Лише один сумно посміхався: це був Мікель Молінер. Мікель кивнув головою й самими губами нечутно промовив слова, які Хуліан, здавалося, прочитав у повітрі: «Побачимось у неділю». ...Повернувшись додому на вулицю Св. Антоніо, Хуліан помітив біля крамниці «Мерседес» пана Рікардо. Хлопець зупинився за рогом і чекав. Через певний час пан Рікардо вийшов з крамниці капелюхів і сів у машину. Хуліан заховався за якимись дверима, поки автомашина проїжджала в напрямку Університетської площі, а коли вона зникла за рогом, він збіг сходами нагору. Софі була в сльозах. — Що ти накоїв, Хуліане?.. — прошепотіла вона беззлобно. — Вибач, мамо... Софі пригорнула сина до себе. Вона наче схудла й постарішала, немов у неї вмить украли життя та молодість. «І я винен у цьому більше, ніж будь-хто», — подумав Хуліан. — Послухай мене уважно, Хуліане. Твій батько та пан Рікардо Алдая вже домовилися, що за кілька днів відішлють тебе до війська. В Алдаїв чимало впливу... Ти мусиш поїхати, Хуліане. Поїхати туди, де вони не знайдуть тебе ... Хуліанові здалося, що в материних очах промайнула якась тінь. — Є ще щось, мамо? Щось, чого ти не сказала? Софі подивилася на нього. Її губи тремтіли. — Тобі... нам обом слід утекти звідси. Назавжди. Хуліан міцно обійняв її й прошепотів у вухо: — Не хвилюйся за мене, мамо. Не хвилюйся. Усю суботу Хуліан провів, зачинившись у власній кімнаті, серед книг та планшетів. Капелюшник на світанку зійшов до крамниці й не повертався до глибокої ночі. «У нього не вистачає мужності сказати все мені в обличчя», — думав Хуліан. Тієї ночі Хуліан, з повними сліз очима, прощався з роками, які він провів у цій темній, холодній кімнаті, загублений серед мрій, які — тепер він знав — ніколи не здійсняться. У неділю, на світанку, Хуліан зійшов униз з однією торбою, куди склав сякий-такий одяг та книжки; поцілував Софі в чоло, поки та спала, згорнувшись під ковдрою у їдальні, й пішов. Вулиці сповивала блакитна імла. Мідні спалахи відблискували від пласких дахів старого міста. Хуліан ішов не кваплячись, прощаючись із кожними дверима, з кожним вуличним рогом... Може, з часом у його пам’яті залишиться тільки добре, а самотність, яка так часто переслідувала його на цих вулицях, забудеться? На Французькому вокзалі було безлюдно; залізничні платформи, від яких відбивалося палаюче сяйво світанку, вигиналися в імлі, немов блискучі шаблі. Хуліан провів кілька годин, загубившись у магії слів; у ці години він скидав із себе своє ім’я, немов власну шкіру, й намагався відчути себе іншою людиною. Він мріяв про героїв своїх іще не написаних творів — єдиний притулок, що залишився в його душі. Тоді він уже знав, що Пенелопа не прийде. Незадовго до дванадцятої на станцію прибув Мікель Молінер, віддав Хуліанові квитки й усі свої заощадження. Двоє друзів міцно обнялися без зайвих слів. Хуліан ніколи раніше не бачив, щоб Мікель Молінер плакав. Годинники були всюди, вони відлічували останні хвилини. — Ще є час, — пробурмотів Мікель, не зводячи очей зі входу на станцію. Але о п’ять хвилин на першу начальник станції дав останній дзвінок для пасажирів, які їхали до Парижа. Потяг уже почав рухатися вздовж платформи, й Хуліан обернувся, щоб востаннє попрощатися з другом. Мікель Молінер дивився на нього, тримаючи руки в кишенях. — Пиши! — гукнув він. — Напишу, тільки-но дістануся туди! — Ні! Не мені! Пиши книжки. Не листи. Пиши їх задля мене, задля Пенелопи. Хуліан кивнув головою, тільки зараз розуміючи, як йому бракуватиме друга. — І не втрачай мрій! — гукав Мікель. — Ніколи не знаєш, коли вони знадобляться! — Завжди, — прошепотів Хуліан, але рев потяга заглушив його слова.  

— Того ж вечора, — говорила Хасінта, — коли її мати спіймала їх у моїй спальні, Пенелопа розповіла мені, що сталося. Наступного дня пані викликала мене й запитала, що мені відомо про Хуліана. Я відповіла, що майже нічого, крім того, що він приємний юнак, друг Хорхе. Пані наказала замкнути Пенелопу в спальні й не випускати. Пан Рікардо був у Мадриді й мав повернутися лише у п’ятницю. Як тільки він приїхав, пані розповіла йому про те, що бачила на власні очі. Я була присутня. Пан Рікардо підстрибнув з фотеля й дав дружині такого ляпаса, що вона впала на підлогу. Потім, волаючи, немов божевільний, він примусив її повторити все те, що вона сказала. Пані була налякана. Ми ніколи не бачили пана Рікардо в такому стані. Ніколи. Він мав такий вигляд, наче в нього вселилися усі дияволи. Клекочучи від гніву, він піднявся до Пенелопи у спальню й за волосся витяг її з ліжка; я намагалася зупинити його, але він відштовхнув мене. Того ж вечора він покликав сімейного лікаря, й той оглянув Пенелопу. Коли лікар закінчив огляд, вони з паном Рікардо довго розмовляли. Пенелопу знов замкнули в кімнаті нагорі, а мені пані наказала зібрати речі. Мені не дозволили побачити Пенелопи. Я так і не попрощалася з нею. Пан Рікардо погрожував доповісти про мене поліції, якщо я комусь розповім про те, що сталося. Того ж вечора мене викинули геть, після вісімнадцяти років безперервної служби в будинку. Я не мала куди йти, крім пансіону на вулиці Мунтанер. Два дні по тому до мене навідався Мікель Молінер. Він розповів, що Хуліан поїхав до Парижа. Він хотів дізнатися від мене, чому Пенелопа не прийшла на вокзал, як було домовлено. Протягом кількох тижнів я приходила до будинку Алдаїв, благаючи, щоб мені дозволили хоч раз побачити мою дівчинку, але мене навіть у ворота не впускали. Тож щодня я влаштовувалася на протилежному боці вулиці, сподіваючись побачити Пенелопу; але я її так і не побачила — вона не виходила з будинку. Натомість пан Алдая викликав поліцію й за допомогою своїх могутніх друзів запроторив мене до психіатричної лікарні в Орті, запевняючи, що я — якась незнайома божевільна, яка завдає клопоту його родині. В Орті я провела два роки, замкнена, немов тварина. Та перше, що я зробила, коли вийшла звідти, — це знов пішла до будинку на проспекті Тібідабо, щоб побачити Пенелопу. — І вам вдалося її побачити? — спитав Фермін. — Будинок було зачинено та виставлено на продаж. У ньому ніхто не мешкав. Мені сказали, що сім’я Алдаїв поїхала до Арґентини. Я написала на адресу, яку мені дали, та листи повернулися нерозпечатаними... — Що сталося з Пенелопою? Вам відомо? Хасінта заперечливо похитала головою. Здавалося, вона ось-ось знепритомніє. — Я ніколи її більше не бачила. Літня жінка застогнала й розплакалася. Фермін обійняв її й почав заколисувати. Під старість Хасінта Коронадо всохла до розмірів маленької дівчинки, й поряд із нею навіть Фермін здавався гігантом. У моїй голові роїлися запитання, але приятель зробив мені знак, що бесіду закінчено. Уставши, він оглядівся навколо себе в цій брудній холодній халупі, де Хасінта Коронадо проводила свої останні дні. — Ну ж бо, Даніелю. Ми йдемо. Ти перший. Виходячи, я на мить озирнувся й побачив, як Фермін став біля літньої жінки навколішки й поцілував її в чоло. Вона беззубо всміхнулася. Я почув його голос: — Хасінто! Вам подобаються льодяники, чи не так?  

На обхідному шляху до виходу ми пройшли повз справжнього пана Кольбато, власника похоронного бюро, та двох його блідих, наче мерці, помічників, які несли дешеву соснову труну, мотузку й щось, що підозріло нагадувало вживаний уже саван. На додачу до безкровної шкіри чоловіки мали виснажені, собачі вищири. Від процесії відгонило зловісним запахом формальдегіду й дешевого одеколону. Фермін вказав на приміщення, де чекало тіло померлого, й благословив тріо. Люди поважно кивнули головами у відповідь і перехрестилися. — Хай спочиває з миром, — пробурмотів Фермін, тягнучи мене до виходу. Черниця, яка тримала гасову лампу, провела нас суворим, засуджуючим поглядом. Коли ми нарешті опинилися поза стінами будинку, вулиця Монкада — цей безрадісний каньйон з каміння та темряви — здалася нам привабливою алеєю надії. Фермін глибоко, з полегшенням, зітхнув, і я зрозумів: не один я радію, залишивши притулок Св. Лусії позаду. Хасінтина розповідь вплинула на нашу свідомість більшою мірою, ніж ми передбачали. — Послухай, Даніелю, як щодо крокетів із шинкою та парочки келихів іскристого вина тут, у Хампаньєти? — запропонував Фермін. — Лише задля того, щоб прибрати з рота цей неприємний присмак? — Щиро кажучи, я не проти. — Ти сьогодні не домовлявся з дівчиною про зустріч? — Завтра. — А, дідько... тебе важко обіграти, га? Ти швидко вчишся... Ми ще й десяти кроків не зробили в напрямку галасливої таверни, розташованої на тій самій вулиці кількома метрами далі, коли в темряві матеріалізувалися три силуети. Двоє стали за нашими спинами, так близько, що я відчував їхній подих на потилиці. Третій, менший на зріст, але грізніший за перших двох, став на нашому шляху. Це був він. Він був одягнений у свій звичайний плащ і єлейно посміхався. — Гляньте, хто це в нас тут? Невже це мій старий друг, людина тисячі облич! — вигукнув інспектор Фумеро. Мені здалося, що я чую, як здригаються від жаху Фермінові кістки. Мій завжди балакучий приятель спромігся лише на глухий стогін. Двоє громил — либонь, агенти кримінальної поліції — схопили нас за барки, ладні вивернути нам руки, якщо ми тільки поворушимось. — Бачу з твого здивованого вигляду, — глузував Фумеро, — ти вважав, що я давно втратив твій слід. Невже ти думав, що такий шматок лайна, як ти, може виповзти з ринви й видавати себе за порядного громадянина? Я знав, що ти дурний, але аж настільки?.. Крім того, мені сказали, що ти пхаєш свого носа — оцього мерзенного носа — у речі, які тебе зовсім не стосуються. Це поганий знак. Що в тебе за справи з тими жалюгідними черницями? Невже ти з одною з них зустрічаєшся, га? — Я поважаю сідниці своїх ближніх, інспекторе, особливо якщо ці ближні живуть монастирським життям. Якби ви теж навчилися шанувати інших, це пішло б на користь перистальтиці вашої прямої кишки. Присягаюся, ви б заощадили купу грошей на ліках, — просичав Фермін. Фумеро видав короткий смішок, у якому промайнула злість. — Слухай, ти, пане Сталеві Яйця! Якби всі дурисвіти скидалися на тебе, моя робота була б суцільним задоволенням. Скажи мені, як ти кличеш себе сьогодні, сучий сину? Ґері Купер[50]? Скажи мені, якого біса ти пхаєш свого величезного носа у притулок Святої Лусії, й я відпущу тебе лише з попередженням. Ну ж бо, говори. Що вас двох сюди принесло? — Особиста справа. Ми приходили відвідати родича. — Родича? Тільки не кажи, що твою кляту матір! Послухай, тобі пощастило зустрітися зі мною в гарний день, а то я б забрав тебе до відділку й дав іще один урок розпеченим лютівником. Будь чемним хлопчиком і розкажи своєму старому приятелеві інспектору Фумеро правду. Трохи співпраці — й ти позбавиш мене від необхідності биття цього маленького розумного хлопчика, якого ти вибрав за спонсора. — Якщо хоч волосина впаде з його голови, присягаюся... — Ти налякав мене до нестями. Я щойно наклав у штани. Фермін судомно ковтнув, немов боячись видихнути рештки хоробрості. — Чи це не ті самі матроські штанці, які твоя шановна мати, славетна кухарка, примусила тебе надіти? Кажуть, вони добре пасували до твоїх сідниць! Обличчя інспектора Фумеро зблідло, очі втратили будь-який вираз. — Що ти сказав, сучий сину?! — Я сказав: здається, ти успадкував смак і шарм пані Івонни Сотосебайос, дами вищого світу... Фермін не був наділений міцною статурою, і першого ж удару кулаком вистачило, щоб збити його з ніг у калюжу. Він лежав, скорчившись клубком, а Фумеро осипав його градом ударів. У живіт, по нирках, по обличчі... Я дорахував до п’яти й перестав. Двоє поліціянтів, чиї залізні руки тримали мене, запобігливо реготали. Марно силкуючись вирватися з їхніх лап, я зустрівся очима з одним із них — і впізнав його. Це був той самий чоловік із газетою, якого ми кількома днями раніше бачили в барі на площі Саррія, а потім в автобусі — він тоді ще сміявся з Фермінових жартів. — Не втручайся, — прошепотів він мені, — я змушений буду зламати тобі руку. — Послухай, — кричав Фумеро до Ферміна, — якого біса ти збовтуєш лайно минулого?! Дай минулому спокій! Дивися та вчися, хлопче, — озирнувся він на мене, — ти наступний. Дивлячись, як Фумеро знищує Ферміна своїми копняками, я не міг промовити ані слова. Мені досі боляче згадувати про жахливі удари, що безжально сипалися на мого друга. Усе, що я зробив, — принишк у зручних поліцейських обіймах, тремтячи та мовчки проливаючи малодушні сльози. Коли Фумеро втомився буцати завмерле тіло, він відгорнув свого плаща, розстебнув штани й помочився на Ферміна. Мій друг не ворушився; він був схожий на купу старого мотлоху в калюжі. Випустивши щедрий, паруючий каскад, Фумеро застебнув штани. Він важко дихав, обличчя вкривав піт. Один з поліціянтів подав йому носову хустку. Витерши чоло й шию, інспектор підійшов ближче й витріщився на мене. Я подумав, що настала моя черга й зараз він мене вдарить. Я навіть зрадів: це допомогло б мені подолати пекучий сором. Але удару не було. Фумеро поплескав мене по щоці — ото й усе. — Ти не вартий бійки, хлопче. Я не брудню рук об боягузів. Проблема в твоєму приятелі: він завжди опиняється не на тому боці. Наступного разу я дам йому такого прочухана, що він і не оговтається. Тож глядіть мені! Двоє поліціянтів усміхнулися з явним полегшенням: «виставу» було скінчено. За мить усі троє зникли в темряві. Я кинувся до Ферміна, який марно намагався підвестися й знайти у брудній калюжі втрачені зуби. З його рота, носа, вух, очей сочилася кров. Побачивши, що я цілий, він спробував був посміхнутися, але то була жахлива посмішка: мені здалося, що він зараз помре. Я опустився біля нього навколішки й обійняв. Таж він легший за Беа! — Ферміне, заради Бога, тебе негайно слід доправити до шпиталю. Він енергійно похитав головою. — Відвези мене до неї. — До кого, Ферміне? — До Бернарди. Якщо я помру, хочу померти в її обіймах.  

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка